У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший

Секція 12. Після мандрів

Як повноправний пасажир, їхав у вагоні поїзда Петро Янчук із Кубані на Чигиринщину. І хоч рухався той поїзд досить швидко, та відстані долав пиняво. Аж на четвертий день Петро почув у битком набитому вагоні довгожданне “Знам’янка” і захвилювався разом з іншими, хто мав виходити. Нарешті потяг прокричав протяжно й переможно, кілька разів стукнув буферами, жалісно скрипнув осями і зупинився. У повний смороду задушливий вагон увірвалося свіже повітря. Частина пасажирів заметушилася, вхопивши свої валізи, клунки чи фанерні чемодани, і посунула до виходу. Дехто із заздалегідь наготованим посудом спішив за час стоянки поїзда збігати за безкоштовним окропом. Ще якась частина людей, викушкавши гроші із ганчірок і хустин, готувалась купити на пероні якогось харчу.

В людському потоці зійшов з поїзда і Янчук. Радів, що нарешті добрався до батьківщини, але шкода йому було всього, що мимоволі втратив дорогою. Не мав ні грошей, що дали йому дядько Гнат і Франц Францович, ні концесійних черевиків, ні валізки, подарованої на прощання. Все викрали вуркагани, коли він заснув, знеможений, хоч досить довго берігся від того нещастя.

По брудному, мокрому після дощу перону снували пасажири. Жінки, що порозкладали на ряденцях свій нехитрий харч, лементували, закликаючи покупців, і Янчук уже хотів було направитись до них, але, вчасно згадавши зарік, даний собі і Лізі Аврамівні, мовчки проковтнув слину і побрів у вокзал, похнюпивши голову, мимо паровоза, що чмихав, відсапуючись. Проходячи повз вікно їдальні, звідки його обдало запахом готових страв, він ще раз гостро відчув голод. А вже як облюбував собі вільне місце між подорожанами у притемненому бруднуватому приміщенні чекального залу, зовсім не мав сил терпіти, адже то тут, то там сусіди підкріплялися, хто чим мав. Хлопець намагався не думати про їжу, але був такий голодний, що аж свідомість йому дурманилась.

“Таки лишилися тут люди, - пронеслося у хлопцевій голові здивування. – Добрі чи недобрі вони тепер? Адже минулої весни все тут було мертве. Може, як і я, повернулись, обійшовши голод?..” За час своїх півторарічних мандрів і тяжких мученицьких злигоднів Петро навчився судити про людей, про їх вдачі і характери по їх мові і навіть мовчанці, по їх зовнішньому вигляду й поведінці, тож і зараз, чемно склавши руки між колін, він прислухався і придивлявся до навколишнього. Своїм підлітковим, але вже досить досвідченим чуттям він майже безпомилково виділяв серед людського юрмища жадібних і підступних, як і жалісних та доброчинних. Серед сусідів у залі чекання Петро не міг не звернути увагу на двох парубійків, що, посмакувавши смаженої курки, взялися крутити цигарки, продовжуючи вести непристойні розмови про черниць. Петрові не важко було визначити, що вони промишляють чимось злочинним і хто з них головний.

“Ну, й хай собі! Мені що до того!” – подумав він, але мимоволі продовжував прислухатися і придивлятися до них. Один із парубків, помітивши Петрову увагу, по-приятельськи підморгнув йому, поставив на своє місце обшитого мішковиною кошика і вийшов, мабуть, випалити цигарку. Щоб привернути увагу другого, Петрові довелося зітхнути і навіть кашлянути в руку по-дорослому.

- Кудись їдеш? – знудьговано звернувся той до Петра.

- Вже не їду, а йти ще чимало, - намагався хлопець зацікавити співбесідника.

- Значить, приїхав, але не тутешній?!

- Можна й так сказати, адже до Чигирина ще кілометрів із тридцять.

- То чого ж не йдеш?

- Чекаю, поки сонце трохи підніметься…

- Сам ти чи зі старшими? – позіхнув у долоню парубок.

- Сам… Із мандрів вертаюся, аж із Кубані…

- Дорогу знаєш? – уважніше оглянув парубок Петра.

- В людей допитаюся. Вони завжди скажуть, і де ти є, і куди тобі йти, - підтримував розмову хлопець.

- То так… Із Чигирина, кажеш? – перепитав той, ніби щось збагнувши.

- Там родився і жив колись, як батьки були, - не знав Петро, як краще повести розмову.

- А тепер їх немає?

- Немає, - вдавано байдуже відповів хлопець і поміняв тему. – А ви ж куди їдете з напарником?

- Та ніби й ми приїхали, хлопче… А тут треба плаву шукати, та дідько його зна, де найглибше… Ти, часом, не вкажеш дорогу? – посміхнувся роблено парубок.

Петро пильно подивився на співрозмовника, зігнав з лиця усмішку і теж замовк, зрозумівши, що його питання було недоречним.

Тим часом поруч якісь тітки говорили про часник, цибулю-сіянку і нехтемських дітей, що цього літа геть чисто витовкли ранні огірки. Петрові чомусь здалося, що вони зараз придивляться до нього уважніше і нароблять рейваху, як ота клята перекупка позавчора в Лозоватій, у якої хтось поцупив балабуху. “От халепа! – подумав мимоволі. - Треба б відійти від гріха подалі.”

- Вже нерано, то може підемо помаленьку? – із пляшкою води появився той, що виходив покурити.

- А чого ж, можна, - смакував малими ковтками воду Петрів співрозмовник. – Що раніше підеш, то швидше прийдеш, - підвівся, потягнувся і взявся нехотя зв’язувати старою крайкою кошик і мішок, що досі лежали під лавкою. – Цей ось, - вказав він товаришеві очима на Петра, - до Чигирина правує, то може проведемо, поки нам по путі?

- Ти до Чигирина? Пішки? Далеченько, як для тебе, - в’язав він і свої вузли. – Хай іде, як хоче, покажемо…

З тим і вийшли втрьох із чекальні. Після притемненого залу надворі було особливо світло й сонячно. Парубки рухалися швидко, і Петро ледве встигав за ними, аж підтупцьовуючи. З міста в поле вивели його завулками й манівцями, мабуть, дорогу знали добре. Далі прямували, ніби навмисне обходячи села. В путі майже не розмовляли, були якісь насуплені, і хоч дорогою сонце весь час було Петрові по праву руку, йому раптом спало на думку, що можуть кудись його завести і поглузувати з нього.

Голод брав своє, і мимоволі дорогою Петро розпачливо оглядався, чи не видно де якого хутора, щоб піти випросити хоч чогось їстівного. Та дарма!.. Нарешті спустилися у якийсь виселок, що тягся по балці, то розширюючись, то звужуючись аж ген під гірку. Петрові одразу додалося сил. Порівнявшись із криницею під розлогою вербою, провожаті спинилися, поскидали ноші і роздяглися. Один мовчки дістав із кошика двійко варених качиних яєць і шмат прижовклого сала. Другий відламав кусень від хліба і від плескатого пирога з сиром. Ніби заздалегідь змовившись, обидва простягли їжу Янчукові. “Підкріпися трохи, бо голодним далеко не зайдеш,” – сказав той, з яким Петро мав розмову у чекальні. Переглянувшись між собою, обидва відійшли і зобік полягали на свій одяг.

Янчук накинувся на їжу, як завжди, коли був голодним, хоч як намагався стримувати себе для пристойності, якої навчився в концесії. Його настрій покращився, віра укріпилася, бо йому помітно додалося сил, міг уже й підбігти при потребі. Подумки дякував долі, що послала йому таких попутчиків. Муляла його лише їх мовчазність і загадковість. Мимоволі порівнював їх зі своїм старшим братом Тодосем, якого, вірив, обов’язково зустріне.

- А тепер повертай назад до отого путівця, з якого ми сюди звернули, і топчи прямо тим шляхом, а ми підемо виселком – далі нам не по путі. І запам’ятай: ти не бачив нас, а ми – тебе! Домовились?.. От і добре, - посміхнувся все той же.

- Спасибі вам, - звівся Петро на ноги. – Дуже дякую! – повторив, відходячи із жалем від подорожан. – Хай щасливою буде ваша путь!

- Іди здоровий!.. Ми тебе не бачили.

- Само-собою, і я вас! Будьте певні! – гукнув, оглянувшись, уже звіддалік.

Вернувшись на гостинець, яким годину тому вони йшли втрьох, Петро глянув із пагорба на постаті, що віддалялись, помахав їм рукою і, не дочекавшись відповіді, пішов шляхом сам. Сюркотливого жайвора, що десь над його головою діравив небо, Янчук так і не зумів відшукати поглядом, хоч аж зачмихався від яскравого сонця.

Ішов і, як ніколи досі, все більше жалів себе, одинокого у цьому безмежному степу. Квіття і зело їдко пахло чимось до болю рідним і ніби п’янило, тиша заворожувала, сонце припікало й розморювало, благодатний вітерець остуджував повівами лице й груди через подрану сорочку. Ішов із втішним відчуттям, що вертається додому більш досвідченим, і впевненістю, що йому вдасться таки щось дізнатися про Тодося, сестер і Степанка, навідати могилку матері й Гриця. Ішов, чуючи в уяві дзвін чигиринської Байдиної каланчі і бачачи Тясмин і луку, діброву й степ.

Ідучи думав, що з батьком не житимуть, а самі якось дадуть собі раду, хоч і в селі під бором коло отих могилок, які підсиплять і вивершать справжніми хрестами, певно, при допомозі діда Самохи, з яким можна буде про все й порадитися. Допоможуть і учитель Петро Овдійович Жабко, і дядько Левко Коваленко з Дмитриком, і дядина Оксана, або й Кузьма Сидорович Таран, якби тільки були живі…

В одноманітному дорожньому ритмі серед степового безмежжя, де людина мимоволі відчувала себе комашкою, Петро заглиблювався в спогади і давніші, але ніби свіжі, і вчорашні, ще нічим не стерті. Спливла в пам’яті бабуся, материна матір, із теплою й радісною прихильністю в погляді. Побачив її згорбатілою, у вишиваній сорочці, із зелено-плисовим очіпком на голові. Згадав, як вона, бувало, землянистими руками сипала йому до кишень то гарбузове насіння чи горіхи, то цукерки чи пряники, а в Новорічний вечір за посипання – шаги та копійки.

Пригадав також, що кожного разу він щось крав у бабусі – таку вже мав уроджену ваду, - як не дідову грушеву люльку, геть засмалену, то його ж батога із вузликами чи ременя, або бабусиного гольника. Якось він украв мідну ложечку і дідового годинника, точно такого ж, як батьків, із голомозим царем на шабатурці-футлярчикові. Дверцята тієї шабатурки хрумкали, як закривалися, ланцюжок легко знімався, стрілки можна було крутити, скільки захочеш, бо годинник уже не заводився “від старості”, як казала бабуся. Вона знала про Петрикову “хворобу” і завжди, проводжаючи його із двору, біля хвіртки спиняла й обшукувала кишені, а щось знайшовши, відбирала, не сварячи і не дорікаючи при тому.

- Ложка така у вас є, ми їх кілька дали матері із віном, годинника дідового залишимо в нас, бо то не цяцька, люльку подарував дідусеві твій батько, пізнає – поб’є тебе. Ось маєш насіння - тобі і сестрицям, - приговорювала вона.

Дідусь для Петрика був ніби другоряднішим від бабусі, ніби підлеглим їй. Від нього частенько пахло закваскою, як у другій хаті, де стояв куб на горілку – “зілля” чи “паленицю”, як називала бабуся, - і де чулося капання з “рурки” (її ж слово). Дід був також добрий до онука: не раз саджав його на коня, обводячи того подвір’ям, не раз катав у села або брав із собою на базар, даючи йому в дорозі правувати віжками чи навіть стьобати батогом коней. Правда, лошачка з лисиною, якого обіцяв купити, так і не подарував, як Петрусь йому не нагадував. Тепер оті згадки про повні вражень поїздки, про бублики й “лампасе”, якими дідусь гостив його, або про череп’яні свистики, якими обдаровував, були особливо пам’ятними. “Давай, онучку, поцупимо у баби оті гачки, що ними вона в’яже шкарпети”, - пожартував він якось, і Петрові оте “поцупимо” замість звичного “украдемо” назавжди запало в пам’ять… Тільки добрі спогади у хлопця про бабу Параску і діда Якима, тож їхні могилки в Чигирині вирішує відвідати обов’язково…

Денна спека по ранковій прохолоді осяйно й полум’яно смалить навкружні зела й квіття, п’є їхні духмяні випари, потиху гойдає й колише на сонячних вервечках-променях заворожений серпанковий степ, млостить тіло і наче оловом наливає ноги й руки. Іти все тяжче, але спинятися Янчукові не можна, бо дорога далека, а прихильні до нього: і дід Онопрій, і Франц Францович із концесії, і Варка Скачкова з Тимошем, і голова Зеленчуцької артілі Мордюк – всі дружно радили йому будь-що добратися додому, розшукати братів і сестер, щоб із ними разом вирішити, як жити далі.

Петро тепер усміхається, пригадуючи Зеленчук, де його обзивали “хахлом”, хоч самі були такими ж і такою ж, як і він, мовою говорили. “І чого ото вони себе числять козаками, а не українцями?.. – ніяк не міг він утямити. – Двадцять сім кубанських великих і найбагатших станиць засудив та вислав на Соловки й до Сибіру Лазар Каганович, як куркулів і саботажників хлібоздачі, - хмурячись, згадує він. – Жах! Сім скирд качанистих у полі проростає, а люди, що зібрали той урожай, або відправторені на край світу, або пухнуть і мруть від голоду поряд! У таке й повірити тяжко, якщо на власні очі не побачити!..”

Геть по обіді, як смага почала потроху згасати, Янчук мимоволі відволікся від спогадів, побачивши аж ген у серпанку чиючь постать, що наближалась, бовваніючи, то пропадаючи у балчаках, то знову появляючись на горбах. На душі йому пораднішало, особливо коли розгледів спершу бриля на голові, потім кия на плечах і широку манишку на сорочці та нарешті й усю постать якогось дідуся із торбою на палиці за плечима. “Вимер народ, то й дивно робиться, коли кого зустрінеш у путі”, - подумалося Петрові, коли подорожні зблизилися.

- Добридень, діду! - Янчук привітався першим.

- Добридень, хлопче! - цмакаючи, відповів той, розглядаючи кущистими очима хлопця. Привітавшись, старий присів, спустивши сухі брудні ноги у колійну порохняву на придорожньому споришеві. - Зі Знам’янки, мабуть, ідеш, - запитав згодом.

- Зі Знам’янки, діду, до Чигирина добираюся.

- До Чигирина ще далеченько, сідай та перепочинь зі мною.

- Спасибі, діду, - присів Янчук навпочіпки поряд. – Чи втраплю цим шляхом? – приязно заглянув він у вицвілі очі старого.

- Втрапити можеш, та тільки гак чималий, - ніби подумки оцінивши Петрів шлях, сказав дід. – Та може воно й на краще, бо тобі, ще не дорослому, лісами йти не варто. А ти ж чого туди отакий світ верстаєш? – вицмакав він запитання.

Петро, на власне здивування, щиросердно оповів старому дещо про себе та свої поневіряння.

- Біда нам усім тепер така, що її й світ не знав. І головне – нема кому й поскаржитися, - задивився старий у колію, думаючи про своє. – Я також поховав і бабу, і дочку із зятем та онуками. І самому не віриться, що все те було насправді, - незграбно витер він очі. – …Говориш, немов книжку читаєш, - шморгнув він носом. – Із міських воно всі такі… Слова, хлопче, як золото. Їх не можна розкидати, де заманеться і як схочеться. Мудрі говорять мало, а наймудріші – мовчать… А цим шляхом коли будеш іти, підвечір дістанешся до Вовчих Воріт. Це гора така, перерізана похресно. Так от, на ній звернеш на той шляшок, що пролягатиме правобіч до ліска. Збоку від ліска побачиш село. Воно хоч і велике, та люду в ньому тепер і на хутір не набереться, бо мало не всіх вивезли й виморили. Там зможеш переночувати, а вже зранку розпитаєш про подальшу путь.

Старий на мить замовк, і Петро пересів на спориш, сподіваючись на продовження розмови, але той раптово підвівся, крекчучи, проворно підкинув кия із тороком на плече і цмакнув: “Так ти, той... Переночуй там, може десь коло криниці із журавлем невдалік СОЗу, бо гиншого місця по путі не буде. Решта сіл там далі вимерли геть від голоду, бо ж холодноярців годували, а хто вижив, тих постріляли поголовно, - відступивши кілька кроків, півобернувся він. – Поспішай, бо чималий шмат дороги попереду”, - кивнув він головою на прощання і пішов, не оглядаючись.

Петро, переборюючи в собі нехіть і незважаючи на тяжкі, ніби оловом налиті ноги, піднявся і побрів, прискорюючи ходу і оглядаючись на згорблену спину подорожнього, що віддалявся. Янчук знову відчув себе самотнім, малим і незахищеним у цьому кипучому своїм тихим життям довкіллі. Одноманітний степовий співограй перепелиного і жайворового дзюркоту зачакловував, свиріпка горіла ніби вогнем, медвяні випари гречки п’янили, гіркота зілля нависала серпанком, напувала й запаморочувала настоями.

Кроками бгаючи під себе шлях, Петро йшов швидко, як міг, тішачись грою із власною тінню. Вона розважала його, полегшуючи путь: танцювала перед ним, скакала та хиталася, ніби насмішкувато тікала все далі й далі, збільшуючись та ведучи його вперед. Топчучи її, Петро згадав дідових Якимових незграбних патлатих коней, що отак же чавили копитами тіні, тягнучи за собою фіру картоплі, а на ній і його з дідом. В уяві постав і осінній день, тліюче розлоге багаття серед картоплища на осонні, печена аж солодка картопля. Тоді цілісінький день, ховаючись від матері і діда з бабою, він настромляв картоплинки на вербову галузку і пускав їх у небо так високо, як тільки міг, найпаче коли прив’язував на кінчик батога у петельку і ширяв, дістаючи й до жайвора.

Згадалася Янчукові і довга мученича дорога, яку він долав шляхами ясирників до Криму аж під Джанкой, - у смороді між пухлими й мертвими. Одна добра господиня, що знала його батька, нагодувала його тоді картоплею “в мундирах”, помила, постригла, випарила його одяг, взяла йому квитка на потяг, а він не запам’ятав її прізвища й адреси, докоряючи собі тепер за недбалість. “До тітки Варки прався, вона знає твоїх дядька Прокопа та його Ольгу Самілівну із Вітьком та Євгеном. Кажеш, вони вчителі, то може ж не вмерли з голоду”, - наставляла вона його.

Ольга Самілівна була із Зеленчука родом, тож вони із Прокопом Харитоновичем неоднораз навідувалися до її батьків, що, як тепер знає Петро, також вмерли від голоду. Їх самих кагановичці вивезли бозна-куди, навіть неосуджених. “А дядько ж був директором школи на станції!” – подумалося йому, аж глибоко зітхнув із жалю до них. – “А що з тітками Настею й Прісею і їх дітьми: Марусею й Зіною, Остапком, Онисею й Федем, - знав їх лише з листів, - чи вижили в голодоморі, чи ж і їх посудили й вивезли?” – промайнуло в голові.

Із такими думками й спогадами коротався Янчукові безлюдний шлях, поки нарешті собі на радість не угледів біле квіття хустин на головах ланки жінок у просах, водовозів із череватими барилами на возах, косарів на ячмінищі. Загледівши їх, Петро відчув утому в усьому тілі, змору в ногах, мерехт в очах і – спрагу. “Є ще живі люди! – подумалося. – Може вже й оті Вовчі Ворота недалеко?”

Янчук не спинився, а ще настирливіше пішов уперед, побоюючись, що не встигне завидна дійти до села, і не вірячи, що день аж такий довгий. Він уперто топтав тепер уже довгу тінь, напружував, як тільки міг, у ході всі свої сили. Сонце почало сідати якось раптово, тінь різко скособочувалася правобіч. Мокра від поту шкіра на обличчі, висихаючи, стягувалася, на зубах потріскував дорожній пил, вуста від тривалого облизування пересохли.

Нарешті попереду забовванів якийсь горб. Петро пришвидшив кроки, і той став на очах рости, зводитись угору і ширитись у боки. Із неймовірною радістю Янчук зійшов на того горба, побачивши праворуч за ним свій подальший шлях, що визміювався вужем.

Як оті Вовчі Ворота лишив позаду, а попереду побачив аж ген розкидане село, як спасіння у вечоровому імлистому серпанку, де й сили взялися дійти і до журавля із криницею. Налагоджуючи себе на клянчення якоїсь їжі і нічлігу, Петро по дорозі старанно вітався із поодинокими мешканцями, що за звичаєм чемно йому відповідали, роздивлявся на давні замшілі оселі з цятками шибок у віконцях, на гнізда із уже дорослими лелечатами, на дупласті верби та стрімкі тополі обік путівця.

“В оцій, видно, всі вимерли, а у цій хтось, певно, є живий, - відгадував Янчук по путі. – Тут свіжопоставлений тинок із соняхів, а там днями димара зашпаровано, ось побілена хата, і знову пустка: заросле високими бур’янами подвір’я і хата з повідкриваними дверима, побитими шибками, облупленими стінами. Пройшлася й тут кошлата із косою, розширивши отого цвинтаря на горі,” – кинув він очима за село. Скільки смертей він побачив на власні очі за оці півтора року мандрів! Від одного спогаду про них здригалася душа, лякаючи його неймовір’ям жаху, якого й досі не міг утямити.

Нагадування про гори смертей, які йому довелося побачити чи при жебракуванні пішки, чи з вікон та дахів вагонів на станціях і які невідчіпно тяглися за ним дотепер, як кара божа, сколихнули його пам’ять і виштовхнули на поверхню особливо трагічний спогад, що став рокованим у його свідомості, назавжди не полишаючи її. Петро відігнав його примірянням, де б то йому випросити якийсь наїдок, і мимоволі звернув увагу на довгі будівлі-стайні з подвійними брамами і припнутих до жолобів коней у созівському дворищі, розкритому навсебіч. Гострий запах сечі і скислої полови лоскотав ніздрі, нагадуючи про голод.

Увагу хлопця привернув високий журавель, що зіпнувся над шляховою криницею, із широкими цямринами і вкованим цебром. Щойно набравши води, якась дівчина у біленькій, оперезаній у стані сорочці із півнястими пошивками на рукавцях збиралася вже відходити. Янчук, гамуючи спрагу, що склеювала уста, попросив напитися.

- Напийся, коли хочеш, - роздивлялася вона подорожнього. – Не пий так багато, бо остудишся, - відірвала його на мить. – Ти звідки і куди йдеш? Видно, здалеку?

- Був далеко, та й іти ще неблизько, - ухилився він від прямої відповіді. – Іду до Чигирина, та день малий, а переночувати ніде.

- Ходімо зі мною, може мати й дозволять тобі заночувати в нас. Швидше, бо як стемніє, хто ж тебе пустить до хати, та й людей по голоді мало в селі лишилося.

У великій просторій хаті було затишно, як колись удома. Долівка була притрушена свіжою травою і приємно лоскотала натомлені ноги. Пахло васильками, чебрецем і печеними гарбузами. У горщечку на вікні стояли квіти, портрети й ікони були завішені вишитими рушниками, нагадуючи прийшлому щось давнє, сумне й болюче.

- Аж із Кубані!? Сам?! Дивина, хлопче! Заночуй, де ж тебе подіти, - почув Янчук співчуття господині. – Варю, а внеси-но до хати ночви, хай хлопець ноги помиє з дороги, - наказала дівчині. – Отакий світ у такі роки міряєш додому, не знаючи, чи є там хто живий!?. Сідай на стільця і попелом спершу мий, попелом, не шкодуй його, а тепер милом і відпарюй турицю… Дай йому, Варю, ножиці, хай заодно і нігті позрізає…

Миття тривало чимало часу, воду Варя міняла на чисту й гарячу, а господиня все сиділа поряд, командувала і заодно розпитувала Петра про його мандри й поневіряння, ойкала і співчувала, доскіпливо розпитувала і не вірила, що Каганович там посудив і вислав аж двадцять сім станиць, що й там люди мерли від голоду.

- Ану одягни оці ось штани, а твої хай Варя випере, бо дуже вже вони в тебе брудні! Та й сорочку заодно знімай, хай також випере, поки є гаряча вода. Зачекай, чистої сорочки не вдягай, помий спершу голову… Вуха мий милом, шию доставай, шию… Ну досить, витирайся вже та спочинь, - похитала вона головою із сльозами на очах, аж Петро, зауваживши те, розчулився і, не маючи сил стриматися, стрясливо заплакав.

- Ти ж чого ото? Може щось болить у тебе? Хай Господь милує! Чого ти? – забідкалася вона, а Янчук виплакував і жаль до себе, і втому, і голод, що паморочив його, і дяку добрій дівчині та її матері за турботу й піклування.

- Посидь на призьбі, поки я здою корову. Вернуся, дам повечеряти, знаю, що голодний, - пообіцяла господиня Петрові і пішла із цеберком-дійницею по молоко, а Варя у дворі взялася прати його речі.

Скоро Петро був покликаний до хати, бо надворі вже почало сутеніти. Заздрісно-великий удій господиня процідила через марлю аж у три великих глеки ще й у кухоль. “А корова ж доїться тричі на день!” – мимоволі подумав гість, сидячи в застіллі і слідкуючи за тим молоком, що вабило й чарувало його своєю кількістю і запахом.

Під грубою старанно мився лапою великий сірий кіт, на стіні тикав монотонно, звісившись донизу гирями-тяжками годинник, десь у кутку цвірчав у хатній тиші коник-стрибунець. Господиня винесла глеки з хати, помацки відшукавши на карнизику сірники, підпалила чималу гасницю зі шклом, звеселивши освітленням хатній добробут і гаразди, щось шепнула Варі і аж ніби виштовхнула її з хати. Дочка швидко вернулася і поставила на стіл повну миску картоплі, таріль солоних огірків, миску кислого молока і залитого яйцем книша.

- Край собі, хлопче, хліба та вечеряй. Ми з Варею вже поїли, а батька нашого марно й чекати... На степовій дорозі тебе, мабуть, зайці не гостили? – пожартувала вона.

Стримуючись, Янчук присунувся ближче, взяв ложку і почав їсти, бо за цілий день, хай і після ситого сніданку, що йому перепав від парубійків, зголоднів добряче. Упорався він із вечерею досить швидко, лишивши на столі шмат книша і огірки, на подив господині, до якої все приставала Варя, в чомусь її переконуючи.

- Вшниплива ти, дитино, як зінське щеня, і ради тобі не даси! - підвищила господиня голос. – Принеси хлопцеві сіна, а тоді й збігаєш, коли так тобі приспічило.

Варя поспіхом внесла до хати трьома оберемками запашне сіно, розправила його на долівці під грубою, накрила смугастим рядном, навіть подушку в голови поклала, а сама, накинувши голубеньку хустину, швиденько вийшла.

Янчука, що, подякувавши за вечерю, все ще сидів біля столу, морила втома.

- Лягай на сіно та спочивай, - припросила господиня, здогадуючись про його стан.

- У цих штанцях і сорочці?

- У цих, у цих. Твоє добро цілу ніч сушитиметься, - прикрила Петра другим рядном, як уже ліг. – Тепер спатимеш, як після маку, - і вимитий, і вичесаний, і нагодований.

- Спасибі вам велике, тіточко, за все!

- Нема за що, спочивай, - пригасила вона гнота в лампі і вийшла у другу хату, клацнувши клямкою...

Проснувся Петро раптово, почувши стук, рипання дверей, гупання в сінях і чоловічу лайку. Спалахнула лампа, і перше, що Петро побачив, були, видно, господареві нові чоботи, що аж вилискували, порипуючи. Чоловік то був кремезний, вусатий і чубатий, подібний до тих паханів, що хлопець зустрічав у вирібці гори на Кубані. Господар презирливо оглянув його постіль, сплюнув і почав нетерпеливо ходити від порога до столу й назад. Петро удав сонного. Зайшла господиня, тихо нарікаючи на долю і вимогу чоловіка ставити на стіл “закусь”.

Розмова господарів перервалася, не почавшись, бо під вікнами почулися кроки, клацнула клямка дверей, і на порозі крізь повіки Петро побачив жердикуватого гостя із білим причесаним на бік волоссям, у чорному костюмі і білій перкалевій сорочці.

- Де це ти стільки возився?! Не навів там кого часом? – притишено спитав господар.

- Поки позакривав та позасовував, то й затримався… Не навів, не бійся – не впервой, - всідався він на лаву, як удома.

- То як тобі нарада? – ні з сього, ні з того спитав господар, як господиня внесла закуску.

- Та що говорити! Казав же, треба пороздавати всі опустілі двори родичам чи сусідам, бо й вовки позаводяться.

- Не в духах вона сьогодні, - пояснив господар, наливаючи в карафу з бутиля, як жінка вийшла. – Обіцяв їй соломи привезти, та за тією затією й забувся. Та жалкувати нічого, все нам удалося на славу.

- Нічого дивного. А про двори я тобі не дарма сказав. Розберуть їх, а восени можна буде податки накласти за користування, тож матимемо додаткову поставку.

- Варта думка!.. Сідай до столу, - припросив господар гостя, як господиня зайшла з тарілями. – А що? Треба тільки чисто справу провести, - додав він, як жінка вийшла.

- Ти, як той Ленін: землю - селянам, а фабрики і заводи – робітникам, - посміхнувся гість, - давав, поки йшла реквізиція хліба, а як із тим справився, то заговорив про кооперативи, ТСОЗи, комуни, радгоспи й виробничі бригади. А те все – ніщо інше, як відбирання землі від селянства, а фабрик і заводів – від робітництва.

- Хай йому грець! – налив господар горілку у склянки. – За таку справу, як нинішня наша, варто випити! Ну, будьмо! – настромив він солоного огірка на виделку і підняв келишка.

- Будьмо! – підтримав його гість, настромивши на свою шмат сала.

Якийсь час їли мовчки, потім знову випили по чарці й закусили кисляком.

У Петра геть пропав сон від мимоволі підслуханої розмови: при м’ясоздачі їм вдалося отримати квитанцію на п’ять бузівків, яких вони взагалі не здавали, а тепер планували їх забити, м’ясо розділити, а шкіри вичинити.

- Без бригадира, Лампію, нам все-одно не обійтися, - тяжко дихав господар.

- І різника взяти в пай доведеться, як собі хочеш! – поклав кулаки на стіл гість.

Господиня мовчки поставила на стіл велику пляшку горілки, заткнуту кукурудзяним качаном, підлила в миски кисляку, поклала кілька сирих яєць і вийшла тихо, як і зайшла. Прошмигнула в сінях не поміченою батьком і Варя.

- Як останній хліб зберемо чи вже зараз? – вже заплутувався язик у господаря.

- Який хліб?! А як кинуться в заготконторі? Зараз і тільки зараз! Прокопе! Таки завтра чи позавтра – і ажур! – знову виложив кулаки на стіл Лампій.

- Не буде чим хліба дозібрати, хоч кричи! Жінки ремствують, а з дідів та дітей який глузд? Ніхто тим господарством не цікавиться, всяк собі урвати намагається і тільки.

- Нічого дивного: ти, як голова, свою лінію тягнеш, я, як комірник, свою. Бригадири своє пильнують, жінки себе боронять, діди все для себе стежать... Думаєш, я дарма на мишву поскаржився...

- Я зауважив, Лампію, що ти мудрий чоловік. Скажи-но, скільки ми можемо реалізувати в тебе лишків?

- Гадаю, тони три можна. Ще ж природна втрата належиться, усушка за нормативом, та й зактувати щось можна буде...

- Тож будьмо ще! – підняв обважнілою рукою господар склянку. – Де три тони, там і більше, гадаю, знайдеться, - крекнув він, випивши вслід за гостем. – Варить бісова жінка так уміло, що і не пив би, а вип’єш, - покрутив головою. – Знову прийшла вказівка збирати кобзарів до Харкова на конкурс, - поміняв тему розмови Прокіп. – А де вони, питаю, опиняться? Де опиняться!? Адже ж у тридцятому Постишев отак же збирав їх на зліт, а занесло їх аж на Соловки, кажуть.

- Чи ж нам до кобзарів, Прокопе? – скривився Лампій від цибулини.

- Істину речеш, брате, ще ж отих кацапів-переселеньців отаку юрбу треба влаштувати і не як-небудь утримувати! А вони, хоч і люди, - прости, Боже! – хоч і в рахунок контракції їх утримок зачисляється, та де ж того всього настачити? І до поля нашого вони геть не пристосовані, хоч сказися! Біда одна з ними! Вимогливі, не як наші, все їм дай, про все повідом, до всього їм діло, - потроху човпів господар, все більше насурмлюючись.

- І я кажу, біда! – знову пристукнув сказане кулаками гість, упершись поглядом у стіл.

- Дисципліни по голоді ніякої, на роботу нікого не витуриш, а трактори без пального, косарки під дощем стоять, двір досі не огороджений, наче роз’їзд який, хомутів для коней немає, свинарники ніяк не почнемо будувати, ще й оті дитячі ясла в печінках сидять!.. Та що казати! Страшно й подумати, скільки в нас отієї роботи!..

На якийсь мент розмова затихла. Господар непевним рухом знову наповнив склянки і почав придивлятися до пляшки, піднявши її до лампи і стрясаючись від відрази.

- І я ото кажу, пиймо тут, бо на тім світі не дадуть!.. Спирт вона в тебе гонить, не інакше! – випив Лампій, занюхавши хлібом.

- Пиймо, поки п’ється, - підтримав господар гостя. – Ото я й кажу, - витер він рукавом сорочки уста, торснувши Лампія за плече. – Трактори не огороджені, коні без свинарника, хомути під дощем стоять, дитячі ясла...? Що я, пак, хотів?.. А-а-а, голову райвику погостити б нам належно. Клята баба! Не баба, а мужлай у спідниці, не йде на посули, - роблено хихикнув господар.

- Їй би твого макогона спробувати, куди б ділася, Прокопе, пішла б!

- Не скаржуся, люблять жінки його. Та на всіх не настачиш, - хихикнув господар вдоволено, виливаючи рештки із пляшки. – Не настачиш, кажу, - спробував засміятися він. – Будьмо-о!

- Істинно так! – знову пристукнув кулаком стола Лампій. – Коні без свинарника, хомути не огороджені, косарки без пального, голова райвику розхрістана...

- Роз-хріс-та-на... Медом би їй губи помазати, а тоді вже й макогоном спробувати, хи-хи-хи... Дзвонила про хлібоздачу... Аякже! Тримай кишені й пригорщі!..

Петро крізь повіки слідкував за застільниками і мимоволі порівнював їх із паханами з-під Крапоткіна, знаходячи багато спільного. Господар раптом тяжко звівся на ноги, повів помутнілим поглядом по хаті, спинивши його на підвішеній до стелі лампі, що яскраво горіла близько його очей, матірно вилаявся і незграбно вдарив по ній рукою, аж Янчукові дух забило. Скло брязкнуло й посипалось, лампа згасла і в хаті запанував морок.

- П’янюги прокляті! Злодії окаянні! – почулася із сіней сварка господині. – Боже, коли вже ти виведеш їх на чисту воду?! – чиркала вона сірниками вже в кімнаті, засвічуючи лампу, при світлі якої випивохи почвалали надвір, лишивши двері навстіж відчиненими. – Тепер до ранку гвалтуватимуть село, - прикрутила вона гнота, щоб лиш блимав. – Грому на вас немає, волоцюги! – стишила голос, глянувши на Петра, що все ще удавав сплячого, пішла в сіни, закрила двері і десь затихла.

Петро звівся в хатньому напівмороці, скочив до столу, відломив шмат калача, відрізав кусень сала і кинувся на своє місце. Їв швидко й жадібно, намагаючись не накришити. Із сусідньої кімнати чулися розмови господині з Варею і скрипи ліжка. З вулиці доносився гавкіт собак по селу. Постать рідного батька привиділася Петрові, нагадавши про дитинство і аж йокнувши в душі. “Якщо живий та вернувся, жити з ним не буду нізащо!” – вирішив для себе, заспокоюючись і доминаючи книша із салом. По всьому він нарешті заснув, ситий і вдоволений.

Проснувся Петро, як у хаті стояв сонячний день.

- Щось неспокійно ти спав, хлопче, - обізвалася до нього господиня, коли він старанно складав рядна на своїй постелі. - Я тобі вже полатала й викатала штани й сорочку, а Варя випросила для тебе в сусідки курточку, хоч не нову, та якраз на тебе буде. Іди умийся у дворі із умивальника та приміряєш наші штани із сорочкою, щоб мав на переміну. Синочкові були! – заплакала.

Янчук був розчулений увагою господині і її дочки, бо досі мало зустрічав отаких добрих душ на своїм шляху. Умиваючись і втираючись рушником, згадав Лізу Аврамівну, діда Гната, Франца Францовича, Грету Людвіговну та їхнього Ганса. Концесія встала перед його очима зримо й наяву, він там дійсно воскрес із мертвих. Помацав пальцями рубці на шиї – пам’ятку про своє близьке знайомство із “керями”, згадав лікарку і сестру з лазаретика, де його рятували…

Штани його й сорочка були полатані не якось там, а на машині, курточка виглядала, як на нього шитою. Ошатившись у чисте й свіже, він подякував ще й за запасні штани й сорочку, підігнані на нього, і сів до столу снідати, припрошений Варею.

Снідав спокійно й нежадібно, бо вночі добре поласував хлібом із салом. А тим часом господиня збирала кошика йому в дорогу: добрий окраєць хліба, четвертинку сала і кусник масла в капустяних листках, цибулину, огірок, кілька білих редьок, жмут зелених пірець цибулі.

- Син у мене торік отакий майже, як ти оце, помер з голоду, то зноси в його пам’ять штани із сорочкою на здоров’я, - скинула вона сльозу з ока. – А за нічний гамір пробач, мої батько і чоловік також померли. Це приймак, як вип’є, робиться звіром і нелюдом. Візьми ось ще трохи соняшникового насіння на дорогу та не поминай нас лихом, - висипала Петрові в кишеню. – Ітимеш і лузатимеш, щоб не нудьгувати.

Янчук щиро дякував, а десь у закутках душі сподівався, що господиня запропонує йому лишитися ще. Але, зрозумівши, що вона про те й не думає, взяв із її рук кошика, на прощання ще раз подякував їй і Варі за нічліг, їжу та подарунки і, стримуючи ридання, пішов із двору.

Невдовзі він опинився знову на вчорашньому путівцеві, але в руках мав кошик із їжею й одягом, був випочилий і ситий. Він ні на мить не забував, що є безпритульним, не має матері й дому, іде в Чигирин, не відаючи, що його там чекає. Як не було йому тяжко, відчував і втіху, бо пізнав не лише горе у своєму-несвоєму краї, а й радість від величі побаченого світу.

Мало хто б повірив, якби йому оповісти про всі пригоди Янчукові на шляхах до вижиття через стільки смертей, через гори трупів! У нього на очах гинула до пня казково багата країна, а світ не відав і не вірив, що таке можливе! Та й не повірить, як дізнається, бо те страхіття треба побачити на власні очі, вистраждати разом зі своїм народом дорогою до “світлого майбуття”.

Ні Карпо Янчук, який завойовував обіцяне майбутнє щастя, рясно поливаючи його власною кров’ю, ні велика його родина, ні син його Петро – у передсмертному голодоморному отупінні вмирання – не знали ні своїх убивців-катів Кобу-Сталіна і його вірного ленінця Постишева, ні того факту, що під “буржуазною” станцією Підволочиськ стояли три тижні, допріваючи на пні, ешелони із пшеницею, житом, просом, гречкою, квасолею, горохом та соняшниковим насінням – пожертвами, зібраними їх братами й сестрами горнятами і корцями по убогих українських дворах Галичини й Волині у Мало-Польщі. Оті вовки-керманичі, присвоївши собі звання всенародних доброзичливців, відмовилися пропустити в Україну допомогу, щоб не потьмарити врожевлені кладовища “світлих і безсмертних ідей”, щоб не перешкодити нищенню мільйонами народу, що годував і підпирав їх у революцію та й по ній. Такого штучного голодомору світ не знав! Це був усім голодам голод!..

Ідучи тепер глибоким порохнявим шляхом і видивляючись на розлогі околи, заставлені аж ген стіною лісу, що бовванів здалеку, Петрові, хоч як відкараскувався, знову пригадався лісок у Прикубанні, від чого кожного разу йому ставало моторошно в думці і на душі. Якби не вівчарка, не дід Гнат, не лікарка із сестрами з лазаретику, віддав би він тоді Богові душу і не бачив би цього прекрасного світу! Рубці на шиї нагадували йому постійно, що то був не примарний сон, а жаска дійсність.

Час від часу Янчук вертався думкою до своїх тодішніх відчуттів при поверненні на цей світ. Після того, як йому спинили кров і зашили ножевий поріз на шиї, його притулили на одному з ліжок у лазаретикові. Опритомнівши, пересилюючи неймовірно болюче жихання в голові, він довго не міг второпати, де він і що з ним, але поволі, ніби крізь туман, він побачив тоді і білу стелю над головою, і вікно, а в ньому – сонце!

Про те, що з ним сталося, він тоді дізнався, вже як зовсім прийшов до себе. Про вівчарку, яка відігнала зарізяк, про пастухів, що віднесли його до лазаретика, вболіваючи не стільки за нього, скільки за репутацію управителя концесії Франца Францовича, про лікарку, що поповозилася біля нього, поки виходила в страху та безсонні. На його щастя, ще й старший із чабанів був родом із Чигирина і знав Петрового батька у червонокозаках...

Вкотре перейшовши спогадом пережите, Янчук непомітно для себе опинився в Чорному лісі. Шлях-путівець визміювався по ньому то вгору-вниз, то праворуч-ліворуч. Легкий вітерець-протяг овівав подорожнього прохолодою і напував медвяними пахощами. Часом йому робилося страшно, але він переборював свій дитинячий острах і брів, поспішаючи, далі. В одному місці в холодку Петро, сховавшись від шпаркого сонця, аж спинився від пахощів зел та полину, від співу птаства і завороженої тиші, від духм’янощів перепрілого листя, залюбувавшись голубінню неба за обвислим галуззям зелених віть. Десь поряд несамовито бив батогами по віддалі соловейко, і луна відзивалася так чисто й дзвінко, несучись у далеч, що здавалось, чути її було аж отам, у перейденім степу.

Все це мимоволі нагадало Петрові батьків лісок, але надовго загаятись у тому царстві подорожньому не вдалося, бо комарі й мушва обсіли, безжально тнучи його лице й руки. Змахнувши їх, він направився далі в балчак, де виднілася галявинка із плесом, як люстерком, обставлена вільхами, вербами і кущиками мізерного очеретцю та покрита ряскою, рогозом і лататтям. Галявинка продувалася протягом вітерцю, а плесо манило до себе спочити, тим більше, що ноги аж гули від тривалої ходи.

На березі Петро побачив неквапливого лелеку, що час від часу цілився червоним дзьобом і хапав здобич, поки не уздрів непроханого гостя. Підбігши, він розправив крила над осокою і піднявся в лет, поволі ховаючись за зеленими наметами вершечків дерев, аж Петро пошкодував, що невільно зігнав його із цього раю, згадавши і колишніх “своїх” лелек, що мешкали в колесі на їхній хаті, а пізніше, як там поселилася школа, десь поділися, осиротивши і хату, й гніздо.

Мов у казці, затишно в лісі, аж геть так, як було колись у їхньому ліскові, прямо вирують у ньому, виспівуючи на всі лади, численні птахи. Не вловити їхніх голосів у різноспіві і не повторити. Зачудований, він присів на струхлявілий пень, перекусив покладеним йому в дорогу спасенними душами харчем, запив його холодною водою із озерця, обмив руки й лице, і, все ще відчуваючи біль у ногах, побрів до свого шляху, який хіба надвечір приведе його до якогось села по той бік лісу.

Ішов швидко, поки не здибався з горішиною із зеленавими горішками в торочках. Рвав і кидав їх поспіхом у кошелик, поки не відчув, як той обважнів, поки не спохопився, що надовго затримався, і, відірвавшись, поспішив уперед, хрумкаючи їх та розжовуючи солодаво-оскомні зерна в роті. Зауважив, що не від голоду споживав їх, а більше для забави і насолоди в самотині, а це також було радістю для нього.

Обдивляючись на розлогість старезного дуба, що звівся попереду, Янчук чомусь пригадав матір і її розповіді про кудлатих дідьків з великими шаньками-торбами, які уміють робитися малими, щоб жити в дуплах, очікуючи неслухняних дітлахів. І хоч давно вже зрозумів, що ніяких дідьків у дійсності не існує, в отих дубових корчакуватих гілляках він побачив химерних потвор, аж холодок остраху пробіг за спиною, погнавши його вперед.

Чомусь Янчукові раптом згадався вагон, в якому він їхав до Знам’янки, повна валізка білизни, подарована йому німкенею Гретою Людвіговною, басаман у пазусі із грошима - і заощадженими ним самим, і подарованими Францем Францовичем і дядьком Гнатом із чабанами. Ввечері він засипав багачем, а вранці проснувся злидарем, лише із квитком, залишеним злодіями. Не шкода було йому вкраденого, ображений був на долю, а найбільш нарікав, що злодії викрали в нього подарованого “Кобзаря”…

Сонце клонилося на полудень, спека помітно згасала, як він врешті вибрався із лісу на простір. Прислухавшись, Петро почув ледь уловимий гавкіт псів і, як здогадався, ковальський клепкіт. Поманили його і зграї шпаків із виводками над житнищем, і стрімка висока тополя, що своїм верхом ніби розмітала чисте, як скло, небо. “Швид-ше! Швид-ше! Швид-ше!” – вчулося йому, і він слухняно пішов, прискорюючи ходу, бо звіддалік показалося село з білими й сірими хатами на степовому підгірку, отже, якийсь спочинок і, можливо, навіть вечеря...