У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший

Секція 2. У рідному місті й обійсті

Поки Карпо “носився по світу, як неприкаяний, бозна й де”, як докоряла йому дружина Ганна, в Чигирині життя йшло до прийднів своїми стежками: у злигоднях, смертях та голосіннях, в голоді й холоді. Щодень дзвонив охриплий дзвін на каланчі Камінної Гори, сповіщаючи про наближення чиїхось військ, - пореволюційна буря, ганяючи їх Україною, не минала й Чигиринщини. Сьогодні цілий день глухо бабахкали гармати батька Махна, строчили кулеметами його тачанки, а завтра їм на зміну прибували денікінці, красновці, ангельці, зеленівці, марусинці, григорівці, івановці, петлюрівці, коцурівці, чучупаківці, тютюнниківці, червонокозаки, вільнокозаки... І всі “визволяли” Чигиринщину, не знати від кого та від чого. Ні кінця, ні краю, здавалося, не буде людському лихові, бо кожний “визволитель” грабував, руйнував і палив, гвалтував і вбивав, мобілізував парубків і чоловіків, забирав усе, що бачив, “в ім’я революції та боротьби з бандитами, від імені народу, на благо трудящих, за мир на землі і волю”.

Російсько-імперська загарбно-тюрмонародна деспотія-тиранія за довгі роки абсолютистського панування наплодила стільки різних люмпенів, злодіїв, убивць, пройдисвітів, авантюристів та інших утриманців-насильців, що з ними, звільненими революцією, трудовому людові годі було впоратися, а ще по тих мобілізаціях, після яких на плечах жіноцтва лишалися тільки каліки, старі та малі. Виховала вона (і з допомогою православ’я теж) росієприхильців та прибічників - покручів, які, хоч і були проти царату, трималися різних проросійських генералів, не бачучи без того свого подальшого панівно-лакизного життя, і робили все, щоб нашкодити своїм годівникам в Україні. До них приєднувалися і єврейські функціонери, які досі були каталізаторами всього російського, а тепер, після погромів, терпіли непереливки, часто шкодуючи за дореволюційним життям.

Найгірше становище серед того братовбивства було у петлюрівців та у їхньої основної сили – українського селянства. Проти них воювали царські генерали всіх калібрів і мастей: так звана Червона Гвардія проленінського штибу із проросіян, Червоні Козаки всіх гатунків, польські агресивні з’єднання, що сподівалися повернути в своє лоно Україну й Білорусію, і врешті Антанта, яка під впливом пропольської та проросійської пропаганди вважала українців-петлюрівців повстансько-бандитським різновидом росіян, зовсім не орієнтуючись у історичних та етнонаціональних особливостях…

Затурканим, заклопотаним вічним безправ’ям, визиском, злиденною нуждою і відсутністю поняття про власну державність простолюдинам і чисельним чиновним “хахлам” було не до високої політики. Лозунги “Земля – селянам”, “Заводи й фабрики – робітникам”, “Воля – народам” були близькими трударям, їм було зрозуміло, що лише коли земля, фабрики і заводи належатимуть їм, а при владі будуть ними обрані ради депутатів, вони матимуть і гаразди зі своєї праці. Ці гасла влаштовували і різношерстних паразитичних утриманців-пристосуванців, особливо росіян і євреїв…

По відході Карпа в червонокозаки Ганна Янчиха народила сина Гриця, а потім, після таємних і відкритих навідувань Карпа додому, за шість років “знайшла” Петруся, Ярисю, Таню і Лідуню та Степанка. “Знайшла”, хоч убогість у обійсті була неймовірною, хоч не бажала того несказанно.

Одного дня, як били з Камінної Гори, трирічний Петрусь виліз, підставивши стільчик, на цямрину, став у цебер ніжкою і схопившись ручками за ключ журавля, шубовстнув у криницю. На щастя, Ганна заривала під хатою свій убогий скарб. Зачувши скрип журавля, вона оглянулася і на мить обімліла, згодом, зойкнувши, кинулася до криниці, навіть не почувши, як біля неї просвистів снаряд, врізавшись у ріжок яточки, як громовий вибух викинув сніп землі, збивши її з ніг, засвітивши свічки в очах, наповнивши рота солодкуватою міццю і скувавши усе її тіло. Та тільки на мить. Крик малюка зірвав її на ноги і кинув до криниці.

- Сину! Петрусю! – не своїм голосом крикнула Ганна, уздрівши в глибоченному кільці криниці дитячу голівку на поверхні води і напівутоплене цебро поряд.

- Тримайся за ключ, синку! Не вилазь із цебра! Тримайся міцно! Ну ж, отак, обома руцями тримайся! Я тебе витягну! Тільки не лякайся! О, бідна моя голівонька! – лебоніла вона, смертельно налякана, поволі витягуючи цебро. Хвилини здавалися вічністю, поки Ганна не опустила мокрого, як хлющ, малюка на землю. Лиш тепер вона згадала про вибух і схопивши сина за руку, побігла до хати. По путі отямилася, різко повернула вбік і потягла малого до берега, де в лозах на ряднині лишила трьох менших дівчаток.

- Кара божа мені з тобою! – причитала вона, поспішаючи до берега. – Чого ти не слухаєшся мене і в кого ти такий удався на моє горе!? – відчувала, як остуджує її розпашілі груди мокре синове тіло. – До чого ж ти мене доведеш, отакий?

Бухкали і шматували землю гармати, прискали пилюкою розтрощені рештки будівель за річкою, ставали сторчма сиві пелени димів то тут, то там. Зарізно ревіла худоба, пищали поросята, гвалтували собаки, лементували качки, гуси, кури, носилося пір’я в повітрі.

- Ганко-о-о! Чи є тут хтось живий? – обізвалася сусідка Явдоха, ідучи Янчуківським городом від хати у берег.

- Ми тут, Явдошко! Ось, ось ми! – відповіла Ганна з лози. – Ходи сюди!

- Добридень! Чи живі ви тут, бо у дворі один Рябко сторожем.

- Та краще б уже й не жити, посестро, - обізвалася Ганна.

- Таке твориться, кумо! - сплеснула руками сусідка. – У Мокія Кравця марусівці вбили сина і взяли коня з возом, у Горпини Ключихи двох поросят, курей виловили, у баби Чивилихи гусей поцупили і підпалили комору. Кара божа на нас, та й годі! А чатових наших з ревкому: Михайла Брайка, Юхима Гудзенка, Йосипа Солонька та Дениса Міщенка – мов корова язиком злизала. Десь у Діброві, мабуть, переховуються, кинувши місто напризволяще. А я дітей у льосі лишила та сюди, вас навідати. Піду вже, бо плачуть там. Бандити, кажуть, уже пішли – одні на Крилів і Калантаїв, а інші – на Бужин і Боровицю… Бувайте! – і зникла за горбом.

Услід Явдосі Ганна з берега помітила, як високо в небі безладно кружляли розтривожені лелеки-бузьки, облітаючи осторонь оті димові стовпи-завіси. Під кущем верболозу зіщулено сиділа на рядні, витираючи кулачками заплакані очі, її дволітня дочка Ярися, тримаючи коло себе Таню, а в пелені сорочки – малу Лідуню, що захлиналася плачем.

- Горе моє, - схилилася мати до немовляти, поклавши на рядно Петруся. – Як же мені вижити з вами в цьому пеклі господнім!? – притулила вона до грудей малу, що тут же й стихла. – А ти молодець у мене, Ярисю, - похвалила вона середульшу, погладивши білу голівку дівчинки та глибоко зітхнувши. – Не те, що оцей гицель Петрусь. Знімай штанята, хай викручу, - полагіднішала вона. – Так і сиди голяком, доки просохнуть, - сказала вдавано суворо, хоч зла в серці вже не мала.

Невдалік почувся глухий вибух. Ганна зручніше всадила Яринку на друге коліно, і вслухаючись, як немовля зголодніло смокче її обів’ялі груди, сумно зітхнула.

- Боже милостивий! Які ще кари ти готуєш нам на голову? – перевела вона подих. – Розруха та нужда всюди і не видно їм просвітку, - шептала, відриваючи від грудей приспану Лідуню. – Спаси, Боже, і помилуй нас, грішних!..

Під верболозом п’янливо пахло мохом, моченими коноплями, послідом качок і гусей, мулом річки і рибою. Легкі повіви приносили з Луки то хмільні запахи васильків, то випари застояної води, то димні згари від пожеж. Десь на мосту гримотіли вози, рипіли колеса, гейкали люди, мекали вівці та кози, гнані з міста в бік Лісу. Чулися пухкання рушниць, тріскання пістолів, вибухи гранат, розпачливі плачі й викрики людей, яких “звільняли” чергові напасники.

Ганна не могла собі втямити, від кого їх, бідних міщан, “визволяють”, грабуючи і руйнуючи все на путі, оті бездушні зірвиголови-пришельці, до чого вони ведуть і куди кличуть. Адже визволяти в її розумінні значило – не чіпати, не гвалтувати, не грабувати, а навпаки – допомагати людям, боронити їх від усіляких напастей.

“Тікають усі безвісти від біди замість боронитися, сидять по льохах чи роздягають мертвих, оббирають сусідів, відкопуючи ями з майном і збіжжям у порожніх обійстях. І доки ж те буде?! – думала про себе Ганна. – Їм добре тікати, а що робити козачкам із дітьми, куди подітися, як вирятуватися? Йому, бачте, світову революцію треба рятувати, - недобре думала вона про Карпа, як першого винуватця її горя. – Йому волю добувати! Когось десь захищати, а рідна сім’я хай хоч пощезне отут… Ах ти ж окаянний, божевільний зі своєю революцією! Ах ти ж нещастя моє непоправне! – лаяла вона чоловіка серцем і душею. - Ще й ти мене в землю вганяєш своїми забаганками, - перекинулася вона на Петруся, оглядаючи хлопченя, яке ледь знаходило в собі сили, щоб не дременути кудись. – Чи ж можна отак не слухатися матері? Поліз на цямрину – там же смерть!”

- А я до хлопчика хотів… Він дивився на мене з води, - виправдовувався малюк, нудьгуючи.

- Якого хлопчика? Та то ж смерть прикинулася хлопчиком. Не смій мені більше того робити ніколи! Журавлем не бавляться, Бозя карає за те, - підняла до неба очі і пальця-вказівця.

- А Бозя хіба бачить з неба?

- Бачить і чує, як оце ти мене.

- А ви казали, що сонечко заходить за нашим садком, а воно не за садком, а аж за горою.

- Хіба ж садок не з того боку, що і гора?

- З того, а тільки ж не за садком.

- Воно заходить не за горою, а ще далі, але це бачать тільки дорослі. Побачиш і ти, як будеш слухатися мене та виростеш.

- Ма-а, я побіжу до тітки Оксани і трохи побуду з Мариською, - схопився Петрусь.

- Отак голяком і побіжиш? Сиди, поки висохнуть штанці, - посуворішала Ганна. – Не смій мені без дозволу ходити, куди тобі заманеться, ні до журавля, ні до берега, ні до тітки Оксани, бо бандити тебе схоплять і вб’ють! Чуєш же, що стріляють всюди, - всадила вона малого. – Бахне, і не буде тебе…

- Червоних хоцу побачити, - смикав хлопчик матір за спідницю. – Червоних хоцу…

- Яких червоних? – не мала сил і чути про них Ганна. – Ще побачиш на свою голову.

- І шапку, і чоботи, і кожуха?

- Все побачиш.

- Хоцу тепер, - вередував хлопець.

- Перестань! Почує бандит твоє вередування, то геть рознесе нас усіх, і місця не лишить!..

У постійному напруженні, в гризоті днів, тижнів, місяців, років Ганна жила вузьким колом турбот про дітей, чоловіка і батьків.

- Що то там із Тодоськом, Грицем і Домашкою? – не знати в кого питала вона про старших дітей, які ще звечора пішли до її немічних одиноких батьків. – Не доведи, Боже! – прошептала, хрестячись, бо болюче нив у грудях розпач і за малих, і за старих. А оте незмінне клянчення дітлахів, якому вона не могла дати ради: “Мамо, хочу гами, мамо, папи, хлібця, макухи, гарбуза, моркви, кваші, затірки”, розривало Ганні душу.

Сиділа у якомусь отупінні і знетям’ї, як раптом поблизу пролунав шалений вибух, що луною повторився в Луці, і на їхніх очах, мов підрізана, в каламуті пороху й диму зі свистом повалилася їхня широковіта груша-дичка.

Угамувавши переляканих дітей, Ганна побачила, що груша при падінні накрила ще й позаторік посаджену Карпом сливку.

- Свят-свят! Боже праведний! За що ти нас караєш? - заплакала вона, притримуючи ридання в грудях.

Їй стало нестерпно шкода і груші, і сусідських лелек, що безпорадно носилися аж ген, і сливки, і себе та дітей. Але найбільше шкодувала груші-годівниці, бо та щоліта рясно цвіла, даючи сім’ї грушки-гнилиці, яких вона припасала на зиму повне горище і при скруті продавала, з яких варила медово-смачні вузвари і подавала на стіл гостям.

“Покарав Бог, не знати й за що. Нема груші, лише гостре розчахнуте вістря білими спичаками поломів стирчить на горбищі”, - подумала.

- Лягай, Ярисю, з Тетянкою, отут, а ти, Петрику, побіч, - поправила вона розістлане рядно, помітивши, що діти перевтомилися страхіттям і почали дрімати. – Поспіть трохи, - веліла вона, відчуваючи, що й сама з насолодою заснула б.

Стрілянина не повторювалася. По міських бруківках чулися гуркотливі покоти возів, мажар і грабарок, клацання кінських підків, гомін людей, гвалти собак по дворах.

Поки Ганна куняла, прибіг із висолопленим язиком вартівник двору пес Рябко. Він скімливо на щось поскаржився господині, повиляв хвостом, потупцював і ліг біля її ніг. Та раптом, вчувши скрип журавля і брязкіт цебра, зірвався з місця і понісся через горб у двір. Ганна насторожилася, вслухалася в чиїсь лайки і тріск дерева, обережно поклала немовля на рядно між Петриком і Ярисею і скрадливо направилася до двору.

- Чого ховаєшся? Ходи-ходи сюди! Чоловік твій де? – кликав її незнайомець, що стояв біля криниці з пугою в руці, широко розставивши вилукуваті ноги.

“Махновець!” - здогадалася Ганна, злякавшись за дітей і за себе.

- А то що вчинено?! – вмить налилися її очі гнівом, аж сама здивувалася своїй сміливості. –За що ти, розбійнику, його вбив? – показала очима на пса, що конав біля криниці.

- Не впрошувати ж мені твого пса, щоб напитися води! Чоловік, питаю, де твій? Карпо?

- Чоловік?.. Де ж йому бути? – горіли в Ганни очі. – Волочиться по світу, як і ти оце, забіяко. Тварину бідну ні за що вбив. Звільняєте, опияки, і від худоби, і від майна, власних жінок і дітей покинувши напризволяще!

- Що ти говориш, нещасна! Замовкни і дякуй, що пес конає, а не ти! То де твій Карпо тепер?.. Чого мовчиш? – вдарив себе пугою по халяві.

- На війні, де ж іще? Носить нечистий вас усіх!.. Нащо він тобі?

- Прийшов повісити його, - помовчавши, сказав той.

- Чогось не поділили, чи в нього більша за твою орава голодних дітей?

- Не поділили! Стежка вузькою стала, не можемо розминутися… Але не біда, він від мене не втече, - засміявся злобиво гість. – А втече від мене, то петлюрівцям попадеться, марусинцям, зеленівцям чи григорівцям, або Сатана, Коцур, Ангел чи Каледін прикінчать. Жиди не вбережуть його! – налилися його очі люттю.

- За що ж ти до нього отак? – змахнула рукою сльозу Ганна.

- Він знає, за що, - подивився зайда на безлюдну дорогу. – Передаси йому, що ти в нього золота жінка, смілива та розумна. Про те, що вродлива, уже й не кажу. Антін Максюта я, вичуняв від його шаблі, то вдруге не промахнуся. Живи на здоров’я! – пішов він до ворітні. З лівого боку била його по ногах шабля, а справа метлялася тяжка кобура.

Ганна, випровадивши його поглядом і прийшовши до себе, помітила навстіж відчинені хатні двері, що були закладені нею на колодку, тихо зойкнула і направилася в дім. Колодочка-притичка лежала біля призьби, обік валявся старенький рушник, заплямлений брудними руками, і уривок крайки-окравки. В хаті все було порозкидане: на підлозі, на лавці, на столі. Лише теплого вовняного шалика, якого вив’язала разом із Оксаною торік Карпові, як не шукала, не знайшла.

Наспіх поскладавши шмаття і поставивши повалені стільці й лавки, Ганна вийшла на поріг, підперла одвірок і так стояла, як оніміла. Здалеку чулися лункі постріли, людські лементи, перемови і тривожний клекіт сполоханих лелек на старезній вербі під берегом. Ганна зав’язала шнурочком причинені двері, обійшла хату, переконалася, що ніхто не відрив прикопану одіж, і оглядливо пішла до дітей. Думка про них краяла їй душу й серце, була її постійною гризотою, особливо, як почула, що з Петрограда в Україну таємно прибула армія заготовачів збіжжя і вже пограбувала Сумщину, Харківщину, Білгородщину, не лишивши людям ні зернини.

Вколисуючи на колінах малу Лідуню та поглядаючи на Петрика, Ярисю й Таню, Ганна, хоч ще й боялася поодинокого гуркоту в місті, але коло дітей почувала себе певніше. Діти надавали їй сил до вижиття.

Час ішов. Вибухи, крики і постріли, відкотившись бозна куди, десь то гохкали і бухкали, то завсім стихали. Обривалися гуркоти мажар та возів по брукові, вмовкали за річкою напуджені розкудахтані кури. Десь невдалік зніміла дорізана свиня, а коло неї змовкло людське голосіння. В місті стало незвично тихо, воно ніби вимерло.

Невдовзі почулись голоси поодиноких розмов, дзенькоти цеберок над криницями, лелечий клекіт і нарешті – спокійний дзвін каланчі на Горі, що споконвік відміряв людові години.

Не знати, як довго сиділа Ганна в спокої розслабленого тіла й дрімоті, поки її не стривожив запах їдкого диму, що плив від пожежі з потойбіччя річки. Хотіла за звичкою схопитися й бігти, - горіло обійстя діда Квача, син якого воював десь за революцію чи не разом із Карпом, - але одумалася і лише перехрестилася й похитала головою. Революція в її уяві асоціювалася з пожежею, яку на людське горе розпалював і її Карпо.

Ганна схилилася зручніше на кущ верболозу і дивилася широко відкритими очима, як над тим обійстям піднялися високі червоні гребені вогню і в якомусь збайдужінні жаска стихія гуляла, торжествувала, розгойдувала довгі язики, випростувала їх, ніби лизала спражно байдуже небо. Шепчучи молитву, вона нервово притискала Лідуню до лона, прикривала рядном Таню, Ярисю й Петрика, печучись Тодоськом, Грицем та Домашкою. Діти – її розрада й захисток від жаху на цьому світі. Діти їй – усе!

“Не дарма, - згадала вона ятрівку. - Оксана так печеться своїми та заздрить, що в мене їх куди більше. Що там з нею сталося, що не навідується? – зітхнула. – Пилипко також окаянний, як і Карпо, - осуджувала чоловікового брата. – Землі їм, бач, дадуть, то за ту обіцянку ні жінок, ні дітей не шкодують!.. А Оксана – молодець жінка, запопадлива, працьовита, беручка, невгавна і невтомна. Дасть раду і собі, й дітям, і слабому Пилипкові, - згадала тепло посестру. – Бережи її, Боже, з малятами!” – перехрестилася і вернулася думками до дітей - лише вони гірке життя їй скрашували, бо Карпо суворішав до неї з роками. Дітей він любив якось по-своєму, іноді навіть втихомирювався при них, але частіше лютував, підозрював, що вони не його. Часом статечнішав, милосердився, пророчив Тодоськові та Грицеві заможне життя, як революція переможе і він отримає землю на всю родину, Домашці дасть придане, ледачого до праці Петрика навчить бджолярству, шевству чи кравецтву. Ярисю, Таню і Лідуню, як і Петрика, він бачив лише крадькома, та й зачали вони їх у страшні ночі, як Карпо таємно навідувався додому і мусив під ранок тікати через оте захатнє вікно.

“А що, як уже неживий Карпо? Як землі нам не дадуть, що тоді? Адже сім ротів у мене! – у відчаї насуплювала Ганна брови. – Вернуться Карпо й Пилип, виживуть! Хоч свекруха-покійниця й говорила, що їхній рід зачурканий на нещастя, та ж недарма ворожка за шмат макухи запевнила її, що Карпо невзабарі прийде”.

Надія на повернення млостила її, застрявши у свідомості, судомила тіло, прискорювала бій серця. Кому вона з дітьми потрібна, як без чоловіка дасть їм раду, чим харчуватиме і в що одягне, коли оті продзагони сараною пройшли Чигиринщиною, взявши для революції і збіжжя до зернини, і худобу, й одяг, сукна, полотна та вовну, а господарів тих статків десь поділи, лишивши родини напризволяще. Всі в один голос гомонять про голод, про те, що землю не буде чим орати і кому засівати. Чому революція допомагає голодним росіянам, спричинюючи голодомор в Україні? Видно, правду каже Оксана, що революція не про українців, а лише про росіян дбає.

Сонна Лідуня заплямкала голодними устами, Ганна поспіхом притулила її до геть зів’ялих грудей, дитина схопилася яснами за пипку, аж боляче стало. Ганна перетерпіла, розбудила більшечких, струснула ряденце і понесла маля до хати. Петрик і Ярися з Танею, потираючи кулачками очі і вчепившись за материну спідницю, тяглися пообік.

… Вечоріло. Догорала, жевріючи, кабиця, посьорбували діти з великої полив’яної миски щойно зварену квашу, прикушуючи її мамалигою й малаєм, принесеними від Ганниних батьків Тодоськом і Домашкою. І мамалиги, й малаю було лише по грудочці, бо частину Ганна відклала для Оксани та її малих. Діти дивилися жадібними очима на відкладене, старанно облизуючи ложки. Невпинно цвіркотіли коники, нагадуючи кращі часи, неугавно кричав у лузі одуд, тужила перед сном горлиця…

Наступний день пройшов спокійно. Вже під вечір, зайшовши в хату та прикрикнувши на дітей, що зчинили гамір, Ганна почула стук у двері, аж їй у грудях йокнуло. На порозі побачила із вузликом у руці Лесю, одягнену в темне. Гостя по добривечері мовчки схилилася на одвірок, ніби від чогось утікши.

- Чи Бог милував вас? – оглянула Леся Ганну, дітей і похаття. – Я весь день учора сиділа в льосі, поки махновці грабували місто, а сьогодні дізналася, що вони пішли на Черкаси, то вирішила вас провідати.

- Спасибі, Лесю, а ви ж там як? – витирала Ганна руки об фартушину.

- Печуся і вами, й Оксанкою, бо щось не навідується. У нас лише гусака у березі викрали, порахувавшись із святістю, та на тому й окошилося, - подала Леся Ганні вузлик. – Навіть козу, припнуту до пакола за хатою, пощадили.

- Гадаєш, для них є щось святе, Лесю? – похитала головою Ганна.

- Я ні!.. А отець Ярема те пояснюють гречністю бандитів. Оце ж і гостинця у вдячніть Богові передаю дітям: по грудочці цукру та по прянику, - присіла вона на лаву без запросин. – Оповідають, що чекісти, відстрілюючись, втекли в Діброву, а чотирьох депутатців бандити спіймали і розстріляли на гірському Містищі над кар’єром.

- Напасть якась на людей, та й годі! Хай чекісти допомагали продзагонівцям забирати збіжжя, майно та худобу, а що ж винні депутатці? Бідарі ж злиденні!

- Хто з тим рахується? Їм ворожа всяка влада, добра чи погана. А холодноярців, бач, обійшли, бо й ті їх не чіпали.

Жінки говорили про все на світі: про людські злигодні, пожежі, грабунки, вбивства у Холодноярській Республіці, про немічність протоієрея та його забаганки, про неврожай картоплі. Ганна тішилася, що і в неї на грядці, і в батьків на полі вона непогана ніби.

- Я оце, сидячи у льосі, надумала: війна-війною, а жити треба. Візьмуся я вчити грамоти Тодося та Домашку. Адже азбуку ви вже знаєте? – звернулася Леся до дітей.

- Та учили ж, - зам’явся Тодось.

- І я хоцу грамоти, - вихопився Петрик із-за старшого брата.

- А як же? Хіба ж без тебе щось може освятитися? –вставила поблажливо Ганна.

- Отож, і буду потроху вас обох учити, - зігнорувала Леся слова Петрика, повернувши запитливо погляд до Ганни.

- Ти мене хочеш питати? – і раділа, і пеклася господиня.

- А то ж як? Кого ж мені питати? Ти ж не проти?

- Допомагають вони мені… Такий час… Чим тобі віддячимося?

- Жодної віддяки мені не треба. Навпаки, я вам буду вдячна, бо чимось житиму. Сама ж знаєш… А вчитися будемо в недільні дні по відправах, чи не так, Тодоську?

- Та ж кажеш, отець Ярема немічний уже, то не до грамоти і йому, і тобі буде.

- Недочувають вони, а мене гнітить мертва тиша в хаті і обійсті, - зітхнула Леся.

- Дивися сама, - здавалася Ганна. –Тобі, освіченій та начитаній, видніше.

- Ой, не кажи так, сестро. Тепер і освіченим, і неосвіченим нічого не видно, - зітхнула гостя.

- Про Карпа давно щось чула?

- Та вже від Різдва – ні слуху, ні духу, - посумнішала Ганна. – Все за тією революцією ганяється, - притишила вона голос. – Люди зневажають нас прямо у вічі і, мабуть, мають рацію, бо кому вона потрібна із отим смертовбивством, а ще коли й землі не дадуть, може?

- Е-е, не кажи так, Ганно! Не всі. Зневажають більше темні й забиті, та ще, може, заможніші господарі, гендлярі і лихварі – позичайли всякі. Без революції не впав би царат, а з ним – і неволя та темрява з народних плечей. Скільки ж те можна було терпіти?!

- Не розуміюсь я на тому, - склала руки на грудях Ганна.

- Розумієшся, та горе тебе обсіло, затуливши все собою. Чула я від знайомого, що Карпо нещодавно був у Харкові. Герой – чоловік у тебе, – поділилася вона, - хоч і грішний.

- Та про гріх його щодо Андрія я пам’ятаю, - подивилася Ганна на Лесю співчутливо… – А той Харків далеко?

- В Україні. Два-три дні їзди вершникові на доброму коні.

- Отож, бачиш, рукою подати, а не навідується, клятий, додому.

- Не можна йому. Та ти не журися, - пробувала заспокоїти жінку. – Вернеться він, може, разом із Пилипом, бо ж і Оксана чекає свого. Бог зглянеться над вами, каже отець Ярема. Допомогла б тобі, так і в себе ледь справляюсь із господарством. То як, Тодоську й Домцю, домовилися ми? – поцікавилася, зводячись із лави. – В оцю вже неділю, як буде все гаразд, і приходьте по відправі. Будемо пробивати темряву до світла, як кажуть. Ти відпускай їх, Ганнусю.

- Ти мені, убогій, Лесю, пробач, ні тебе погостити, ні обдарувати доброго протоієрея Ярему не маю чим, - розвела руками Ганна. – Орава ж!

- Та мені, слава Богу, нічого не треба, а ти не гніви Бога, молодице! Діти – то найбільше людське щастя на землі, хоч тобі тепер і тяжко з ними. Лихоліття мине, повір мені! – повернулася вона до дверей, щоб іти.

- Паперу й олівців у нас немає, - бовкнув несміло Тодосько, влучивши хвилину.

- Не гризися тим, хлопче, є грифель і крейда, а там, може, й папір появиться. Чи так, Домашко, я кажу? – погладила дівчину по голові.

- Появиться, - посміхнулася та. – Тато привезуть!..

- Неодмінно привезе, в обидві руки, - вирвалось іронічне в Ганни.

- І я хоцу вчитися грамоти! – заплакав слізно Петрик, тручи кулачками очі.

- Підростеш і будеш вчитися, Петрику, обов’язково, - заспокоїла хлопчика Леся. – Слухайся матір і будь чемним.

Прощалися жінки, як рідні, довірливо й приязно.

Діти ласували пряниками, а Ганна, присівши на лавку під хатою, згадувала минуле, шкодувала Лесю, аж сплакнувши раптом. Ніде правди діти, Андрій був не рівня Карпові – і за вродою, і за душевністю. Рослий, статний, з русим, трохи повитим густим чубом і отакими ж, як у Карпа, синіми очима, веселий і дотепний, він чарував не лише бідних дівчат, а й заможніших. Згадала, як на Закон Божий колись не прийшов протоієрей Ярема і замінила його донька, студентка університету в Петербурзі, щупленька Леся. Вона тоді соромливо вибачилася за відсутність отця і зайняла його вільні хвилини словесністю. Поява дівчини була зустрінута школярами радісно, пожвавлено, а хлопцями навіть захоплено.

Леся говорила досить впевнено, лише спочатку трохи збивалася. Найбільше усім сподобалася тим, що послуговувалась українською мовою і по Божому Слові перейшла до “Кобзаря”, потім читала напам’ять “Енеїду”, про яку школярі почули від неї вперше. Казання її були цікавими, захопливими, рідними і зрозумілими. Остаточно вона всіх зачарувала, - Ганна добре це пам’ятала, - коли, облишивши словесніть, повела мову про світ, його велич, про Землю, небо, сонце й зірки. Усі й незчулися, як години збігли.

Урок той став рокованим і для Лесі, і для Андрія. Він був зачарований і заворожений учителькою, а вона червоніла під його упертим поглядом, міняючись і шаріючи. По закінченні казань хлопці просили Лесю приходити ще, та небаром вона поїхала до столиці кінчати навчання, лишивши Андрія в муках після кількох таємних зустрічей. Через рік вони знову потай зустрілися, а на третій рік, на превелику радість хлопця, Леся повернулася в місто учителькою словесності.

Згадалися Ганні і тодішні теревені, буцім, старий отець Ярема був дуже розгніваний на доньку за те, що не лишилася викладати в університеті. Пригадала також, що Андрій оповідав їй, ніби Лесю хтось із професорів сватав, а вона йому відмовила, покинула вигоди столиці й поїхала додому, виправдовуючись немічністю протоієрея, а насправді була закохана в Андрія, у чому йому й зізналася.

Ганна зітхнула, згадавши дівера. Ніде правди діти, подобався і їй парубок, хоч і ховалася з тим, бо Карпо ревнував її до брата. Тоді ж брати вперше і посварилися. На бік Карпа, - аж боляче було Ганні, - стали свекруха і Пилипко. А за заступництво Андрія вона була вперше побита чоловіком. Тоді ж, - вона схлипує і тепер при згадці, - у її почуттях до Карпа мовби щось обірвалося…

Саме тоді вони з Карпом перейшли жити в свою хату. Якогось дня, по чималій перерві і ворогуванні, Андрій прийшов до них помиритися і звіритись у тому, що вони з Лесею вирішили одружитися. Говорили тоді брати довго й суперечливо і закінчили тим, що “якось воно обійдеться”… А Леся як затялася: на люди показувалася рідко, живучи немов у схимі і відмовляючи непоодиноким сватам…

Тепер та вся буря ніби геть утихомирилася, вляглася, але, мабуть, тільки для Ганни, - Леся живе тим, гріється у спогадах, у пам’яті, простивши все і всім, ставши їм рідною родиною. Тепер у поминальні дні її можна бачити більше на Андрієвій могилі, ніж на материній. У матері поряд із хрестом вона посадила березу, а в Андрія в головах – дуба! Щумлять вони поряд листям, уже чималенькі, Леся любовно поливає їх влітку разом із квітами…

Ганна вкладала дітей спати під враженням спогадів, допорувалася із Тодоськом, сподіваючись і собі прилягти нарешті, бо з ніг валилася від утоми. Чадний тьмяний олійний світець догорав у бляшаночці, схитуючись і никнучи у присмерках хати. Петрусь і Ярися ще не вгомонилися, скублися, шепталися, прискали сміхом. Домашка й Таня спали: старша із затиснутим у кулачку шнурочком від колиски – загойдувала на сон Лідуню. Тодосько, охайненько склавши свою й малячу одіж, пішов закладати на колодку двері, та під порогом спинився, почувши гупання надворі. Рипнули хатні двері, і Ганні аж дух забило. Із темних сіней через поріг вступили один, другий, а згодом і третій пришельці.

- То добрий вечір, чи що? – сказав, кинувши поглядом по хаті, останній, хресно розіпнувшись у отворі дверей і хтиво оглядаючи зненацька застукану Ганну. – Не ждали нас, вродливко? Чоловік твій де тепер? – облизав він усміхнено губи, кинувши очима на прикриті в кухню двері і складаючи в руці вузлувату пугу. – Глянь-но, Сидоре, в кухоньку, - звелів тому, що вступив до хати першим.

- Чоло-вік, - зсудомлена острахом, схлипнула молодиця. – Десь був із ковалем та братом надворі щойно, - не знати чому, збрехала вона. – А ви з чим до нього? Сідайте, вони ось-ось зайдуть, - дивувалася сама собі.

- Пагутаріть хатєлі а жизні, - бовкнув, оглядаючи в потемках кухню, Сидір. – Он у тебя токарь алі столяр будет? – роздивлявся він настінного годинника у вишневому точеному футлярі, шафу та стіл.

- І токар, і столяр, і швець, і кравець. Та вони ось-ось надійдуть, то поговорите з ними самі. Он, видно, уже йдуть, - докинула, зачувши валування сусідського пса. – Присідайте, - не знала й сама, де ота спасенна бреханина у неї бралася. – І ви проходьте до лавки, - припросила того, що розіп’явся в одвірку.

- Присіли б, і не лише присіли б, - зглянувся він багатозначно з рештою, - та шкода, молодице хороша, що вони вже йдуть, - помацав він пістоля, що звисав із пояса. – Ти б… хе-хе-хе… попробувала свіжини: і нашої, і ось кацапської, - сляснувши себе по халяві пугою, показав він на товаришів, що увійшли першими. – Чи так я кажу, Фроле і Сидоре?

- Дорого обойдьотся, відать, свєжаніна, - потяг зі столу Фрол вишитий Оксаною обрусик. – Пашлі атсель, а то єщо лошадей патеряєм, - направився він у двері, бгаючи у руках скатертину.

- Шкода, шкода від такої дородної йти не пригощеними, - сказав той, що стояв у дверях. - Та ми ще, може, навідаємося, як живі будемо. То не втрачай надії, молодичко, - поправив він хвацько шапку. – Бувай здорова!.. А ти що стоїш, облизню, слупом? - злісно кинув він Тодоськові. – Світиш цюцюркою, як той пес, - ткнув він пугою в ноги хлопцеві і сплюнувши, пішов надвір…

Через навстіж розчинені двері пливла знадвору в хату прохолода. Стояла, омертвівши, посеред світлиці Ганна, не маючи сил зрушити з місця, тримаючись долонею за серце, що бухкало, мов хотіло вирватися геть. Її лице пашіло від сорому, образи і страху.

- Свят-свят! - перехрестилася нарешті. – Спаси й помилуй, Боже! Невже пронесло? – почувся тупіт кінських копит, а згодом гавкік собак услід. – Якби Рябко був, - подивилася вона на Тодоська, що оніміло стояв біля ліжка, - то хоч знак подав би при біді.

- Скажете, мамо, таке! Він би і у двір не пустив бандитів, - видихнув хлопець, і Ганна вперше зрозуміла, що син – уже не дитя.

- Завтра ж приведу дідову Лиску і прив’яжу в себе, - чогось не доказав хлопець.

- Лягай, сину, спати, я сама закладу двері, - направилася Ганна в коридор.

- Я з вами! – здогадався Тодосько, що матері страшно, хоч і сам боявся.

- Ма-а, - обізвався з ліжка Петрусь. – Хоцу такої пуги, як у того дяді… Пу-ги-и! – капризував він.

- Тебе ще не вистачало! Вернеться батько, то дасть тобі такої, що більше не схочеш…

- А цому сонечко вноці не швітить, а тільки вдень? – збив матір спантелику хлопець, аж звеселивши її.

- Цому швітить, як видно, а як поноці, не швітить? – ушпинився він.

- Бог так схотів, - ледь утямила Ганна зміст питання. – Ти спи вже, бо нерано!

- І я не боюшя двері заклашти, - викушкався з-під ряденця малий. – Не хвалишя, Тодошю, - і шмигнув під рядно, злякавшись суворого материного погляду.

Ганна мовчки накрила старшого сина, поправила рядна на меншому та Ярисі й Тані і перехрестивши постелі та дмухнувши на світця, прилягла й сама, дошіптуючи в пітьмі молитву.

Всю ту ніч валували в місті собаки, тривожно калатав з Каланчі дзвін, десь горіли смолоскипами обійстя, і Ганна весь час схоплювалась, прислухаючись і чекаючи з темних вікон нового нещастя. Заснула вже по півночі, як усе стишилося й уляглося.

Навкруг воювали жорстоко й кровопролитно “визволителі”, грабуючи люд і дурячи йому голови чадом ідей, а в Чигирині у Ганни з Оксаною, як і в інших, ішло життя коло дітей: у нужді, впроголодь, в образах, ризиках та тяжкій праці. Щоб якось утримати свою “ораву”, як називала сім’ю Ганна, їй довелося спробувати всього: і приниження, і догоджування. Перелопачувала поле після викопаних картоплів, збирала колоски по жнивах, шила одяг напівзадарма, бо не була модисткою, в’язала постоли з валу, заготовляла коріння із шелюги на кошики, козубці та хлібниці. У зимі брала в Сошків та Січових прання, а в Грабарів – вишивку чи в’язку ятерів та начинь їм на продаж, у Валют на виселку – прядиво для м’яття, пряжу на перемотку для полотен, ряден, сукон чи перетик. Влітку полола по селах, жала збіжжя по городах, сушила сіна на Луці, білила полотна в березі. І мала за ту кривавицю зароблену копійку чи шеляг, цебро картоплі, мірку жита, горнець пшона, вінок цибулі чи коряк гречки. Допомагала Оксані цурувати панчохи, ткати килимки, снувати пряжу та напинати її на кросна. Отак Ганна втяглася потроху, а як відробила толоки міщанам, то й зовсім відчула полегшу. Вряди-годи привозив гроші Карпо, коли навідувався.

Але цього року після відходу продзагонів заробити щось на зиму було майже неможливо. Збіжжя подорожчало мало не в десять разів, а на полях було більше збирачів, ніж колосків. Ганні тепер допомагали й діти: збирали горіхи та жолуді, грибки-печериці та маслянки, грушки-дички, шипшину та горобину. І хоч горище було суціль устелене тим добром, хлібного збіжжя було мало. Гриць, правда, трохи наносив кукурудзи від Килини, Тодосько – від діда й баби. Старші чимало нарізали й рогози з Потясминня на мати, але кілька вив’язаних Тодосько на ярмарку так і не продав. Не до мат було людям, видно.

Виморена до знемоги, змучена і спрацьована, Ганна не нарікала на долю, а часом навіть дякувала їй, бо оте найтяжче змушувало її не розслаблятися, а навпаки – напружуватися з усіх сил, а загальна бідність робила її горе пересічним. Постійним тільки стало питання, як нагодувати “ораву”, щоб заощадити щось і на подальше.

Ганнина врода не здавалася горю, була помітною, хоч і ховала вона її від людей в убогу одіж. Особливо виділялися очі – великі, чисті, аж блискучі, каро-задимлені, як сливи, облиті глянцем, в оазі цукристих білків, обрамлені довгими густими віями під чорними дугами брів. Не дарма Карпо так невідступно домагався її колись, грозячи забити на смерть, коли вона віддасться не за нього, не дарма й бійки за неї влаштовував. Ще й сьогодні вона ловить на собі зачудовані погляди, а в жнива, на полоття чи деінде вона неодмінно бере з собою Тодоська й Домашку, не лише для помочі, а й для захисту від приставальників.

Карпо після одруження геть перемінився до неї, часто бував непояснимо злобивий, не шкодував її, не рахувався з нею, часто навіть бити пробував, морив її, як і себе, непосильною працею, намагаючись за всяку ціну вибитися з нужди, придбаної у спадщину. Спав він мало, а вона й того менше, раніше встаючи і пізніше лягаючи…

Відгриміли врешті гармати Махна та інших, повалились шибениці Каледіна, скінчились розбишацькі нальоти Марусі, Ангела, Зеленого, припинились погроми Коцура, “визволення” Григор’єва, Чучупаки, Тютюнника. Вже входили в озвичаєність другі і треті Ради, а Карпо так і не повертався, хоч і давав час від часу про себе знати. Ятрівка-зовиця Оксана, чекаючи Пилипа, теж поневірялася з Маринею і Катрусею, ходячи в тяжі третьою дитиною. Вістки з війни, скупі й неясні, обох молодиць не тішили, проте давали знати, що чоловіки живі, а відтак обнадіювали наділами землі, які покладуть кінець убозству.

Люди переказували, що Карпо був на Кубані у кінноті якогось Жлоби, воюючи проти трьох армій під Кавказом, що червоні кіннотники разом із Кожухом та місцевим Шамраєм вже перемогли чимало білих армій, а білопогонників-офіцерів навіть переманили до себе, особливо тоді, як у бої встряла Антанта і кіннотники Жлоби подалися на неї, дійшовши аж під якусь Куму, далі на Ставрополь і ще кудись…

Що з того було правдою, а що вигадкою, Ганна не знала, бо й оті назви були їй далекими, і причини війни незрозумілими. Леся пояснювала Ганні, що там на Кумі живуть також українці і наша поміч їм – свято-шляхетна. Та частіше Ганна згоджувалася з більшістю - засуджувала війну, бо в місті після продзагонів пограбовані ненавиділи “чеківстів”, а червоних козаків обзивали голодранцями, що допомагають жидам і кацапам. Втрачали пошану через продзагонівців і комбіди.

“Хай би вже зневажали ті Ради багатії, а то ж і рядові міщани з ними, - роздумувала не раз Ганна на самоті. - Кому вона потрібна, ота революція, як не бандитам всяким, неробам, розбишакам та різним зайдам, що хочуть в Україні жити дарминою, відмовившись дбати про свої краї і добробут удома, нацьковуючи наш люд на міжусобство”. Жидів вона не згадувала, бо ті, кого знала, були людьми працьовитими, чесними, мали такі ж, як вона, орави дітей і не меншу нужду, мешкали в халупах і халабудах, торгували в ятках чи баришували. Ганна не розуміла лише, чому й вони, як Леся і Килина, заступалися за якусь “робітничу опозицію”.

“І Шимон та Лейба, і Міхель та Берко, і вдова Сара, - що вони людям заподіяли, живучи у місті з дідів і трудячись?” – згадувала Ганна привітних, співчутливих і навіть помічних їй людей.

Якось після зустрічі на ярмарку із Сарою Ганна почала думати, що цього року їй ніяк не обійтися без допомоги. Близилася осінь, а в неї їстива було всього на пару місяців, і сестра Килина передала, що лише Гриця утримуватиме, а більше нічим не зможе зарадити Ганні. Картоплі у батьків вибрали всього шість мішків, чотири з них забрала Ганна, а їй потрібно не менше десяти. А тут ще найменша Карпова сестра Домашка, що тимчасово жила у сестри Палазі, ридма запросилася до Ганни, бо там продзагонівці забрали все збіжжя.

Дивно Ганні, бо в Палазі є своє молоко, а Домашці, хворій на сухоти, як без нього обійтися? І те сказати: рідна ж сестра вона Палазі! А Ганна їй хто? Невістка – чужа кістка, хоч, Бог свідок, Ганна щиро любить і шанує її, більше за рідних сестер та братів. Домашка, правда, осуджує її за дітей, певно від заздрості. А як те обійдеш? Живий же живого хоче! В останню ніч торік, як Карпо таємно прискочив, - як із хреста знятий, занужений, напружений, як струна натягнута, - як було його не підпустити?! Чоловік же він, а вона жінка! І Лідуня отак народилася, і тепер вона на людський докір зачатою ходить, як і Оксана, - не відають про відвідини Карпа, то й бозна-що плещуть про неї. Оксані те, як вона каже, “до одного місця”, а Ганна не вміє і не може знехтувати людські пересуди.

Добре, що Лідуня вродилася русяво-світлою, голубоокою і лицем геть схожою на Карпа, а то б не знати як вона все пояснювала цікавим та лукавим чи й самому Карпові. А було та було тих докорів! “У Ганни чоловік, як невидимка, - не раз чула вона за спиною, - і за революцію воює, і дітей уміє зачинати на віддалі.” Ганна шарілася і вдавала, що не чує злостивців. Десь глибоко в її свідомості ховалося виправдання, що додасться їм із Карпом на зайву дитину зайвий наділик землі.

Може, й тому Ганна трималася з людьми на віддалі: привітається, як заведено, та й швидше до справи, а кінчить її, то й бувайте здорові, бо чого там розпатякувати? Отак розгубила поволі колишніх подруг своїх, - інші інтереси появилися, то й інша приязність пов’язалася. А назагал, вона була самотньою, як майже всі люди тепер, бо боролись за вижиття. Адже у краї йшла, як на гармані отому, рік за роком війна, сіючи нужду та горе. Лише по великих святах у церкві й бачилися люди…

Здружилася Ганна з перевесницею Варварою, що бозна звідки взялася в Чигирині ще у сімнадцятому році, коли вона ходила коло поранених у шпиталі, а та була сестрою милосердя. Варвара тоді прив’язалася до неї і стала рідніша рідної: допомагала в роботі, ділилася всяким їстивом, навіть додому приносила то хліб, то борошно, то одяг сякий-такий, навіть гроші, як узнала, що Карпо, вернувшись із однієї війни – царської, подався на другу – червонокозачу, за революцію. А Варвара хворіла революцією.

Леся, що також милосердила тоді в шпиталі, душі у Варварі не чула, була з нею нерозлучною, водила її до себе додому на ніч, бо обидві вчилися в однім університеті і мали багато спільного в мові, у поведінці, смаках і поглядах. Варвара, хоч і недовго була тоді сестрою, лишила в душі Ганни приємну згадку, як людина добра, працьовита, у дружбі щира й приязна, а головне – співчутлива й милосердна. Перед тим, як десь щезнути, вона принесла Ганні валізку солдатської білизни, кусень мила і вузлик цукру, що не мали тоді ціни. А вислухавши про Карпа все погане з вуст Ганни, докорила їй, запевнивши, що війна за революцію необійдна, а Ганні треба потерпіти, бо після злигоднів і добробут колись настане.

Пішла з допобаченням, та й зникла, і сліду не лишилося. Марно було щось дізнатися про неї. Вдова, у якої вона мешкала, тільки охкала та руками сплескувала від жалю за своєю “проживалкою”…

З часом Ганна поволі стала забувати Варвару у горі, бідах і лихах, в клопотах, у постійних нужді та напівголоді. Правда, та ще іноді нагадувала про себе вістками з Умані. Якось вона передала колишнім солдатом, що Карпо і Пилип після взяття Армавіру переметнулися з Тамані із отим же Жлобою та ще із якимось Кулішем аж до Південного Буга, підпали там під Приймака, Якіра та Котовського і воюють проти Петлюри і поляків, що Карпо здружився із земляком Матвієм Василенком та жидом Мінцем, і ті його в обиду не дадуть. На прощання солдат сказав, що Карпо й Пилип були тяжко поранені й контужені, – не дарма Ганні погані сни снилися! – але вже поправилися і стали в стрій, що Карпо очолює малу розвідку. Ганні пригадалося, як той щось торочив їй про Карпового хреста від царя, і вона кинулася до скрині, де таки знайшла його, закушканого в ганчірочку, обдивилася уважно і завернувши знову та перехрестившись, поклала на місце.

Хоч і скупими були звідомлення про чоловіка, Ганна все ж знала, що він живий, а відтак навідається додому, як трапиться нагода. Чигиринцям, що поверталися від червонокозаків, уже наділяли за Горою землю, навіть по десятині. І Ганна та Оксана, що розродилася двойнею – Петрусем і Мотею, тішилися, чекаючи чоловіків.

По Чигиринщині та Черкащині ще вешталися рештки загонів Григор’єва, з ними воювали Залізняк і Ворушило, як і з Тютюнником, Чучупакою та Коцуром. В місті вже правили червоні Ради, але влада їхня, як і комдібів, не була відчутною, бо над ними стояли тінню чекісти в ревкомі, які становили фактичну владу в повіті. Нужда ходила містом, забираючись у хати, вимітаючи все припасене й приховане, обсідаючи родини злиднями, обгортаючи люд безпорадністю, відчаєм і зневірою, знесилюючи навіть дужих та працьовитих.

Одного дня від Палазі вернулася в сльозах Карпова сестра Домашка, їй услід другого дня прийшов додому від Килини Гриць, принісши трохи гречаного борошна і пляшечку олії.

Відвідавши батьків, Ганна впевнилася, що і їм пережити зиму буде ні з чим. До всього її Гриць став харкати кров’ю. Здавалося, прийшов кінець. Ганна вже не знала, куди кинутись, як от перед самою весною в хату зайшли двоє незнайомців: чоловік і жінка, Ганна не раз бачила їх у місті.

- Добридень тобі, молодице! – привітався, оглянувшись неквапливо по хаті, чоловік. – Ти будеш Янчукова жона?

- Його… А хіба що? – не знала, що й думати, Ганна.

- З комбіду ми, - показав чоловік на супутницю. – Прийшли дізнатися про твоє життя-буття. Може, чимось зарадити треба? – направився він до столу з якимись паперами. – Дітей же в тебе сімко?

- Сімко та ще хвора чоловікова сестра… Чим же ви нам можете зарадити, коли самі небагаті? – обдивлялася господиня вбого одягнених гостей.

- У нас наказ повіткому і міськради списати всіх міщан, що мають покрайню нужду.

Записали про дрова, пшоно, борошно, картоплю, олію, обдивилися недобудовану хату і комору, поспівчували і пішли. Ганна провела їх до ворин, побачила, що вони направилися до Оксани, і побрела в розпачі в хату, як у домовину. Велика сім’я зустріла її мовчки. Гриць і Домаха лежали в одній постелі ледь живі, решта голодними очима просила їсти. Вона пішла в чуланець та принесла їм кусень макухи на всіх. Тодосько довго колов його ножем на дев’ять купок на рушнику і потім роздавав кожному. Одну Ганна загорнула в полотнинку і ледь змочивши того смоктуна рештками олії, всунула в жадібні уста Лідуні…

З комбіду до них того ж таки тижня приїхали фірою і скинули під двір двоє міщат картоплі, торбу пшона, пляшку олії, п’ять гарбузів, ще й добрий оберемок обрізків дров, аж Ганні подих радістю забило, як все те внесли у двір із погоничем.

- Ревізували у Січових, - шепнула їй молодиця, - та ще АРА трохи переслала.

- У Січових?! – злякалася Ганна, кинувши очима на чоловіків, не знаючи, що то за АРА.

- Не дивись на нас, молодице, а випорожняй хутчій начиння та розписуйся ось, - промовив комбідовець, роздивляючись якийсь папірець.

- Чи й Оксані щось завезете? – повела вона рукою у бік обійстя зовиці.

- Підкинемо дещо і їй.

- Чим же ми віддячимося вам?

- Не тепер, то в четвер, колись віддячитесь, - вимушено посміхнувся той. – Як буде скрута, веліли передати, щоб приходила в міськраду до голови, - пом’якшав він.

- Спасибі вам, люди! – лише й спромоглася Ганна сказати навздогін. – Спасибі тим АРА!..

- Мізерія того привозу, діти, - носячи до хати, їла його очима.

Зразу ж запалила сушняк у печі і зібралася варити картоплю. Казан, як на зло, довго не закипав. Згадала, що привоз ревізовано у Січових, і радість її поволі померкла, адже Січові лише тиждень тому передали їй і картоплі цеберко, і пшона вузлик, і квасолі та сої по склянці. Мучило її сумління і тоді, як діти, обпікаючись, жадібно їли бараболю прямо з лушпинням. А хворі Домка з Грицем, як їх Ганна не припрошувала, так і не покуштували своєї пайки.

Навесні після більшовицької “експріації” люди ходили тінями, жебраючи і вмираючи на вулицях, у хатах та дворах. Ганнині батьки теж пухли, живучи буряками, гарбузами й жолудями, перемеленими на жорнах із кукурудзяними качанами. Тодосько навідував і Дарку, і Палазю, сім’ї яких не голодували смертельно, як і Килинина, бо їх рятували корівчини, що під весну потелилися і тепер давали молоко. По скресанні Тясмину Тодосько став ловити ятерями і вершами рибу, але коли в зимі він вичерпував з ополонок хваткою і по декілька десятків за день, то тепер їх було куди менше. Згодом появилися спершу спичаки, їм услід - жалива і щавель, на додаток Тодосько копав попідтинню дику ріпу, тож Ганна почала варити “борщі” з парою картоплин, живці з яких вирізувала і садила на грядці.

По місту ходили чутки, що вислану з Америки поміч їм, голодним, чекісти відпровадили на Петроград і Москву…

Вже звесніло, як Ганна дізналася, що Левко вернувся з війни ще в зимі, і дуже дивувалася, що той її не навідав та не дав про себе знати. Говорили, що він дуже понівечений, а в шпиталі до того ж захворів тифом та надбав якусь гилу в правій пахві, що тепер він зовсім білий і дихає так тяжко, що навіть на віддалі чути хрип, свисти й булькання в грудях. Ганна пішла б до нього, так із порожніми руками незручно, а по правді, і ходити їй, пухлій, бракло сил. Рідних рідні не відвідували, то що вже мовити про чужих? Та й бачився він із Карпом, як запевнила її Міхалева Броня, більше року тому.

Але якогось дня нежданно-негадано Левко сам завітав до Янчуків.

- Даєш-таки, слава Богу, раду своєму кагалові? Живеш? – і запитував, і стверджував він, присівши в хаті на лаву. – Це ж, кхе-кхе-кхе, Петрусь ото такий? – дивувався він замість вітання. – Так-так, кхе-кхе-кхе, він же лише на рік молодший від мого Дмитрика. А ця ж? – підпер він істиком гилу в пахві.

- Ярися… - трохи сором’язливо пояснила Ганна.

- А там же? – показав очима на колиску і за нею.

- Таня і Лідуня. Малій другий рочок пішов, - паленіла господиня від тих питань.

- А Гриць і Домаха хворі?

- Ледь дихають від сухот, - кинула Ганна очима на постіль.

- Сухот голодом не вилікуєш, - потер Левко руки. – Кхе-кхе-кхе. А все ж молодці ви з Карпом, - похитав гість головою. – Не тратили дарма часу на казна-що, - повів він очима по хаті. – А в дворі порається ото Тодосько? – спитав, розглядаючи хлопця через вікно.

- Він, Левку, а хто ж би?.. А ви по справі якій до нас чи так зайшли оце, спасибі вам, - не знаходила Ганна слів, щоб запитати про Карпа. – Мала вже йти до вас, почувши, що ви вернулися, та все відтягувала, бо ж бачите, яку вагу маю, - показала вона очима на пухлі ноги.

- Ми, слава Богу, ще не пухлі, кхе-кхе-кхе. Прийшов побачити вас. Одарку мою схоронили оце, царство їй небесне, а я завоював собі, як бачиш, кашлюка повні груди, то й тим тішуся, - знову закашлявся гість.

- Хай Бог милує, що ж то з вами?

- Довоювався, молодице, а тепер гризу коліна. А гризтиму й лікті, якщо отак ітиме, - говорив він загадками.

- Чого ж воно так, Левку? – не розуміла Ганна. – Землю ж, чула, вам подушно дали.

- Що із тієї землі, молодице, коли її засіяти і засадити нічим? – скрушно похитав головою Левко. – Поорав оце з горем-бідою, - розвів він руками. – А якби й засіяв, так чи для мене уродило б? Адже ні міська Рада, ні комбід – не влада в місті. Чека будуть порядкувати, поки не знищать бандитів. Поманили нас на фронт землею, Ганно, а тепер, як ми самі себе знищили, манять нею ж додому, обеззброюючи непомітно народ. Та й у міськраді розбрат, як і в комбіді. Я на війні надивився, як кожний народ сам до себе горнеться, а наш шукає собі брата та побратима серед чужих. Ми кров проливаємо, а набрідці в тилу осуджують мене чи Карпа за георгіївського хреста, заселяють обійстя багатших, дружаться на молодицях. Ото й суди сама, - поправив він істиком гилу в пахві.

- Хто ж то вас сміє докоряти тим хрестом? – не могла збагнути Ганна.

- Таких чимало є. Заздрість і підлота їм погані душі тереблять, всякі шпики нуртують їх, а людська темність розбурхує, нацьковує, запалює та нападлючує. Дурні, як ми оце, царські хрести завойовують собі на глум, а мудрі слизняки пристосовуються під ревкомівців і чека, які звуть себе революціонерами, а діють, як жандарми, бачучи в Ленінові ідола-царя. Все повертається не на волю й добро народові, а на глум і згубу, то й посуди сама, - зітхнув Левко, віддихавшись. – Продзагони так пограбували наш край, що й опух увесь, трупів людських нікому поховати. Гірше людові живеться, ніж при цареві Миколі.

- Царя ж, чувати, з родиною постріляно? – стишилася Ганна.

- Так то воно так, а владу по його штибу поновляють оті ж жандарми-запопадники. І АРА допомагає їм збіжжям, - згадав він поміч Антанти.

- Що ж воно, Левку, і влада червоних грабує наш люд, як і білі? – допитувалася в гостя молодиця.

- Не відаю, що тобі й сказати, Ганко. Кажуть, що це помилка якась, а воно, видно, зовсім не помилка, і комуністи-самостійники праві, що з Москвою нам не треба було мати діла, бо обмане. Заплуталися і ті, й другі в отій УРСР, а тепер і людей пантеличать своїми плутнями.

- То тим, що мали хреста, по революції життя не покращиться, Левку?

- Коли й полегшиться, то ще питання, кому. Мре ж край гепсом! – закашляв Левко. – Маю певні відомості, що Карпо зустрівся по шпиталю зі своїм колишнім вахмістром із дванадцятого уланського полку, де й мені попайдило бути вершником, Миколою Криворучком, а тепер і йому, і Пилипові, що був із ним на румунському фронті, може, й у мобілізацію удасться піти. Пилип, кажуть, по актах геть нікчемний уже.

- Може, б ви якось прискорили оту демілізацію, бо ж бачите, нам із Оксаною приходить смерть. Вони там, а нам що з того, Левку? Ледве животіємо, голодні, обтіпані, пухлі, і кінця тому не видно. А на додаток чуємо докори, картання, навіть погрози від людей, - промовила вона, витираючи опинком сльози. – Тодоська он поскубли якісь босяки, як ішов від Лесі додому, око набили так, що тиждень нічого не бачив. Сусідка Явдошка, як ото вернувся Вустим із задухою, лише одно й верзе мені, що Карпо, як і вернеться, то калікою, інакше не демілізують.

- Демобілізують, адже Колчака вже розстріляно. Поманивши землею, ревкоми зліквідують червонокозацтво, що стає їм на заваді. Вернуться, молодице, живими, коли Бог їх дотепер зберіг.

- Бувало, хоч у багатіїв чи заможніших міщан щось підробиш, а тепер у кого? Навіть у комуні люди мруть від голоду! На сміх чи що назвали її “Заможне життя”? Тепер комуна вже зветься “Ленінська путь”, та й цю назву скоро поміняють. Левку, а нащо та війна по Кавказах, Молдавіях та Кримах Карпові й Пилипові, коли тут стільки банд орудує, що й не перелічити?

- На фронтах думають, що тут уже спокій, рай, а воно, бачиш, справжнє пекло. І землю, чувати, дають назовсім лише комунам, а нам – тільки поки живемо. Облуда це, як і поміч АРА, що пішла не нам, а чекістам.

- Чому ж конарми ваші згоджуються на те?

- Думаю, що й вони, як і ми ото, обмануті, - чогось не домовляв Ганні Левко.

- Чого ж їм того обману ніхто не розкриє, окаянним? Руїни ж тільки творять повсюди та голод, то нащо вона така, ота революція? – горіли в Ганни очі ненавистю.

“Тепер і я те побачив, як вернувся”, - подумав про себе гість, але сказав інше.

- Не так воно все просто, як нам здається, Ганнусю, кхе-кхе-кхе! Тобі, забитій нуждою і безпорадністю, видно одне, а Карпові і його побратимам – інше. Білопогонників ще є та є повсюди, та й банди не знищені гепсом, - підпирав Левко істиком гилу, аж побагровівши від кашлю. – Я ось приніс тобі трохи нових грошей, то придбай найнеобхідніше, - поліз гість за пазуху. – Гроші мені віддавати не будеш, бо я заборгував їх Карпові ще в полку і пообіцяв повернути тобі, як лиш вернуся додому. Тут не всі, решту поверну пізніше, як жити буду.

- Які гроші? – не розуміла Ганна, жадібно дивлячись на асигнації, які виклав на стіл Левко. – Карпо, як навідувався, нічого не говорив.

- Вивіряв мою совість, молодице, тому й не говорив. Бери та ховай хутчіш, бо ще хтось упреться в хату і побачить.

- Спасибі, Левку, але як ви ото заборгували йому стільки?

- Ховай-ховай, кажу, та кріпися, лишилося недовго і до Карпового повороту, може, іде до кращішого життя. А Матвія Василенка, Миколу Криворучка і Йону Якіра я знаю, в обиду вони, сподіваюсь, нас не дадуть. Правда, Жлобу мені знати не доводилося, але Карпо з Пилипом до босяка якогось не пристали б, то вірю, що й він порядний, - закашлявся знову Левко затяжисто. - Жаба якась засіла мені в груди, як по холоду переходили Сиваш, і геть зі світу зводить, - ніби вибачався перед Ганною, зводячись на ноги, Левко. – Кхе-кхе-кхе!.. Кхи-кхи-кхи!..

Постоявши в порозі, гість ще оповідав то се, то те для годиться і чомусь спитав про Варвару Хорунжу.

- Отаку споруду розчали, а як подумати, для чого? – обдивлявся він хату, комору і стайню.

- Та ж гадалося, сім’я буде чималою, Домашка чи й Пилип із сім’єю житимуть якийсь час. Тодосько помалу возить глину візочком, хоч і пухлий, кізяки беремо без кошту на торговищі. Діждемо нового хліба, то помалу пошпаруємо та закидаємо, як будемо живі.

- Дай-то Бог, молодице.

- Циган Василь обіцяв мені дорешетити дровником комору, то і її можна буде закидати та шпарувати потроху, – ділилася планами Ганна. – Він навіть обіцяв привезти, як дочекаємося, хліба. А дядько Харитін дозволили нарубати вориння в Ліску.

- Ти молодець, бачу, даєш раду і капелі, і обійстю. Радий, що тепер виживете якось, а Карпо невбарі верне додому і тобі в поміч стане, - потішив Левко Ганну на прощання.

- Розлю…бив він мене, - вирвалося у Ганни разом з плачем.

- Не розлюбив, Ганнусю. Нужда, горе, смертний бій день-у-день, - не до любові йому. Зазнавши лиха всякого, він мимохіть змінився. Не звір же він, а людина!

- Ото лише й того, що не звір, а звіриного в ньому залишилося багато, Левку, - поскаржилася Ганна.

- Поговорю з братом Никодимом, щоб поміг тобі, бо сам нездужаю вже. Грушу, кхе-кхе-кхе, зрізати б треба рівненько, може б пустила пагони. То бувай, пришлю Никодима, - взявся він рукою за дашок кашкета. – Грошей не шкодуй, - притишився, - бо всяке може бути. Поміняй гепсом на харчі, та й квит!

- Спасибі вам, Левку, - ступила Ганна вслід гостеві попід вориною. – Хай Бог вас береже!..

По відході Левка, прикривши колодкою двері, Ганна зайшла в світличку, огледілася, завісила хусткою вікно і відкрила, ніби якусь святиню, шухляду стола, перехрестившись. Асигнації були зовсім нові і заворожували її виглядом і кількістю. Отож, наспіх розділила їх на купки і знову засунула шухляду.

- Найперше, мушу дістати хоч мірочку кукурудзяного борошна, - прийшло їй на ум. - До борошна ще яку пляшечку олії та кружок макухи. Добре було б і картоплі докупити – і для їжі, і на вічка. Тодоськові штани й сорочку мушу купити, - зітхнула, - поки дешеві. Частину грошей приховаю про чорний день… Чого ото Левко радить поміняти їх хутчіш і гепсом? Пронеси, Боже, і помилуй нас! – перехрестилася вона.

Гроші замінили безнадію на віру у вижиття і додали Ганні сил. У неї появилося бажання діяти, душа її заспівала, серце забухкало радістю, але водночас їй було лячно, що гроші можуть пропасти. Почувши гуркіт у дворі, вона виглянула, відхиливши хустку, у вікно і побачила там візок із глиною, Тодоська, Домашку і Петруся. Прикривши сонних Ярисю, Лідуню, Гриця, Таню і зовицю Домку, Ганна пішла з хати в розгубі. У дворищі почала лопатити в єдиний заміс вивернуті Тодосем купки глини. Сил не було ні у дітей, ні в неї, та попри те, вони таки скупчили глину для замісу в гірку, притрусили сміттям, потертю і кінським гноєм, навіть водою трохи залили. Ганна вирішила зварити в таганку більше, ніж завжди, картоплі, порушивши тим самим заведену нею звичку ощадності, якої суворо дотримувалася до сьогодні, - на неймовірну радість усієї родини.

Діти пішли з Тодоськом митися в Тясмин, сама вона сполоснулася в ночвах біля криниці і взялася вирізувати вічка з картоплі, кидаючи рештки в таганок з водою. За якусь часину картопля вже булькала, діти навкруг жадібно чекали, а Ганна пеклася, що ні старша Домка, ні Гриць не піднялися з постелі навіть при такій оказії. Десь глибоко в душі Ганни ворушився хробачком докір зовиці, яка ще малим заразила Гриця сухотами, але радість від того, що діти трохи підкріпляться тепер, заглушила його…

Переодягнувшись у святкову одіж, Ганна наспіх запхнула в пазуху купку асигнацій, готуючись іти на роздобутки, та вже з порога вернулася в хату, бо почула якісь скрики на вулиці, вслід їм завалували собаки, а потім затрахкала в Діброві безладна стрілянина, зацокали по бруківці коні, і над містом виросла хмара пожежної кіптяви, що повзла в небо і розпливалася над простором. За мить донеслися і гарматні постріли з Гори, що ляскали луною аж у Діброві, і калатання дзвону з Байдиної каланчі. Місто раптом заніміло, в ньому запанувала моторошна тиша.

- Свят-свят! – хрестилася Ганна, боязко прислухаючись і оглядаючись в один і другий бік затихлого шляху. – Пронеси, Боже, лихо та захисти нас од напасти!

Стояла довго, поволі відхиливши геть двері, поряд купчилися перестрашені діти, а Петрик вдавав, що йому не страшно.

Як місто поволі ожило, Ганна, не сказавши дітям нічого, таки пішла з двору. Переляк і втома минули. Йшла впевнено, пружно і згірдливо, бо відчула себе ніби здоровішою з отими грошима в пазусі. Коло Гори завернула в завулок, у якому з дитинства знала кожну бадилину, до батьків, щоб похвалитися своїм щастям. Потім зайшла до жида Шимона та його Сари, яких недавно переховувала при погромах у погребі.

- Стріляли боротьбісти, напавши на валку з хлібом, який забрали в повіті чекісти, Надзвичайний оперативний штаб та Ревтрійком із москалів для Поволжя. Це вже аж шість тисяч пудів хліба вони відправили цього року туди, а тепер повезли ще й шість пудів меду, -пояснив Ганні Шимон причину стрілянини.

- Хіба оті: ревком, оперштаб та трійка, Шимоне, не за революцію?

- За революцію, але за свою, не нашу. Нашим комуністам свій голодний люд ближче, а їм – їхній. І Раду повітову, і комбід вони не послухали, обзивають їх контрами і грозять розправою у волості.

- То чого ж революція терпить оте неподобство?

- Немає в неї сил його перемогти, Ганко, - на все мав готову відповідь Шимон. – Біда прийшла і до недітних людей, а для нас вона втричі більша, - похитав він головою, як Ганна оповіла про свою скруту.

- Ви, слава Богу, бачу, не пухлі ще, - оглянула гостя Шимонову ораву мовчазних жиденят у геть залахміченій приземкуватій старій хаті.

- Тільки й того, молодице, бо голод і наш кагал морить. Принеси, Цілю, нашій гості стільчик, щоб сіла, - наказав він старшечкій, чорній, як смола, доньці. – Лихо непоправне, ні в кого по отих експропріаціях ні позичити щось, ні купити, ні відробити. А тут ще маю конем щодня возити мертвих на цвинтар, а їх все більшає й більшає. А іде ж не до кращого, а до гіршого, повір моєму слову, - чухмарив господар закуйовджену голову.

Ганна без утайки виказала причину свого приходу.

- Нікому б не допомагав, але тобі зобов’язаний, то спробую.

- Батьки порадили піти до вас, бо ви розбитніший і знаєте, де що можна дістати і скільки воно коштує.

- Спасибі за довіру. Попробую, кажу, але не певен, чи з того щось вийде, то й боюся. Гроші у тебе петлюрівські чи вже теперішні?

- Частина петлюрівських, а частина нових.

- Ото й лихо наше, - чухмарився Шимон, - люди не дуже беруть теперішні, бо вони, що полова, кожен норовить обміняти їх на натуру. Може, дістану чогось, то принесу сам чи Сара або діти, а коли ні, то поверну гроші, - перераховував господар купюри.

- Ви вже, Шимоне, будьте ласкаві, поможіть! Буду вдячна вам! – запросилася Ганна. – Ждатиму, як сказали, - попрощалася вона.

Йдучи додому, вона проймалася вірою, що Шимон її без помочі не лишить. У вечоровому присмерку то там, то сям обзивалися гвалтом собаки, кричав по дитячому пугач, запізніло клекотали лелеки, кумкали й скрекотали по березі жабки.

В хаті застала дітей при запаленому каганцеві в мовчазному чеканні. Хвора Домка сиділа в ліжку, а Домашка та Ярися гребениками розчісували її золотисту косу. Тодосько вистругував із лози спички, а Петрик, стоячи колінами на лаві, впершись ліктиками у підвіконня, дивився в присмерк і як заведений, повторював: “Хоцу бачити вітел… Вітел хоцу бачити!”

- Ти ходила до Шимона? – спитала хвора Домаха.

- До нього, але великих надій і він не подав, - шморгнула в осмуті Ганна.

- Візьми, Тодоську, одного буряка і той кусник макухи нам на вечерю, - подала вона старшому ключа від чуланчика на радість усієї орави.

Сім’я вечеряла втішено і радувала Ганну, хоч і боліла в неї душа за хворих Гриця і Домку. Тішилася, бо Тодосько аж он як вже вигнався, нівроку, Домашка вище столу стала, Ярися й Петрик також зіпнулися, Таня підросла, а Лідуня вже навчилися лазити. Більше того, Тодосько й Домашка, завдяки Лесі, знали літери і вміли читати по складах. Петрусь, правда, ріс забіякою і навіть злодієм, те за ним зауважувала і її мати Параска, батько Яким із того сміявся та навіть жартома заохочував онука до всяких неподобств. Тепер, опухлий, хлопець був мовчазний і до всього байдужий, не можна було його й узнати.

Запаливши лампадку, як на свято, Ганна поставила дітей на коліна, довго проказувала молитви “Отче наш” і “Вірую”. Разки дитячих очей дивилися не на образ Богоматері в кутку, а на вицвілі лика святих. Повторюючи за матерею слова молитви, вони не розуміли їх, як і Ганна. “Амінь” для них означав кінець, по ньому, звівшись із занімілих колін, діти мовчки вляглися на сон хто-де. Вже засипаючи, Ганна бачила ледь жевріючий гасничок на столі і цівочку диму від нього, що визміювалася до стелі і здавалася їй її життям, яке слабенькою ниточкою в’ється і кадить, загрожуючи обірватися щомиті.

Ішли дні весняного потепління. Якогось дня Ганна, ідучи з базару, зустріла Лесю, і та, вислухавши її, пообіцяла їм віничного проса та порадила звернутися до коханки начальника Ревповіткому та Надзвичайного оперативного штабу Марії Московки за пранням. Того ж дня Ганна принесла із Тодоськом від неї чималі вузли брудної білизни, житню хлібинку та горщечок вчорашньої пшоняної каші з вишкварками. Не стільки було тієї їжі, скільки вона додала всім сили. Навіть Домка та Гриць з’їли свої долі. Поснідавши кусниками хліба із буряком, діти весь день носили із ярмарчища кошиками кізяки, а вона із останніх сил місила із Тодоськом заміс, кожну мить чекаючи Шимона. Шимон і Марія Московка були єдиним джерелом надії на вижиття, бо в чуланчику лишалося всього з десяток картоплин, склянка пшона, окрайчик хліба та коряк проса.

Ввечері, уклавши сім’ю на сон, Ганна понесла гасничок у чуланчик і взялася за прання білизни. До запівночі вона все перепрала, на другий день визолила, а на третій – перекачала. Віднесла білизну завернутою в рядна, як і наказувала їй Марія, по обіді, коли отого начальника не було вдома, і була страшенно втішена, бо Марія надавала їй продуктів, аж вони із Тодоськом не могли їх принести за один раз: грудку масла, кусень сала, три пляшки олії, з півпуда борошна і стільки ж пшона, макуху у двох кругах, картоплю у двох кошиках, буряки й гарбузи, соняшникове насіння.

Що більше спадала повінь, то більше вдавалося Тодоськові з Петрусем вловити риби. Ганна щодня носила її Оксані, що жила із ткання килимів, які міняла на хліб та збіжжя. Рідність між ними трохи охолола через нужди. Ятрівка Оксана була невтомно роботящою: свою половину хати вона вже викінчила повністю, а другу навіть зовні відвалькувала і тепер перенесла туди верстата і кросна.

“Поділюся чимось із Оксаною, адже і їй нестерпно тяжко, а ще тепер, коли в Палазі на селі продзагони все повимітали. Певно, що все, бо де б ті харчі взялися у Марії Московки при отакім голоді?.. Шимон може нічого не купити за оті гроші, у Марії через місяць не стане отих рятівних продуктів, і тоді настане для нас кінцевий голод.”

Ганна вирішила навідати Марію не через місяць, як та веліла, а раніше, щоб щось вділити із принесеного від неї батькам і Оксані. Марія замовила їй на прощання вишити кисет для тютюну і вимережити пару прошв до убрусів її ж заполоччю.

Вишивання - то не прання. До вишивання Ганна засвічувала великого гасника зі “шклом”, всідалася в комірчині і ревно бралася за роботу, яку любила ще з дитячих літ. Засиджувалася далеко за північ. Заставки до ліжкових застилів, гаптування рушників, мереження підтичок, звичайна аплікація чи шиття низзю кисетів, які вона ще до заміжжя виготовляла разом із матір’ю для продажу на базарі, - для неї здавна насолода. При цьому у неї в очах і в пам’яті – розліг і простір, що задумає, те й намалює, а ще коли Маріїна заполоч така різноколірна і на диво якісна. Початки вишивок вона навчилася пробувати на шматиках, шити і вистібати по різному доти, поки не спинялась на чомусь одному, а вже тоді робота ставала їй задоволенням – переносила на герданик, кисет, рушник, підтичку чи убрус отой зразок-взірець, і білі клітинки полотна, перкалю чи й оксамиту вкривалися “звориками”, як називала їх Оксана, а з них виростали, випливали і видзьобувались обриси квітів, галузок, стежинок, пташок, пуп’янків, плодів, зустрічаючи тиху занімілу північ та захопливий подих у натомлених очах Ганни…

Голосисто співали в її уяві розмаїті півні з рушників, заливно тьохкали оп’янілі від кохання соловейки, туркотіли про вірність голуби, щебетали залюблено ластівки, тужили горлиці, дружньо клекотали лелеки-бузьки-бусоли, а їм у відповідь гортанно курликали в тривозі журавлі в ключах, і Ганна забувала і про час, і про життєву скруту, бачучи лише грізного в своєму коханні до неї Карпа та дітей, що народила й виростила…

Не засипалася Ганна і в батьків до дня, а у заміжжі то й зовсім привчилася і лягати пізно, і вставати засвіт. Покійниця свекруха, невгамовна в труді, бувало жартувала, царство їй небесне: ”Нічого, що пізно ляжеш, доню, зате надолужиш тим, що рано встанеш, то й зквитаєшся!” Отак і жила - і зі свекрухою ще, і вже після неї по отій жахливій смерті Андрія та пожежі. А про тепер що й говорити – при отакій ораві малих та кволих дітей одній! Як уже зовсім не мала сил, хрестила наспіх свою постіль і падала, як у блаженну купіль, щоб хоч трохи поспати до рана.

Час, хоч поволі, але йшов собі, Ганна занесла Марії роботу, діставши знову від Московки щедру плату на своє велике щастя, бо прийшовши згодом ще раз за білизною, як веліла їй Марія, застала ту в сльозах, голу й голодну. “Вільні козаки” пограбували її і мало не схопили її коханця, що таки втік від них і вже більше не появлявся в Чигирині.

Ганна не йшла до Шимона, і той, ніби затявшись, не появлявся до неї. Переживала, бо ціни на продукти з кожним днем росли, а гроші в шухляді танули, як сніг весною.

Якось навідалася до неї Леся, вперше нічого не принісши із їстива, і радісно повідомила, що червонокозаків розформовують і відпускають додому. Воєнного комунізму, продрозверстки та експропріацій тепер не буде, їх замінить лише продподаток, бо ще у березні так порішив з’їзд у Москві. Зліквідовано в місті Ревтрійком та його штаб і влада тепер належить радповіткомові та комбідові. Ганну тішило, що вернеться нарешті Карпо, що більше не буде “пропріацій”, в яких вона бачила причину голоду.

Якогось дня підвечір, як майже відцвіли абрикоси, забіліли вишні та появилися хрущі - Ганна якраз сперечалася із чорним, як халява, циганом Василем, намагаючись віддати йому гроші за принесені ножі та скіски, – під двором спинилася підвода, а слідом у двір увійшов Шимон із батогом в руках. Картавлячи, той привітався, а Ганні й слів забракло від щастя.

- Ага, Василю, то добре, що ти якраз тут, - звернувся Шимон до цигана. – Підсоби-но мені перенести до хати оцієї пані красуні клунки з фіри, - показав він пужалном на повіз.

Василь і Ганна пішли за Шимоном. Із-під скинутих мат на підводі вона побачила стільки всього, що й очам своїм не повірила: два клунки борошна, три торби із пшоном, шаньку із квасолею, міща з горохом, картоплю, буряки, моркву, ріпу і кілька гарбузів. Та найбільше її обрадувала макуха, двадцять кругів якої Шимон і Василь ледве донесли до порога. Життєдайний запах свіжої соняшникової макухи паморочив їй голову, а вигляд сулії з олією, заткнутої кукурудзяним качаном, просто чарував!

- Хух, оце аж тепер, Ханно, виконав твоє прохання, хоч і не так, як би хотів, та Сара каже, що й цього тобі на якийсь час досить, - картавив Шимон, витираючи лоба рукавом лапсердака. – Маєш ще трохи боргу мені, - додав тихіше, дивлячись вибачливо у вічі господині, - то віддаси колись, як розбагатієш. Не хотіли люди дешевше віддавати, а я, знаючи вашу скруту, не мав сил не взяти.

- Спасибі, Шимоне, але борг я зараз віддам, та може ще доплачу вам за перевіз і клопіт.

- Ой, вейз мір, Ханно! Який перевіз, який клопіт?! Хіба ми чужі?! – вдарив себе по стегнах Шимон. - Чи ж я візьму гріх на душу, молодице? - розвів він руками. – Як заплатив, так і кажу. Мішки, посуд, начиння та мати віддаси, як звільниш, - м’явся він, переступаючи з ноги на ногу.

- Я зараз! Зараз, Шимоне! – побігла господиня в хату. – Я зараз! – гукнула вже з порога. – Сам Бог мені послав вас! – згадала вона Василя.

Поки циган вивідував, де і яким робом Шимон те все дістав, та чи не міг би стати в пригоді і йому, вернулася з хати Ганни.

- Візьміть, дорогий Шимоне, борг, спасибі вам та Сарі за поміч, - подала вона асигнації. – Візьміть і ви, Василю, плату, адже бачите, не бідні ми тепер! – упхнула вона циганові в кишеню гроші. – Не носити ж мені на душі борг вам. Мені ж іще толок відробляти стільки…

Обидва чоловіки, з подивом переглянувшись між собою, сховали гроші, побажали гараздів і добра, та й пішли з двору. Ганна ще довго приходила до себе, присівши від утоми й переживань на лавку. Діти вже занесли в хату добро, і Ганна, оживаючи, почула щебетання ранньої ластівки, яка славила надвечір’я. Вона не зрушила з місця навіть тоді, як до неї підбігли Оксанині Марійка та Катруся. Нарешті, ніби проснувшись, вона палко поцілувала їх і повела до хати.

Такою щедрою, як сьогодні, вона не була ще ніколи. Наказавши Тодоськові розлупати ножем цілий круг макухи, вона разом з дітьми жадібно гризла поживу, аж поки тої не стало.

- Біжіть-но, дівчатка, і покличте сюди маму з мішечком, - наказала вона Оксаниним Марійці і Катрусі.

- Добривечір, сестро! Слава Ісусу! – проказала розтяжливо ятрівка, переступивши поріг. – Що си стало тут у вас, що маю іти з міщам? – а як побачила на лаві гору їстива, додала, - А то звідки те все взялося? Де ви того взяли аж стільки? – робила гостя великі очі. – Най береже вас пан Біг! – не могла вона зрушити з місця. – Не йму собі віри, Ганко! Карпо, чи хто вам поміг? Діверко, кажу, дав про себе знати? – перепитала.

- Проходь, сідай, спочинь із нами, - запросила Ганна і розповіла ятрівці, що трапилося.

Догорав огонь під кабицею посеред двору, сьорбали юшку і студили на спичках свіжі гречані галушки, заправлені олією, діти із матерями. Вуркотали на обгорілих слупах батьківського обійстя горлиці, брязкали десь цебра, рипіли журавлі і коловороти від криниць. Молодиці згадали, що позавтра Великдень, і домовилися сходити разом на службу Божу. Прощаючись, Оксана подякувала і за щедрі дарунки, і за вечерю, поцілувавши Ганну по-давньому, і втішена пішла додому, несучи своїх Петрика і Мотю на руках, а Марійка з Катрусею потяглися за нею.

Того вечора, запаливши лампадку, як на свято, сім’я довго молилася на колінах перед образами. Діти вже поснули, а Ганна ніяк не могла склепити очей, бо раптом повірила, що тепер до врожаю вони доживуть. Згадала голодних батьків і вирішила завтра понести їм чогось із їжі та заодно покопати грядки…

Зиму і чорну весну чигиринці якось із горем пополам пережили. Над містом висіла моторошна тиша, вповзаючи в хати, голод примушував не тратити сил на розмови. Навіть дзвін каланчі надовго замовк – дзвонар сконав від голоду. Але Ганнині діти перестали пухнути, хоч і харчувалися абияк, жили більше впроголодь.

Убогі селяни й міщани, відходячи від помору, дякували непові, хоч і не розуміли, що він означає, заможніші пристосувалися, життя поволі влягалося в давні колії. Ярмарки знову чередувалися з базарами по понеділках. З появою нового врожаю почав бити дзвін на Байдиній каланчі…

Ніхто, слава Богу, не пограбував Ганну, її сім’я поволі віджила, ощаджуючи привезене Шимоном і зароблене разом із Оксаною на килимах. Тодосько щодня ловив рибу, був щавель і жалива на борщі, що приправлялись олією й цибулею, а завдяки макусі навіть хворі Домка та Гриць поволі оклигали, хоч зчаста і харкали кров’ю та горіли в гарячці.

Так минуло ще одне літо після свавілля продзагонів, через яке вимерла від голоду третина населення, і в Чигиринщині настав неп, привівши життя до покращення. Припинилися врешті грабунки і наскоки банд, в місто поверталися червоні козаки, а Карпа з Пилипом все не було. Вже на батьківській ниві за Горою скосили жито й пшеницю, що вродили на диво рясно. Тодосько майже місяць молотив із дідом та бабою той урожай, приходячи додому лише на ніч, щоб потрусити ятері та верші. Риба, нівроку, ловилася добре, і Ганна мала й зварити що, і навіть засушити про запас…

Наближалася осінь. Ганна з Домашкою і Петрусем довалькували таки хату, комору та стайню, посірували вапном валькір, кімнату в другій половині хати та всі стіни зовні обох половин. Ганні вдалося одробити за літо толоку, лишившись у боргу лише перед Оксаною, Левком та Явдокимом. Працювала вона невтомно, але сили, здавалося, ще й прибували, особливо як вона перевезла від батьків чимало квасолі, жита, пшениці, кукурудзи, бараболі й буряків. Бульбу та буряки, прикупивши задешево на ринку та висушивши, вона закопала на грядочці. Сухої риби мала вже коло десятка клунків на бантинах. Накупила за літо чимало олії, яку, щільно закоркувавши, також прикопала. Голод її навчив настарувати продуктів за літа.

Левків брат Никодим із сином Данилом порізали та покололи на дрова колишню грушу-годівницю і розібрали ятку. Отож, Ганна мала і досить дров на зиму. Свято Якима й Ганни цього року не відбулося, але до Покрови, кожен по своєму, готувалися всі. Звечора до Ганни навідалася Оксана, і ятрівки домовилися сходити разом на службу Божу.

Храмовий день Покрови прийшов у місто світлим, сонячним, тихим, а для Ганни – рівним Великодню. Сподівалася, що прибуде врешті і Карпо. Чигиринці, що повернулися покаліченими, запевняли її, що той видужує у шпиталі. Оте “видужує” принесли їй і чоловікові сестри Дарка і Палазя, які по чималій перерві навідали її й Оксану. Звідкись про очікуване повернення Карпа знала і Килина, переконавши Ганну, що гроші, які їй дав Левко, не борг Карпові, бо Левко виписався із шпиталю у Баштанці, пролежавши там півроку, а Карпо воював тоді у Криму із Врангелем, і зустрітися вони ніяк не могли. Гроші Килина називала “американськими”.

Ганна, обрадувана чутками про швидке повернення Карпа, була й опечалена, бо підробити по селах їй і Тодоськові, навіть за низьку плату, не поталанило, - селяни, через голод, своїх нивок та грядок не засівали та не засаджували, а тому, не маючи замовлень на підробітки, Ганна пристала в поміч ятрівці ткати килими і рядна, і верстат не спинявся мало не цілодобово.

Як-не-як, а отой неп, слава Богу, значно покращив життя трудівникам. Непогано підробилися тканням Ганна та Оксана, вироби міняли на продукти: картоплю, кукурудзу, цукрові буряки, житнє і пшеничне борошно, просо, гречку, макуху.

Отак і застала обидві родини довга зима. Янчуки жили вкрай ощадливо, працювали тяжко, тратилися лише на продукти, а запаси їх ділили видавцем.

Неповернення Карпа Ганна пояснювала собі тим, що він у Криму оклигує в сестер Прісі чи Насті, - остання стала там директором радгоспу, - може, й підробляючи десь собі на дорогу, щоб привезти якусь копійку родині і дотягти життя сім’ї до врожаю. Думала так же і Оксана про Пилипа. Її лякав лише її Петрусь, якого вона привела двойнею із Мотею. Був він, не в приклад своїй близнючці, хиреньким і блідим.

Отак у обох родин, хоч і в нужді, пройшла й зима…

Перед самим Великоднем до Ганни навідалася Леся з гостинцями для дітей і лікувальними травами для Домки та Гриця. Передавши Ганні десяток яєць на Пасху та запевнивши її, що Карпо ось-ось буде вдома, вона швидко пішла, домовившись про зустріч на освяченні пасок завтра біля собору. По її відході у Ганни лишилася якась неясність, бо та згадала Варвару Хорунжу, явно щось приховавши від неї.

Випровадивши Лесю, Ганна вгледіла лелеку в гнізді, змощеному Карпом на старому колесі. Серце її йокнуло від радості і від остраху за них, бо надворі було ще холодно. Бусоли лелечали так дружно і вкохано, що вона аж зачудувалася, перехрестившись. Почули їхнє клекотання й діти, повибігавши з хати, - вони знали, що ті селяться, щоб принести щастя обійстю і родині.

Вставши на другий день удосвіта, Ганна розчинила тісто, замісила його і лишила сходити, приготувала сніданок, зварила яйця, запарила фарбу із цибулиння, напекла млинців із пшона, зам’яла із в’юнами і опеньками юшку, насмажила спійманої Тодоськом риби і зварила вузвар. Настрій у неї був святковим. Тісто на очах виросло, пасочки виплескала швидко, стяжки наклала і хрестиком, і обідцем, навіть яйцем їх змастила. Великдень же!

Тим часом розвиднилося, повставали діти, Ганна приохаїла хату, переодяглася, прослідкувала, щоб діти помилися з милом, і нарешті, поставивши сім’ю в ряд, окрім Домки та Гриця, клякнула на коліна сама та почала урочисто проказувати “Отче наш”. Молилися всі старанно, крім малят, проказуючи вголос молитви, і серце в Ганни повнилося радістю, що у неї цього року, як у людей, що дожила до Великодня, і коли б вернувся Карпо, то була б по-справжньому щаслива.

Нарешті сім’я вийшла з хати, Ганна заклала двері на колодку, і діти вервечкою потяглися за нею в напрямку до храму. Вулиці та завулки міста були сьогодні особливо пожвавленими, галасливими, нагадуючи Ганні часи юності. Весняний день уплітав у їхній лемент передзвони з каланчі. Під огорожею собору стояли здвобіч рядами і клянчили хавтури-милостині просящі – виснажені, брудні, навіть підпухлі. Чимало прихожан збайдужіло несли повз них убогі пасочки, рідко хто ділився з нещасними пряником, бубликом чи крашанкою, як було заведено між людьми здавна…

Гули звикло, рідно, по-прадавньому соборні дзвони, розливаючись над містом, і луни-обомовні вторили їм вилясками за Горою і в Діброві, в Лузі та в Бірку. Навіть надтріснутий дзвін на Байдиній каланчі, який відбивав міщанам години, тепер ніби не хрипів, доганяючи дзвоники із Дівочого монастиря, а розлягався над ними і плив, як ватажок у журавлинім ключі у простір неба, виказуючи свою святу зверхність і старшинність над рештою.

Янчуки цього Великодня стояли в соборі довше інших. Діти, як діти, - крутилися, трохи вередували, благали Ганну очима, щоб уже йти. Тільки Петрик, на подив матері, невідривно, як зачаклований, розглядав ангелів-херувимів на стінах і склепіннях стелі, слухав уважно відправу, кидаючи очима то на клирос-півчу, то на вівтар-казальницю. Оте “Богові помолимося” повторювалося в ньому кадубним басом, а з клироса лунало “Боже, помилуй нас” так жалісливо, що хлоп’яті хотілося плакати. Йому здавалося, що й розписи на стелі й стінах докірливо видивлялися на нього, від того співу ллючи воскові сльози.

З того Великодня в Петриковій пам’яті лишився спогад, як рокотливим баритоном співав опасистий дяк, йому хриплуватим тенором підказував молитви ошатений ризами худорлявий згорблений протоієрей Ярема, а святе плетиво звуків звихрено підхоплювали дружнім співом хористи на клиросі, як на небі, і Петрик хрестився вслід за матір’ю заповзято, як дорослий. Голоси на клиросі і спів здавалися малюкові неземними, підхоплювались, підсилювались і злітали вгору, повнячи груди святістю.

Діти, як заворожені, слухали відправу, дивилися на обнос корогов навкруг собору та освячення пасок і крашанок попід огорожею. Нарешті протоотець Ярема похристосував присутніх.

- Христос воскрес! Радий мир увесь – діждались Божої Пасхи! Святий Боже, святий кріпкий, святий безсмертний, помилуй нас!.. – звучало вже від воріт собору.

Густо вдарили дзвони і закалатали по посвяті пасок, розносячись різнозвучним гулом по місту. Богомільці потяглися на вулицю, молодь – на майдан-торговицю, де поспіхом встановлювалися каруселі, орелі-гойдалки і слизький слуп для гололазів-відчайдух, на якому парубки будуть показувати свою вправність та чіпкість. Не лише дітям, а й Ганні потай хотілося майнути, як колись, на торговицю, пригадавши дитинство. Не дивно, що Петруся не можна було відірвати від ярмарчища, аж мусила прикрикнути на нього, хоч і порушувала тим святий день.

Біля мосту ще з ночі горбатий і таранкуватий Шмуль порозкладав на лавках свій нехитрий крам. Поряд з ним вправно орудувала відома міщанам руда шинкарка Ликеря з кількаярусною короною яшних пишних кіс. Люди в місті тарабарили, що коли Ликеря розпустить оті коси і побіжить, то вони, мов сніп над головою, підіймають її в повітря і несуть, аж ногами не встигає перебирати. Тепер голови її, правда, не було видно, бо рундук був завішаний стрічками так рясно, що й не хочеш, а до неї завернеш. Одвічний крамар Шмуль, казали, багато років заздрить їй, і хоч уже в літах, а на Ликерю поглядає, як кіт на сало. Лихі люди, - а в місті їх чимало, - подейкували, що Ликеря і продзагонівців, і штабістів Ревтрійкому, і навіть коцурівців навколо пальця обводила, не кажучи вже про Шмуля, з яким зналася навіть близько, крамарюючи завжди поряд, але ні Мара, Шмулева жінка, ні Охрім, Ликерин чоловік, ліва нога якого не згиналася в коліні, на ті подейкування не звертали жодної уваги. Купити і продати Ликеря вміла, як рідко хто, а коли б не Охрім, то й у перелюбстві і звідництві вона б перевершила і Марію Московку…

Плентаючись за матір’ю, Петрик навіть шкодував, що вередували Ярися, Таня і Лідуня і мати, не затримуючись, потягла їх оце додому.

- Мамо, - запросився Тодосько, як вони рушили від мосту, - хочу пристати до діда Дуки та попроситися на крутіння каруселей, - вказав він на торговище. – Он, бачте, і Хіврин Данько там, і циганчук Васько, і Михай Секлетин…

- Ти справді так хочеш туди, і не поснідавши? – подивилася допитливо на старшого сина Ганна. – Гріх же сьогодні працювати заробітне.

- Чому гріх? Дід Дука казав якось, що гріх красти і обманювати людей, а робити їм приємне не грішно. Щось зароблю, досхочу накатаюся, а коли пощастить, то може й кашкета куплю.

- І я хоцу калусель клутити, - встряв тут же Петрусь, смикнувши Ганну за спідницю, звівши благально на неї великі карі очі.

- Кому що, а курці просо, - докірливо подивилася Ганна на малого. – Як так хочеш, сину, то спробуй щастя, - пройнялася вона співчуттям до старшого, оглянувши його закушкану голову. – Поїсти Домашка принесе тобі, - кинула навздогін, бо Тодось, поставивши кошика з пасочками, вітром полетів на міст.

“Ми малими побожнішими були, а вони, бач, не такі, - подумала Ганна про дітей. –Може, я не вмію належно виховувати, - зітхнула вона. – А таки не вмію.”

Ганна була ще сповнена церковним співом, святковий настрій підсилювали передзвони й урочистість дня, хоч зголоднілі діти своїм клянченням і псували те все життєвою прозою.

- На калусель хоцу-у, ма-а-а, на калусель, - не вгавав Петрусь, оглядаючись у бік торговища.

- Цить мені, бо ось Лідуня задрімала, - нагримала на нього Ганна. – Понесеш із Домашкою Тодоськові обід, то й покатаєшся, - додала згодом, шкодуючи малого…

Ще з віддалі Ганна побачила чимось наляканих лелек на своїй коморі, аж стривожившись. Птахи поводилися явно збентежено.

- Боженьку наш! То ж кого ще там принесло?! – сказала вона, загледівши крізь кущі вишняку двох коней під відлами коло стайні.

У відчинених дверях стояв Карпо – в довгій шинелі і гостроверхій шапці із зіркою напереді. На лавці лежала пара брудних мішків з якимись речами. Коні, що тупцювали посеред двору, зизом дивилися на Ганну й дітей.

- Любий Карпе! – опустила Ганна кошичка з пасочками на землю. – Карпе, - швидше видихнула, аніж вимовила вона, остовпівши і втративши сили в ногах. – Христос воскрес, коханий! – пішла до чоловіка, лишивши розгублених дітей.

- Воскрес, воскрес, та не для нас, видно, - пішов нарешті й гість назустріч дружині, окидаючи сердитим поглядом дітей. – Чужі жінки статки примножили, а моя дітей нащенила, - поцілував врешті він Ганну.

- Хіба ж то моя вина, любий? Більша сім’я, то й більше землі вділять… В соборі були, - намагалася пом’якшити гнівний погляд чоловіка. – Свято ж сьогодні яке, Карпику! Пасочки посвятили, - залилася вона сльозами і від радості, і від розгуби, і від страху, відчувши себе й справді у чомусь винною перед чоловіком.

- А це ж ще хто? – питав насуплено Карпо, розглядаючи сонну Лідуню на руках дружини. – Ще одного рота мені щенила, поки я вмирав? – докорив.

- Побійся Бога, Карпе! Нащо ти так? – заніміла від образи Ганна, аж Лідуня проснулася. – Це ж … як ти приїжджав ото!.. Подивись, як викапана, на тебе схожа! Бійся, Бога, кажу, чоловіче! – розридалася.

- До чого ж ти здатна у мене на таке! – стримував у собі гнів Карпо. – Інші роками з чоловіком сплять і нічого, а ти за короткі години, бачиш, аж трьох зуміла привести, - оглянув господар мовчазних дітей, що світили на нього очима. – Людський сором втратила! – підвищив він голос, сплюнувши і направившись до коней.

- Свят-свят! Спаси нас, Боже, і помилуй, милостивий, - проказала Ганна, бредучи, як п’яна, в хату.

Налякана батьком Домашка схопила Петруся, Ярисю й Таню за руки і потягла їх за матір’ю. Петрусь, опираючись, оглядався на коней.

Хворі Гриць і Домка тихо схлипували в постелі, як Ганна внесла спершу Лідуню, а слідом і кошика з пасочками.

- Ма-а-а, їшти, - заскиглив Петрусь, як тільки Ганна виклала пасочки з крашанками. – На калушель хоцу! – не розумів малюк ситуації.

- Буде тобі, дитино, карусель, - відчула Ганна втіху, що Тодоська не було при зустрічі з Карпом. – Поправ, Домашко, постіль у колисці, хай я покладу Лідуню, - і спитала в Домки, вкладаючи немовля, - Давно прибув Карпо?

- Як ти пішла ото до церкви, - хлипнула Домка. – Ми тут геть посварилися з цим божевільним, як я лиш відкрила йому колодку та сказала, де схований ключ. Ненормальний він став…

- Ма-а-а, їшти хоцу-у, - нив Петрусь. – На калушель хоцу-у…

- Замовкни мені, нам тепер тільки каруселі не вистачає, - нагримала Ганна на малюка і почала готуватися до святкового сніданку.

В хату було чути, як вештався, стукаючи і грюкаючи, у дворі господар.

Палахкотів у вікнах весняний сонячний день. Дзвонили перебористо дзвони, розносячи луни, і Ганна поволі, ставлячи страви на стіл, приходила до себе.

- Це наш тато приїхали, - пояснювала Петрусеві, Ярисі й Тані Домашка. – Вони дуже сердиті, бо нас дуже багато, - дивувала Ганну старша доня.

- А гоштинці вони привежли від жайчика? – заклавши руки за спину, по дорослому спитав у сестри Петрусь. – Гоштинців хоцу! Од жайчика хоцу-у! Ма-а-а…

Стояла на столі убога їжа, як Карпо, покликаний Домашкою, переступив поріг хати.

Лунко лелечали бусоли, вплітаючись у розливи святкових дзвонів…