Смарагдова книга

ЕПІЛОГ

14 січня 1919 року

— Дуже красиво, моя люба. Ці витончені відтінки на вигляд елегантні й водночас затишні. Добре було б замовити штори в Італії, еге ж?　

Леді Тілні походжала вітальнею, оглядаю　

чи все. Вона підійшла до широкого каміна й оглянула світлини, розставлені на ньому в срібних рамках. Люсі потайки побоювалася, що леді Тілні проведе зараз пальцем по камінній полиці й дорікне їй, що треба бути суворішою до покоївки. Мабуть, вона має слушність.　

— До речі, мушу сказати, що умеблювання виконано в доброму стилі, — правила далі леді Тілні. — Вітальня — це завжди візитівка будинку, по ній одразу побачиш: господиня будинку має смак.　

Пол і Люсі пустотливо перезирнулися, і він по-ведмежому обійняв леді Тілні.　

— Ой, Марґрет, — сказав він, сміючись. — Тільки не вдавай, що це робота Люсі. Ти ж власноруч вибирала кожну лампу та кожну подушку. Не кажучи вже про те, як ти варила воду з мебляра. А ми навіть не зможемо віддячити тобі, допомагаючи складати меблі з «Ікеа».　

Леді Тілні нахмурила чоло.　

— Ну вибач, маленький розумнику.　

Пол нахилився і підкинув ще одну букову дровину в тріскотливий вогонь.　

— Хіба що оця жахлива перекошена картина зводить нанівець усю красу моєї композиції! — леді Тілні показала на картину на протилежній стіні. — Чи не можна перевісити її в іншу кімнату?..　

— Маргрет, це ж справжній Модільяні, — терпляче сказав Пол. — За сотню років він коштуватиме мільйони. Люсі півгодини верещала від захвату, побачивши картину в Парижі.　

— Неправда. Щонайбільше хвилину, — заперечила Люсі. — Зате майбутнє нашим дітям і онукам забезпечено. А ще завдяки картині Шагала, що висить на сходовому майданчику.　

— Наче вам це потрібно, — скептично мовила леді Тілні. — Твоя книга вочевидь стане бестселером, Поле, і я знаю, що Секретна служба платить вам значні суми. Це цілком заслужено з огляду на вашу роботу, — вона похитала головою. — Хоча я і не схвалюю Люсі, яка займається цією небезпечною справою. Не дочекаюся, коли вона стане домашньою. Але, дасть Бог, скоро.　

— А я не дочекаюся, коли ж, нарешті, винайдуть центральне опалення, — Люсі, зіщулившись, опустилася в крісло біля каміна. — І ще купу всього, — вона глянула на годинник на камінній поличці. — Вони будуть тут за десять хвилин, — нервово сказала вона. — Луїза може накривати на стіл. — Люсі подивилася на Пола. — Як ти думаєш, як зреагує Ґвендолін на майбутнього братика? Це, певно, дивне почуття, — вона погладила свій ледь помітно скруглілий животик. — Коли в нашої дитини з’являться діти, вони вже постаріють, перш ніж Ґвендолін з’явиться на світ. І, може, вона ревнуватиме. Зрештою, ми її залишили немовлям, і якщо вона зараз побачить…　

— Вона напевно зрадіє, — увірвав її Пол. Він поклав їй руку на плече і ніжно поцілував у щоку. — Ґвендолін така ж великодушна і добра, як ти. І як Ґрейс, — він кахикнув, аби приховати　

розчулення. — Я більше боюся того моменту, коли Ґвендолін і цей юний негідник повідомлять, що я стану дідусем, — сказав він. — Сподіваюся, вони дадуть нам ще кілька років.　

— Вибачте! — До кімнати зайшла служниця. — Я забула! Мені накривати тут чи в їдальні, місіс Бернард?　

Перш ніж Люсі відповіла, леді Тілні перехопило подих.　

— По-перше, треба стукати, — мовила вона суворо. — По-друге, ви маєте почекати, поки вас запросять. По-третє, ви не повинні з’являтися перед господарями з розкошланим волоссям. І по-четверте, не містер і місіс Бернард, а мем і сер.　

— Так, мем, — мовила перелякана служниця. — Тоді я піду по пиріг.　

Люсі, зітхнувши, подивилася їй услід.　

— Не думаю, що колись звикну до цього імені…