Смарагдова книга

РОЗДІЛ 4

За кілька секунд мої очі звикли до нового освітлення: самотньої гасниці на столі. Її приглушені теплі відблиски осявали обриси затишного натюрморту: кошик, кілька мотків рожевої шерсті, чайник на підставці й горнятко з трояндочкою. А посеред усієї цієї краси сиділа на стільці леді Тіл ні та плела. Угледівши мене, вона на мить зупинилась і поклала руки на коліна.　

Від часу нашої останньої зустрічі вона неабияк постаріла, у рудому волоссі виднілися сиві пасма, а зачіска нагадувала коротку хімічну завивку. А втім, трималася леді Тілні досі велично та гідно, і цим одразу ж нагадала мені бабусю.　

Вона навіть не намагалася закричати або замахнутися на　

мене гострим гачком.　

— Щасливого Різдва, — сказала вона.　

— Щасливого Різдва, — озвалась я трохи зніяковіло. На мить я розгубилась, але потім опанувала себе: — Не бійтеся. Я не хочу брати вашу кров чи щось таке, — сказала я, виходячи з тіні гардини.　

— Уся ця плутанина з кров’ю вже давно в минулому, Ґвендолін, — трохи дорікаючи, мовила леді Тілні, наче я мала й сама про це знати. — До речі, я вже не раз запитувала себе, коли ж ти прийдеш. Сідай. Чаю?　

— Та ні, дякую. Шкода, але в мене лише кілька хвилин. — Я ступила ще один крок їй назустріч і простягнула записку. —

Ось, передайте моему дідусеві, щоб… ну, щоб усе сталося так, як воно сталося. Це дуже важливо.　

— Розумію. — Леді Тілні взяла аркуш і спокійнісінько його розгорнула. Її геть нічого не бентежило.　

— Чому ви мене чекали? — запитала я.　

— Ти ж попросила мене не боятися, якщо ти завітаєш до мене ще раз, але не уточнила, коли саме це станеться. Отож я чекаю, дні та роки, коли ж ти мене, нарешті, налякаєш, — тихо засміялася вона. — Але плетіння поросяток заспокоює. Правду кажучи, мало-помалу засинаєш від нудьги.　

Я вже розтулила рота, аби вимовити якусь ввічливу фразочку на кшталт: «Ви служите високим ідеалам», але мій погляд упав на кошик із поросятками, і я мимоволі вигукнула:　

— Ой, які ж вони гарненькі!　

У кошику справді лежало кілька гарненьких поросят, значно більших, ніж я уявляла. Дуже схожі на живі м’якенькі іграшки.　

— Вибери собі одненьке, — запропонувала леді Тілні.　

— Можна? — Я згадала про Кароліну і простягнула руку до кошика.　

Плетені звірятка були дуже м’які та приємні на дотик.　

— Ангора й кашемір, — гордо сказала леді Тілні, — я беру тільки їх. І нехай інші плетуть із колючої овечої вовни.　

— Ясно. Спасибі, — я притиснула до грудей рожеве поросятко і спробувала зосередитись. То на чому ми зупинились? — Я відкашлялась. — Коли ми побачимося наступного разу? У минулому?　

— Це було в 1912 році. У моєму відліку часу цей раз буде вже не таким, — зітхнула вона. — Які ж то були захопливі часи…　

— От дідько! — Мій шлунок враз скрутило, як це буває на американських гірках. Ну чому ж ми не встановили час із запасом? — Виходить, ви знаєте більше, ніж я, — похапцем про бурмотіла я. — У нас немає зараз часу, щоб усе обговорити, але… може, скажете мені якесь напутнє слово?　

Я наблизилась до вікна, покинувши коло світла від гасниці.　

— Напутнє слово?　

— Авжеж! Ну, наприклад, «стережися чогось»? — я вичікувально подивилася на леді Тілні.　

— Стережися чогось? — Моя співрозмовниця відповіла мені теж вичікувальним поглядом.　

— Ну, не знаю! Чого мені варто стерегтися, на вашу думку?　

— Хай там як, варто стерегтися канапок із пастромою[12]. Ага, і не сиди на сонці занадто довго, яскраве сонячне світло шкідливе для шкіри, — жваво заторохтіла леді Тілні, відтак розпливлася перед моїми очима, і я знову опинилася в 1956 році.　

Канапки з пастромою! Це ж треба! Я мусила запитати в неї: кого, а не чого мені слід стерегтися.　

Хороша думка, але запізніла. Цю нагоду я проґавила.　

— Що це таке? — скрикнув Лукас, угледівши в моїх руках порося.　

Ну і ну! Замість корисно провести кожну секунду в минулому і вивідати в леді Тілні якнайбільше важливої інформації, я наче з глузду з’їхала і накинулася на плетених рожевих свинок.　

— Порося ручної роботи, дідусю, хіба не бачиш, — сказала я, згораючи від сорому за себе. — Ангора й кашемір. А інші майстрині беруть для плетіння колючу овечу вовну…　

— Хай там як, у нас усе вийшло, — сказав Лукас, похитавши головою. — Цей хронограф працює, і ми зуміємо домовитися про нову зустріч. У моєму будинку.　

— Стрибок був таким коротким, — поскаржилась я. — Я й оговтатись не встигла…　

— Ну, тепер у тебе є… е-е-е… ця свиня, а леді Тілні не схопив інфаркт. Чи все-таки схопив?　

Я безпорадно похитала головою.　

— Нібито ні.　

Лукас загорнув хронограф в оксамитову тканину і повернув його на місце.　

— Не розкисай! Зате ми з тобою встигнемо повернутися назад у підвал і скласти план подальших дій, поки чекатимемо твого стрибка в майбутнє. Взагалі не уявляю, як ми з тобою викрутимось, якщо цей старий шкарбун, Картелль, все-таки прокинеться й побачить нас.　

Згодом, у пречудовому гуморі, я приземлилася у старій лабораторії в нашому часі. Ну і хай з поросям усе пішло трохи не за планом, міркувала я (завбачливо запхавши вовняного підсвинка собі в наплічник), та поза тим ми з Лукасом вельми хитро все придумали. Якщо в скрині справді сховано хронограф, ми будемо діяти напевно.　

— Сталося щось незвичайне? — спитав містер Марлі.　

Ану, зачекайте: кілька годин поспіль я мудрувала над таємними планами з власним давно померлим дідусем, зневаживши всі заборони, ми зібрали мою кров у хронограф, який потім переніс мене в 1852 рік, де я потай зустрілася з леді Тілні. Власне, таємничість нам була ні до чого, але все одно про цю зустріч ніхто не мав дізнатися.　

— Лампочка блимала і кілька разів мало не згасла, — повідомила я, — а ще я вчила слова на урок французької.　

Містер Марлі згорбився над фоліантом, виводячи своїми тонкими дрібними літерами таке:　

Я мало не захихотіла. Авжеж, порядок понад усе. Напевно, він — Діва за гороскопом. Я раптом злякалася, що спливло багато часу і надворі геть стемніло. Хоч би Леслі мене дочекалася і мама не відправила її додому раніше, ніж я повернуся.

Містер Марлі тим часом нікуди не квапився. Убивчо спокійний, він лельом-полельом закручував ручку.　

— Я знайду дорогу сама, — озвалась я.　

— Ні, це заборонено, — сполошився він. — Звісно, я відведу вас до лімузина, — містер Марлі закрив фоліант із хроніками і встав. — До того ж я повинен зав’язати вам очі. Ви ж знаєте правила.　

Зітхнувши, я слухняно дала начепити на себе чорну пов’язку.　

— Ніколи не збагну, чому мені не дозволяють запам’ятати дорогу до алхімічної лабораторії.　

Що я, власне, давно вже зробила.　

— Так наказують хроніки, — стривожився містер Марлі.　

— Та невже? — вигукнула я. — Моє ім’я записано в хроніках, а ще згадано чорну пов’язку, аби я не бачила дорогу до кімнати, де зберігається хронограф? Де саме?　

Містер Марлі забурмотів дещо невпевнено:　

— Ні-ні, ваше ім’я там не записано, інакше ми б не змарнували роки на інший Рубін… кхе… себто, я маю на увазі, звичайно, міс Шарлотту… — він відкашлявся і замовк. Двері відчинилися. — Прошу? — мовив він і, підхопивши під руку, вивів мене у коридор. Закладаюся, що його вуха знову почервоніли, хоча через пов’язку на очах я не мала нагоди в цьому переконатися. Зараз він, певно, скидався на електричну лампочку.　

— То що там про мене написано? — запитала я.　

— Даруйте, але я не маю права розголошувати цю інформацію… Я і так уже забалакався.　

Я почула, як він нервово хруснув пальцями обох рук.　

Невже він і справді є спадкоємцем небезпечного Ракоці? Чудасія та й годі!　

— Ну, я вас дуже прошу, Лео, — сказала я найщиріше.　

— Мені жаль, але від мене ви більше нічого не дізнаєтесь.　

Важкі двері грюкнули за нами.　

Містер Марлі відпустив мою руку, щоб замкнути їх, і робив це щонайменше хвилин десять. Коли він, нарешті, повів мене далі, я спробувала надолужити хоч трохи часу і кинулася вперед. Наскільки це можливо із зав’язаними очима. Містер Марлі підхопив мене під руку, і я дуже зраділа, адже без його допомоги в цьому лабіринті я б уже за мить наскочила на якусь стіну.　

Втім, я вирішила ще попідлещуватися, у майбутньому це може стати мені у пригоді, якщо я вивуджу з нього якісь корисні відомості.　

— Цікаво, що я особисто знайома з вашим предком! — почала я. Атож, я навіть сфоткала його, але містеру Марлі зайве про це знати, бо, за правилами, я не можу брати з собою в минуле деякі предмети.　

— О, так? Я вам заздрю. Барон, певно, був дивовижною особистістю.　

— Авжеж, вельми дивовижною. — Це він точно підмітив. Такого лячного чувака з наркоманським поглядом ще треба пошукати. — Дуже шкода, він хотів дізнатися у мене, як там справи у сучасній Трансільванії, але я нічим не змогла йому допомогти.　

— Так, думаю, життя у вигнанні не солодке, — мовив містер Марлі. Й одразу ж після цього злякано зойкнув: — Ой!　

«Щур!» — подумала я, гарячково зриваючи з себе пов’язку. Тільки він міг так налякати. Але побачила я зовсім не щура. Переді мною стояв Ґідеон. Як і сьогодні по обіді, він був неголений, але весь світився. Вигляд Ґідеон мав такий невимовно викличний — просто чудовий, що в мене дух захопило.　

— Це ж я, — засміявся він.　

— Бачу, — набурмосився містер Марлі. — Ви так мене налякали.　

І мене теж! Нижня губа в мене знову зрадницьки затремтіла, і я судомно зціпила зуби, аби хоч якось опанувати себе. Яка ж я дурепа!　

— Ви можете бути вільні, я сам проведу Ґвендолін до машини, — сказав Ґідеон і, запрошуючи, простягнув мені руку.　

Я щосили намагалася натягти на обличчя вираз зневаги. (Із тремтячими губами це було нелегко. Певно, цієї миті я була схожа на справжнісінького бобра. І, треба сказати, чванькуватого бобра.) Я проігнорувала його руку.　

— Ні, зачекайте, — заперечив містер Марлі. — Мені накачано відвести міс… ох… — Він розгублено кліпнув на мене. — Міс Ґвендолін, навіщо ж ви скинули пов’язку? Це суперечить правилам.　

— Я подумала, що тут шастає щур, — сказала я і похмуро зиркнула на Ґідеона. — І, власне, мала слушність.　

— Бачите, що ви накоїли, — дорікнув Ґідеонові містер Марлі. — Навіть не знаю, що мені тепер… за протоколом… і якщо ми…　

— Не напудьте в штанці з переляку, Марлі. Ходімо, Ґвенні, нам час.　

— Що ви собі дозволяєте… я наполягаю… — затинався містер Марлі. — До того ж… до того ж… ви не можете мною командувати… себто, я хотів сказати, віддавати розпорядження.　

— Ну, вперед! Накапайте на мене. — Ґідеон схопив мене за руку і поволік далі.　

Спочатку я пручалась, але швидко збагнула, що згаю ще більше часу. Сперечаючись і гризучись, можна простовбичити тут до завтрашнього ранку. Тому я просто пішла за Ґідеоном, га спершу обернулася, обдарувавши містера Марлі співчутливим поглядом.　

— До побачення, Лео.　

— Так, до побачення, Лео, — докинув Ґідеон.　

— Це… матиме наслідки, — бурмотів позаду містер Марлі. У тьмяному світлі його руда голова сяяла, наче сигнальний маяк.　

— Еге ж, ми вже трусимось від страху. — Ґідеон чхати хотів на те, що містер Марлі був поруч і міг нас почути. — Підлабузник!　

Я почекала, поки ми не повернули за ріг, а потім випручалась і мало не побігла вперед.　

— Мрієш потрапити в олімпійський резерв? — поцікавився Ґідеон.　

Я рвучко обернулася.　

— Чого тобі треба? — Леслі б оцінила мій зневажливий тон. — Я кваплюсь.　

— Я хотів переконатися, що ти справді почула моє вибачення сьогодні по обіді.　

У його голосі й сліду не лишилось від кпинів.　

А от у моєму — так.　

— Почула, ще й як, — прошипіла я. — Але почути не означає прийняти.　

— Ґвен…　

— Та годі вже. Не треба повторювати мені, що насправді я мила і симпатична. Ти теж здавався мені колись милим. Дуже милим. Але що було, те загуло. — Я стрімко дерлася вгору крученими сходами, тому нагорі геть захекалася. От би зіпертися на перила і як слід відсапатися. Але Ґідеонові не можна показувати свою слабкість.　

Тим часом Ґідеон завиграшки подолав шлях. Тому я якнайбадьоріше пострибала собі далі, поки він не схопив мене за зап’ястя, зупиняючи. Я здригнулася від доторку до моєї рани на руці. Кров знову заюшила.　

— Ти ненавидиш мене, я розумію і не маю нічого проти, — мовив Ґідеон очі в очі. — Але збагни нарешті, що ми мусимо працювати в одній команді, я і ти. Щоб ти… щоб ми могли вийти з усього цього живими.　

Я спробувала звільнитись, та він ще дужче стиснув мою руку.　

— З чого саме вийти? — запитала я, хоча натомість із мене рвався відчайдушний крик: «А-а-а!!!»　

— Якби ж я сам знав. Але що, коли раніше я неправильно розумів наміри Люсі й Пола? Дуже важливо, щоб ти… — загнувшись, він відпустив мою руку і витріщився на свою долоню. — Кров?　

От дідько. Візьми себе в руки.　

— Усе гаразд. Просто порізалася сьогодні в школі аркушем паперу. А щодо нашої розмови: поки ти не поясниш, так би мовити, у що ми вплутані, — я пишалася таким влучним висловом, — моєї допомоги не очікуй.　

Ґідеон знову спробував узяти мене за руку.　

— Ти, певно, серйозно поранилася. Дай мені подивитись… Може, ти б сходила до доктора Вайта? Сподіваюсь, що він досі тут.　

— Тобто ти і не думаєш утаємничити мене у деталі справи.　

Він завмер із випростаною рукою, але я не поспішала наближатися, аби він до пуття не розгледів мій поріз.　

— Я й сам не до кінця впевнений, що це все означає, — сказав Ґідеон і розгублено, як Лукас, докинув: — Дай мені трохи більше часу.　

— Усім потрібен час, — кинула я на ходу, наближаючись до ательє мадам Россіні. До виходу залишалося кілька хвилин. — Бувай, Ґідеоне. До завтра, на жаль.　

Глибоко в душі я хотіла, щоб він мене зупинив, але Ґідеон навіть не намагався, просто закляк на місці, а я попрямувала геть. Мені так кортіло побачити вираз його обличчя, але я опанувала себе і не обернулася. Це було б ні до чого, бо очі мої знову опинилися на мокрому місці.　

Біля дверей на мене чекав Нік.　

— Нарешті! — вигукнув він. — Я хотів почати без тебе, але містер Бернард сказав, що нам слід почекати на тебе. Він поламав змивний бачок у блакитній ванній і скаржиться всім, що мусить тепер знімати плитку і розбирати труби. А потаємні двері ми замкнули зсередини. Хитрий план, еге ж?　

— Вельми хитрий.　

— Та за годину повернуться леді Аріста й тітка Гленда і напевно накажуть містерові Бернарду відкласти усі роботи на завтра.　

— Нам не можна гаяти часу, — я пригорнула брата до себе й цьомкнула в скуйовджену руду маківку.　

Якщо не зволікати, ми можемо встигнути.　

— Ти ж нікому не розбовкав?　

Нік підняв на мене очі, в яких читалася провина.　

— Лише Кароліні. Вона має шосте чуття, коли щось затівається без неї, і чіпляється, як реп’ях. Але вона мовчатиме як риба, ще й відволікатиме маму, тітку Гленду й Шарлотту.　

— Шарлотту передусім, — сказала я радше собі, ніж Ніку.　

— Усі нагорі в їдальні, мама запросила Леслі приєднатися до вечері.　

Вечеря вже, власне, закінчувалася. Тітка Медді умостилася у фотелі біля каміна, підібгавши під себе ноги, а містер Бернард і мама прибирали зі столу. Всі нам дуже зраділи. Себто всі, крім Шарлотти. Або вона вміло маскувала свою радість.　

Ксемеріус звісився з люстри і зарепетував як на пожежу:　

— Нарешті з’явилася! Я мало не здох від нудьги.　

їжа ширила такі смачні пахощі, а мама так умовляла мене попоїсти, що ще мить — і я б здалася. Мама відклала для мене теплої печені, проте я, зібравшись на силі, героїчно відмовилася, збрехавши, що вже поїла в Темплі. Така нахабна брехня змусила мій шлунок стиснутися від обурення. На жаль, зараз я аж ніяк не могла дозволити собі подібну розкіш — марнувати час, щоб набити шлунок.　

Леслі посміхнулася мені.　

— Печеня була — аж губи злипаються. Було так смачно, що я мало язика не проковтнула. Тим паче, що моя мама влаштовує нині нові експерименти з їжею: якась суперкорисна хряцалка, від якої і наш пес верне носа.　

— Дивно, на вигляд ти цілком… гм… вгодована, — пустила шпильку Шарлотта. З її охайної зачіски вибилися кілька кучериків і чарівно облямували її обличчя, надавши їй просто фантастичного вигляду. Незбагненно, як може поєднуватися така врода і підступність.　

— Пощастило ж тобі. Я теж хочу собаку, — сказала Кароліна Леслі. — Або якесь інше звірятко.　

— У нас же є Нік, — підкусила Шарлотта. — Це так, наче тримати вдома мавпочку.　

— А ще в нас є справжній отруйний павучок у твоїй особі, — докинув Нік.　

— Респект, малий! — озвався з люстри Ксемеріус і поплескав крилами. — Круто відшив!　

Мама допомагала містерові Бернарду складати посуд.　

— Кароліно, ти чудово знаєш, що ми не можемо мати хатнього улюбленця, бо в тітки Ґленди алергія на тварин.　

— Я згодна і на лисого гризуна, взагалі безшерстого, — зауважила Кароліна. — Краще вже таке, ніж нічого.　

Шарлотта було розтулила рота, але змовчала, бо мало що тямила в лисих домашніх гризунах.　

Бабуся Медді (чи то тітка, як ми її частіше називали) поворушилась у своєму затишному фотелі й сонно тицьнула пальцем собі в круглу рожеву щоку.　

— Ґвендолін! Іди поцілуй бабуню! Шкода, що ми так рідко бачимося. Після обіду ти мені знову наснилася, і, правду кажучи, не дуже добре…　

— Розкажеш мені свій сон пізніше? — Цілуючи її в щоку, я потай прошепотіла: — І, будь ласка, займи чимось Шарлотту, щоб вона, не дай Боже, не пішла у блакитну ванну.　

Тітка Медді заусміхалась, показавши ямочки на щоках, і змовницьки мені підморгнула. Дрімоту наче вітер розвіяв.　

Мама призначила сьогодні зустріч з якоюсь приятелькою, тому нарешті мала піднесений настрій. Більше ніяких зітхань і занепокоєних поглядів у мій бік. А до всього ще й дозволила Леслі затриматись у нас та жодного разу не згадала про те, як небезпечно їздити ночами в автобусах. Доля нам посміхалася: Ніку дозволили допомагати містерові Бернарду ремонтувати змивний бачок до переможного кінця. Тільки Кароліні не пощастило — її відправили спати.　

— Але я теж хочу подивитися, як вони дістануть скр… зливну систему, — рюмсала вона, вичавлюючи з себе сльози, але мама була невблаганною.　

— Я теж збираюся на боковеньку, — сказала Кароліні Шарлотта. — Почитаю хорошу книгу — і ляжу.　

— Ага, «У тіні вампірського пагорба» Брема Стокера, — зубоскалив Ксемеріус, — вона вже дісталася сторінки 413, на якій ще не вбитий Крістофер Сент-Ів звабив гарненьку Мері Лу.　

Я кинула грайливий погляд на горгулью, та він, на мій подив, трохи засоромився.　

— Чесне слово, я тільки застромив туди носа, — виправдовуючись, мовив він і спурхнув з люстри на підвіконня.　

Тітка Медді скористалася словами Шарлотти:　

— Люба моя! А я гадала, що ми посидимо в музичній кімнаті, — сказала вона. — Пограємо в скрабл абощо.　

Шарлотта завела очі вгору.　

— Минулого разу ми змушені були відсторонити тебе від гри, бо ти нас переконувала у тому, що існує слово «кітбол».　

— Авжеж, чом би й ні. Це всього лише «кіт болотяний», — тітка Медді підвелася і взяла Шарлотту за руку. — Але сьогодні цього не буде, я тобі кажу.　

— Так, а ще додай, будь ласка, до цього списку «весноптаха» і «корову-фреш», — сказала Шарлотта.　

— Звісно, весноптах уже точно існує, лопушенція, — заявила тітка Медді й лукаво мені підморгнула.　

Перш ніж піднятися з Леслі до своєї кімнати, я обняла маму. — А, забула передати тобі привіт від Фалька де Віллерза. Він цікавився, чи є у тебе кавалер.　

Напевно, краще було почекати з цією новиною, поки Шарлотта й тітка Медді не підуть у музичну кімнату. Бо обидві враз зупинилися як укопані та допитливо подивилися на маму.　

— Е-е-е… — трохи зашарілася мама. — І що ти відказала?　

— Що ти вже хтозна-скільки не ходиш на побачення, бо твій останній кавалер постійно чухався, коли думав, що ніхто його не бачить.　

— Що? Ти ж про це не розповіла?!　

Я розсміялася.　

— Ні.　

— О, ви говорите про того гарненького банкіра, якого тобі знайшла Аріста? Містера Сверботу? — згадала тітка Медді. — У нього воші, без сумнівів.　

Леслі захихотіла.　

— Не Свербота, а Сверботто, тітко Медді, — у мами нервово тремтіли руки. — Добре, що я тоді не знала про вошей. Ну і що ж ти йому все-таки відповіла? Я маю на увазі Фалька.　

— Нічого, — знизала плечима я. — Якщо хочеш, наступного разу я спитаю, чи він уже в певних руках.　

— Утримайся, будь ласка, — сказала мама і, посміхнувшись, додала: — Він ні з ким не зустрічається. Мені сказала подруга, у якої є подруга, яка є його близькою подругою… але мене це анітрохи не обходить.　

— Дідька лисого! — озвався Ксемеріус. Він злетів із підвіконня і після кількох кружлянь залою плюхнувся в центрі обіднього столу. — Ходімо, нарешті!　

За півгодини Леслі вже знала всі останні події, а Кароліна пригортала до грудей справжню плетену вінтажну свинку з 1929 року. Дізнавшись, де я розжилась таким дивом, сестричка розтанула і хотіла назвати поросятко «Маргрет» на честь леді Тілні. Коли пристрасті вляглися, Кароліна з посмішкою заснула, обійнявши плетену іграшку.

Будинок стрясали удари кувалди й сокири містера Бернарда, тож нічого було й думати про таємничість. До того ж непомітне перенесення скрині в мою кімнату містером Бернардом і Ніком провалилося: їх навшпиньки наздогнала тітка Медді.　

— Вона заскочила нас на сходах, — виправдовувався Нік.　

— І впізнала цю скриню, — пожвавішала тітка Медді. — Це скриня мого брата. Не один рік вона припадала пилом у бібліотеці, а потім раптом — незадовго до його смерті — як крізь землю провалилася. Гадаю, я маю право дізнатися, для чого вона вам.　

Містер Бернард зітхнув.　

— Ми не мали вибору, бо додому якраз повернулися леді Аріста й міс Гленда.　

— Ага, котре лихо менше, те ви й вирішили вибрати, чи не так? — втішено засміялася тітка Медді.　

— І Шарлотта нічого не запідозрила, — сказала Леслі.　

— Ні-ні, не переймайтеся. Вона набундючено пішла до своєї кімнати, лютуючи після того, як я виклала слово «картоніж».　

— Ясно, як білий день, що це ніж для різання карт, — сказав Ксемеріус. — Чом би й ні. Корисна річ для хати.　

Тітка Медді опустилася навколішки перед скринею і погладила її запилюжене віко.　

— Де ви її знайшли?　

Містер Бернард глянув на мене, а я знизала плечима. Якщо вже вона тут, немає сенсу ховатися далі.　

— Я замурував її в стіну, як звелів ваш брат, — гордо пояснив містер Бернард. — За день до його смерті, увечері.　

— Лише за день до його смерті? — перепитала я. Оце так новина.　

— А що всередині? — поцікавилася тітка Медді. Вона вже піднялася і шукала стілець. Та, не знайшовши його, тітка сіла біля Леслі на краєчок мого ліжка.　

— Це і справді велика загадка, — сказав Нік.　

— Як відкрити цю скриню — це теж загадка, — сказав містер Бернард. — Тому що ключ зник разом зі щоденниками лорда Монтроза, після того як тут побували грабіжники.　

— Грабіжники? — разом вигукнули Леслі й Нік.　

— Під час похорону вашого дідуся хтось зламав замок на вхідних дверях, — пояснила тітка Медді, — поки ми прощалися із любим Лукасом на цвинтарі. Сумний день, авжеж, серденько? — Тітка Медді, піднявши голову, глянула на містера Бернарда. Той і бровою не повів.　

У моїй голові зринули невиразні спогади. Здається, «слюсарі» дали драла, почувши, що господарі повертаються. Звісно, їх так і не спіймали.　

Я переповіла цю історію Ніку та Леслі, але тітка заперечила:　

— Ні-ні, янголятко. Поліція відмовилася від розслідування, бо все було на місці — готівку, цінні папери та прикраси ніхто не чіпав. Вони лежали в сейфі цілі-цілісінькі.　

— З цього ми робимо висновок, що грабіжники шукали щоденники, — зауважив містер Бернард. — Я підкинув цю версію поліції, але вони пустили її повз вуха. До того ж сейф був непошкоджений, тобто грабіжники знали код. Отож зупинилися на тому, що лорд Монтроз просто переклав свої щоденники десь-інде.　

— Я вам повірила, — зауважила тітка Медді, — але моя думка тоді нічого не важила. Як, утім, і завжди, — задерши носа, докинула вона. — Хоча за три дні до смерті Лукаса мені це привиділося, тож я не мала сумнівів у тому, що його вбили. Та, на жаль, усі, як завжди, вирішили… що я несповна розуму. Але видиво було недвозначним: лиха пантера, стрибнувши Лукасові на груди, перегризла йому горло.　

— Авжеж, недвозначно, — прошепотіла Леслі.　

— А як же щоденники? — спитала я.　

— Як у воду впали, — відказав містер Бернард, — і ключ від цієї скрині теж, бо я бачив на власні очі, як лорд Монтроз приклеїв його до останньої сторінки свого щоденника.　

Ксемеріус залопотів крилами з нетерплячки:　

— Годі вже теревенити, беріться краще за ломик.　

— Але ж… дідусь помер від інфаркту, — промимрив Нік.　

— Принаймні так воно здавалося, — зітхнула тітка Медді. — Він покинув світ у вісімдесят у власному кабінеті в Темплі просто за письмовим столом. Для розтину не було вагомих причин, окрім мого видива. Але я наполягала на експертизі, проте Аріста не на жарт розлютилася.　

— Мене мов голками коле, — прошепотів Нік. Підсунувшись ближче, він поклав голову на моє плече.　

Якусь мить усі мовчки розмірковували. Лише Ксемеріус лопотів крилами навколо лампи і горлав:　

— Ану, до роботи!　

Та, звісно, ніхто його не чув.　

— Забагато збігів, — мовила нарешті Леслі.　

— Так, — погодилась я. — Лукас наказує замурувати свою скриню, а наступного дня зненацька помирає.　

— \ ні з того ні з сього за три дні до цього мені ввижається, буцімто він помирає, — докинула тітка Медді.　

— А потім, несподівано, без сліду зникають його щоденники, — доповнив Нік.　

— І абсолютно випадково ключ, який висить на шиї у міс Леслі, як дві краплі води схожий на ключ від скрині, — винувато мовив містер Бернард. — Я витріщався на нього цілу вечерю.　

Леслі розгублено помацала ланцюжок.　

— Оцей? Ключ від мого серця?　

— Це неможливо, — втрутилась я. — Я поцупила його з шухляди письмового столу в Темплі хтозна-якого року вісімнадцятого століття. Це стовідсотково збіг чи… все-таки ні?

— Збіг — єдиний керманич Всесвіту, як сказав Ейнштейн. А він, далебі, знав.　

Тітка Медді з цікавістю нахилилася над скринею.　

— Це не Ейнштейн сказав, а Наполеон, — не витримав на стелі Ксемеріус. — А йому бракувало клепки в голові!　

— Я можу помилятися, адже старі ключі всі схожі один на один, — зауважив містер Бернард.　

Леслі зняла ланцюжок і віддала мені ключ.　

— Купить не купить, а поторгувати можна.　

Я передала його містерові Бернарду.　

Той опустився навколішки перед скринею і встромив ключа у вигадливий замок, а нам перехопило подих. Ключ ідеально пасував до отвору і відімкнув замок.　

— Круто… — прошепотіла Леслі.　

Тітка Медді задоволено кивнула.　

— Немає ніяких збігів! Геть усе на світі — це доля. Годі мордувати нас, містере Бернард, відчиняйте скриню.　

— Заждіть! — глибоко зітхнула я. — Дуже важливо, щоб ніхто з нас не вибовкав про те, що побачить у скрині!　

Як швидко усе змінюється! Якихось кілька днів тому я скаржилася на Вартових, які огортають таємницею будь-яку дрібницю. І ось уже я засновую таємне товариство. На додачу ще й треба зав’язати всім очі на виході з моєї кімнати.　

— Щось мені підказує, що ти знаєш вміст скрині, — прокаркав Ксемеріус, вкотре спробувавши просунути голову в скриню, але знову з кректанням злетів.　

— Звісно, ми мовчатимемо, — образився Нік, як і Леслі з тіткою Медді. Навіть містер Бернард скинув брову, хоча при цьому на його обличчі жоден м’яз не затремтів.　

— Присягніться… — зажадала я, а щоб наголосити на серйозності ситуації, докинула: —…власним життям!　

Але тільки тітка Медді, підскочивши, палко притулила руку до серця. Решта й далі позирали на мене скептично.

— А можна не життям, а чимось іншим? — пробурчала Леслі. — Лівої руки, як на мене, досить.　

Я похитала головою.　

— Присягніться!　

— Життям присягаюсь! — охоче скрикнула тітка Медді.　

— Присягаюсь, — без ентузіазму промимрили інші. У Ніка вирвався нервовий смішок, бо тітка Медді, щоб підкреслити урочистість, завела мелодію національного гімну.　

Містер Бернард глянув запитально, і я кивнула у відповідь, а відтак, легенько клацнувши, віко відхилилось.　

Пальці містера Бернарда дбайливо знімали шари оксамиту. Аж ось нарешті ми побачили загорнуту річ і вражено зойкнули. Тільки Ксемеріус закричав:　

— Оце так мудрагелик!　

— Невже це те, що я думаю? — пролунав серед могильної тиші голос тітки Медді, яка вп’ялася очима у предмет.　

— Так… — Я втомлено прибрала волосся з обличчя. — Це хронограф.　

Нік і тітка Медді розчаровано зітхнули, містер Бернард не випустив і пари з уст, а Леслі прикипіла до місця. Тим часом двічі телефонувала її мама, щоб дізнатися:　

чи не напали, бува, на неї дорогою,　чи не лежить вона розчленована десь у Гайд-парку.　

Отож Леслі мусила вертатися додому.　

Але не раніше, ніж я заприсяглася виконувати наш Грандіозний План.　

— Присягнись життям! — вимагала вона, і я мусила дати обіцянку. Втім, на відміну від тітки Медді, я не затягнула національного гімну.　

У моїй кімнаті врешті-решт запанувала тиша. За кілька годин її порушила мама, зазирнувши до мене, а відтак і наш величезний будинок поринув у тишу.　

Я опиралася бажанню одразу ж випробувати хронограф.

Лукасові буде однаковісінько, чи стрибну я, як ми домовилися, у 1956 рік сьогодні чи завтра, чи взагалі за місяць. А от для мене інакше: ніч у тиші та спокої — саме те після карколомних пригод.　

Та, з іншого боку, завтра відбудеться бал, де я знову зустрінуся з графом Сен-Жерменом, а я так нічого і не дізналася про його задуми.　

Загорнувши хронограф у свій халат, я крадькома спустилася на перший поверх.　

— Навіщо ти бігаєш з ним по будинку? — спитав Ксемеріус. — Можеш просто стрибнути з власної кімнати.　

— Невідь-хто хропів у цій кімнаті в 1956 році! Я не хочу пхатися через увесь будинок, трусячись, що мене спіймають, як грабіжника… Ні, я стрибну в потаємному переході, де немає допитливих очей. Лукас чекатиме мене перед портретом нрапрапрапрадіда Г’ю.　

— Щоразу кількість пра-пра-приростків інша, — зауважив Ксемеріус. — Пропоную просто називати його «наш опецькуватий предок».　

Я пустила його слова повз вуха, аби безшумно перестрибнути через скрипучі сходи. За кілька хвилин я вже нечутно відкрила хід за картиною. Увечері містер Бернард змастив старий механізм. Крім того, він припасував на двері, що вели у ванну і на сходи, засув. Спершу я мала сумніви щодо цього. Бо якщо я буду змушена повертатися через будинок, то власноруч закрию собі доступ до хронографа.　

— Ну, тримай за мене кулаки, щоб усе спрацювало як слід, — попросила я Ксемеріуса й опустилася навколішки. Я просунула вказівний палець в отвір під рубіном і міцно притиснула його до голки (ні, звикнути до цього неможливо, щоразу я мало не зомлівала від болю).　

— Тримав би я кулаки, якби вони в мене були, — огризнувся Ксемеріус і зник, а разом з ним і хронограф.　

Я набрала у груди повітря, такого затхлого, що зовсім не допомагало від запаморочення. Похитуючись, я випросталася, стиснула ліхтарик Ніка й відчинила двері на сходи. Двері-картина, відсовуючись, вищали та рипіли, як у класичному фільмі жахів.　

— Ну нарешті, — прошепотів Лукас, що зустрічав мене з іншого боку картини, присвічуючи кишеньковим ліхтариком. — Мені навіть спало на думку, що це якась мара, рівно опівночі…　

— У піжамі з кроликом Пітером?　

— Ну, я хильнув чарчину… після минулого разу… яке щастя, що в скрині справді хронограф.　

— І справний хронограф. Я маю годину, як домовлялися.　

— Ходімо мерщій, поки він затих і не підняв на ноги увесь будинок.　

— Хто? — занепокоїлась я.　

— Таж маленький Гаррі! У нього ріжуться зубки, і він репетує, мов на пожежу.　

— Дядько Гаррі?　

— Якщо він викричиться, каже Аріста, то не виросте вайлом. Але, на Бога, хто може таке витримати! Іноді я тайкома пробираюсь до нього та наспівую про лисицю, яка вкрала каченя[13], тоді він замовкає.　

— Бідолашний дядько Гаррі… Класичний випадок психічної травми в ранньому дитинстві. Не дивно, що він полює на все, що рухається, — на качку, оленя, кабана, а надто на лисиць. Ще й став головою товариства з відновлення легального полювання на лисиць у Ґлочестерширі. Може, співай йому якусь іншу пісню? І подаруй плюшеве лисеня.　

До бібліотеки ми прокралися непоміченими, і щойно Лукас зачинив за нами двері, як полегшено видихнув:　

— Нарешті.　

— Поки що мої амбіції були задоволені, — погляд Лукаса впав на фамільний герб Монтрозів, який висів над каміном. Меч, оповитий трояндами, а під ним напис «НІС RHODOS, НІС SALTA»[14], що означало щось на кшталт «Покажи, на що ти здатний». — Я ж бо від самого початку мав досить високе становище в Ложі, адже представники роду Монтрозів були її співзасновниками 1745 року, до того ж я одружений із можливою носійкою гена з боку Нефрита! А проте мені не хотілося заглиблюватися в усі тонкощі більше, ніж треба… але зараз усе змінилося. Заради тебе, Люсі й Пола я можу навіть підлизатися до самого Кеннета де Віллерза… мого боса. Не знаю, чи це спрацює, але…　

— Звичайно, спрацює! Ти навіть станеш Магістром Ложі, — сказала я і струсила крихти зі своєї піжами. Я насилу втрималася від задоволеної відрижки. Як же чудово нарешті досхочу наїстися. — Хвилиночку, 1993 року ти будеш…　

— Тс-с-с! — Лукас нахилився до мене і приклав палець до вуст. — Я не хочу цього чути. Можливо, це й нерозумно з мого боку, але я не хочу знати, що чекає на мене в майбутньому, якщо це, звичайно, не кине світло на наше сьогоднішнє питання. У мене ще є до нашої наступної зустрічі тридцять сім років, тож краще провести їх якнай… гм-гм… безтурботніше. Розумієш?　

— Так, — я сумно глянула на нього. — Розумію, і навіть дуже.　

Після таких слів я не наважилася ділитися з ним припущеннями тітки Медді й містера Бернарда про те, що Лукас помер не своєю смертю.　

Ще не пізно поговорити про це 1993 року.　

— Тоді повернімось до магії Крука, дідусю. Адже ти справді багато чого поки що про мене не знаєш.