Смарагдова книга

РОЗДІЛ 5

— О ні, ти знов, либонь, ревіла як корова, — сказав Ксемеріус, який чекав мене в таємному переході.　

— Ну так, — відповіла я. Навіть дідусь кинув пару скупих сльозинок — таким тяжким виявилося прощання з Лукасом. Ми не побачимося тепер цілих тридцять сім років, принаймні якщо вірити в його підрахунки. Ми обоє вирішили, що це неймовірно довго. Найдужче мені зараз кортіло одразу ж стрибнути в 1993 рік, але я пообіцяла Лукасу, що спочатку гарненько висплюся.　

Була друга година ночі, а за чверть сьома мені треба було вставати. Мамі доведеться викликати підйомний кран, бо інакше з ліжка я не встану.　

Ксемеріус, на диво, утримався від звичних шпильок на мою адресу, і я посвітила ліхтариком йому просто в писок. Я можу помилятися, але мені здалося, що він був як у воду опущений. Я раптом подумала, що цілий день не звертала на нього уваги.　

— О, ти мене чекав. Як мило з твого боку, Ксемічку… тобто Ксемеріусе, — сказала я, несподівано сповнюючись ніжності. Мені хотілося його зараз погладити. Та, на жаль, привида помацати неможливо.　

— Це лише збіг. Я тут просто шукав пристойну схованку　

для цієї штукенції, — сказав він, показуючи на хронограф, який я знову загорнула в банний халат, звалила собі на стегно й притиснула ліктем правої руки. Позіхаючи, я прошмигнула зі схованки на сходи. Потім обережно закрила вхід портретом прапра… тобто, портретом нашого опецькуватого предка.

Я дерлася вгору сходами, а Ксемеріус не відходив від мене ні на крок.　

— Ану, видави задню стінку в шафі, що стоїть у тебе в кімнаті. Ця стінка зроблена з тонкої фанери, ти точно зможеш її виламати. І таким чином, через дірку у фанері можна проповзти в підсобку, де ціла купа схованок.　

— Сьогодні я хіба що просто запхаю його під ліжко — на більше, мабуть, я вже не спроможна. — Мої ноги немов налилися свинцем, я ледве пересувалася від втоми. Я вимкнула ліхтарик і навпомацки потупцяла до себе в кімнату, засинаючи на ходу. Мені майже почав снитися якийсь сон, коли я, похитуючись, сунула повз кімнату Шарлотти. Двері зненацька тихенько відчинились, і мене освітив промінь світла. Я так перелякалася, що ледве не випустила хронограф.　

— Халепа, — пробурмотів Ксемеріус, — всі спали як убиті, чесне слово!　

— Тобі не здається, що ти застаренька для цієї піжами з кроликами? — кинула Шарлотта. Вона притулилася до дверного отвору, граційна, як завжди. Шарлотта була одягнута в довгу нічну сорочку на тоненьких бретельках. Волосся її спадало блискучими хвилями на плечі. (Це перевага зачіски з косами: вона схожа одночасно на ефект бігуді й наводить на думку про якогось золотоволосого янгола.)　

— Ти мене злякала, зовсім з глузду з’їхала? — шепотіла я, щоб не розбудити на додачу ще й тітку Ґленду.　

— Що це в тебе там? І чому ти скрадаєшся тут вночі моїм коридором?　

— Давно цей коридор став твоїм? І як мені тепер добиратися до власної кімнати — може, дертися по стіні й залазити через вікно?　

Шарлотта відсунулася від дверей і підійшла до мене.　

— А що це там у тебе під пахвою? — запитала вона ще раз, але вже грізним тоном. До того ж Шарлотта шепотіла, та той шепіт лише надавав її голосу вимогливості. А ще вона дивилася на мене якось… моторошно, і я не наважилася просто пробігти повз неї.　

— Ох, — зітхнув Ксемеріус, — ти ба, кому гормони в голову вдарили. Я б не радив сваритися з нею сьогодні.　

Я ніяк не очікувала такого розвитку подій.　

— Це ти про халат?　

— Покажи-но, що там усередині! — попросила вона.　

Я позадкувала.　

— У тебе що, клепки розсохлися? Я не збираюся посеред ночі розгортати перед тобою свій банний халат. Тому, будь ласка, пропусти, мені хочеться спати!　

— А мені хочеться подивитися, що там у тебе в халаті! — просичала Шарлотта. — Думаєш, я така ж наївна, як і ти? І не помітила ваших змовницьких поглядів і тихої балачки? Якщо вам так кортить обійти мене, придумайте якийсь витонченіший план. Це якось пов’язано зі скринею, яку містер Бернард та твій брат протягли до тебе в кімнату? Напевно, у тебе під пахвою якраз те, що було в тій скрині?　

— Ну що ж, вона не дурепа, — бовкнув Ксемеріус, чухаючи крилом ніс.　

Можливо, колись, якби я була трохи бадьорішою, я обов’язково вигадала б якусь правдоподібну історію, але цієї миті я дуже нервувалася.　

— Тебе це не стосується! — сказала я.　

— Та ні, ще й як стосується! — наступала на мене Шарлотта. — Хоч я і не Рубін, і не член Кола Дванадцяти, але, на відміну від тебе, принаймні думаю не гірше за них! Я не почула всього, про що ви там шепотілися в твоїй кімнаті — двері в цьому будинку затовсті, — але того, що я почула, мені цілком достатньо! — Ступивши ще один крок до мене, вона показала на халат. — Раджу тобі віддати оце самовільно. Ти ж не хочеш, щоб довелося відбирати його силоміць?!

— Ти підслуховувала нашу розмову? — мені враз стало зле. Що ж їй вдалося зрозуміти? Цікаво, вона знає, що оце — хронограф? Який, до речі, за останні кілька хвилин, мабуть, поважчав удвічі, тому я взяла його обома руками. Ніків ліхтарик довелося при цьому кинути на підлогу. Він упав досить гучно. Я вже тоді була не надто впевнена, чи хотілося б мені, щоб тітка Ґленда прокинулася.　

— Тобі відомо, що ми з Ґідеоном разом займалися крав-маґою[17]? — запитала Шарлотта, наблизившись ще на крок.　

Я автоматично позадкувала.　

— Ні. А тобі відомо, що погляд у тебе зараз точнісінько, як у тієї дурнуватої білки з «Льодовикового періоду»?　

— А може, нам пощастило, і ця її крав-маґа — просто невинна нісенітниця, — припустив Ксемеріус. — Як камасутра, їй-бо! Ха-ха! — захихотів він. — Я не хотів, даруй. Але в екстремальних ситуаціях я найкраще жартую.　

— Крав-маґа — це ізраїльське бойове мистецтво, дуже ефективне, — сказала Шарлотта, — я могла б зараз одним ударом у сонячне сплетіння вивести тебе з ладу або пробити потилицю.　

— А я могла б закричати «Рятуйте!».　

Ми все ще розмовляли пошепки. Напевно, так спілкуються між собою дві змії — тільки й чутно, як вони сичать.　

А якщо погукати сюди інших мешканців будинку, що трапиться? Шарлотта, напевно, посоромиться тоді пробивати мені потилицю, але всім їм закортить дізнатися, що ж загорнуто в мій халат.　

Мені здалося, що Шарлотта прочитала мої думки і в’їдливо розсміялася. Майже пританцьовуючи, вона прошипіла:　

— Нумо, закричи!　

— Я б так і зробив, — підтакнув Ксемеріус.　

З-за спини Шарлотти, як завжди, наче з-під землі, виринув містер Бернард, і виявилося, що це вже не потрібно.　

— Я можу щось зробити для милих дам? — поцікавився він.　

Шарлотта, наче нажахана кішка, здригнулась і рвучко обернулася. На мить мені здалося, що вона ось-ось накинеться на містера Бернарда і вгатить йому просто в сонячне сплетіння. Проте, хоч пальці на її ногах і тремтіли, цього, на щастя, не сталося.　

— Інколи мені навіть вночі кортить їсти. Тому, якщо вже не спиться, я саме збирався приготувати щось і перекусити.　

Коли він з’явився, я відчула, що врятована, і несподівано навіть для самої себе нервово захихотіла.　

— А я уже принесла собі дещо з кухні, — кивнувши, я показала на вузол, що тримала, міцно притиснувши до грудей, — але організму цієї юної каратистки точно бракує цукру, їй вкрай потрібна маленька перекуска.　

Шарлотта попленталася назад до своєї кімнати.　

— Тепер я буду за тобою пильнувати, — мовила вона, тицьнувши вказівним пальцем мені в груди.　

Вона наче збиралася декламувати щось патетичне, бо мала такий вигляд, ніби стояла не в темному коридорі, а на театральній сцені.　

— За вами, містере Бернард, теж, — докинула вона.　

— Ну що ж, ми це мали передбачити, — прошепотіла я, коли двері її кімнати зачинились і коридор поринув у темряву. — Вона володіє якимось там «Тадж-Махалом».　

— Ну, непогано, — підтакнув мені Ксемеріус.　

Я ще міцніше притиснула до себе згорток.　

— Шарлотта щось запідозрила! Навіть якщо вона не знає точно, що саме їй вдалося виявити. Вона напевне патякає про нас Вартовим, розкаже, що ми…　

— Я впевнений, що для такої дискусії знайдуться належні місце й час, — незвичним суворим голосом перебив мене містер Бернард. Потім, піднявши з підлоги ліхтарик Ніка, увімкнув його й ретельно освітив ним весь простір від нижньої щілини між Шарлоттиними дверима до стелі. Верхнє світло в кімнаті згасло.　

Так, Шарлотта могла чути кожне наше слово. Я кивнула.　

— Ви, звичайно, маєте рацію. На добраніч, містере Бернард.　

— Солодких снів, міс Ґвендолін.　

Наступного дня вранці мамі дійсно знадобився кран, аби підняти мене з ліжка. Проте вона виявилася хитрішою і скористалася бридким пластмасовим Санта-Клаусом, якого хтось подарував Кароліні минулого Різдва. Якщо натиснути на кнопку, Санта починав електронним голосом промовляти: «Хо-хо-хо, Меррі Крісмас!» Я напнула на себе ковдру, намагаючись уникнути цих жахливих звуків. Та після шістнадцятого «хо-хо-хо» я таки здалась і відкинула ковдру, одразу пошкодувавши про це, бо згадала, де мені сьогодні належить побувати. На балу.　

Мені доведеться мати справу з графом без корисної інформації, якщо тільки не станеться диво і я не знайду можливості потрапити до дідуся в 1993 рік іще до балу.　

Я задумалася. Мені потрібно було ще раз цієї ночі потрапити в минуле. Але тоді Шарлотта точно б про все дізналася, тож я, здається, вчинила мудро.　

Злізши з ліжка, я потупцяла у ванну. Я поспала всього три години. Після нічної зустрічі з Шарлоттою я про всяк випадок прислухалася до поради Ксемеріуса: сховала хронограф за стінкою шафи. Мені довелося видавити її та розпороти черево крокодилу, щоб заховати там хронограф.　

Почувалася я після всіх цих подій мов викручена ганчірка, тож миттю заснула глибоким сном, який мав перевагу — мені не снилися жахіття. Власне кажучи, мені взагалі нічого не снилося. Я не могла бачити видіння, на відміну від тітки Медді.　

Я запізнилася на сніданок, бо довго шукала мамину пудру, щоб замазати синці під очима. І коли нарешті, похитуючись, я спустилася на перший поверх, тітка Медді схопила мене і потягла до своєї кімнати.　

— Що трапилося? — запитала я, розуміючи, що питання не має сенсу. Якщо тітка Медді прокинулася о пів на восьму, щось трапилося і справді було негаразд. Волосся її було розпатлане, бігуді, що мали бути на чолі, сповзли й теліпалися над вухом.　

— Дівчинко моя, Ґвендолін! Можна й так сказати, — тітка Медді опустилася на своє незастелене ліжко і, картинно насупивши чоло, втупилася у бузкові шпалери в дрібну квіточку. — У мене було видіння!　

Ну, цього ще бракувало!　

— Спробую вгадати: хтось розтоптав рубінове серце підборами чобіт, — припустила я. — Або, може, крук врізався у вікно баштового годинника?　

Тітка Медді так сильно похитала головою, що нечесані пасма злетіли вгору, а бігуді з’їхали набік.　

— Ні, Гвендолін, це зовсім не смішно! Хоч мені й не зрозуміло іноді, що означають ці видіння, але згодом завжди з’ясовується, що вони повідомляли про щось важливе. — Вона взяла мене за руку й притягнула до себе: — А цього разу видіння було надто зрозумілим. Я бачила тебе в блакитній сукні, вітер підхоплював її, навколо палали свічки, і хтось грав на скрипці.　

Шкірою пробігся мороз.　

Наче мало мені було власного неприємного передчуття з приводу цього балу… Треба ж було й тітці Медді побачити цей самий бал у своєму видінні. А я ж не говорила їй ні про бал, ні про те, яку сукню збираюся вдягнути.　

Тітка Медді була задоволена тим, що, нарешті, я звернула на неї увагу.　

— Спочатку все було добре, гості танцювали, і ти теж, але потім я побачила, що в залі немає даху. Над тобою насунулися жахливі чорні хмари, з яких шугонув птах і кинувся на тебе, — говорила вона. — А коли ти намагалася втекти, то натрапила саме на того птаха… Це було жахливо! Усе було червоне від крові, навіть небо червоніло, і краплі дощу, що падали з неба, були криваві…　

— Гм… Бабусю Медді?　

Вона заламала руки.　

— Люба моя, так, я знаю, це дуже жахливо. Сподіваюся, це не віщує жодних подій…　

— Я гадаю, ти щось проґавила, — знову перебила її я. — І куди ж я… себто Ґвендолін із твого сну, побігла?　

— Та це був не сон, а видіння! — Тітка Медді зробила ще більші очі, якщо це взагалі можливо. — Ти врізалася в меч.　

Просто наскочила на нього.　

— І що то був за меч? Звідки він узявся?　

— Він… просто висів у повітрі, щось таке, — сказала тітка Медді, при цьому махаючи руками перед моїм обличчям. — Але річ зовсім не в ньому, — трохи роздратовано правила вона далі, — а в ріках крові!　

— Гм. — Я сіла поруч із нею на краєчок ліжка. — І що ж я маю робити з цим видінням?　

Тітка Медді, озираючись навсібіч, схопила зі столу бляшаночку з лимонними льодяниками і поклала один собі в рот.　

— Ох, дитино, якби ж то я знала. Я просто подумала, що, можливо, це тобі допоможе… як застереження…　

— Ну добре. Постараюся не наскакувати на мечі, що висять у повітрі, обіцяю, — я поцілувала тітку Медді та встала. — А ти краще б ще трохи подрімала — це ж зовсім не твій час.　

— Так, ти маєш рацію, — вона солодко потягнулася і напнула на себе ковдру. — Та все ж таки зверни увагу на те, що я тобі розповіла, — пробурмотіла вона. — Бережи себе.　

— Гаразд, — у дверях я обернулася і додала: — А… а лева у твоєму видінні часом не було? Або Діаманта? Або… може, сонця?　

— Ні, — відповіла тітка Медді, вже заплющивши очі.　

— Я так і знала, — пробурмотіла я і тихо причинила за собою двері.　

Спустившись до сніданку, я відразу ж помітила, що за столом нема Шарлотти.　

— Бідолашна дівчинка хвора, — пояснила тітка Гленда. — Підвищена температура, дуже болить голова, напевно, це грип, він саме панує. Чи не могла б ти передати це вчителям, Ґвендолін?　

Я похмуро кивнула. Грип — аякже! Шарлотта хотіла залишитися вдома, щоб обнишпорити мою кімнату.　

Ксемеріус умостився на таріль із фруктами. Здається, він думав так само:　

— А я про що! Ніяка вона не дурепа!　

Містер Бернард, який саме потягнувся по яєчню, теж поглянув на мене стурбовано.　

— Нещасна дівчинка стільки пережила за останні кілька тижнів, — бідкалася тітка Гленда, намагаючись не помічати, як Нік гучно пирхнув. — Само собою, що організму потрібен якийсь час, аби відновитися.　

— Що за нісенітниці ти говориш! Облиш, Ґлендо, — перервала її леді Аріста, нервово відпивши чаю. — Ми, Монтрози, здатні витримувати багато чого. Ось я, наприклад, — вона випростала худу спину, — не хворіла у своєму житті жодного дня.　

— Щоправда, мені теж якось… недобре, — мовила я. А надто мені стало зле, коли я зрозуміла, що мою кімнату неможливо замкнути ззовні. У ній, як майже в кожному приміщенні нашого будинку, була встановлена старовинна система із замком-засувом, який замикався лише зсередини.　

Мама схопилася зі стільця і поклала руку мені на чоло.　

Тітка Гленда скорчила зневажливу гримасу.　

— Мені все це знайоме! Ґвендолін терпіти не може, якщо　

не вона в центрі уваги.　

— Температура ніби в нормі, — мама схопила мене за кінчик носа так, наче я знову перетворилася на малу дитину. — Ніс сухий і теплий, як і має бути, — вона погладила моє волосся. — На вихідних ми зможемо, нарешті, трохи тебе побалувати, якщо захочеш. Наприклад, дозволимо поснідати в ліжку…　

— От і чудово! А потім ти почитаєш нам історії про Пітера, Флопсі й Мопсі[18], еге ж? — сказала Кароліна, яка тримала на колінах плетене порося. — А тоді ми погодуємо Ґвен яблучним пирогом і зробимо їй холодні обтирання.　

Леді Аріста поклала кружальце огірка собі на канапку. Там уже височіла гірка з сиру, шинки, яєчні й помідорів.　

— Ґвендолін, на вигляд ти зовсім не хвора. Навпаки, ти наче розцвіла останнім часом і твоє життя так і б’є ключем.　

Отакої! І це попри те, що мої очі злипалися від утоми і вигляд я мала такий, немов мене покусав вовкулака. І тут такі компліменти!　

— Я цілий день буду вдома, — зауважив містер Бернард, — і зможу подбати про міс Шарлотту, напоїти її гарячим бульйоном.　

Коли він це казав, то був обернутий до тітки Ґленди, але я знала, що його слова адресовані мені, і чудово зрозуміла його.　

У тітки Ґленди, як на лихо, були інші плани щодо нього.　

— Я зможу подбати про свою дочку сама. Вам доведеться з’їздити в ательє Волден-Джонс і забрати мої замовлення та костюм Шарлотти, який ми замовили спеціально для майбутньої вечірки.　

— Ательє розташоване в Ізлінґтоні[19], — сказав містер Бернард і стурбовано на мене поглянув. — Тож мені потрібно буде на деякий час відлучитися з дому.　

— Аякже, звісно, — гидливо скривилася тітка Ґленда.　

— А дорогою назад можете купити квітів, — озвалася леді Аріста. — Кілька весняних букетів, які ми поставимо біля входу, на обідньому столі та в музичній кімнаті. І, будь ласка, не треба нічого яскравого та кричущого, жодних остогидлих тюльпанів, на зразок тих, які ви принесли недавно. Більше ніжних тонів: білого, жовтавого та бузкового.　

Мама цьомнула кожного з нас і попрощалася — їй треба було на роботу.　

— Містере Бернард, а якщо ви раптом побачите незабудки, будь ласка, принесіть мені кілька вазонів із цими квітами. Або з конваліями, якщо вони вам трапляться.　

— Це може бути, — кивнув містер Бернард.　

— О, і якщо ви вже зібралися по квіти, містере Бернард, то, прошу, привезіть кілька лілій. Їх можна буде посадити на мою могилку — після того, як я піду до школи хвора, — похмуро сказала я, але мама була вже біля дверей.　

— Нумо, не журися, — спробував утішити мене Ксемеріус. — Шарлотта ніяк не зможе непомітно прокрастися у твою кімнату, якщо цей рудий проноза майже цілий день сидітиме вдома, та якщо і зможе, то нізащо не здогадається відсунути задню стінку твоєї шафи і навпочіпки порпатися в якомусь шматті. І на що вона точно не зважиться, так це на порпання в нутрощах у справжнісінького крокодила. Ти, мабуть, зараз радієш, що вчора вночі я таки переконав тебе розпороти цю тварюку?　

Я кивнула, хоча від згадки про темні кутки та рясне павутиння подумки здригнулася. Звичайно, мої побоювання не могли зникнути так швидко. Якщо Шарлотта здогадується або, можливо, навіть знає напевно, що саме шукає, так просто вона не опустить рук. Я ж з’явлюся вдома ще пізніше, ніж зазвичай, якщо не вдасться перенести цей бал. А може, я повернуся занадто пізно.　

Цікаво, що трапиться, якщо Вартові довідаються, що викрадений хронограф зберігається в нашій домівці? Хронограф, у якому для завершення Кола Дванадцяти бракує лише крові Ґідеона. Моє тіло мов снігом обсипало. Можливо, вони не стримуватимуться, якщо дізнаються, наскільки близько підібралися　до виконання своєї місії. А я… хто я така, щоб приховувати від них те, що, може, принесе зцілення від усіх хвороб людства?　

— Хай там як, а бідолаха, либонь, і справді захворіла, — промовив Ксемеріус.　

— Ага, а Земля — пласка, — голосно бовкнула я. Усі здивовано зиркнули на мене.　

— Ні, Ґвен, Земля — кругла, — приязно виправила мене Кароліна. — Я теж спочатку не могла в це повірити. А ще вона, здається, надто стрімко рухається в космосі.　

Вона відламала хлібця і піднесла шматочок до рожевого поросячого писка.　

— Насправді все саме так, а не інакше. Правда, Маргрет? Бажаєш іще шматочок канапки з ковбасою?　

Нік тихенько захихикав, а леді Аріста при цьому презирливо скривилася:　

— Ми ж установили чітке правило: не брати з собою за стіл ані ляльок, ані плюшевих звіряток, друзів, вигаданих, справжніх — не має значення.　

— Марґрет дуже добре вихована, — мовила Кароліна, обережно сховавши свинку собі під стілець.　

Тітка Ґленда несхвально чхнула. Здається, тепер у неї виникла алергія ще й на м’які іграшки.　

Попри те що Ксемеріус пообіцяв мені стояти за хронограф до останнього подиху (хоча я щиро посміялася, нехай і подумки) і повідомити мені, якщо Шарлотта спробує пролізти в мою кімнату, я все одно думала, що може статися, якщо другий хронограф потрапить до рук Вартових.　

Сумні думки не вирішать проблеми, тож мені треба було пережити цей день і сподіватися на краще. Перший крок: я вийшла з автобуса на одну зупинку раніше і подалася в «Старбакс», щоб бодай якось подолати цю втому.　

— Зробіть мені каву з карамеллю, міцну, як три еспресо, — попросила я хлопчика біля прилавка, а той з усмішкою відповів:　

— Тільки якщо ти залишиш мені за це свій номер мобільного!　

Я ще раз подивилася на нього, цього разу уважніше, і задоволено посміхнулася у відповідь. Хлопець мав темне волосся, а чубчик майже затуляв очі — він чимось нагадував героя (французьких фільмів. Звичайно, парубок виявився не таким красенем, як Ґідеон, з яким я одразу його порівняла.　

— У неї вже є хлопець, — промовив хтось за моєю спиною. Це був Рафаель. Я, насупившись, обернулася, а він підморгнув мені, його зелені очі при цьому лукаво блиснули. — Та й взагалі вона для тебе занадто маленька, хіба не бачиш, що на ній шкільна форма? Будь ласка, один лате і чорничний кекс.　

Я обурено пирхнула і, винувато посміхнувшись, забрала в продавця свій оригінальний напій.　

— Хлопця в мене зараз немає, та натомість з’явилася велика проблема… гм… з часом. Попроси мене про це ще раз, роки через два?　

— Гаразд, — буркнув хлопець.　

— Та нічого він не зробить! — заявив Рафаель. — Готовий закластися, він у кожної симпатичної дівчини просить номер телефону!　

Я розвернулась і пішла до школи. Але Рафаель наздогнав мене на вулиці.　

— Агов, стривай! Вибач, що завадив тобі з ним пофліртунати, — він підозріло зазирнув у своє пластикове горнятко з кавою. — Цей тип напевно туди плюнув, точно кажу.　

Я зробила великий ковток, та миттю обпекла губи, язик і піднебіння. І зараз же замислилася над тим (коли отямилася), як би добре було, якби каву вводили в організм внутрішньовенно, як ліки. Це було б найкращим порятунком.　

— Я учора ходив у кіно з цією Селією, — почав розмову Рафаель. — Кадра хоч куди. Вона така гарна й весела, скажи?　　

— Що? — я скорчила гримасу, а на моєму носі повис шматочок молочної пінки (видно, спілкування з Ксемеріусом давалося взнаки!).　

— Нам було чудово разом, — правив далі він. — Тільки не кажи Леслі, бо вона може приревнувати.　

Я мимоволі засміялася. Це ж треба — він збирався мною маніпулювати.　

— Ну добре. Мовчатиму як риба.　

— Гадаєш, вона і справді може приревнувати? — швидко запитав Рафаель.　

— Звісно! Вона страшенно ревнуватиме. І це при тому, що в нашому класі взагалі немає ніякої Селії.　

Рафаель зніяковіло почухав ніс.　

— Тю, а білявка? Яка влаштовує вечірку?　

— А-а, Синтія.　

— Але я й справді вчора ввечері ходив з нею в кіно, — ображено мовив Рафаель. Шкільна форма з невдалою комбінацією брудно-жовтого й синього кольорів пасувала йому ще менше, ніж нам. Він пригладив волосся і цим жестом раптом нагадав мені Ніка, пробудивши в мені материнські почуття. Я подумала, що Рафаель цілком заслуговує на заохочення за те, що не тримається так само пихато й самозакохано, як його старший брат.　

— Я буду намагатися розповісти їй цю історію якнайм’якше, — запропонувала я.　

Він боязко посміхнувся.　

— Тільки не кажи, що я забув її ім’я… знаєш, краще взагалі нічого не говори… а може…　

— Я трохи допоможу, — на прощання я поправила йому краватку. — До речі, вітаю! Сьогодні ти нарешті зав’язав її правильно!　

— Це Сінді, — мовив Рафаель і криво посміхнувся. — Так, здається, її звати…　

Першим уроком була англійська, і вів його містер Вітмен. Дізнавшись про хворобу Шарлотти, він кивнув, а я не втрималась і, коли почула слово «хвора», зобразила пальцями в повітрі символічні лапки.　

— Треба було взяти його з собою, — зашепотіла Леслі, у той час як містер Вітмен роздавав перевірені домашні контрольні, які ми писали минулого тижня.　

— Хронограф? У школу? Ти що, здуріла? А що, як його побачить містер Вітмен? У Білченяти одразу станеться серцевий напад. Тільки спочатку він перекаже, певно, своїм корифанам-Вартовим, які мене потім четвертують, колесують або катуватимуть у якийсь інший хитрий спосіб, як у такому разі велять їхні ідіотські Золоті правила. — Я передала Леслі ключ від скрині. — Ось, ключ від твого серця. Взагалі-то я хотіла віддати його Рафаелю, але ж ти на це не згодна.　

Леслі окинула мене сердитим поглядом, а потім поглянула туди, де сидів Рафаель, уперто намагаючись не повертати голову в наш бік.　

— Повісь його знову на шию. Тільки дивись, щоб Шарлотта в тебе його не відібрала.　

— Крав-маґа, — пробурмотіла Леслі. — Про це бойове мистецтво, здається, є якась стрічка з Дженніфер Лопес[20], пам’ятаєш? Вона там добряче відлупцювала у кінці свого жорстокого бойфренда. Я теж не проти цього навчитися.　

— На твою думку, Шарлотта могла б просто проломити стінку шафи одним ударом ноги? Можливо, їх із Ґідеоном учили також зламувати замки без допомоги ключа. Напевно, у них був тренувальний семінар з агентом «МІ-6»[21] — жодного залізяччя, лише елегантна шпилька.　

Я важко зітхнула.　

— Якби Шарлотта знала, що саме ми знайшли, вона точно розповіла б про все Вартовим, — мовила Леслі, похитавши головою. — Тому в неї є лише підозри. Вона думає, що може щось знайти. І це «щось» допоможе їй, нарешті, набути ваги, а тебе затопче в болото на все життя.　

— Авжеж, і якщо вона це знайде…　

— Дуже сподіваюся, що ви обговорюєте сто тридцятий сонет Шекспіра, — просто перед нами де не взялася постать містера Вітмена.　

— Кілька днів поспіль ми тільки про це й говоримо, — зауважила Леслі.　

Містер Вітмен здивовано поглянув.　

— Ніяк не можу останнім часом позбутися враження, що ви занадто захоплені якимись іншими заняттями, які не найкраще впливають на вашу успішність. Можливо, мені варто скористатися правом педагога й написати листа вашим батькам. Здається, вони вкладають чималі кошти у те, щоб ви вчилися в такому привілейованому закладі, і цілком могли б сподіватися від вас більшої зацікавленості в науці. — Тихо прошелестівши, на парту впали наші роботи. — Якби ви більше цікавилися Шекспіром, це вельми сприятливо відбилося б на творах. На жаль, результат ви показали досить посередній.　

— Ще чого! — прошепотіла я жовчно.　

Що за нахабство! Спочатку він забирає весь мій вільний час стрибками в часі, примірянням костюмів та уроками танців, а потім ще й кидає мені тут, що я замало працюю на школу?　

— Шарлотта довела, показавши тобі чудовий приклад, що можна поєднувати обидва завдання, Ґвендолін, — мовив містер Вітмен, ніби дізнавшись, що я подумала. — Вона завжди дістає «відмінно». І ніколи не скаржиться. Тож раджу тобі брати приклад із такої самодисципліни.　

Я кинула лютий погляд йому навздогін.　

Леслі підбадьорила мене дружнім стусаном у бік.　

— Колись ми зможемо сказати підлому Білченяті все, що ми про нього думаємо. Тільки-но закінчимо школу. Та сьогодні це буде просто марнуванням сил.　

— Так, ти маєш рацію. Зараз усі мої сили ідуть на те, щоб не заснути.　

Я широко позіхнула, сама цього не очікуючи.　

— Ну ж бо, потрійний еспресо, будь ласка, вливайся швидше в кров і мене підбадьор!　

Леслі енергійно кивнула.　

— Гаразд. Щойно це станеться, ми мусимо кров з носа придумати, як тобі прогуляти цей бал.　

— Але ви ніяк не можете захворіти! — заперечив містер Марлі й розгублено сплеснув руками. — Все вже готове. Я геть не уявляю, як поясню це іншим членам Ложі.　

— Ви ж не винні в тому, що я захворіла, — пробелькотіла я мляво і насилу виповзла з лімузина. — Та і я теж. Цим заряджає вища сила, і змінити це нам не до снаги.　

— Де там! До снаги! Ще й як! — містер Марлі обурено дивився на мене. — Вигляд у вас зовсім не такий уже хворий, — докинув він, явно сказавши неправду, бо ж я, придушивши власну гордість, змила мамину косметику і постала така, яка була.　

Леслі спочатку хотіла трохи посилити враження сірими й фіолетовими тінями, та, поглянувши на мене, сховала свою косметичку назад у наплічник. Через страшні синці під очима та бліду шкіру мене точно взяли б на роль жертви в якомусь фільмі про вампірів.　

— Річ не в тому, чи маю я хворий вигляд, а в тому, що я й справді хвора, — мовила я і віддала містеру Марлі свій шкільний наплічник. Нехай цього разу понесе його, я сьогодні надто хвора та слабка. — Знаєте, мені здається, що за таких обставин наш стрибок на бал можна перенести.　

— Нізащо! — крикнув містер Марлі, проте зараз же прикрив рот рукою і злякано озирнувся. — Вам відомо, як дорого обійшлися нам приготування до цього заходу? — правив він далі пошепки. Ми зайшли в штаб-квартиру Вартових, але просувалися дуже повільно, бо я похитувалась. — Я зміг переконати директора вашої школи в тому, що одній трупі линвоходів терміново потрібна зала для репетицій, і він погодився. Сьогодні! Граф Сен-Жермен дав чіткі вказівки з приводу того, що…　

Містер Марлі почав добряче мене дратувати (які ще линвоходи? І директор Джиллс? Я нічого не второпала).　

— Послухайте мене уважно. Я захворіла! Захворіла!!! Я змушена була випити вже три таблетки аспірину, та все марно. Навпаки, мій стан щосекунди погіршується. А ще в мене температура і мені ніби бракує повітря.　

Для більшої переконливості я вчепилася в поруччя біля входу в будинок і щось нерозбірливо прохрипіла.　

— Завтра хворійте. Завтра! — торочив містер Марлі. — Містере Джордж! Хоч ви їй скажіть, що їй дозволяється захворіти лише завтра, інакше вона… зруйнує весь наш план!　

— Ти хвора, Ґвендолін?　

У дверях з’явився містер Джордж. Він дбайливо обійняв мене і завів усередину. Це вже інша річ.　

Я нещасно кивнула.　

— Думаю, я могла заразитися від Шарлотти. — Ха-ха, точно! У нас в обох був той самий синдром своєрідного «грипу». Гаразд, назвався грибом, то й лізь у кошик. — У мене голова ось-ось лусне, так болить.　

— Це справді дуже невчасно, — зауважив містер Джордж.　

— Я це кажу їй уже десятий раз, — підхопив містер Марлі, що запопадливо дріботів за нами. Його обличчя зараз вирішило задля різноманіття побути не яскраво-червоним, а вкритися червоно-білими плямами, ніби йому важко було вирішити, який саме колір більше пасує до цієї ситуації. — Доктор Вайт цілком може зробити їй укол, еге ж? Треба протриматися всього кілька годин.　

— Так, як варіант, — промовив містер Джордж.　

Я невпевнено зиркнула на нього. Від нього я сподівалася трохи більше співчуття та підтримки.　

Згодом я й сама повірила, що захворіла, але це радше відбувалося через панічний страх. У мене було дивне передчуття, що Вартові зі мною не надто панькатимуться, якщо раптом дізнаються, що я прикидалась. Та зараз уже занадто пізно про це думати, відступати нікуди.　

Замість доправити мене в ательє мадам Россіні, де мене якраз мали нарядити в сукню вісімнадцятого століття, містер Джордж провів мене в Драконячу залу. За нами прямував містер Марлі, в руках він досі тримав мій наплічник. Не зупиняючись, містер Марлі обурено бубонів щось собі під ніс.　

За круглим столом сиділи доктор Вайт, Фальк де Віллерз, містер Вітмен і ще один чоловік, якого я раніше не бачила (не здивуюся, якщо це був сам міністр охорони здоров’я). Містер Джордж завів мене в залу — всі обернулись і витріщилися на мене. Усі мої погані передчуття ожили разом.　

— Вона стверджує, що захворіла, — сказав на одному подиху містер Марлі і бадьоро прокрокував далі.　

Фальк де Віллерз підвівся зі стільця.　

— Містере Марлі, будь ласка, зачиніть за собою двері. А тепер, прошу, почніть спочатку. Хто стверджує? Хто хворий?　

— Ось, вона! — містер Марлі тицьнув у мене вказівним пальцем. У відповідь мені захотілося йому покривлятися, але я втрималася.　

Містер Джордж відпустив мене, крекнувши, сів на вільний стілець і витер хусточкою піт зі своєї лискучої лисини.　

Так, Ґвендолін почувається не дуже добре.　

Я перепрошую, — мовила я, щосили намагаючись дивитися в правий нижній куток кімнати. Бо я десь читала, що якщо люди брешуть, то обов’язково відводять очі вгору і ліворуч. — Але я відчуваю, що справді не маю сил відвідати сьогодні цей бал. Я ледве тримаюся на ногах, і щохвилини мені дедалі гіршає. — Для більшої переконливості я сперлася на спинку стільця, на якому сидів містер Джордж. І тут я помітила, що поміж присутніх у залі був і Ґідеон. Моє серце миттю прискорено забилося.　

Це так несправедливо — йому досить було лише глянути на мене, щоб спантеличити. А він-бо всього лише спокійнісінько стояв біля вікна, тримав руки в кишенях джинсів і просто мені посміхався. Усмішка Ґідеона була зовсім не нахабною і широкою, він тільки ледь помітно підняв куточки губ, але при цьому посміхалися навіть його очі. Чомусь я відчула, як до горла знову підступає клубок. Швиденько відвівши очі, я помітила біля величезного каміна малого Роберта, сина доктора Вайта. Коли хлопчикові виповнилося сім, він потонув у басейні. Відтак малий привид з’являвся всюди і, хоча спочатку дуже мене соромився, проте з часом звикав до мене чимраз дужче. Наприклад, сьогодні він радісно замахав мені рукою, та у відповідь я змогла лише коротко йому кивнути.　

— Дозвольте запитати, що це ще за болячка, яка взялася ні з того ні з сього? — містер Вітмен насмішкувато зиркнув на мене. — Кілька годин тому, в школі, ти була здоровісінька, — продовжував він, схрестивши руки на грудях, але зараз же, напевно, схаменувся і змінив свою тактику — суворий тон на довірчий учительський, м’який і повний співпереживання. Така його інтонація мені була вже знайома, і це точно не було добрим знаком. — Ґвендолін, якщо тобі страшно через бал, ми цілком тебе розуміємо. Доктор Вайт, можливо, дасть тобі якісь ліки, що допоможуть заспокоїтися.　

Фальк кивнув.　

— Сьогоднішній захід справді неможливо скасувати, — зауважив він.　

Містер Джордж додав:　

— Містер Вітмен має слушність: те, що тебе лихоманить перед балом, — це цілком нормально. На твоєму місці будь-хто хвилювався б. Тут нема чого соромитися.　

— І до того ж ти не сама, — мовив Фальк, — Ґідеон буде з тобою поряд.　

Мимоволі я зиркнула на Ґідеона, але потім так само швидко відвернулася, відчувши, що наші очі ось-ось зустрінуться.　

Фальк правив далі:　

— Ти й незчуєшся, як усе закінчиться і тобі треба буде вертати назад.　

— І подумай ще про чудову сукню, — цей типу «міністр охорони здоров’я» намагався звабити мене.　

Що це ще таке? Невже він сприйняв мене за десятирічну дівчинку, яка й досі бавиться ляльками Барбі?　

Решта схвально загула, намагаючись зобразити ввічливі посмішки. Всі, крім доктора Вайта. Він, як завжди, насупив брови і неприязно позирав на мене у свій звичайний спосіб, що наганяв на мене моторошний страх.　

Маленький Роберт нахилив голову, наче вибачаючись.　

— Але в мене горло болить, і голова, а ще все тіло ломить, — зауважила я, намагаючись говорити якнайбільш переконливо. — Мені здається, що симптоми звичайного хвилювання дещо інші. Моя кузина не пішла сьогодні до школи, бо підхопила грип, а я просто заразилася від неї!　

— Здається, їй треба ще раз пояснити, що йдеться про події епохального значення… — докинув позаду містер Марлі.　

Але містер Вітмен перебив його.　

— Ґвендолін, ти пам’ятаєш нашу розмову вранці? — запитав він, і його голос при цьому став на дрібку сентиментальнішим.　

Що він таке говорить? Невже містер Вітмен хоче серйозно назвати це своє бурчання про незацікавлення його предметом справжньою розмовою? Проте, здається, саме це він і мав на увазі.　

— От, наприклад, Шарлотта. Можливо, вся річ у тих зусиллях, які ми вклали в її навчання, та я впевнений, що, якби вона опинилася на твоєму місці, то усвідомлювала б усю свою відповідальність. Вона ніколи б не поставила під загрозу нашу операцію через фізичний стан.　

Хіба ж я винна, що вони весь цей час витратили на навчання не тієї дівчини? Я ще дужче вчепилася в спинку стільця.　

— Зрозумійте, якби Шарлотта почувалася так само жахливо, як я зараз, вона нізащо не змогла б потрапити на цей бал.　

Містер Вітмен мав такий вигляд, ніби йому ось-ось увірветься терпець.　

— Мені здається, ти не розумієш, про що я веду мову.　

— Та чому ми маємо її вмовляти! — раптом пробубонів своїм звичайним незадоволеним тоном доктор Вайт. — Ми марнуємо дорогоцінний час. Огляд встановить, наскільки вона хвора. Та якщо вона просто вдає хвору…　

Відсунувши стілець, він підвівся й підійшов до мене з іншого боку столу так швидко, що Роберту довелося неабияк поквапитися, щоб не відставати.　

— Ану, відкрий рота!　

Це вже занадто. Я обурено глипала на нього, але доктор уже схопив обома руками мою голову й обмацував її від вух до шиї. Потім він поклав руку мені на лоба. На душі мені похололо.　

— Гм… — промимрив він, ще дужче спохмурнівши, якщо тільки можливо було зобразити більш похмуру міну. — Лімфовузли набрякли, температура підвищена, справді, огляд не вельми обнадіює.　

Лімфовузли набрякли? Підвищена температура? Невже з переляку я й справді захворіла?　

— Я так і знав, — сказав доктор Вайт. Потім дістав із нагрудної кишені дерев’яну паличку й натиснув нею мені на язик. — Горлянка червона, запалення мигдалин… ось чому ти скаржилася на біль у горлі. Напевно, коли ковтаєш, щоразу відчуваєш нестерпний біль.　

— От бідолаха, — проказав Роберт із жалем. — Напевно зараз тобі доведеться пити цей огидний сироп від кашлю, — він скривився.　

— Тебе морозить? — запитав доктор Вайт.　

Я невпевнено кивнула. Ну навіщо, скажіть, він це робить? Чому він мені допомагає? Саме доктор Вайт, який завжди ніби побоювався, що я за будь-якої нагоди втечу з хронографом під пахвою?　

— Я так і думав. Можливе підвищення температури тіла, — сказав доктор Вайт, обернувшись до решти. — Гай-гай, панове, ми маємо справу з вірусною інфекцією.　

Вартові, що були присутні, стояли як громом вражені. Я змусила себе не дивитися на Ґідеона, та мені все-таки дуже кортіло заглянути йому в очі.　

— Джейку, ти можеш дати їй ліки від цього вірусу? — поцікавився Фальк де Віллерз.　

— Тільки жарознижувальні. Бо не існує препарату, який миттю зробить її по-справжньому працездатною. їй може допомогти лише суворий постільний режим. — Доктор Вайт дивився на мене проникливо і похмуро. — Вона може обмежитися одним днем із високою температурою, якщо пощастить. Зараз, думаю, температура підвищуватиметься й далі. Можливо, хвороба триватиме кілька днів…　

— Думаю, ми таки можемо… — затнувся містер Вітмен.　

— Ні, не можемо, — суворо перебив його Вайт.　

Я щосили намагалася не витріщатися на нього.　

— Ґідеону навряд чи вдасться взяти з собою на бал інвалідне крісло. І найголовніше — такий учинок є безвідповідальним порушенням Золотих правил, адже ми посилаємо її у вісімнадцяте століття з сучасним вірусом.　

— Так, це правда, — сказав незнайомець — «міністр охорони здоров’я». — По-перше, ми ж не знаємо, якою була імунна система тих людей, і, по-друге, невідомо, як вона відреагує на сучасний вірус. Наслідки можуть бути непередбачувані.　

— Як тоді, з племенем майя, — додав містер Джордж.　

Фальк глибоко зітхнув.　

— У такому разі все вирішено. Ґідеон і Ґвендолін сьогодні не вирушать на бал. Натомість, можливо, можна зайнятися продовженням операції «Опал». Марлі, проінформуйте, будь ласка, інших, що наші плани змінилися.　

— Зробимо, сер, — містер Марлі, вклонившись, позадкував до дверей.　

На прощання він докірливо поглянув на мене.　

Та мені фіолетово. Головне, я домоглася того, чого прагнула, — бал перенесли. Яке щастя! Я досі не могла в це повірити.　

Зараз я ризикнула і зиркнула на Ґідеона. Здавалося, він, на відміну від інших, анітрохи не переймався тим, що візит до графа довелося відкласти. Ґідеон дивився на мене й посміхався. Цікаво, чи здогадався він, що моя хвороба — лише вигадка? Чи просто радів, що сьогодні йому не доведеться одягатися в цей кумедний костюм? Як би там не було, я не піддалася спокусі й не посміхнулася йому у відповідь. Натомість я обернулася до доктора Байта, який стояв біля «міністра охорони здоров’я».　

Мені б дуже хотілося поговорити з ним віч-на-віч. Проте він, здавалося, геть забув про моє існування — так захопився бесідою з «міністром».　

— Ходімо, Ґвендолін, — почула я голос, повний співчуття. Це був містер Джордж. — Ми якнайшвидше доправимо тебе на елапсацію, а потім ти зможеш вирушити додому.　

Я схвально кивнула.　

Це була приголомшлива пропозиція, найкраща на сьогодні.