Смарагдова книга

РОЗДІЛ 12

Містер Марлі насупився, коли ми увірвалися до кімнати з хронографом.　

— Ви що, не зав’язували їй очі… — почав він, але Ґідеон перепинив його:　

— Сьогодні ми з Ґвендолін елапсуватимемо разом у 1953 рік, — пояснив він.　

Містер Марлі взявся в боки.　

— Ви не маєте права це робити! — заявив він. — Сьогодні ваш час потрібен для операції «Чорний Турмалін і Сапфір». І якщо ви раптом забули — вона починається зараз.　

На столі перед містером Марлі стояв хронограф, і самоцвіти мінилися у штучному світлі.　

— План змінився, — відрубав Ґідеон і взяв мене за руку.　

— Я нічого про це не знаю! І вам не вірю, — містер Марлі аж пашів люттю. — В останньому розпорядженні чітко сказано…　

Просто зателефонуйте нагору й уточніть, — перебив його Ґідеон, показуючи на телефон, який висів на стіні.　Саме так я і зроблю!　

Містер Марлі пішов до телефону. Ґідеон відпустив мене та схилився над хронографом, а я тим часом так і стояла біля дверей, немов манекен. Тепер, коли вже не треба було тікати, я враз знерухоміла, заціпеніла, наче музична скринька, що раптом зупинилася назавжди. Навіть биття власного серця я більше не відчувала. Так наче я мало-помалу перетворюювалася на камінь. Думки в моїй голові мали б кружляти, як скажені, але цього не відбувалося. Усе зникло, усе, крім тупого болю.　

— Ґвенні, все готово, іди до мене, — Ґідеон вирішив не чекати, поки я виконаю його прохання, і, не звертаючи уваги на протести містера Марлі («Нічого не чіпайте! Це моя робота!»), притягнув мене до себе, взяв мою мляву руку й обережно встромив палець в отвір під рубіном.　

— Я стрибну слідом за тобою.　

— Я негайно повідомлю вашого дядька, що ви не підкоряєтесь правилам, — погрожував містер Марлі, знімаючи слухавку.　

Я встигла лише побачити, як він набирає номер, і розчинилася в потоці рубінового світла.　

Приземлившись у цілковитій темряві, я заходилася обмацувати стіну, шукаючи вимикач.　

— Дозволь мені, — почула я голос Ґідеона, який беззвучно приземлився позаду мене.　

За дві секунди під стелею слабо спалахнула лампочка.　

— Як швидко все сталося… — пробурмотіла я.　

Ґідеон обернувся до мене.　

— Ох, Ґвенні… — ніжно мовив він. — Мені так шкода!　

Та жоден м’яз на моєму обличчі не ворухнувся, і губи залишалися німими, тому він ступив до мене два кроки й міцно пригорнув. Мою голову Ґідеон притулив до свого плеча, а сам поклав підборіддя на моє волосся і прошепотів:　

— Усе буде добре. Я тобі обіцяю. Усе знову буде добре.　

Не знаю, скільки часу ми так стояли. Може, завдяки його словам, які він вряди-годи повторював, а може, теплу його тіла, до мене помалу повернулося життя. І з моїх губ зірвався шепіт.　

— Моя мама… вона… більше не моя мама… — безпорадно мовила я.　

Ґідеон посадив мене на зелену канапу, яка стояла посеред кімнати, і сів поруч.　

— Якби ж я знав про це заздалегідь, — стурбовано мовив він, — тоді я зміг би тебе попередити. Ти змерзла? У тебе цокотять зуби.　

Я похитала головою, притулилася до нього і заплющила очі. Якусь мить я жадала лише одного — щоб час зупинився тут, у 1953 році, і ми ось так сиділи довіку, на зеленій канапі, і зникли всі проблеми, питання та брехня, а був лише Ґідеон і його заспокійлива близькість, яка оповивала мене таким приємним теплом.　

На жаль, цьому не судилося здійснитись, як я переконалася на власному гіркому досвіді.　

Я знову розплющила очі та збоку подивилася на Ґідеона.　

— Ти мав рацію, — жалібно сказала я. — Це, певно, єдине місце, де нас ніхто не потурбує. Але тобі ж потім добряче влетить!　

— Так, авжеж, — Ґідеон ледь помітно посміхнувся. — Перш за все тому, що я утримував містера Марлі… дещо грубувато… коли він заважав мені запустити хронограф, — його посмішка вмить стала похмурою. — Операцію «Чорний Турмалін і Сапфір» доведеться перенести на інший день. Хоча зараз у мене навіть більше питань до Люсі й Пола, і зустріч із ними нам би не завадила.　

У пам’яті одразу зринув спогад про нашу останню зустріч із Люсі й Полом у леді Тілні, і мої зуби знов застукотіли, коли я згадала, як Люсі глянула на мене та шепотіла моє ім’я. О Боже, а я тоді не мала ані найменшого уявлення про все.　

— Але якщо Люсі й Пол — мої батьки, то ми з тобою теж родичі? — запитала я.　

Ґідеон усміхнувся.　

— Так, це першим спало мені на думку, — сказав він. — Але Фальк і Пол — мої далекі родичі, троюрідні дядьки. Я нащадок іншого близнюка — Карнеола.　

Коліщатка в моїй голові знову закрутилися. Раптом до горла підступив клубок.　

— Ще коли тато був здоровий, він завжди співав нам щось і грав на гітарі. Ми з Ніком так це любили… — тихо сказала я. — Він часто повторював, що здібність до музики я успадкувала від нього. А виходить, що ми ніякі не родичі. Чорне волосся у мене від Пола.　

Я схлипнула.　

Ґідеон промовчав, але на обличчі його читалося співчуття.　

— Якщо Люсі не моя кузина, а мама, тоді моя мама… моя двоюрідна бабуся! — правила я далі. — А моя бабуся насправді моя прабабуся. А мій дідусь — зовсім не мій дідусь. Моїм справжнім дідусем є… дядько Гаррі!　

Таке годі було витримати. Я вибухнула сльозами, які несила було зупинити.　

— Але я терпіти не можу дядька Гаррі! Я не хочу, щоб він був моїм дідусем! А ще я не хочу, щоб Нік і Кароліна більше не були моїми братом і сестрою. Я так їх люблю.　

Ґідеон не заважав мені виплакатись, гладячи мене по волоссю й нашіптуючи слова розради.　

— Агов, Ґвен, все гаразд. Вони залишилися тими ж людьми, хоч які там у вас кревні зв’язки!　

Але я лише тихо схлипувала. І майже не помітила, як Ґідеон лагідно пригорнув мене та міцно обійняв.　

— Вона мала б про все мені розповісти, — нарешті видушила я. Футболку Ґідеона було хоч викручуй від моїх сліз. — Мама… мала б розповісти мені.　

— І, можливо, коли-небудь це зробила б і розповіла б. Але постав себе на її місце. Вона любить тебе — і саме тому розуміла, що правда завдасть тобі болю. Отож вона просто не могла зважитися. — Ґідеон гладив мене по спині. — Упевнений, що для всіх це було неймовірно тяжким випробуванням, особливо для Люсі та Пола.　

По моїх щоках знову заструмували сльози.　

— Але чому вони мене кинули? Вартові б нашкодили мені! Чому вони просто не поговорили?　

Ґідеон відповів не одразу.　

— Наскільки мені відомо, вони намагалися це зробити, — повільно мовив він. — Можливо, це сталося, коли Люсі, завагітнівши, зрозуміла, що саме тобі випало стати Рубіном. — Він випростався. — Але тоді вони не мали жодних доказів своєї теорії щодо графа. їхні пояснення Вартові відхилили як дитячі спроби виправдати свої несанкціоновані подорожі в часі. Це можна прочитати навіть у хроніках. Особливо відкидав їхні слова дід нашого Марлі. На його думку, Люсі й Пол втоптали добре графове ім’я в багнюку.　

— Але мій… дідусь… — розум відмовлявся вважати Лукаса не моїм дідусем. — Він же все знав і напевно вірив Люсі й Полу! Чому ж він їх не зупинив!　

— Поняття не маю, — Ґідеон знизав мокрющими від моїх сліз плечима. — Без доказів що він міг вдіяти? Лише послабив би своє становище у Внутрішньому Колі. Хтозна, чи міг він довіряти всім Вартовим? Не виключено, що серед них був зрадник, який знав про справжні плани графа.　

І зрадник цей урешті-решт убив мого дідуся.

Я похитала головою. Надто багато версій, як на мене, але Ґідеон ще не до кінця пояснив свою теорію.　

— Хай там як, але твій дідусь, далебі, навіть підтримував ідею відправлення Люсі й Пола в минуле.　

Я зітхнула.　

— Чому ж вони не прихопили мене з собою? Я ж іще не народилася!　

— Щоб народити тебе 1912 року і виховувати під вигаданим ім’ям? Напередодні Першої світової війни? — він заперечливо похитав головою. — А хто б поставив тебе на ноги, якби щось трапилося? Хто б про тебе подбав? — Він погладив мене по голові. — Я й гадки не маю, як тобі болить, Ґвен. Але я розумію Люсі й Пола. Вони довірили тебе твоїй мамі, бо не сумнівалися, що вона буде любити і захищати тебе як власну дитину.　

Я прикусила нижню губу.　

— Не розумію! — я почувалася виснаженою. — Геть нічого не розумію. Шкода, що я не можу повернутися назад — кілька тижнів тому я була хоч і не найщасливішою дівчиною у світі, але цілком нормальною! Не безсмертною! І вже точно не… дитиною двох підлітків, які живуть у 1912 році.　

Ґідеон посміхнувся мені.　

— Так, але якщо поглянути на це з іншого боку, можна знайти кілька позитивних моментів, — він обережно витер великим пальцем плями туші під моїми очима. — Ти дуже смілива. І я тебе кохаю!　

Його слова змили будь-який біль із мого серця. Я оповила руками його шию.　

— Повтори, будь ласка, що ти сказав. А потім поцілуй мене — так, щоб я забула про все на світі.　

Ґідеон перевів погляд з моїх очей на губи і пробурмотів:　

— Можу спробувати.　

Спроби Ґідеона увінчалися цілковитим успіхом, якщо можна так висловитися. Я б залюбки провела залишок дня чи навіть і залишок життя в його обіймах на цій зеленій канапі в 1953 році.　

Але якоїсь миті він трохи відсунувся від мене, а відтак сперся на лікоть і пильно глянув на мене згори вниз.　

— Краще зупинитися зараз, інакше я скоро не зможу за себе поручитися, — сказав він, захекавшись.　

Я нічого не відповіла. Чому, власне, він вирішив, що я почуваюсь інакше? Але я не могла отак-от просто зупинитися. Я вже загадувалася, чи не прикинутись ображеною, але мої міркування обірвав Ґідеон. Він кинув погляд на годинник і підскочив як ужалений.　

— Ох, Ґвен! — квапливо скрикнув він. — Час настав. Зроби ж щось зі своїм волоссям — усі вже напевно чекають біля хронографа, щоб вишпетити нас, коли ми повернемося.　

Я зітхнула.　

— О Боже… — жалібно мовила я. — Але нам треба спершу узгодити наші дії.　

Ґідеон насупився.　

— Вони муситимуть відкласти операцію, але, може, я переконаю їх відправити мене в 1912 рік хоч на ті дві години, що лишилися. Нам конче треба поговорити з Люсі та Полом!　

— Ми могли б навідатися до них сьогодні ввечері, — запропонувала я, хоча мені був потрібен час, щоб підготувати промову. Приємно познайомитися, матусю і татусю!　

— Забудь про це, Ґвен. Вони нізащо не дозволять тобі стрибнути зі мною в 1912 рік, якщо цього не дозволить сам граф. — Ґідеон простягнув мені руку й поставив мене на ноги, а потім трохи незграбно спробував пригладити розгардіяш на моїй голові, який він сам же і витворив.　

— Добре, що в мене вдома є власний хронограф, — якнайнедбаліше кинула я. — І, до речі, справний.　

Ґідеон вирячився на мене.　

— Що?　

— Ходімо вже! Ти ж підозрював це — як би ще я змогла зустрітися з Лукасом? — Я поклала руку собі на живіт, де вже закрутилася карусіль.　

— Та я думав, що ти примудрилася побачити його під час елапсування… — Ґідеон розчинився в повітрі просто в мене на очах.　

Я полетіла за ним за кілька митей, встигнувши нашвидкуруч дати лад волоссю.　

Я була цілком певна, що до нашого повернення Вартові у підвалі гудітимуть, як вулик, через свавілля Ґідеона (потай я очікувала ще й того, що десь у кутку містер Марлі з підбитим оком скиглитиме, щоб на Ґідеона надягли кайданки), але всюди панувала тиша.　

У кімнаті були тільки Фальк де Віллерз… і моя мама. Вигляд у неї був геть нещасний; матуся із заплаканими очима сиділа на стільці, розчавлена останніми подіями, і нервово стискала руки. Щоки її вкривали доріжки туші та тіней.　

— Ну нарешті, — сказав Фальк. Ні голос його, ні обличчя абсолютно нічого не промовляли, але хтозна, чи не казився він під цією маскою. Його бурштинові вовчі очі блищали дивним блиском.　

Ґідеон мимоволі випростався і задер підборіддя, ніби готуючись до судового вироку.　

Я мерщій схопила його за руку.　

— Це не його провина, просто мені не хотілося елапсувати самій, — гарячково заторохтіла я. — Ґідеон тут взагалі ні до чого.　

— Годі вже, Ґвендолін, — Фальк обдарував мене втомленою посмішкою. — Все вже давно йде не за планом.　

Він потер лоба та зиркнув на маму.　

— Мені шкода, що наша сьогоднішня розмова… що ти дізналася про це таким чином. Це сталося не зумисне, — він знову глянув на маму. — Такі важливі речі слід повідомляти дуже обережно.　

Мама мовчала, намагаючись стримати сльози.　

Ґідеон стиснув мою руку. Фальк зітхнув.　

— Гадаю, вам із Ґрейс є про що поговорити. Буде краще, якщо ми дамо вам час, — сказав він. — Перед дверима чекає адепт, який проведе вас нагору, коли ви будете готові. Ти йдеш, Ґідеоне?　

Ґідеон знехотя відпустив мою руку і поцілував мене в щоку. Потім прошепотів мені на вухо:　

— Ти зможеш, Гвен. А потім ми поговоримо про те, що заховано в тебе вдома.　

Я ледве стрималася, щоб не вчепитися в нього і не закричати: «Прошу тебе, залишся зі мною».　

Я мовчки чекала, поки вони з Фальком не залишать кімнату і не зачинять за собою двері. Потім я обернулася до мами, силкуючись посміхнутися.　

— Вони впустили тебе в найбільшу святиню, я здивована.　

Мама підвелася — похитуючись, наче старенька, — й посміхнулася мені у відповідь.　

— Вони зав’язали мені очі. Отой, з обличчям-місяцем. У нього кровила губа і, певно, через те він так міцно стягнув вузол. Було боляче, та я нікому не наважилася поскаржитись.　

— Дуже знайомо. — Розбита губа містера Марлі мене геть не обходила. — Мамо…　

— Знаю, зараз ти мене ненавидиш, — не дала мені договорити мама. — І я добре тебе розумію.　

— Мамо, я…　

— Мені так шкода! Я мала зупинити їх раніше, — вона ступила крок, простягнувши до мене руки, але вони безвільно впали. — Я завжди так боялася цього дня! Та знала, що коли-небудь він усе одно настане, і з кожним роком я дедалі дужче боялася. Твій дідусь… — Вона затнулася, глибоко зітхнула і правила далі: — Ми з моїм татом хотіли розповісти тобі про це разом, коли ти виростеш і зможеш зрозуміти та витримати правду.　

— Лукас знав про це?　

— Звісно! Це він сховав Люсі й Пола тут, у Даремі, і вигадав несправжню вагітність, щоб ніхто не сумнівався, що дитину — тебе — народила я. Люсі обстежували лікарі під моїм ім’ям — вони з Полом жили в нас у Даремі майже чотири місяці, поки тато мотався Європою, залишаючи хибні сліди. Наш будинок виявився ідеальною криївкою. Моя вагітність нікого не обходила. Ми сказали, що чекаємо на пологи у грудні, тому ні ти, ні наша сім’я не цікавили Вартових.　

Мама дивилася повз мене на гобелен невидючими очима.　

— Ми до кінця сподівалися, що не доведеться посилати Люсі й Пола разом із хронографом у минуле. Але один із нишпорок Вартових стежив за нашим будинком… — Вона здригнулася від спогадів. — Мій тато встиг нас вчасно попередити. Люсі й Пол не мали вибору, окрім тікати, залишивши в нас тебе — крихітку з кумедним жмутиком волосся на голові та величезними блакитними очима, — сльози нарешті ринули по її щоках. — Ми присяглися захищати тебе, я і Ніколас, і ми полюбили тебе одразу, наче рідну дитину.　

Сама не помічаючи, я знову заплакала.　

— Мамо…　

— Знаєш, ми ж не хотіли мати дітей. У сім’ї Ніколаса стільки спадкових хвороб, а я думала, що роль матері — не для мене. Але все змінилося, коли Люсі й Пол довірили нам тебе, — сльози невпинно струменіли по її щоках. — Ти зробила нас такими… щасливими. Ти перевернула все наше життя і показала, як чудово мати дитину. Якби не ти, Нік із Кароліною ніколи б не народилися.　

Вона не ладна була продовжувати. Не в змозі це витримати, я обійняла її.　

— Все добре, мамо! — хотіла я заспокоїти, але натомість закашлялась.　

Та мама все одно мене зрозуміла і міцно обняла у відповідь. Ми так і стояли, неспроможні ні заговорити, ні покинути плакати.　

Аж поки зі стіни не вистромилася голова Ксемеріуса.　

— То ось ти де! — протиснувши решту тіла у кімнату, Ксемеріус перелетів до столу, звідки вирячився на нас сповненими цікавості оченятами.　

— Лихо та й годі! Тепер у нас два домашніх фонтани! Либонь, сьогодні продали пересувну модель Ніагарського водоспаду.　

Я лагідно відпустила маму.　

— Нам час іти, мамо. У тебе немає хустинки?　

— Зараз гляну, — вона помацала рукою в сумочці і простягнула мені носовичка. — Як тобі вдалося не розмазати туш по обличчю? — запитала вона, слабо посміхнувшись.　

Я гучно висякалася.　

— Боюся, вся туш прикрашає Ґідеонову футболку.　

— Він скидається на приємного юнака. Але маю тебе застерегти… ці де Віллерзи завжди завдають нам, дівчатам із родини Монтроз, суцільних прикрощів, — мама відкрила пудреницю, зиркнула в маленьке люстерко й зітхнула.　

— Ну і ну… Наче мамця самого Франкенштейна.　

— Атож, тебе відмиє хіба що мочалка, — докинув Ксемеріус. Він перескочив зі столу на скриню в кутку і схилив набік голову. — Далебі, я чимало проґавив, поки дивився на метушню нагорі. Скрізь крутяться поважні особи в чорних костюмах і це вайло Марлі, якому хтось розмалював пику. І, Ґвендолін, вони всі перебирають по кісточках твого милого хлопчика — здається, він пустив під три чорти їхні плани. Більше того, він доводить їх до сказу, бо лише дурнувато либиться на всі питання.　

І хоча я не мала, правду кажучи, жодної причини, та я негайно зробила те саме — розпливлася в дурнуватій посмішці.　

Мама глянула на мене з-під пудрениці.　

— Ти мені пробачиш? — тихо запитала вона.　

— Ох, мамуню, — я обняла її так міцно, що сумочка вивалилася у неї з рук. — Я так сильно тебе люблю!　

— О, прошу вас! — простогнав Ксемеріус. — Тільки не треба починати все спочатку! Тут і так уже мокрувато!　

— Так я уявляю собі Небеса, — сказала Леслі, крутячись навколо своєї осі, щоб відчути атмосферу костюмерної мадам Россіні. Її погляд ковзав по полицях із туфлями і чобітками різних епох, потім перемістився на капелюхи, а звідти до нескінченних рядів суконь, щоб знову повернутися до мадам Россіні, яка відчинила нам двері в цей рай.　

— А ви — сам Господь Бог!　

— Яка ж ти гарненька! — мадам Россіні, сяючи, подивилася на Леслі, а останнє слово з її вуст прозвучало як «раненька».　

— Я теж так думаю, — підтакнув Рафаель.　

Гідеон скинув на нього цікавим оком. Невідь-як він вирвав у Фалька згоду скористатися костюмерною мадам Россіні (може, Ґідеонів дядько був-таки овечкою у вовчій шкурі, а зовсім не навпаки?), і це після тих неприємностей, які ми влаштували нині Вартовим. Усі ми — включаючи Леслі й Рафаеля — отримали офіційний дозвіл вибрати собі вбрання для вечірки в Синтії під керівництвом мадам Россіні. Вечоріло, коли ми зустрілися біля входу, а Леслі так хвилювалася (як-не-як їй дозволили зайти в сам штаб!), що пританцьовувала на місці. Хоча вона й не побачила жодної з тих кімнат, що я їй описувала, бо я провела її лише непривабливим коридором до костюмерної, Леслі все одно нетямилася від захвату.　

— Ти теж це помітила? — прошепотіла вона мені. — Тут витає запах загадок і таємниць. О Боже, як же я це люблю!　

Тож не дивно, що у самій костюмерній вона мало не зомліла. Потрапивши сюди вперше за інших обставин, я почувалася б так само. Раніше я вважала, що ательє мадам Россіні — це райський сад на землі, але костюмерна його набагато перевершувала.　

Та, по-перше, я вже призвичаїлася до пишних суконь, а по-друге, у мене в голові та в серці були зараз цілком інші речі.　

— Певна річ, не всі ці костюми пошила саме я, це зібррання Варртових, яке почали збирати дві сотні років тому і відтоді постійно поповнюють.　

Мадам Россіні зняла з вішака трохи вицвілу бальну сукню з пишними мереживами, і Леслі зачаровано зітхнула.　

— Справжні костюми просто вражають, але сучасним мандрівникам у часі вони як коррові сідло, — вона дбайливо повернула сукню назад на вішак. — Навіть костюми, пошиті для попередніх поколінь, уже не відповідають сучасним вимогам.　

— Тобто всі ці чарівні сукні тут повільно помирають? — Леслі співчутливо погладила мереживну бальну сукню.　

Мадам Россіні знизала плечима.　

— Це дорогоцінний наочний матеріал, навіть для мене. Але прравда твоя, дуже шкода, що їх так рідко надягають. Тому ррозпрекрасно, що ви опинилися тут сьогодні ввечеррі. На цьому балу ви будете найкрасивішими, mes petites[52]!　

— Це зовсім не бал, мадам Россіні, а нудна вечірка, — зауважила Леслі.　

— Вечірка нудна настільки, наскільки нудні її гості, — жваво заперечила мадам Россіні.　

— Точно, ви читаєте мої думки, — сказав Рафаель і подивився на Леслі, схиливши голову набік. — Як щодо Робін Гуда і леді Маріон? Вони ж абсолютно зелені, — він начепив на голову крихітний дамський капелюшок із розмаяним пір’ям. — Тоді всі одразу зрозуміють, що ми прийшли разом.　

— Гм-м-м… — замислилася Леслі.　

Мадам Россіні весело наспівувала:　

— О, яка ж це радість, яка втіха! Юні леді та джентльмени et une fête déguisée[53], — що може бути краще?　

— Я придумав, — прошепотів Ґідеон прямо мені на вухо. — Послухай, ви маєте трохи її відволікти, аби я знайшов шмаття для нашого стрибка в 1912 рік. — А вголос промовив: — Якщо дозволите, мадам Россіні, я вдягну ту зелену штукенцію, яка була на мені вчора.　

Мадам Россіні миттю обернулася до нас.　

— Зелену штукенцію, ви сказали? — Її брова підстрибнула вгору.　

— Він… має на увазі сурдут кольору морської хвилі зі смарагдовою застібкою, — швидко пояснила я.　

— Так, і всі ті причандали, — люб’язно посміхнувся Ґідеон. — Зеленіших уже не буває.　

— Пррричандали! Отакої, які невдячні людиська!.. — мадам Россіні сплеснула руками, та не стримала посмішки. — Отже, кінець XVIII століття… це для нашого маленького бунтівника. Зараз пошукаємо відповідне вбррання для нашої лебедоньки. Боюся тільки, у мене немає зеленої бальної сукні для цієї епохи…　

— Забудьте про епоху, мадам Россіні. Ті, хто прийде на вечірку, все одно нічого в цьому не тямлять.　

— Головне, щоб на вигляд сукня була старовинна, довга та пишна, — докинула Леслі.　

— Ну гаразд, — із жалем мовила мадам Россіні.　

Ми з Леслі нетерпляче йшли за нею по кімнаті, наче цуценята, яких заманюють смачною кісточкою. Ґідеон пірнув між стійками з одягом, а Рафаель і далі приміряв дамські капелюшки.　

— О, тут є одна сукня… просто тобі цукерочка… сліпуча зелена тафта й тюль, з Відня, 1895 рік, — сказала мадам Россіні й підморгнула нам. Маленькі блискучі очі та закоротка шия робили її схожою на черепаху. — Цей колір чудово пасує до баррви морської хвилі того суррдука, що його вибрав маленький бунтівник. Хоча з погляду стилістики таке поєднання — катастррофа. Так наче Казанова пішов на бал з імперратрицею Сіссі[54], якщо ви ррозумієте, про що я…　

— Як ми вже говорили, гостям на тій вечірці буде до спини, — сказала я, і мені перехопило подих, коли мадам Россіні зняла зі стійки сукню імператриці Сіссі. І справді цукерочка!　

— Ну й одоробало! — розсміялася Леслі. — Якщо ти в ній розвернешся, то поскидаєш усе зі шведського столу.　

— Нумо, приміряй, лебедонько моя. У мене й діадема до неї знайдеться. А тепер ти, — мадам Россіні взяла Леслі за руку і перелетіла в наступний ряд. — Тут у нас фрранцузькі та італійські сукні «від-кутюр» минулого століття. Зелений тоді був не в моді, але ми напевно щось підберремо.　

Леслі тільки-но розтулила рота, але задихнулася від захвату на словах «від-кутюр» і закашлялась.　

— А можна я приміряю ці кумедні бриджі? — озвався ззаду Рафаель.　

— Звичайно! Тільки обережніше із застібками.　

Я непомітно озирнулася на Ґідеона. Він уже перекинув через руку кілька вдяганок і змовницьки посміхнувся мені.　

Мадам Россіні не помітила невеликої крадіжки. Вона у захваті прямувала од відділу «від-кутюр», а за нею, важко дихаючи в спину, дріботіла Леслі.　

— А для la petite[55] весняночки ми виберемо…　

— О, оцю! — перебила її Леслі. — Будь ласка! Така краса!　

— Excuse-moi, та cherie[56].

Але ж вона не зелена! — зауважила мадам Россіні.　

— Ну, майже зелена! — Леслі мала вигляд, ніби ось-ось розплачеться від розчарування.　

— Ні, це колір блакитної криги, — рішуче відрізала мадам Россіні. — Ґрейс Келлі одягала цю сукню на вручення премії за фільм «Сільська дівчина»[57]. Звісно, не саме її, але копію.

— Це найгарніша сукня, що я будь-коли бачила, — видихнула Леслі.　

— Ну, вона трохи зеленкувата, — спробувала допомогти я. — Принаймні бірюзовий схожий на зелений, якщо пригасити світло.　

— Гм, — нерішуче гмикнула мадам Россіні.　

Я озирнулася на Ґідеона, який скрадався до дверей.　

— Але вона все одно мені як корові сідло, — зітхнула Леслі.　

— Чирряк тобі на язик! Пасуватиме ще як, — мадам Россіні скинула оком фігуру Леслі згори вниз і назад, а потім задумливо подивилась удалину. — У вас, юних леді, така чудова талія… Zut alors![58] — Несподівано у її погляді з’явився холод. — Юначе! Куди це ви тягнете мої рречі? — гукнула вона.　

— Я… гм… — злякано промимрив Ґідеон, що майже досяг дверей.　

Черепаха вмить перетворилася на розлюченого слона, який пробився крізь підлісок. Значно швидше, ніж я сподівалася, мадам Россіні опинилася поруч із Ґідеоном.　

— Що все це означає? — вона зірвала одяг із його руки й зарепетувала на високій ноті з французьким акцентом: — Ти що, хотів мене погррабувати?　

— Ні, звичайно ж ні, мадам Россіні. Я лише хотів… гм… позичити. — Ґідеон глянув на неї якнайжалібніше, але на мадам Россіні це не справило жодної дії. Вона підняла одяг і уважно його розглядала.　

— Що ти хотів з ним зробити, нестеррпне хлопчисько? Це не зелений колір!　

Я прийшла на допомогу Ґідеону.　

— Прошу вас, не гнівайтесь. Ці речі нам потрібні для… для мандрівки в 1912 рік, — я на мить замовкла, але вирішила ризикнути. — Для таємної мандрівки, мадам Россіні.　

— Таємної? У 1912 рік? — відлунила мадам Россіні. Вона обіймала одяг точно так, як Кароліна своє плетене порося. — У цьому? Ви що, жарртуєте?　

Я ще ніколи не бачила її такою розлюченою.　

— Це. Чоловічий. Костюм. 1932 року! — грізно вимовила вона, обурено вдихаючи після кожного слова. — А це сукня тютюнниції Якщо вийти в цьому на вулицю 1912 року, вас оточить юррба рроззяв, — вона взялася в боки. — Чи ви, юначе, так нічого й не навчилися? Що я завжди повторрюю? Що найголовніше в кожному костюмі?　

— Достовірність… — ледь чутно озвався Ґідеон.　

— Précisément![59] — просичала мадам Россіні. — Кортить тайкома потрапити в 1912 рік? Тільки не в цьому одязі! З таким же успіхом можна приземлитися посеред міста в космічному корраблі.　

Її очі досі кресали блискавки то на Ґідеона, то на мене. Аж раптом вона забігала між стійками під нашими отетерілими поглядами. Невдовзі вона повернулася до нас з оберемком вбрання і химерних капелюхів.　

— Bien[60], — суворо підсумувала вона. — Це буде вам наукою, щоб не намагалися обдурити мадам Россіні, — вона простягнула нам одежу, і раптом її обличчя осяяло, ніби сонце виглянуло з-за грозових хмар. — І якщо я помічу, що цей маленький кррадій знову не надягнув капелюха, — вона насварила пальцем Ґідеона, — то неодмінно доповім вашому дядькові про вашу таємну пррогулянку!　

Я полегшено розсміялась і рвучко обняла мадам Россіні.　

— Ох, ви справді найкраща, мадам Россіні!　

Кароліна й Нік аж підскочили з канапи в кімнаті для шиття, коли ми з Ґідеоном прокралися туди. Кароліна широко посміхнулася, а от Нік, здається, засоромився.

— Я думав, ви на вечірці! — вигукнув мій молодший брат.　

Хтозна, чого він соромився більше — того, що разом із сестрою вони дивилися зараз дитячий фільм, чи того, що і він, і Кароліна мали блакитні піжами, подаровані їм на Різдво тіткою Медді.　

Найкумеднішим у цих піжамах були заячі вушка. Мені — точнісінько як і тітці Медді — ці вушка здавалися напрочуд милими, але коли тобі дванадцять років, ти бачиш усе інакше. Надто коли в гості приходить друг старшої сестри в крутячій шкіряній куртці.　

— Шарлотта поїхала півгодини тому, — розповів Нік. — Тітка Ґленда стрибала навколо неї, наче квочка, яка щойно знесла яйце. Фе, ні, не цьомкай мене, Ґвен, ти точно як мама сьогодні. Чому ви взагалі досі тут?　

— Ми підемо на вечірку пізніше, — сказав Ґідеон, упавши на канапу поруч із ним.　

— Ясна річ, — прокаркав Ксемеріус, що мляво лежав на стосі журналів «Дім і Сад». — Найкрутіші хлопці завжди приїжджають останніми.　

Кароліна мрійливо подивилася на Ґідеона розширеними очима.　

— Познайомся, це Маргрет, — вона простягнула йому плетене порося, яке до того сиділо в неї на колінах. — Якщо хочеш, можеш її погладити.　

Ґідеон слухняно погладив Марґрет по спині.　

— Така м’якенька, — він тим часом витріщався в екран. — О, ви вже додивилися до вибуху квіткової бомби? Це моє улюблене місце.　

Нік підозріло глянув на нього.　

— Ти що, дивився «Фей»[61]?　

— Я просто в захваті від витівок Дзиньки, — запевнив його Ґідеон.　

— Я теж, — докинув Ксемеріус. — Тільки зачіска в неї… так собі. Кароліна мрійливо зітхнула.　

— Ти такий милий! Прийдеш до нас іще?　

— Боюся, що так, — бовкнув Ксемеріус.　

— Думаю, що так, — підтвердив Ґідеон, і я не втрималась від закоханого зітхання. Після нашого плідного візиту в гардеробну Вартових ми ще заскочили до кабінету доктора Вайта, і, поки Ґідеон розглядав усілякі посудини, мені в голову стрельнула думка.　

— Якщо ми вже стали крадіями, може, прихопимо ще й вакцину проти віспи?　

— Та не хвилюйся, ти вже маєш щеплення майже від усіх хвороб, які підстерігають мандрівника в часі, — відповів Ґідеон. — І проти вірусу віспи теж.　

— Це не для мене, а для одного друга, — сказала я. — Будь ласка! Я потім тобі поясню.　

Ґідеон підвів брову, але мовчки відчинив шафу з препаратами доктора Вайта. Трохи понишпоривши там, він видобув якусь червону коробочку.　

Я покохала його ще дужче за те, що він ні про що не запитав.　

— У тебе зараз із рота слина потече, — повернув мене до реальності Ксемеріус.　

Я витягла з бляшанки ключ від горища.　

— Скільки часу мама вже хлюпається у ванній? — поцікавилась я у Кароліни й Ніка.　

— Десь хвилин п’ятнадцять, — Нік уже помітно відпружився. — Сьогодні ввечері вона була дивною, все цілувала нас і зітхала. І тільки коли містер Бернард приніс їй віскі, облишила нас.　

— Чверть години? Тоді маємо досить часу. Але якщо вона повернеться раніше, ніж треба, будь ласка, не збовкніть, що ми на даху.　

— Окей, — погодився Нік, а Ксемеріус тим часом наспівував свою дурнувату пісеньку: «Ґвендолін і Ґідеон обіймались під вікном».　

Я глузливо глянула на Ґідеона.　

— Якщо ти відірвешся від «Фей», ми зможемо почати.　

— На щастя, я вже знаю, чим усе закінчиться, — Ґідеон узяв свій наплічник і підвівся.　

— До зустрічі, — зітхнула Кароліна.　

— Ага, до зустрічі. Не хочу бачити, як ви обіймаєтеся, краще вже дивитися, як працюють феї, — сказав Ксемеріус. — Ми, демони, маємо гордість, і не підглядаємо та не втручаємося в приватне життя.　

Пустивши це зауваження повз вуха, я подерлася вгору вузькою драбиною у комині і відчинила люк. Надворі стояла тепла весняна ніч — чудовий час для того, щоб сидіти на даху, ну і обніматися теж. Звідси прекрасно було видно кілька сусідніх будинків, а над сяйливими дахами на сході — місяць.　

— Ну, де ти подівся? — крикнула я вниз.　

Із люка виринула кучерява голова Ґідеона, а за нею і весь Ґідеон.　

— Тепер я розумію, чому це твоє улюблене місце, — сказав він, кинув наплічник і обережно опустився поруч.　

Досі мені й на думку не спадало, що вночі тут так романтично. Унизу, під кучерявими різьбленими карнизами, миготіло море вогнів і тануло ген-ген удалині. Наступного разу можна влаштувати тут маленький пікнік зі свічками й поцілунками… Ґідеон міг би прихопити скрипку… А Ксемеріус тим часом узяти вихідний.　

— Чого смієшся? — запитав Ґідеон.　

— Та так, нічого особливого.　

Ґідеон скорчив кумедну пику.　

— Он як, — він уважно озирнувся навсібіч. — Ну, я б сказав, що час починати виставу.　

Я кивнула й обережно полізла до димаря. На цій ділянці дах був гладеньким, але вже за півметра після димаря починався крутий спуск, обгороджений низеньким металевим парканчиком (безсмертна я чи ні, але падіння з чотириповерхового будинку не відповіло моїм уявленням про веселі вихідні).　

Я відчинила вентиляційну ляду першого комина.　

— Але чому саме тут, Ґвенні? — почула я питання Ґідеона.　

— Шарлотта боїться висоти, — пояснила я. — Вона ніколи не зважиться видертись на дах.　

Я витягла важкий згорток із кошика і почала обережно спускатися.　

Ґідеон скочив на ноги.　

— Тільки не впусти його! — нервово застеріг він. — Прошу тебе!　

— Не хвилюйся! — мене душили смішки, бо він мав кумедний вигляд. — Глянь, я навіть можу стояти на одній нозі…　

У Ґідеона вирвався короткий стогін.　

— З такими речами не жартують, Ґвен, — видихнув він. Певно, уроки таємницезнавства вплинули на нього значно дужче, ніж я вважала. Він узяв згорток з моїх рук і поколисав його, наче немовля.　

— Це справді… — почав він.　

У спину вдарив порив холодного вітру.　

— Звісно ж, ні, дурню, — прокаркав Ксемеріус, вистромивши голову з люка. — Це старий сир, який Ґвендолін зберігає на даху на той випадок, якщо раптом вночі зголодніє.　

Я закотила очі й жестом показала йому забиратися геть, і він, як не дивно, послухався. Напевно, фільм про фею виявився цікавим.　

Тим часом Ґідеон поставив хронограф на дах і заходився обережно розгортати.　

— А ти знаєш, що Шарлотта обірвала телефон у штабі, аби переконати нас, що хронограф у тебе? Навіть Марлі допекла до печінок.　

— А шкода… — сказала я. — Вони наче створені одне для одного.　

Ґідеон кивнув. Він прибрав останній клапоть тканини і глибоко зітхнув.　

Я обережно погладила полірований дерев’яний бік хронографа.　

— Ось і він.　

Ґідеон на мить замовк. Власне, замовк він надовго, чесно кажучи.　

— Ґідеоне? — нерішуче покликала я. Леслі попереджала, що варто почекати ще кілька днів, аби переконатися, чи справді йому можна довіряти, але я тільки відмахнулася.　

— Та я не повірив Шарлотті, — прошепотів нарешті Ґідеон. — На жодну мить. — Він подивився на мене, в цьому світлі його очі здавалися безоднями. — Ти знаєш, що трапиться, коли хтось дізнається про це?　

Я вирішила промовчати про те, що ціла купа народу була в курсі цього. Ґідеон був такий схвильований, і, мабуть, тому я раптом теж злякалася.　

— Ми точно хочемо це зробити? — запитала я і відчула, що в животі в мене щось закрутилось, але з мандрами в часі це не мало жодного зв’язку.　

Те, що мій дідусь зчитав мою кров у хронограф, — одна річ. Те, що ми збиралися зробити зараз, — зовсім інша. Ми мали намір замкнути Коло крові, і наслідки були непередбачувані. М’яко кажучи.　

У пам’яті вмить зринули страшні пророцтва, які закінчувалися на слова «цнота» і «гризота», потім уява охоче підсунула віршовані кілька деталей і заримувала їх — «скрута» й «отрута». І той факт, що я нібито була безсмертною, мене геть не заспокоював.

Дивно, але, здається, саме моя невпевненість вивела Ґідеона із заціпеніння.　

— Ми точно хочемо це зробити? — він нахилився і легенько поцілував мене в ніс.　

— Ти питаєш мене про це? Серйозно?　

Він зняв наплічник і дістав наш роздобуток із кабінету доктора Вайта.　

— Добре, можна починати.　

Спочатку він наклав собі джгут на ліве передпліччя й міцно стиснув кулак. Потім дістав зі стерильного пластикового пакунка шприц і посміхнувся мені.　

— Сестро! — мовив він наказовим тоном. — Ліхтарик!　

Я скривилася.　

— Не найкоротший шлях, щоб отримати результат, — відповіла я і посвітила йому на руку. — Типовий студент-медик!　

— Що я чую у твоєму голосі? Невже презирство? — Ґідеон здивовано глянув на мене. — Ну і як це зробила ти?　

— Я взяла японський ніж для нарізання овочів, — похвалилась я, — а дідусь збирав кров у філіжанку.　

— Точно. Поріз на твоєму зап’ястку, — сказав він нарешті серйозно і встромив голку собі у вену. Кров почала наповнювати шприц.　

— А ти точно знаєш, як він працює? — запитала я і кивнула на хронограф. — У цієї штукенції стільки всіляких клапанів і отворів, що легко можна крутнути не те коліщатко…　

— Хронографологія — один із обов’язкових іспитів, які складають майбутні адепти. А я робив це не так уже й давно, — Ґідеон простягнув мені шприц із кров’ю і зняв з руки джгут.　

— Цікаво, коли ж ти дивився такі кіношедеври, як «Феї»?　

Ґідеон похитав головою.　

— Гадаю, трохи поваги тобі б не завадило. Дай мені шприц. А тепер присвіти хронограф. Ага, саме так.　

— Якщо тобі вряди-годи захочеться сказати мені «спасибі» або «будь ласка», то не стримуй себе, говори, — зауважила я, а Ґідеон тим часом почав по краплинах зливати свою кров у хронограф. Але, на відміну від Лукаса, його руки не тремтіли. Певно, колись із нього міг би вийти вправний хірург.　

Від хвилювання я прикусила нижню губу.　

— І три краплі сюди, під лев’ячу голову, — зосереджено бурмотів Ґідеон. — Тепер крутнути оце коліщатко й підняти цей важіль. Ну, ось і все, — він опустив шприц, і я мимовіль вимкнула ліхтарик.　

У хронографі закрутилися коліщатка, щось клацало, гуділо, гупало, точнісінько як і минулого разу. Стукіт дедалі дужчав, а гудіння посилилось, створюючи якийсь дивовижний мотив. Моє обличчя кинуло в жар, і я пригорнулася до Ґідеона, а він міцніше стиснув мою руку, немов потужний порив вітру ось- ось скине нас із даху. Але натомість усі самоцвіти хронографа одночасно спалахнули, повітря замерехтіло, наче всередині приладу нуртує полум’я, а навколо все скував мороз. Мерехтливе світло згасло, коліщатка зупинилися. Усе це тривало щонайбільше півхвилини.　

Я відпустила Ґідеона й пригладила волосинки в себе на руці.　

— Це й усе?　

Ґідеон глибоко зітхнув і витягнув руку, яка цього разу трохи тремтіла.　

— Зараз побачимо, — сказав він.　

Я дістала одну з пробірок доктора Вайта з кишені й передала Ґідеонові.　

— Тільки обережно! Якщо це порошок, один порив вітру — і його немає!　

— Це не найгірший варіант, — пробурмотів Ґідеон і обернувся до мене. Очі його блищали. — Бачиш? Пророцтво виповнюється! Під зіркою обіцянка здійсниться!　

Мені було начхати на цю зірку номер дванадцять. Я б зараз віддала перевагу ліхтарику, а не якимсь там зіркам.　

— Ну ж бо, — підганяла я, схилившись над хронографом, а Ґідеон висунув крихітну шухлядку.　

Звісно, мене охопило розчарування. Страшне розчарування. Усі ці магічні дурниці, таємниче шепотіння і загадкова маячня були ні до чого. У шухлядці не було ні рідини, як передбачала Леслі («Вона, напевно, червона, як кров», — говорила вона мені, широко розплющивши очі), ні порошку, ні якогось каменя.　

А була якась речовина, схожа на сіль. І то дуже гарну сіль, якщо придивитися, — з крихітних блискучих кристалів.　

— Здуріти можна!.. — прошепотіла я. — Невже заради оцієї дрібки кілька століть люди марнували стільки сил.　

Ґідеон затулив шухлядку від вітру.　

— Головне, щоб ніхто не пронюхав, що тепер ми маємо цю дрібку, — сказав він, важко дихаючи.　

Я кивнула. Ніхто, крім тих, хто вже про це знає. Я відкрила пробірку.　

— Поквапся! — прошипіла я. Зненацька мені привиділось, наче леді Аріста, яка нікого і нічого не боїться, і вже напевне не боїться висоти, визирає з люка й хапає пробірку.　

Ґідеон, здавалося, теж подумав про щось таке, бо похапцем згріб кристалики в пробірку та заткнув її корком. І лише поклавши пробірку до кишені своєї куртки, Ґідеон видихнув.　

Але цієї миті мені в голову стрельнула ще одна думка.　

— Але зараз, виконавши своє призначення, хронограф, певно, зупинився назавжди, — сказала я.　

— Зараз глянемо, — відповів Ґідеон і посміхнувся. — Глянемо у 1912 рік.