Смарагдова книга

РОЗДІЛ 7

О десятій ранку у двері моєї кімнати постукали. Я насилу виринула з глибокого сну, хоча за цей ранок мене будили вже двічі.　

Уперше я прокинулася о сьомій. Тоді мама заходила переконатися, що мені краще («Температури більше немає. То ти в мене міцний горішок! Завтра зможеш піти до школи!»).　

Удруге мене розбудила Леслі, яка опинилася біля мого ліжка через сорок п’ять хвилин після мами. Леслі вирішила заїхати до мене перед школою, хоча їй це було зовсім не по дорозі. Вночі я надіслала їй повідомлення про всі свої нещастя. Хоч це і було схоже на якийсь белькіт, Леслі, як не дивно, все ж таки примудрилась добути з нього бодай якусь інформацію. Учора вночі я була так нажахана, що мої пальці тремтіли і я заледве могла натискати на кнопки. Дістатися моєї замкненої кімнати можна було лише карнизом — залізти з нього просто в моє вікно. Та карниз цей був за чотирнадцять метрів од землі. Ксемеріусу спав на думку план: залізти в кімнату Ніка і звідти, цим самим карнизом, притулившись животом до фасаду будинку, проповзти в мою кімнату. Та ось сам Ксемеріус навіть хвостиком не поворухнув, щоб мені допомогти, він лише збуджено горлав: «Униз, не дивись униз! Ти мене чуєш?», «Ох і висота, йокелемене!»　

Ми з Леслі мали лише кілька хвилин, адже їй треба було поспішати до школи, а я знову заснула глибоким сном.　

Через деякий час за моїми дверима почулися гучні голоси і в отворі виринула світло-руда маківка.　

— Доброго ранку, — сухо привітався містер Марлі.　

Ксемеріус, який дрімав біля моїх ніг, з переляку підскочив.　

— Що тут забув цей журавель колодязний?　

Я з головою залізла під ковдру.　

— Щось термінове? — поцікавилась я у містера Марлі, бо не придумала нічого дотепнішого. Мама сказала, що на елапсацію мене заберуть лише по обіді. Тож нехай почекають. Посоромилися б піднімати мене з ліжка!　

— Юначе, що ви собі дозволяєте! — репетував хтось за його спиною. Це була тітка Медді. Вона, відштовхнувши містера Марлі вбік, протиснулася повз нього в мою кімнату. — Ви явно не здобули належного виховання! Де ваші манери! Як ви можете так вриватися до спальні юної леді?　

— А я іще не встиг навіть напудрити носика, — підтакнув Ксемеріус, облизавши передню лапу.　

— Та я… я… — почервонівши, пробурмотів містер Марлі.　

— Це справді неприпустимо!　

— Тітко Медді, ану, відступи! — слідом за ними виринула Шарлотта. Вона була вбрана в джинси і яскраво-зелений светр, на тлі якого її волосся палало вогнем. — Просто містеру Марлі та містеру Брейєру треба дещо взяти. — Молодик у чорному піджаку, який саме виступив уперед, очевидно, був тим самим містером Брейєром.　

На якусь мить мені здалося, що я перебуваю не вдома, а у жвавій лондонській підземці, наприклад на станції «Вікторія» в годину пік. А моя ж кімната була не надто пристосована для того, щоб у ній умістилося стільки людей.　

Шарлотта протиснулася вперед, розштовхуючи ліктями всіх, хто стояв на заваді.　

— Де скриня? — зажадала вона.　

— Атас, сексот прийшов! — прокаркав Ксемеріус.　

— Яка ще скриня? — Я досі не зрушила з місця і не скинула ковдри. Мені не хотілося вставати при всіх цих людях. До того ж я була в брудній піжамі, а це точно не сподобалося б містеру Марлі. Годі з нього вигляду мого розкошланого волосся.　

— Ти чудово розумієш! — Шарлотта нахилилася до мене. — Говори, де вона?　

Тітка Медді була така розлючена, що її кучері настовбурчилися:　

— Ану, руки геть від скрині! — наказала вона несподівано владним тоном.　

Але куди їй було братися до наказових інтонацій леді Аріс　

ти.　

— Маделейн, я ж тебе попереджала! Залишайся внизу. — Раптом у кімнату, високо задерши підборіддя, зайшла моя бабуся, струнка, мов свічечка. — Це тебе зовсім не стосується.　

Шарлотта у цей час примудрилася протиснутися через натовп до шафи, відчинила дверцята і крикнула:　

— Ось вона!　

— Ще й як стосується! Бо це моя скриня, — крикнула тремтячим голосом тітка Медді. — Я просто позичила її Ґвендолін　

на час.　

— Ти говориш дурниці, — мовила леді Аріста. — Скриня належала Лукасу, і мене вже кілька років мучить питання, де ж вона була схована.　

Вона пронизувала мене своїми холодними блакитними очима.　

— Юна леді, якщо Шарлотта має слушність, то мені не хотілося б опинитися зараз на вашому місці.　

Натягнувши ковдру ще вище, я вже міркувала, як би сховатися під нею цілком.　

— Вона замкнена. — Шарлотта нахилилась до скрині.　

Леді Аріста простягнула до мене руку:　

— Ґвендолін, ключ.　

— У мене його немає, — проказала я глухим голосом. — Я взагалі не розумію, що…　

— Що ти там бурмочеш? — перебила мене леді Аріста. Леслі знову повісила ключ мені на шию, тому мені довелося просто завмерти.　

Шарлотта заходилась обшукувати шухлядки мого столу. Побачивши це, тітка Медді ляснула її по пальцях.　

— І не соромно тобі!　

Містер Марлі кахикнув:　

— Я вдячний за вашу ініціативу, леді Монтроз. Та ми в Темплі маємо всі інструменти й методи, щоб відімкнути цю скриню без допомоги ключа.　

— Інструменти і методи,

— передражнив його Ксемеріус. — Сказав це так, ніби його лом — це якась небесна магія. Дметься, як жаба на лопуху!　

— Ну гаразд, тоді просто візьміть цю скриню з собою, — сказала леді Аріста, обернувшись до дверей.　

— Містере Бернард, — покликала вона, — проведіть гостей униз.　

— Ти ба! Та всілякого антикваріату в цих Вартових має бути вдосталь! — мовив Ксемеріус. — Отже ж руки загребущі.　

— Я протестую! — волала тітка Медді, поки містер Марлі та другий чоловік безмовно тягли скриню до виходу. — Це… це вдирання в приватні володіння. Коли Ґрейс дізнається, що хтось увірвався в її будинок, вона страшенно розсердиться.　

— Але поки що це мій будинок, — холодно мовила леді Аріста й попрямувала до виходу. — І тут діють мої правила. Ґвендолін, вочевидь, не усвідомлює своїх обов’язків і є негідним представником роду Монтрозів. Можливо, це можна пояснити її юним віком і мізерним досвідом, але ти, Маделейн, мусила б знати, над чим твій брат працював усе своє життя! Від тебе я точно чекала більшого розуміння сімейних цінностей. Я дуже розчарована. Вами обома.　

— Я теж розчарована, — мовила тітка Медді, ставши при цьому руки в боки і сердито зиркнувши на леді Арісту. — Вами обома. Врешті-решт, ми — одна сім’я!　

Коли леді Аріста відійшла вже далеченько, так що не могла почути тітку Медді, та звернулася до Шарлотти:　

— Люба моя! Як же ти могла?　

Шарлотта зашарілась. Здавалось, якоїсь миті вона перетворилася на когось типу сором’язливого містера Марлі, а я роздумувала, де ж подівся мій телефон. Такий незвичайний вигляд Шарлотти треба було неодмінно сфоткати для нащадків або ж для майбутнього шантажу.　

— Я не могла допустити, щоб Ґвендолін зруйнувала те, чого вона навіть не розуміє, — мовила Шарлотта, і голос її при цьому навіть трохи здригнувся, — тільки тому, що бажає бути центром подій. Вона… не відчуває належної поваги до таємниці, з якою незаслужено пов’язана. — Шарлотта окинула мене злісним поглядом, який, здавалося, допоміг їй трохи себе опанувати. — В усьому винна ти! — засичала вона з новою силою. — Я навіть запропонувала свою допомогу. Та ба — тобі завжди хочеться ламати якісь правила!　

Сказавши це, вона знову перетворилася на саму себе, а потім зробила те, що вміла найкраще: відкинула волосся з лоба і пройшла повз мене.　

— О Господи, — простогнала тітка Медді, сівши на краєчок мого ліжка. Ксемеріус при цьому ледве встиг відкотитися убік. — Що ж нам тепер робити? Зламавши скриню, вони одразу заберуть тебе і точно не будуть з тобою панькатися. — Вона витягла з кишені спідниці бляшанку з лимонними льодяниками і поклала собі в рот п’ять цукерок одразу. — Я цього не переживу!　

— Не панікуй, бабусю Медді! — я посміхнулась і погладила її волосся. — У скрині лежать мій атлас з географії та збірка творів Джейн Остін, яку ти подарувала мені на Різдво.　

— О, ти ба, — полегшено зітхнула тітка Медді, почухавши себе по носі. — Та насправді, я, звичайно, і сама про це здогадалася, — сказала вона, плямкаючи льодяником. — Але де ж…　

— Сподіваюся, що в безпеці, — глибоко зітхнувши, я вистромила ноги з-під ковдри. — Але якщо їм заманеться невдовзі повернутися (з дозволом на обшук або чимось таким), то краще мені вже зараз бігти в душ. До речі, щиро дякую за твою вчорашню пораду! Всі кімнати навколо були порожні, а я опинилася якраз у спальні тітки Ґленди і мого колишнього дядька Чарлі!　

— Ой, — зойкнула тітка Медді, з переляку проковтнувши льодяник.　

До обіду Шарлотта й леді Аріста не з’являлися. Кілька разів на нижніх поверхах дзвонив телефон. Одного разу він задзвонив і в нас — то була мама, яка цікавилася моїм здоров’ям.　

По обіді прийшла місіс Перплплам — подружка тітки Медді. Крім їхнього сміху — а хихикали вони, немов двійко маленьких дівчат, — у будинку панувала тиша.　

Мене мали забрати в Темпл десь о дванадцятій. До цього ми з Ксемеріусом вирішили трохи погортати світову класику, тобто ту частину моєї «Анни Кареніної», яку написав аж ніяк не Толстой. Сторінки з чотирьохсотої до шестисотої містили уривки з Хронік Вартових. Лукас приписав до них таке:　

«Моя дорога внучко, це найцікавіші частини. Але, чесно кажучи, мені ці записи спершу не здалися надто цікавими. Так звані Принципи будови часу, написані особисто графом Сен-Жерменом, уже після першої ж фрази втомили мене на цілий день наперед. Теперішнє вже відбулося в минулому, але, попри це, слід діяти з усією обережністю, щоб не нашкодити теперішньому минулим, перетворюючи його на сьогодення».　

— Ти зрозумів, про що тут ідеться? — запитала я Ксемеріуса. — 3 одного боку, щось уже відбулось і відбуватиметься далі точно так, як уже сталося, але з іншого — вірусом незнайомого грипу заражати нікого не можна. Як гадаєш, є у цьому сенс?　

Ксемеріус похитав головою.　

— Може, просто пропустимо цю сторінку, що скажеш?　

Твір якогось доктора Джордано (це ж не могло бути просто збігом, еге ж?), який звався «Граф де Сен-Жермен, мандрівник у часі та пророк: аналіз джерел за матеріалами інквізиційних протоколів і листів», опублікований 1992 року в спеціальному часописі для істориків, починався величезним реченням, яке розтягнулося на вісім рядків і не викликало особливого бажання читати далі.　

Здавалося, Ксемеріус думав так само.　

— Яка нудота! — прокаркав він.　

Я швиденько гортала сторінку за сторінкою, поки не дісталася місця, де Лукас позбирав для нас усі вірші й рими. Деякі я вже знала, а ті, що я бачила вперше, були такими заплутаними, багатозначними, символічними, достоту як видіння тітки Медді. Слова «кров» і «вічність» траплялися по кілька разів на сторінці й частенько римувалися з «любов» і «епічність».　

— Це тобі не Гете… — підтримав мої думки Ксемеріус. — Звучить так, ніби кілька п’яндиголів надумали заримувати щось таке, що купи не тримається. Так, давай-но помізкуємо, що там у нас римується зі словом «нефрит»? Іврит, бандит… ні, я за «ворожбит» — це звучить загадково і кумедно.　

Я не стрималась і посміхнулась — вірші й справді були поганенькі.　

Та було очевидно, що Леслі накинеться на них як справжній детектив — загадкові ребуси вона любить як ніхто інший. Леслі була абсолютно впевнена, що читання «Анни Кареніної» неабияк прояснить нам ситуацію.　

— Це початок нової ери, — драматично заявила вона сьогодні вранці, помахавши книгою. — Хто володіє знаннями, той має владу. — Вона затнулася. — Це, здається, з якогось фільму… Тільки не можу пригадати, з якого саме. Та байдуже. Зараз, нарешті, ми можемо поринути в справу.　

Можливо, вона мала рацію. Хоча, коли за кілька годин я сиділа на зеленій канапі в 1953 році, мені зовсім не здавалося, що я стала тепер володарем якоїсь там особливої сили або влади. Я відчувала себе страшенно самотньою. І понад усе мені хотілося, щоб зараз поруч зі мною опинилася Леслі чи бодай Ксемеріус.　

Я байдуже гортала сторінку за сторінкою та враз натрапила на уривок, про який говорив містер Марлі. У жовтні 1782 року в хроніках справді виявився такий-от фрагмент:　

«Отже, перед від’їздом граф знову роз’яснив нам деякі пункти майбутніх подорожей у часі, що їх відбуватимуть жінки, особливо народжений останнім Рубін. “Ніколи не варто недооцінювати жіночий потяг до містики та руйнівну силу жіночої цікавості”».　

Ще б пак. Я одразу ж повірила, що це слова самого графа, і мені навіть здалося, ніби я чую його голос.　

«Руйнівна сила жіночої цікавості…» — якесь жахіття.　

Ця писанина нагадала мені про бал, який, на жаль, вдалося лише перенести, а не скасувати. А потім я з сумом згадала, що невдовзі мені доведеться перетнутися з графом.　

Я зітхнула та почала вивчати Золоті правила, які переважно стосувалися честі й совісті, а також суворо забороняли змінювати хоч щось у минулому, що могло б вплинути на майбутнє.　

Отже, правило номер чотири таке: «Забороняється прихоплювати предмети з одного часу в інший». О, та мені здається, я порушувала це правило під час кожного свого стрибка! Втім, так само, як і правило номер п’ять: «Забороняється впливати на долю людей у минулому».　

Я прикусила нижню губу та поклала книгу на коліна. Я замислилась. А може, Шарлотта справді має рацію і я тільки те й роблю, що ламаю правила, просто так, із принципу?　

Цікаво, що відбувається зараз у моїй кімнаті? Може, там шастає вже цілий загін Вартових? Або Вартові нишпорять уже по всьому нашому дому разом із собаками і металошукачами? Мені все ж таки не здалося, що Шарлотта піймалася на наш хитрий виверт.　

Містер Марлі, який виглядав, ніби змокла курка, взявся провести мене до будинку. Було помітно, що йому ледь вистачало сил, щоб підвести на мене очі, хоча він щосили намагався вдавати, ніби нічого не сталося.　

— Здається, йому соромно, — мовив Ксемеріус. — Я дуже хотів би помилуватися на його тупу пику, коли він зламав-таки нашу скриньчину. Сподіваюся, що від хвилювання він впустив лом собі прямо на ногу.　

Ох і ганебний, мабуть, був момент для містера Марлі, коли він відчинив скриню і вздрів там мої книги. Утім, для Шарлотти, звісно, теж. Проте вона так швидко точно не здасться.　

Містер Марлі, поки ми йшли від штаб-квартири Вартових до лімузина, розкрив наді мною чорну парасольку і весь час намагався завести невимушену бесіду — напевно, таким чином він намагався заглушити почуття провини.　

— Сьогодні справді свіженько, вам не здається? — різко кинув він.　

Ну це вже занадто. Не стримавшись, я відповіла йому таким же тоном:　

— Авжеж. І до речі, коли мені повернуть мою скриню?　

Йому нічого не лишалось, як почервоніти.　

— Можна я хоча б книги заберу, чи ви знімаєте відбитки пальців?　

Сьогодні мені його було зовсім не шкода.　

— Ми… на жаль… неправильно… — пробурмотів він, а ми з Ксемеріусом в один голос:　

— Що?　

Містер Марлі дуже зрадів, коли біля виходу ми натрапили на містера Вітмена, який явно щойно приїхав. Він виглядав наче кінозірка з червоної доріжки.　

Легким рухом містер Вітмен скинув свій елегантний плащ, струсив із волосся краплі дощу і посміхнувся нам, показавши ідеально білі рівні зуби.　

При цьому бракувало тільки грому і блискавки. Якби на моєму місці була Синтія, вона точно зомліла б від такої краси. Та я була зовсім байдужа до його зовнішнього вигляду і чарів, які він перевіряв на мені лише вряди-годи. До того ж Ксемеріус за його спиною корчив кумедні пики і ставив йому роги.　

— Я чув, Ґвендолін, тобі вже значно краще? — запитав містер Вітмен.　

Цікаво, від кого це він таке чув?　

— Трішки.　

Оскільки мені аж ніяк не хотілося зараз загострювати увагу на цій вигаданій хворобі, але кортіло рвонути далі, то я заторохкотіла, як горохом у стіну:　

— Я саме запитала в містера Марлі, що буде з моєю скринею. Може, ви знаєте, коли я зможу отримати її назад? І взагалі, чому ви її в мене забрали?　

— Молодчага! Найкраща тактика захисту — це напад, — вигукнув Ксемеріус. — Я впевнений — ти чудово впораєшся і без мене. Тож я полетів тоді назад додому. Трішки почитаю… Тобто я хотів сказати, політаю, простежу, щоб усе було гаразд. Ну, скоро побачимося, бувай!　

— Я… ми… помилкова інформація… — і далі ковтав слова містер Марлі.　

Містер Вітмен розлючено прицмокнув. На його тлі містер Марлі виглядав ще безпорадніше.　

— Марлі, ви можете вирушати на обід.　

— Саме так, сер. Обід. — Мені навіть не довелося дуже старатися — Марлі клюнув на приманку.　

— Твоя кузина підозрює, буцімто ти маєш якийсь предмет, який тобі не належить, — зауважив містер Вітмен, почекавши, поки Марлі відійде подалі. При цьому мій учитель пас мене поглядом. За красиві карі очі Леслі дала йому прізвисько «Білченя». Та зараз, як він не намагався, його погляд не випромінював жодної ніжності й теплоти, яку, здається, асоціюють із карими очима. Його пильний погляд швидко остудив мій запал сперечатися і сховав кудись подалі. Раптом мені захотілося, щоб поруч опинився містер Марлі — з ним принаймні було значно легше, ніж із містером Вітменом, якого непросто було обдурити, може, тому що він мав учительський досвід. А проте я таки спробувала.　

— Шарлотта почувається дещо відчужено, — пробурмотіла я, понуривши голову. — Зараз їй дуже складно, тому вона намагається знайти те, чого насправді немає, щоб знову… привернути до себе увагу.　

— Авжеж, так думають й усі інші, — задумливо мовив містер Вітмен. — Проте я вважаю Шарлотту стійкою особистістю, якій таке ні до чого. — Він нахилився до мене так, що я відчула запах його лосьйону після гоління. — Якщо ж її підозра підтвердиться… Я не впевнений, що ти усвідомлюєш наслідки своїх дій.　

Отакої! Ось ми і залишилися удвох. Я примусила себе підвести на нього очі.　

— Я можу хоча б дізнатися, про який це предмет ідеться? — задерикувато запитала я.　

Містер Вітмен, піднявши брову, здивовано посміхнувся:　

— 0, Ґвендолін, мені починає здаватися, що я тебе недооцінював! Але це не значить, що ти маєш переоцінювати сама себе.　

На мить ми завмерли, не зводячи одне з одного очей. Я раптом відчула себе цілком спустошеною. Що принесе мені вся ця гра на публіку? Що, коли просто віддати другий хронограф Вартовим і хай буде що буде? Та раптом десь глибоко в серці я ніби почула голос Леслі: «Ну ж бо, запануй над собою, зараз же!» Але навіщо? Я все одно блукаю в пітьмі й мої пошуки безрезультатні. Мабуть, містер Вітмен має слушність: я надто вже сильно себе переоцінила і лише все заплутала. Я навіть не знала точно, навіщо звалила на себе все це нервування. Може, варто, нарешті, перекласти відповідальність і рішення на когось іншого?　

— Ну? — запитав містер Вітмен ніжним голосом, а його погляд справді потеплішав. — Бачу, ти хочеш мені щось сказати, Ґвендолін?　

Можливо, я таки зробила б це, якби до нас тієї миті не підійшов містер Джордж.　

— Куди ж ти поділася, Ґвендолін? — сказав він, і моя хвилинна слабкість враз розвіялася. Містер Вітмен спересердя прицмокнув, але не наважився продовжити нашу розмову в присутності містера Джорджа.　

Тож я знову тут, у 1953 році, на зеленій канапі, на самоті, відстоюю свої погляди і вже більше починаю вірити у власні сили.　

— Знання — це сила, — спробувала підбадьорити я себе. А потім міцно зціпила зуби і розгорнула книгу.　

Лукас здебільшого переписав записи Вартових 1782 і 1912 років, адже ці роки, «дорога моя внучко, надто сильно стосуються саме тебе. У 1782-му розбито так званий Флорентійський Альянс і у Внутрішньому Колі викрили зрадника. Хроніки Вартових не дають нам прямої згадки про ці події, але, за записами, ви з Ґідеоном були до цього причетні».　

Я звела очі. Може, це натяк на бал, який я так шукала? Та навіть якщо так, через це я не порозумнішала. «Дякую, любий дідусю», — зітхнула я. Це така ж корисна інформація, як «Стережись канапок із пастормою». Я перегорнула сторінку.　

— Ти тільки не лякайся, — почувся голос за моєю спиною.　

Цю фразу точно потрібно внести до списку останніх фраз, які доводиться почути прямо перед смертю (одразу ж після «Та він не заряджений» і «Це ж просто гра»). Звісно, я тут же страшенно злякалася.　

— Та це всього лише я.　

За канапою стояв Ґідеон і зарозуміло посміхався мені. Від його погляду я почала дивно почуватися і в мені завирували суперечливі почуття, контролювати які я не могла.　

— Містер Вітмен вважає, що зараз моя скромна компанія тобі не зашкодить, — невимушено мовив Ґідеон, — а я раптом згадав, що тут терміново треба поміняти лампочку.　

Він підкинув лампочку до стелі, немов справжній жонглер, впіймав її та граційно опустився на канапу поруч зі мною.　

— А в тебе тут затишно. О, кашемірове покривало! І виноград. Гадаю, місіс Дженкінс тебе явно любить.　

Та я весь час не зводила очей з його блідого гарного обличчя, намагаючись опанувати себе та заспокоїтися. І спромоглася лише закрити «Анну Кареніну».　

Ґідеон уважно спостерігав за мною, його погляд ковзав по моєму чолі, вниз до очей і потім до рота. Я хотіла відвернутися і відсунутися від нього, але водночас мені не вистачало його погляду, бо я й далі зачаровано витріщалася на нього, немов кролик на удава.　

— Може, скажеш мені хоча б «привіт»? — запитав він і подивився мені в очі. — Навіть якщо ти на мене досі сердишся.　

При цьому куточки його губ глузливо підскочили догори, і це вивело мене із заціпеніння.　

— Дякую, що нагадав.　

Я відгорнула волосся з чола, випростала спину і знову відкрила книгу, цього разу десь на початку. Просто ігноруватиму його — хай не думає собі, що між нами все добре.　

Але Ґідеона не так просто було спекатися. Він поглянув на стелю:　

— Щоб замінити цю лампочку, мені доведеться ненадовго вимкнути світло. На якийсь час тут буде темно.　

Я мовчала.　

— Маєш ліхтарика?　

Я нічого не відповіла.　

— З іншого боку, сьогодні лампочка, здається, світить цілком стерпно. Може, хай уже буде, як є?　

Я відчувала на собі його погляд, він немов торкався мене, але я й далі вперто витріщалася в книгу.　

— Гм, можна мені трохи твого винограду?　

І тут мені терпець увірвався.　

— Авжеж, бери, тільки дай мені спокійно почитати! — пирхнула я. — І замовкни, гаразд? Мені зовсім не хочеться заводити тут із тобою балачки.　

Якийсь час Ґідеон мовчки їв виноград. Я перегорнула сторінку, хоча не прочитала ані слівця.　

— Мені сказали, що вже сьогодні зранку в тебе побували відвідувачі, — він заходився жонглювати двома виноградинами. — Шарлотта щось говорила про таємничу скриню.　

Так он у чім сила, що кобила сива. Я поклала книгу на коліна.　

— Отже, ти все правильно почув про балачки?　

Ґідеон широко посміхнувся.　

— Агов, але ж це зовсім не балачки. Мені цікаво, чому це раптом Шарлотта вирішила, що в тебе може бути щось таке, що тобі передали Люсі й Пол.　

Ага, він тут, щоб вивідати щось у мене, це ж ясно як білий день. Можливо, за наказом Фалька чи ще когось. «Будь до неї лагідніший, тоді вона точно видасть усі таємниці». Вважати жінок дурепами — це, напевно, така сімейна риса де Віллерзів.　

Я перекинула ноги на канапу і вмостилася на турецький лад. Отакій роздратованій мені було значно легше дивитися йому в очі, у мене навіть губа не тремтіла.　

— Краще спитай Шарлотту, як це спало їй на думку, — холодно сказала я.　

— Я вже питав. — Ґідеон так само всівся по-турецькому.　

Тепер, сидячи одне проти одного на цій канапі, ми нагадували двох індіанців. Цікаво, чи існує щось абсолютно протилежне люльці миру?　

— Вона гадає, що ти якимось чином роздобула вкрадений хронограф, а брат, сестра, ваша бабця-тітка і навіть дворецький допомагають тобі це приховувати.　

Я похитала головою.　

— Не думала, що колись таки скажу тобі це, але Шарлотта, вочевидь, має бурхливу уяву. Щойно вона побачила, як по хаті пронесли стару скриню, так у неї одразу стріха поїхала.　

— І що ж було в тій скрині? — запитав він, ніби не вельми зацікавившись. Люди добрі, як усе передбачувано!　

— Нічого! Ми використовуємо цю скриню замість картярського столу, коли граємо в покер. — Мені самій ця думка так сподобалася, що я не могла не посміхнутися.　

— Аризонський голдем? — уточнив Ґідеон, уже пожвавившись.　

Ха-ха.　

— Техаський голдем[27], — сказала я.　

Невже він думає, що мене можна вивести на чисту воду за допомогою такого дешевого трюку! Тато Леслі навчив нас грати в покер, коли нам було по дванадцять. Він чомусь вважав, що дівчатка зобов’язані вміти грати в покер, чому — він нам так і не сказав. Проте завдяки йому ми знали всі хитрощі й неперевершено блефували. Леслі досі нишком чухала ніс, коли отримувала хорошу карту, щоб я теж була в курсі.　

— В «омаху»[28] теж граємо, але рідше. Ну ти ж розумієш, — я нахилилася до нього і довірчим тоном правила далі, — азартні ігри в нас удома заборонені — моя бабуся встановила жорсткі правила. Чесно кажучи, ми почали грати, аби зробити їй наперекір: тітка Медді, містер Бернард, Нік і я. Для нас це страшенно весело.　

Ґідеон підвів брову. Скидалося на те, що його вразило це зізнання. Тут я на нього не ображалася.　

— Можливо, леді Аріста має рацію, бо всі вади походять від азартних ігор, — продовжувала я. Зараз я почувалася у своїй стихії. — Спочатку ми грали тільки на лимонні льодяники, та потім ставки зросли. Мій брат програв усі свої кишенькові гроші минулого тижня. Ох, якби леді Аріста дізналася про це! — Я ще трохи нахилилась уперед і глянула Ґідеону прямо в очі. — Тож, будь ласка, не викажи нас Шарлотті, бо вона одразу ж нас викриє. Ліпше вже хай вигадує свої історії про вкрадені хронографи!　

Задоволена власною винахідливістю, я всілась на місце.　

Ґідеон нібито повірив. Деякий час він спостерігав за мною мовчки, а потім зненацька простягнув руку і погладив мене по волоссю. Це враз порушило мій спокій.　

— Припини! — Він, либонь, готовий був застосувати будь-які засоби, аби все розвідати. От же ж «ге» на паличці. — Що ти взагалі тут робиш? Мені не потрібна компанія. — Ці слова прозвучали менш уїдливо, ніж мені хотілось, я говорила радше плаксиво. — Невже тобі не треба бігти виконувати таємні доручення та збирати кров мандрівників у часі?　

— Це ти про вчорашню «Операцію Шаровари»? — Він облишив пестити моє волосся, але тепер узяв одне пасемко і бавився ним. — Її виконано. Кров леді Берлі вже міститься в хронографі. — Якусь хвилю його погляд ковзнув повз мене вдалину, але потім хлопець опанував себе. — Бракує тільки леді Тілні, Люсі й Пола. Проте нам не відомий основний час перебування Люсі й Пола, а також із якими іменами вони там живуть, тож це ще треба з’ясувати. А от про кров леді Тілні я подбаю вже завтра вранці.　

— Я думала, в тебе виникли певні сумніви, що ця справа не така вже й добра, — сказала я, звільняючи волосся з його руки. — Що, коли Люсі й Пол мають слушність і Коло Дванадцяти не мусить замкнутися? Ти ж сам казав, що це можливо.　

— Так і є. Але я не збираюся доповідати про це Вартовим. Ти — єдина, кому я це сказав.　

Ач, який хитрий психологічний хід! «Ти — єдина, кому я довіряю».　

Але я теж можу хитрувати, якщо захочу (чого варта ця історія з покером!).　

— Люсі й Пол говорили, що довіряти графові не можна. Це може призвести до чогось лихого. Ти в це віриш?　

Ґідеон похитав головою. Його обличчя несподівано стало серйозним і напруженим.　

— Ні, мені не здається, що він лихий. Я тільки думаю, що… — він затнувся. — Я думаю, що він підпорядковує благополуччя однієї людини загальному добру.　

— Навіть власне?　

Він не відповів і знову простягнув руку. Цього разу він накрутив мої кучері на палець, як на бігуді. Нарешті промовив:　

— Ось припустимо, що ти можеш зробити якесь сенсаційне відкриття: винайти ліки від раку та СНІДу і геть усіх хвороб. Але в ім’я цього тобі потрібно відправити на смерть одну людину.　

Хтось повинен померти? Невже саме тому Люсі й Пол украли хронограф? Тому, що ціна здалася їм занадто високою, почула я слова моєї мами. Ціна — це людське життя? У моїй пам’яті відразу ж спливли сцени з фільмів — перевернуті хрести, людські жертвоприношення й чоловіки в каптурах, які бубонять собі під ніс якісь таємничі заклинання. В принципі, на Вартових ці дядьки не надто скидалися, за певним винятком, звичайно.　

Ґідеон дивився на мене вичікувально.　

— Пожертвувати життям одного заради порятунку багатьох? — пробурмотіла я. — Ні, я гадаю, ціна занадто велика. Просто з прагматичних міркувань. А ти як думаєш?　

Ґідеон довго мовчав, замислившись. Погляд його блукав по моєму обличчю, а рука й далі бавилася з моїм кучериком.　

— Так, я теж так думаю, — сказав він нарешті. — Мета не завжди виправдовує засоби.　

— Чи означає це, що ти більше не виконуєш того, що вимагає від тебе граф? — запально й дещо грубувато запитала я. — Граєшся, приміром, з моїми почуттями? Або з волоссям?　

Ґідеон прибрав руку від мого волосся і здивовано на неї витріщився, ніби вона взагалі належала не йому.　

— Я не… Граф не наказував мені гратися з твоїми почуттями.　

— Та невже? — зненацька я знову розлютилася на нього. — А от мені він дещо сказав. Він був у захваті від твоїх можливостей, хоча ти мав обмаль часу для того, щоб підпорядкувати собі саме мої почуття, бо змарнував так багато енергії на неправильну жертву — Шарлотту.　

Ґідеон зітхнув і потер лоба долонею.　

— Ми з графом справді мали кілька розмов про… загалом, кілька чоловічих розмов. Він… — і, прошу тебе, ця людина жила понад двісті років тому, тож зважай і на це! — …гадає, що дії жінки повністю підпорядковані почуттям, у той час як чоловік керується розумом. Тому для мене було б набагато зручніше, якби моя «часова» товаришка закохалася в мене і я міг би контролювати її. Я думав…　

— Ти… — гнівно перебила я. — Ти думав, що я теж допомагатиму вам.　

Ґідеон скинув ноги на підлогу, встав і заходив кімнатою вперед-назад. Зненацька він засмутився.　

— Ґвендолін, я ж тебе ні до чого не змушував, чи не так? Навпаки, часто не досить добре до тебе ставився.　

Я отетеріло дивилася на нього.　

— І за це я маю бути тобі вдячна?　

— Звичайно, ні, — мовив він. — Або так.　

— І за що ж?　

Він глянув на мене.　

— Чому дівчата бігають тільки за тими хлопцями, які зневажають їх? Чудові хлопці, очевидно, їм не цікаві. Іноді важко зберегти повагу до дівчат. — Він досі розлючено ходив кімнатою широкими кроками. — Хлопчикам із відстовбурченими вухами і прищами вони нічого не вибачають.　

— Який же ти цинічний і поверховий, — мене приголомшив різкий поворот розмови.　

Ґідеон знизав плечима.　

— Тоді скажи мені, чи ти дозволила б поцілувати себе містеру Марлі?　

На якусь мить я занепокоїлася. У його словах, можливо, і була крихта правди… Але потім я заперечливо похитала головою.　

— Ти забув дещо важливе, захопившись своїми звинуваченнями. Попри те що в тебе не було прищів, а тільки висока самооцінка, я зроду б не дозволила тобі себе поцілувати, якби ти не брехав мені й не прикидався, що маєш до мене почуття. — Зненацька на моїх очах забриніли сльози. Мій голос тремтів, але я говорила далі: — Я б… не закохалася в тебе.　

Ну а якби і закохалася, то ніколи б цього не показала.　

Гідеон відвернувся. Якийсь час він стояв нерухомо, а потім несподівано щосили вгатив у стіну.　

— Чорт забирай, Гвендолін! — процідив він крізь зуби. — Ти це серйозно? Хіба ти не брехала мені весь цей час?　

Поки я шукала відповідь — Гідеон був мастак викручуватися, — мені знову запаморочилося, і гірше, ніж будь-коли. Злякавшись, я притиснула до грудей «Анну Кареніну». Пакувати вже точно не було коли.　

— Ти справді дозволила себе поцілувати, але ніколи мені не довіряла, — почула я ще слова Ґідеона. Оце й усе, бо вже за мить я опинилася в сьогоденні й мусила зосередити всі свої зусилля, аби мене не вивернуло просто під ноги містерові Марлі.　

Коли мій шлунок нарешті заспокоївся, поряд зі мною з’явився Гідеон і сперся на стіну. З його обличчя зникла лють, і він посміхнувся мені.　

— Я страшенно хочу зіграти з вами партію в покер, — сказав він. — Я, до речі, теж чудово блефую.　

З цими словами він вийшов із кімнати, навіть не обернувшись.