Лина Костенко – украинский Екклесиаст

18 марта 2019

19 марта этого года исполняется 89 лет легендарной украинской поэтессе-шестидесятнице Лине Костенко.

Поезія – це завжди неповторність,

Якийсь безсмертний дотик до душі

(Л. Костенко)

На вершине своего творчества любой гений всегда выше самого себя. Это не раз было замечено многими литературными критиками. Когда творческая вершина гения упирается в Небо, тогда и Небо сходит на эту вершину. Таким же образом рождалась и гениальная поэзия Лины Костенко. Есть что-то в этом процессе надмирное, то, что невозможно объяснить только образованием, трудолюбием или одаренностью.

Буває мить якогось потрясіння:

побачиш світ, як вперше у житті.

Звичайна хмара, сіра і осіння,

пропише раптом барви золоті.


Стоїш, як стогін, під склепінням казки.

Душа прозріє всесвітом очей.

Кричить гілля. З облич спадають маски.

Зі всього світить суть усіх речей.

Проникновение за границу обыденности, схватывание надмирной сути, прозрение того, что лежит за покрывалом банальных вещей и событий – это то, что делает творчество гениального поэта бессмертным. Именно оно цепляет наши души, это то, к чему стремится дух человеческий в своем поиске сути вещей.

А день схитне свою орбіту,

І тиша зорі засіва.

І Хтось диктує з-понад світу

непередбачені слова.

На этих вершинах прозрений поэтическое творчество из способа самовыражения перерастает в служение. Притом служение пророческое, которое возвещает на глубинных уровнях бытия волю Божью. Потому что пророк – это не только тот, кто видит и предсказывает грядущее, но и тот, кто правильно, т.е. с позиции вечного, может оценить настоящее, кто указует на непреходящее, на то, к чему нужно стремиться, чем обладать. Такой поет, как и пророк, освящает светом правды Божией то, что прячется по закоулкам во тьме.

Блажен той муж, воістину блажен,

котрий не був ні блазнем, ні вужем.

Котрий вовік ні в празники, ні в будні

не піде на збіговиська облудні.


І не схибнеться на дорогу зради,

і у лукавих не спита поради.

І не зміняє совість на харчі,

душа його у Бога на плечі.


І хоч про нього скажуть: навіжений,

то не біда, – він все одно блаженний.

І між людей не буде одиноким,

стоятиме, як древо над потоком.


Крилаті з нього вродяться плоди.

і з тих плодів посіються сади.

І вже йому ні слава, ні хула

не зможе вік надборкати крила.

За любой дар нужно платить. Мы помним участь ветхозаветных пророков, мы знаем, как мир относится к тем, кто не прогибается под его изменчивость, кто не хочет носить маски, пряча под ними свою суть.

Пророческое служение поэта – это всегда крест. Все, водимые Духом, должны пройти через распятие. Так уж принято в этом мире, что за правду нужно не только бороться, но и страдать. Чтобы любить истину, нужно отказаться от выгодной лжи. Так было всегда. И это участь не только пророков. Таков крест любого человека, кому не безразличен голос совести, голос правды Божией. И то, что мы читаем в поэзии Лины Костенко, касается не только ее лично, это касается каждого из нас. Ее стихи – это голос всечеловека, любящего правду Божию на земле.

Моє життя – в скарбницю горя внесок.

Заплачено сповна – за все, за все, за все.

Душа – як храм з очима древніх фресок.

Все бачить. Все мовчить. Все далі понесе.


Настане день, обтяжений плодами.

Не страшно їм ні слави, ні хули.

Мої суцвіття, биті холодами,

ви добру зав'язь все-таки дали.


І то нічого, що чигали круки,

що проминуло так багато літ.

З такого болю і з такої муки

душа не створить бутафорський плід.

* * *

Бог посіяв мене у жорстокі ґрунти.

Тут не можна пройти, не поранивши душу.

Тут свобода не сходить, тут сходять хрести.

Внешняя трагедия поэта-пророка в том, что его голос никто не хочет слышать. Более того, он вызывает раздражение. Правда, как говорят в народе, всегда «колет глаза». Да и кому нужен голос совести в пустыне безликого общества потребителей, где на первом месте стоит выгода, а не любовь, пронырливость, а не честь?

Эхом «гласа, вопиющего в пустыне» со времен Иоанна Пророка звучит любой пророческий глас, взывающий к вечным ценностям.

Усе змінилось. Люди і часи.

Двадцятий вік уже за перелазом.

Глобальне людство хоче ковбаси,

а вже вона з нуклідами і сказом.


Упала тінь на батьківські гроби.

Вже й чорт гидує купувати душі.

В лісах тремтять налякані гриби.

З дерев стрибають підозрілі груші.


Епоха зашморгнулась, як Дункан.

Спиніться, люди. Хоч поставте кому.

Поезія потрібна дивакам.

Поети не потрібні вже нікому.

Раздражает этот глас, потому что не хочет быть гибким и лояльным к подлости и лжи.

Казалось бы, стоило только Иоанну Предтече быть чуточку толерантнее по отношению к увлечениям царя Ирода, и он мог бы проповедовать не в иудейской пустыне, а в центре Иерусалима. Но пророк не захотел. Он, по умолчанию, не умеет пресмыкаться «за хлеб» и петь дифирамбы злу. Поэтому у тех, кто правит этим миром, есть свои домашние, прикормленные поэты, которые готовы за подачку лизать туфли тиранам, воспевая их «доблести».

І приходять якісь безпардонні пронози.

Потираючи руки, беруться за все.

Поки геній стоїть, витираючи сльози,

метушлива бездарність отари свої пасе.

Жизнь во дворце и жизнь в пустыне, пускай и человеческой, разные по своей сути. Что лучше – странничество и скитания или стабильность и покой? Этот вопрос лишен смысла для того, кто выбрал целью жизни путь к вечной Правде.

Пророк везде гоним, он всегда странник, его голос укол в сердце безразличия, обличение гордыни и хамства. Вся наша жизнь – это путь поиска покоя Бога, вечной славы Его Царства среди маленьких ветшающих земных царств.

Єдиний Боже! Все обсіли хами.

Веди мене шляхетними шляхами.

* * *

Куди піду? Куди тепер піду?

Де на землі Земля Обітованна?

Казарми в Гетсиманському саду

І всі народи – як розкрита рана…

Имя всем нам – «страждущий человек». В мире разлито страдание, и главная причина ему – грех, который, как яд, разрушает наши души.

Заповеди Божьи – это перегородки, которые поставлены Богом между нами и грехами. Пророческая поэзия призвана на Земле вещать Волю Божию и, не умолкая, предупреждать о том, что ждет тех, кто нарушит эти заповеди.

А хто від правди ступить на півметра,–

душа у нього сіра й напівмертва.

Не буде в ній ні сили, ні мети,

лиш без'язикі корчі німоти.


І хто всіляким ідолам і владам

ладен кадити херувимський ладан.

Той хоч умре з набитим гаманцем,–

душа у нього буде горобцем.


Куди б не йшов він, на землі і далі,

дощі розмиють слід його сандалій.

Бо так воно у Господа ведеться –

дорога ницих в землю западеться!

Этот вещий голос мир будет пытаться заглушить любыми средствами – страхом, пытками, преследованиями. Как гнали первых христиан, так будут гнать и последних. Способы, средства, методы гонений будут меняться, но суть их останется прежней. Это вековечная борьба добра со злом, правды с ложью, ненависти с любовью. Но все усилия дьявола победить сынов света обречены на поражение. Потому что с ними Бог: и есть, и будет.

Коли мене потягнуть на арену,

коли на мене звіра нацькують,

о, я впізнаю ту непроторенну

глупоту вашу, вашу мстиву лють!


Воно в мені, святе моє повстання…

Дивлюся я в кривавий ваш туман.

Своїм катам і в мить свою останню

скажу, як той найперший з християн:


– Мене спалить у вас немає змоги.

Вогонь холодний, він уже погас.

І ваші леви лижуть мені ноги.

І ваші слуги насміялись з вас.

«Успех» дьявола проявляется в другом. В том, что люди с каждым поколением становятся все мельче и мельче. Истощается дух благородства, великодушия, величие образа Божия в человеке, а приходит дух мелкого себялюбия и пресмыкательства перед «золотым тельцом». Самое ценное, что есть во Вселенной – душа человеческая, и та становится все меньше и дешевле.

Сидить диявол десь на Гіндукуші.

Вивчає звідти всяку Божу твар.

Питає: – Гей! Почім сьогодні душі?

Чому такий неякісний товар?

Наверно, любой человек, у которого еще жива совесть, испытывал в своей душе желание закрыться от зла этого мира, остановить безумное вращение всепланетарного зла, чтобы сойти на ближайшей остановке в вечнозеленую красоту добра, в мир, где нет боли и зла.

Обридли відьомські шабаші фікцій

І ця конфіскація душ під гармонь.

І хочеться часов в двадцятому віці

Забитись в печеру і няньчить вогонь

* * *

Сіре місто, бетонна маро,

до кісток перепахле гудроном.

Я маленька принцеса Метро,

коронована мертвим неоном.


Як втомився мій час від погонь!

Хоч на мить я себе відокремлю.

Може, я забіжу у вагон.

Може, я провалюся крізь землю.


Вже цей світ божевільний – не мій,

а моє вже тут тільки терпіння.

Я маленька принцеса Метро

у печерах ХХ-го віку.

Погоня за славой, почестями, ненасытное желание власти и денег, приводят к колоссальной деградации души. Слава человека в другом – в Божией Благодати, облачившись в которую, его душа станет световидной и будет отражать в себе сияние небесной славы Бога.

О, не взискуй гіркого меду слави!

Той мед недобрий, від кусючих бджіл.

Взискуй сказать поблідлими вустами

хоч кілька людям необхідних слів.


Взискуй прожить несуєтно і дзвінко.

Взискуй терпіння витримати все.

А справжня слава – це прекрасна жінка,

що на могилу квіти принесе.

А пока мы, еще нищие, голые и голодные, не имеющее в себе Духа Божия, научимся хотя бы быть людьми если не с большой, то хотя бы и не из совсем уже маленькой буквы. Что можно еще сказать людям после заповеди, данной Богом, «любите друг друга», к чему воззвать после Его слов «покайтесь, ибо приблизилось Царство Божие»?

Может быть, еще кто-то способен услышать голос пророка, вопиющего в пустыни человеческой черствости и безразличия:

І в житті, як на полі мінному,

я просила в цьому сторіччі

хоч би той магазинний мінімум:

– Люди, будьте взаємно ввічливі! –


і якби на те моя воля,

написала б я скрізь курсивами:

– Так багато на світі горя,

люди, будьте взаємно красивими!

Как же важно для нашей души не ослепнуть и научиться видеть первозданную красоту святости и чистоты в этом грешном мире.

Коліна преклонивши як Почаїв,

Стоїть душа перед усім святим…

Світає, Господи, світає…

Земля у росах, як в парчі.

Маріє, Діво Пресвятая,

це ти так плакала вночі?

* * *

Остання в світі казка сидить під образами…

* * *

Чому ліси чекають мене знову,

на щит піднявши сонце і зорю.

Я їх люблю. Я знаю їхню мову

Я з ними теж мовчанням говорю

Давно замечено святыми отцами всех времен и народов, что чем больше в жизни у человека боли, тем ценнее та любовь, которая рождается от этой боли, чем глубже духовный опыт, тем чище сердце, омытое слезами.

Життя іде і все без коректур,

і як напишеш, так уже і буде.

Але не бійся прикрого рядка.

Прозрінь не бійся, бо вони як ліки.


Не бійся правди, хоч яка гірка,

не бійся смутків, хоч вони як ріки.

Людині бійся душу ошукать,

бо в цьому схибиш – то уже навіки.

* * *

Вчитайтесь в эти граненые алмазы, взятые мною из творчества Лины Костенко:

«Застряло серце, мов осколок в грудях.

Нічого, все це вилікує смерть».

* * *

«Благословенна кожна мить життя

На цих всесвітніх косовицях смерті»

* * *

«Так думки печаль прополоскала

Що, як сад під зливою, живу».

* * *

«І як в душі не хоче проминать

і все, і всі, побачені крізь сльози!»

«Душа пройшла всі стадії печалі

Тепер уже сміятися пора»

* * *

«Минає день. Ну от ми й піднялись

Ще на одну щаблиночку страждання»

* * *

«Найвище уміння – почати спочатку

Життя, розуміння, дорогу, себе»

Все они разными гранями отзеркаливают сущность живой души, ее трагедию бытия в этом мире, ее радость духовного взросления, ее подвиг и ее муку. Жизнь – это сеяние в душу зерен, плоды которых мы будем пожинать в вечности. Так идут по полю этой жизни поколение за поколением, появляясь на мгновение вечности на земле и снова исчезая. И так век за веком.

І засміялась провесінь: – Пора! –

за Чорним Шляхом, за Великим Лугом –

дивлюсь: мій прадід, і пра-пра, пра-пра –

усі ідуть за часом, як за плугом.


За ланом лан, за ланом лан і лан,

за Чорним Шляхом, за Великим Лугом,

вони уже в тумані – як туман –

усі вже йдуть за часом, як за плугом.


Яка важка у вічності хода! –

за Чорним Шляхом, за Великим Лугом.

Така свавільна, вільна, молода –

невже і я іду вже, як за плугом?!


І що зорю? Який засію лан?

За Чорним Шляхом, за Великим Лугом.

Невже і я в тумані – як туман –

і я вже йду за часом, як за плугом?..

Опыт, который мы собираем в этой временной жизни, призван нас научить видеть красоту и научиться благодарить Бога за Его великий дар Быть. Пока дана нам жизнь на этой планете, пока у нас есть время, мы можем вчувствоваться в нетленную красоту Бога, которая отражена в красках земного мира, мира, в котором нет мелочей, а есть счастье, раздробленное на маленькие кусочки времени.

Звичайна собі мить. Звичайна хата з комином.

На росах і дощах настояний бузок.

Оця реальна мить вже завтра буде спомином,

а післязавтра – казкою казок.


А через півжиття, коли ти вже здорожений,

ця нереальна мить – як сон серед садів!

Ця тиша, це вікно, цей погляд заворожений,

і навіть той їжак, що в листі шарудів

Истинное призвание поэта – «Глаголом жечь сердца людей». И пускай от этих глаголов потом останется лишь пепел, но всегда есть надежда на то, что этот огонь зажжет хотя бы несколько сердец и жизнь на земле станет светлее.

Марную день на пошуки незримої

німої суті в сутінках понять.

Шалене слово загнуздавши римою,

влітаю в ніч. Слова мене п'янять.


Я – алкоголік страченої суті,

її Сізіф, алхімік і мурах.

Мої слова, у чоботи не взуті,

спливають кров'ю на її тернах.


Вони горять і валяться, як вежі.

А потім їх обмацують сліпці.

І що ж, так наче й не було пожежі –

і тільки жменька попелу в руці

С Днем рождения, Лина Васильевна!

Загрузка...