У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший

Секція 10. Відплата за безум

За замерзлими вікнами барака по міжгір’ях та долинах розляглася тиха й люто-морозна - і носа зась висунути на вулицю! - ніч. Перед досвітком у переповненому хворими лазаретикові, груби якого давно вистигли, було досить холодно. Поряд із кількома тяжкохворими, що лежали впритул на нарах, бубоніли, проснувшись і чекаючи ранку й сніданку, двоє осуджених, що вже виздоровлювали, набираючись сил. Один із них, кушкливо зігнутий, був знаний Карпові як боротьбіст Авраам Більський, що колись приїздив на чигиринський тартак з лекцією. Другого Янчук узнав уже тут, був це Назар із Умані, він появився кілька днів тому, а бубоніти вдвох вони почали лише вчора.

Не до них було спозаранку Карпові, що згорав від запалення легенів і виснаги після лісоповалу. Проте, як прийшов до себе після безпам’ятства та гарячки, невільно прислухався до їх песимістичних суперечок, навспак ще вірячи, що він, як ніхто, і цю біду якось перебідує, оклигає та вернеться до своєї великої родини, - у крайному разі, навесні. Адже він червонокозак, воював за владу Рад, то як може бути нею ж заарештований, а тим паче знищений!?

“…Не Сталін, Назаре, ту тотальну експропріацію розпочав, а ще Ленін при воєнному комунізмі в доповіді “Про чергові завдання радянської влади”, - заперечував Більський молодшому напарникові–учителю. – Після перевороту він шукав засобів обліку, контролю й примусу для всього суспільства на підтримку влади, нацьковуючи петроградських та московських робітників – заготовачів хліба не лише на багатих, а й на убогих селян, безоглядно вводячи обов’язковий трудовий примусовий відбуток, картки і повсюдну монополію на продукти”.

“То по-Вашому, влада вже тоді не була робітничо-селянською, бо і робітники, й селяни, не маючи іншого виходу, залишались лише дисциплінарно-наказовим знаряддям і засобом експлуатації для влади?” – не вірив Назар почутому.

“Істинно так, Назаре! Адже для накладання на народ отого монопольного ярма Ленін створив ще й промислові суди, чого не було при царатові, і каральні загони для осуду порушників трудової дисципліни.”

“Як же тоді розуміти диктатуру пролетаріату?”

“Тільки як диктатуру партійних узурпаторів, що привласнили собі право душити народ на користь імперії і її безвідповідального й беззаперечного вождя-диктатора.”

“А що ж тоді гегемонія пролетаріату?”

“Ніщо інше, як заманювання громадськості до нового всенародного кріпацтва у об’єднаному споживацькому товаристві, артілі, комуні, ТСОЗі, кооперативі чи радгоспі.”

“То який же це соціалізм і комунізм?! – обурювався Назар, підвищуючи голос. – Це ж тейлоризм – засіб посилення експлуатації.”

“Так, колего! Це капіталістичний, державно-деспотичний і прогресивно-імперський тейлоризм, але у найбільш варварській, монгольській формі вираження! Такий державний капіталізм Ленін відстоював і за такий змагав одразу ж після путчу, як за рятівний, як за найдієвішу перемогу, бо після нього бачив легким перехід до повного монопольного соціалізму без проміжної стадії теперішнього народного обліку, контролю і розподілу продуктів.”

“То соціалізм – це не лише загальний облік виробничих цінностей?”

“Звичайно! Це держава-імперія, незаперечною іпостассю якої є вождь-диктатор, гірший за царя.”

“То позбавлення селянства самостійності – затія не Сталіна, а ще Леніна?”

“Тільки! Дрібні буржуї і куркулі, як власники хай і малих капіталів та нечисленних засобів виробництва, після знищення заводчиків, поміщиків і царської бюрократії – були першими ворогами для Леніна. Йому треба було будь-якою ціною створити голод у Петрограді й Москві, щоб провести в його ім’я терористично-масову програмну боротьбу із селянством і так званою буржуазією, що складалася переважно із учителів і службовців. Для цього й були організовані продзагони із несвідомих робітників-люмпенів. Реквізиція хліба, твердив геній революції, – не грабунок, а революційний обов’язок перед робітниками і бідним селянством!”

“А чим пояснити розстріл робітників у Петрограді?” – не вгавав Назар, аж дратуючи Карпа.

“Серед робітників були свідомі спеціалісти і майстри, були й неуки - люмпени та п’яниці. Перші були проти жовтневого путчу і диктатури пролетаріату, то пак - більшовиків-комуністів, отож і повстали. З ними ж, ошельмованими, руками других розправилися хижо і по-звірячому, як з ворогами народу.”

“Незрозуміло, як же при цьому всьому Ленін думав про світову революцію, якщо жовтнева була тільки путчем?”

“Проголошення гегемонії пролетаріату потрібне було Ленінові для переносу розбрату на закордоння, для нацькову одних на других і в перспективі – для панування новоімперії над світом під його особистою сваволею!”

“У такому разі, як розуміти знищення Леніним однієї імперії і побудову на її місці нової?” – подобався Назар Карпові своїм заповзяттям.

“Після жовтневого перевороту вождь захворів великоімперністю, повіривши у розвально-світову революцію, на чолі якої буде росо-сатрапія. Та й як було не захворіти, коли так легко йому удався путч!?”

“То Сталін, як витікає із сказаного, дійсно - Ленін сьогодні і сьогодні плакати проти істини не грішать?”

“Повторююсь, істинно так, колего! Різниця лише та, що він не росіянин і, як інструмент для успішної гри в нацпитаннях, вигідніший імперії, бо має ніби більш престижне національне лице, за яким легше ховається великодержавний шовінізм та беззаконня централізаторської влади і уряду, які стали над усіма законами і положеннями…”

“Що в такому разі є ми за народ, що дали себе обманути, хоч були стожди обмануті у раніших століттях імперією? Адже це якесь наслання і мана!”

“Це і є питання з питань не лише для нас! Росія століттями обкручує навколо пальця весь світ і він про те не відає, бо й нам із тобою, щоб це зрозуміти, треба було попасти аж сюди…”

“Коли так, то чи можливий загалом соціалізм і комунізм, та ще, приміром, при нашому наркомземі Михайлові Чернову в отакому союзі!?”- після тривалої мовчанки знову обізвався Назар. - Адже перший - цілком поліцейсько-чекістський!..”

“У нерозформованій, колюче-дрото-табірній, до своїх давніх етновитоків, до виділення Сибіру та Півночі, як окремих федерацій народів, всіх автономних республік та районів, як самостійних одиниць, без системи багатопартійності в них, - про справжній, людяний соціалізм і демократію не може бути й мови! Щодо комунізму, то він взагалі - міф, світовий міраж, а в самодержавному уярмленні ще й знущальний інструмент, охмурливо-шельмовий глум та нісенітниця…”

“То отой перескочник Олексій Брусилов, що перед поразкою в боях із австро-угорцями і німцями вислав половину чоловічого населення Галичини до Сибіру літом п’ятнадцятого, - тоді царський генерал, а потім головінспектор РСЧ, - таки правду твердив, що Ленін так порятував Російську імперію, як ніхто інший не зміг би?”

“Без сумніву, так! Він і перескочником став тоді, коли, як монархіст-великодержавник, побачив у службі Ленінові єдину можливість спасти імперію від повного розвалу і знищення…”

“Що ж ви вважаєте все-таки хоч якимось досягненням нашого народу в революції при отих жертвах?”- по чималій мовчанці спитав ожурливо Назар.

“Без сумніву, історичним було січневе повстання і об’єднання усіх українських земель і люду в одній спільній державі!”

“Об’єднання? Але ж із ним ніхто потім не порахувався!” – ніби аж обурився Назар.

“Не порахувались агресори, окупанти і аннексори, а народ український тією домовою став єдинодержавним. І як не ми, то діти чи онуки наші не забудуть того ніколи.”

Карпо Янчук під оту перемовку спершу в немочі задрімав, а потім і заснув під палкі виказування. Його мучив докір, що й він, як червонокозак, допомагав у створенні і збереженні отієї імперії, аж тричі проливши за неї власну кров…

Фельдшер занесеної снігами амбулаторії – околодка та кількох бараків, окільцьованих парканом із колючого дроту з вишкою на Тоболі, - яка тут іменувалася лазаретом, Архип Ковтюх у великих, підшитих войлоком валянках тільки-но встиг старечо причовгати по заметах на роботу, де на нього вже чекав у коридорі інспектор з нагляду за місцевими таборами Фрол Кликов – у добрячому білому овечому полушубкові і з добротною шкіряною жовтавою течкою під пахвою. Обмітаючи віником-деркачем свої валянки від снігу, Ковтюх подумки дивувався раннім, ще до повірки, свіжим слідам на порозі.

- День добрий начальникові саноколодка! – привітав інспектор Ковтюха, як тільки той вступив у коридор.

- Що стряслося, що так рано нас навідали? – скинувши морозні бурулі з вусів, спитав неквапом Ковтюх гостя, стягаючи разом із шапкою башлика з голови.

- У вас робочий день із семи, а зараз? – із металом в голосі, ледь стримуючись від обуру, не то спитав, не то ствердив інспектор. – Жди вас тут! Відкривайте спішно кабінет! – скомандував він.

- Молодий, а гарячий, мов кип’яток! – почав відмикати двері фельдшер. – Ти мені не богуй отут, а кажи, що сталося, - пропустив він гостя першим у кабінет, глянувши на його перепустку.

- Нічого такого, - присмирнів Кликов. – Янчук Карпо Дорошович числиться у вас на лікуванні?

- Числиться, а що? – роздягнувся Ковтюх і тепер неспішно поправляв на собі м’ятого брудного халата.

- Доставте його сюди негайно!

- Він же зовсім нетранспортабельний, у передсмертному стані!

- Але ж живий? – переступив з ноги на ногу інспектор.

- Вчора після вечірньої кризи був живий. А що, може, хтось доніс, що він утік?

- Доніс, доніс… Він при пам’яті? – нетерпеливився Кликов.

- Був, але недовго. Став летальним, як жінка поїхала від нього після побачення, а тепер ще й двобічне запалення легенів підхопив, то не знати, чи й оклигає, - розвів руками фельдшер. – Лікувати нічим.

- Тоді ведіть мене до нього! Мушу під розписку об’явити йому рішення Верховного Суду.

- Гадаю, йому вже ніякі рішення не потрібні, - подав Ковтюх халата гостеві. – Помилування йому?

- Перегляд і повне виправдання!

- Щось зачастили оті перегляди, коли вже злочинці Богові душі віддають.

- Не наша з вами справа судити про це, - знову почувся метал у голосі Кликова.

- Глашо, а, Глашо! – відхилив Ковтюх двері в коридор. – Чи ти там заснула?.. Як тут у тебе? – спитав у заспаної сестри.

- Ніби нівроку, - протирала та очі у дверях, позіхаючи в кулак.

- Що ж, ходімте, може, йому стало краще після банок і гарячого окутування.

- Ведіть, - пішов у двері інспектор. – Мусимо будь-якою ціною негайно підписати звільнення! Чуєте? З Главка воно! – змовницьки зашептав, як свій своєму, інспектор, крокуючи коридором. – Він давно у вас?

- Та вже чи не третій місяць. Ну, да! Так і буде – вже півтора-два, як жінка поїхала…

- То й добре, - був задоволений Кликов. – Більше двох місяців провалялося рішення – була вказівка затримати його!

- Як то!? – губився фельдшер. – Чому ж то так!?

- Та чи вам не все одно?

- Мені то однаково, а от Янчукові… Він би тоді поїхав із жінкою додому, - з обуром підвищив голос Ковтюх.

- Приведіть його до свідомості, хоч тимчасово! – шепнув інспектор уже під дверима палати.

- Побачимо, не так усе просто! – пропустив інспектора Ковтюх.

У чималій напівтемній кімнаті повітря було таким спертим, насиченим потом, гнилосними випарами нездорових тіл, нужею, сечею і медикаментами, що Кликов мимоволі спинився у дверях. Невелике віконце палати було заліплене напливною кригою, що скапувала із брудного вмерзлого бинта в дерев’яні ночви, видзвонюючи. Хворі лежали на десяти двохярусних нарах. Висока потріскана груба, що протоплялася з коридора, була ледь теплою, і Кликов, торкнувшись до неї рукою, подумав, що за два минулих роки не навідувався сюди жодного разу.

- Принеси, Глашо, шприц із камфорою і горицвітом, - скомандував фельдшер сестрі, що бралася присісти на нижніх нарах біля Янчука.

- Камфору і горицвіт разом? – перепитала Глаша.

- Саме так, я не помилився і не переплутав! – сердито повернувся до неї Ковтюх. – І швидше виконуй! – наказав.

Як за Глашею закрилися двері, Ковтюх узявся рахувати Янчукові пульс. З учора укутаний у простирадло хворий аж парував, коли фельдшер відкинув з нього зношену суконну ковдру. Дихав він прискорено і поверхово. “Прикидається” – подумав інспектор.

Через якийсь час після зроблених уколів Карпо врешті прийшов до себе і попросив пити, страшенно обрадувавши тим Кликова, який поспішив об’явити хворому, що він реабілітований і мусить розписатися, що повідомлений про це.

Знав чи не знав Янчук, за що розписується, але таки поставив каракулю на підсунутому інспектором папірці, отримавши за те від сестри жадану воду.

Знову завернувши немічного в простирадло й ковдру, фельдшер вийшов із палати за інспектором, лишивши біля хворого сестру милосердя і принишклих сусідів-співрозмовників, які і співчували йому, і втішалися отією реабілітацією.

- Чому так страшно холодно у вас у бараці? – докірливо спитав Ковтюха Кликов уже в кабінеті, перемінивши тон. – Залінувалися ви тут, бачу, без моїх навідувань, - ховав він поглибше в течку підписану папірину. – Складу ось акта про об’явлення хворому реабілітації і поговоримо, - присів він до столу.

- Холодно, - виправдовувався тим часом Ковтюх, - бо самі дрова заготовляємо, а в обслузі у нас всього шестеро, на поміч хворих надії немає, то може й запишіть, щоб нам табірне начальство допомогло дровами…

- Неодмінно, - вправно настрочив акта інспектор. – Ну, ось усе й готово. Тепер підпишіть отут, - показав він пальцем, - та покличте сестру й технічку, щоб і вони розписалися, як присутні. Як їх звати?

- Глафіра Сидорівна Янкова і Марфа Климівна Оровець.

- Кличте їх сюди! – наказав Ковтюхові. – Отут, отак, можете бути вільними, - скомандував жінкам інспектор, поставивши дату на скріпленому чотирма підписами аркуші.

- Чому ставите десятий, а не одинадцятий місяць? – стурбувався Ковтюх, зауваживши неточність.

- Яка вам різниця!? Ви ж, гадаю, згодні із суттю справи, порушень з мого боку немає, то хай чоловік буде вільним.

- Так то так, але для чого ошукувати? – обурився Ковтюх.

- Ви мені дату в акті уступите, а я вам холод в лазареті промовчу, то й будемо квити, - ховав акта в течку, викладаючи з неї якісь папірці, Кликов. – Ну от, тепер Янчука, як вільного, необхідно на основі ось цих розпоряджень особливого відділу управління НКВД та начальника санчастини відпровадити у цивільну лікарню, тож небарно викликайте машталіра та повеземо його в Ялуторовськ.

- Янчука не можна навіть з місця рухати, не те, що перевозити! Це уголовщина! Туди ж тридцять верств! Живим не доїде, задубіє в путі, а трупа хто прийме? – зрозумів фельдшер, що попав у безвихідь. – А якщо вже везти, то можна й у ваших санях.

- У моїх зможе лише сидіти, а йому ж треба лежати, на сіні, в кожухах… Янчук не повинен умерти в табірному лазареті, вам слід це розуміти…

- Може, його відвезти в сусідський хутірський околодок, це всього верстов шість, - ледь не плакав Ковтюх у відчаї.

- А там його приймуть?

- Коли з ним поїдемо, гадаю, приймуть, - давав згоду фельдшер.

- А це по путі до центральної лікарні?

- Трохи вбік, майже по путі, - здогадувався фельдшер, чому те цікавило інспектора. – Глафіро, а, Глафіро! Остуджуй потроху Янчука та дістань для нього ще пару кожухів. А машталірові передай, хай запрягає та накладе побільше сіна в розвальні. Поправимо його з інспектором в сусідній околодок.

- Як таке можна з ним робити? – обурилась сестра. – Умре в путі, а його ж реабілітували! Це ж сваволя над людиною!

- Маємо суворий наказ начальників, - розумів Ковтюх, що вчиняє злочин. – Роби, що сказано! Незаконно він у нас!

- Може, пізніше його перевезти? – благально дивилася сестра на присутніх.

- Виконуйте, що велено! - гнівно гримнув на неї інспектор.

- Нелюди! – рвійно вийшла Глаша з кабінету.

- Що це вас не слухають підлеглі? – роздратовано спитав Кликов Ковтюха.

- Подібні розпорядження, інспекторе, виконують лише такі уголовники, як ми, - заклопотано заходив Ковтюх кабінетом. – Пропаде чоловік нізащо, а міг би жити…

Хоч і хворі обурилися тим перевезенням, поскаржившись охороні, що наспіла з ранковою перевіркою, Карпа Янчука все одно обкутали в овечі шкури, обв’язали шнурами, вклали в розвальні і при тридцятиградусному морозові повезли.

Головний лікар околодочної лікарні не схотів прийняти хворого, ще й пригрозив оскаржити дії інспектора і фельдшера у прокуратурі. Поки вони сперечалися, хворий Карпо лежав без свідомості у розвальнях під опікою візника, що тупцював на морозі, дубіючи.

Зорієнтувавшись врешті, що їм грозить, супровідці мусили всістися в сани і чимдуж мчати до центральної лікарні в Ялуторовськ. Добралися, як уже геть сутеніло, і після тривалих пояснень нарешті здали хворого, отримавши на заміну білизну. Повечеряли із черговим лікарем у місцевому шиночку вже опівночі. І Ковтюх, і Кликов, їдучи додому, закушкані і розігріті спиртом, були раді, що виконали накази начальства. А голодний візник, що віз ситого фельдшера, проклинав світ і людську долю в руках подібних пройдисвітів і гнав щодуху коня, боячись замерзнути…

Карпо Янчук так і не прийшов до свідомості. Ще добу він горів, потім лихоманка спала, і тихим морозним вечором, на чужій чужині він віддав Богові душу… В ім’я нової імперії проливав він кров, піт і сльози на фронтах війни й революції, невтомно працював і творив по них – і пропав, так і не зрозумівши своєї великої помилки! Пухом земля вам, полеглі десятки мільйонів! Хай ваша нерозсудливість стане наукою тим, що лишаться після вас жити в майбутньому! Хай вони доживуть до прийднів своїх!..

Мов землетрус, ніби нищівний розбуяний смерч, що все поглинає на своєму шляху, неслася ще одна – вже котра! – буря тотального винищення нашого народу, подібна монголо-татарській. Пай Карпа й Ганни Янчуків, як і багатьох інших, уже визначився. Не знати було нічого про Семена Балагуру, Антона Максюту, Кузьму Тарана, Лесю Яремівну, Марію Прокопівну, Марію Юрченко, Килину та її чоловіка, що втекли в Херсон чи в Одесу, Настю й Оксена Лісових, Пріську й Саву Трикопів, Дарину й Григора Вертепів, Марту Давидівну й Вадимка, Прокопа Коваленка і його Ольгу Самійлівну, Палажку й Самійла Гармашів – і про сотні тисяч чигиринців, найпаче холодноярців і боротьбистів…

Не було нікому нічого відомо і про Карпових та Ганниних дітей Тодося, Домашку, Петрика, Ярисю, Лідуню, Тетянку та Степанка. Більше того – ніхто із живих ніким і нічим не цікавився, виживши в отому масовому народовбивстві! Голодомор довів людей до самоїдства й нелюдства, і влада не мала вже супротивників, будуючи найдемократичнішу на землі державу, як зразок всезаконності, всеправди і вселюдяності для світу!

Хто із згаданих чигиринців виживе у прийднях, тяжко сказати, хто відстоюватиме своїм існуванням крилатий вислів “Козацькому роду нема переводу”? Про якісь національні права українського люду страшно було й думати! Людські права були лише на папері й на плакатах, в гаслах і лозунгах. Люди, найпаче по селах, трудилися тяжче, ніж панські холопи чи царські кріпаки, під постійним страхом ув’язнення. Діти училися неправді й брехні і мусіли дякувати партії за те, що животіють у безпам’ятстві про своїх пращурів. Будь їм рідною, люба земле, світи їм і грій їх, благодатне сонце, поки вони зведуться з колін і стануть людьми у своїй власній державі!.. Амінь!..

А поки-що Україною брела небачена у світі доба рабського лжесоціалізму – тотального похорону і українського народу, і його пам’яті й духовності. Продовжувалася переможна хода мору і на нашій провінційно-колоніальній землі, і поза нею в союзних резерваціях, і аж у екзилах агентами з Комінтерну, що ховали російський великодержавний шовінізм під інтернаціональне старшебратство. А під ним інонаціональне життя ставало злочином поряд із фактичною великодержавницькою єдинонародністю, про яку ще не говорилось відкрито, але яку тотально розбудовувалося!..