У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший

Секція 1. На полях братовбивств

Хоч як життя не занапащувало людей в Україні і в кінці минулого, і на початку нинішнього століття аж до першої світової війни, та в родині міщанки Христини - чи просто Христі Янчучки, воно було, мабуть, аж показово тяжким. Чоловік її, Карпів батько, зазнавши тортур і неволі у кандалах аж у Тобольську, після “мандрів” із кінцями під недремним наглядом сиску недовго в усе більшій нужді постійно хворів і, мов каторжний, жив та працював, намагаючись наздогнати втрачене в казематах і зв’язати кінці.

Він, Дорош Янчук, заплатив данину отій “Чигиринській змові таємнодружинників” на чолі із Яковом Стефановичем – конотопським народовольцем, кликаний і правторений до пристава уже і в неміччі. Отож, як не гарував, як не силувався зарадити родинній біді, - результатів дочекався лише протилежних, бо Христинка, як називав дружину, не хотячи, кожноліта, окрім перерви в оті його шість мандрівних років, народжувала йому по додатковому дитячому ротові і спинилася аж на дев’ятому, коли господар зовсім уже на ладан дихав, а оті роти вимагали все непосильніших старань, догляду та клопотів, вдяганок та взуванок. Дев’ятою була в Христі хиренька геть Домашка…

Господиня Христя, хоч і не багатолітня ще, просто на очах постаріла, посивіла і згорбилася так, що і люди її не взнавали. Вісімнадцятилітній Карпо Янчук, найстарший, став господарем нужденного двору і сім’ї, відклавши назовсім батькову мрію про подальше навчання в гімназії, бо якраз із бідою-горем кінчав церковно-приходську і на черзі за батьківським заповітом чекали брати: Михайло, Андрій і Пилип та сестри: Настя, Пріська, Дарина, Палажка і Домка.

Помалу слабіючи, Христя передала Карпові, куди заповзятішому від батька, старшування не тільки в обійсті, а врешті і в хаті. Заповіт Дорошів був непорушним і виконувався свято: спершу Михайло, а за ним – Андрій, Пилип і сестри з горем пополам покінчали оту двокласну. Але згодом лише слабий здоров’ям Пилип продовжив навчання, зарахований вільноозначним кадетом-волонтером за рекомендацією якогось високочинного офіцера, що гостив у Чигирині і випадково вздрів на луках “зірвиголову” на молодому необ’їждженому лошакові.

Для решти Христининих дітей батьківська мрія про подальшу освіту обірвалася, і зв’язати її не можна було ніяк. Бачачи оте становище, мати скрушно хитала головою, глибоко зітхала, втираючи сльози: ”Не до науки нам, діти. Даруй мені, чоловіче, недосяжною нам стала гімназія, хоч би вижити якось та виростити їх”, - виправдовувалася вона перед покійником, дітьми і перед Богом у молитві.

І пливли пиняво часи, звикалися і озвичаювалися всі, стаючи поволі до праці, забуваючи про оте недосяжне та звикаючи до старшування в родині Карпа. Як те убозство не дерлося у сяк-так огороджений двір і у стару обдерту Христинину хату, діти її поволі росли і ставали помічнішими, хоч росли і потреби в них. Вони частіше гризлися споміж себе, іноді доходячи до бійок. Карпо, утихомирюючи пристрасті, застосовував запотиличники до братів, а сестер скуб за коси. І годі було матері його вгамувати часом у шаленстві. Він навіть із нею в господарюванні все менше радився, хоч і робив усе ніби від її імені.

Якось восени Христя захворіла і в безсиллі пролежала майже до літа. Карпо в лихові та нужді замкнувся від усіх, усамітнився і геть озлобився на домашніх, але на диво був приязним до рідні та чужих людей. Те роздвоєння в ньому з часом ставало помітнішим і аж явним.

- Чи гоже вам, Христе, на сина ображатися – і чемного, і уважного до всякого і найменшого? – докоряла сусідка і кума Янчисі, коли та якось поскаржилася, що з ним вона не може вже дати ради. – У мене син то таки звір-звіром росте, а Карпо… Дай, Боже, всякому такого, - заздрила кума.

Те ж саме сказав їй і святий отець на сповіді, ба навіть брат, коли виказала своє невдоволення на сина. З того часу вона ніби аж заціпеніла, до смерти нікому не скаржилась і розв’язала Карпові руки для деспотичного старшування в родині.

Мотаючись між нуждою та горем, на позичені в дядька Харитона гроші він купив воли та грабарку і прив’язав брата Михайла до грабарів, нерідко посилаючи туди ще й Андрія. Та праця, зодягаючи обох братів та ідучи на виплату боргів дядькові, не давала ніякого зиску родині. Довелося Карпові влаштовувати старших трьох сестер на міську черепичню, і ті, утримуючи себе геть скромно, таки допомагали родині зарібком, але зубожіння від того не меншало. Карпо врешті влаштувався сам та тартак теслею-столярем і ковалем, добуваючи “поробками” після роботи вдома сякий-такий гріш. Допомагали потроху і Андрій та Пилип., доки останній не пішов у кадети.

Одного літа, як зупинився для переобладнання тартак, Карпо з Михайлом і Палажкою підрядився в село для германування і вбив тим два зайці, бо вони і збіжжям добре підробилися, і юна Палажка зазнайомилась із господарським сином Самілом, а Михайло – з його сестрою Даркою, навіть заручившись. Коли додати, що й хлопці вже заробляли, і дівчата, окрім Христі та слабенької Домки, то життя в Янчуків покращилось, якщо не брати до уваги того, що не давало змоги меншій братії і розігнутися та вгору глянути.

Христя бачила, як розвалюється родинна єдність, пояснювала собі те нуждою та невиправданими забаганками дітей, але робити щось для виправлення становища не бралася, уболіваючи найбільше долею хворобливих Домки та Пилипа. Дивувалася, що діти були зовсім іншими, ніж вони з Дорошем.

Щоб відірвати Михайла від Дарки, яку той майже щовечора навідував, Карпо прилаштував того з волами до чумаків, Андрія посадив на чужу мажару і відпровадив обох ще за заморозків у Крим по сіль. Брати, нарікаючи на Карпа, мусіли їхати, розрядивши і тісноту в хаті, і Карпів настрій. Чумакування невдовзі принесло родині чималий зиск. Поїздці ошатились, одягли Палажку, що мала восени згуляти весілля, та й світа побачили. Услід за Палажкою заміж забажала іти і найстарша з дівчат, Настя, - за Самілового односельця і родича Марка. Поставлений у безвихідь Карпо умовив зятів згуляти весілля в один день, аби зменшити витрати.

В хаті до Христі виказувалася належна шана, всі обрядно, старанно та пильно молилися, питали її ради, хоч і робили те зчаста лише для годиться, найпаче Карпо. Благословіння обом дочкам вона дала без заперечі і свій одяг та оздоби віддала їм у віно до решти. Хлопцям те не сподобалося, але їй, завжди мовчазній і суворій, перечити ніхто не посмів. Великою руйнацією є багатство, але куди більшою – нужда! І ніхто в родині того так добре не знав, як вона, Христя.

Ціле літо численна сім’я Янчуків гарувала на оте подвійне весілля, і коли його здихалися, всі зітхнули з полегшею. Заміж у Насті і Палазі виявився і зискливим, і щасливим – на втіху всім родинам. Дівчата були і вродливі, і не ліниві - сподобалися сватам, з їхніми чоловіками в Карпа налагодилася дружба. Невдовзі по весіллі, перед самими зазимками, до Христі у двір навідався гість із Криму. Був то парубчак Сава Трикопа, в родині якого трохи мешкали Михайло і Андрій при чумакуванні. Гостюючи на Чигиринщині, він вирішив знічев’я їх навідати. Але доля повелася з ним по-своєму. Переночувавши та сходивши наступного дня в собор – були якраз святки, - він затримався, не без старань Карпа, на цілий тиждень, закохавшись так у Прісю, що без неї не хотів і додому вертати. Сподобався і він Прісі. Поїхав Сава з домовою, що наступного літа Михайло, Андрій і Карпо навідаються в Крим по сіль і там кінцево домовляться. Ходила Пріся, як неприкаяна, ждучи весни і отієї чумацької поїздки, і знову вся родина стягалася на придане, світу не бачучи.

Кінчився нарешті той лютий, і Карпо та Андрій, підрядившись на чужі воли, а Михайло на своїх вирушили у чумацькій валці в путь.

Тепло й щиро прийняли земляків Трикопи, що самі були із Чигиринщини і втекли й Крим по отій змові “таємнодружинників”, яка відібрала здоров’я в Дороша Янчука. Трикопи обробляли землю, яку брали в оренду, і мали півтори десятини власної.

Чумаки, швидко придбавши дешевої солі, вже готувалися у зворотну путь, як хтось із них подав думку не везти оцей набір солі додому, а перепродати у Херсонщині і вернутися ще раз та добрати її для дому. Карпо, не ризикнувши гнівити господарів волів і мажар, з якими не було такої домови, відмовився з Андрієм, але Михайлові на своїх волах радо дозволив поїхати з товариством.

Більше тижня по виїзді Михайла з валкою в путь Карпо і Андрій підробляли на прокорм волам і собі на обрізці виноградника заможного татарина, живучи у Трикопів. Якогось дня під вечір валка вернулася, вернувся з нею Михайло, але вже мертвий. Карпо із Адрієм ледь не збожеволіли, побачивши попасмужене ножами лице Михайла та закривавлену білизну на ньому. Виявилося, що по путі назад на валку напали злодії. Ті, що віддали добровільно гроші, були ними лише побиті. Михайло ж захищався до останнього.

Поки в розпачі майстрували хреста й домовину, запричащали покійника святими дарами, Сава найняв мажару з волами і набрав солі. Поховавши Михайла на цвинтарі поряд із Трикопиними синами, що також були забиті бандитами, Сава з Карпом і Андрієм вирушив у Чигирин за Прісею. Батьки йому не перечили, а Карпо та Андрій, прибиті горем, були безучасними. Добралася валка додому благополучно, господар волів навіть плати не взяв за оренду, вдовольнившись двома мірками солі. Христя і вся родина почорніли з горя, а Михайлова наречена Дарина в неприкаяності постриглась у Дівочий монастир черницею.

Попродавши сіль у Чигирині й накупивши дарунків нареченій, Сава Трикоп із Прісею, благословенні Христею, вирушили у зворотну путь, давши слово, що поберуться через сорок днів по смерті Михайла, а до того житимуть при батьках, як заручені. У тісній хаті Христі Янчучки не стало двох дітей одразу. Пріся у своєму листі, який небаром прислала, сповістила, що доїхала щасно, що ходить на Михайлову могилу поливати квіти, що свекор і свекруха – добрі люди, яких їй і не снилося мати, що Сава тепер у Джанкої на підробітках, а як повернеться, вони поберуться. Ще писала Пріся про те, що Сава й свекор накупили їй книжок, то має що читати.

Життя йшло, а з ним ішло і все людське до людей – то повільно, то нежданно й швидко, а родину Христі чекали нові пригоди – до Янчуків скоро вдерлися нещастя.

Почалося все з того, що і Карпо, і Андрій, на два роки молодший, як змовившись, задумали женитися. Карпо вподобав собі ще у двокласній доньку баришника Якима Притули Ганну. Андрій тривалий час таємно зустрічався з донькою протоієрея Лесею, яка по закінченні Петербурзького університету прибула в Чигирин і влаштувалася вчителькою словесності в церковно-приходській школі, де й пізналася з Андрієм, а згодом – у гімназію.

Карпо й Андрій до часу крилися зі своїми уподобницями. Якось перед Покровою, кимось побитий, Карпо заявив, що він, як старший, має право одружитися першим. Тим паче, що коли він не зробить того зараз, то Ганну Притулівну в нього відіб’ють інші. Переконуючи всіх у родині, - а були при тому, крім матері, Дарки та Домки, ще й гостюючі: Настя та Палазя з Марком та Самілом, - Карпо у розмові натякнув, що старий протоієрей Ярема може й не віддати Лесі за Андрія, бо вона не дружина йому, шарпакові, хоч і вродливому та коханому нею. Старшого сина підтримала й мати. Це заступництво дошкулило всій родині, особливо Андрієві.

- Чей же тобі воляку, а не пані треба! Таку, щоб робила, не розгинаючись, босою по снігу ходила, на зарібки йшла! Не в свої сани забаглося тобі сісти! Я й благословіння материного не дам на таке, то схаменися! – сердито й докірливо сказала вона.

Відтоді й пішло в хаті все шкереберть.

Христя суворо звернулася і до Карпа: “Дуже ви в мене на вроду зважаєте обидва! Звідки те у вас? Був би батько живий, вуха б повикручував обом,” – дала зрозуміти старшому, що не захоплює її надміру вродлива Ганна.

Було вирішено, що коли Андрій навідріз відмовляється працювати на грабарці чи їздити по сіль, то воли й мажару слід продати, щоб справити Карпові весілля. Христя на те бурчала: ”Знаю Якимця здавна, хоч і вергає чималими грошима, та більше позиченими, бо п’яничка – тесть твій! Та й Ганку знаю добре! Вродлива то так - у матір Парасю вдалася, а до роботи ще не знати якою буде! А в тебе ж горить усе в руках, як у окаянного! Тобі - “біжи, вернись, стій” – і все на одній нозі, миттю! Те тобі й батько сказав би, то дивись сам!..”

Карпо збагнув, що жити в одній хаті свекруха і невістка не зможуть, тож треба шукати десь діляночку і будуватися окремо. З матір’ю лишалися Дарка, Домка і Пилип, як вернеться з кадетів…

Перед весіллям дядько Харитін зарадив Карпові деревом на будівництво зі свого Ліска та трохи грошима. Ганна пообіцяла випросити трохи грошей у матері, так щоб батько не знав, та й від батька, сподівалася, щось перепаде. Отож, Карпо почав діяти. Йому тут привалила ще й неабияка удача. Троюрідний дядько й сусіда вирішив продати своє дідівське обійстя і переїхати до сина у Єлисаветград, і Карпо ледь на коліна не ставав, щоб той не барився.

Ділянка була геть гола, ще й на горбі. Хата - стара, як світ, гонт на даху подірявився і поріс мохом, вориння погнило. Одинокий старий дядько, маючи намір доживати віку у сина, давно збайдужів до господарства. Єдиною цінністю на обійсті була груша, яка щороку буйно цвіла і щедро родила. Але головне - ділянка була в притичному сусідстві з батьківською і Тясмином, мала смужку сіножаті, хащі чорної лози і кущ калини, що горів полум’ям щоосені. В Чигиринщині м’ята, любисток і калина - здавна неодмінні атрибути кожного обійстя, як і лелеки на дахах у своїх гніздах. На березі в лозах і очеретах, рогозах і купинах завжди селилося птаство і співало весною і літом так, що душа мліла.

Отож, купівля сусідської дільниці була доленосною.

Зразу по весіллі, на якому всім на подив Христі допомагала, хоч та ледве її терпіла з чемності, протоієреєва Леся, Карпо ревно взявся за діло, як учаділий. На місці старої хати скоро лишилося тільки горою печище та купи дров, лат і сволоків із кроквами. Свіжо вбиті кілочки-паколи окреслювали чималі майбутні нові хату, сарай-комору, конюшню і погріб.

- Чи не завелике ти, сину, витіяв собі обійстя? – якось спитала в Карпа мати. – Борги ж треба віддати!

Подібний докір кинув і дядько Харитін, ніби змовившись із матір’ю, і тесть Яким тієї ж співав, та вони лише підігрівали Карпове завзяття.

- Коли вже будуватися, то так, щоб не тіснитися, як досі в батьківській хаті, - відбивався він.

Схвалили його намір, крім Ганни, і Пилип та Леся, що зачастила до них по весіллі, а також старша Ганнина сестра Якилина, яку величали Калиною Якимівною і яка неабияк взялася допомагати Карпові та Ганні. У дворищі тесалося й пилялося подароване дядьком Харитоном колоддя, в’язалися вінці хати, комори, сараю, конюшні-стайні, відкладалися обрізки дерева на погріб. Ганна з Даркою за день мали цілу гору трісок. На пильщиків колод зголосилися обидва Карпові товариші Явдоким та Левко, і робота закипіла.

-Будуємо, Карпе, в тебе, - сказали вони, - а потім по жеребку-чурці трудитимешся ти в нас. І робота наша лише до одахування, а там уже сам обходитимешся.

Звичайно, найбільше клопотів лягало на Ганну. З ночі до ночі моталася вона коло трісок, подавала, підносила, відносила, тримала, ще й обід готувала – при помочі Килини й батьків.

Підкрадалися зазимки, усі три будівлі вже красувалися гонтовими дахами, вікнами на причілках, а кусенець хати навіть світив ребрами свіжої закидки. За традиційною вінковою вечерею Левко запропонував, з огляду на брак коштів, піти гуртом на працю в тартак Січового, щоб підробити щось за зиму, а весною продовжувати домову по отому жеребку.

На виплату боргів Карпо й Андрій робили на тартаку старанно, Ганні допомагали Дарка, Христя та Домка, поки дві останні не злягли геть: свекруха від виснаження, а Домка – від кровохаркання, яке раптом почалося в немічної пропасницями та холодним потом.

Господар, щоб не порушувати домов, мусів позичати гроші в добрих одних, аби вчасно віддати борги таким же іншим. Про лікування Христі й Домки, звісно, не було й мови. До того ж ще й Ганна затяжіла. Піклувалися хворими тепер Леся та Килина, заприятелювавши між собою. Стара Христя таки зводилася з постелі, а Домка почувала себе з настанням холодів все гірше й гірше. Взимку, хоч будівлі викінчувалися більше прихватками, дворище набирало вигляду, з чого натомлені господарі мали велику втіху.

Прийшла поволі і весна, а з нею відробітки Карпа в Явдокима і Левка. Андрій вечорами за наказом Карпа закидав будівлі, а яму під льох-погріб викопав Пилип, що прибув у відпустку до хворої матері. Стосунки Карпа із Пилипом і раніше були натягнуті, а тепер і зовсім зіпсувалися через самовладну його деспотичність.

Хоча все назагал було гаразд: борги потроху зменшувалися, а будівництво повільно рухалося, та наближалися пологи в Ганни, геть занедужала стара Христя, свічечкою догорала Домка, до всього ще й Андрій геть перестав слухатися Карпа, пропадаючи суботніми і недільними вечорами із Лесею за містом: чи в полі, чи в Луці-Діброві.

Карпо ж спав по дві-три години на добу. Ставив перегородки стін, стелив підлоги й стелі, - дядько Харитін, на його щастя, зжалівся таки, дозволив небожеві брати зі свого Ліска все потрібне, а тому ж не було ні кінця, ні краю при Карпових задумах.

Пізньої осені, як Ганна після пологів стала поволеньки ходити, молоді охрестили сина Тодоськом. Охрестили й обійстя, хоч жити ще в ньому не могли. Карпо знову пішов із напарниками на зиму в тартак, хоч плата цього разу всім їм була знижена, як тимчасовим сезонникам. Працював він і слюсарем, і пильщиком, і ковалем, і лимарем, і конюхом, і навіть машталіром, не відпочиваючи часто і в свята та неділі. Але що б не робив, був виключно добросовісний, незмінно клопотався господарством, зустрічаючи і півночі за працею.

По здруженні Карпа із Левком та Явдокимом, що приносили якісь книжки про гетьманів, про життя людей на Землі, про господарські поради і садівництво, час іноді проходив і за читанням та розмовами. Читали Євангеліє і батькову Біблію, Часослов і Календарі, і поволі так пристрастилися до того заняття, що воно зробилося в них системою і звичаєм, відбуваючись зимою в Левка, а влітку – десь на луках чи в гаю та аж на Камінній Горі. Порадницями, товмачами незрозумілого та постачальницями непомітно стали Леся та Килина: Явдокимівна вже кінчала гімназію, а протоієреєва шафа була бездонною. В читаннях часом доходили і до баталій із грамотними жінками, в перемовах та сварках, в аналізі прочитаного робили висновки про найболючіше, дошукувалися причин людської нужди, намагалися збагнути, чому колись багатий край став отаким убогим: чи то через приріст населення, чи через невміння господарювати, а чи через визиск багатіїв князів Бобринських, Браницьких, Устиновичів, Безгородецьких та інших великоцарських прихвостнів і самих царів. Доходили істини: щоб зарадити людській біді, треба позбутися визиску, організувати спротив гнітівникам, а в тому числі церковникам-неавтокефалістам, що стали слугами імперії. По-їхньому, цар є від Бога первопристольною особою, відтак усе божественне і святе для чорнолюду-трудівника належить цареві разом із його каторгами.

Взірцем такого спротиву для Карпа, поволі втілюючись, ставав народник батько Дорош, який, по суті, віддав життя за народну справу. Згоджувалися з Карповим висновком усі, і тільки Леся цінувала над усе просвітню та моральну ролі церкви, особливо відстоюючи автокефальну, виразником якої був її батько протоієрей Ярема, що жив з людьми по-людськи, нікого не експлуатуючи.

Отак у Карпа поволі визріла думка про необійдне бунтарство, і що більше він трудився, то більше переконувався, що не вилізти йому з нужди чесним трудом, доки існуватимуть визискувачі і визискувані.

Надходила осінь. Підробити цього літа на германуванні через неврожай не вдалося. Андрій перестав віддавати свої зарібки Карпові, який жив уже своєю сім’єю, коли той намірився одружитися. Стара Христя, як і перше, погрожувала відмовою в благословінні. Хвора утриманка Домка більше мовчала. Ганна, знову затяжівши, спробувала якось заступитися за Андрія перед Карпом, але той приревнував її до брата і побив. А біда вже стояла біля порога, як нашестя яке на рід.

Якось Андрій за вечерею заявив, що завтра засилає сватів до протоієрея. По тому виникла така сварка, що не змогли й довечеряти. Наступного дня послані до пан-отця Яреми свати повернулися з відмовою.

- Моєї згоди на те не сподівайся і не чекай, сину! – обізвалася мати, стуливши у гніві уста.

- Ми втечемо звідси без благословінь! - скипів у відповідь Андрій.

- А старого пан-отця на кого кинете? – звелася в ліжку хвора. – Чей же, ходити бідака, як і я оце, не може вже! Що то за донька, яка кине напризволяще немічного батька?! Чого той зять вартий, що зіб’є її з путі праведного? Наш рід був чесний і людяний, а ти? В гріб дочасно заженеш і мене, і Ярему. Помисли, ошалілий, що скажуть про нас люди! Не бути тому, поки я жива! Не бути! – материні очі пойнялися гнівним блиском.

Андрій вискочив надвір і не знати куди подався, а в хаті тихо схлипували Ганна, Дарка і Домка та ходив з кутка в куток Карпо зі стиснутими губами, поки і він кудись подався. Спати уляглися без них. У запівніч Карпо вернувся, тихо роздягся і влігся чомусь не коло Ганни, а на підлозі. Андрія так і не було. У наступний надвечір прибігла до них Леся дізнатися, де Андрій, що з ним. Повернувся із тартака занепокоєний Карпо, заставши її з Ганнною і не зустрівши за день брата.

- Учора?.. Бачилися з ним недовго, бо отець мені заборонили зустрічатися, - відповіла Леся Карпові, стримуючи сльози.

- Таки зразу ж і пішов? – доскіпувався він.

- Таки зразу, кажу ж, - заплакала Леся.

- А куди ж пішов?

- Не сказав, лише кинув навздогін: “І ти така!” А пішов ніби додому, бо чула, гвалтував по його путі Квачів собака.

Настала і ніч у Карпових пошуках брата. Нишпорили скрізь і Дарка та Домка. Навідали Настю і Палазю, геть перелякавши обох. Не знайшли Андрія і в його приятелів. Наступного ранку Карпо дійшов висновку, що Андрій, мабуть, подався в Крим до сестри та зятя, хоч не було при нім ні копійчини.

Йдучи на тартак, Карпо помітив відкриту ляду на горище. По роздумі поліз і туди, а розглянувшись у мороці, онімів – Андрій висів на бантині, давно вже холодний!

Горе було для всього міста, про Янчуків уже марно й говорити. Старенька мати стеряла розум. За похороном Андрія, на який зійшлося півміста люду, невдовзі вмерла і Христя, так по смерті сина і не обізвавшись ні до кого і не взявши до рота й ріски. В родинній трагедії обливалися слізьми дочки, плакав Карпо, ридала Ганна. Настя та Пріся, сповіщені про смерть Андрія, приїхали з Криму вже на цвинтар і застали вже й матір у могилі.

Ходили чутки, що Леся теж хотіла повіситися, та протоієрей тримав її в кімнаті зв’язану більше тижня. Підтверджувалась така чутка і тим, що Леся не з’явилась у Янчуків на похорон Андрія, і Карпо врешті з Ганною навідалися до Яреми, хоч той, правда, їх і не пустив у хату, переказавши покоївкою, що Леся хвора і що, може, невдовзі з Божою поміччю видужає та відвідає їх…

На Карпа всі дивились, як на злочинця, хоч ніхто про це не говорив. Настя і Пріся поїхали порізно додому, не попрощавшись навіть із ним, як ішов ранком на роботу. Ганна з Карпом і Тодоськом перебралися жити в свою ще сиру, недобудовану хату. Бавлячи малого, невпоміт цілоденно була коло Ганни Домка, лише Дарка спала одна в старій хаті. Тодосько вже спинався на ноги, а згодом бавив своїм лепетом молоду хвору тітку. Ганна знову готувалася стати матір’ю, а Карпо, як неприкаяний, крутився-вертівся по заробітках та відробітках, ошатнював хату саморобними меблями, а себе й Ганну – одягом. Спали вони мало, бо так уже завелося, і звичаю не міняли. Карпо ще майстрував різні дрібні поробки для базару: люльки, ложки, качалки, макогони, дзиги, фуркала, свищики, сопілки. Не відставала від чоловіка і Ганна - брала різні роботи на дім, вишивала, в’язала, а як придбали на позичені гроші машину “Зінгер”, стала шити. Просиджували обоє далеко за північ за в’язанням начинь та сітей, які продавали для них Шимон та шинкарка Ликеря. Зрідка додому навідувався і Пилип, який кінчав школу кадетів вільнослухачем. Старший брат потай заздрив меншому.

Кінчалася зима. Карпо готувався за прийдешнє літо розрахуватися з кредиторами, відробити Левкові і Явдокимові толокою борг, дозакидати будівлі ззовні і викінчити хату з середини: глиною з гноєм, січкою, потертю і половою. Але його плани і надії нагло обірвалися. В кінці лютого неждано-негадано згоріла батьківська хата, як Карпо й Ганна з Тодоськом та Домашкою гостили в Гармашів: Саміла та Палажки. Довелося Дарці спішно побратися з місцевим ковалем Грицьком Вертепою, а Домці перейти жити до Карпа. Та трагедіям Янчуків і пізніше не було кінця. Весною, коли приїхав Пилип глянути на рідне печище, його й Карпа нагло забрали в солдати, як і Гармаша, Вертепу та тисячі інших чигиринців.

Карпо перед відправкою в Черкаси ледве встиг спустити черепичні кільця в глибоченний викопаний толокою колодязь, поставити цямрини, журавля з цебром, обгородити наспіх воринням дворище. Залишилася Ганна солдаткою з двома дітьми і хворою Домашкою на широко розбудованому, але не докінченому подвір’ї. Втіхою їй було лише те, чоловік встиг поставити в хаті добротні груби й печі, а під яткою наскладати чимало дров.

І пішов Карпо, як і інші, ще не відаючи про бойню, що почалася після вбивства сербами в Сараєвому спадкоємця Австро-Угорського трону Франца-Фердинанда… Де тільки не воювали брати! Пилип бився за Іранський Азербайджан, у Закавказзі з турками. Карпа кидала доля по західних фронтах, куди лише не передислоковували його, коли, бувало, лишався з десятками чи й одиницями щасливців між живими піхотинцями, поки нарешті потрапив він у кіннотники після Варшавсько-Івангородської операції, одержавши хреста “За доблесть”. Скільки висотала крові й нужа в траншеях і бліндажах! Скільки стекло її при трьох пораненнях! Воював у Східній Прусії, Польщі, Галичині, Буковині, де зазнайомився із “Союзом визволення України”. Усе втрачав і знову здобував у боях, бився і без зброї, поки доп’яв осідланого коня й гнучку гостру шаблю, з якою вже не розлучався до кінця отого смертовбивства. А трупів і поранених скільки обійшов, залишивши на путях війни! Гори ж їх лежало і позаду, і попереду! Півтора ж мільйони тільки вбито, а скільки поранено, контужено, затоптано...

Важко сказати, чим би те все скінчилося, коли б не зустріч із чигиринцями Явдокимом, а потім Левком. Вони допомогли Карпові заткнути багнета в землю, осягнувши чорне спустошення після війни імперії за нові загарбання в стражденних Галичині, Буковині, Білорусії, Східній Україні аж до Покубання та Передкавказзя.

Відступ царських військ із Галичини та Польщі, тяжке поранення Карпа, як і потім Явдокимове та Левкове, відкрили їм очі. Довершив усе Брестський мир, хоч він і не був надійним по листопадовій революції й заворусі в Німеччині. Комп’єнське перемир’я скінчило врешті, вгамувавши першу світову бойню, примару смерті й нівечення всього людського.

Чигиринці вирішили навідатися додому і йти самохіть воювати вже за свою волю із розрекламованим Миколою Кропив’янським з Чернігівщини, що наплював на своє царське підполковництво і організував армію іншого штибу. Чули вони і про таращанців на чолі з Боженком, і про сіверщан – із Черняком, і про богунців – зі Щорсом у Гайсині, як і про червоних козаків – із Приймаком.

Всього кілька тижнів пробув Карпо вдома, варячись у розмовах про землю, заводи й фабрики. Багато подій за цей період спочину відбулося у світі: заливало все повінню революції, що повалила ненависний усім царат, принесла звільнення поневоленим віками народам. “Тюрма народів” сконала, здавалося, назавжди! Відмова царя від престолу, мов громовиця в ясний день, впала і в Україну! Лютнева революція, як пожежа, запалила поневолених, а перехід влади до тимчасового уряду розбудив і надихнув надіями й жадобою до волі й людського життя мільйони! Ентузіазм у поневолених імперією землях був небачений! Додала оп’яніння, розброду, сум’яття, анархії та плутанини і Жовтнева революція, яку охрестили путчем і яка породила чимало всіляких страхів, у першу чергу, серед багатіїв, ненависних трудовому людові, бо вони не бажали передати трударям їхні ж багатства та знаряддя, землю та зиски з неї. А якщо ти трудящий, тобі слід лише прилучитися до червоних козаків, і ти вже борешся за власну землю і волю.

- Воля народам! Земля, чуєте ж, - селянам, тим, хто її обробляє! Заводи й фабрики – робітникам! – дзвенів голос Лесі Яремівни на мітингу, що стихійно виник під Камінною Горою в Чигирині. – Тартаки, черепичні, маслобійня – тим, що працюють на них! А кому ж би ще? – агітувала вона, переконуючи натовп.

- А церковний та соборний приходи кому ж? – допитувався хтось із натовпу уїдливо.

- Прихожанам! Кому ж іще? – відповіла, не ображаючись. – Вони самі по собі спустошіють, як люди опанують знаннями, а старші вимруть. Вони будуть музеями, де діти і внуки наші вчитимуть, як жили наші діди, батьки і ми з вами.

- Не хорони нас дочасно! - кричали старі обурливо. – Ще побачимо, хто кого хоронитиме! Ач якою бузувіркою отець Ярема нас порадував!

Розгоралися суперечки і в Карповій хаті, куди сходилися Пилип, Левко з Явдокимом та Леся з Килиною. Читали заяложені передруки “Іскри” і горнівські “Вікна”, привезені Варварою Хорунжою з Умані, старі листки “Української хати”, “Українського альманаху”, придбані на ринку.

Найбільше сперечалися про пореволюційні події, осуджуючи трибунали, інфляцію, махновщину і взагалі бандитизм, народження якого в Україні Левко відносив на карб “тюрми народів”. Згадували прихильно Леніна, Плеханова і Маркса, а Донцова, Петлюру, Міхновського, Винниченка, Мазепу, Грушевського, Єфремова, Петрушевича, Скоропадського критикували. Свою особисту думку про них мала лише Леся Яремівна, хоч і вона добре не розуміла, що було у них народним, а що - антинародним.

Суперечки вели про Черняка та Дубинського, отаманів Палія, Марусю, Шкуро, Зеленого та про батька Махна; про києвокомунника Деборія-Мокрієвича, таємнодружинників Стефановича, Дейча і Бохоновського, які втекли від смерті з буцигарні, віддавши царським тортурам тисячі шабелівчан; про Раковського і П’ятакова, Григора Грінька і Петровського; про “воєнний комунізм” і Восьмий з’їзд РКП(б); про Червону Армію та козацтво. А спинялися на необхідності спільної боротьби проти білогвардійщини та банд за державну незалежність кожного народу…

Доходили думки, що перемагають наглі та ті, хто більш політично підступний, більш спритний у гаслах-лозунгах і відозвах, хто, хоч і облудно, береться за найболючіше народне і переконливіше доводить полегшу йому. У суперечках виходив переможцем Ленін з його велико-неділимими послідовниками, що у своїй програмі грав правом для всіх народів на повне виділення у самостійні держави із землями, заводами і фабриками.

У вогнищах і димах злочасся, у сутичках з бандами, в боях із чорними, білими та червоними силами в Україні проголошувались, отому всьому наперекір, чотири рятівних демократично-людських Універсали Центральної Ради – про устрій у своїй суверенній державі з власними порядками, грошима, банками, амбасадами, зв’язком, автокефальною церквою, справедливим майново-скарбовим і природним розподілом імперії.

Чигирин животів у своїй занехаяній закутині та глушині, горів на пні полум’ям ночами і днями. І не лише Ганні Янчисі, при відсутності Карпа, годі було второпати, хто і куди кличе їх, а й куди розторопнішим і обізнанішим за неї.

Якось у присутності Лесі Яремівни та Варвари Степанівни було вирішено, що Левко, Явдоким та Карпо подадуться разом з іншими селянами та міщанами з Чигиринщини до Примака, щоб піти за Леніним та його обітницями. Вияснилося, що Варвара Степанівна і є уповноваженою в Чигирині від УКП на організацію Червоного Козацтва.

Виїжджати домовилися через кілька днів. Наступного дня Карпо спішно почистив коня в дорогу, переглянув сідло, прооліїв попругу, погострив та змастив шаблю. По обіді підгріб у дворі, склав у ятку дрівця, сходив попрощатися з тестем і тещею, навідав дядька Харитона і вернувся якраз тоді, як у двір услід за вшореними кіньми вкотилася якась дараба. В ній сидів Пилип у якомусь чудернацькому одязі, а при ньому була дівчина-молодиця. По її одягу Карпо здогадався, що гостя десь із Галичини чи Буковини. Кинулася йому у вічі братова худоба і його великі з хворим блиском очі та неймовірна врода його супутниці-чудерначки.

Оговтавштсь, Карпо пішов назустріч братові, який, неквапом злазячи з повозу, щось проказав до незнайомки і аж тоді направився до господаря.

- Хворий ти, брате? - притулив Карпо приїжджого до грудей, - Лиця на тобі немає. А ми вже не знали, що й думати…

- Добралися додому, слава Богу. Аж від Коломиї правторимося. Та ти, - спохопився Пилип, - жінку мою привітай, - повернувся він очима до красуні, що злазила з дараби і несміло йшла до чоловіків.

- Просимо, дівчино, в наше обійстя, - простяг Карпо руку до неї і тут же смикнув її назад, бо гостя раптом кинулася цілуватися, аж він спаленів.

-Йой, братове Карпе! Чом не дозволяєте вас поцілувати, як рідного!? Чей же братова я відниньки ваша! – таки спритно чмокнула вона Карпа в уста. – Ксенею іменуюся, Оксаною. Чи ждали-сте такої файної собі невістки, як ня? – пантеличила вона господаря мовою. – Все ‘дно приймайте, бо бігме, нігде від Пилипка не піду! Кажуть, що гарна я, тільки язиката, і Пилипко тієї ж, мов когут, піє, а кому та врода тре, коли лиш кусник, яко рукавець-парцельок грядки у брата, та й по тому? На бульбу не доста! Сироти ми! А в парцелику – їден камінь, то що може вродити? Хіба хопта одна!..

Карпо слухав скоромовку вродливки-невістки, направляючись із нею на лавицю під хатою, невпоміт оглядав із ніг до голови її статну постать, осмілюючись, дивився в її непомірно великі очі – то ясно-голубі, аж сонячні, то ніби потемнілі, як захмарені, чарувався вишиванкою-корсеткою, клітчастою самотканою плахтою й підтичкою і в душі хвалив Пилипа за вибір.

- Випрягай, брате, коні, а я полюбуюсь невісткою. І куди ти дивилася, і де твої очі були? – розвів він руками, аж потепліло в Пилипа у грудях. – Чи ж ти бачила, Оксанко, який він немічний? Сопливий же!

- Йой, та як не бачила-м! Та ж люблю його, Карпе, гей би Бога!.. А Чигирин ваш – то ж столиця гетьманська? Начулася-м про нього і їхала, як на яке отцеве казання в соборі! На казання я й дома любила-м ходити… То ж приймайте нас, добродію, до себе, як рідних, - світила Оксана очима на господаря.

- Та де ж нам подітися, Оксанко? Радо приймаємо, - відповів їй у тон Карпо, кладучи собі на коліна великі мозолисті руки. – Що правда, і приймати не дуже є куди, бо ж бачиш… - показав він на недокінці.

- Йой, Карпе, абись ми здорові були, все те на грунті зродиться. За літо щось нагаруємо, як газда мій поправиться.

- Ганно! Ганнусю! – покликав Карпо дружину, що шпарувала стіну в хаті.

Вийшла на поріг господиня, вся в глині, з підтиканою спідницею.

- А це ж хто в нас?.. Боженьку! Пилип! Слава тобі, Боже! Живий-здоровий? – уздрівши незнайомку, насторожилася.

- Жінка я Пилипкова, - звелася і пішла навстріч господині гостя. – Оксаною, Ксенею звуся. А ти, зовухно, чую, Ганка, то будемо сестрами, - і схопила Ганну в обійми, аж та засоромилася. – Файна ж ти, Ганко, як ангел-херувим! А я, грішна, не вірила Пилипкові…

- Ятрівка я, - поправила господиня чесно.

- Хай буде і ятрівка, - знехтувала Оксана сказане.

Карпо, сидячи на ослоні і про себе печучись отим приїздом, мимохіть порівнював обох молодиць і переконувався, що його Ганна і трохи вища, і красою не поступиться Оксані – аж теплилося у нього в грудях від того висновку. Підсів до Пилипа, поділився отим потаємним.

- То я, Оксанко, зараз помиюся та трохи перевдягнуся, - метнулася господиня.

- Я тобі, сестро, допоможу і сама трохи помиюсь. А де братова та небожата? – запитала, видно, обізнана від чоловіка про Домку, Тодоська і Домашку.

- А-а-а, - здогадалася Ганна. – Пішли десь до моїх батьків, скоро вже вернуть. А ми зігріємо води на кабиці чи підемо в берег митися?

- Йой, зовичко-сестричко! Думаєш, я знаю? Мені чи в калабані, чи в кориті – все їдно! Тільки би-м трохи лепу змили, бо тих путівців-гостинців було та було. Ми ж си-правимо лем два місяці із Бродів.

- Отак довго правилися? Чим же жили? Як харчувалися? Де спали? – поймалося серце в господині.

- Йой! Вважай, прошаками та жебраками більше й правились-ми. Аби-м так жила! Ні грейцерів, ні пеньонзів, окрім ринського чи злотих, ніхто нігде не брав. Пилипко, сарака, аби-м здоровий був, - кинула вона теплом очей на чоловіка, - прецінь ледь поміняв тоті гроші на рублі!.. Та ти бери одіж та підемо, - сплеснувши руками, пішла вона бігцем за чимось до повоза.

Карпо й Пилип, схилившись, говорили про се, про те, не випускаючи жінок з поля зору, і були обидва вдоволені ними, хоч і турбувалися, кожен по своєму, отим становищем обох родин. Господар втішався, що не залишиться дружина сама з хворою сестрою та дітьми, що будуть при них брат та невістка. Здогадувався з острахом, що Ганна може знову завагітніти, то Пилип із Оксаною і поготів у пригоді стануть. “Пилип і догляне тут все, і розрадить, і збудує на печищі щось собі із Оксаною та й Ганні допоможе,” - промайнуло в голові, поки слухав брата.

- Я ж знову вирішив іти на війну з товариством, - похвалився приїжджому, - бо ніхто нам ніякого добра не дасть, якщо самі собі не добудемо. Козакам землю надаватимуть.

- Я в цьому не сумніваюся. Пішов би і сам, та не можу ж лишити важку дружину.

- Так-таки нічого й немає в неї? – перепитав Карпо співчутливо.

- А таки немає, - глибоко зітхнув Пилип, - коли не рахувати любові до мене. Адже виходила мене в шпиталі, а опісля вдома. Та й у путі була і поміччю, і розрадою.

- Бачу, що, окрім вроди та здоров’я, нівроку, має й добре серце та веселу вдачу. А цього за гроші не купиш. То хоч перевдягнутися має в що?

- Лахів у неї на якийсь час стачить, тішиться ними. Надарували родичі перевдяганок чимало, як ми виїжджали, хоч і убогі. Дружні вони, прихильні з-поміж себе, даруй, не такі, як ми отут.

- Слава Богу й за те, - подивився Карпо на невістку, що порпалася у вузлах коло повоза, спинаючись на пальці. – Часу в мене обмаль, то може ще сьогодні сходимо до дядька Харитона, попросимо допомгти й тобі лісом на хату чи ще чимось.

- Ти просто вирвав у мене це бажання, - придавив Пилип братове коліно. – Бо ж як почув, що збираєшся на ті змаги, ледве не заплакав. Сам же знаєш, не дуже люблять мене дядько, а ще коли дізнаються, що одружився на бідній, на його думку, чужинці, то вже й зовсім мені не поздоровиться.

- Такий він уже є, ніякою красою його не проб’єш. Ні-ні! Йому, як і покійниці-матері нашій, щоб волякою була та придане багате мала, а все інше – марниця.

- То коли підемо до дядька? – нетерпеливився Пилип.

- Нехай, думаю, спершу жінки помиються, а ми за ними, бо ти ж з дороги. А тим часом вернеться Домка, то повечеряємо й підемо.

- А до вечері не краще? – обережно поцікавився Пилип.

- Обізлиться старий, що ще щось не допорав, - стримував Карпо брата. – Домовимося попрацювати завтра в нього на подвір’ї, бо там чорт ногу зломить. Ти підгрібатимеш сміття, а я щось тяжче собі візьму, - подивився Карпо співчутливо на брата.

- Відпочину за ніч, то і я щось осилю, а Оксані скажеш, що йдемо лише навідати…

- Я б і один пішов, та воно краще, коли й ти догодиш старому увагою. Адже прошаками, як каже твоя Оксана, йдемо. Та коня його не забудь похвалити, - наставляв, - там не кінь, а звірюка! Нікого до себе, окрім старого й мене, не допускає й близько…

Тим часом зовиці-ятрівки простували до річки.

- Верети тоті прати взялась-ти? – спитала Ганну Оксана, вказуючи очима на рядна.

- Оці? – ледь стримувала себе Ганна від отієї зовичиної мови. – Це рядна в нас. Запам’ятовуй наші назви, бо тут тебе не зрозуміють.

- Буду, сестро, старала-м. То ті рядна-рябчаки прати маємо? – не вгавала.

- Та ні, завісимося ними в лозах від людей.

- То там якась калабаня?

- Яка калабаня? Річка Тясмин у нашому березі.

- То ми на тоту річку йдемо, що переїздили по мосту?

- А то ж куди ще?

- Або, гадаєш, я здогадувалася, куди йдемо? Йой! Бачу вже! А тен берег чий же? - спитала, як перевалили горба.

- Оцей, що проти нас, тепер наш із Карпом, а тамтой – твій і Пилипів.

- То й у нас є берег? – як дитина, схопила Оксана на радощах Ганну за руку.

- А як же? У нас свій, а у вас свій!

- А Пилипко вогорив, що у нас нічо немає, бо мамин парцелик Домка має гейби посідати, - подивилася Оксана в очі супутниці.

- Домці, сестро, - зітхнула Ганна, - мабуть, він уже не потрібний. Дуже вона хора. Ледь здужає ходити.

- Ганко! Ти ж направду, як богиня, гарна! – не втрималася виказати свого захоплення Оксана. – Любить тебе пан Карпо?

- Не дуже, сестро, - мимоволі зітхнула та, – і що далі, то менше.

- Пилипко мій не такий, хай здоров буде! Він не вирвитуз є, не батяр, не здрайця, як гинші, аби-м так жила!

- Ти куди гарніша, Оксанко! – захоплювалася гостею Ганна. – Як налита і силою, і жіночістю! Таку й на край світу повезеш, очманівши! – вертіла вона купальницю навкруг себе.

- Заглядалися газди на ня, холера би їх узяла, а я Пилипка немічного покохала-м, бо – офіцір!

- Який він тепер офіцір? – згасила Ганна мову співбесідниці. – Хіба знову піде до солдатів?

- Списали його, сестро! Геть списали, казав. Урльоп дали. А козакам землю даватимуть?

- Може. Підемо у воду, поки нікого не видно, - щулилася від прохолоди Ганна.

- Підемо, лем я не плаваю, сестро!

- Колись навчу, а тепер на мілкому мийся, - і Ганна шубовстнула в тихі хвилі Тясмину, аж вода завирувала.

Милися, розпускали і міряли коси, і Ганна мусила визнати, що в Оксани коса куди пишніша. Від бронзового тіла зовиці аж пашіло жаром.

- Коб була-м така біла, як ти, Ганко. А то, най його шляк трафить, гейби в лепі вся! – сміялась вона, тримаючись за досить опуклий живіт. – В Пилипка також тіло біле, аби здоровий був!..

- А не зашкодить тобі холод, сестро? – вказала поглядом Ганна на живіт зовиці-ятрівки.

- А то чо? Звикла до того в газдів. Чей же і зимою, вважай, роззутою ходила-м, зарібки гарувала-м.

- Добре, що ти по них, а не вони по тобі, - посміхнулася Ганна, надягаючи на витерте гаряче тіло сорочку.

- По мені не ходили, сестро, цноту Пилипкові віддала-м, - похвастала Оксана. – Йой, а штанців ти чом не маєш? – диву давалася гостя.

- У нас їх рідко хто із жінок носить літом, - пояснила Ганна.

- Е ні, зовухно! Те не є добре. Я одягну тамті, що була в них, а ти ось ці чисті маєш, бо ж сором! Я сюди правилася, то й штани одягала-м, а вже тутки, у великій Україні, Пилипко звелів зняти їх. В мене троє ще є – дарунок братової.

Ганна нехотя спробувала надягти дарину. Ніжна байка приємно обтягувала тіло. “Як вона, бідна, буде жити? – подумала Ганна, викручуючи коси. – Чужа ж тут і вбога!..”

Геть звечоріло, як ятрівки вирушили під гору до обійстя, несучи в оберемках одіж. Оксана перевдяглася в квітчасто-клітчасту спідничку і звичайну полотняну сорочку, коротшу за Ганнину.

Хтось палив потойбіч Тясмину торішнє листя, і сиві дими впліталися в сіро-сині туманці вечора, духманячи околи. Хтось десь виляскував праником полотно чи білизну, і Лука луною повторяла: “Так-так-так! Так! Так! Так!”

- Файно ту у вас, сестро! Йой, файно.

- Тішся тепер тим, що є у тебе, бо ж оте обійстя твоє, - вказала поглядом на дерева в сутінках Ганна. – Земля там краща від нашої.

- А то чо меншому ся достало? – дивлячись у сутінки, запитала Оксана.

- Така, видно, твоя доля, - зітхнула господиня, не знати від чого. – Одному краще, другому гірше посилає…

У дворі їх зустріли стривожені Домка з Тодоськом.

- Чого ви так довго там бовталися? Чоловіки як не показяться, - шепнула вона, поцілувавшись із зичливою приїжджою. – Я, Ганно, воду поставила на кабицю і дрова підпалила, то може галушок звариш?

- Куди маємо, сестрице, квапитися? – нарочито голосно мовила Оксана, беручи на руки тяжкого острашеного Тодоська. – Чей же вперше ся зустріли! Ще нагаруємо-си, би-м здорові були, - явно адресувала вона свої слова чоловікам. – А чо, мо’, неправду кажу?.. А де ж твоя мала однойменця, Домцю?

- В баби Параски лишилася. Не могла відмовити, - виправдовувалася перед Ганною. – На пару днів просили лишити.

- То й добре, - заспокоїла її Ганна. – Там їй краще буде.

Карпо, на Ганнин подив, стримався, сказав лише: “Вечерять же, Ганко, треба вже, а ви…”

Вечеряли мовчки гречаними галушками, колом сидячи на рядні і наколюючи їх на спички. Зголодніло сьорбали гарячу юшку, лише іноді перемовляючись під стріски вогнища, що догорало в кабиці. В сутінках чулися перші погуди хрущів, з Тясмину доносилося кумкання жабок, що спліталося зі співом птаства по берегових лозах та вільхах за Лукою в один ручай. Особливо чарувало й заворожувало все Оксану, яка вперше чула таке.

Зразу по вечері жінки вляглися спати. Чоловіки подалися на край міста в гості до дядька Харитона. На тому й скінчилося вбоге свято зустрічі та знайомства з новоявленою невісткою. Сподобалася і вона всім, в всі їй. Спати вона пішла “на фіру”.

- Йой! Чо си турбуєте? Спатиму, як маком напоєна. Звикла-м у довгій путі, - запевняла Оксана господарів.

Наступного дня з досвітку Ганна, як заведена, місила заміси, закидала й шпарувала хату, а Оксана, від допомоги якої та навідріз відмовилася, весь день гребла, чи як говорила, теребила свій перцельок-городець, почавши від вулиці і аж до берега. Ганна, коли виходила по воду чи по глину, бачила нерозгинну постать ятрівки, розуміла її запопадливість у роботі і раділа за Пилипа.

- Тутки у вас, сестро, грунти куди ліпші за наші, - хвалилася Оксана за обідом Ганні. – У нас тамки твань та болото чи ізвори з каменем, а ту рівнинець чорноземний. На ниву і капусту садовити можна, і огірки, а під гору тоту – бульбу, квасольку чи ще щось, - планувала вона.

- Щось посадимо, Оксанко. А де ж подвір’я будете зводити? Десь коло печища може?

- Не маємо ж насіння, а на подвір’я треба всякої ліснини, а де її взяти?

- Якось і грядки засадимо, і хату зведете, - втішала господиня зовицю. – Не печися тим, Оксанко. Думаєш, чоловіки пішли просто в гості ото?

- А то ж чо? – зробила великі очі Оксана.

- Пішли відробляти за ліс до дядька. Думаєш, де ми взяли лісу оце все звести? В нього ж!

- Він що, дідич у вас який чи маєтник?

- Коли дідич і маєтник це багач, то ні, але Лісок свій має, що й на тридцять обійсть вистачило б.

- Відробляти?.. А я си дивлю, що братко Карпо взяв граблі, думаю, віднести позичене хоче. Добре, що я вмовила Пилипка накинути мого киптарика. Хорий же ще, - притишено призналася. – Ну геть-геть!

- Карпо його лише для догоди дядькові взяв, двір загрібати, а по господарству все сам робитиме. Шкода лише, що знову напосівся йти на війну. В п’ятницю вже чигиринці мають відбути в Гайсин.

- А ти, сестро, вговори го си лишити, хоч напоки-що.

- Те неможливе вже, бо заберуть до царських генералів або ще десь.

- А він за комунію йде?

- Не за комунію, а за червоних козаків, - сказала Ганна. – У банди йдуть молоді повсюдно, а козаків землею ніби наділятимуть. Може, то й щастя твоє, Ксеню, що твій хворий, бо здорових усіх беруть, - заслізилася Ганна.

- Йой, сестро! Ти чо? Може, все кінчиться файно, адже козаки – то, прошу, не ляські які жандарі, - заспокоювала, хрестячись, Оксана.

- То гірше, зовичко, за жандарів, то, як кажуть батько, смерть наша.

- Свята Маріє-Магдалино, спаси й помилуй, - замолилася Оксана. – Цю велику Україну так розписували мені, - заговорила згодом, - а воно, бачу, ту більші нявки-злидні жиють, ніж у нас. Під тамтими ляхами хоч кавалок хліба мали, а тут, під маскалями, в трударя-сараки і того бракує. Там вшисько лях бере, а ту москаль і позавшисько, бачу, обдирає.

- Були й ми, хоч убогі, та як мовиш, з кавалком, а тепер у цю війну все скінчилося, навіть селяни без хліба животіють.

- А я, сестро, в тяжі оце, - перевела мову Оксана на інше, показуючи радо на свій живіт.

- В якім тяжі? Вагітна, то це я знаю. А чого ж радієш?

- Як то чого? І вуйко мій, і брат, і панотець радили мені, як мала-м сюди правувати, щобись дітей більше дбала-м, бо ж вигинуло і гине люду нашого у войні скільки, а хто ж його, як не ми, сестро, відродить?

- Так радили, кажеш. І не соромно їм та й тобі було? – глянула Ганна на Оксану. – Отець, мабуть, молодий?

- Чому молодий? Панотець, як світ, старий вже, а що?

- У нас ні отець, ні брат, ні піп зроду такого не порадять.

- Бо не розуміють, альбо той піп, може, москаль який, то йому байдуже до приплоду нашого. Що ж тут соромного? Ми ж, жінки, перше маємо брати собі на карб, аби наш народ жив і множився. А хто ж іще, сестро?

“Он воно що… Їхні люди мають оправд у дітях і ними так не печуться, як наші, а навіть тішаться, бо замість докору мають пораду не лише рідних, а й святого отця. Дивина! І чоловіки у них не докоряють жінкам зайвими ротами, і то, мабуть, розумно. Он і Леся зізналася, що коли б вона послухалася Андрія та віддалася йому, то мала б сина чи доньку, а з ними і горе було б меншим,” – роздумувала Ганна, зрозумівши, що марниця всі поговори, коли жінка має свою радість і втіху.

Два дні підряд працювали Карпо і Пилип у дядька і таки домовилися зі старим про ліс на хату. Раділи, бо Харитін сказав, що схвалює побудову нового обійстя і буде допомагати, чим зможе. Третього дня зранку брати були вже в дядьковому Ліску і за день зрубали та спиляли цілу купу лісу, частину навіть перенесли до мосту, а допомагав їм ще й Левків брат Никодим…

Так як в Україну прийшла безвихідь громадянської війни, то кожний чоловік при повнолітті мусив до когось примикати, йти в якісь загони і воювати за хату, родину, двір, село чи місто – або з російською білою армією та бандитами-чорносотеньцями, або із ватагами проросійських анархістів, яких особливо багато напливло в денаціоналізовану імперією Україну.

Настановивши Пилипа в господарюванні та будівництві, Карпо попрощався з Ганною, хворою сестрою Домкою і Тодоськом, поцілував малу Домашку в колисці і пішов на ярмарчище, де збиралися Червоні козаки, толком не відаючи, куди вони прямуватимуть. Гріла чигиринців віра у те, що рештки царату будуть знищені, багатії втечуть світ за очі, банди будуть розбиті, а земля, ліси, фабрики й заводи належатимуть тим, хто трудиться.

Не лише Карпа кликала надія донищити на рідній землі поплічників царату і породжені ним банди усіляких самозванних і самочинних атаманів, які загуляли по Україні, вбиваючи, руйнуючи, плюндруючи і нищачи. Надія гріла і соціал-націоналістів, соціал-демократів, соціал-революціонерів, селяноволівців, робсільдемократів, самостійників, автокефалістів, укапістів-боротьбістів і сонми інших. Проімперським елементам було вигідне оте різночинство, вони потай організовували, вели, спрямовували й насаджували його, бо спай народу, тим більше на національному грунті, призвів би до неможливості боротьби з націонал-соціалістами та націонал-демократами в Україні.

Шикувалося Червоне козацтво під Камінною Горою: кіннотники – до Примака, пішці – до Черняка, матроси – в Одесу і Кронштадт. Дзвонив, як і на всякі урочистості, дзвін із каланчі, загони вибирали старших, які мали порядкувати в путі. На майдані стихійно організовувалася так звана чигиринська сотня, яку очолили чорноморський матрос Михайло Брайко – отаман і його побратими Юхим Гудзенко, Йосип Солонько та Денис Мищенко – сотенні товариші, отаманці відділків.

Карпо, стримуючи у грудях щем і біль розлуки з родиною і обійстям, ніби бачив, як гарують коло будов-недокінців його Ганна, а поряд на голому дворищі – Пилип із Оксаною. І рвалося його серце навпіл, і крутилося в його голові сказане перед смертю матір’ю, що рід їхній зачурканий ще із прадавна, а тому щастя йому ніколи не буде. “Може, то неправда, - шукав він полегші, - може, колись буде нещастям, як і всьому на землі, кінець?” Сумота, непевність, навіть страх скиглили в його душі – і на майдані, і вже на мосту, коли оглянувся на Камінну Гору, під якою виріс і від якої тепер ішов, не знати, куди… А день стояв сонячний, тихий, теплий.

За мостом Карпо побачив у голові загону Левка із червоним стягом на держальці і подумав: “Як на парад ідемо!” Стяг віявся ледь-ледь. Обіч шляху загін мовчки проводжали старі й малі та жіноцтво, і не в усіх очах він бачив приязнь чи співчуття. І все ж у ньому росла певність, що вибір їхній правильний, - мабуть, не місто треба боронити, а увесь рідний край, тоді вони здобудуть і землю трудівникам, і заводи та фабрики – міщанам, і тоді настане рівність для усіх і достаток.

Думав він і про місто, й за яким зрісся і яке полишав. Його Лука й Гора, яри та байраки із верболозами стояли в очах, як і знайомі та незнайомі люди, і дивились на нього з докором, що кинув те все, хтозна на кого і для чого.

За містом до загону влилися відділки вітовчан, стечівчан і крилівчан. Через кучугури, шелюги й чагарі він позмієно вибрався в степ, і до прощальних кукукань зозулі з Луки долучився розливно-срібний спів жайвора. Загін віддалявся у дзюркотах жайворів, дихаючи духмяно-п’яним вітерцем і купаючись у ласкавості підсоння, яке ховало в димному мареві серпанків рідне місто. У загонний ручай по путі вливалися все нові й нові відділки пішців, вершників, повозочників. Ввечері під Черкасами загін уже був уп’ятеро більшим, мав навіть тачанку з кулеметом-скорострілом.

По путі Явдокима ще з трьома побратимами було віднаряджено під Звенигородку, а слідом і Левка, ніби за завданням самого київського губоргбюро. Їх відірвали від рідного загону разом із трушівчанами Трохимом Шапошником, Вдовенком, Пателахою, Тарадаєм та іншими і направили на Лівобіччя…

Криваві шляхи кликали і манили до братовбивств у боях, а по них лишалися смерть, каліцтво, руїни, печища, нужда і голод…

Вже в другодень під Черкасами коло залізничного мосту Карпо брав участь у бою з “вільнокозаками”. Були вони достеменно такими ж, як і він, - убогими трудівниками і антибільшовиками, обнадіяними землею та “всеволею” в Україні без білопогонників, поміщиків і приставів. Вечірня сутичка з ними біла короткою. Червоні козаки заскочили “ворогів” несподівано з тилу, загін їхній був незгуртованим, провідники – якимись невпевненими.

Солдатські червоні загони, що купчилися поряд у місті, трималися родин, чули себе тут господарями, мали ватажків: Золотарьова, Константинова, Лаканцева, яких підтримували міський голова Ради депутатів Нестеренко та її члени Дудкевич і Тищенко. До приходу Чигиринського загону їм доводилося часто переховуватися, поневірятися та пристосовуватися, декларувати населенню неймовірне, щоб вижити. Очолювали їх представники підпільного сиску К.Бергавінов, І.Семирозов, П.Орлов, В.Новиков, Ф.Фомін, Є.Грудман, що прибули з Петрограда, як виконавці продрозверстки.

Влада в Україні в роки громадянської війни утримувалася то Центральною Радою, то Директорією, то Гетьманатом, але при всіх адміністраціях через проросійські чорносотенні царсько-імперські домагання, через недосконалості урядових програм та через відсутність в українському суспільстві єдності і традицій державної самостійності вона була більше тимчасовою. Білу гвардію підтримували Польща та інші європейські держави, які – свідомо й несвідомо – зі шкіри лізли на свою погибіль, щоб відтворити та врятувати Російську імперію.

Починаючи від Черкас, Карпо вперше почув про провідників червонокозацтва: Рябоконя, Вербовецького, Майбороду, Шерстюка, Блюхера, Якіра, Залізняка, Федька, Криворучка, Мінца, Василенка, Воронянського, Примакова, Коцюбинського, Боженка, Дубового, Жлоб, Думенка, Ворошилова, Будьонного, Фрунзе, Щорса, Котовського, Пархоменка, Шарима та багатьох інших. Він пройшов тисячі кілометрів рідних шляхів, полишивши за собою понад вісім мільйонів тих, що стали жертвами братовбивств. У гарячих боях, у підступах і переходах Карпо горів, як у пекельному вогні, жаданням перемоги, наближенням мирного трудового життя на вільній землі. Долав він той кривавий шлях у Галичині і Буковині, на Поділлі та Волині, на Харківщині і Полтавщині, на Кумі та Покубанні, побував у Тамані, Бесарабії, Криму, пройшов Білгородщину зі Ставропільщиною.

Сорок шість, як казали командири й комісари, великих і малих ворожих армій та з’єднань братовбивчо переміг із тисячами побратимів у пеклах побоїщ, у холоді, голоді й нужі, падаючи й підіймаючись, ранячи й будучи пораненим, опідошвивши правицю рукояттю шаблі, а лівицю-ошую – поводами й списами. Те смертовбивство лише “своїх” махновців поклало безліч, а скільки життів забрало у “своїх” петлюрівців? Скільки було положено тютюнниківців та чучупаківців, а зеленівців, марусинців, григор’ївців, всяких кадетців, білопогонців усіх мастей, трибів під Денікіним, Врангелем, Скоропадським? Гори було викладено, яри загачено, безмежжя всіяно, а рештки їх загнано в море чи в закордоння! І не дивно, що Карпо, як і інші, хто пройшов оте пекло, не йняв собі віри, що вижив.

Поцінюючи своїх соратців-проводирів, переважна більшість червоних козаків надавала перевагу Григору Петровському і Миколі Кропив’янському – вождям народу і з народу, які жили його болями і муками, його надіями і сподіваннями, хоч і були до сліпоти одуреними.

Було в Карпа досить справжніх друзів-соратців на тому довгому й кривавому шляху, між них виділявся завжди пісенний і усміхнений козак Шварцман. Великоголовий, кучерявий, з вороними вусиками над великою губою Ошер, - хоч і був євреєм чи, як він гордо себе прозивав, жидом, - виглядав українцем-інтернаціоналістом, бо співав українських пісень, знав безліч українських прислів’їв, послуговувався чернігівською говіркою та писав вірші українською. У бою під Коростенем, оглядівшись у наступі, що товариша не стало поряд, а потім побачивши на луці і його коня без вершника, Карпо осатаніло бився за двох, як навіжений, а по закінченні побоїща довго розшукував тіло вбитого, копав у сльозах окрему могилу на високому горбі, аж до ранку сидів коло свіжонасипаного горбика у невтішних сльозах і печалі, переглядаючи і своє життя-буття.

У небезпеці й скруті на кривавих шляхах ще ближчими стали Карпові Явдоким та Левко. Заприятелював він і з чигиринським міщанином Бондаренком і вже не розлучався з Антосем, як іменував його, молодшого й меншого віком і ростом. Зустрівся йому і брат Пилип, який не всидів удома, боячись, що не отримає землі. Дружби у нього з братом, як і досі, не було, а коли Пилип у другій кінній під генералом Мироновим став командиром розвідки при наступі на Перекоп і Врангеля, то тільки викликав у ньому ревнощі.

Затяжні блукання по фронтах, калічні нівечення собі подібних “противників” виправдовувалися Карпом, як наближення до праці на власній землі без визиску й ошуку. Він ніби відроджувався, бо мав свої плани, прагнув вирватися з нужди, звестися на ноги, стати господарем, батьком дітей і чоловіком дружини, шанованою людиною серед рідних міщан.

Перебуваючи в шпиталі після чергового поранення, він уже мав власного коня під сідлом, одержав за послуги у тяжко пораненого свого комісара довгу майже нову шинелю з лацканами-застібками попереду і гостророгу шапку з червоною зіркою-нашивкою, навіть чоботи свої поміняв на нові юхтові з острогами. Добув він правдами і неправдами ще й кілька пар бавовняних онуч, вуздечку з наклепками й пряжками та плетеного канчука з навісною ремінною петлею в наруків’ї. Частину накопичених грошей Карпо поміняв на золоті, - крім тих, що передав Ганні минулого року через демобілізованого Левка, - майже не сплючи від боязні, що їх у нього викрадуть. Лежачи в шпиталі під Одесою, душею і помислами він давно вже був удома в Чигирині, отож, як прийшла нарешті його виписка, він зрадів їй, як дитя. Попрощався з товаришами по лазарету і, ледь стримуючи себе, сів на свого буланого побратима, забобонно перехрестився тричі і рушив у путь, уже бачучи перед собою чигиринську каланчу на Горі і своє обійстя.

Був кінець березня, промінням сонця перетоплювало рештки снігу по ямах, ярах та балках, пахло весною, захитуючи вершника в сідлі і впоюючи повесінням аж до запаморочення. Подолавши шмат путі, Карпо під вечір зауважив, що снігу побільшало і відчутнішим став морозець. Кінь його почав шкутильгати, то Карпо мусів напитати про коваля, щоб перекувати Гнідка. Підкував і старанно почистив копита сам, послуговуючись лише інструментом ковальським, і не поскупився заплатити ковалеві, скільки той сказав, за нічліг.

Переночував та не барячись знову вирушив у путь, підострожуючи випочилого Гнідка. А той, ніби вдячний за господареве піклування, відчувши на почищених копитах нові добре припасовані підкови, розумів, мабуть, що війна скінчилася, і сягнисто йшов до нового мирного життя-буття: сторожко прислухався до шелесту-шепоту зустрічного свіжого вітру, що грайливо куйовдив і колошматив його довгу розкішну гриву та зв’язаного в тугий вузол хвоста, принюхувався, роздуваючи широко ніздрі, до прілих пахощів степу, ловив стрижаками вух перемовки вершника і ніяк не міг второпати, з ким той час від часу веде розмову: чи зі степовою самотністю, чи з легким вітерцем, а чи з кимось живим. І жвавіше ніс вершника, поцінюючи його вміння впопад своїм ступанням сидіти в сідлі. Правилися ж бо додому!

У Гнідка з’явилася певність на спокій у затишній стайні, своєчасний корм і попій, на працю і спочинок. Вже п’ятого дня їх прямування в путі коня обрадувала зненацька і нежданна морочлива зустріч серед голого степу із червонополовою молодою кобилою, яка, здичавівши в степовій самотині, дико бродила, видно, чимало вже часу під сідлом, голодна, вимучена, до ребер схудла, загубивши і своє дитя, і свого господаря. Гнідко-кастрат, роздувши ніздрі, разом із прілістю соломи з-за бугра почув першим близькість її особливого п’янкого запаху. Він і вуха нашорошив, і аж похітливо заіржав до неї, ще й не бачучи її.

Як подорожники вибралися із балки на навершя бугра, червонополова підняла обважнілу голову, насторожено зміряла поглядом невідомих і, впізнавши в коневі мерина, невдоволено тріпнула густою косою-гривою та й побрела геть, притоптуючи обривок повода, що сковував її ходу. Їй, геть лапалій, до краю охлялій, здичавілій у горі від утрати лошати, було не до мерина. Не радував її і вершник на Гнідкові, бо той, що був на ній три доби тому, бездушно загнав її у голий степ і раптом по пострілові впав із сідла, лишивши її з лошам на розтерзання вовчої тічні. Гнідко, уздрівши червонокосу, рвонувся із усіх сил вбік від дороги, заіржав на весь білий світ і понісся їй навперекіс, розвіваючи гриву по вітру, аж свистіло йому у вухах. Змокрів та засапався, доки таки вхоркав несамовиту гординю червоногривої, що тікала і відбивалася, як ошаліла. Зближившись, кружляв навкруг неї, доки його вершникові вдалося схопити її за обривок і, трохи заспокоївши вмовляннями, повести за собою. Як вибралися на шлях, господар повісив червоногривій Гнідкову шаньку з вівсом і підгодував її з руки черствим окрайцем хліба. Той хліб був їй куди смачніший від вівса, а Гнідкові було шкода господаря, що лишився голодним.

Обдивляючи свою ще тремтячу від страху супутницю, він форкав, зітхав, мотав головою, жалкуючи, що не трапилася вона йому два роки тому, коли він був жеребом і страшенно нудьгував за такою, як вона. Отоді, попадись вона йому, він накрив би її усією силою своєї неймовірної жаги й ласки!..

Та зовсім він розчулився, коли господар, обережно ласкаючи зіщулену червоногривку, здоїв її налите молоком вим’я в баклагу і, перехрестившись, випив напій до дна. Вивертаючи великі білки очей, кобила заплакала від вдячності, зітхнула полегшено і, притулившись худим черевом да Гнідка, поволі прийшла до себе, переставши труситися і плакати, поки не зімкнула заспокоєно очей і блаженно не задрімала. Господар скочив у сідло, і вони поволі потягли знахідку вздовж шляху.

А якою була її втіха, коли вони нарешті причвалали в якесь глухе село і господар настарав їм смачно заправленої полови з січкою і щедрою домішкою висівок, лишивши обох у теплій і затишній стайні. Сердешна їла так жадібно і довго, не зупиняючись, аж стогнучи і зітхаючи, що Гнідкові було і не пригадати подібного у своєму житті. Наступного сонячного дня господар піднявся з постелі на сіні пізніше звичайного і, напоївши та нагодувавши обох, став неквапом чистити червоногривку так ретельно, що у Гнідка аж очі слізилися від приємності, а що вже вона була рада, то годі й казати. Кінь зразу зрозумів, що сьогодні вони будуть спочивати, і все настирливіше й певніше став ласкати подругу, аж поки вона, осмілівши геть, не відповіла йому тим же.

Якою ж була його радість, коли після довгої її відсутності спершу почув запах, а потім і побачив її, вичищену, розчесану і аж згорділу, а головне, свіжопідковану, із охайненько і чепурно обрізаними копитами. Гнідко радісно, хоч і з докором, заіржав їй і господареві назустріч. А як напився свіжої водиці, то підклав свою могутню голову кобилі під шию і підняв їй голову. Та не перечила, видно, була навіть вдоволена тим залицянням чи й жениханням Гнідка.

Вирушили подорожники в путь наступного дня, і Гривка, як ніжно назвав Карпо кобилу, намагалася йти поряд із Гнідком: або в ногу з ним, або трохи підбігаючи, щоб не натягувати повода, бо зауважила, що господар того не любить, а гнівити його вона не хотіла. Всіляко ощаджуючи її, господар навіть не пробував пускати Гнідка клусом чи скачем. Нагодована, напоєна і вчасно здоєна Гривка відчувала щастя випадку. Розмова господаря з нею була також неподібною до його попередників - він розтягував слова, припрошував її, був ласкавий, повний чуттів і знад у голосі, ба і з Гнідком він говорив якось інакше, як мужчина з мужчиною, неслівно, коротко і категорично. З кожним днем все зрозумілішим і приємнішим ставав їй господар, навіть отим своїм гострим потом.

Кобила намагалася бути вдячною господареві, ласкала його м’якими губами, тулилася головою до плечей, поступалася, як господар проходив між нею і Гнідком, та навіть пробувала обзиватися іржанням.

З появою свіжих сил у Гривки, з наближенням до довгожданного дому, харчі в кінському раціоні потроху гіршали. Вівсом господар зовсім перестав їх частувати, а в полові чи в січці помітно меншало висівок та обметиці, але господарева увага і приязнь в обходженні та все довші переходи без спочинків, часом і скачем, робили і звичайне запашне сіно смачним і тривким навіть у мішанці з яшною чи вівсяною соломою. Гривка вже ступала широко й розкидисто тонкими і довгими ногами в такт Гнідкові, хоч давня звичка і збивала її часто на коротке тупцювання та грайливо-пустотливий крок, який так подобався її попередньому господареві.

Ночами коні бавили одне одного і кохалися навіть. Кінь на весь білий світ кляв і своїх кастратів-валахів, і свою долю, пускав сльозу з ока і стискав зуби до болю, ніби хотів перегризти своє статеве неміччя.

Іноді Гнідко зосереджувався і слухав, як господар починав говорити чи то з ранковим морозцем, а чи з вітерцем – то спокійно, а то гаряче й заповзято, то розчулено й докірливо, а то злобиво. Кінь ніби відчував, як Карпо подумки носився по світу, пригадував Харків, Куму, Тамань, Армавір, Південний Буг, Баштанку, побратимів своїх і недругів: Жлобу та Куліша, Приймака та Якіра, Котовського, Петлюру, Василенка, Федька, Залізняка, Ворушила, Чучупаку, Коцура, Скоропадського та отих “вахмістрів” колишнього дванадцятого уланського полку на румунському фронті – Воронянського, Криворучка, Пархоменка і Шарого, а ще Тютюнника, Гальчевського і сотні інших. У Карпових споминах зводився циган Василь у ріднім Чигирині при наметах на Луці, Левків брат Никодим, вільні козаки і генералівці, джерело Громобоя зі смачною чистою та холодною водою, Дівочий монастир поряд, дядько Дука біля каруселі на ярмарчищі та розвідник Іванович, який ходив і до самого Змія в лігво, згадувалося і смертовбивство з махновцями на Правобережжі та Полтавщині аж до втечі “батька” в Румунію.

Шморгаючи від нежиті носом, Карпо знову й знову відривав від себе ті спогади, а вони, як навіжені, вперто лізли, ставали на пути, дерлися й сперечалися. В отих спогадах ніби знову він побув поряд із Ошером Шварцманом, рядовичем у Щорса. Тоді, у тиху жовтневу північ вони напали із-за Збруча на отамана Палія, потім – на Тютюнника та отамана Гальчевського і билися смертно чотири місяці вдень і вночі. Карпо й тепер зводився в сідлі, напружував м’язи, те згадуючи. А ще переносився думкою у пекельну літню січу з мусаватистами в Туркестані, після якої ледве виніс своє життя на білий світ. Пригадав, як дав Богові клятву: якщо виживе, до кінця днів своїх дякуватиме йому й віритиме, як своєму рятівникові та хранителеві. “Це ж і Гривку ти послав мені, Боже, за молитви мої ревні, - звертався він до Всевишнього. – Спасибі Тобі за все! Ти єдиний – праведний та вічний на світі!”

“Заводи й фабрики, по Марксу та Леніну, як запевняв Якір, передамо робітничим радам, землю – селянським, а всякі невдоби : піски, гори, яри, байраки – спільно озеленимо, болота осушимо, лісами й надрами користуватимемось общинно… - плів одне й те ж Карпо, жестикулюючи вільною рукою і розмовляючи з уявним опонентом. – А як же ви думали? – питався когось ворожого. – Скільки витерпіли нужденних поневірянь, обливались потом, кров’ю і сльозами, життя клали на ваші щедрі втіхи, радощі та гаразди, і – нізащо!? Не вийде, панове! Не діждете, окаянні! Дякуйте, череваті, що живими з мошнами золота повиривалися від нас до антантників-капіталістів та буржуїв! Дякуйте, сучі сини, бо й там вас дістанемо! А ви що ж думали? Дістанемо!”

“До кого він говорить?” – сягнисто топчучи вологу путь і кидаючи на пройдений шлях тяжкі кімля чорнозему, ніяковів у здогадах Гнідко. “З вітром чи що він сперечається? – обізвалася тихим фурканням Гривка до Гнідка запитливо. – Може, на мене за щось нарікає?” І щоб сподобатись господареві, крутнула головою та пішла клусом, потягнувши й Гнідка за собою.

Розвівалися кінські гриви, шерхло від морозцю під копитами, говорив сам до себе вершник, тихо-червоно падав у заграви Захід...