Смарагдова книга

РОЗДІЛ 10

— Вона, здається, чимось напрочуд мені знайома, — почула я чиїсь слова. Й одразу вловила пихатий тон Джеймса.　

— Аякже! От уже порожня макітра, — озвався інший голос — явно Ксемеріуса. — Це ж Ґвендолін, тільки без шкільної форми та в перуці.　

— Я не дозволяв тобі зі мною говорити, коте неотесаний!　

Як із динаміка радіо, в якому поступово посилювали звук, до мене почали долинати й інші звуки, шуми, збуджені голоси. Я досі ще (чи, точніше сказати, знову) лежала на спині. Страшенний тягар, який навалився на мої груди, зник, як і тупий біль у животі. Невже я’стала таким привидом, як і Джеймс?　

Із жахливим тріском розірвався мій корсет і сукня. Тканину відгорнули від рани.　

— Він влучив в аорту, — почула я відчайдушний голос Ґідеона. — Я хотів зупинити кров, але… це забрало багато часу.　

Прохолодні руки обмацували верхню частину мого тіла й торкнулися болючої рани під ребром. І тоді доктор Вайт полегшено сказав:　

— Це лише поверхневий поріз! Ох, люди добрі, добряче ж ти мене налякав!　

— Що? Не може бути. Вона ж…　

— Шпага просто порізала її шкіру. Ось дивись. Корсет мадам Россіні неабияк тут прислужився. Aorta abdominalis — Боже милий, Ґідеоне, ну чого вас там тільки вчать? На якийсь момент я й справді повірив тобі, — палець доктора притулився до моєї шиї. — Пульс чути добре.　

— То з нею все гаразд?　

— А що, власне, з вами там сталося?　

— Як лорд Аластер міг так ударити її?　

Голоси містера Джорджа, Фалька де Віллерза і містера Вітмена зливалися докупи. Ґідеон наче не озивався.　

Я спробувала розплющити очі, і зараз це вийшло легко. Я навіть трохи підвелася. Я побачила знайомі, яскраво пофарбовані стіни нашого підвалу, а наді мною схилили голови кілька Вартових. І кожен, навіть містер Марлі, посміхався мені.　

Тільки Ґідеон вирячився на мене так, ніби не вірив власним очам. Обличчя він мав смертельно-бліде, а на щоках досі блищали сліди сліз.　

Далі за ним стояв Джеймс, прикладаючи до очей свою мережану хусточку.　

— Коли можна буде знову дивитися, дай мені знати.　

— Тільки не зараз, бо очі повилазять, — застеріг Ксемеріус, який сів по-турецькому в мене в ногах. — У неї ось-ось груди випадуть із пазухи.　

Йопересете. Узагалі-то він мав рацію. Зніяковівши, я кинулася прикривати голе тіло порізаними і відірваними рештками прекрасної сукні мадам Россіні. Доктор Вайт акуратно підштовхнув мене назад на стіл, на якому я доти лежала.　

— Мені потрібно швидко промити і перев’язати цю подряпину, — сказав він, — а вже потім я ретельно вас обстежу. Чи є якийсь біль?　

Я похитала головою і зараз же застогнала:　

— Ой-йой! — Мою голову обпекло болем.　

Містер Джордж стояв позаду і поклав руку мені на плече.　

— О Боже, Ґвендолін… Як ти всіх нас налякала, хай йому грець, — він тихо засміявся. — Отакий стан я називаю глибокою непритомністю! Коли Ґідеон з’явився тут з тобою на руках, я навіть подумав, що ти могла…　

— Врізати дуба, — закінчив його речення Ксемеріус, бо містер Джордж зніяковіло замовк. — Чесно кажучи, вигляд ти й справді мала якийсь мертвий. А хлопець наче сказився! Репетував тут, що треба терміново зупинити кров і взагалі молов таке, що й купи не трималося. І ревів. Ти чого витріщився?　

Останнє питання стосувалося маленького Роберта. Той захоплено розглядав Ксемеріуса.　

— Він такий гарнюній. Можна його погладити?　

— Ні! Тримай від мене руки подалі, малий, якщо хочеш, щоб вони в тебе були! — застеріг Ксемеріус. — Годі з мене й цього розчепуреного півня, який весь час обзиває мене котом.　

— Але ж, даруйте, котів із крилами не буває, це я і сам знаю, — вигукнув Джеймс, і далі прикриваючи очі. — Але ти — кіт із якогось марення. Демонське поріддя.　

— Ще одне слово — і я тебе зжеру! — пригрозив Ксемеріус.　

Ґідеон відійшов на кілька кроків убік і опустився на стілець. Він зняв перуку, провів пальцями по своїх темних кучерях і затулив обличчя руками.　

— Я нічого не розумію… — пролунав крізь пальці його голос.　

Він почувався достоту, як я. Як це могло статися: я щойно померла і ось знову почувалася живою-живісінькою? Хіба це можливо? Я подивилася на рану, над якою марудився доктор Вайт. Він мав цілковиту рацію — це таки справді подряпина. Коли я брала в себе кров ножем, поріз був значно глибшим і болючішим.　

Ґідеон прибрав руки з обличчя. Яким же зеленим блиском сяяли його очі на сполотнілому лиці! Я згадала його останні слова, сказані мені, і ще раз спробувала сісти, але доктор Вайт зупинив мене.

— Може, хтось зніме з неї цю дурну перуку? — грубо спитав він.　

Кілька рук заходилися висмикувати шпильки з моєї зачіски. І як же було приємно, коли перуку нарешті зняли.　

— Обережно, Марлі, — попередив Фальк де Віллерз. — Подумайте про мадам Россіні!　

— Так, сер, — кивнув Марлі й тут же з переляку мало не випустив перуку. — Мадам Россіні, сер.　

Містер Джордж витяг останню шпильку з моєї зачіски й обережно розпустив косу.　

— Так краще? — турботливо запитав він.　

Авжеж, так було значно краще.　

— Киги-киги, чайка! Де твої яйка? — клеїв дурня, співаючи, Ксемеріус. — На горбочку в черепочку. Хлопці орали, яйка забрали. — Ох, був би в тебе черепочок! Як же я радий, хай там як, що ти досі жива і мені не доведеться шукати собі нову людину. Я такий щасливий, що верзякаю казна-що. Ох ти ж, бідна моя чаєчко.　

Маленький Роберт захихикав.　

— Мені вже можна прибрати хустку? — запитав Джеймс, але відповіді так і не дочекався. Лише глянувши на мене, він знову заплющив очі. — Дідько! Це справді міс Ґвендолін. Даруйте, не впізнав вас, коли юний дженджик проніс вас повз мою нішу, — він зітхнув. — Усе так дивно. За цими стінами рідко зустрінеш пристойно вдягнених людей.　

Містер Вітмен поклав руку Ґідеону на плече.　

— Що ж саме сталося, хлопче? Ти таки встиг передати графу наше послання? І чи отримав ти від нього інструкцію щодо наступної зустрічі?　

— Дайте йому хильнути віскі й облиште хлопця на кілька хвилин! — звелів доктор Вайт, наклеюючи на мою рану дві смужки пластиру. — Він досі ні живий ні мертвий.　

— Ні-ні, все гаразд, — пробурмотів Ґідеон. Він мигцем глянув на мене і витягнув з кишені запечатаного листа й подав його Фальку.　

— Ходімо! — мовив містер Вітмен, допоміг Ґідеону підвестись і повів його до дверей. — Нагорі в кабінеті директора Джиллса є віскі. Та й канапа, якщо тобі треба трохи полежати, — він озирнувся. — Фальку, ти з нами?　

— Авжеж, — відповів Фальк. — Сподіваюся, у старого-доброго Джиллса вистачить віскі на всіх нас, — він обернувся до решти. — А ви не здумайте відправляти Ґвендолін додому в такому кепському стані, ясно?　

— Ясно, сер, — запевнив його містер Марлі. — Ясно, як Божий день, якщо я можу так висловитись.　

Фальк закотив очі.　

— Можете, — сказав він і вийшов вслід за містером Вітменом і Ґідеоном.　

Містер Бернард мав нині вільний вечір, тому двері відчинила Кароліна і тут же заторохкотіла:　

— Шарлотта приміряла свій костюм феї, призначений для вечірки, сукня така гарна, а ще вона дозволила мені причепити їй крильця. Але тітка Ґленда сказала, що спочатку непогано було б мені помити руки, бо я ж напевно знову гладила якихось брудних звірят…　

А далі вона не змогла говорити — я схопила її і притиснула до себе так міцно, що вона мало не задихнулася.　

— Ану, давай-но, розчави її! — озвався Ксемеріус, залетівши в будинок слідом за мною. — Твоя мама завжди може зробити собі нову дитинку, якщо котрась зі старих зламається.　

— Моя мила, кохана, найкраща маленька сестричко, — бурмотіла я, зарившись обличчям у волосся Кароліни, плачучи та сміючись одночасно. — Як же я тебе люблю!　

— Я теж тебе люблю, але ти хукаєш мені прямо у вухо, — зауважила Кароліна й обережно випручалася. — Ходімо! Ми вже їмо. На десерт сьогодні фірмовий шоколадний торт із пекарні «Колібрі»[43]!　

— О, як же я люблю, люблю, люблю цей «Дідьків шоколадний торт»[44], — вигукнула я. — Я люблю життя, яке дарує нам стільки дивовижних речей!　

— Та не переборщуй! А то можна подумати, ніби ти повернулася з лікування електрошоком, — гидливо пирхнув Ксемеріус.　

Я вже хотіла скорчити йому міну, але могла лише поглянути на нього з любов’ю. Авжеж, це ж мій маленький, любий, бридкий демон із ринви.　

— І тебе я люблю! — сказала йому я.　

— О, що це людина! — простогнав він. — Була б ти отим ящиком з екраном, я б тебе негайно переключив.　

Кароліна занепокоєно подивилася на мене. Поки ми піднімалися, вона взяла мене за руку.　

— Ґвен, що з тобою робиться?　

Я втерла сльози і засміялася.　

— Зі мною все прекрасно, — запевнила я її. — Я страшенно щаслива. Бо жива. І сім’я в мене чудова. І ці перила здаються такими гладенькими і знайомими. Та й життя таке дивовижне!　

І сльози знову навернулися мені на очі, а в голову закралася думка, що, може, доктор Вайт дав мені випити зовсім не аспірин. Але ж така ейфорія могла наринути на мене лише тому, що мені вдалося вижити, і тому, що мені не доведеться довіку бути крихітною летючою пилинкою.　

У захваті я підняла Кароліну на руки і покружляла її в повітрі перед дверима в їдальню. Я була найщасливішою людиною у світі, бо жила, а Ґідеон сказав: «Я тебе кохаю». Останнє, щоправда, цілком могло бути передсмертною галюцинацією, такий варіант теж не варто цілком виключати.　

Моя сестричка радісно зойкнула, а Ксемеріус тим часом марно вдавав, що хоче перемкнути мене невидимим пультом, немов якусь телепрограму.　

Коли я поставила її на ноги, Кароліна запитала:　

— А Шарлотта правду казала? Ну, що ви з Леслі зібралися йти на вечірку до Синтії в зелених шелестких пакетах для сміття?　

Ці слова трохи вихопили мене з ейфорії.　

— Ха-ха-ха! — зловтішався Ксемеріус. — Я просто бачу перед собою це видовище: щасливий зелений сміттєвий мішок, який намагається всіх обійняти і розцілувати, бо життя, бачите, таке дивовижне!　

— Гм-м-м… Ну, якщо мені не вдасться цього якось уникнути. — О Господи, хоч би мені вдалося переконати Леслі, що її сучасну геніальну ідею з марсіанами ліпше втілити на якійсь іншій вечірці. Але якщо Леслі вже розпатякала про це всім, то вона справді у захваті від цієї ідеї, а якщо Леслі від чогось у захваті, то переконати її буде ох як непросто. А я це вже добре знала на власній шкурі.　

Уся моя родина сиділа за столом. Я насилу стрималася, щоб радісно не обійняти всіх їх, навіть тітку Гленду й Шарлотту я б щиро пригорнула. (А це ще раз доводить, у якому надзвичайному стані я тепер перебувала.) Але, помітивши гострий позирк Ксемеріуса, я лише ущедрила всіх сяючою вітальною посмішкою і, проходячи повз Ніка, провела рукою по його волоссю. Сівши на своє місце, я подивилася на тарілку, на яку мама вже встигла покласти закуску, і геть забула про будь-яку стриманість.　

— О, пиріг зі спаржею! — вигукнула я. — Ну хіба життя не дивовижне?! У ньому є чим насолоджуватись, правда ж?　

— Якщо ти ще раз вимовиш слово «дивовижний», я виригаю просто на твій клятий пиріг зі спаржею, — верескнув Ксемеріус.　

Я посміхнулася йому, поклала шматочок пирога собі в рот, оглянула всіх присутніх зі щасливою посмішкою і запитала:　

— Ну, як минув ваш день?　

Тітка Медді посміхнулася у відповідь.　

— А твій день, здається, був цілком непоганим.　

Шарлоттина виделка мерзенно чиргикнула по тарілці.　

Так, врешті-решт день справді випав нівроку. Попри те, що Ґідеон, Фальк і містер Вітмен так і не з’явилися до мого від’їзду і мені не вдалося перевірити, чи була фраза «Я кохаю тебе, Ґвен, прошу, не залишай мене!» лише моїм маренням, чи ж Ґідеон таки промовив це. Решта Вартових зробили все, аби вивести мене з цього, як висловився Фальк де Віллерз, кепського стану, а містер Марлі навіть прагнув причесати мене, але я вирішила, що можу зробити це й сама. Тепер на мені була шкільна форма, а волосся акуратно лежало на плечах.　

Мама погладила мою руку.　

— Я така рада, що тобі краще, сонечко.　

Тітка Ґленда щось пробурчала собі під ніс, я почула тільки окремі слова: «…у неї, як у селянської дівки». Відтак вона фальшиво посміхнулась і запитала мене:　

— Ну і як там справи із зеленим сміттєвим пакетом? Не можу повірити, що ти і твоя подружка Леслі збираєтеся з’явитися в такому вбранні на вечірці, яку Дейли влаштовують для своєї дочки! Тобіас Дейл, без сумніву, сприйме це як політичний закид, він же посідає значне місце серед торі[45].　

— Га? — бовкнула я.　

— Якщо недочула, треба говорити «Даруйте, що ви сказали?», — повчав мене Ксемеріус.　

— Ґлендо, ти весь час мене дивуєш! — леді Аріста прицмокнула язиком. — Жодній із моїх онучок таке й на думку не спаде. Сміттєвий мішок! Нісенітниця!　

— Ну, якщо в декого немає підхожого вбрання для вечірки, то це краще, ніж нічого, — уїдливо зауважила Шарлотта. — Принаймні для Ґвен.　

— О, люба… — тітка Медді співчутливо дивилася на мене. — Дай-но подумати. У мене ось є пухнастий зелений махровий халат, можу тобі його позичити.　

Шарлотта, Нік, Кароліна і Ксемеріус захихотіли, і я теж посміхнулася тітці Медді.　

— Мені дуже приємно, але я гадаю, Леслі не погодиться — марсіан у махрових халатах не буває.　

— Ви чуєте? Я не жартую! — стрепенулася тітка Ґленда. — Я ж говорила! Ця нечупара згубно впливає на Ґвендолін! — Вона скисла, як солоний огірок. — Та й хіба можна сподіватися чогось іншого від дівчинки, вихованої пролетарями. Нема нічого доброго уже в тому, що їй дозволили вчитися в Сент-Ленноксі. Але я точно ніколи не дозволю моїй дочці спілкуватися…　

— Годі вже, Ґлендо! — остудила моя мама свою сестру. — Леслі — розумна і вихована дівчинка. А батьки її — ніякі не пролетарі! Її батько — він… він…　

— Інженер-будівельник, — підказала я.　

— …інженер-будівельник, а мама працює…　

— Дієтологом, — знову підхопила я.　

— А пес їхній учився в коледжі Ґолдсміт[46], — підтакнув Ксемеріус. — Дуже шанована родина.　

— Наш костюм не має нічого спільного з політикою, — запевнила я тітку Ґленду та леді Арісту, яка вже підвела брови догори. — Це просто задля розваги.

Хоча цілком може бути, що Леслі змогла б вкласти в той костюм ще й політичний сенс. Наче нам і без того мало було　

дурнуватого зовнішнього вигляду.　

— До того ж це вечірка Синтії, а не її батьків, інакше дрес-код навряд чи був би таким зеленим.　

— Це зовсім не смішно, — сказала тітка Гленда. — Я вважаю, що це кричуще неподобство — отаке небажання докласти зусиль до створення костюма. Тоді як інші гості щосили стараються. Ось, наприклад, костюм Шарлотточки…　

— …коштував купу грошей і сидить прямо по фігурі, ти повторила це за сьогодні купу разів, — перебила її моя мама.　

— Та ти просто заздриш. Як і завжди. Але я принаймні переймаюся вихованням своєї дочки, на відміну від тебе, — просичала тітка Ґленда. — Те, що тобі байдуже, як твоя дочка з’явиться у високому суспільстві, і те, що тобі начхати, в який костюм вона вбереться…　

— Високе суспільство? — мама презирливо скривилася. — Скажи, на Бога, ти хоч розумієш, що це таке? Це ж просто день народження однокласниці! Досить і того, що бідолашним дітям узагалі треба одягати костюми на цю вечірку.　

Леді Аріста гучно брязнула ножем і виделкою.　

— Ненечко моя, вам же вже за сорок, а поводитеся ви, немов підлітки. Авжеж, Ґвендолін не піде на цю вечірку в пакеті для сміття. А тепер прошу вас змінити тему розмови.　

— Так, нумо, поговоримо про деспотичних старих бабів, — запропонував Ксемеріус. — А ще про жінок, яким за сорок, а вони досі тримаються за мамчину спідницю.　

— Ти не маєш права наказувати Ґвендолін… — підвищила голос мама, але я штурхнула її під столом і посміхнулася.　

Вона зітхнула, але потім теж посміхнулася.　

— Авжеж, так і є. Проте я не можу спокійно дивитися на те, як Ґвендолін паплюжить прекрасне ім’я нашої родини… — сказала Ґленда, проте леді Аріста урвала її:

— Ґлендо, якщо ти зараз же не стулиш пельку, то підеш спати без вечері, — пирхнула вона, і всі навколо, крім неї та тітки Ґленди, розсміялися. Навіть Шарлотта хихикнула.　

Цієї миті у двері подзвонили.　

Кілька секунд ніхто не зважав, ми просто їли й далі, поки не згадали, що містер Бернард сьогодні вихідний. Леді Аріста зітхнула.　

— Зроби ласку, Кароліно, відчини двері. Якщо це містер Тернер прийшов спитати про квітчання ліхтарів на вулицях цього року, то передай йому, що мене немає вдома. — Вона почекала, поки Кароліна вийде, а тоді похитала головою. — Ця людина — це ще та чума! Подумати тільки — бегонії помаранчевого кольору! Сподіваюся, для таких людей у пеклі існує окреме покарання.　

— Я теж на це сподіваюся, — підтримала її тітка Медді.　

За хвилину Кароліна повернулась.　

— Це Ґоллум[47]! — крикнула вона. — І він хоче бачити Ґвендолін.　

— Ґоллум? — хором повторили за нею мама, Нік і я.　

Нещодавно «Володар перснів» став нашим спільним улюбленим фільмом, і тільки Кароліна його не дивилася, бо вона ще маленька.　

Кароліна жваво закивала.　

— Так, він чекає внизу.　

Нік засміявся:　

— Це ж так чудово, золотце моє, я обов’язково маю на нього поглянути.　

— Я теж, — сказав Ксемеріус, і далі ліниво теліпаючись на люстрі та чухаючи собі живіт.　

— Ти, певно, маєш на увазі Ґордона? — перепитала Шарлотта, підводячись. — Він прийшов до мене. Тільки трохи зарано. Він мав зайти за півгодини.　

— О, в тебе знайшовся шанувальник, рибонько моя? — розчулено поцікавилась тітка Медді. — Як чудово! Може, це трохи тебе змінить.　

Шарлотта скорчила кислу міну.　

— Ні-ні, тітко Медді, Ґордон — це просто хлопець із мого класу, я допомагаю йому написати роботу про персні.　

— Але він сказав, що хоче бачити Ґвендолін, — наполягала Кароліна, тимчасом як Шарлотта вже відсунула її вбік і вибігла з кімнати.　

Кароліна подалася за нею.　

— Він може піднятись до нас на вечерю, — крикнула їм навздогін тітка Гленда. — Вона завжди готова прийти на допомогу, — звернулася вона до нас. — До речі, цей Ґордон Ґельдерман — син Кайла Артура Ґельдермана.　

— Слухайте, слухайте всі! — озвався Ксемеріус.　

— Та хоч папа римський, — відгукнулася мама.　

— Син Кайла Артура Ґельдермана, — ваговито повторила тітка Ґленда, цього разу наголошуючи на кожному складі. — Торговий дім «Tycoon»! Невже тобі не знайома ця назва? Як же для тебе типово! Ти й гадки не маєш, в якому середовищі обертається твоя донька. Ох і мати з тебе! Хоча яка різниця — Ґвендолін цей юнак до лампочки.　

Мама застогнала.　

— Ґлен, послухай, тобі, напевно, треба поновити вживання ліків проти клімактеричних симптомів.　

Брови леді Арісти майже зімкнулися — так міцно вона насупилася. Вона вже пирхнула, мабуть, збираючись залишити маму й тітку Ґленду без десерту на ніч, аж тут заскочила Кароліна і переможним тоном заявила:　

— А Ґоллум таки хотів бачити Ґвендолін!　

Я саме заштовхала в рот великий шматок торта, і він мало не поліз назад, коли до кімнати зайшов Ґідеон, а за ним з’явилася Шарлотта з кам’яним обличчям.　

— Доброго вечора, — увічливо привітався Ґідеон. На ньому були джинси і потерта зелена сорочка. Вочевидь, він устиг за цей час прийняти душ, бо його ще вогке волосся спадало вільними кучерями довкруж його обличчя. — Прошу вибачення. Я не збирався заважати вам вечеряти, просто мені хотілося побачити Ґвендолін.　

У кімнаті на хвилину запала тиша. Мовчали всі, окрім Ксемеріуса, який реготав так, що мало не гепнувся з люстри. Я не могла говорити, бо щосили намагалася якнайшвидше ковтнути їжу, Нік усміхнувся, мама кілька разів переводила очі з Ґідеона на мене й назад, шия тітки Ґленди знову вкрилася червоними плямами, а погляд леді Арісти на Ґідеона цілком міг би адресуватися бегонії помаранчевого кольору.　

Тільки тітка Медді виявила бодай якісь добрі манери.　

— А ви й не завадили, — доброзичливо мовила вона. — Ось, прошу вас, сідайте коло мене. Шарлотто, будь ласка, постав ще один столовий прибор.　

— Ага, тарілку для Ґоллума, — прошепотів мені Нік і вишкірився.　

Шарлотта зігнорувала тітку Медді й сіла на своє місце із таким же закляклим обличчям.　

— Дякую за запрошення, але я вже повечеряв, — зауважив Ґідеон.　

Я нарешті таки проковтнула той бідолашний шматок торта і похапцем підвелася.　

— Я теж уже повечеряла, — мовила я. — Ви не заперечуєте, якщо я вийду? — Я подивилася спочатку на маму, а потім на бабусю.　

Обидві перезирнулися дивними поглядами, згоджуючись, і водночас зітхнули.　

— Звичайно, — потім сказала мама.　

— А як же шоколадний торт? — нагадала Кароліна.　

— Ми для Ґвендолін прибережемо шматочок, — леді Аріста кивнула мені.　

Хисткою ходою я рушила до Ґідеона.　

— У залі запала могильна тиша… — прошепотів Ксемеріус зі своєї люстри. — Усі погляди були прикуті до дівчини в жовтавій блузці, що мала колір дитячої несподіванки…　

Гай-гай… він таки мав рацію. Я картала себе, що не додумалася швидко помитися і перевдягтися — ця дурнувата шкільна форма пасувала мені найгірше з усього мого гардеробу. Але хто міг уявити, що цього вечора в наші двері постукає гість?　

Та ще й такий, перед яким справді важливо виглядати як нова копійка.　

— Привіт, — сказав Ґідеон і посміхнувся — вперше, відколи зайшов до їдальні.　

Я зніяковіло посміхнулася у відповідь:　

— Привіт, Голлуме.　

Хлопець усміхнувся ще ширше.　

— І навіть таємничі тіні на стінах замовкли, коли ці двійко дивилися одне на одного так, ніби щойно на них жаром сипонуло… — патякав Ксемеріус, відтак спурхнув із люстри і спустився до нас. — Чарівно забриніла скрипка, а потім вони пліч-о-пліч вийшли геть із зали, ці двійко — дівчина в жовтавій блузці, що мала колір дитячої несподіванки, та хлопець, якому б добре було навідатися до перукаря. — Він кружляв за нами, але на сходах рвучко повернув ліворуч. — Мудрий і вродливий демон Ксемеріус міг би піти зараз за вами, аби нагадувати про пристойність, якби від таких шалених почуттів він не зголоднів. Тож він має терміново щось схрумати! Нині я кину на зуби одного опецькуватого кларнетиста, який цілий день партачив, граючи Гленна Міллера[48]. — Він іще раз махнув лапкою і зник за віконцем коридору.

Зайшовши у свою кімнату, я з полегшенням зрозуміла, що, на щастя, ще не встигла зруйнувати прекрасний лад, який навела тут у середу тітка Медді. Добре, що ліжко було заправлене, одяг, розкиданий по всіх кутках, мені вдалося згребти кількома широкими рухами і закинути на стілець до інших речей. Потім я обернулася до Ґідеона, який досі ще мовчав. Можливо, нічого іншого йому просто не залишалось — я досі ніяковіла. Тож одразу після того, як Ксемеріус полетів геть, я взялася щось там говорити про картини, які ми проминали. Про кожну з них, а їх у нас було сила-силенна.　

— Це мої пращури. Поняття не маю, навіщо їх малювали олійними фарбами, адже в той час уже були фотографи. Оцей-от опецьок на стільчику — це мій прапрапрадід Г’ю, коли він був маленьким хлопчиком, разом зі своєю сестрою Петронеллою і трьома кроликами. Це ерцгерцогиня… щось не пригадаю її імені, вона не наша родичка, але тут на ній фамільне кольє родини Монтроз, тому її портрет тут висить. А зараз ми вийшли на третій поверх, тому ти можеш милуватися Шарлоттою на всіх зображеннях. Тітка Гленда ходить із нею до фотографа раз на три місяці, до того самого, який нібито фотографує і королівську сім’ю. А це моя улюблена світлина: десятирічна Шарлотта із мопсом, у якого з пащі, до речі, завжди страшенно смерділо. Вони з Шарлоттою дуже пасують одне до одного, тобі не здається? — І так далі й тому подібне. Це було жахливо. І лише у своїй кімнаті я нарешті замовкла. Але тільки тому, що тут у мене не було жодних знімків.　

Я пригладила покривало, нишком ховаючи свою нічну сорочку з «Hello Kitty» під подушку. Потім я обернулася до Ґідеона й вичікувально на нього глянула. Зараз і він цілком міг би щось сказати.　

Але він нічого не сказав. Натомість далі посміхався мені, ніби не вірячи власним очам. Моє серце шалено забилося, щоб потім на мить завмерти. Овва! Воно витримало удар шпаги, але Ґідеон виявився для нього ще більшим випробуванням, надто коли погляд його ставав таким, як оце зараз.　

— Я хотів спершу зателефонувати тобі, але відповіді не було, — мовив він нарешті.　

— Акумулятор розрядився.　

Акумулятор сів саме під час нашої розмови з Леслі в лімузині.　

Оскільки Ґідеон знову замовк, я витягла з кишені телефон і озирнулася, шукаючи підзарядку. Тітка Медді акуратно змотала її і поклала в шухляду письмового столу.　

Ґідеон сперся спиною на двері.　

— Сьогодні був доволі дивний день, правда ж?　

Я кивнула. Телефон увімкнувся, заряджаючись. Я не знала, що ще такого зробити, тому просто сіла на край письмового столу.　

— Я думаю, це був найгірший день у моєму житті, — правив далі Ґідеон. — Коли ти лежала там на підлозі…　

Його голос затремтів. Він відійшов від дверей і рушив до мене.　

Зненацька мені страшенно закортіло його втішити.　

— Я не хотіла тебе лякати… Але… мені здавалося, що я справді вмираю.　

— Я теж так подумав, — він глитнув і ступив ще один крок до мене.　

Ксемеріус уже давно помчав до свого кларнетиста, проте якась частина мого мозку й далі видавала коментарі в його стилі: «Його зелені очі спалахнули, запаливши полум’я її серця, що билося під жовтавою блузою кольору дитячої несподіванки. Схиливши голову хлопцеві на груди, вона дозволила сльозам текти рікою».　

О Боже, Ґвендолін! Невже обов’язково треба бути такою істеричкою?!　

Я ще дужче вчепилася в край столу.　

— Ти б мав краще знати, що зі мною сталося, — мовила я. — Бо, як-не-як, ти ж вивчаєш медицину.　

— Так, і саме тому я зрозумів, що ти… — Ґідеон зупинився переді мною і прикусив нижню губу, чим дуже мене зворушив. Він поволі підніс руку: — Вістря шпаги увійшло в тебе ось настільки глибоко. — Він широко розчепірив великий і вказівний пальці правої руки. — Незначна подряпина не могла б так тебе зламати. Аж тут ти раптом пополотніла, на шкірі виступив холодний піт… Ось чому я подумав, що Аластер, мабуть, поцілив у велику артерію. Ти втратила багато крові.　

Я подивилася на його руку перед моїм обличчям.　

— Ти ж сам бачив цю рану, вона справді нешкідлива… — сказала я і кахикнула. Щось мої голосові зв’язки мене зраджували. — Це… мабуть… просто через сильний шок. То я, либонь, уявила, що серйозно поранена, і тому вигляд у мене був, наче…　

— Ні, Ґвен, ти нічого не уявляла.　

— Але як же тоді сталося, що в мене залишилася тільки маленька подряпина? — прошепотіла я.　

Він опустив руку і почав ходити туди-сюди кімнатою.　

— Спочатку я цього теж не зрозумів, — схвильовано говорив він. — Я був страшенно… радий, що ти… ти жива, і тому сказав собі, що колись таки знайду логічне пояснення цій маленькій рані. Але потім я пішов у душ і там мене зненацька осяяло.　

— Ах, он воно що, — сказала я. — Я ж іще не милася.　

Я насилу відірвала закляклі пальці від краю столу і сіла на килим. Так було значно краще. Принаймні мої коліна більше не тремтіли.　

Притулившись до ліжка, я глянула вгору на Ґідеона.　

— Чуєш, а тобі обов’язково треба бігати туди-сюди, наче ти якийсь дикун? Мене це страшенно нервує. А я й без того знервована.　

Ґідеон став навколішки на килим переді мною і поклав мені руку на плече, попри те, що з цієї миті я вже не могла слухати його уважно, а лише переймалася думками на кшталт: «Сподіваюсь, я приємно пахну», «О, треба ж не забувати дихати».　

— Чи знайоме тобі відчуття, коли ти марудишся над головоломкою-судоку і раптом знаходиш те саме єдине число, за допомогою якого решта полів легко заповнюються? — запитав він.　

Я невпевнено кивнула.　

Ґідеон лагідно гладив мене, десь блукаючи думками.　

— Я вже кілька днів мордуюсь над такою купою речей, але тільки сьогодні знайшов його… це магічне число, розумієш? Я вкотре перечитував документальні записи, поки майже вивчив їх напам’ять…　

— Які ще документальні записи? — урвала його я.　

Він забрав руку.　

— Записи, які Пол отримав від лорда Аластера в обмін на родовідні дерева мандрівників у часі. Пол дав їх мені того самого дня, коли ти розмовляла з графом. — Він криво усміхнувся, угледівши купу почуттів на моєму обличчі. — Я розповів би тобі про це, але ти була дуже зайнята. Ти поставила б мені всі ці дивні питання і насамкінець образилась би і втекла геть. Я не міг побігти слідом за тобою, бо доктор Вайт наполіг на огляді моєї рани, пам’ятаєш?　

— Це було зовсім недавно — в понеділок, Ґідеоне.　

— Ага, точно. А здається, ніби спливла вже ціла вічність, скажи? Коли мене нарешті відпустили додому, я дзвонив тобі по телефону кожні десять хвилин, аби сказати тобі, що я… — він схвильовано взяв мене за руку, — аби все тобі пояснити, але в тебе весь час було зайнято…　

— Так, я саме розповідала Леслі, що означає вислів «повний гівнюк», — заявила я. — Але ж у нас іще є стаціонарний телефон, знаєш?

Він зігнорував мій натяк.　

— Поки дзвонив тобі, мимохідь почав читати ці документи. Це пророцтва й записи з приватного архіву графа. Про ці папери Вартові нічого не знають. Він з певною метою приховав це від своїх людей.　

Я застогнала.　

— Дай-но мені вгадати. Ще кілька дурнуватих віршів. І ти не втямив із них ані слова.　

Ґідеон нахилився вперед.　

— Ні… — помалу мовив він. — Навпаки. Сенс цілком зрозумілий. Там написано, що хтось мусить померти, щоб філософський камінь міг набрати повної сили. — Він подивився мені у вічі. — І цей хтось — ти.　

— Ага. — Мене це не настільки вразило, як мало б. — Отже, ціна, яку треба заплатити, — це я.　

— Я був страшенно шокований, коли це прочитав.　

Пасмо волосся впало Ґідеону на обличчя, але він того не помітив.　

— Спочатку я не міг у це повірити, але пророцтва доволі зрозумілі. Мовляв, рубінове життя згорає, смерть Крука знаменує кінець, дванадцята зірка гасне, ну й таке інше, і так без кінця. — Він замовк на мить. — Ще прозорішими були нотатки, записані графом на берегах. Щойно Коло замкнеться і постане еліксир життя, ти мусиш померти. Це майже слово до слова.　

Я глитнула.　

— Ну і як же я мушу померти? — Мимоволі мені згадалася закривавлена шпага лорда Аластера. — Про це там теж писалося?　

Ґідеон ледь-ледь посміхнувся.　

— Ні, тут пророцтва, як завжди, нечіткі, але одне підкреслюється не раз. Що я, Діамант, Лев, число одинадцять, якось із цим пов’язаний. — Посмішка зійшла з його обличчя, а в голосі зазвучало щось нове, чого я раніше не чула: — Там сказано, що ти помреш через мене. Через кохання.　

— О. Гм-м… Але… — бовкнула я, як жаба в болото. — Та це лише якісь рядки з чергового вірша.　

Ґідеон похитав головою.　

— Невже ти не розумієш, Ґвенні, що я просто не міг цього дозволити? Це єдина причина, чому я зважився на цю дурну гру і вдав, що збрехав тобі й що почуття мої були несправжні.　

Нарешті мене осяяло.　

— І щоб мені не спало на думку вмирати через кохання до тебе, ти вже назавтра подбав про те, аби я тебе зненавиділа? Це було справді вельми… як би це сказати… по-лицарському з твого боку.　

Я нахилилася вперед і прибрала неслухняне пасмо з його обличчя.　

— Авжеж, дуже по-лицарському. — Ґідеон усміхнувся. — Повір, це було найважче, що я будь-коли в житті робив.　

Зараз, торкнувшись до нього, я вже не могла забрати свої пальці. Моя рука поволі ковзнула по його щоці. Вочевидь, поголитися він не встиг, але щетина відчувалася такою привабливою.　

— Давай залишимося друзями — це був справді вдалий крок, — пробурмотіла я. — Тієї ж миті я зненавиділа тебе всім нутром.　

Ґідеон застогнав.　

— Але я не це тоді мав на увазі — я справді хотів, щоб ми були друзями, — виправдовувався він. Ґідеон узяв мою руку і міцно стиснув. — Якби я знав, що ці слова аж так тебе розсердять…　

Він так і не договорив.　

Я нахилилася до нього ще ближче й обхопила його голову долонями.　

— Ну, це стане тобі доброю наукою на майбутнє, — прошепотіла я. — Ніколи, ніколи, ніколи не кажи ці слова тому, кого ти поцілував.　

— Стривай, Ґвен, це не все, я маю тобі ще дещо… — почав було він, але я не збиралася баритися. Я обережно торкнулася губами його вуст і заходилася його виціловувати.　

Ґідеон відповів на мій поцілунок, спочатку обережно й ніжно, а потім, коли я обхопила рукою його шию і пригорнулася до нього, його поцілунок став більш пристрасним. Ліва його рука пестила моє волосся, а права ковзнула по шиї і почала опускатися вниз. Тільки-но вона дійшла до верхнього ґудзика на блузці, як задзеленчав телефон. Точніше кажучи, заграла музична тема зі стрічки «Якось на Дикому Заході»[49].　

Я знехотя відірвалася від Ґідеона.　

— Леслі, — мовила я, глянувши на екран. — Я мушу відповісти. Хоча б коротко, інакше вона хвилюватиметься.　

Ґідеон посміхнувся.　

— Не переймайся. Я не збираюся щезати.　

— Леслі? Можна я перетелефоную тобі трішки пізніше? І спасибі за новий ринґтон — дуже кумедний.　

Проте Леслі не слухала мене.　

— Ґвен, чуєш, я прочитала «Анну Кареніну», — одразу почала вона. — І мені здається, я тепер знаю, що саме граф збирається робити із цим філософським каменем.　

Філософський камінь був мені якось по барабану. Принаймні зараз.　

— А, ну чудово, — сказала я і подивилася на Ґідеона. — Ми це потім обов’язково…　

— Не хвилюйся, — мовила Леслі. — Я вже в дорозі.　

— Що? Я…　

— Точніше кажучи, я вже тут.　

— Де ти?　

— Ну, тут. Я стою перед твоею кімнатою. За мною якраз піднімається сходами твоя мама, а за нею біжать твої брат із сестрою. А за ними шкандибає твоя двоюрідна бабуся. Ось, тепер вони мене випередили і, боюся, зараз можуть постукати у двері…　

Але Кароліна стукотом не переймалася. Вона рвучко розчинила двері й радісно крикнула:　

— Шоколадний торт для всіх! — А потім, обернувшись до решти, додала: — Ось бачите, в них ніяких обнімонів!