У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший

Секція 8. Ой доле-недоле!..

Оселившись в отім безгомінні чужої і малої та тісної хати під правічним Бором, що загадково та заворожливо шумів вершинами сосон про свою нескінченну втому від давності буття та від трагедій побаченого і пережитого, Гання Янчиха довго приходила до себе, як після примарного сну, і давала лад у запустілій оселі та геть не загороженому дворі. Похолодання вночі змушували її і Домашку, що вже не пішла до школи, шпарувати, затирати та й білити і стіни хати, і стелю та засипати призьбу. Жили вони вже й з осені впроголодь, виручала Ганну картопля і своя, і тепер ще навигрібана по грядках у селі нею і дітьми.

Як не дивно, але оцієї вигрібної їй удалося разом з дітьми назбирати і вдвоє більше, хоч була вона часом величиною з лісний горіх. Назбирали діти в Бору та наносили і грушок-дичок повне горище, накопали ріпи в дядька й діда Павла. Привезла якось Шмулевою підводою і Килина з Василем їм пару діжок солоних капусти та огірків, горщик квасолі, цебрик пшона, череп’яну ринку з крупою, грудку масла та кілька курочок, які, як і Ганнині, нівроку, потроху неслися.

Та коли привіз цього всілякого харчу порадував Ганну, то ціла гора стільців, лавок, ослонів, сапок, заступів, сокир чи й іншого хатнього і дворового начиння та інвентаря аж злякала її.

- Пробач, сестрице, що не можу допомогти тобі більше, - ніяковіла Килина, ще розвантажуючи разом із Василем, Іванком та Ганниними дітьми оту підводу. – Всіх арештовують депеушники і в місті, то боїмося і ми в ті списки попасти, - присіла із Ганною на своєму ослоні Килина. – Списалася я з подругами, що живуть у Херсоні й Одесі, то поїдемо туди, а в хаті лишаємо Василевого брата. Хотіли поселити туди тебе, так брат запротестував, як навіжений, аж пересварившись із Василем. Допитували Василя за Карпа, а Кузьма Сидорович звідкілясь знає, що його осудили на сім років таборів праці і мають правити у якийсь Димитрлаг на Біломорканал, якого ще лише намітили рити. Знає Таран і про те, що Варвара Степанівна написала листа Петровському, а копію послала якомусь послу Розгону в Москву. Будемо прощатися, сестро, - не стримала вона сліз, - тримайся, і бувайте всі здорові і нам, - обняла Килина Ганну, ридма стрясаючись. – В місті і по всій Україні Постишев проводить генеральну чистку членів партії, то мусимо поспішати із виїздом, - додала вона, вже повертаючи на путівець за підводою. – Напишу тобі на Оксану листа про себе! – гукнула.

Особливим було прощання у Петрика із двоюрідним братом Іванком. Хоч той і був на рік старшим, але вчилися вони і сиділи в одній групі і на одній парті у школі досі. Іванко гарно малював, а головне, із самого малку писав так, що і вчителі так каліграфічно не вміли виводити літери. Двоюрідних братів ріднили ще й бутерброди чи навіть макухи, з якими вони приходили до школи і, обмінюючись, спільно їли, бо Петрикові подобалося все тітчине Килинине, а Іванкові – тітчине Ганнине, хоч воно було вбогим і невибагливим.

- Може, напишеш хоч Самійлам та пришлеш адресу, де ви будете і як з вами буде, а я перепишу її в них та пришлю тобі листа, що буде з нами, - прощався і Петрик з Іванком ожурливо, і тепер, як завжди, заздрячи йому.

- Мати і тато з ними посварилися, то як напишу? Трохи підростемо, то й зустрінемося, - взяв Івась Петрика за руку. – Побіжу, бо бачиш, де вже підвода! До побачення!..

- До побачення! – випустив Петрик братову руку, довго проводжаючи потім його поглядом. Втрата і добрих дядька й тітки, і особливо брата була йому дуже болючою.

“Ось і рідна сестра покинула вже мене, то що нарікати на нерідних? – помахала прощально Ганна рукою при тому Килині, не бачучи тієї за сльозами. – І не повіриш у таке наяву!” – стримувала вона у собі ридання.

Вона ще бачила, як стьобав Василь коня батогом, як оглядалася Килина, поки вони і зникли у закруті шляху. Більше після того прощання Ганна ніколи не бачила сестри і не чула хоч би чогось про неї. “Пропала, як крізь землю провалилася, як у тартарари впала” – згадувала вона недобре сестру, не знаючи ні її, ні Василевої долі, а була то і Карпова доля, бо в Одесі їх арештували, як “втікачів від слідчих органів”, разом із подругою. Полю у безвиході взяв якийсь моряк і відвіз у Владивосток, а Івась попав у колонію, а потім, втікаючи з неї, попав під трамвай і лишився без обох ніг…

Близилася зима швидко і невблаганно, і Ганна з дітьми, напучені дідом Павлом, ходили в Бір по дрова, навчившись закидати на сухі гілки шнурівку із важілем на кінці. Гілля того невдовзі коло хати стало цілі купи, і сім’я, ламаючи його і дрібнячи, заклала не лише піднавіс коло неї, а й чуланець аж до стелі, і лягало це в більшості на руки Домашки, Яринки та Петрика. Назгрібали вони і соснових колючок “на розпал” та наклали їх цілий стіжок перед хатою, огородивши двір отими ж галуззями, і зиму стрічали хоч і впроголодь, та проте в теплі. Як почав падати сніг, Ганна з дідом Туриком та дітьми перенесла від старого верстат і поставила в хаті, а слідом найшла і замовників на рядна із валу та навіть полотно, отож, стукала і вдень, і навіть пізно вечорами лядою при скіпках-лучинах, заробляючи трохи тим на прохарчування, поки дочекалися й весни.

Була неабияка полегша їй і від того, що в школі для школярів весною почали давати сніданки, а в Ганни ж їх, завдяки настоюванню вчителя Жабка, стало аж чотири роти, бо пішла до школи і Таня за Петриком, Ярисею та Лідунею. Ганна тішилася тим, бо мала уже поміч від Домашки і в мотанні та снуванні ниток, і в догляді за малим Степанком та хворим Грицем. Печалило її, правда, що останній був явно уже не жильцем, бо висох і схуд так до весни, що годі було його і пізнати комусь чужому. Адже тепер не було ні бурсукового смальцю, ні меду, ні навіть риб’ячого жиру для нього в матері, отож, він догорав, як свічка, у лихоманках.

Ще по Різдві кінчилося в Ганни борошно, яке вони вживали тільки затіркою та в картопляники, не стало квасолі й гороху, буряків і гарбузів, диких пахучих і солодких грушок, хоч і споживали все це Ганниним видавцем, так ощадно, як тільки можна собі уявити. Лишалося ще трохи пшениці й кукурудзи, отож, товкли її на супи з картоплею, яку звичайно вживали нечищеною, та отакою ж ріпою, у свята заправлені ще й салом чи олією, і таки дотягли з поміччю ще й заробленого на ткацтві до весни та тепла, лишивши на посадку лише таку картоплю, як горіхи.

В селі проводилися масово розкуркулювання, висилки родин, арешти підкуркульників, саботажників, троцькістів і ворогів народу. В одноосібників конфісковувалася земля, тяглова сила, реманент, майно і, звичайно, збіжжя за невиконання поставок “лишків” хліба і м’яса. Кінні і волячі валки щодня під червоними стягами і портретом Сталіна везли в місто Черкаси на станцію конфісковане з прив’язаними до возів коровами, бузівками, кіньми і навіть телятами. Над селянами і колгоспниками висіло чекання біди, нависло воно і над родиною Ганни Янчихи, бо в неї ще до того одного ранку не проснувся Гриць.

За порадою діда Павла Турика Ганна згодилася поховати покійника під Бором невдалік хати в грубо збитій таки дідом домовинці, бо вивезти її до цвинтаря не було чим. Ховали діти з Ганною та дід Павло уже й не Гриця, а лише кістки і шкіру з нього. Немічний дід Турик збив і хреста сякого-такого нетесаного на могилку, діти з матерею нагорнули і піщаного горбика над покійником, уже згодившись із його неминучою смертю. Проте, ні в діда, ні в Ганни, ні навіть у дітей оте чекання біди не зникало, а ще чи не збільшувалося з часом. За порадою діда Ганна упросила аж трьох “комуністів” у селі взяти її дітей до себе пастухами, і Петрик, Ярися та Лідуня, не скінчивши шкільного року, почали пасти худобу в Бору по балках, приходячи чи й не приходячи на ніч додому.

Оте пастухування виявилося, хоч Ганна й не знала про це, рятівним для її сім’ї, бо “комуністи” викреслили зі списків на виселку її капелу, правда, ще й при допомозі вчителя Петра Овдійовича Жабка, адже діти пасли худобу лише за харч, а він був сяким-таким сніданком, часом шматком перепічки на день і отакою ж вечерею. Перепічку чи ще щось їстівне пастухи по путі на пашу віддавали Танюші і Степанкові, які неодмінно щодня перестрівали їх під Бором. Зрозуміло, що Петрик вважався старшим пастухом, і по закінченні шкільного року дід улаштував пастушкою ще й Таню, узявши на себе відповідальність за всю череду.

Вже була сяк-так висапана Ганною і Домашкою чимала грядка, посаджена ота, що горіхи величиною, картопля, кукурудза і випрошені в діда ріпа та соняхи, а ще квасоля і біб, буряки й гарбузи, насіння на які дали їм господині “комуністів”, і ледь жива Ганна і Домашка тішилися, бо зійшло те все під косогором дружно і рясно. Та в Ганни на душі було моторошно, бо нічого не знала про Карпа і Тодося, бо кінчалися сало і олія, бо на очах зношувалися у дітей одяг і взуття, хоч як ті щадили і берегли його, роззувшись і роздягнувшись ще при холоді. Гнітило Ганну і те, що її ні разу не навідав тут ніхто з родичів: ні Оксана, ні Дарина із ковалем Грицьком Вертепою, а в останніх же була схована її ще материна скриня з деякою білизною, вдяганками та її і Карповими новими чобітьми, які вирішила продати та купити може щось на ноги Домашці і дітям.

Отож, одного недільного досвітку вона вже була в місті у Вертепів, які зустріли її геть нерадо, ба навіть вороже, хоч і не виказували того різко. Вони докорили їй зразу, що вона досі нічого не взнала про Карпа, а в додаток ще й об’явили, що її скриню в них конфіскували із усим накладком депеушники і що якийсь Грудман ледь не посадив Грицька в допр за переховування чужого майна.

- Порохняву материну скриню Гринь по всьому порубав на дрова, та я спалила, - пояснила якось спохопливо Дарина, коли Ганна спитала і за неї. – Чого ти пристаєш, адже то власність моєї матері і по покону належить більше мені, аніж тобі, - гнівно випалила вона якимось чужим голосом. – Твоя скриня в Палазі, то і візьми її, а від нас щось вимагати тобі зась!

Ганна, не зайшовши по путі до Оксани, вирішила піти до Палазі та Саміла Гармашів у сусіднє село. Сльози їй заливали очі, бо була переконана, що ніякі депеушники того її майна у Вертепів не конфісковували, але і ради на оте пограбування не бачила, боячись нагадувати про себе в місті.

- Корсетку? Плахту? Хустку? – сплеснула руками Палазя, як Ганна нагадала, що хотіла б їх забрати і, може, продати. - Їх же шашіль на цурки з’їв, як і скриню, у тому схові разом із юпкою і шматком домотканого сукна! Все ж воно вовняне, а тієї шашні розвелося стільки, що я ледве впоралася з нею, попаливши і своє дещо разом, - бідкалася вона. – Зовсім ти, братово, не піклуєшся про мого брата, а свого чоловіка! Де ж те видано, щоб ото й досі не знати, де він та що з ним? – докорила й Палазя, і не думаючи про повернення Ганні речей чи про якусь їй поміч. – Саміла питали про Карпа заготовачі аж тричі, то боїмося, прости вже ти нам, що і ти накличеш на нас біду своїми відвідинами, а ще тому, що ми не вступаємо в ТСОЗ. Звірі ж звірами вони! Забрали у нас корову і свиню, то вважай, голодуємо тепер, - випроваджала господиня прийшлу, ледь не пхаючи за ворота через перелаз.

- Думала, чимось допоможете нам, - зам’ялась під перелазом Ганна.

- З якого дива, братово? Сами впроголодь ледь дихаємо, ждучи ще гіршого!

Хоч завертання в місто знову було і чималим крюком, та Ганна вирішила таки його осилити і відвідати Оксану. Було вже геть по обіді, коли вона зайшла у двір до зовиці, але й тут її чекало розчарування, бо двері хати виявилися запертими на колодку зсередини. Довго ходила і заглядала у вікна вона, обзивалася і стукала, та Оксана, сховавшись у сінях чи в другій із заставленими вікнами половині хаті, їй не відкрила. Коня в стаєнці в Оксани вже не було, але корова Лиска з телям у загородці лежала і ремигала, і прийшла зважилася на відчайдушне: вона взяла на кілку глека, підвела Лиску і надоїла його повний молоком, а випивши жадібно, надоїла ще раз і закривши загородку, понесла його з молоком додому. Те молоко додало їй сил, бо з досвітку не мала різки в роті, отож, дійшла додому, аж поздоровішавши. Були на сьомому небі і Домашка та Степанко, випивши його з нею на підвечері.

“Он воно, які ви у нас родичі, - не зізналася Ганна дітям, що той принос нею украдений. – Ті вигнали, отак обібравши, та замкнулася і не пустила в хату, а ті виїхали аж в Одещину та Крим, і ні слуху, ні духу від них, то як же нам вижити? Хоч би Тодось обізвався якось та таки пошукав Карпа. Батько ж все-таки він йому!” – ридала вона, як діти поснули. Вирішила хтозна й колишнє клоччя, що завалялося на горищі, негайно перепрясти з Домашкою і нав’язати з нього чириків-постолів і дітям, і собі, і на продаж, та знову знайти замовців на ткання полотна чи ряден. Отож, наступного дня в хаті знову стояв верстат, а невдовзі знайшлися й замовці – господині отих корів, що їх пасли діти.

А в Петрика-пастушка та пастушок Ярисі, Лідуні і Тані життя ішло своїм шляхом. Будили їх господині рано і, давши одна кращий, а друга гірший сніданок та якесь їстиво на день у ворчику, виганяли корів із бузівками й телятами, і діти гнали їх під Бір на клинець, а вже звідти чередкою, поділившись із Степанком отією їстівністю, правилися до якоїсь облюбованої балки і там зупинялися чи не на увесь день або доки вистачало худобі хорошої паші, тоді перебиралися в іншу. Бір їх приймав завороженою тишею чи казковим загадковим гулом соснових верхів’їв, жевротом птаства чи скрипом гілля або гортанно-скрикливим карканням грака та кряком вороння. Повітря п’янило дітей живицею, затхлістю стоячих вод у балках, зелістю всілякої ростини. Та найчарівнішими для дітей були в Бору луни, що відгукувалися покотно на кожний вигук, стук чи пташиний оклик.

Дітям при цьому згадувався їхній Лісок із отим хоральним співом, і Петрик шкодував, що в Бору немає берестів і дубів, на яких він гойдався там, немає стільки птаства і звірини, хоч було тут інше: віщий шум і гул або вічна тиша і загадковість, яка змушувала хлопця задумуватись, хто посадив, коли і як оту незлічиму та несчислиму масу сосон і хто зробив так, що кожний звук у отій масі повторюється стома лунами аж десь у прасвіті. Знайшли діти і орлине гніздо в Бору та бачили навіть, як орел приніс орлятам зайця, і звичайно, співчували звіряті.

Якось на пастівник у балці до пастушків прийшов дід Павло із шнурівкою в руці, до одного кінця якої був прив’язаний залізний важіль, і вітаючись, мовчко присів під сосною. Був пообід, і худоба, напасшись, стоячи чи лежачи ремигала, дівчатка гралися кремняхами, а Петрик після купання в озерці сушився на сонці, спалений уже до чорноти. Діти, звичайно, зраділи приходу стороннього і здогадалися, що прийшов він до них від матері, бо шнурівка при ньому ще з минулого року висіла на гакові в сінях їхньої хати.

- То що, діду Павле, будете ламати сухі гілки, чи вже, може, наламали? – спитав Петрик у старого.

- Будемо, Петрусю, бо треба ж на зиму дров і мені, і вам, а їх тут нівроку, та й сидіти вам без діла, коли худоба спочиває, гріх, - звівся він, крекчучи, на ноги. – Я буду закидати шнурівку, а ви всі, вішаючись, допомагатимете їх обламувати та тягати в купи, - почав він на диво удало закидати шнура на чималу гілляку тієї сосни, під якою сидів. Діти радо кинулися йому у поміч, і за якусь годину, не відходячи від пасовиська, було наламано кілька чималих куп добротних дров.

- Худоба спочила і почала пастися, то пастухуйте, - сказав він і, вибравши найбільшу соснину, поволі потяг її додому.

Наказавши дівчаткам пильно стежити за коровами, потяг додому і Петрик чималу гіллину, прийшовши невдовзі назад уже з матерею і Домашкою. Того дня до вечора дід і Ганна та Домашка перенесли додому всі купи. Дід те повторив і в наступні дні, і за невеликий час двори діда і Ганни були повні добротного сухого гіляччя при великій допомозі пастухів у години, коли худоба спочивала.

Для дітей було щось загадкове, підкупливе і очарівливе і в рухах діда, і навіть у неквапній перевальній постаті при ході, одугованій старістю так, що, здавалося, він все щось шукав на землі загублене і не знаходив. Та й робив він усе повагом, розмовляв скупо і повільно, як і рухався. Заготівля дров із ним була для дітей ніби й не роботою, а розвагою, бавленням у безділлі.

Отож, діти невпоміт полюбили діда Павла і за його мирність, і за мовчазність та помічну дружність, іноді шкодуючи, що не знали його раніше, живучи в Чигирині. А його оте: “Та матір мені слухайте!” вони і про себе потім повторяли не раз.

Пастухування в дітей продовжувалося і тоді ще, як у школі почалося навчання. Ганну навідав якось учитель Петро Овдійович, сповістивши її, що Карпо напевне невдовзі вернеться додому, бо Варвара Степанівна послала прохання самому Петровському, і вони вирішили послати дітей учитися, припинивши наймитування тоді, як лиш вирішиться в школі питання про безплатні сніданки, що особливо осмутило Петрика, який рвався до навчання, беручи тепер принесені Жабком читанки на пасовиська.

Ранки ставали все холоднішими, і Ганна мусіла дати дітям чирики-постоли із валу, тішачись, що діти за літо і підросли, і досить поправилися. Останні дні пастівництва, правда, були тяжкі для дітей, бо звиклися ж із Бором, хоч уже по-особливому стали шуміти вітри у верхів’ях і кронах сосон, скрекотати сороки, перелітаючи з дерева на дерево, надто стали гортанно скрипіти граки, стукати дятлики, а в тихі дні оті звуки ставали чомусь аж моторошними, хоч і заворожливими, бо звідкись бралися мережива вороння, що з плачем і криком всідалося і покривало сосни чорними рваними накидками, а відбувши свою гвалтівливу раду, неслося кружівно пріч у рейвищному гаморі.

Діти прощально задивлялися у латки вже напівпрозорого неба між вітами, занурювали погляди у сірувато-сизий туманець – сітку піднебіння між кронами, що кінчалася десь у безвісті маревною папломою казковості, час від часу наляканою ще й гелготом та курликанням пташиних ключів, що пливли у вирій. Була і радість, бо щодень вони все більше натрушували та назбирували диких грушок, глоду, кислиць, горобини та ожини і по домові передавали Домашці та Степанкові, який тепер чекав їх, як дорослий, не лише по путі на пашу, а й із неї.

Груші-дерева в Бору поволі підпалювалися вогнями в листі, вкривали підкроння під собою гниличками, що пахощами ворожили, а смаком поїли до оп’янінь і запаморочень малечу. Отак і цього року було наповнене на Ганнину радість врешті горище хати отими фруктами так, що й подвір’я від них неймовірно пахло. Дітьми ж було поназбирувано цілі кошики грибів: маслюків, опеньків, рижиків, сироїжок, які на пасовиськах забирала в них Домашка, а Ганна потім сушила прямо на піску під косогором. Насушила вона за порадою діда Павла чимало ожини й горобини та навіть коріння кизилу, якого було чимало на пастівних балках. Пару разів вони із Домашкою та Степанком ходили аж у свій Лісок за дикими вишнями і горіхами, але він був майже вирубаний, понівечений, витолочений та сплюндрований так, що і пізнати його було годі. Отож, у ньому горіхами й фруктами розжитися їм не вдалося.

Відлюдний убогий двір і злиденна хата на відшибі села під Бором стали рятунком для Ганни і її родини, а ще коли дід Павло полатав дах парками, і той перестав протікати при дощах і грозах. Великим Ганниним родом знову, як мурахами, спішно носилася суха соснова глиця на розпал, ламалися віття, а більші перепилювалися і вкладалися на зиму і під навісок, і в сінях, закопувалася врешті хоч і невелика частина картоплі, буряків, ріпи та моркви, лузалася квасоля, оббивалися головки соняхів, висушене насіння з яких готувалося обміняти на олію. Вдалося Ганні трохи підробити борошна, пшона, кукурудзи, макухи, олії і на тканини, не кажучи про шматки ряднини та полотна, які вона випрошувала у замовників при розплаті.

Отож, як школярі п’ятіркою пішли до школи, вона і цього року була із хай невеликим, а все їстівним запасом на зиму, бо вдалося їй та Домашці зі Степанком до всього назбирати у полі чимало й колосків, вим’яти із них і пшениці, і жита, і ячменю та проса, а потім ще й із дозволу господарів-селян вигребти чи викопати по їхніх грядках чимало решток хоч якої вже картоплі, ріпи, моркви, буряків та навіть капустяних качанів, яких Ганна наквасила разом із листям повну подаровану дідом Павлом діжку.

Ганнин страх перед зимою одного осіннього дня посилився тим, що до її, тепер забутої світом і людьми хати, нежданно забився якось виконавець і об’явив їй, щоб негайно йшла на зібрання в сільську зборню, пригрозивши за неявку карою. Злякана Ганна врешті, хоч і нерадо, мусіла піти в село. Повів її туди дядько Павло Турик, якому також було загадано прибути в зборню. В переповненому давньому як світ приміщенні було вже битком набито людей, гамірно та накурено, і вони ледь протиснулися попід стіною та стали там збоку. Діда, правда, аж геть старого, хтось посадив на своє місце, а Ганна так і стояла, стиснута чужими людьми.

На чималому дощатому підвищенні в кінці залу отієї зборні стояв накритий червоним полотнищем стіл з кувшинком і кухликом та білою чорнильницею-невиливайкою, в якій стриміла червона ручка, а обік лежали гасла-плакати і зшиток. За столом на лавці під портретом Леніна сиділо четверо приїжджих заготовачів – представників окружкому, чимось озлоблених, зухвалих і насуплених. Ганна боялася навіть дивитися в їх бік, бо пізнала між них одного з тих, що конфіскували її господарство.

- Ми покликали і зібрали вас тут, селяни, щоб, вивізши план здачі продовольчих лишків, виконуючи вказівки уряду робітників і селян, організувати нарешті у вас Товариство Спільного Обробітку Землі – ТСОЗ, - звівшись, виголосив один із них, як трохи вгомонилася і всілася юрба в зборні. – ТСОЗ, що був у вас організований позаторік, знано вами, підпав до рук підкуркульників та ворогів народу і, як знаєте, згорів разом із контрактаційним інвентарем та реманентом. Тяглова живність його була повністю пограбована і за те конфіскована владою, а злочинці покарані. Отже, товариші селяни! Настав поточний момент відновити у вас ТСОЗ, як передову ланку радянського господарювання, і ми уповноважені те нині вчинити. Хто за створення у вашому селі, за прикладом інших, нового ТСОЗу, прошу голосувати! – об’явив він, підіймаючи разом із застільцями і свою руку.

Скупчене юрмище селян в залі у відповідь лише більше стихло і оніміло, не піднявши жодної руки на той заклик. Ганна зауважила, як деякі передні раптом почали відступати назад. В залі стихло так, що навіть одиноких покашлювань не стало чути. В Ганни від тієї тиші аж пересохло в роті.

- Так, товариші, справа в нас так, видно, не піде, на умовляння у нас часу немає, - не дочекавшись піднятих рук у залі, сказав промовець, опустивши разом із застільцями і свою руку. – Тоді прошу, - порадився він тихо із напарниками, - підняти руку тих, хто проти ТСОЗу. Ага! Немає?! – виждав він якийсь час, горячи злобою і злорадством в очах. – Отже, таким чином, у поточному моменті будемо вважати, що всі присутні тут селищани голосують за! – сказав він, єхиднувато посміхнувшись. – Пиши, Якове, - “Прийнято одноголосно і добровільно!” – наказав одному із застільників ведучий. – А тепер, коли вже у вас є ТСОЗ, то йому слід обрати назву і голову. Є пропозиція головою обрати, товариші ТСОЗівці, учасника цих зборів, активного члена комнезаму, за погодженням із райкомом та окружкомом, ось товариша Капка Сидора Степановича, - показав він на миршавенького чоловічка, що піднявся на ці слова в застіллі. – Товариш Капко перевірений нами досвідчений організатор та застрільщик радвлади, мешкатиме з родиною при вашій сільраді і справу із вашим ТСОЗом налагодить належно і швидко. Хто проти нього, як голови, прошу підняти руки! – знову спитав він у омертвілого залу. – Немає? Отже, пиши знову, Якове, - “Прийнято одноголосно”. Надаю слово голові вашого ТСОЗу товаришеві Капку Сидору Степановичу, - об’явив він і всівся поряд решти застільців.

- Так як ви, бачу, не проти і ТСОЗу, і мене, товариші, - заікнувся новообраний голова, -то наш ТСОЗ за порадою згори назвемо “Шлях до комунізму”, – підвищив він скрипучий голос, - і вже із сьогодні будемо активно в нього записуватись. Я, як тільки-но обраний голова, не потерплю саботажу контри, троцкістів та боротьбістів, чи інших проявів непослуху радвладі. Являйтесь по виклику завтра до сільради і там будемо ось із представниками окружкому радитися, що і як нам у поточному моменті належить негайно робити. На цьому, товариші, збори села об’являю закритими, - аж задзвенів його голос. – До завтра, товариші!

Ганна аж на вулиці випручалася із отієї людської тісняви і безлічі тіл, але так і не змогла випростатися із отого дива людської мовчанки на зборах, що здалася їй ошелешенням і паралічем.

- Зовсім ми стали рабами, Ганко! Ну, геть зовсім! – сказав їй по путі дід Павло. З тим і дійшли вони обоє в мовчанці додому, як не свої при собі.

Вдома Ганна застала радісно гостя, Левкового небожа Данила, що навітав її за завданням дядька, щоб дізнатися, як вони живуть та чим треба допомогти по господарству. Парубчак приніс із собою коло пуда добротної макухи і пляшку олії, і Ганна не знала, де його й посадити. Гість повторив, що “за дядька Карпа дбають, і він ось-ось повернеться додому”. Став Данило Ганні і в поміч, бо згодився полізти в криницю і вичерпати з неї мул. До самого вечора вона і Домашка тягали його ключем, поки криниця стала вичищеною до самого піску. Згодився Данило прийти і наступного дня та попиляти товсті соснові гілляки і поколоти їх на дрова, і Ганна не знала, якими словами і йому, і Левкові дякувати, сховавши макуху “на чорний день” і випровадивши парубчака з подякою і вітаннями.

Вечером, як діти прийшли зі школи, вона з Домашкою і з ними до ночі обкладали кукудзинням уже й другу половину хати, що була нешпарованою та мала навіть щілини, які вони сяк-так замазали. Ота друга половина тепер стала для Ганни коморою і дровітнею, бо після ремонту стріхи дідом Павлом не затікала і в ній можна було навіть протопляти у морози, як дід переклав трохи груби. Діти вже спали, а Ганна не могла заснути і від того, що досі не дізналася, де ж її Карпо, таки носячи докір, сказаний їй Дариною і Палазею.

“Що з ним? Де він там? Як із ним? Що його жде, а разом з ним і мене? – верталася вона думками до чоловіка і не знаходила собі ради. – Може, й писав він мені, чи Килина, Пріся або Настя, так де ж ті листи тепер знайдуть нас? – виправдовувала вона чоловіка, його сестер і Килину, шиючи собі дорожню сумку зі шлейками на плечі, таки вирішивши пошукати Карпа, повізши на передачу оту макуху, що приніс Данилко.

В один погожий, окутаний тихим туманцем світанок Ганна вибралася до Чигирина, лишивши дітей на Домашку та нагляд діда Павла Турика не знати і на який час.

Ні, до Дарини та Гриця Вертепів не заходила по путі, бо чомусь хотіла, щоб вони не знали нічого про її затії. Крім вузлика в руці, мішка з макухою в запліччі, а на ногах отих чириків-постолів валових пополам із вовною та височеньких шкарпетів, на шовковому злинялому шнурочкові під грудьми поряд із мідним нерозлучним хрестиком, вона несла в рідне місто ще й зашиті у клаптик плису на отакому ж шнурочкові материні Паращині реліквії: золотий медальйончик, як дукач, і сережки, які покійниця-мати завжди називала тільки “кульчиками”.

В місті ще лиш розвиднялося, пробуджувалися люди, як вона крадьки постукала до Оксани.

- Ти, Ганко? – стрясливо розридалася господиня на порозі дверей. – Вступай у сінці, - спохопилася, - і даруй нам за той випадок, коли ми поховалися і не відкрили тобі, бо спершу гадали, що то хтось інший, а потім, як ти подоїла Лиску, було нам соромно. Дітиська ще сплять, то зайдемо у другу половину, - повела вона помацки за лікоть у темноті зовицю. – Забрали і в нас коровицю та порося, геть реквізували збіжжя та всю бараболю, - шморгнула вона носом, посадивши на якусь лавку гостю і присівши в напівтемряві поряд. – Лишилися, вважай, ні з чим. Маю, правда, замови на ткання ряден, то тчу і ночами. Слухай-но! – раптом ожвавилася і спохопилася вона. – Не питаю, як жиєте там, бо-м бачила вчора Данилка, то довідалася. А може б я уступила тобі одну замову на ткання? Вчора принесли і просять спіхом зіткати, а платитимуть просом, пенцаковою крупою і олієм. Навіть макух в додаток пообіцяли дати! – аж раділа зовиця нагоді стати в поміч Ганні.

- Взяла б і радо, але тепер не можу, бо вирішила знайти Карпа, хоч би де він був, то дякую тобі. Як вернуся, може тоді.

- Чула-м новину про Карпа від Антося Бондаренка, - зашепотіла господиня по миттєвій мовчанці. – Чи ти мо’ вже щось знаєш про нього?

- Та коли б же і як що узнала, коли живемо там на відлюдді!?

- Попровадили його, сердегу, гейби на якийсь Тобол на сім років примусу відробляти. Антось мені наказував запам’ятати тоту назву і переказати тобі, а де він той Тобол, то не казав. Питала Гершка в торгсині, то казав, що в Сибіру. Антось ще плів мені, що вони послали до тамтого ВУЦВКу в Харків протесту, то вірять, що вернуть Карпа. А всіх тих, що писали оту протесту, то гейби викликали в оте ГЕПу і пудно лякали та грозилися, аж Варвара, як лиш ото вернулася торік зі столиці, їм геть усупереч пішла і написала на них докладну Постишеву і Петровському.

В Ганниних грудях мовби щось раніше відірване тепер впало аж у ноги, онімивши її всю. В голові крутився докір, що лиш раз навідала чоловіка в Черкасах, а в душі тріпалося запитання: “До Антося піти мені чи до Варвари? До Антося чи Варвари?” – хоч досі думала навідати лише Шимона.

- Коли будеш іти до когось, - ніби вирвала із Ганни роздум Оксана, - то роби так, щобись ніхто і ніде не бачив тебе, бо нашкодиш і собі, і їм, - примовкла вона. – У Лесиній хаті тепер розмістилася рада, а під горою спішно будують Райвик. Він, кажуть, і Радою буде – палацом на два поверхи. Камінні брили беруть із Богданового замку ніби.

- Шимон же ще є в місті? – перервала Ганна зовицю, думаючи своє.

- Шимон?.. У місті, машталірує. Де ж йому подітися із отакою кагалою?.. Його також, хоч і жид, оті жидівські заготовачі допитували ніби, як чула-м, лем думаю, що те робиться про людське око, щоб не було наріку, та й по тому, - примовкла вона. – Годилося б пригостити тебе, так нічим, сестро, - намагалася невпоміт кінчити розмову Оксана.

- Спасибі, сестро, і на тому. Маю перепічку і огірка у вузлику. Є трохи гниличок, - почала гостя розв’язувати хустину. – Даси гостинця дівчаткам. Я поїла, як вибиралася в путь, - збрехала накінець.

- Щось у міщаті ото носиш на плечах? – спитала господиня-ятрівка в Ганни, вказуючи в присмерку на запліччя.

- Та ношу, бодай і не знати того, - ухилилася Ганна від правди відмовкою.

- Бережіть себе там, - звелася Оксана із ослінчика, дивлячись на освітлене розвиднем вікно і даючи тим знати прийшлій, що пора іти.

- Подумаю з часом про твою раду з ряднами, - сказала Ганна, прощаючись із зовицею у хвіртці і дивлячись на колишній свій до невпізнаності оголений двір. Там на місці комори, возівні, дровітні та стайні в сірій мовчанці ранку лежали купища глинищ, а обік сиротливо і відчужіло сумували, ніби аж плачучи, обидва оголені садки: і той, де стояли липові пні із бджолами, і той під бугром над рідним Тясмином.

- Зруйнували все обійстя ваше, Ганко, а хату перебудували геть, і ганок перенесли в причілок, аж неподібна стала. З дітиськами маємо мороку до плачу, бо не лише садки плюндрують, а й грядку мені бештають. Днем дитяча школа йде, а вечорами – лікнепна. Шкодують люди тут за вами всі, чутки пускають, що й тебе із дітьми вивезли, а воно й добре те, сестро. Шкода ото лише Карпа і нам, і усім, - шептала вона через хвіртку. – Бувай здорова, та заходи лем ранками отак або вечорами, бо ж ті гепівці лютують та нюшкують, як хижці які, щухля б їх узяла, пропасниця!

- Бувай і ти здорова з дітьми, зовичко, - пішла врешті Ганна від двору Оксани. Ішла, як п’яна, повз рідний двір, приспиняючись. Майже новий паркан тепер був у кількох місцях подіравлений, хвіртки не було зовсім, ворота перекошені і напівзакриті. Обливаючись сльозами, дивлячись на подвір’я, в яке всю себе вклала, вона затрималася, вирішуючи, що їй робити.

“Таки, мабуть, до Шимона, щоб дав за медальйончик і сережки щось, бо в торгсині ошельмують, а тоді – в Черкаси і по адресі до Карпа,” – вирішила і направилась вуличкою від свого обійстя.

Шимон із Сарою радо прийняли нежданну гостю. Ойкали і плескали в співчуттях долонями непідробно і щиро. Розпитавши, навіть сніданком погостили та чаєм, вейкаючи при тому, нарікаючи на гепівців, а в душі дивувалися, що Ганну не вивезли з дітьми, і пояснювали те для себе можливим поворотом Карпа додому. Знали вони і про Варвариного листа Постишеву та Петровському на захист Карпа.

- Тяжко сказати, як те складеться, не в шані тепер червоні козаки, хоч гучно про те ніде й не мовиться, на них, як і на боротьбистів, дивляться, як на троцькістів і бундівців, до яких ці жиди-гепівці і мене хотіли пришити. Тепер ніби відкупився від них, а чи надовго, сказати тяжко, бо й ще хавтури захотять, а ми що халаштани-кастрати оті для них, холощіїв.

Нарешті Ганна приступила до самого основного – оповіла про намір знайти і відвідати Карпа, показала загорнутий у плис принос.

- Що скажу тобі, - після змовчі, як уражений, обізвався Шимон. – Вибиратися в зиму на той пошук Карпа – ризик, бо ж холоди та завийниці-завихілі близяться, а ти одягнута не по дорожньому. Ой, вей, знаємо, чого тобі, бідній, те коштує, - обдивлявся він через лупу, перевертаючи в жмені, випороті із плису цінності. – Ще б не знали! – картавив. – Остатнє принесла. Мій равві, як я малим був у нього мішуресом-служкою, казав: ”Найбільша нужда – віддавати останнє”, то і я так скажу, - щось прикидав, замислюючись.

- За золотом тепер ганяються кевееси-каведевці, як хорти за дичиною чи авряки-барани за бабанами-старими вівцями, та й торгсини в анації-скруті за ним, але я попробую продати оце дорогше, бо пам’ятаємо ми від вас добро, - морочився Шимон у задумі, затиснувши принесок у шкарубкій жмені. – Продам та ще й адресу, може, узнаю Карпову. На Тобол, кажеш, поправили його? Це десь, мабуть, дуже далеко, бо й не чув такого.

- Свекор мій, Карпів батько, ніби там за царя відбував кару.

- Розпитаю і може дізнаюсь, - почав він одягати лапсардак і яломок-шапку з повсті із газярем-кутасом зверху. - Жиди кажуть: “Гаман - не свято, трясця - не хвороба”, то і я те скажу: якось воно буде. Ти із Сарою посидь тут, а я схожу попробую, - пішов він із хати.

- Не шляйся там довго! – кинула Сара йому вслід, в’яжучи журабки-шкарпетки із вовни. – До Берка мабуть пішов, у того збіса грошей.

- А він що ж у торгсині робить? – не знала нічого Ганна про Берка.

- В якому торгсині? Родич він Раців, а той тепер дирехтором маслозаводу. Такий крадюка, що камзи-зиску більше має, ніж від торгу, і капурис-смерть не йде до нього, юди.

- А той Рац якийсь кацап, чи хто? – збавляла гостя час питаннями.

- Не кацап, а кацалам. Кирпу задрав аж до неба, крутивусом-залицяльником досі ходить. В нього спасівка-ласівка завжди, хоч би і всюди була петрівка-голодівка, і в латанцях він не ходить. Ти не падай духом, Ганко, воно, може, якось обійдеться ще, то на пости й м’ясниці прийдуть, - шкодувала Сара гостю. – Ми так же надголодь живемо, як бачиш, та ще коня оголони-пліснявки на яснах напали, і їсти не може, - на очах росла в Сариних руках панчоха. – Дуже шкода, що у вас із Карпом отаким ото околесом пішло все на пти, та хіба тільки у вас?! Понавидумувала і ця влада всякої оплаті, а Карпо ж за неї воював, то як те втямити? Деякі жили, як пизи-пемпухи в олії, а де вони тепер? В Шимона з того парх на голові почав рости.

Ганну дивувало вміння Сари вести гутірку, як те називала Оксана, та разом з тим, вона турбувалася тривалою відсутністю Шимона, що таки аж задовго “не знати й де”. Надворі геть виднилося, і їй все меншало терпцю чекати вже в тривозі господаря.

- Його ж урятувала плекатарка-годувальниця від смерти, - повідала Сара Ганні про чоловіка. – Братів, сестер і батьків тоді чорносотенці забили, а його, смоктуна, лишили у плетенці-колисці на згибок. Та годівниця геть йому чужою була, бо приїхала у війну аж із сербів чи що, плачинди всілякі по-їхньому пекла, пряники, коржики, пиріжки та плескачі, а сама була геть плюгава - і подивитися ні на що. Так що побердилося йому вижити при ній, повезло, і виріс він у неї побийпесом-гицелем, кращим за її дітей, і все побіля гарних дівчат та жінок крутився, поки зі мною стрінувся, та ми повабилися одне-одному. Жили б і ми пожитно, коби не революція та не погроми ото… Щось довго його немає, а це покміть-прикмета недобра, але ти не падай духом, Ганко, - знову заспокоювала гостю, уже кінчаючи оту журабку-шкарпету. – Він ось-ось верне, то й попуст наступить, покращає тобі, бо де йому ото шлятись по сю пору? Думаю оце, чи вистачить у тебе посилля отаку дорогу пройти, і лякаюся з того, бо зима ж іде, - не встигла Сара домовити свого страху, бо на порозі став Шимон.

- Був оце в Берка-продайдуші, що в усьому профітом-зиском цікавиться, щоб за ним псалтир почитали! – хвалився він, роздягаючись. – Хоч гроші тепер дуже упали в ціні, та все ж удалося таки мені, Ганко, належно і гідно обміняти твої святині, то маєш ось, - виклав він гроші на стіл поряд із прийшлою. – Затримався, бо навідав Тарана, а той сказав, що Карпо дійсно на Тоболі в Сибіру має бути сім літ. А знає він те через якогось черкасця Решана чи Решаніна певно, то радив пошукати аплаката в окружному суді, а тоді вже вирішувати, як добиратися до Карпа і чи варто, - присів від утоми на ослона Шимон. – Таран запевняв, що Карпо вернеться неодмінно.

Ганна старанно перелічила виручку, розділила її на три купки, найменшу сховала в кишеню суконної юпки, а дві інші, відвернувшись, запхала до грудей у пазуху.

- Дякую Вам, Шимоне, це вже вдруге за поміч, - влазила поспіхом вона в шлейки мішка, що досі лежав на лавці. Буду поспішати до Черкас, бо вже нерано, а там побачу, як бути, - вирішила гостя для себе.

- Хай щастить тобі, молодице, - проказали і Сара, і Шимон, випровадивши її до перелазу. – Бувай здорова і ходи щасливо!

- Дякую вам! – попростувала Ганна завулком до мосту. “Які вони не є, оці жиди, а уміють, як ніхто, бути і щирими, і вдячними та розторопними”, - дорогою крутилася думка. Ввечері у присмерк таки добралася в Слободу і впросилася на ніч, а наступного дня була уже в окружсуді в Черкасах, дорогу до якого запам’ятала зтоді, як приносила Карпові передачу.

- Їхати тобі, молодице, я не раджу, бо його справа переглядається, і схоже, що повернеться додому, хоч цього багато хто не бажає, - порадив їй чоловік у адвокатурі, ховаючи в стіл подарований Ганною кружок макухи. – Ходити тут по кабінетах я також тобі не раджу, отож, іди до дітей і чекай, поки переглянеться справа.

Переночувавши на вокзалі на скамниці та нажахавшись арештованих, яких уночі привели колоною і посадили у вагони депеушники, Ганна наступного досвітку пішла у зворотну путь, таки вірячи, що Карпо повернеться, і вони знову житимуть разом, якось долаючи біду. Ішла за порадою людей не степом, а селами навпростець, і майже мертва ввечері добралася до дітей, не чуючи ніг.

Двері були на скобах, в хаті темно, косо світив місяць, Бір був мертвим, тиша лякала і насторожувала, вікна якось витрищно і сліпно дивилися на Ганну, поки вона і до хати зайшла. Не вечеряла, не говорила з Домашкою, не світила скіпця, а в темені зняла з плечей таністру-ранця, роздяглася і лягла, бо сон напав.

Але заснути швидко не вдалося, бо чомусь згадалися Павла Турика сестра, а її свекруха Христя, потім сусіда, хата якого була на такому ж відшибі, як і оце тепер її, дід Самоха. “Як не як, а найближчий же він сусіда отут, пса має рябого вовкастого, що і за версту чує, як хто наблизиться, аж сюди чути його гавкіт”, - телесувалася. Одинокий цвіток у тужикові-горняті на вікні лякав привидом. “Дід Самоха, зі слів дядька Павла Тімаха, хоч і мудрець, а також бідує на старість: якусь коровицю-товаряку має, толбу-кожух без талії носить”, - ніби побачила вона старого наяву. – “В хаті на трямку хрест випалений, кажуть, і туленики-книші пекти вміє, колись овець мав отару, вовну туришив чоловік”, - крутилося їй у пам’яті, поки таки й заснула.

Ранком піднялася рано, ще в сутінки, розпалила лучину-скіпку під челюстями печі і невільно розбудила дітей. Здійнявся дитячий гармидер, вереск, рейвах від радощів, і Ганні приємно стало, що вдома все гаразд, а відтак подумала, що таки візьме в Оксани ткання оте, бо треба ж чимось жити, а йдуть узимки, і хтозна, якою буде зима, та бозна, коли вернеться той Карпо. Що він вернеться, не сумнівалася і дітям про те сказала, зауваживши, що Петрикові її переконання не сподобалися. “Дівчата все при мені були, то Карпо менше їх бив, а хлопці – при ньому, то через те ото він і нерадий йому,” – пояснила собі подумки оту несподобу хлопця.

- Чемними вони були, Домашко, тут? – спитала у старшої, таки тішачись отим гармидером, що счинився перед виходом до школи.

- Та чемними, аж нікуди більше! – відказала та по-дорослому. – Особливо Петрик, - показала вона язика хлопцеві. – Найчемнішим був Степанко, а в решти було всього.

Цілий день отой Ганна прискіпливо переглядала одяг, взуття, хустки, латала і цурувала, прала, сушила і катала рублем і качалкою, випрошеними у діда Павла. Те, що діти пішли до школи, лишивши її з Домкою та Степанком, вселяло певність матері у якійсь унормованості, а що вернулися четвіркою, закріпляло її, і тільки смерть Гриця та мовчанка Тодося, що не знати, чи був десь і живий ще, не давали матері бути щасливою і в цій біді. Підсилював тривогу і страх голоду, хоч усе їстівне відпускалося дітям ощадливим видавцем.

- А в нас тепер не вчитель уже, а вчителька, - похвалилася Ярися матері перед вечером, коли школярі сиділи при каганцеві-сліпцеві, виконуючи домашні завдання.

- Не у вас тільки, а й у Тані, - поправив сестру Петрик. – Трьох учителів із директором депеву арештувало, мамо, ще як ви пішли до Чигирина. Їхні діти до школи не прийшли, бо їх повезли в місто на допит про батьків. Директор слухав по радіо контрреволюцію і хотів із трьома учителями убити заготовачів, то тепер історії нікому вчити, і замість неї вчать співів, - хвастав хлопець обізнаністю.

Ганна, ставляючи з Домашкою дідового Павлового верстата, від тієї новини аж запинилася в роботі, окинувши школярів тривожним поглядом. Вона згадала, що і в місті судять учителів, як говорила їй Сара, і на станції в Черкасах вона бачила, як заганяли у вагони арештованих. “Як же вони вернуть Карпа, коли ото садять людей у допри?” – брали її сумніви в правдивості запевнень і Шимона, і аплаката в Черкасах. – “Спаси, Боже, й помилуй нас!” – продовжувала вона возитися біля верстата.

Сходили вони із Домашкою наступного світанку до Оксани і принесли по міщаті валу в клубах, позичила Ганна в діда Самохи оснівницю й мотовило, і за тиждень часу уже напнула пряжу та приступила до ткання.

Робота посувалася швидко: коли Ганна геть зморювалася, на її місце всідалася Домашка, тож усього за два тижні хідники були готові і оплачені пшоном, олією і макухою так щедро, як ткаля і не сподівалася, більше того, замовниця відрізала Ганні шматок хідника на рядно для Домашки, а Оксана знову дала ятрівці-зовиці аж двоє міщат пряжі на полотно та вовни на сукно. Невдовзі було і те все потканим, віднесеним і оплаченим, хоч правда, і не так щедро, як сподівалася Ганна. Страх голоду уже так Янчиху не лякав, як її лякало неповернення Карпа із Сибіру, хоч всі і запевняли її, що він неодмінно верне.

Знову прийшла в роботі, як у вчадінні, весна, Ганна так-сяк посадила грядку, чимало її ще розширивши під гарбузи і сою цілинкою, але з Домашкою і Степанком, не маючи отих сніданків, які мали школярі в школі, вони ледь рухалися від голоду. Тяжко сказати, як би все склалося, коли б не виручені Шимоном збереження та коли б не навідав їх Тодось і не допоміг грошима та копанням і саджанням отієї грядки. Гостив він, правда, менше двох тижнів, бо весняні роботи його чекали і в радгоспі. Про батька Карпа він навіть слухати не хотів, його господарство проклинав, а на чутку, що той невбарі повернеться із Сибіру, відповів: “Не дай, Боже! Моєї й ноги тут не буде при ньому! Умру там в Долинській, а сюди не появлюся!” З тим і пішов у Крилів на пристань, узявши з собою лише шматок макухи в дорогу.

Знову Ганна шукала господарів, які мали худобу, і влаштовувала дітей ще до закінчення навчання в школі пастухами. Вдалося їй те нелегко, бо в селі добру половину корів на зиму було забрано, як продовольчі лишки, в державу, але пастухування лише за харч господарям було вигідне, і її чотири вчорашні школярі ще за холодів стали пастухами – і матері, і собі на неабияку радість. Діти знову зганяли худобу в чередку під Бором і пасли під Петриковим призвідством разом, часто беручи з собою читанки на пасовисько. Петрик, правда, більше брав “Кобзаря”, якого йому дав на літо до осені вчитель Жабко. Отож, читанки читалися все менше, а “Кобзар” все більше вивчався напам’ять не лише Петрусем, а й дівчатками та навіть Степанком, що часто приєднувався до пастухів під Бором у розрахунку, звичайно, на шматок перепічки, пиріжка чи макухи, з якими господарі корів випроваджали дітей на пасовиська.

“Кобзар” дітям подобався так, що вони часом аж плакали від замилування. Отож, за літо вони знали напам’ять і його майже всього, і оповідання Тесленка “Немає матусі”, “Поганяй до ями” та інші з читанок. Оте “Чия то хата обдерта схилилась, неначе бабуся стара, покрівля дірава, солома звалилась і стіну кілок підпира” нагадувало їм їхню теперішню хату, а “На Великдень на соломі…” бачилося ними в образі отієї сирітки: ”А я в попа обідала, - сирітка сказала…” Не лише старші плакали, навзридно скімлив і Степанко, розрюмсавшись так, що годі було його втихомирити. Втішило малого лише те, що старші дозволили йому завернути корову чи теля лозиною, і хлопчина, витерши кулачком очі, побіг стрімголов, як подорослілий, і повернувся, вже не плачучи, а лиш икаючи та шморгаючи носом. Так тяглося з горем та бідою все літо, лякаючи Ганну зимою.

Осінь, хоч була і врожайною, не принесла Янчукам того, що приносили попередні. Ганна на приховані гроші, які їй лишив Тодось, купила макухи і ячменю, знову ходила із Домашкою в поле на збір колосків, але находившись, вони приносили їх мало, бо сільські об’їздці заборонили їх збирати, а зібрані відбирали. Коли в минулі роки господарі в порушення домови “лише за харч” все-таки щось доплачували Ганні, то цього разу вони були куди скупіші і майже нічого не дали, отож, Ганну брав страх перед голодом, що неодмінно мав прийти до них – як не зимою, то весною. Не чути було нічого і про Карпа, і Ганна вирішила таки врешті податися на його розшуки. В Чигирині про себе не нагадувала, бо почула, що чимало родин, залишених при експропріаціях та арештах господарів, тепер вивозили і з малими дітьми на якісь поселення.

Відпровадивши дітей уже зі Степанком до школи та упросивши напередодні дідів Павла і Самоху наглядати за школярами і Домашкою, Ганна одного ранку, взявши в заплічник п’ять кругів макухи на дорогу, вибралася в далеку путь, не уявляючи, якою вона буде тяжкою їй з отими малими грошима в пазусі. Йшла по настанові діда Самохи до Крилова, де мала сісти на пароплав і доплисти до Кременчука, а вже звідти потягом, розпитуючи людей, добратися до Казані та з неї – в Сибір до отого Тоболу, ще не розуміючи, що Сибір і Тобольськ – різні речі і що дорога буде їй непосильною…

А Домашка вдома порядкувала, як уміла. Щодень тягла із Бору гілля, як лиш випроваджала капелу до школи, рубала, ламала його і складала на зиму і під навісиком, і в другій хаті. Ходила вигрібати картоплища на грядках у людей, як дозволяли господарі, збирати вже й по холоді колоски в полі, ховаючись від об’їздців, але користі з того було мало. Єдине, що їй удалося, - це знайти в Бору дику грушу і наносити з неї повне горище гниличок, розділивши їх із зеленавими. Грушки були стравою уїжною, і школярі їх брали до школи чимало спершу, слухаючи старшу сестру.

По двічі на тиждень, міняючись між собою, навідувалися до них діди – то Павло, то Самоха, і все частіше спозаранку чулись їхні голоси: “Устанок! Пора! Вставайте!” – будили дітвору, стукаючи у вікна, а потім мовчко слідкували, як Домашка їх причісувала, захрістувала і гуськом відпроваджала до школи. Мова дідів була малослівною, але часом і ущимливою, коли діти робили щось не так.

Дід Павло любив наставляти всіх словом: “Учовпуй мені, що кажу!”, першу групу Степанкову називав “ферою”, Ярисині пуклі “фигельками”, їхню хату “халабудою”. “Їжте не швидко,” - казав, - “а хаміль-хаміль та і йдіть уже!” “А ти ото “харашу”-заростів не носи, дівчино, бо що з неї тепла, кажу?” Метелицю називав “хвижею” і “хвищею”, стежку “хідкою”, вередування “химородством”, Степанка “хлонем” або “хлопком”, привиду “хохом”, свого кожушка “хутрянкою”, нісенітника “цимбалом”, пастушу гирлигу “ціпугою” або “ціпурою”, пояс “чересом”, чужака “чужосільцем”. Слухати його мову, найпаче Петрикові, було неймовірно цікаво.

Дід Самох більше мовчав, човгав навкіл хати, поправляв чи й прив’язував снопки, що утеплювали стіни хижі знадвору, або всідався на дровітню і просиджував цілі години мовчки та незворушно, щось думаючи своє. Він також часом приносив дітям окраєць хліба, цибулину, жменю насіння із соняхів чи гарбузів і все говорив:” Це від зайця!”

Таким чином, діти були увесь час під наглядом, і Домашка з того тішилася, бо все мала настанову, що та як робити сьогодні і завтра, а від дідів до того ж – похвалу за “пантелик”-кміт.

Та осінь уже не йшла, не брела, а збігала туманами, що опадали в приморозки, і не лише шуміла Бором, а й гула погрозливо у верхів’ях вітрами чи остудливо й тужно, плачно та ридно завивала разом із дідовим Самоховим Бровком. Дівчині доводилося все більше спалювати дрівець у печі і грубі, беручи їх знадвору, ощаджуючи ті, що були у другій половині хати. Смута за матерею тривожила її, але про те вона не обмовилася ні разу ні зі школярами, ні з дідами. Вечори ставали із-за отих завивань острашливими, як і ночі, але молода господиня кріпилася і хоробрилася із усіх сил, запалюючи, коли школярі сиділи над уроками при каганці, ще й скіпки в челюстях печі.

Одного тихого ранку в природі геть озиміло. Разом з морозцем село прямо занесло снігом, зробило все його білим, і з підбірного пагорба воно здавалося накритим нерівною розписаною габою, крізь яку тільки сліпцями-очима-віконцями та дверима проглядало на світ. Повсюди, особливо на шляхах та стежках-протоптах, кладках та греблях, зима за ніч наклала цілі заструги заметів, одашила дерева і очерети боліт, пацьорками-вістряками навішала, мов коралями, стріхи, а на отому відлюдді, де одиноко і сиротливо стояла дідова Тимошева Скачкова хижа-хата з чужими малими дітьми в ній, і поготів нанесла того снігу так багато, що діди тепер ледве добиралися до неї та своїх піднаглядних мешканців.

Того дня, як часом і пізніше, Ганнині діти через оту заметеність не пішли до школи. Для Домашки те вилилося в плач у цей день, але сніданки в школі в наступні дні, а ще старання старшої сестри та дідів потягли їх гуськом на навчання і через замети та хвирси. Це було втіхою для Домашки, бо економився сніданок – хай і бовтанець із затірки чи кваші. На комині гірки висушеної, як те маслаччя, макухи і без того на очах танули, що крига на сонці, порожніли і торбинки та вузлики з пшоном та крупами, ячменем та кукурудзою, а про матір, на страх дітям, не було ні слуху, ні духу.

Більше всіх, звичайно, переймалася тим Домашка, часто даючи сльозам волю, коли була самотньою в хаті. Дівчина не по роках у горі здоросліла за місяць часу, задорослів, суплячи брови при згадці про матір, і Петрик, стало ретельнішим навчання від того і в решти – сиділи вони на уроках мовчко, слухали учителів уважно, а час ішов поволі, пиняво, заглиблюючи все в зиму, хоч хурделило і сніжило, на щастя, менше, заступившись тріскотливими морозами в тиші і скованості.

Одного ранку, як лиш Домашка спровадила в путь школярів, в хату нежданно прибився геть заінеєний памороззю дід Самоха, чимось перелякавши дівчину.

- Як ви тут? – не привітавшись за звичаєм, настрашено оглянув він півтемряву оселі. – Були у вас гості чи Бог проніс їх?

- Як-кі гості, діду? – аж йойкнуло в Домашки у грудях страхітливе питання.

- Ходять по селу активісти бригадами і забирають у викачку все їстівне в людей по хатах і дворах, - притишив він голос. – В мене і квасолю в горняті навіть забрали. Ще слава Богу, що добрі люди попередили, а то б лишився зовсім ні з чим., - присів він на кінчик лави в порозі. – Макуху ото й торбинки викинь зараз же в сніг, - задрав він голову на комина. – А те міща під поликом з чим же?

- З кукурудзою, яку ще не потовкли ми.

- Також у сніг його, дівчино!

Домашка кинулася знімати із комина торочки та торбинки, як почулися чиїсь кроки і шарудіння на вулиці, а за мить переляку і дід Павло застовбичив у своїй толбі-хутрянці без талії.

- Як ви тут, Домашко? Ти? – угледів він Самоху на лавці. – Біда вас і Божа кара минула? – розглядався він у потемках. – У нас із бабою забрали пшоно та висівки і навіть буряки та картоплю.

Довгі години діди прибивали під поликом вішала для торбочок і вузликів, ховали з Домашкою у мішечках кукурудзу, ячмінь, пшеницю і сою, забравши їх із чуланчика, у сніг.

- Тепер не бійся, а нас пробач, мусимо йти собі, бо ще лиха накличем, - пішли вони так же, як і появилися, спішно в різні боки.

І таки велику поміч учинили вони дітям, бо через якусь часину забуту світом дідову Тимошеву хату навідали викачники, загледівши із віддалі дим над бовдуром.

- З ким ти живеш тут? – звернувся один із гостей, як ті увалилися цілою юрбою в оселю переляканої Домашки.

- Та ж закривайте двері, дядю! – гукнула з жахом мала господиня, показуючи на клубки морозу, що котилися із відкритих дверей через поріг. – Живу? Із Петриком, Ярисею, Лідунею, Танею та Степанком, - тремтячи чи то від холоду, чи то від ляку, пояснила вона.

- А де ж вони тепер? – спитала грубо якась геть закушкана жінка.

- Пішли в школу і прийдуть після обіду, - поправила дівчина двома руками спідничку.

- В цій же халупі давно ніхто не жив, - ніби виправдовувався один із прийшлих.

- А тато ж і мати де? – не звернула уваги закушкана на сказане напарцем, оглядаючи голість хати і Домащину худобу.

- Тато на роботі далеко, а мати поїхали до них та й не вернулися досі, а мали і нас туди забрати, - пояснила вона, як її вчила Ганна.

- То ти сама і топиш та вариш? – питала жінка, струшуючи рукою голову від інею.

- Топлю і варю, як випросимо щось у людей, - почервоніла Домашка від зненавику брехати. - В школі школярам сніданки дають, Петрусь і мені оладка приносив учора, - додала вона, дивлячись на воду, що розтікалася із обмерзлого взуття прихідців.

- Оглянь, Свириде, ту половину і двір, - скомандувала по мовчанці жінка тому, який запевняв, що в цій хижі давно ніхто не живе. – Закопане або сховане щось маєш? – запитала знову жінка, оглянувши купу ганчір’я на полику і гарбузи під ним.

- Коли б то мали, то хіба б жебрали по людях? Гарбуз он печу в челюстях, - перегодивши, відказала Домашка. – Та ви сідайте на лавку, як чогось прийшли, - розжалобила дівчина тими запросинами бригаду.

- Нема чого нам тут робити, - владно проказала жінка. Їй кинулася у вічі морозна смужка інею в кутику хати, крига на дверях біля притворів, рядняна ганчірка, що навіки вмерзла в поріг. – Одна голість тут!

- Ні в другій хаті, ні в дворі нічого не виявив, - зайшов знадвору в цю мить Свирид, ховаючи засніжену залізну ковіньку під полу.

- А ти ж чому не в школі? – щось своє думала закушкана гостя.

- А хто ж хату топитиме і стерегтиме? – відповіла мала господиня, звівши очі.

- Пішли, товариші, марно час тратимо, - оглядаючи голий верстат, скомандувала жінка, і випустивши у відкриті навстіж двері юрму, додала, - заяву на ім’я директора школи напиши, щоб дав поміч. Чуєш? Він обов’язково допоможе, - закрила вона за собою, останньою, двері у морознім парові. – Куркулята вони якісь, чи що? – донеслося до Домашки з-під вікон, коли юрба проходила під хатою.

- Таким таке і життя мусить бути! – донеслися до дівчини слова Свирида.

Аж згодом, як мала господиня прийшла до себе, вийшла у двір. Юрба, хитаючись в ході між заметами, скрипливо чвалала гуськом від їхньої хати до села, аж геть розтягнувшись.

- Слава тобі, Боже! – перехрестилася Домашка, зітхнувши. – Спасибі дідам, а то б і у нас забрали все, - подумала вона, як вернулася в хату, стряснувшись від морозу. Оті діди стали їй раптом більше, ніж рідними, а ці останні – бандитами.

Та того таки дня сталася іще одна пригода у дівчини. Домашка вже підмела хату, засипала із ворочка, що був учеплений до підпілля, у горня сої, склала знову в порядок на полику рядна і різне ганчір’я, принесла води з криниці і присіла на ослінчик спочити, бо почала крутитися голова, як рипнули раптом спершу сінешні двері, злякавши її, а невбарі відчинилися і хатні раптово.

- Чи тут живуть, дівчино, Янчуки? – переступив з морозу поріг до хати якийсь дядько у башлику.

- Тут, а нащо вони вам? – відповіла на питання питанням Домашка, вглядаючись у нового пришельця.

- Батьків товариш я, - розкушкував гість голову із башлика, поклавши і його, і вузлика на лаву і присівши. Якусь мить він розглядав дівчину і хату, обриваючи з вусів бурульки морозу. – В Чигирині у вашій хаті вів лікнеп у ту останню ніч, як вибралися. Пригадай-но! Ти ж Домашкою будеш? – спитав стишено. – Про матір нічого не чути?

- Не чути, - ледь стримувала в собі зойк Домашка. – А ви, може, щось чули?

- Ні, дитино, не чув нічого. Щось забарилася вона в дорозі, - сказав сумовито. – Але те нічого, - раптом спохопився. – Дорога далека, то і вдвох добиратимуться чимало часу. Напевне, їй довелося почекати там батька, поки реабілітували, - подивився гість на злякану і бліду Домашку. – Чи є у вас папір, ручка та чорнило в хаті? – запитав, щось роздумуючи, згодом.

- Є! Чого ж!? І ручка, і невиливайка, і зшиток.

- Бери все, наладовуй та будеш писати хутенько, - скомандував пришелець, в якому Домашка признала вчителя Жабка. – Пиши ось тут так, - підійшов він до полика, на якому дівчина приготувалася писати, вмокнувши перо: “Директорові школи-семирічки! Від дітей червонокозака Янчука Карпа Дорошевого: Домашки, Петрика, Ярисі, Лідуні, Тані та Степанка, що вчаться у вашій школі, а живуть в селі під Бором.”

- Так я ж не вчуся! – спинилася Домашка розгублено і запитливо подивилася на вчителя, звівши очі.

- Не вчишся, бо не маєш можливості і доглядаєш школярів, а мусіла б учитися. Звати мене Петро Овдійович, запам’ятай собі. Директор в школі новий і чужий, поможе.

- Добре, Петре Овдійовичу, запам’ятаю, - такнула головою Домашка. – Тільки ж …

- Отож, пиши далі: “Заява. Живемо ми, малолітки, без батька й матері, бо його незаконно засудили, а вона поїхала в Сибір, щоб його пересудили, і як чули, невдовзі вони повернуться разом, а нам до того часу немає чого їсти, то просимо виділити нам допомогу. Виділіть, що можете, щоб ми могли дочекатися батьків і не переривати навчання для жебрання.” Підписуй і сама отут, - вказав Петро Овдійович пальцем, - і решта дітей хай підпишуть нижче, кожний своє ім’я.

- Так Степанко ж лише вчить літери!

- Хай напише їх дві чи три, і завтра піди із ними усіма до школи в кабінет директора.

- Із усіма до директора? – перепитала дівчина, сумніваючись.

- Їх поставиш під дверима і накажеш чекати тебе, а сама, постукавши, зайдеш і покладеш на стіл заяву. Зрозуміла? Про мене ні слова не говори.

- Зрозуміла, - поклала ручку на невиливайку Домашка. – Якщо він допоможе чимось, то як я те візьму і принесу?

- То вже, дівчино, марниця, - аж усміхнувся про себе Петро Овдійович. – В школі є коні, віз та машталір. Написати цю заяву порадив тобі сусіда-дід, скажеш, як директор спитає.

- Скажу, - зітхнула, схлипнувши, Домашка.

- Ось вам трохи від зайця приніс коржа та насіння із кабачків, - розвернув учитель вузлика на лаві. – Поділиш на всіх чесно і роздаси. Не б’єтеся ви тут, бува?

- Не б’ємося, Петре Овдійовичу! – обраділо дивилася Домашка на принос.

- Молодчина ти, аж повірити тяжко, - погладив учитель раптом дівчині голову і почав застібати на бабки і гаплики полушубка. – Отак і живіть та чекайте батьків. Як вернеться мати, чи з батьком, чи сама, то дайте мені знати про це, - накинув він і башлика на голову та врешті пішов у клубкове марево морозу в дверях, як з’ява, так же, як і прийшов із нього.

Домашка прислухалася, як порипів у дворі сніг під кроками гостя, оглянула його принос, ковтнула великий ковток слини від одного вигляду переламаного коржа і поклала його під ріжок ряденця, а насіння висипала із торочка в торбинку до свого і підвісила на гачок у підпіллі. Дуже мудру схованку зробили їм люди в кінці широкого підпілля - її не видно навіть тоді, як пригнутися і заглянути в темноті. Переляк від прихідців потроху замінився вірою в повернення батьків, в одержання якоїсь помочі зі школи від нового директора.

“Надоум його, Боженьку, щоб він дав нам допомогу! Надоум, Боженьку,” - проказала про себе, доливаючи у геть википіле горня із соєю води, хоч та уже досить розварилася.

Задовільнив директор наступного дня заяву дітей не без помочі, звичайно, підмовлених Петром Овдійовичем учителів. Привіз шкільний машталір у санях дітям два добротні мішки кукурудзи, хоч і згірклої та затхлої, і пуд такого ж пшона. То було неймовірне багатство, найпаче для Домашки. Школярі щовечора за її наказом товкли геть висушену на печі оту кукурудзу і крупу варили, замочуючи звечора, а відсіяне дідовим Самоховим решітком борошно зсипали у міща і клали на комині на потім. Дав директор і довідку Домашці, хоч вона її і не просила, щоб виконавці-викачники не відібрали в дітей харчу, як ходитимуть. Ота довідка обрадувала не лише дівчину, а й обох дідів.

Та минув отак Новий рік, шкільна перерва – канікули, не стало кукурудзи на баранці, діти попробували колядувати і щедрувати, але крім дідів Павла та Самохи, їм мало хто щось дав їстівного, бо тих щедрувальників було в селі безліч, і люди то собак відв’язували, щоб не пустити їх до двору, то закладали двері на колодки, і діти, проколядувавши чи прощедрувавши і не дочекавшись подання та намерзнувшись, полишали двори ні з чим. Закладання дверей у селі стало повсюдним, дотримувалися його за порадою дідів і Янчукові діти, бо почалися грабунки.

Дід Самох, крім гарбуза і кількох буряків, приніс якось під Водохреща Петрикові, бозна й де ним роздобутий, сувійчик потріпаних та вигорілих газет і плакатів. Були ті газети різні і за назвами, і за величиною, а ще часто вирвані на цигарки, але Петрика вони обрадували, і хлопець, поробивши домашні завдання раніше інших, перечитував потроху їх, поки горів каганець, надіючись вичитати з них щось про конармів чи, може, і про самого батька. Від матері він знав, що “батько став лютим на війні”, отож, її він потроху почав вважати причиною всіх людських лих на землі, ще й тому, що не мав тепер можливості слухати Левкового, Явдокимового та Таранового балакання з батьком.

У десятисторінкових “Вістях ВУЦВКу”, що були давніми, хлопця захоплювали слова, від яких аж язик ламався при вимові та які він, морочачись, так і не зміг зрозуміти. “Нарада голів Окрзерноспілок”, “Виїзд інструкторів ВУРСП на периферію”, “Тракторні сільгоспмашини”, “Американська профспілкова делегація в Харкові”, “Розповсюдження облігацій держпозик”, “В журналі”, “ Червоне село”, “ Безперервка як могутній чинник поліпшення якості Радапарату”, “Нові п’ятиднівки”, “Українізація у радактивістів”, “Перевод журналів-місячників на двотижневі”, “Якщо ворог не здається, його знищують”, “Перебудова оргвідділів ОВК у світлі виступів вождів”, “Червоні валки революції в дії”, “Добровільні здачі додаткових лишків збіжжя і худоби в Республіці”, “Кількасот мільйонів тон зданого лишку стають нормою на шляху до комунізму”, “Плани п’ятирічки – закон!”, “Тсовіахем у нас”, “Морд у Галичині”, “Роздуми про ліквідкоми і їх наслідки”, “Збочення в Книгоспілці”, “ Передплачуйте…” – читав і читав школяр вечорами і по кілька разів, так чимало і не зрозумівши з прочитаного.

Записуючи незрозумілі слова і абревіатури з отих газет, Петрик звернув на себе увагу вчителів у школі, так що про нього була якось мова педколективу в учительській кімнаті. Причому не лише позитивна, а й негативна, бо своїми питаннями школяр затримував виклади матеріалів за розкладом, відволікав учнів від поданого їм матеріалу. Малий Янчук того, звичайно, не знав, тішачись прозріннями, які давали йому вчителі. Оті прозріння сулили йому перевагу над іншими в групі, а ще коли дід Самоха приніс звідкись йому в подарунок велетенську газету “Комуніст” та майже таку ж “Харківський пролетар”.

Запам’яталися Петрикові малюнки: на одному з них людські потвори дерлися пазурами на якусь, може, крижану брилу, а їх із неї зганяв червоним чоботом дядько у гостроверхій зірчастій шапці і в шинелі; на другому була намальована павутина, в якій сиділи піп, куркуль і буржуй, кличучи людей до себе, щоб вони заплутувалися. Був і підпис пам’ятливий: “Ворогам народу – смерть!” Те чимось коробило хлопця, тому пропускав і читав далі, зауважуючи, що пишеться в цих газетах і про дещо інше.

”Прибалтицькі республіки та СРСР”, “Наради Фінляндії, Естонії, Литви та Латвії в Ревелі”, “Обмін в’язнями між СРСР і Латвією”, “Звернення до Мопрівців”, “Переворот у Литві”, “Результати засідання фракції п’ятого Всеукраїнського з’їзду”, “Профспілка – школа комунізму”, “П.П.Постишев – соратець Сталіна”, “Пілсудський відмовляється від президентства”, “Знищимо куркуля як клясу!”, “Як помер імператор Японії Іошіхіта”, “Введення в ЗСФРР тюркського алфавіту”, “Червоний профінтерн у помочі страйкарям світу”, “Виступи об’єднаної опозиції проти Радвлади”, “Підсумки українізації газети “Комуніст”, “Порушення партдисципліни в ЦК Троцьким, Зінов’євим, Каменєвим, П’ятаковим, Євдокимовим, Сокольниковим та Смілгою”, “Ухили Бухаріна, Галахера, Катаями й Лозовського у ВККІ”, “Ворожі дії Куусенена, Мануїльського, Креме, П’ятницького, Рой, Шмераля та Ерколі”, “Ліквідація округів в УРСР”, “Ще раз про моделю “Самостійної України у федерації з Польщею”…

Звичайно, маючи чіпку пам’ять і перечитуючи оте все по кілька разів, Петрик чимало завчив мало не дослівно, ставши геть обізнаним. Дід Самоха, дізнавшись, що дітям немає чим світити, приніс ціле міща скіпок-лучин, і Петрик читав, палячи їх під челюстями, як дівчатка, поробивши домашні завдання, влягалися вже спати, бо Домашка бликавку-каганчика забороняла палити. Бувало, що мала господиня вкладала його на сон із боєм, але й у постелі оті вичитані слова крутилися перед очима химерами, снилися виразами і цілими реченнями. Вчителі в школі дивувалися, зауваживши здібності хлопця до словесності, ще й тому, що він був на рік молодший від інших і геть малий ростом…

Зима тим часом відлижилася, м’якшала, вкривалася сизуватими пасмами димів із бовдурів щораз більше, плакала днями на сонці сопляками, товщачи їх і довжачи спичакувато зі стріх. Вона простягнула вподовж дні, опресувала снігову товщу, осірила її, хоч ночами і підсипала на все свого снігового борошна, бралася морозцями, але повітря було не те і сороки та гави кричали на весну та тепло, а не на холод.

Ганна до дітей не поверталася, і вони, а найпаче Домашка, уже втрачали силу її чекати, хоч їжу ще мали, бо одержали і вдруге допомогу зі школи з поміччю Петра Овдійовича. В школі депеушники арештували ще двох учителів, і решта по тому була в траурі, а діти не мали уроків.

Одного дня, вернувшись зі школи, як завжди, діти застали в дворі розхристаного діда Павла, що мовчки сердито штурхав істиком у замети, показуючи Домашці, де відгрібати сховане в сніг. Петрик і Ярися кинули на сніг школярські торби і почали носити вузлики зі збіжжям, перетягши врешті до хати і міщата з кукурудзою. Вони не взнавали діда не лише тому, що він їм цього разу нічого не приніс “від зайця”, а й тому, що пішов він заклопотаним і мовчазним, не попрощавшись, як звичайно. Ще не встигли школярі роздягтися, як у хату навідався і дід Самоха в такому горі, що годі було його і взнати.

- Як тут ви? – охрипло і тривожно спитав він зляканим голосом. - Гостей не було? Ховайте все, бо знову ходять із валкою викачники!

- У нас же, діду, довідка є зі школи, - пояснила Домашка.

- Довідка-довідкою, а береженого і Бог береже, дівчино, - ледь не плакав старий.

- У діда Павла також все-при-все на валку забрали викачники, - пояснила дівчина старому і школярам отой дідів стан. – Картоплю і буряки навіть відкопали!

- І в нього?! О Боже наш! До чого ж ти нас довів? У мене картоплі не знайшли. Помилку я вчинив і гріх, що не прийняв вас до себе, то воно й карає Бог мене. При вас би вони не посміли отак грабувати.

- Як би не посміли, діду Самохо, коли і в нас ходили та шукали, як знаєте?

- Живіть мирно та слухайтеся Домашки, ждучи матері, а вона тепер по весні уже не забариться, - пішов і він примовкло від хати, не попрощавшись, як завжди.

- У діда Павла навіть пшоно, казав, із горщечка висипали, хоч баба і запевняла їх, що воно наше, - доповіла Домашка школярам, як дід Самоха пішов із двору. – Він також вважає те гріхом, бо не віддали вони його нам у свій час, то Бог їх тепер карає. Принеси, Петрику, води з криниці в макітру, та прив’язуй до ключа цеберко, а то знову впустиш, як тоді! Слухайся, чого слупом стоїш?! – нагримала на брата, що не міг прийти до себе від почутого.

Отоді ото, носячи воду в макітру, Петрик першим побачив ще з віддалі матір і спершу онімів від несподіванки, а потім попередив решту дітей, і ті повискакували з хати напівозуті та роздягнуті. Мати не йшла, а плелася, топчучись на місці, ковзаючись і спотикаючись, але поява дітей додала їй сил, і вона прискорила кроки. Дівчата зі Степанком, як лиш вона трохи наблизилася, кинулися їй назустріч, і лише один Петрик не побіг навстріч матері, а лиш пішов, хоч чекав її не менше інших. Він не хотів нічого і чути про батька.

- Хороші мої!.. Боже великий! Бачу їх живих!.. – облилася сльозами Ганна в риданні, притискуючи дітвору, що у плачі оточила її. – Упаси й помилуй нас!.. – пішла, ледь ступаючи, вона. Діти зауважили, що її очі були геть запалими, лице ніби намазане сажею, руки холодні. Домашці і Петрикові із-за малечі довелося іти обік матері, що за сльозами не бачила шляху і мусіла витирати очі. Взуті у валові постоли материні ноги були аж до колін обв’язані ганчір’ям, заплічне міща було геть порожнім, юпка - в глині, крейді й бруді, і сама мати здавалася якоюсь іншою, зміненою.

Менші лепетали їй свої новини, хвалилися чемністю та слухняністю, Степанко нарікав на Домашку, що та скубала його за вухо, коли він просив баранців із кукурудзи, яких цілу жменю вкрав Петрик. Було підвечір’я. За стіною Бору ряботіли жмурки, але тут, на путівці, було ще видно, хоч якось незвично і особливо червоно, бо захід розливався таким широким окривавленням, що аж вороння к криком тікало від нього до Бору, вкриваючи верхи дерев чорними шипаками і лякаючи всіх каркотом.

- Слава тобі, милосердний Боже! – хрестилася Ганна, навертаючи у двір до себе свою отару. – Бачу, наглядали за вами діди, спасибі їм! А відкидачка-лопата ото чия ж?

- Дід Самоха подарував нам, - пояснювала по-господарськи Домашка, забігаючи наперед, щоб відкрити перед матерею двері хати. – Діди нам дуже помічними були, поки їх викачники не пограбували.

- Хух, Боженьку! – перехрестившись у куток на образок Божої матері, тяжко сіла Ганна на лавицю в хаті, чомусь упираючися руками в сидінні. – Тепло у вас, слава Богу. Постав, Домашко, та зігрій мені води в печі, хай помиюся з дороги, - звеліла старшій, затяжно і хрипко дихаючи та зітхаючи.

- Петрик якраз води наносив, то зараз, мамо, - кинулася дівчина ставити в челюсті чималу макітру та сунути її углиб на черінь нерівним подом.

- А нас учителі водили до церкви дивитися, як анцихристи валитимуть хрести і дзвони, - похвалився матері Степанко.

- Ага, мамусю, всю школу водили з уроків дивитися, а викачники і міліціонери зачепили хрести довгими-предовгими шнурами і через попову хату звалили спершу хрести, а потім і дзвони скинули із каланчі на землю, - пояснила слова найменшого брата Ярися.

- Усіх угодників і боженьків під церквою, винісши, звалили на купу, а дзвони репнули, як ударилися об землю, - спішила і собі похвалитися Тетянка.

- Не всі, мамочко, репнули, а лише три більші, а чотири менші цілі, - поправила сестру Лідуня. – Люди плакали й кричали, то міліціонери й викачники арештували жінок і нашого директора та повезли підводами до Чигирина, а нас наказали вернути всіх до школи. Через ту церкву у нас більше і уроків не було.

- В церкву тепер звозять збіжжя, яке відбирають у людей, як лишки, бузівків, корів, биків та коней, яких експропріюють у підкуркульників на м’ясоздачу, - пояснив матері насамкінець розсудливо Петрик, здивувавши матір отим словом, яке вона і вимовити не могла. – Худобі і сіна експропрійованого навезли під церкву.

- Гадала піти помолитися туди, як Бог дасть сили дійти додому, аж воно і церкви вже не стало тут, як і всюди в Україні по путі, - почала роздягатися Ганна і розкушкувати голову із геть брудної хустки.

- Там, матусю, поки ото привезли сіно, корови, бузівки, телята, овечки і коні так гулко бутіли, ревли, мекали та іржали з голоду, що аж у школі було чути, на все село те ревище лунало, - додала до братового і своє пояснення Яринка.

- Світ перевертається шкереберть, діти нехристами ростуть, а за які гріхи господні, не добрати… Бачила, діти мої, тата нашого, - почала вона розчісувати обережно геть заколошкані повні коси гребеником. – На краю світу він, хворий і немічний, так що і пізнати його не можна. Передавав вам поклони і просив, щоб простили йому за лютість, - подивилася вона протяжно на Петрика.

- Не прощу я їм ніколи, як і Тодось ото казав! – вирвалося із грудей хлопця обурення.

- Якщо не звільнять, - глибоко втягнула в себе повітря Ганна, не звернувши уваги на сказане сином, - його із отієї каторги, то, казав, довго не виживе. Аплакат, найнятий мною там, запевняв, що батькові йде десь пересуд і буде звільнення по ньому, - закрила вона брудним окрайком хустки на плечах скривлений мукою рот і скинула з очей сльози. -Мабуть, діти мої, поки сонце зійде, роса очі виїсть і нашому батькові. Несказанна маса там всілякого люду загнана уже, а правториться ще не менше, як бачила в путі додому. Везеться і женеться хрещений люд! А анцихристи всюди такі люті, що і людьми їх називати гріх. Злодіями увесь світ кишить, у мене бралися на одній станції макуху вкрасти, то, слава Богу, сусіда забачив і розбудив… Може, постав, дочко, і в горнятах та казанкові води в піч на літепло, підклавши дрівець, бо завошилася і занужилася я в отій чорній дорозі, та й ви тут отак же, мабуть, - почала загортати вона в юпку хустку і кофту. – Підкинь, Домашко, більшечких дров у піч, розпали плиту та знайди мені чисту сорочку і усім вам, - наказала дочці, знову всівшись, Ганна, як поскладала завошений одяг під поріг, розшнуровуючи ганчір’я на ногах.

Почувала біль у грудях, що в теплинні хати ніби підсилився, нестерпно боліли ноги з дороги, але Ганна не здавалася слабості: вимила і вичесала при дочці геть себе, вклавши решту дітей на сон, вчинила оте ж із дочкою, а коли вибрала в запівніч уже жар та попіл із накаленої печі, просмажила там увесь свій і дитячий одяг так, що жодної воші чи гниди там не лишилося живої до ранку.

Лягла спочити з Домашкою, як відправила школярів на другий день до школи, і потім ще цілий тиждень мила і чесала кожного з дітей та смажила отак же одяг, прала і золила, поки таки завсім не стало отієї нужі в хаті.

Діди Павло і Самоха, видно якось побачивши її повернення, цілий тиждень не появлялися до них, і Ганна оглянула свої їстівні запаси прямо перелякано, бо було їх хоч і більше, ніж сподівалася в дорозі додому, але украй мало, як зважити на час до хоч якогось нового урожаю. Дуже опечалило її і те, що отого директора арештували і він більше не допоможе їм збіжжям, і те, що і в дідів “викачники забрали всю їженьку”, як шепеляво мовила їй Тетянка. Творилося щось неймовірне у світі, і Ганна наказала Домашці написати ще одну заяву в школу про поміч, попередивши дітей, щоб не говорили там нікому, що вона вернулася додому.

Ні з чим цього разу повернулася Домашка зі школи, віднісши оту заяву. Директора не було досі випущено, а завпед сказала дівчині, що круп та картоплі лишилося в них так мало, що скоро і сніданків дітям не буде з чого готувати, а отже, допомогти їм школа більше не може. Домашка хотіла побачити вчителя Жабка Петра Овдійовича, але його того дня викликали міліціонери в Чигирин на якийсь допит, і вона вернулася, не сповістивши йому про матір.

- Усіх школярів, мамо, учительки обшукували на воші сьогодні, то в наших не знайшли, а в інших багатьох знайшли чимало і випровадили додому, - намагалась Домашка хоч якось утішити матір у горі і відчаї. – Завпед мені сказала, що ми молодці, бо і без батьків не в нужі ходимо та живемо при вбогості.

- Слава Богу, що хоч цей сором моє повернення вчасно попередило,- перехрестила себе мати у відповідь на сказане дочкою.

Того ж підвечора, як поприходили діти зі школи, Ганна довідалася, що й у них були заготовачі лишків, але нічого не взяли, бо дід Самоха показав, як поховати все в сніг та у підпілля, побачила й довідку школи на видану дітям поміч збіжжям, яке не підлягає експропріації, і зрозуміла, що без помочі школи діти уже б вимерли з голоду. Зауважила вона і надію Домашки на ходіння в школу, але задовольнити те бажання не схотіла, бо подумала, що дістане пряжу та замовлення на ткання, і вдвох вони, може, щось і зароблять.

Дала Оксана якогось дня чиєсь замовлення Ганні, хоч і за геть низьку оплату, і та вернулася із пряжею, як заведена. У радості вони із Домашкою мотали, снували, напинали на верстат, марудилися і гнули спини, поки заткали щасливо початок полотна. Шліхтила основу пряжі Ганна більше для годиться милом, бо борошно, дане їй для шліхти, вирішила приберегти для бовтаниці–затірки дітям. Отого ж вечора Домашка похвалилася матері, що по дорозі до школи зустрічала її тітка Варка Скачківна і чомусь розпитувала, як вони там у її спадщині живуть і що чувати про батька.

Ганна згадала, що вона так і не знайшла часу і можливості подякувати господині хати по спадку, розцінивши те, як свій злочин і нехлюйство, та вирішивши при першій нагоді навідати її, тим паче, що знала тепер, де вона живе, і хоч словами віддячитись тій за оцю спасенну хату на відшибі. Їй навіть у сні привиділася Варка тієї ночі, хоч не могла б розповісти, як та чому. Отож, бештала себе, і школярів випроваджаючи, і вже блятом грякаючи та човником кидаючи, і не зчулась, як до них зненацька зайшла якась гостя.

- Добридень вам у хаті, - розтягала жінка слова. – Варка Скачківна я, - промовила, розглядаючись. – І не взнати хати, в якій народилася і росла, а ви нівроку, бачу, і стріху полатали, і хижу очепурили, і нужник поновили, і криницю почистили та цямрини прибили, а це вже і верстатом обзавелися. Дізналася від діда Самохи про вас, а прийти все не було коли.

- Хіба то, добра жінко, вам треба іти до нас – нам до вас, - чомусь злякалася Ганна гості. – Сідайте, добра господине, у своїй хаті, бо ви ж удома, і пробачте нам, невігласам, за нечемність.

- Яка я тут, Ганнусю, господиня? – зітхнула прийшла, присідаючи на лаву. – Я тепер і в себе он як чужа, - приклала вона раптом руку до скривленого в плачі рота. – Забрали ж, повірте, все, що було! Голою лишили з сином, як обпарену курку. Ще слава Богу, між нами мовлячи, що корову вчасно продала, то хоч грошей не знайшли, та і вони тепер сміттям стали, - витерла вона хусткою очі.- Гармаші ж вам родичі?

- Палазя – сестра чоловікова, а мені ятрівка, - присіла на ослінчик і Ганна під верстатом, подумавши, що та ні разу не поцікавилася навіть, як вони тут живуть.

- Не люблю, даруй, твоїх Гармашів, хоч він мені і двоюрідний брат, - сказала по чималій паузі гостя. – Спершу хоч Палазя була людянішою, а тепер і вона туди ж: як та кого б краще обхитрити. Чого доброго, і сами себе скоро обдурять, - сказала.

- Часи такі настають, що і люди нелюдами робляться, - не хотіла Ганна судити Палазю. – Кожний про себе дбає, а до інших зась. Ми ось вселилися, спасибі вам, а подумати і не подумали, щоб якось вам віддячити, - повинилася Ганна.

- Чому і за що віддячуватися, молодице! Ні-ні! Я б нізащо нічого і не взяла від вас! Як-не-як, а доглядаєте ж батькову хату, як пам’ятку мою. Вона мені і не потрібна, а все ж таки батьківська, знаєте, росла в ній… Зібралися ми оце з Тимошем у горі їхати до моєї сестри на Кубань, то й зайшла спитати, може б, ви наглянули за моєю і тією хатою, грядки б саджали і там? Все ж мали б щось із них та й при тому навідувались хоч зрідка туди, бо забиваємо все подвір’я, - знову затулила вона жменею уста, здригнувшись. – Чоловік мій уже шість літ у Соловках і пише, що ще двоє не виживе там. А коли й виживе, то вертатися сюди йому не можна ніяк, - затряслася вона в плачі, аж Ганна в розгубі звелася з лавки. - Якщо ваша згода, то взавтра я пришлю Тимоша, щоб побачили подвір’я і сусідам показалися, як моя доручениця і господиня подальша у дворі. Не відаємо, як нам там поведеться, але якщо буде терпимо, як запевняє в листі сестра, то напишемо сусідам, а через них і вам, щоб їхали, коли схочете, і ви туди, - подивилася вона приязно на Ганну. – Дуже вже хвалить вас дід Самоха, то, може, згодитеся перебратися із цього відшибу в село чи всі, чи частиною, то ми тільки раді будемо, бо даруємо вам і те подвір’я, може, і назавжди.

- Не знаємо, добра Варко, чим ми йому погодили, але він нам став прямо у божеську поміч. Я ж їздила оце до чоловіка аж у Тобольськ, то він, спасибі йому, наглядав за дітьми разом із чоловіковим дядьком.

- Дядька Павла Турика, як і Самоху, я знаю з дитячих літ – дуже людяні обидва, Самоха ж – дядько мій, материн рідний брат, - зізналася.

- Присилайте Тимоша завтра, я навідаю вас. Хату, як добре заб’єте, доглядатимемо, поки житимемо, грядку, як матимемо силу, скопаємо, але садити зовсім немає чого, - і тішилася, і печалилася Ганна. – Не знати, як доживемо до літа, бо спасає нас лише школа.

- Лишу вам у бляшаному схові насіння на соняхи, гарбузи та червоні і білі буряки, лишу дрібну, як горох, картоплю, що її не взяли заготовачі, а її циберів шість буде, лишу десяток качанів пшінки, якої виконавці не побачили на бантині, є в мене ріпа, то весною її можна буде, як захочеш, розсадити, бо густа, лишу всяке господарське начиння, замкнутим у коморці на засув і замок, криниця в нас із журавлем і цебром, лелеки на хату мають вернутися, як потепліє. В коморці в мене є чимало клоччя поганого і навіть трохи прядива пригодного, то і його ти можеш попрясти і скористати для себе, як тобі краще буде, - зводилася Варка вже йти, оглядаючи верстата.

- Не знаю, чим та коли вам віддячуся, добра Скачківно! – ледь не плакала Ганна.

- Не ти мені повинна віддячуватися, а я тобі за оцю згоду, Ганко! Дядько Самоха захворів із того, що не дав вам картоплі і буряків, які в нього викопали і забрали з кручі заготовачі, вбивши ще й собаку Бровка при тому, - йшла Варка із хати.

- Доглядати хату будемо, а перебиратися поки-що ні, бо тут спокійніше і з дровами легше нам.

- Дядько те саме мені сказали.

- Постійте трохи, я зараз, - кинулася Ганна в чуланець. – Не погребуйте, подарую вам ось цих помережаних пару ложок, бо більше нічого не маю.

- Подаруй три, хай і сестрі одну повезу, вона одинока там. Це такі, бачу, як і в дядька Самохи. Скільки ж то часу треба було та бажання, щоб отак вимережити їх! – обраділо обдивлялася гостя дарунок.

- Ось вам ще й полоник! – принесла Ганна на додаток.

- Дяка тобі, не знати яка, молодице! Я завтра, може, щось і тобі знайду ще подарувати, як доживемо, - узяла під руку вона вузлика і направилася в двері.

- Ходіть здорові! Ждатиму Тимка, - обізвалася з порога услід гості Ганна і, прикривши врешті двері та помовчавши в радості, сіла, як у гарячці, за верстат.

- Коли б я не розтринькала отак грошей, поїхали б, може, і ми з часом до Варки на Кубань, - аж спинилася Ганна в тканні і, помовчавши, затряскала знову блятом, вправно підіймаючи та опускаючи ногами начиння.

Відновилася про оте ж розмова і у прийднях, після проводжання Варки і Тимка на станцію Знам’янка. Згадувалася всім і сестра Варчина Вустя, до якої, як записав Петрик в адресі, треба їхати до якоїсь станції Кавказької, а там добиратися до річки і села Зеленчук. І Зеленчук на Кубані, і Джанкой та радгосп у Криму стали тепер для сім’ї Янчуків притчею во язицех, бо чекали листів ще й від Прісі та Сави Трикопів і Насті та Марка Лісних, яким написала Ганна про свої і чоловікові злигодні. Ці родичі та їхні там землі надовго стали обітованними зтоді і для дітей, хоч листів від Прісі та Насті не було зовсім, а Варка написала, що на Кубані все таке ж, як і на Чигиринщині та всюди, але вони із Тимошем не голодують при Вусті.

Якогось дня до школи в село приїхав із Окружкому Черкас інспектор освіти і сидів на уроках увесь день по всіх групах, переходячи із однієї в другу і посеред уроків. Дітям, а найпаче Петрикові, він запам’ятався тим, що його чомусь боялися вчителі та вчительки, і тим, що в той день на великій перерві був ситнішим та більшим сніданок, а після уроків додому були відпущені лише перші та другі групи, а решта була зібрана у великому вестибюлі та в групах при відкритих дверях до нього для слухання лекції.

- Шановні школярі і вчителі! – звернувся гість до юрби у вестибюлі, де панувала мертва тиша після того, як завпед об’явила про лекцію та лектора. – Нещодавно у вашому селі відбулася велика історична подія – були повалені із церкви хрести, скинуті дзвони та винесені геть із приміщення ікони й інше начиння темряви. А назагал сказати, був ліквідований розсадник вікового мракобісся, очолюваного в нашій Радянській Республіці соборним рішенням у 1921 році тридцяти чотирьох архиєпископів на чолі із митрополитом Василем Липківським, - передихнув він, вражений німотою слухачів у вестибюлі. - Радвлада, під керівництвом нашого вождя, першого ленінця товариша Сталіна та його соратця в нас Павла Постишева, засуджує діяльність церковників, як ворогів нашого робітничо-колгоспного суспільства за те, що вони злигалися тепер із єфремівцями і так званою “Спілкою Визволення України”. Радвлада не бажає більше терпіти ні куркулів та підкуркульників, як саботажників, ні тих тридцятьох чотирьох архиєпископів: Теодоровича, Ярощенка, Орлика, Овсіюка, Жевченка, Кротевича, Хомічевича, Явтушенка, Кохна та багатьох інших, як і цілу свиту так званих автокефальних отців, найреакційніші з яких Чехівський, Калішевський та Милюкевич і Липківський, - задихався лектор у мові, - та клир об’їдали темний люд наш. Ми змітаємо їх із державних комуністичних колій на збочину історії, як агентів буржуазії, мракобісся і світового капіталу разом із СеВеУ. Змітають їх і всі наші письменники та об’єднання: “Вапліте”, “Гарт”, “Плуг”, “Літературний ярмарок”, “Шквал”, “Металеві дні”, “Червоний сіяч” тощо, як і, скажімо, авангардівці Івани: товариші Кулик та Сенченко, які стоять тепер на позиціях згуртування і необійдного утворення Спілки Письменників нашого Союзу і при ньому – Радянської України. Отже, шановні товариші вчителі і учні, осудимо одностайно назавжди і мракобісів-архиєпископів, і антирадянських решток так званого “Братства української державності”, “Боротьбистів” та “Укапістів-націоналістів”, як ворожу клясу на світлій всенародній путі до пролетарського майбутнього! Я скінчив, шановні учителі й школярі! Дуже добрих вам показників у програмнім навчанні на нових засадах і платформах виховання молоді, як будівника комунізму! – повисив заклично лектор голос. – Виконання і перевиконання селянами поставок лишків! - стих, складаючи на столі якісь папірці, в які заглядав під час промови-лекції.

- На цьому лекцію, товариші присутні, будемо вважати закритою, - виголосила завпед школи у натовп після чималої оніяковілої мовчанки присутніх. – Учні ідуть додому, а вчителі лишаються для педнаради в учительській кімнаті…

- Ось тобі й маєш! Не про голод печеться Окружком освіти, а про перевиконання надлишків, - почулися Петрикові обурливі слова Петра Овдійовича, сказані вчителеві-математикові, біля яких він стояв близько.

- Міняються при цій свавільно-біснуватій владі на очах люди, звірішають, лютішають та немилосерднішають так, що і повірити в таке тяжко, а інспектор, як і викачники, - чекісти всі, зовсім окаянні нелюди, - відповів, зітхнувши, вчитель Жабкові.

- Ходи, Янчук, додому та пам’ятай, що почув отут на лекції, - якось суворо наказав Петро Овдійович Петрикові, зауваживши, що той мимоволі підслухав їх розмову.

Хлопець, затримавшись, ішов додому один і повторяв собі, як наказав Жабко, почуте легко, бо було воно йому знане із дідових Самохових газет. Йому було лише не зрозуміло, чому оті вчителі не осуджували архиєпископів, як і інспектор, а ось про голод, то він згодний був із ними. Він навіть допустив, що школа їм відмовила в помочі не тому, що не було чим, а тому, що не було отого директора. “Адже, - думав він, - при інспекторові сніданок був куди смачніший і більший, аніж без нього. От би його до нас директором!..” Цього дня всі діти наїлися галушок у їдальні, а Петрикові та Степанкові тітуня дала їх аж по дві порції!..

Близилася дуже поволі весна, і навпаки - дуже швидко кінчалися у Янчуків усякі їстівні припаси в хаті. За виткані рядна і шматки полотна Ганна одержала продуктів значно менше, аніж домовлялася, дешевше продала і рядна із напряденого Варвариного клоччя, з полотна пошила дітям сорочки, так і не вибіливши його, - та й не дивно, бо ж ціни на харч підскочили чи й не вп’ятеро. Як не шукала Ганна замовників на ткання, знайти їх не вдалося, і вона мусіла розібрати верстата з начинням та занести на горище. Якогось дня, як погода була вже геть теплою, діти прийшли зі школи зовсім голодними, бо сніданки видавати в школі припинили, а директора за те, що він брав експропрійоване в селян збіжжя для шкільної їдальні, засудили на п’ять років.

Ганна Янчиха по приході голодних дітей з горя заплакала і опустила руки, бо явно побачила голод, зводячись день за днем нінащо. В селі появилися пухлі люди, найпаче ті, що в них експропріювали викачники всі продукти. За якийсь тиждень, як у селі вже почали хоронити мертвих голодоморців, Ганна послала дітей із шкільними торбами жебрати, і ті все далі й далі ходили по селу, навіть і сусідньому, рідко приносячи і до вечора в дім картоплину, буряк, моркву чи кусок гарбуза. А якогось дня додому не вернулася Лідуня, і як її не шукали Ганна, Ярися, Домашка та Петрик з Танею, знайти і сліду її не вдалося. Мати й діти оплакали її, як жертву, почувши, що людоїди в селі вбивають дітей, і вирішивши, що і Лідуня попалася якомусь, - а була вона з усіх найвродливішою і найздоровішою.

Ганка навіть в отій біді, в жалобі за Лідунею посадила Варчиним насінням і Скачківську грядку, а не лиш свою оцю при хаті. Правда, Варчину ріпу довелося майже повністю потроху вирити, не пошкодивши мілкоти, яка ще до осені могла вирости. Діти все менше або й нічого не приносили із жебракування, хоч ходили не лише в сусідні села, а і в Чигирин. Мати їм навіть ними вижебрані буряки, моркву, ріпу чи шматик гарбуза нормувала, вже не кажучи про якийсь хліб із жолудів, кукурудзяних качанів із вівсяницею чи картопляник, які вони приносили, бувало, і пізнього вечора.

Утішив родину якось Петрик, бо прийшов зі шматком добротної перепічки, похвалившись, що його по намові Петра Овдійовича бере сільський кооператор за пастуха, і він уже завтра пастиме в лісі за харч його корову, бузівка і теля. Влаштувалася услід за Петриком пастушкою також за харч і Домашка в сусідньому селі у голови сільради, геть неподалік від діда Самохи. З розмови вияснилося, що влаштував її туди не хто інший, як той же дід. Отож, старші почали пасти худобу у знайомих їм місцях, і Таня та Степанко щодня ходили в Бір їм допомагати, звичайно, з’їдаючи те, що давалося пастухам на цілий день на пастівники. А Ганна і Ярися перевелися на ніщо, бо малій все менше вдавалося щось вижебрати, але появилися щавель по луках, спичаки в болотах, печериці в Бору, пташині яйця в гніздах, які Петрик драв цілими днями і передавав їм через Тетянку і Степанка, і Ганна повірила в те, що вони таки виживуть.

Хоч наймачі пастухів були, порівнюючи, заможними, і Петрик з Домашкою поправилися аж мидзато, все ж не могли ніяк до літа наїстися, не жилося і їм із медом. Особливо терпів Петрик у кооператора, бо жінка Гната Петровича, привезена ним із Тамбовщини, була постійно озлобленою, скнарною і жадібною, бридилася хлопця, не пускаючи його навіть до хати обігрітися після спання в клуні на сіні, звичайно, без жодної постелі. Гнат Петрович, правда, дав йому добротну свиту накриватися, але так, “щоб тьотя Фрося про те не відала”. В сіні хлопець зігрівався та навіть сушив на ногах, не роззуваючись, свої валові постоли, що, не встигаючи висохнути за ніч, були тісними, аж поки мати не замінила їх новими, більшими, хоч і в тих прохолодними ранками ноги часом замерзали так, що хлопець їх не чув, а ще ж боліли курчата-пискляки, що появилися від роси і аж кривавилися на ногах. Правда, при отому хлопцевому горі була і радість, бо до кооператорової худоби Петрикові додалася ще й корова з телям його сестри Марії Петрівни, а та була куди щедрішою від “тьоті Фросини”, даючи хлопцеві на пашу часом навіть хліба із салом чи маслом. Отоді і Тетянка та Степанко геть ожили, носячи і по цебру матері та Ярисі печериць, яєчок, навіть качиних та гусиних, які Петрик драв у балкових озерах та болотах. В селі мерло безліч людей, а зчорнілі та змарнілі Ганна і Яринка, хоч і до крику жалюгідно жили, надіялися на краще, часом носячи дідам Павлові та Самохові то яєчок, то печериць, то спичаків чи ріпи.

Як не тяжко жилося пастухам, було щось і чарівне в самому перебуванні в Бору, що велетнем шумів і жив своїм загадковим життям, непідвладним нікому і нічому, обумовленим віками і погодами. Висота, величина, особливість дерев, їх рівність або корчакуватість та корчоломакуватість звертали на себе увагу, змушували задумуватися та відгадувати, чому те так або інакше існує, надивлятися та наслухатися, чудуватися і заворожуватись, самовиховувати в собі розсудливість, поміркованість, дорожіння отим пастухуванням, за яким росла сумлінність, як осібна особливість всієї родини Янчуків, що відрізняла їх навіть при її загальності тоді в селян і міщан.

“Кру-у!.. Ку-ку-у!.. Тук-тук!.. Кряк-кряк!.. Фіть-фіть!.. Кра-кра!”, накриті отим постійним тихішим або голоснішим “Ша-а-а!”, чаклували дітей, вплітали їхні душі у свій безмежний плин і розлив, наповнювали їх задумливим сумом і спостережливістю, а ще коли вони якогось дня, погнавши худобу у свій Лісок, переконалися із жахом, що його більше немає, а є уколошканий сплюндрований острів, геть неподібний до колишнього, казкового і доглянутого. Петрик та й Домашка навіть пасти там худобу відмовилися, погнавши її у Бір, у жалобі й розпуці…

Так нарешті прийшло до людей - по багатьох похоронах, уже й без домовин, після майже масової пухлості людської – і літо, початок якого додатково приніс чимало смертей від того, що люд наїдався ще лише молочних колосків і вмирав від заворотів. Ганна Янчиха все ще ждала повороту чоловіка, тішилася, що ще ходить, хоч виснажилися з Яринкою до краю, так що і пізнати їх було зась. Першим рятунком їм була ота картопля на Варчиній грядці, що її дочка бігала щодня підривати на суп, який варила Ганна із жаливою, бур’яном та корінням кизилу пополам із ріпою, все ще вірячи, що і цю голодоморну весну вони виживуть, хоч у селі було сотні людей схоронено.

Тутешня Ганнина грядка цього року, хоч і зійшла врунно та споро, врожаю не обіцяла, бо поливати її було ні їй, ні Яринці несила. Правда, на прикопі добре зав’язалися гарбузи та трохи кавунів і динь. Були б, може, і буряки, та їх довелося до часу викопати і з’їсти. Як Ганна не шукала замовлень на ткання, трохи поправившись, знайти їх не могла ні в селі, ні в місті, як і її зовиця-ятрівка Оксана. Отож, ще вліті Ганна гарячково шукала заздалегідь рятунку від нового наступного голоду. В перші дні жнив збирали колоски в полі, куди Ганна брала не лише Яринку, а й Тетянку та Степанка, чи заміняла ними на пасовиську Домашку й Петрика, які, назбиравши колосків, по обіді бігли у Бір до своєї худоби, звичайно, не признаючись господарям, що відлучаються.

Та заготовити зерна Янчукам, як і багатьом іншим, не вдалося, бо вийшов якийсь урядовий Указ, що судив людей і за п’ять назбираних колосків, і в полі на збирачів почалося зроду-віку небачене людоловство. Ганна тільки втечею спаслася від арешту, після чого припинила оте збирання, закопавши назбиране поряд із Грицевим горбиком у пісок. Не ждучи осені, вона викопала на Варчиній грядці всю ріпу, дозволила їй викопати і на своїй Варчина сусідка. Перевізши оте добро, Ганна негайно закопала і його. Після цього Ганна попросила у Марії Петрівни, кооператорової сестри, на день корову із бідаркою-двоколіскою і одного досвітку виїхала нею на прощу по селах. Наїздилася за день з Яринкою, і ніг не чуючи, набралась і горя, й сорому, хоч і не була соромливою в біді, тепер особливо, але привезла ввечері одну мізерію: вузлики квасолі і пшона, кошик кукурудзи, трохи буряків, десяток гарбузів, круг макухи.

Удалося Ганні знайти в дідів Павла і Самохи трохи майже прілого клоччя, і вона взялася попрясти його, передавши через дітей частину і для Домашки в Бір. Тим часом обидва наймачі, як змовившись, перестали пасти худобу, і Домашка та Петрик вернулися ні з чим додому. Знову довелося, не пустивши дітей до школи, ходити з ними і в Лісок по горіхи, дикі груші, ягоди, глід, калину, кислиці, і таки в поле по колоски, хоч ті й були тепер вже пророслі, як і горох та чечевиця. Та в полі вони одного дня ледь втекли від об’їждчиків і більше вже не ризикували.

“Не інакше, як влада убивців, погромників і злочинців взялася винищити людей геть, - думала в розпуці Ганна, не розуміючи, як можна забороняти людям прибрати те, що пропадає. – А таки заповзялися, душогуби, бо як те інакше назвеш?” – обурювалася, бредучи з дітьми додому з отими порослими падальцями. Ішли з поля так, щоб зайти по путі на обійстя Варки і там викопати решту картоплі і буряків, обрізати соняхи та обламати останню кукурудзу. Яким же той прихід обернувся жахом, коли Ганна побачила, що грядка була геть прибраною.

-Прости, що не сповістили, Ганко! – сплеснула в долоні сусідка, забачивши прийшлих. – Голова прислав созівців, і вони все викопали і обірвали, як і всюди по селу, де немає господарів.

Той факт був страшнішим і болючішим, ніж удар ножем у серце для Ганни і дітей. Вони до вечора перекопували і перегрібали граблями грядку на картоплинні, але зібрали в сльозах лише цеберочко картоплі, як горох, та з десяток бурячків-недорослів. Отож, уже й діти, бредучи додому ввечері із отими роздобутками, бачили в уяві голод, а ще коли почули в путі від школярів, що сніданків у школі досі не дають і хтозна, чи й будуть давати. Охкали діти, ойкала і їхня мати в стумі.

Поплакавши, Ганна якогось дня таки відпровадила дітей до школи, а сама із Домашкою засіла за в’язання постолів із отого дідівського клоччяного валу. Пов’язала і продала в Чигирині, але хоч зарібок з того був немалий, та гроші нічого не коштували, бо за десять пар постолів купила на ярмарчищі з-під поли лише п’ять кругів ріпакової макухи. В місті відвідала Дарину і Гриня Вертепів та Оксану із дівчатками. Ті також не мали листів ні від Прісі та Сави Трикопів, ні від Настини та Марка Лісних із Криму. Не довідалася нічого вона і про сестру Килину та її чоловіка Василя, що як у воду впали, виїхавши в Херсон чи Одесу. В Чигирині ще з осені чувся голод, робітникам на фабриці, в артілях та радгоспі видавали по карточках на день по хунту хліба. Отож, і міщани жили вбого та чекали гіршого.

Появилася і радість для Янчуків, бо в школі почали знову давати сніданки, отже, пішла вчитися із рештою до школи і Домашка. Ганна випроваджала школярів, давши по десятку грушок-гниличок, а сама снідала ріпою чи бурячком, шкодуючи, що перевод навчання в школах на п’ятиденки зчастив домування дітей і їх треба більше годувати вдома і тратити їстива, які на очах швидко танули, як сніг на сонці, лякаючи не лише її, а й дітей…

Отак і зимів’я врешті захурделило, замело, занесло вистругами та заметами зі снігу село, аж діти до школи не мали сил добратися. Слідом ударили карою божою морози, і школа натимчас припинила навчання. На Ганнине прохання допомогти її школярам новий директор школи відмовив, пославшись на те, що і ті сніданки, що є, вони видавати ось-ось припинять, не маючи можливості роздобувати їжу.

Наздогнавши Ганну по дорозі зі школи, Петро Овдійович оповів їй, що Карпа пересудом реабілітували і навіть відпустили, а чому той досі не повернувся додому, він дібрати не може. Приспинивши Ганну біля двору, в якому мешкав на квартирі, він виніс їй торбинку гороху і завернуту в ганчірку та газети соняшникову макуху.

- Даруйте, молодице, що більше нічим не можу допомогти вам, - ніяковів учитель при прощанні. – Страшна чорна біда на всіх насувається, що і слів немає, подвійно страшна вона тим, що ми сами її собі завоювали з Карпом та іншими.

- Спасибі вам, Петре Овдійовичу, - рушила Ганна.

- Що ви?! Що ви?! За що?.. Повбивати нас мало, молодице! Очі повипікати і руки повикручувати окаянним! – сказав гаряче услід їй учитель. – Як вівці вовкам, як півні лисицям, на підмови далися, знищивши сами себе! Прокленуть діти і онуки нас, якщо лишаться в живих!

По дорозі додому Ганна стріла валку саней, що скрипіли на морозі, закладені мішками зі збіжжям так, що коні ледь тягли її. На передніх санях у валці між мішками лицем наперед стояв портрет Сталіна і червоно майорів брудною ганчіркою прапор-стяг, а слідом ішли, риплячи валянками, виконавці-заготовачі в кожухах. Ганна, ставши на збочину в сніг, щоб дати дорогу валкарям, довго пила очима оті мішки зі збіжжям.

- Голодує, бачте, люд, а вони, розпроклята куркульня, хліб по ямах гноять, - сказав до неї, ніби виправдовуючись, один із заготовачів, що геть відстав від валки.

Згодом невдалік, завернувши вулицею, Ганна побачила і подвір’я, в якому, видно, відкопали оті агенти ями, бо і шлях був увесь стоптаний тут, і двори повідкривані розхристано навстіж, і в обійстях, геть згарманованих, чулися зойки і плачі господарів, як на похоронах.

“Дійсно, завоювали ви це, окаянні, людям!” – згадалися їй слова учителя Жабка. Пригадала собі і звернення отамана Павла Скоропадського на Раді-з’їзді в Чигирині, куди міщан було зігнано козаками восени сімнадцятого року: “Думайте, на кого піднімають руку повстанці ваші, думайте, до чого те приведе ваш край і люд! Немає гіршого, як із хлопа пан стає!” З тими спогадами завернула вже й на стежку, що вела навпростець додому.

- Добрий день вам, дядьку Павле! Ходила в школу про допомогу дітям, та марно, - привітала Ганна Турика, що чекав її, сидячи на дровітні у дворі. – Щось сталося у вас? – заклопоталася, відкриваючи засуви дверей.

- Сталося, дочко! Пухнемо ми з бабою, - зірвався в старого голос до фальцету. – Знову були прокляті викачники і забрали все до різки і в хаті, і у дворі.

Ганна острашено зауважила, що геть поросле клоччям дідове лице мало землистий колір, під очима висіли капшуки, руки були в землі, на них проступали сині жили, пальці тремтіли. Той вигляд злякав її, зрозуміла, що дядько приречений, як не жилець на землі.

- Можу з вами поділитися трохи горохом і макухою, якою обдарував мене по путі вчитель, - почала вона надсипати в ганчірочку горох для нього і рубати сокирою макуху. - Ще принесу вам трохи сушки на вузвар,- заплакала в душі Ганна із жалю.

- Де тобі, добра душо, нам щось давати?- не відривав Турик від долу очей.- Не візьму, дочко, нічого, бо ми прожили своє, а в тебе ж кагал дітей.

- Випийте ось трохи супу та й дядині візьмете,- подала вона в горняті свій сніданок старому.

- Якою буде моя совість, дочко?- заплакав, стрясаючись в риданні, Турик.- І не намагайся, бо не візьму!- звівся він із лави, опираючись на патерицю.

- Де ж ваш Нестор, дядьку? Може б він чимось допоміг вам, немічним?

- Де? Бандитує в Холодному Яру, то й через нього обібрали. Тепер не навідується, бо засідці полюють на нього. В селі об’явили п’ять пудів хліба тому, хто видасть його, а це вже повідомили мене, що дадуть десять, як хтось викаже. Все пішло прахом у червонокозаків, як і в твого Карпа, окаянного. Все шукали спілки з пролетарями, а вони виявилися куди гіршими і нелюдішими від царя, - плакав, спершись на ціпка, старий стрясливо.

- Те, дядьку, правда, що Карпо окаянний, - розплакалася Ганна, ставлячи горня із наваром під челюсті. – Звільнили його, як запевняє вчитель мене, а додому не йде.

- А Тодосько ж де тепер? – шморгнув дід носом, переждавши.

- Був на Дніпрельстані, а тепер Шимон в Чигирині сказав мені, що і він у Холодному Яру. То, кажете, полюють на них? – відчула Ганна вину, що так рідко про них думає тепер.

- Полюють так, що і сказати про те немає слів, - пішов до порога дід. – Толку ж від того тепер ніякого, - почухав він зашийок. – Давай тут раду, Ганко, поки стачить сил у тебе, а про нас не думай. Ні-ні, нізащо не візьму! – відкараскувався старий від простягнутої йому Ганною макухи, плачучи і стрясаючись у риданні, підбивши на те і її.- Бувайте тут! – посунув він у двері, злякавши господиню приреченістю, розпукою і безвихіддю.

“То ж був яким господарем чоловік, а чим став на старості із-за проклятих!? – провела вона гостя за поріг, не бачучи за сльозами світу. – Таки, мабуть, правду казав Шимон про Тодося. Уб’ють і його в тому Яру неодмінно, адже їх повні села сюди наїхало бозна звідки. Не знатиму, де і коли те станеться, - заклала вона колодками двері, вертаючись у хату.

Ще ледь встигла Ганна випити оте горня навару, як у вікно постукали діти-школярі, геть налякавши матір раннім поверненням.

- Учителів покликали на нараду в село слухати Постишева, то нам сказали іти додому, - доповіла Домашка матері. – Учнів же тепер по півгрупи лишилося, мамо.

- А Петрикові, мамо, не дісталося затірки в їдальні, бо запізнився, і тітуня насварила його шибеником, - прошепелявив Степанко, кидаючи на лаву свою торбу з “Букварем”.

- А Катрусю Гору з нашої групи два дяді посадили на візок коло мертвих тата і матері та повезли конем на цвинтар, бо вона вже охляла, вмирає, хоч і жива ще, і вони за нею вдруге їхати не хотять, - повідомила Тетянка Ганну. – Катруся вже і не обзивається, а тільки очима дивиться ще та кліпає, бо не при собі.

- Про Лідуню там нічого не чули ви? – жахалася Ганна тих новин.

- Школярі з її групи тільки й кажуть, що піймали і зварили її якісь бандити-людоїди, - за всіх пояснила Яринка, що чула. - Тепер людоїдства в селі повно, то ми ідемо до школи разом, а Пріся Данилівна казала нам, що ті два дяді із созу усіх мертвих щодня вивозитимуть та закопуватимуть на цвинтарі.

Ганна слухала ті новини і в душі холонула і німіла від них. Голод зримо ішов до них, і ніякої можливості зарадити йому вона більше у прийднях не бачила.

А Петрик, відставши від сестер того дня, зайшов у кооперацію-лавку. Там було темно й порожньо. Гнат Петрович сидів якраз за прилавком, а побачивши свого пастуха в порозі, звівся.

- Із уроків ідеш, Петрику? Чому так рано? – спитав він втуленого в підлогу хлопця, понуреність якого була жалюгідною до приреченості. – Проходь сміливіше сюди, зігрійся, - зітхнув.

Хлопець мовчав, не знаючи, що казати. Він нестерпно хотів їсти, прогавивши затірку в шкільній їдальні, і навіть не дивлячись на полиці лавки, бачив там у в’язках бублики, облиті цукром пряники, чув запах закопчених оселедців, і від того всього не міг проковтнути слини в роті, отож, підійшов до прилавка, потупивши очі.

- Сніданки у школі дають же вам? – спитав споважніло кооператор, шкодуючи хлопця.

- Дають, але мені нині не дісталося і затірки, - схлипнув Петрик, шморгнувши носом.

- А вдома ж що їсте?

- Вузвар, ріпу, буряки, часом кандьор і макуху… Вже доїдаємо-о і те-е.

- А постоли в тебе нові, бачу?

- Нові, мати вив’язала нам усім нові… Може б я вам, Гнате Петровичу, щось зробив чи тут, чи вдома, а ви за те дали б мені щось з’їсти?

- Що ж ти, хлопче, можеш зробити мені? Біда та й годі на нас, - поліз під прилавок морочливо. – Ось на, під’їж трохи, - поклав він перед школярем цвітасту торбинку розвернутою.

Петрик схопив, стримуючи себе із усіх сил, черствий кусень житнього хліба та цибулину і за мить з’їв їх, аж у Гната Петровича від того заслізилися очі.

- З’їж ось ще на закуску пряника, - подав він хлопцеві медяника з вітрини.

Хлопець глибоко зітхнув, схлипнув, оглянув подарене і незрозуміло затоптався на місці.

- А можна я його додому візьму? – спитався несміло і аж засоромлено.

- Цього з’їж ти, а додому я дам тобі ще за те, що ти такий порядний хлопець, - розчулився зовсім лавник.

Пряник був настільки засушений, що його навіть голодний Петрик не міг швидко вгризти, проте за мить не було вже і його.

- Вас скільки ж тепер вдома? – пішов Гнат Петрович до пряників у вітрині.

- Без матері шестеро, - зарум’янилось лице в хлопця.

- Це ж шестеро із тобою? – помітив сором школяра лавник.

- Без мене п’ятеро та мати – шості.

- Отож, тобі я вже дав, а їм також дам, бо ти дуже чесний хлопець, - завернув він у шматину газети шість пряників і подав хлопцеві. – Сховай у торбу і сюди не приходь, бо як хтось побачить, то мене з роботи знімуть, - притишив він голос.

- Зрозумів-ів, - заікнувся школяр. – А може б я щось вам робив? – топтався на місці.

- Немає чого в мене ні тут, ні вдома робити, - споважнів і аж розсердився Гнат Петрович.

- То мені й додому не можна до вас прийти? – спитав Петрик на відхід.

- І додому не можна! – уже розсерджено відказав кооператор. – Іди додому вже, бо ще хтось застане тебе тут. Зігрівся, під’їв і не заважай мені!

Петрик вдячно попрощався, потупцював коло порога і пішов на вулицю, не дочекавшись відповіді на своє “До побачення!”

“За ножика і свиту, видно, сердяться”, - подумав про себе хлопець. Надворі вечоріло, і він не йшов, а майже біг, задихаючись від утіхи, що обдарує вдома всіх приносом. “Пригощу не чим-будь, а справжніми пряниками, найбільшого дам матері”, - ніби вже бачив домашніх перед очима. – “Ото обрадуються!” – кипіла в ньому заздалегідня радість за вчинене.

Ідучи вже по підбір’ю, чув, як загадково, аж острашливо шумлять сосни, як скрекоче десь оповісно сорока, а їй гортанно відповідає грак, бачив, як осипається від першого сніжку пилок у підкроння, а над луками та їхньою грядкою мереживними вигибами носяться зграї галок і ворон, поодиноко всідаючись на вершки дерев і знову злітаючи у туманно-сіру імлу, крапочками вливаючись в оті плетіння своїх подруг, мов кличучи у край білу хуртовину з вітром. Стемніло, і строкатого дятлика хлопець не бачив, хоч чув, що той стукає зовсім близько десь.

Село швидко вкуталося у підвечір’я, і до Петрика долинув ледь чутний дзвін із Чигиринської каланчі, рідний і щемний, він ніби кликав хлопця тихими переливами до себе в оте минуле, що в уяві завжди закінчується в рідному Ліскові.

“Коби не голод, то тут ще й краще, - згадався йому батько, як постійна мука і насторога. – Може, ще Боженько його швидко не поверне, а там підросту, здужаю його і відплачу і за матір, і за Тодося, і за сестер усіх, і за себе!” – вирішив, аж приспинившись, школяр.

Сосни, коли він вслухався, шуміли так же віщо, гули ожурливо, гомоніли притаєно, шамрали змовницько чи й загадково, так що в тому всьому можна було почути все, що лиш забагнеться уявити. Не вперше він чарувався тим Бором, розбурхувався і будився, замислювався і зосереджувався. Міське його життя поступалося в красі та заворожливості перед цим, а найпаче пастушим. Шкода лише, що тут немає дядькового Левкового Дмитрика, Дорошенкового Ромчика, Вадика Підопригори чи хоч би Вассо отого та Маріци. Шкода йому в Чигирині ще Гори і каланчі, розливних луків – заспіваних, прохолодних чи покритих туманами, мов ковдрами, обріїв аж до відрогів Степу… Повечір’я зненацька всіялося снігом, і він прискорив ходу додому.

Ні, за батьком він не шкодує, хоч про те і не говорить нікому. Не шкодує, коли не навпаки. В його уяві та пам’яті, крім усього, батько уособлював у собі неволю, запах живиці і стружки, землі і підгорілого, обвороненого на токарнім станку підрізцями дерева, червневого різнотрав’я, меду, яблук та груш у Спасівку – та й тільки…

Схлипливо зітхнувши, хлопець прискореними кроками завернув у своє теперішнє подвір’я, що тьмяно ледь блимало двома малими забитими на зиму шибочками у присмерку вечора. Купи гілля на обійсті лякали його, ніби когось ховаючи за собою, він заглушив свідомістю оте почуття страху та сміло постукав тричі в шибку, як було умовлено заздалегідь. Постукав і втік, стримуючи себе, у хату з боязні.

- Добривечір-ір! – машинально привітався школяр до тих, що в хаті, прикриваючи за собою двері. – А я “від зайця” гости…, - не договорив він, угледівши на лаві, як із хреста знятого, Тодося. Брудний, чорний, як земля, обірваний та обшарпаний брат з ногами, обшнурованими ганчір’ям над геть зношеними черевиками, з латками на штанях, в обкаляному, колись чорному полушубку, з якого стирчали ковтки вовни, налякав школяра. Налякала його і порожня, геть засмальцьована торба-мішок, що лежала на лаві поряд. Вигляд брата приголомшив Петрика.

- …Утік, бо як же там жити, коли на нас полюють чекісти, як на дичину хорти?! – продовжував Тодось мову з матерею, ніби Петрик і не зайшов щойно до хати. – Грабувати людей навколо у останній нужді не випадає, а без того і в загоні насувається голод, як і в селах, де викачники вивалкували і останнє в людей. Мре вже повально люд із голоду, а до наступного врожаю його й зовсім не буде в живих нікого, - зітхнув Тодось схрипливо. – Викачники грабують люд, а їх грабуємо по дорозі до станції ми, то тепер посилили обози охороною, так що і відбити рідко коли вдається, - аж тепер подивився на мовчазного школяра гість.

- То ви розбіглися з Холодного Яру? – спитала сумно, але ніби й обраділо у сина Ганна, уражена його виглядом і виснагою.

- Розбіглися, бо із-за нас поголовно арештовують чекісти селян, як родичів чи знайомих, що допомагали нам хлібом та сповіщеннями про його експропріацію. Розбіглися не всі, правда, частина пішла в чека і здалася, бо ж таким було обіцяне владою прощення, а їх ті тирани постріляли, - ледь не плакав із горя прийшлий. – Я лише навідати вас пробрався, обійшовши вночі села полем та Бором аж сюди. Небезпечно мені, хоч і дістав довідку в Мельниках із созу, що комунар. Занужився я весь. Батька ніби виправдали, чував, думав, вони вернулися, але від тітки Палажки та дядька Саміла дізнався, що їх немає. Гармаші мене спровадили, як чужого, я до діда Павла, а той, сердега, пухлий уже, оповів про вас. Дядько Нестор дідів Павлів по домові також із Яру втік, чекатиме мене і тітку Дарину та дядька Григора Вертепів, щоб разом податися на Долинську, де ніби організувався багатий радгосп, а там є і холодноярівці, то може якось прилаштуємося, - шморгнув носом Тодось і почав роздягатися.

Говорили довго, радилися, бідкалися за Лідунею і Грицем, вечеряли затіркою, і жадібніше всіх її їв Тодось, аж п’ючи з миски. Принесених Петриком пряників мати нікому не дала, а заходилася, завісивши вікна, гріти воду та напалювати піч для просмажки Тодосевого одягу, бо парити його не було часу. При розмові Домашка попросила узяти з собою і її в радгосп, а відтак мати готувала з останнього запасу та пекла подорожникам оладки із кукурудзи та жолудів, вирішивши дати їм останній круг ріпакової макухи, оті пряники і торбинку сушки із грушок, кислиць та глоду. До наступного вечора Тодось був виспаний, вичесаний, одяг його – полатаний і просмажений у печі, а подорожники, підвечерявши, відпроваджені Ганною та дітьми в риданні у невідомий світ при сутінках.

Отак із Ганниної душі були вирвані ще двійко її дітей - у скімленні і сльозах, у відчаї та розпуці – і побачитись із ними вона вже не надіялась, хоч того і не сказала при прощанні. Такої безвихідності, нестямності, безпорадності, такого розпачу вона досі не мала в житті. Безнадія душила її, знетямлювала, судомила, бо ставила питання перед нею, матір’ю, ким жертвувати із дітей і в чию користь вмирати самій. Атже закрилася невдовзі школа, і діти пішли жебракувати, все більше сіл обходячи і все менше вижебруючи їжі навіть для себе, а не те, що для неї. Щоб не пухнути, вона за порадою діда Самохи майже не брала в рот рідкої їжі, з’їдаючи за день морквину чи буряк, картоплину чи ріпину, тому висихала на очах дітей, слабіла, хоч, мов п’яна, ще вешталася по хаті.

Нарешті в хаті, крім зелених соснових колючок-шпильок, які Ганна варила й пила, їжі не було ніякої, і хоч земля поволі очищалася від снігу, а зима відступала, вижити до врожаю в Ганни вже не було і допуску. Діти із жебракування почали додому не повертатися зовсім, вона пробувала шукати на чужих грядках ріпу, пеньки-качани від капусти і врешті – жебракувати. Ходила і бачила в попідтиннях та дворах непомірно роздуті трупи, які вже ніхто не хоронив, поки якогось дня уже і йти не мала сили, злігши в безпорадності на полику і не заклавши дверей.

Того дня вона ще пробувала звестися, когось гукати в холодну хату, але зрозуміла, що і на те в неї сил уже немає, і відчула якусь аж полегшу від того, що все кінчилося для неї. Було легко лежати і бачити в очах палахкотливі хмарища чи тучі, яскраві іскри і марева, що поволі тьмяніли і опускали її кудись у німу, жахливо-мовчазну темінь небуття. Уже у небутті отому Ганна ще чула іноді, як десь у кутику її голови щось дзвеніло чи гуло тоненькою дудочкою, поки згодом і того не стало, ніби обірвалось. Отоді вже якоюсь іскринкою здогаду вона утямила, що вже мертва…

В якийсь день Петрик згадав про матір, вернувся в село, зайшов до діда Павла по путі, застав там у розхрістаному дворі розпухлих, уже мертвих діда з бабою і пішов до себе з буряком та морквиною в торбі. Увійшовши в хату, він відчув такий сморід, що йому аж дихання забило. Розглянувшись у присмерках хати, він побачив на полику мертву матір – зчорнілу, холодну і роздуту. Дихати в хаті не було чим, і хлопець направився до діда Самохи, якого застав на призьбі. Неголене, сиве, аж біле лице старого було пухлим, осаженим, очі дивилися незрушно кудись, ніби й не бачучи, брудні пухлі руки лежали на колінах, крізь порвані дідові штани зеленаво блищали сукровисті і пухлі стегна набряклих ніг. На його привітання дід оце вперше не відповів.

- Діду Самохо, - звернувся Петрик до старого, - мати лежать мертві і уже засмерділись. Може б, їх якось закопати коло Гриця допомогли мені? Маю ось морквину і буряк, то поділюсь із вами, - відломив він дідові півморкви. - Беріть їжте, та підемо закопаємо матір.

Як отой Петриків принос був ними з’їдений, дід, тяжко опершись на ціпок, звівся з призьби, показав рукою на лопату, що стояла під хатою, і чвально посунув із двору, махнувши патерицею, щоб хлопець ішов за ним. В путі приспочили на колоді, Петрик чекав, що дід таки хоч щось скаже, але так і не дочекався, дійшовши до свого подвір’я. “Онімів він, видно, з голоду”, - подумав про старого, коли той наказав йому істиком копати яму поряд із Грицевим горбиком.

Яму хлопець копав довго, а коли вона вже була в його ріст глибиною, пішли вони до матері, там дід завернув мовчко її труп у ряденце, наказав йому прослати друге під поликом, і вони зтягли – дід у головах, а Петрик у ногах – труп матері вниз та поклали на рядно, в якому, перепочиваючи, таки і з хати витягли його, і до ями, тягнучи, допровадили та врешті спустили в неї. Засипали яму довго уже вдвох поперемінно, потім Петрик сидів, а дід підбирав у купі дров поліняки і з них прядивом в’язав хреста, якого змусив хлопця закопати поряд з ямою в головах матері. По всьому постояли біля горбика, і дід, перехрестившись, ледь чутно заговорив: “До тіток у Крим добирайся, хлопче, бо тут згинеш”.

Петрик чекав, що він скаже ще щось, але старий, не прощаючись, рушив з ціпком і лопатою додому, навіть не оглянувшись. Чималу часину стояв хлопець і випроваджав старого поглядом, потім заплакав, стримуючи в собі ридання, і в сльозах побрів від хати попід Бором на шлях, що вів до села.

“Мушу зайти і сказати, що сталося з нами, тітці Палажці та тітці Дарині і вже потім, взявши в них адресу, податися таки в Крим або на Кубань у Зеленчук до тітки Варки”, - бредучи вже селом, вирішив хлопець. Згадалися йому сестри і Степанко, але де вони і що з ними, він не знав і думав уже не про них, а про себе. “Тільки в Криму або в Зеленчуці мій рятунок…”

Парувала земля на сонці, паморочилась голова від запаху живиці, зацвітали котиками кущисті шелюги і лози…