Смарагдова книга

РОЗДІЛ 3

«Давай залишимося друзями» — ця фраза стала останньою краплею.　

— Щоразу, коли хтось вимовляє ці слова, десь у світі, напевно, вмирає одна фея, — за　

уважила я.　

Зачинившись у туалеті з мобільником, я силкувалась не закричати, хоча після нашої з Ґідеоном розмови півгодини тому ледве стримувалася, щоб не зарепетувати і не вдаритися в сльози.　

— Він сказав, що хоче, аби ви були друзями, — виправила Леслі, яка, як завжди, запам’ятовувала все слово до слова.　

— Та це ж те саме, — сказала я.　

— Ні. Тобто, напевно, — Леслі зітхнула. — Я нічого не розумію. А він точно встиг висловити все, що думав? Знаєш, у фільмі «Десять речей, які я в тобі ненавиджу»[10]…　

— Я б сказала, що дозволила йому висловити все, що хотів… на жаль. — Я скинула оком на годинник: — От заразаї Я ж пообіцяла містеру Джорджу, що повернуся рівно за хвилину, — я мигцем глянула на своє відображення в дзеркалі над старомодним умивальником. — О ні!.. — зітхнула я. На моїх щоках червоніли дві виразні круглі плями. — Здається, у мене якась алергія.　

— Це просто червоні плями люті, — пояснила Леслі, після того як я описала їй свій вигляд. — А що з очима? Мабуть, метають блискавки?　

Я дивилася на своє відображення в дзеркалі.　

— Ну можна й так сказати, я зараз схожа на Гелену Бонем Картер у ролі Беллатріси Лестрейндж з «Гаррі Поттера». Страшнувато.　

— Дуже навіть вірю. Послухай мене, ти зараз вийдеш і розмажеш їх по стіні одним лише поглядом, ок?　

Я слухняно кивнула і пообіцяла Леслі дотримати її поради.　

Після нашої розмови я почувалася краще, але марно намагалася змити холодною водою лють та плями на щоках.　

Навіть якщо містер Джордж і сушив собі голову над тим, де це я завіялася, то взнаки не дав.　

— Усе гаразд? — приязно поцікавився він. Містер Джордж очікував мене біля дверей Старої трапезної.　

— Краще й бути не може.　

Я зазирнула у дверний отвір, але, як не дивно, не помітила ні Джордано, ні Шарлотти. Напевно, я надто спізнилась і урок скасували.　

— Мені просто потрібно було… гм… припудрити щоки.　

Містер Джордж посміхнувся. Окрім хіба що зморщок у кутиках губ і навколо очей, ніщо в його зовнішності не видавало його віку, хоча йому, до речі, давно перейшло за сімдесят. Полиски світла танцювали на його лисині, а все тіло нагадувало якусь виполіровану кулю для боулінгу.　

Я мимовіль посміхнулася йому у відповідь. Погляд містера Джорджа завжди впливав на мене заспокійливо.　

— Справді, так тепер носять, — показав він на червоні плями і подав мені руку. — Ходімо, моя хоробра дівчинко. Я вже доповів, що ми спускаємося для елапсування.　

Я вирячилася на нього як теля на нові ворота:　

— А як же Джордано і колоніальна політика вісімнадцятого століття?　

Містер Джордж ледь помітно посміхнувся.　

— Скажімо так, поки ти була у ванній, я пояснив Джордано, що в тебе сьогодні, на жаль, не буде часу на заняття.　

Вірний, добрий містер Джордж! Єдиний Вартовий, який, здавалося, переймався моєю долею. Хоча, напевно, якби я трохи потанцювала менует, мене б дещо попустило. Он деякі люди зганяють погані емоції, молотячи боксерську грушу. Або займаючись фітнесом. Чим я гірша? З іншого боку, зневажлива Шарлоттина посмішка була мені сьогодні ні до чого.　

Містер Джордж подав мені руку.　

— Хронограф чекає.　

Цілком готова, я схопилася за його лікоть.　

Моя сьогоднішня елапсація, контрольований стрибок у часі, який я робила щодня, єдина радувала мене, і не тільки тому, що дозволяла уникнути присутності чудовиська на ймення Ґідеон. Цей стрибок мав стати кульмінацією і завершенням нашого з Леслі Грандіозного Плану, який ми так натхненно розробляли. Хоч би все у нас вийшло, як ми задумали!　

Ми з містером Джорджем спускалися дедалі глибше склепінними коридорами, перетинаючи вздовж усю штаб-квартиру Вартових. Прихована від сторонніх очей внутрішня частина приміщення охоплювала кілька сусідніх будівель. У кожному з бічних проходів крилося стільки всього цікавого, що часом здавалося, ніби це якийсь музей.　

Стіни прикрашали численні картини в старовинних рамах, стародавні мапи, килими ручної роботи і колекції шпаг. У вітринах стояла коштовна на вигляд порцеляна, книги в шкіряних палітурках і старовинні музичні інструменти. По кутках було розставлено безліч скринь і різьбярських скриньок. За інших обставин я б неодмінно зазирнула в кожну з них.　

— У косметиці я ні бум-бум, але якщо тобі захочеться виговоритися, побалакати з ким-небудь про Ґідеона, я можу бути хорошим слухачем, — запропонував містер Джордж.　

— Про Ґідеона?.. — розтягуючи слова, повторила я, немов згадуючи, хто це. — 3 Ґідеоном та зі мною все гаразд, це ж треба! Голки не підточиш. — Я мимохідь затопила по стіні кулаком. — Ми з ним друзі. Друзі та й годі, — на жаль, слово «друзі» ніяк не хотіло вимовлятись, я процідила його крізь зуби.　

— Мені теж колись було шістнадцять, Ґвендолін, — маленькі очі містера Джорджа довірливо зблиснули. — і я тобі обіцяю не згадувати про те, про що не раз попереджав тебе. Хоча я справді попереджав…　

— Я впевнена, у свої шістнадцять ви були хлопцем хоч куди.　

Я, власне, не уявляла, як містер Джордж підбиває клинці до якоїсь дівчини: поцілунками і солодкими словами зачаровує свою жертву.　

«…Тобі досить просто бути в тій же кімнаті, і мені вже хочеться доторкнутися до тебе, поцілувати».

Я намагалася ступати рівно, карбувати кожен крок — може, це допоможе мені стерти з пам’яті полум’яний погляд Ґідеона. Від моїх кроків дзенькала порцеляна у вітринах.　

Менше з тим. Кому потрібні нині менуети, щоб розпружитися? Досить так пройтися та й по всьому. Хоча для втіхи варто було б розгепати вщент парочку порцелянових тарілок або цих ваз, на вигляд безцінних.　

Містер Джордж косував на мене, але врешті-решт змирився з моїм мовчанням, ще міцніше стиснув мою руку і зітхнув. Через кожні кілька метрів вздовж стін стояли лицарські обладунки: зауваживши їх, я почулася вельми незатишно, мені знову здалося, що за мною спостерігають.　

— Чи там усередині хтось є? — прошепотіла я містерові Джорджу. — Бідолаха-новачок, якому за цілий день навіть у туалет вийти не дозволено, еге ж? Я просто відчуваю, як він на нас вирячився.　

— Ні, — містер Джордж тихо засміявся. — Але в шолом вмонтовано камери спостереження. Тому тобі здалося, що за тобою стежать.　

Ага, отже, камери. Ну, принаймні їм нема чого співчувати.　

Коли ми спустилися по першому склепінному коридору, я згадала, що містер Джордж про дещо забув.　

— Хіба ви не зав’яжете мені очі?　

— Певно, сьогодні можна і без цього, — відповів містер Джордж. — Хіба ти бачиш тут бодай когось, хто б нам це заборонив?　

Я здивовано витріщилася на нього. Зазвичай цілий шлях я йшла із зав’язаними очима, бо Вартові не бажали, щоб я запам’ятала, де саме стоїть хронограф. Адже цей прилад міг переносити мене й Ґідеона в минуле, і члени Ложі боялися, що я зможу вкрасти його та використовувати самостійно.　

Втім, усе це була нісенітниця. По-перше, мені просто страшно було дивитись, як цю штуку пускають у хід (адже для цього брали нашу кров!). А по-друге, я й гадки не мала, як працюють і навіщо потрібні всі ці незліченні коліщатка, ручки і скриньки.　

Але коли йшлося про хронограф, а особливо можливість його вкрасти, Вартові були ще ті параноїки.　

Гадаю, річ у тому, що колись хронографів було два. Та сімнадцять років тому моя кузина Люсі та її коханий на ім’я Пол, номери Дев’ять і Десять у Колі дванадцяти мандрівників у часі, накивали п’ятами, прихопивши з собою один із хронографів.　

Навіщо вони зважились на цю крадіжку, я досі не з’ясувала, та й взагалі почувалася так, ніби блукаю в пітьмі — таємниці навколо мене з’являлися, як гриби після дощу, а розгадок ставало чимраз менше.　

— Мадам Россіні, до речі, наказала тобі передати, що для бальної сукні вона все ж таки підібрала тобі іншу тканину. На жаль, я забув колір, але вигляд у ній ти, без сумніву, матимеш просто чарівний, — містер Джордж хихикнув. — Хай там Джордано і намагається переконати мене в тому, що у вісімнадцятому столітті на тебе чекає один провал за іншим через твою цілковиту нетактовність.　

Моє серце зупинилося. На цьому балу я буду разом із Ґідеоном, але у мене в голові не вкладалося, що вже завтра я зможу любісінько танцювати з ним менует, нічого при цьому не розбивши або не розтрощивши на шматочки. Його ногу, наприклад.　

— До чого, власне, такий поспіх? — запитала я. — Чому цей бал конче має відбутися завтра за нашим часом? Чому ми не могли почекати кілька тижнів? Так чи інакше, він все одно відбудеться того самого дня 1782 року, і байдуже, з якого саме дня ми туди прибудемо, хіба не так? — Навіть до проблеми з Ґідеоном я замислювалася над цим питанням.　

— Граф Сен-Жермен вирахував часові проміжки в сьогоденні, через які ви мусите відвідувати його, — сказав містер Джордж і пропустив мене вперед на кручені сходи.　

Що далі та глибше пробиралися ми підземним лабіринтом, то дужче тхнуло гнилизною. Зі стін уже зникли картини, і хоча всюди, куди ми потрапляли, давачі автоматично вмикали світло, вже через кілька метрів коридори, що розбігалися праворуч і ліворуч, поринали в цілковиту темряву. Кажуть, ніби не одна людина заблукала в цих переходах, а багато хто з них за кілька днів вибирався на світ Божий десь в іншому кінці міста. Так кажуть.　

— Але навіщо йому це потрібно? І чому Вартові скоряються йому, мов раби?　

Містер Джордж замість відповісти лише глибоко зітхнув.　

— Тобто, якщо ми зробимо перерву тижнів на два, граф все одно нічого не помітить, правда ж? — сказала я. — Він сидить там, у 1782-му, і його час спливає аж ніяк не повільніше. А я тим часом спокійно вивчила б усі ці дурні менуети чи навіть запам’ятала б, хто захопив Ґібралтарську протоку й чому. — Про Ґідеона я вважала за краще промовчати. — Тоді нікому не доведеться за мене боятися, ніхто не перейматиметься, що я зганьблюся на цьому балі та своєю поведінкою викажу, що прибула з майбутнього. То чому ж граф аж так бажає, аби цей бал відбувся для мене саме завтра?　

— Ай справді, чому? — пробурмотів містер Джордж. — Таке враження, що він тебе боїться. Боїться тебе і, можливо, тих відомостей, які ти змогла б здобути, якби мала більше часу.　

Ми вже майже досягли старої алхімічної лабораторії. Якщо я правильно запам’ятала дорогу, то вона прямо за наступним поворотом. Я сповільнила крок.　

— Боїться? Мене? Та цей чувак мало не задушив мене, не торкнувшись при цьому навіть пальцем. До того ж він уміє читати думки, а отже, чудово розуміє, що я страшенно боюся його. А не навпаки.　

— Він тебе душив? Без жодного дотику?　

Містер Джордж здивовано завмер.　

— Ґвендолін, люба, чому ти не розповіла про це раніше?　

— А ви б мені повірили?　

Містер Джордж почухав свою лису потилицю і вже відкрив ро га, збираючись відповісти, аж тут залунали кроки і рипнули, зачиняючись, двері. Містер Джордж, вочевидь, злякався, він потягнув мене далі, ми повернули за ріг, за яким щойно почувся шум, і похапцем витягнув з кишені піджака чорну пов’язку.　

До нас стрімко наближався сам Фальк де Віллерз. Він був дядьком Ґідеона і Магістром Ложі Вартових. Він лише посміхнувся, угледівши нас.　

— Ага, ось і ви, нарешті. Бідолаха Марлі вже телефонував нагору, питаючи, куди ви завіялись, і я подумав, що час і мені подивитися, чи все з вами гаразд.

Містер Джордж зняв із моїх очей пов’язку, я примружилась і протерла очі, але ця показова вистава нікого не цікавила, Фальк де Віллерз навіть не дивився в мій бік. Він відчинив двері до кімнати з хронографом — то була стара алхімічна лабораторія.　

На кілька років старший за мою маму, Фальк мав просто розкішний вигляд, як і всі де Віллерзи, яких мені випало бачити. Він нагадував мені дужого ватажка вовчої зграї. Його пишне волосся вже посріблила сивина, підкреслюючи яскравий блиск бурштинових очей.　

— Бачите, Марлі, ніхто не заблукав, — сказав він зумисне жваво, звертаючись до містера Марлі, який сидів у кімнаті на стільці, але, побачивши нас, підскочив і заходився нервово розминати пальці.　

— Я просто… я думав, що з огляду на безпеку… — затинався він. — Прошу, вибачте мені, пане…　

— Ми дуже вітаємо таке серйозне ставлення до своїх обов’язків, містере Марлі, — похвалив містер Джордж.　

А Фальк запитав:　

— Де містер Вітмен? Нас запросили на чай до декана Сміта, я хотів підкинути його на своїй машині.　

— Щойно вийшов, — пояснив містер Марлі. — Дивно, що ви не зустріли його дорогою.　

— Ох, тоді я покваплюся, — може, наздожену його. Томасе, ти йдеш?　

Містер Джордж мигцем подивився в мій бік і кивнув.　

— А з тобою, Ґвендолін, ми побачимося завтра. На підготовці до великого балу. — Уже біля дверей Фальк обернувся і ніби мимохідь додав: — До речі, передавай привіт мамі. Як вона, все гаразд?　

— Мама? Атож, усе гаразд.　

— Радий чути, — з мого погляду він, певно, зрозумів, що це питання ще дужче збило мене з пантелику, тому він докинув: — Мати-одиначка, змушена працювати, аби прогодувати сім’ю, їй не позаздриш. Тому я радий чути, що в неї все добре.　

Тепер я взагалі перестала розуміти, куди він гне.　

— Втім… може, вона вже не одна? Ґрейс приваблива жінка і напевно зустрічається з чоловіками, можливо, має постійного кавалера…　

Фальк вичікувально дивився на мене, але я лише насупилась. Тоді він скинув оком на наручний годинник і вигукнув:　

— Отакої! Як пізно! Тепер мені справді час іти.　

— Це було питання? — уточнила я, коли двері за Фальком захряснулись.　

— Так, — хором відгукнулися містер Джордж і містер Марлі, а містер Марлі миттю побуряковів.　

— Гм… Гадаю, він хотів з’ясувати, чи є у неї кавалер, — пробурмотів він.　

Містер Джордж засміявся:　

— Фальк має рацію. Якщо наш Рубін хоче трохи побути тут увечері, нам варто не гаючись послати її в минуле. Ти який рік обираєш, Гвендолін?　

Відповідно до нашого з Леслі Грандіозного Плану я якнайбайдужішим тоном відповіла:　

— Та байдуже. Певно, 1956-й… Це ж 1956-го підвал очистили від щурів, і в ньому стало навіть трохи затишно. — Про те, що цього затишного і «безпацючого» року я зустрілася зі своїм дідусем, я, звісно, промовчала. — Там у мене не трусились жижки і я змогла навіть повчити французькі слова.　

— Гаразд, — сказав містер Джордж. Він розгорнув пухкий журнал, а містер Марлі відсунув товстий настінний килим, що приховував надійний сейф із хронографом.　

Марно я намагалася зиркнути через плече містеру Джорджу, поки він гортав сторінки, бо його широка спина затуляла журнал.　

— Отож погляньмо, це було 24 липня 1956-го, — промовив містер Джордж. — Увесь час ти перебувала там і лише о 18:30 стрибнула назад у сьогодення.　

— Значить, 18:30 цілком підійде. — Я палко сподівалася, щоб наш із Леслі план спрацював. Якщо я стрибну в ту саму хвилину, з якої зникла минулого разу, то не муситиму гаяти час, шукаючи дідуся, бо він не встигне піти далеко.　

— Як на мене, краще поставити 18:31, — запропонував містер Джордж. — Щоб ти часом не натрапила там на саму себе.　

Містер Марлі тим часом поставив на стіл скриньку з хронографом, обережно розгорнув із замшевої тканини коштовний апарат і пробелькотів:　

— Але цей час, точно кажучи, не є нічним. Містер Вітмен вважає…　

— Так, нам відомо, що містер Вітмен дуже серйозно тлумачить вказівки Вартових, — зауважив містер Джордж, крутячи зубчасті коліщатка. Серед вишуканих строкатих зображень планет, звірів і птахів на поверхні цього дивного приладу випиналися самоцвіти, такі великі й сяйливі, що мимовіль засумніваєшся у їхній справжності. Вони аж надто нагадували дитячі пластикові намистини, що з них моя менша сестричка робила собі прикраси.　

Кожному мандрівникові в часі з Кола дванадцяти було присвоєно один із самоцвітів. Мені відповідав рубін, а Ґідеону — діамант, і то такий величезний, що за нього напевно можна було б придбати будинок на кілька сімей на околиці міста.　

— Я гадаю, ми з вами як джентльмени не змусимо даму сидіти саму вночі, в темному підвалі, авжеж, Лео?　

— Лео — як мило, — сказала я.　

— Скорочене від «Леопольд», — зауважив містер Марлі, а його вуха засвітилися, мов задні фари спортивного авто. Він сів за стіл, поклав перед собою журнал і зняв ковпачок із чорнильної ручки. Отже дрібний охайний почерк, що рясно вкривав сторінки журналу — дати, час та імена, — напевно, належав саме містерові Марлі. — Моя мати ненавидить це ім’я. Але всі первістки у нашому роду мають саме його. Така-от традиція.　

— Лео є прямим нащадком барона Мирослава Олександра Леопольда Ракоці, — пояснив містер Джордж, трохи обернувшись, щоб поглянути мені в очі. — Як ти знаєш, барон Ракоці був легендарним супутником графа Сен-Жермена, у Хроніках Вартових він згадується під ім’ям «Чорний Леопард».　

— Що, справді? — розгубилась я, подумки порівнюючи містера Марлі з худим і блідим Ракоці з лячними блискучими очима. Проте так і не знайшла, що сказати. Чи слід було мені відповісти щось на кшталт: «Ну й радійте, що вигляд ви маєте інакший, аніж ваш похмурий пращур із двома очима-ліхтарями, тож це зовсім не погано бути таким ось рудим, веснянкуватим і круглолицим містером Марлі».　

— Мій дід по батьковій лінії… — озвався містер Марлі, але містер Джордж похапцем перебив його.　

— Ваш дід пишався б вами, — переконливо сказав він. — Перш за все, якби дізнався, як чудово ви склали іспити.　

— Окрім предмета «Традиційні виправи», — зауважив містер Марлі. — Тут у мене лише оцінка «задовільно».　

— Ах, кому це зараз потрібно, ці знання давно застаріли, — містер Джордж простягнув мені руку. — Ґвендолін, я готовий відправити тебе в 1956 рік. Хронограф перенесе тебе в минуле на три з половиною години. Стеж за своїми кишенями і не забувай у кімнаті нічого, пам’ятаєш? Містер Марлі чекатиме, поки ти повернешся.　

Однією рукою я притиснула до грудей наплічник, а другу простягнула містеру Джорджу, щоб він засунув мій вказівний палець у крихітний отвір хронографа.　

Голка вп’ялася в подушечку пальця, і рубін спалахнув, заливаючи кімнату червоним світлом.　

У голові запаморочилось, я заплющила очі й відчула, що відлітаю кудись ген-ген. Спромігшись за мить озирнутися, я не побачила ні містера Марлі, ні містера Джорджа, ні стола з хронографом.　

Навколо значно потемнішало, у кімнаті горіла однісінька лампочка, освітлюючи за метр од мене мого дідуся Лукаса, що витріщив очі.　

— Т… ти… що, не вийшло? — відчайдушно крикнув він. У 1956 році йому було двадцять три роки і він аж ніяк не скидався на вісімдесятирічного діда, яким я знала його в дитинстві. — Ти зникла там ззаду і тепер постала тут.　

— Так, — гордо сказала я, відчуваючи, як у горлі зібрався клубок.　

Дідусь помер, коли мені було десять. Можливість бачити його знову, за шість років по смерті, вражала мене і водночас лякала.　

Лякало навіть не те, що у минулому він ще не був дідусем, якого я знала, а якоюсь незакінченою версією дідуся. Моторошним було відчуття того, що я для нього була цілком чужою людиною. Він навіть не уявляв, скільки разів я сиділа в нього на колінах, як він утішав мене історіями після смерті мого тата, як ми завжди бажали одне одному на добраніч зашифрованою мовою, якої ніхто, крім нас, не розумів.　

Як і не уявляв того, як сильно я його люблю, а я не могла йому про це розповісти. Людям зазвичай не до вподоби, коли незнайомці говорять їм таке за кілька годин після зустрічі. Я чимдуж намагалася придушити це гірке почуття.　

— Тут, напевно, минула одна хвилина. Тож вибачаю тобі досі не зголені вуса. Я ж за цей час встигла прожити два дні, за які відбулося страх як багато всього.　

Лукас пригладив вуса і посміхнувся.　

— Отже, ти просто вирішила знову… Хитрющий хід, онучко.　

— Справді?! Якщо чесно, це ідея моєї подруги Леслі. Щоб упевнитися в тому, що ми зустрінемось. І щоб не гаяти часу.

— Атож, у мене все одно не було часу обміркувати подальші дії. А я вже збирався перепочити після твоєї появи і подумати про все оце… — Вн вивчав мене поглядом, схиливши набік голову. — Справді, ти трохи змінилася, відколи ми бачилися минулого разу. Не було цього обруча в твоєму волоссі, і взагалі ти якось схудла.　

— Дякую, — сказала я.　

— Це зовсім не комплімент. Вигляд маєш такий, ніби в тебе сталося щось прикре, — він ступив до мене крок, продовжуючи допитливо вивчати. — У тебе все гаразд? — лагідно запитав він.　

«Краще не буває», — хотіла відповісти я, але — який сором — розплакалася.　

— Краще не буває, — схлипнула я.　

— О, так, — Лукас незграбно поплескав мене по спині. — І Іевже все так жахливо?　

На хвилину слова застрягли у мене в горлі, а сльози струмували по моїх щоках. А я чомусь думала, що вже опанувала себе. Певно, лють може стати найкращою реакцією на вчинок Ґідеона — це буде так по-дорослому, так сміливо з мого боку. Крім того, годі вже мені лити сльози й скиглити, як героїні романтичних фільмів. Ксемеріус таки слушно обізвав мене маленьким фонтаном.　

— Залишитися друзями! — видихнула я нарешті. Мій дідусь мав право знати. — Він хоче, щоб ми залишилися друзями і щоб я йому довіряла.　

Прибравши руку з моєї спини, Лукас насупився, намагаючись зрозуміти, що до чого.　

— І ти так плачеш, бо…　

— Ще вчора він говорив, що кохає мене!　

Збентеження у погляді Лукаса посилилося.　

— Гадаю, це не найгірша основа для міцної дружби.　

Мої сльози вичерпалися, ніби хтось вимкнув цей фонтан.　

— Дідусю! Не присікуйся до слів! — крикнула я. — Спочатку він мене цілує, а потім я дізнаюся, що це такий тактичний хід, маніпуляція. А тепер він приходить із цим своїм «давай- залишимося-друзями»!　

— Ох, ясно. От же ж… гм… свиня така! — Лукас досі мав дуже невпевнений вигляд. — Даруй, що я так допитуюсь, але ж ти зараз говориш не про цього хлопчину з де Віллерзів, номер Одинадцять, Діамант?　

— Саме про нього, — відповіла я. — Ми говоримо саме про нього.　

У дідуся вирвався стогін.　

— Як? Не може бути? Ох уже ці фіфи! Дрібнота! Рибки нетямущі! Ніби мало їм проблем і без цих любовних історій. — Він дав мені хусточку, забрав наплічник і бадьоро мовив: — Годі голосити! Скільки ми маємо часу?　

— О десятій вечора за твоїм часом я стрибну назад, — порюмсавши, я, на диво, почувалася наразі набагато краще, ніж раніше, коли була сповнена люті й поводилась як доросла. — Що ти там казав про рибку? Я й справді наче трохи зголодніла.　

Почувши таке, Лукас розсміявся.　

— Ну тоді ходімо нагору. Ці стіни тиснуть на мене, чи що. До того ж я маю зателефонувати додому і попередити, що повернуся пізніше, — він відчинив двері. — Виходь, рибонько. Дорогою можеш мені все розповісти. І не забудь, на випадок, якщо хтось тебе побачить, — ти моя кузина Гейзел, яка приїхала з села.　

За годину ми вже сиділи в кабінеті Лукаса, з головою зарившись у величезну кількість клаптиків паперу, переважно з датами, колами, стрілками і знаками запитання.　

До того ж ми мали пухкі шкіряні фоліанти (Хроніки Вартових за кілька століть) і, звичайно ж, тарілку з тістечками. Певно, Вартові мали гори тих самих тістечок у кожному часі. Щодо рибок Лукас, вочевидь, пожартував. А шкода.　

— Обмаль даних, обмаль часу, — без упину повторював Лукас.　

Він гасав по кімнаті, як розлючений тигр, рвучи на собі волосся. Попри бріолін, волосся на його голові стало дубом, як у навіженого професора.　

— І гадки не маю, що я міг заховати в тій скрині!　

— Може, книгу з купою даних? — припустила я.　

Вартовий, який чергував на сходах, безперешкодно пропустив нас: молодий охоронець досі мирно спав, як, власне, і під час мого першого візиту.　

Хвилі алкогольних випарів, які розходились від нього, просто били в ніс. Взагалі 1956-го Вартовим дихалося легше, ніж я думала. Нікого не обходило, що Лукас залишається допізна у штаб-квартирі Вартових і розгулює там з кузиною Гейзел із села. Певно, о цій порі в будівлі було безлюдно. Молодий містер Джордж теж пішов додому, а шкода, я б залюбки зустрілася з ним іще раз.　

— Книгу? Ну, може, — відповів Лукас, задумливо кусаючи тістечко. Уже тричі він намагався закурити, але я тричі висмикувала сигарету з його рук. Адже мені не хотілося, щоб від мене знову тхнуло димом, коли я повернуся додому.　

— Зашифровані координати — це вельми можливо, я на такому собаку з’їв, це цілком у моєму дусі. Я завжди полюбляв такі ігри. До речі… звідки Люсі й Пол дізналися про код у цій штуці… в цій книзі про жовтого коня?　

— Про зеленого вершника, дідусю, — терпляче виправила я. — Книга зберігалася у твоїй бібліотеці, а записка з цифрами лежала між сторінок. Може, це Люсі й Пол поклали її туди?　

— Не бачу зв’язку. Якщо вони зникли в минулому в 1994 році, чому я замурував скриню лише кілька років тому? — Зупинившись, він схилився над книгами. — Я божеволію! Шкірою відчуваю, що розгадка лежить на поверхні. От би за допомогою хронографа потрапити в майбутнє, тоді б ти попитала в мене…　

Раптом мені стрельнула несподівана ідея і так сподобалася мені, що я несамохіть мало не поплескала себе по плечу.　

Я згадала те, що розповів мені дідусь минулого разу.　

Люсі й Пол, знудившись під час елапсації, стрибнули ще далі в минуле й пережили там чимало хвилюючих подій, наприклад якось відвідали справжній спектакль шекспірівського театру.　

Мій дідусь насупився.　

— Придумала! — скрикнула я, аж затанцювавши на радощах.　

Дідусь насупився дужче.　

— Що саме? — роздратовано запитав він.　

— Ти відправиш мене далі в минуле за допомогою вашого хронографа! — випалила я. — Тоді я могла б зустріти Люсі й Пола і про все їх розпитати.　

Лукас підвів голову.　

— А коли ти хочеш їх зустріти? Ми й гадки не маємо, в якому часі вони переховуються.　

— Нам відомо, наприклад, коли вони були тут. Якби я просто зустріла їх, ми змогли б поговорити і разом…　

Дідусь перебив мене.　

— У 1948 і 1949-му, стрибнувши сюди з 1992 і 1993-го, — називаючи дати, Лукас водив пальцем по стрілках і лініях на розкиданих аркушах, — Люсі й Пол ще не знали багато чого, а все, що вони знали, виклали мені. Ні, якщо й зустрічатися з ними, то лише після того, як вони вкрали хронограф і здиміли з ним у минулому. — Він нетерпляче тицьнув пальцем у наші записи. — Лише це матиме сенс, інакше — заплутає нас іще дужче.　

— Тоді… я стрибну в 1912-й, туди, де я вже зустріла їх, у будинок леді Тілні на Ітон-плейс.　

— Вельми можливо, але ми можемо неправильно вирахувати час, — Лукас кинув похмурий погляд на настінний годинник. — Ти не пам’ятаєш точної дати свого візиту, а надто вже час. Май на увазі, що спочатку треба взяти твою кров у хронограф, інакше він буде непридатний для мандрів у часі, — він знову заходився скубти на собі волосся. — А ще тобі треба самотужки дістатися звідси до Белґравії, а 1912 року це не так уже й просто… до того ж нам знадобиться костюм… ні, навіть попри палке бажання, неможливо здійснити це так швидко. Ми мусимо придумати щось інше. Рішення прямо крутиться в мене на язиці… дай мені трохи більше часу, аби зосередитись… і, може, одну сигаретку…　

Я похитала головою. Ні, я не складу рук, моя ідея не така вже й нездійсненна.　

— За цей час ми можемо принести хронограф до будинку леді Тілні, і я стрибну просто там, заощадивши купу часу, хіба ні? А щодо костюма… ти чого на мене так витріщився?　

Очі Лукаса дійсно стали як блюдця.　

— О Боже… — прошепотів він. — Ось воно! Я зрозумів!　

— Що?　

— Хронограф! Онучко! Ти — геній! — Лукас обійшов навколо столу й обійняв мене.　

— Я геній? — повторила я.　

Тепер уже мій дідусь затанцював на радощах:　

— Так! І я теж. Ми обоє генії, бо знаємо, що заховано в тій скрині.　

Овва, а саме я й не знала.　

— Та невже? І що ж?　

— Хронограф! — вигукнув Лукас.　

— Хронограф? — відлунила я.　

— Це ж очевидно! Байдуже, коли його взяли Люсі й Пол, він так чи інакше опиниться у мене, а я його сховаю. Для тебе! У власному будинку. Не дуже оригінально, зате просто!　

— Ти впевнений? — Я із сумнівом дивилася на нього. Якась позахмарна теорія, але варто визнати, що логіка ніколи не була моїм коником.　

— Повір, онучко, я просто знаю це та й годі!　

Аж тут натхнення на його обличчі поступилося місцем заклопотаності.　

— Перед нами відкриваються зовсім інші можливості. Просто треба як слід… подумати, — він кинув погляд на настінний годинник. — Чорт забирай, у нас обмаль часу.　

— Наступного разу я можу попросити, щоб мене теж послали в 1956-й, — запропонувала я. — Але тільки не завтра, бо я знову зустрічаюся на балу з цим графом. — Щойно спливла ця думка, як мене охопили печаль і страх, тепер уже не тільки через Гідеона.　

— Ні, ні, ні! — вигукнув Лукас. — Ми не можемо цього допустити! Ні за яких умов. Треба мати козир у рукаві, перш ніж ти постанеш перед графом. — Він почухав лоба. — Думай- думай-думай-думай.　

— У мене вже казанок кипить, хіба ти не бачиш? Я вже цілу годину, знай, думаю, — запевнила його я, але він не звернув уваги: напевно, дідусь говорив сам до себе.　

— Передусім нам потрібно взяти твою кров у хронограф, у 2011 році ти з цим сама не впораєшся, процедура непроста. А потім я поясню тобі, як запускати хронограф. — Він вкотре занепокоєно глянув на годинник. — Якщо я зараз зателефоную лікареві, той зможе приїхати через півгодини, якщо нам пощастить і він вдома… питання лише в тому, як йому пояснити, чому в моєї кузини Гейзел терміново треба взяти кров. У Люсі й Пола ми офіційно брали кров для наукових досліджень, але ти тут інкогніто і ніхто не здогадується…　

— Стривай, — перебила я його. — Хіба ми не можемо взяти кров власноруч?　

Лукас незадоволено подивився на мене.　

— Я вмію багато чого, крім користування шприцом. Чесно кажучи, мені паморочиться від вигляду крові, відразу нудить…　

— Я сама можу взяти в себе кров, — запропонувала я.　

— Та невже? — щиро здивувався він. — Хіба в твоєму часі за шкільною програмою пояснюють, як працювати зі шприцом?　

— Ні, дідусю, в школі цього не вчать, — терпляче пояснила я. — Зате розповідають таке: якщо порізати шкіру, то рана кровитиме. У тебе, до речі, є ніж?　

Лукас вагався.　

— Знаєш… певно, це не надто вдала думка.　

— Ні то й ні, у мене є свій. — Я відкрила наплічник і видобула футляр для окулярів, у який Леслі сховала для мене японський ніж. Якщо в минулому на мене хтось нападе, я зможу захистити себе.　

Коли я відкрила футляр, мій дідусь округлив очі.　

— На випадок, якщо ти схочеш запитати — ні, у звичайному наборі школяра 2011 року немає такого ножа, — сказала я.　

Глитнувши, Лукас випростався.　

— Гаразд. Тоді ходімо мерщій у Драконячу залу, а дорогою заскочимо в лікарську лабораторію по піпетку, — він обдивився розкладені на столі фоліанти і швидко засунув котрийсь собі під пахву. — Це ми візьмемо з собою. І тістечка теж. Щоб заспокоювати мої нерви! Не забудь наплічник.　

— А для чого нам у Драконячу залу? — Кинувши футляр назад у наплічник, я підвелася.　

— Там стоїть хронограф, — Лукас зачинив за мною двері та прислухався, чи не чутно кроків у коридорі. Та все навколо огорнула тиша. — Якщо ми когось зустрінемо, то я ніби знайомлю тебе з будинком, ясно, кузино Гейзел?　

Я кивнула.　

— Невже хронограф стоїть без нагляду? У наш час його заховали у глибокий підвал, ще й замкнули у сейф від злодіїв.

— У наш час скриня з хронографом теж замкнена, — обурився Лукас і підштовхнув мене до сходів вниз. — Але ми не переймаємось, що його вкрадуть. Мандрівників у часі, які могли б ним скористатися, серед нас немає, Люсі й Пол елапсували в наш час, але відтоді спливло багато часу. Тож до хронографа не прикуто стільки уваги Вартових. На щастя для нас, звісно.　

Будівля здавалася безлюдною, але Лукас пошепки запевнив мене, що вночі тут чергують кілька Вартових. Коли я подивилась у вікно надвір, де панував спокій літнього вечора, мене охопили заздрість і туга. Шкода, що я не можу хоч на трохи вискочити на свободу і краще роздивитися по 1956 року. Лукас, перехопивши мій погляд, посміхнувся:　

Повір, я б охоче викурив з тобою сигаретку десь у затишку, але в нас є важливі справи.　Зав’язуй із курінням, дідусю. Бо це дуже шкідливо для здоров’я. І, будь ласка, зголи ці вуса. Вони тебе не прикрашають.　Тс-с-с, — прошепотів Лукас. — Якщо хтось почує, що ти кличеш мене дідусем, треба буде вигадувати непотрібні пояснення.　

Але ми так нікого і не зустріли. Кілька хвилин, і ми опинилися у Драконячій залі, за вікнами якої вечірнє сонце статечно опускалося у води Темзи, десь там, ген-ген, за садами й огорожами. У цьому часі Драконяча зала теж була невимовно гарною, такою величезною і пишною, з глибокими вікнами і різьбленими фігурами на стінах. Я задерла голову, аби побачити прикрасу стелі — величезного дракона, що розкинув перетинчасті крила між двома масивними люстрами. Майже як справжній, він, здавалось, ось-ось злетить.　

Лукас замкнув двері. Він, певно, хвилювався навіть більше, ніж я. Коли дідусь витягав хронограф, його руки тремтіли. Він поставив прилад посеред зали.　

— Відправляти в минуле Люсі й Пола здавалося такою захопливою пригодою, ми чудово збували час, — зауважив він.　

Згадавши Люсі й Пола, я кивнула у відповідь. Я зустрічала їх лише раз, на гостині в леді Тілні, але зрозуміла, що мій дідусь має на увазі. Нерозумно і вкрай безглуздо тієї ж миті моїми думками заволодів Ґідеон.　

Цікаво, він справді насолоджувався нашими з ним пригодами у минулому чи це теж було суцільною облудою? Може, нін брехав тільки про кохання?　

Я хутко перекинулася думкою на японський ніж і на те, як ним скористатися. Такий маневр подіяв, але я все одно розплакалася.　

Дідусь витер долоні об штани.　

— Та зараз я почуваюся застарим для таких пригод, — сказав він.　

Я перевела погляд на хронограф, достоту такий, як і той, за допомогою якого я опинилася в цьому часі, — складний пристрій, що ряснів клапанами, важелями, отворами і поличками, коліщатками, кнопками і витонченими мініатюрами.　

— Ти, звісно, заперечиш, — ображено мовив Лукас. — Скажеш мені щось на кшталт: «Але ж ти такий молодий, як ти можеш почуватися застарим?»　

— Ой, так. Ти ще дуже молодий. Хоча ці вуса старять тебе на кілька десятків років.　

— Леді Аріста вважає, що вони надають мені поважності.　

Я тільки глузливо скинула брови, а дідусь схилився над хронографом, буркочучи щось собі під ніс.　

— А зараз увага! Ці десять коліщаток виставляють рік. Ти, напевно, запитаєш, навіщо так багато цифр. Відповідь проста: рік записується римськими цифрами. Сподіваюся, ти розумієшся на них.　

— Певно, що так, — я дістала з наплічника блокнот і ручку. Якщо не записувати, я зроду цього не запам’ятаю.　

— А ось тут ти вибираєш місяць, — Лукас показав на наступне зубчасте колесо. — Але будь уважна! З якогось дива місяць — і лише його! — виставляють за старокельтським календарем. Одиниця відповідає листопаду, а жовтень — дванадцяти.　

Я роздратовано хмикнула. Впізнаю Вартових! Мудрують на порожньому місці! У мене вже давно закрадалася думка, що вони заплутують навіть прості речі, щоб здаватися такими значними й таємничими. Але я зціпила зуби та змусила себе зосередитись. За двадцять хвилин принцип дії хронографа вже не здавався мені чаклунством, а лише системою, яку треба зрозуміти.　

— Це я вже втямила, — перебила я дідуся, коли він зібрався було пояснювати все спочатку. Я закрила блокнот. — Давай уже візьмемо мою кров і… котра година, га?　

— Дуже важливо не припуститися жодної помилки, виставляючи дату й час стрибка, — Лукас боязко подивився на японський ніж, який я знову дістала з футляра для окулярів. — Інакше опинишся де-небудь… е-е-е… хтозна-де. І найнеприємніше — ти не зможеш контролювати час свого повернення. Ох, який огидний ніж. Ти досі впевнена, що хочеш це зробити?　

— Атож. — Я закасала рукави. — Тільки сумніваюсь, де саме краще зробити цю рану. На пальці її одразу помітить перший стрічний. До того ж із мого маленького пальчика витече лише кілька краплин крові.　

— Можна відрізати кінчик пальця, — лякав мене Лукас. — Тоді кров юшитиме, я й сам одного разу переконався…　

— Краще вже взяти ділянку вище, наприклад передпліччя. Готовий?　

Мені було смішно, що Лукас боявся дужче, ніж я.　

Він глитнув і щосили обхопив помальовану квіточками чашку. Туди ми вирішили збирати мою кров.　

— У цьому місці часом немає аорти? О Боже, та в мене коліна трусяться. Ось так помреш тут, у 1956-му, від втрати крові, і все через легковажність власного дідуся.　

— Там справді є товста артерія, але її треба пиляти, якщо хочеш померти від втрати крові. Десь я таке читала. Тому самогубці-невдахи часто помиляються і не добираються до цієї артерії, та вже наступного разу вони точно знають, що до чого.　

— На Бога, зглянься! — вигукнув Лукас.　

Я теж трохи злякалася, але нічого не вдієш. «У критичних ситуаціях треба іноді діяти відчайдушно», — так сказала б Леслі. Я відвела очі від переляканого Лукаса й притулила вістря ножа до внутрішньої поверхні передпліччя, сантиметрів на десять вище зап’ястя.　

Не надто натискаючи на ручку, я навскоси прорізала білу шкіру. Цю ранку я, власне, хотіла зробити пробною, але вона, попри очікування, виявилася глибшою. На шкірі хутко зачервоніла тонка лінія і налилася кров’ю. Та біль з’явився лише за мить. Дедалі потужнішою цівкою кров витікала до чашки в тремтячих руках мого дідуся Лукаса. Чудово.　

— Ріже шкіру, наче масло, — захоплено промовила я. — І Іопереджала ж мене Леслі: ніж гострющий, таким і зарізати недовго.　

— Сховай його, будь ласка, — зажадав Лукас, якого, здавалося, ось-ось знудить. — Чорт забирай, та ти смілива дівчина, видно, що з роду Монтрозів. Е-е-е… Вірна нашому сімейному кредо.　

— Точно, — захихотіла я. — Напевно успадкувала це від тебе.　

Лукас криво посміхнувся.　

— Невже тобі зовсім не болить?　

— Звісно, болить, — сказала я і зиркнула на чашку. — Вистачить уже?　

— Напевне, — важко просопів Лукас.　

— Може, відчинити вікно?　

— Усе гаразд, спасибі. — Дідусь поставив чашку біля хронографа і глибоко зітхнув: — Далі все просто. — Лукас узяв піпетку. — Я візьму три краплини твоєї крові й увіллю їх у два отвори, бачиш — отут, під крихітним круком і під символом інь-янь. Тепер я повертаю коліщатко й оцей важіль. Отак. Чуєш?　

У хронографі закрутилися сотні коліщаток, щось стукотіло, деренчало і гуло — аж навколо наелектризувалося повітря. Рубін на мить спалахнув, а потім коліщатка знову завмерли і все стало як раніше.　

— Лячно, еге ж?　

Я кивнула і постаралася не давати взнаки, як я боюсь.　

— Виходить, тепер у хронографі є кров усіх мандрівників у часі, крім Ґідеона? А якщо додати його кров? Що тоді? — Я згорнула хусточку Лукаса і затулила поріз.　

— По-перше, ніхто достеменно не знає, а по-друге, це дуже таємна інформація, — сказав Лукас, на обличчя якого повернувся рум’янець. — Кожен Вартовий мусить присягтися навколішки, що Таємниця ніколи не покине Ложі. Поки ми живі.　

— Ох…　

Лукас зітхнув.　

— Але ти не бійся! Я завжди мав недолік — ламати присяги, — він показав на крихітну скриньку в хронографі з дванадцятикутною зіркою. — Відомо лише одне: усередині хронографа спрацює якийсь механізм і щось з’явиться. За пророцтвом це якісь есенції та філософський камінь:　

— Оце — усе? — розчаровано зітхнула я. — Якась маячня.

— Ну, не кажи. Якщо витлумачити всі вказівки, можна знайти конкретні висновки.　

За допомогою цього чогось, якщо правильно ним скористатися, можна буде вилікувати будь-яку хворобу.　

Тепер звучало трохи краще.　

— Заради такого варто ризикнути, — пробурмотіла я, міркуючи про схильність Вартових до таємничості, про всі їхні заплутані правила та обряди. Якщо річ у зціленні від будь-якої хвороби, то можна навіть подарувати їм зарозумілість. Заради таких диво-ліків справді можна потерпіти кілька сотень років. А граф Сен-Жермен цілком заслуговує на повагу й визнання за те, що придумав це і втілив свою ідею в життя. Якби ж то він мав трохи симпатичніше лице…　

— Але Люсі та Пол сумніваються, що у скриньці з’явиться <|)ілософський камінь, — немовби прочитав мої думки Лукас. — Вони вважають, що, якщо людина здатна на вбивство власного прадіда і навіть не соромиться цього, навряд чи вона дбатиме про долю всього людства. — Він кахикнув. — То як, уже не кровить?　

— Ще трохи, але невдовзі кров згорнеться, — я підняла руку, аби прискорити процес. — То що нам тепер робити? будемо випробовувати цю штуку?　

— О Боже, та це ж не авто, на якому можна зробити пробну поїздку, — мовив Лукас, заламуючи руки.　

— А чом би й ні? — запитала я. — Ми ж саме це й збиралися зробити?　

— З одного боку, так, — сказав він і скосив очі на пухкий фоліант, який прихопив у залу. — Правда твоя. У всякому разі, ми можемо його спробувати, аби знати напевно, хоча в нас і обмаль часу.　

Раптом заметушившись, Лукас схилився над книгою і розгорнув записи Вартових із минулого.　

— Важливо правильно вибирати дату, щоб ти часом не приземлилася на нараді. Або перед носом в одного з братів де Віллерзів. Вони хтозна-скільки разів елапсували в цій залі й провели тут у минулому значну частину свого життя.　

— Може, мені зустрітися з леді Тілні? Віч-на-віч? — пожвавилась я. — Якось після 1912-го?　

— Хіба це розумно з нашого боку? — Лукас гортав фоліант. — Навіщо заплутувати й без того складні речі.　

— Але не можна проґавити наш крихітний шанс! — скрикнула я і подумала про те, чого мене вчила Леслі: не марнувати жодної можливості, і головне — ставити питання. Питати про все, що лише спадає на думку.　

— Хтозна, коли я зможу подорожувати туди, куди захочу! У скрині ж може виявитися будь-що, і тоді я, можливо, вже цього не зроблю. Коли ми зустрілися з тобою вперше?　

— 12 серпня 1948 року, о 12-й годині дня, — відповів Лукас, задумливо гортаючи Хроніки Вартових. — Я ніколи цього не забуду.　

— Точно. І щоб ти ніколи цього не забув, я тобі це запишу, — сказала я, у захваті від своєї геніальності.　

На аркуші зі свого блокнота я надряпала:　

Я різко вирвала аркуш і склала його вчетверо.　

Мій дідусь на хвильку відірвався від роботи.　

— Можна послати тебе в 1852 рік, у 16 лютого, опівночі. Леді Тілні саме елапсує туди з 25 грудня 1929 року, 9-ї ранку, — пробурмотів він. — Навіть Різдво не змогла відсвяткувати вдома, бідолаха. Вона завжди бере сюди гасницю. Ось послухай:　

Лукас обернувся до мене.　

— Вовняні поросята! Тільки уяви! Хоч би вона не залишилася до кінця життя заїкою, коли ти зненацька постанеш перед нею нізвідки. Ми справді це зробимо? Вона озброєна тільки гачком із заокругленим кінчиком, якщо я не плутаю.　

Я схилилася над хронографом.　

— Спочатку рік. Нам потрібен 1852-й, отож я починаю ось із цього коліщатка, правильно? МDСССLІІ. А лютий за кельтським календарем — третій місяць, ні, себто четвертий…　

— Стривай! Спочатку слід перев’язати твою рану і спокійно про все подумати!　

— У нас обмаль часу, — заперечила я. — Оцей важіль, так?　

Лукас боязко зазирнув через моє плече.　

— Не поспішай! Усі числа треба перевірити, інакше… — Скидалося на те, що дідуся ось-ось знудить. — До того ж ніколи не тримай хронограф у руках, бо ще ненароком прихопиш його з собою в минуле. І ніколи не зможеш повернутися назад!　

— Як це сталося з Люсі й Полом… — прошепотіла я.　

— З міркувань безпеки відправимо тебе туди лише на три хвилини. Наприклад, з 12:30 до 12:33. У цей час леді Тілні сидить тут тихо-мирно і плете своїх поросят. Тільки не буди її, якщо вона задрімала, інакше в неї буде інфаркт…　

— У такому разі про це б згадувалось у хроніках, чи не так? — перебила я. — Леді Тілні на вигляд міцний горішок, така не зомліє.　

Лукас переніс хронограф на підвіконня і затулив його фіранкою.　

— Тут ти напевне не наскочиш на меблі. Так, і не закочуй очі. Тімоті де Віллерз одного разу впав просто на стіл і, як на лихо, зламав ногу!　

— А що, коли замріяна леді Тілні якраз підійшла до вікна і споглядає ніч надворі? Це не жарт, дідусю.　

Обережно відсунувши його, я стала навколішки перед хронографом і відкрила клапан якраз під рубіном. Розмір отвору відповідав моєму пальчику.　

— Стривай! Твоя рана!　

— Її можна перев’язати і через три хвилини. Бувай! — сказала я, глибоко зітхнула і щосили притиснула палець до голки. Я вкотре відчула запаморочення, і у червоному світлі, поки Лукас говорив «Але я ще хотів…», усе розпливлося перед моїми очима і мої пригоди продовжилися.