У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший

Секція 7. Слідами батьків

Суцільна колективізація, п’ятирічний план, загострення “клясової” боротьби, осуд бухарівщини і риковщини, “шахтинський процес”, наступ на спекулянта й куркуля, як “клясу”, “червоні викачки”, “червоні центровози”, “червоні валки” і “червоні мітли”, шукання ворогів робітничого класу і селянства пильними і непомильно-вірними партії “бійцями революційного фронту” одразу по пленумі ЦК і викликові до Москви Лазаря Кагановича привели до збільшення масових арештів так званих антирадянщиків, саботажників, контрреволюціонерів тощо. Ні приленінські попутці, ні меншовики, есдеки та есери, ні таки комуністи, укапісти-боротьбисти та червонокозаки тепер не милувалися, хоч які мали заслуги в революції. Більше того, започаті Кагановичем репресії і експропріації із його від’їздом з України на Кубань продовжувалися не менш інтенсивно Павлом Постишевим, що проводив ще й “генеральну чистку членів партії”, першим знищуючи українство на Ставропільщині і Краснодарщині…

Сталінський заклик через Молотова “Взяти збіжжя в Україні будь-якою ціною!” і присилка до Харкова додаткових заготовачів, що розбрелися республікою в поміч ОГПУ, як губернатори навіть над урядом, творили небачене, майже рівне періодові “воєнного комунізму”. Експропріювався навіть посівний матеріал, за невиконання хлібоздачі господарі притягалися до карної відповідальності, а їх сім’ї лишалися без гасу й сірників. Виказувачі прихованого у сусіда збіжжя одержували, як винагороду, до 15 відсотків знайденого. Допри повнилися, етапування осуджених ставали щотижневими, адже йшла підготовка Волзького басейну до будівництва майбутнього Біломоро-Балтійського каналу, що вимагало дармової рабської сили…

Карпо Янчук, приетапований пішки кінним конвоєм із юрбою селян і міщан Чигиринщини до каземату-допру окружного ДПУ в Черкаси, звичайно, не відав того, що ошукально-смертельна бійка за владу в московському ЦК між шельмою Троцьким, який прикривався “перманентною революцією”, і пройдисвітом-тираном Сталіним, що проголошував “побудову соціалізму в одній країні”, увінчувалася повною перемогою останнього завдяки його кінцевому переходу з колишніх інонаціональних позицій на давні і традиційні для Московії великодержавні. Для Янчука, як і для більшості пригнаних сюди майбутніх безоплатних робітників отієї “побудови”, ті позиції просто не існували.

Негаданий, нежданий, приголомшливий, неймовірний і незбагненний арешт, пригон і засадження в допр та наступні допити і звинувачення, до яких він навіть додуматись не міг, ошелешили і оторопили вже з перших днів його, як і всіх співдольників, нечуваною наглістю та цинічною хамовитістю конвоїрів, допитувачів і охоронців, про які він чув ще юнаком від скаліченого жандармами до немічності батька. Адже вже при першому допиті, на самому його початку, він був побитий і вимолочений, як сніп на токовищі, обізваний саботажником, антирадянщиком, жовтоблакитником і буржуазним елементом. Більше того, саме вияснення Карпом причини арешту накликало на нього град побоїв і стоколінної матерщини, що знепритомлювали не лише тіло, а й душу.

- Ти, мерзенний одноосібнику, не патякай, а оповідай мені про своє співробітництво із класовим ворогом і релігійним мракобіссям! - грозив Карпові, відхекуючись після його побиття із двома катами-бандитами, коли ті вийшли з приміщення, слідчий уповноважений виїзної групи Райхман. – Скільки й коли із казнокрадом-дяком Майбою та павуком-бабієм Онопрієм ви передали грошей бандитам-холодноярцям? Хто був у вас зв’язковим-посильцем? Хто, де й коли наставляв тебе, святошо-паскуднику, не виконувати держпоставок і чинити їм саботаж, відмовлятися від добровільного усуспільнення з радгоспом землі, лісу, тягла й реманенту?! – пристукував він вказівцем папір, на якому часом щось записував.

- Мовчиш?! Гадаєш, викрутишся?! Не вийде! Не такі кололися! Розповідай, як ви із Воронянським, як червонокозачі розвідці, в Ямполі і Ялівці браталися із буржуазними січовими стрільцями під тризубом і жовто-блакитними стягами! – прицвяхував він Карпа “фактом”.

- Так ми ж виконували наказ комкора Дмитра Жлоби в ім’я світової революції, а стяг і тризуб тоді були єдині для всіх, - проковтнувши слину із кров’ю і шморгнувши носом, відказав Янчук, тетеріючи ще й від цієї вини.

- Отже, ти не заперечуєш, що ви браталися в Ямполі і Ялівці? Так і запишемо: “Братався із січовими стрільцями під жовто-блакитними стягами і тризубом”. А чи відомо тобі, що січові стрільці були прислужниками польсько-буржуазної офензивної розвідки?

- Січові стрільці? Як же б вони були польськими прислужниками, коли вони на смерть воювали з ляхами?! – робив великі очі Карпо, не вірячи почутому.

- А чим кінчалася та війна, яку ти називаєш смертельною? Не знаєш? Замиренням і співпрацею на спільних антибільшовицьких платформах. Отже, і ти причетний до антибільшовизму, як і твій брат, ще й тому, що від білогвардійців мали царську нагороду за вірну службу: хреста і срібного годинника. Це й зафіксуємо в протоколі, - записав він щось знову на папірчину. – Наступне питання таке: хто, коли і де порадив тобі переметнутися із білої армії в червоні козаки?

- Ніхто мені того не радив, як і тисячам інших, а переметнувся я, як кажете, бо червонокозаки воювали за землю й волю та заводи й фабрики.

- А в нас є дані, що імперіалістичні розвідки послали тебе туди для вбивства конармів, комкорів та комдивів і поширення чуток і тверджень, що те чинять чекісти.

- Ніяких командирів я не вбивав і не думав убивати, бо служив їм тілом і душею.

- Нам відомо, що Антін Максюта, відвідавши твоє обійстя, не заподіяв жодної шкоди твоїй дружині й дітям, хоч у сутичці з ним ти колись порубав його, як і меншовика, також бандита, Семена Балагуру, через якого ти надавав допомогу холодноярцям, мелючи й товчучи їм збіжжя без мірчука через підставних осіб.

- Не робив я того ніколи! Це наклеп і набріх на мене!

- Тоді поясни, звідки в них борошно, крупи й обметиця, вилучені нами?

- Я про це не відаю, то як можу вам пояснювати?

- Чого їм молоти або товкти у мене, коли там поряд у Ведмедівці і Мельниках цілий десяток млинів зі ступами? Це також наклеп і набріх на мене!

- Доведеться тобі сказати мені правду, саботажнику, ясно і ствердно, коли не хочеш стати калікою!

- Все сказане мною – правда, і від неї я не відійду, поки й живий буду. Говорив це в Чигирині Ленському і вам це повторюю.

- Руки! Руки на коліна! – сатаніє раптом Райхман, тяжко задихавши. – Укапіст Більський обізвав червонокозаків сліпими кошенятами, а їх командирів – дурисвітами, і ти ні слова не промовив йому в заперечу, не заявив потім ДПУ про зборище на тартаку, як годилося б. Як це пояснити?

- Чого б мав заявляти, коли там були присутніми чекісти? Та й не розуміюсь я на політиці, щоб судити, що воно і до чого та ким сказане!

- Ти, паскуднику, на чоновців своєї вини не спихай! – знову щось записав допитувач і почав листати, спльовуючи на пальці, купку паперів у фанерній папці. – Отже, на сьогодні досить! Підпишись ось тут і йди подумай належно про те, що нас тобі не обманути, і лиш один маєш вихід, як антирадянщик, – зізнатися чесно й правдиво.

- Наклепів, набріхів і намов, казав уже Ленському і вам повторюю, я не підпишу, бо не вам мене судити, а мені вас! Крові за радвладу ви не проливали, то яке маєте право від її імені засуджувати мене?! – погрізнів Карпо в обурі, не стримавшись.

- Будемо тебе судити, бо шкодувати, як бачу, даремно! Як не осудимо за поміч холодноярцям, то заправторимо на відробітки у Карлаг за саботаж разом із конокрадами, злодіями, гвалтівниками й убивцями, там тобі й кінець буде! – випроводжав Райхман Карпа з допитної у допр “подумати”.

- Відведи, здай і небарно вертай, Силантію, бо роботи в нас добавляється, сам бачиш. Та дивися в путі як слід за в’язнем! – наказав він покликаному міліціонерові.

По відході Карпа Райхман спершу перечитував написаний протокол, а потім довго міряв комірку-кабінет із кутка в куток, заклопотано роздумуючи, як так сталося, що їхня виїзна група (він, Едельман і Геплер), яка досі возилася виключно із валютчиками, анархістами, терористами, шахраями та злодіями тепер перекинулася на революційну інтелігенцію, робітництво, а особливо селянство і червонокозацтво. Згадав, що якось у розмові голова Шевченківського окружкому Михайло Левкович докорив їм, приїжджим, за хижість і свавілля, безконтрольні і безкарні арешти невинних трудівників краю з відбиранням, а по суті грабунком землі, хоч закону про скасування земельної власності не було і земля передавалася державі у вигляді ТСОЗів, комун, колгоспів і радгоспів нібито на добровільних засадах.

Морочив його не лише план на хлібоздачу, якого не виконати, а й план на кількість “злочинців” для Карлагу і Сиблагу. “Щось воно не так тут, - здається, бачив перед собою всіх допитаних. – Нас зробили знаряддям сваволі Бергавінової групи перевертнів і безбатченків. План будь-якою ціною, - згадав він наказ Харківського ОДПУ. – А як його виконаєш? І потім, чому це Сергія Бергавінова, що дружив із працівником райспоживспілки, а пізніше своячком Мануйловим, раптом переводять першим комісаром аж Хабаровського крайкому? Щось воно не те,” – повторював про себе уже не вперше Райхман. Мучила його і перспектива неймовірного підвищення по службі, якщо будуть виконані плани хлібозатотівель і набору у трудові табори…

А приведений у набиту в’язнями камеру Карпо мовчки втиснувся на своє місце обік смердючої параші і, досі відчуваючи побої, якийсь час слухав чийсь шепіт поряд.

“Ми не в Європі, не в Азії, а поміж них – у сатрапії! Отож, ваші мірки, висновки і оцінки не підходять, бо трудівник у ній споконвіку працював і досі працює на паразитів, а їх же розвелося! Трудівник зневірився, що прогодує їх, сам при цьому не вмерши з голоду, і опустив руки, облінився, плюнув на все і ні в що більше не вірить. Знає лише, що його безпардонно шельмують, обманюють, ошукують, грабують, не цінуючи, як годівника. Будь-який капіталіст поціновує трударя, як джерело свого добробуту, а сатрапія, що по суті своїй тимчасова, тримається на временщиках, що плюють на народ і зацікавлені тільки у власній наживі й вигоді. Комуністів-фанатиків Сталін нищить безпощадно й безоглядно задля власного владопосідання і диктатури кагановичів і постишевих, як своїх вірноприслужців, прикриваючись гаслами індустріалізації й зміцнення Союзу…”

Не все почуте ясно зрозумів Карпо, до краю зморений і зболений, незчувшись, як і задрімав серед того пошепту. А снились Янчукові стрепехаті і якісь щетинисті хмари в небі, сивувато-свитні тумани над Ліском, темно-маревні води плес, озерець і ручаїв, кишені галявин та просвітки низького купола неба між дерев, пухкі подушки золотого листя під кронами. Осінь ніби хвалилася своєю неподібністю, різнобарвністю, багатством кольорів, мовчазним останнім листопадом, чаруючи Карпа.

Проснувся він різко від жаху, бо зненацька через його сон густою буйною травою Луки промчався витолочний табун чорних, як галки, коней. Карпо кинувся, було, прогнати їх геть, але кілька жеребів погрозливо погналися на нього, змусивши втікати із усіх сил, рятуючись. Прочумуючись від сну, він повільно приходив до себе, знову почувши шепіт поряд.

“Доля рідної землі, голубе, здавна турбувала наш народ, - падало йому до свідомості щось рідне й близьке. - А чому, питається? Бо захланці відбирали й відбирають у нас право на життя! Нашу слободу, рідні слово й культуру, народні звичаї й обряди, досягнення науки й техніки разом із натурою буття обплутують своїми імперськими: мовою, мисленням, уподобаннями, сплітаючи тенета суцільної бреханини, руйнуючи, нищачи й продовжуючи перемелювати іноінтелекти, позбавляючи їх можливості існування під сонцем без неї,” – бубоніло, гублячись у камерному гулові, у Карпових вухах.

“Може, воно й так, але ж революцію допускали й імперці, і навіть шовіністи”, - заперечив першому шептунові баритон другого.

“Допускали, голубе, але тільки конституційну монархію, при якій можна на весь світ кричати про права людини та волю інонародів, а в дійсності душити їх і в зародках, - підсилив шепіт говорун. – Чим нині не конституційна монархія, хоч іменується інакше?! Чи депеушники не жандарми та сискники?! Ще більш дикі та звірині, хоч і не мають хижого орла в атрибутиці!”

“Який діапазон тем, особливо нам рідних, яка заздрісна різнокутність і багатофокусність бачень, професоре! - захоплювався баритон. – А поясніть-но, чому це раптом допитувачі взялися тепер за тризуб і жовто-блакитний стяг?”

“І жовто-блакитному стягові, і тризубові на нашій землі більше років, як хорогвам! Вони за півтори тисячі літ, будучи символами нашого люду, жодного разу не зганьбили себе, в той час, як зірка, серп і молот та червоний стяг за роки по революції й путчові ганьблять себе злочинами постійно! З тризубом і жовто-блакитним стягом ходили в походи на набрідців князі українські в давнину, усі гетьманці, уенерівці, директоріївці, січові стрільці та зунрівці і червонокозаки до їх злиття із червоноармійцями!”

“Куди ж ідемо? – хрипливо пробубонів баритон. – Сталіна вже вважають мало не престольним царем.”

“Святе місце не може бути порожнім, - зітхнувши, прошептав професор. – Цей вождь народів, як назвали його Каганович з Ворошиловим, є жертвою середовища, що після путчу не змінило своєї імперської суті, а лише поміняло її атрибутику й символіку. Для інонародів і для нас зокрема починаються страшні часи знеособлення через знищення дідівських законів етичної і трудової моралі, родинно-національної сув’язі при втраті будь-якої духовності.”

“Але ж маємо свій уряд, професоре!”

“Маємо, але при чужій владі, бо позбуваємося родин, оселі, двору, доробків, гараздів, рідного краю і, як тяглова сила, вербуємося до Карлагу і Сиблагу ще більшою чисельністю, ніж при царях, всілякими грудманами, райхманами, геплерами й едельманами.”

“Як на вашу думку, ота виїзна група з євреїв, як і Каганович, свідчать про їх владу тепер?”

“У жодному разі я так не думаю! Їх використовують, як ображених погромами мстителів, щоб відвернути наш обур від росіян: бергавінових, орлових, новікових, фоміних, тощо.”

“Все ж таки їх становище у нас панівне: Розгон є нашим послом у Москві, а Вишинський, Ульріх і Матулєвич у Верховному суді Союзу звершили “Шахтинський процес”, від початку і до кінця видуманий.”

“Назагал, євреї – самий нещасний народ у світі: і тому, що використовуються розумово й матеріально всіма державами світу, і тому, що не мають свого державного куточка на землі…”

Карпо роздивився балакунів: велике лисе тім’я професора і чуприну його співбесідника, що лежали головами на якихось торбинках. Його власне тіло нило від побоїв, око запухло і сльозилось, під ребрами чулося болюче шпигання, аж дихати не міг на повні груди. Повітря в камері було спертим і отруйним, воно давило його задухою, і він мимоволі позаздрив тим, що сиділи під високими незаскленими заґратованими вікнами, із яких туманцем струменів свіжий благодатний холодок.

За тиждень тутешнього перебування Карпо був уже двічі допитаний і побитий, як і більшість, але на відміну від решти, що подружилися, попарувалися і не почувалися самотньо, бо якимось чином отримували передачі від домашніх і сподівалися на їхню поміч, він нічого не відав про дружину, дітей і своє господарство, яким продовжував жити, шкодуючи, що немає Тодося чи Пилипа, що могли б його замінити і у дворі, і у млині. Як і більшість заарештованих, він і думки не допускав, що його не звільнять, не знав тільки, коли. Із розмов, почутих у камері, Карпо дізнався, що за попередній місяць в’язнів уже двічі чи то відпускали, чи то правторили бозна-куди.

Раптово забряжчали ключі, за мить двері камери відчинилися, і поріг переступив блідий Таран із рогозяним кошиком у руці, перелякавши Янчука своєю появою. Учитель обвів поглядом камеру, і їх очі зустрілися.

- Пробирайтеся, Кузьмо Сидоровичу, на моє місце, - посунувся Карпо, і печалячись, і гріховно тішачись появі вчителя.

Прийшлий, помовчавши, обережно пробрався між тілами на тісне місце, поставив кошика до стіни і кушкливо всівся, змусивши професора і його напарника потіснитися. Камера знову наповнилася шепотом і гомоном, а вчитель із Карпом мовчали: перший був приголомшений допитом, який щойно відбув, а другий передчував, що вдома щось трапилося, раз Таран не згадує про нього. Страх за домашніх ріс у ньому під отим затятим мовчанням учителя, поволі німив душу, холодив кров у жилах, покривав випотом голову, осушував язика в роті, спиняв серце страхом.

- Як там мої, мо’ знаєте чи чували? – спитав нарешті Карпо, не витримавши мовчанки. – Не було досі ні вісток від них, ні передач, - змочив сухого язика в роті.

- Як їм бути, козаче? – зітхнув схлипливо Таран. – У твоїй хаті тепер розмістилася школа, будівлі при мені розбирали і перевозили в радгосп, речі, інвентар, тягло, реманент, яких не продали з молотка і не передали в робкоп, перевезли в комуну, туди ж передали млин, Лісок і землю. Ганна й діти за порадою твого побратима Жабка переїхали лише з душами у якусь халупу в селі, перевізши Оксаниною упряжжю городину, яку Ленський і його уповноважені забули продати в рахунок погашення продподатку. Прости за правду, мусиш її знати, - помітив Таран, як із Янчукових очей покотилися сльози і скривилося в гримасі його лице.

Мовчанка після слів учителя тяглася довго. Янчук, як дитина, розпачливо плакав, стримуючи ридання, аж поки й стемніло в камері.

- Казав тобі колись і зараз повторюся, - зашепотів Таран, як вони вляглися на сон після перевірки, - немає розуму в нашого люду. Не огородили ми свого державного двору вчасно й одностайно, обмануті землею, фабриками й заводами, і звели отаку революцію нанівець! Іродові сини й аголи! Ми, інтелігенція, всяке думали, але того, що ця свавільна колоніяльність до нас так швидко повернеться, допустити не могли. А це ж лише початок! Це ще тільки “за здравіє”, “за упокой” пізніше буде! Проклятий ми твоїм Богом народ, Карпе! І моліннями нічого не змінимо, - примовк він, щось пригадавши. – Лишив я листа Варварі у її чоловіка, бо досі була на якихось нарадах у Харкові, переслав такого ж у Київ Рябоконеві, із яким колись партизанив, в обох листах клопотав за тебе. Що й мене засадять, у своєму дурному й сліпому безумі навіть не допускав, - затих він, не договоривши.

- Хвалився мені Жабко, що Ганна заздалегідь сховала у твого дядька якогось підсвинка, мішок борошна і пшениці, що були у млині, а помол Домашка, поки в обійсті йшов торг, роздала власникам, сповістивши люд про те, що сталося. Дітей Петро Овдійович прилаштував у своїй школі і обіцяв мені над ними патронувати. Оце й усе, що знаю, - вишепотів він ніби закам’янілому Янчукові.

Помовчавши, вчитель заснув, а Карпо, стинаючись у плачі, молився до ранку, так і не зімкнувши очей. Він лише тепер усвідомив, що дарма проливав кров із Пилипом та побратимами, як і тисячі тисяч інших, що нищили себе у братовбивствах; що правду говорили Балагура, Більський і Таран про власний державний двір; що помилявся не лише він, а й усі його командири, яких напевне комісари постріляли в тім’я, коли було покінчено із білогвардійщиною; що йому не вийти звідси, як сподівався, до смерті…

Ранком Таран привітав Карпа лише “добриднем” і більш не промовив до нього й слова. Виносили парашу, одержували пайку сірого глевкого хліба і баланду у глиняній чашці, повірялися, стаючи в шереги. В камері знаходились переважно селяни-куркулі та червонокозаки, яких Карпо не знав. Кузьма Сидорович зазнайомився із професором та його сусідом, і вони коротали час у шепітних розмовах і суперечках, лишивши мовчазного Янчука самого на себе в горі і безнадійній смуті.

“Чим тобі отой у рваному кожусі не контра? – питався професор у Тарана. – Або он той зі ступою замість ноги під вікном? Чи оті он писаки із “Сівача”, що перегнули з українізацією, не тим вухом почувши настанови партії й уряду? Тепер їх заправторять у виправні табори, де їх виправить сира земля, як виправляла і їхніх батьків ще при царях! І таких тут тридцять із чимось камер, кажуть! І це ж тільки початок!”

Янчук аж тепер побачив у дальньому кутку камери Балагуру й Максюту, вони хитнули йому головами на знак вітання. Дивно, але Карпові не було прикро, що вони сидять всі разом по всьому. Йому чомусь було шкода, що вони піймалися, не погосподарювавши так, як він, живучи роками у холодноярських норах і куренях в голоді, холоді і постійній готовності до збройного захисту Яру і себе в ньому.

“Діла твої, Боже! – подумав він. – Мириш тут нас, окаянних!.. Взяті силоміць, а чи зголосилися на звернення в ДПУ про прощення? Горе наше, що второпуємо суть підступів проти себе лише по всьому, а не заздалегідь! Істинно дитинною є ота наша довіра до ошуканців, як каже Таран. Яке ж треба мати уміння, щоб обплутати, вважай, увесь народ із його провідцями, лишивши не обманутими лише одиниці? Така наша доля, видно, і воля твоя, Боже! Таран надіється на Рябоконя, сусіда професора – на Трохима Нестеренка, як члена військревкому, сам професор – на голову окружкому Левковича і на самого Петровського, а мені нема на кого надіятись, хоч умри!..”

“Наша добродушність, Кузьмо Сидоровичу, то наша споконвічна біда, пройдисвіти вважають її дурістю, - чув Карпо балачку професора. – Повертаємось до імперності і колоніалізму, як сировинна провінція і база робочої сили, яку індустріалізація кінцево висмокче і зрусифікує!..”

“Невже професорове пророкування – правда? – питав себе Янчук, перехрещуючи чоло й груди, і сам собі відповідав. - Мабуть, правда! Так і буде! Допоможи мені, Боже, все витримати і вернутися не таким немічним, як батько, щоб я міг ще погосподарити і стати в поміч дітям, не бути таким тягарем, як отець мені, братам і сестрам. Допоможи, Боже!..”

Того похмурого дня, усім на диво, в’язнів на допит не брали. У Карпа, як і в інших, болі від побоїв стихали й забувались, заслоняючись тугою і надіями на наше споконвічне “а може!”.

Янчук розказав Таранові, як його допитували в Чигирині Ленський, Грудман і ще хтось, а після побоїв спускали в погрібець “подумати”. Таран збуджено слухав і, здається, радів від почутого, бо Карпові злигодні підтверджували його колишню правоту.

- Не дивуйся, козаче! Казав і кажу: позакладало вам усім очі й вуха тоді, коли треба було бачити й чути, що робиться в світі, куди йдемо і куди мусіли б іти для свого рятунку! Ви, як навіжені, піймалися тоді на заклики, гасла, кличі й лозунги, б’ючи й душачи один одного в осліпі, то ж тепер маєте спокутувати гріхи ваші, непростимі, гіркі й невиправні! Довіра до чужих слів і тепер заїдає нас при недовірі до рідних, шашелем точить нашу громадськість! Холодноярці, кажуть, також повірили чекістській відозві про прощення, бачимо, чим то скінчилося для них. Суть отих прощень лисича: Едельман на допиті не дарма мені нагадав про нашу двопідданість у Союзі: ви у нас висотуйтеся всі, як удома, а ми у вас будемо господарити, як у себе. Треба ж додуматися до такого! Двопіддані!..

- Он той, що сидить у кутку, - вказав Таран очима на в’язня, - як і ти, червонокозак, кажуть, узяв кредит-позику в держави, купив кінну молотарку, двигуна, жатку й віялку, а як лиш погасив той кредит із великими відсотками та на додаток хлібо- і м’ясоздачею, так і став, як ти ото, куркулем, саботажником і антирадянщиком. Достеменно, як і в тебе, реквізували у нього все за півціни: машинерію, тягло, реманент, збіжжя, землю із обійстям і усім майном. Його – сюди та через суд у якийсь Амурлаг на десять літ прирекли, а дружину й сімох дітей вивезли бозна куди, босих і голодних. Тобі легше, бо, крім городини, Ганні лишили, не помітивши, курей, качок і гусенят, - втішав учитель Карпа.

- Не второпаю, Кузьмо Сидоровичу, - подумавши, спитав Янчук, - як то, будучи старим комуністом, ви отак ненавидите їхню владу?

- Влада тепер не в комуністів, а у членів партії, що маскуються під комуністів, - зітхнув Таран. – Та й не до Союзної я партії належав, а до української, тепер уже зовсім розгромленої, зісланої чи розстріляної великоімперцями…

- Не так великоімперцями, як їх лакеями-пристосуванцями, даруйте, що вклинююсь у вашу розмову, - звівшись різко на лікоть, заговорив пошепки професор, що досі вдавав сплячого. – Не дарма в нас кажуть: “Не так пани, як підпанки…”

- Що ж по-вашому робиться в Союзі, до чого те все дійде? – помовчавши, спитав його Таран.

- В Союзі? Ви, я думаю, це слово берете в лапки? – повільно зміряв примруженими глибокопосадженими очима Тарана сусід. – Поряд із визиском і повним розоренням особливо нашого села за інерцією продовжується паплюження всього інонаціонального, причому не так росіянами, зрозумійте мене правильно, як временщиками-пройдисвітами, проросіянами різних гатунків і походжень. Це вони ховають проросійський непопулярний біснуватий націоналізм і пойнятий шовінізм, оганьблені за довгі віки покручами-царями, а ще більше – вірнопідданими їх ученими в лапках, для свого рятунку і повторного закріплення й утвердження, слідом за Леніним, у марксівський утопічний інтернаціоналізм, нібито безнаціональний, а по суті натягнутий на великоімперську колодку, начинений суцільними історичними байками й легендами, прив’язаними до Києво-русинського та аж слов’янського коріння.

- А як ви поясните теперішню ролю євреїв, зокрема в Черкасах? – втямивши сказане, запитав Кузьма Сидорович.

- Євреїв? Їхній пай у революції найбільший серед інонаціоналів, а доля…, мабуть, така ж, як наша, - мружив очі від світла лампочки, що горіла над дверима, професор. – В революції та по ній вони, як і червонокозаки, - каталізатори, стимулятори, заохотники, подразники реакції серед росоімперів та пристосуванців-декласованих елементів, але з ними, зрозумійте мене правильно, буде покінчено слідом за нами, уже почалося знищення всього революційного в імперії, все вже йде до самодержавства під зіркою, серпом і молотом, червоним стягом і Марксовими лозунгами.

Карпо деякий час слухав, але потім переключився на своє насущне, пекуче й доконечне, бо після почутого почував себе голяком кинутим у крижану воду, з якої не вибратися. “Знищуються селяни-трударі, рукомесники-міщани, годівники, а для чого, питається? – згадав учорашню розмову. – Кому це потрібно? Не жидам же! Вони роздивляться, зрозуміють, що до чого, і все стане на свої місця. Але, якщо надовго те все затягнеться, можу втратити здоров’я, як і батько колись… Були б живі Щорс, Боженко, Воронянський, Черняк чи Пархоменко! Невже й справді їх постріляли в тім’я?! – судомився він. – Крупська також не допустить, щоб арештовували червонокозаків, - почув у розмові її ім’я. – Леся Яремівна могла б поїхати до неї і поклопотати за мене, за дітей та Ганну, та й Хорунжа, як схотіла б, то до Петровського, Чубаря, Косіора, Скрипника чи Затонського написала б, ” - продовжував він вважати свій арешт якимось непорозумінням.

Різко забряжчали ключі, заскреготали двері, затих гул і шепіт у камері, і через поріг уштовхнувся якийсь кучерявий чоловік та й застиг на місці.

- І тебе, Берку, арештували? – обізвався до нього з кутка знайомий. – Пробирайся до нас, - картавив.

- Ой, Гершку! – завив раптом новенький. – Ой, Шльомо! Ой, хає сил! Щастя моє! – переступав він тіла в’язнів, пробираючись.

- І тебе за золото?

- Яке золото?! – здійняв руку догори Берко. – Вейс мір, Готеню! Боже мій, Господи! – завив у розпачі. – Звідки йому взятися?! Знаєте ж, цадиком у синагозі був, рваним телесом гріх закривав від мирян, а нехес кагал фін кіндер – щастя мав лише від дітей. Готеню, елфір, Готеню! Допоможи моїй бідній сім’ї! – ніби обмив він лице долонею, всідаючись. – До хохлів у Амурлаг Геплер хоче заслати мене за гроші, які я нібито ховаю, обікравши торгсін.

- Нас також за торгсін питав, Біробіджаном страхав, - і Гершко заговорив по-своєму із Шльомою, стишивши мову…

- Прогулянка!.. На прогулянку! – залунало в коридорі, і скупчена маса тіл ожвавилася, зарухалася, спрямовуючись до дверей і далі - на вихід до дощатої загороди у дворі.

Прогулянки у розкладі допру мали бути щоденними, але насправді відбувалися раз на тиждень, а то й на два. Карпа ключник змусив винести і вимити парашу, Максюта зголосився йому допомогти, а це означало, що їм треба буде ще й вимести і провітрити камеру під наглядом двох наглядачів.

- Здоровим будь! – тихо сказав Максюта, беручись за кільце параші.

- І ти! – відповів Янчук.

- Ось і звела нас, божевільних, доля, як овець, у цю кошару… Господарство твоє, чував, продали з молотка, а ти ж у нього і своє, і сім’ї здоров’я вклав?..

- Не умів я інакше!

- Всі ми не вміли! Хоч тепер мусимо розуміти!..

- А яка користь?!. – ніяковів Янчук. – Вас із Семеном уже осудили?

- Суду не було, а вирок зачитали: сім літ таборів і три – висилки.

- Як то без суду?!. І куди вас тепер?

- Мабуть, у Карлаг – копати канали і осушувати болота. Семен те знає від Едельмана й Грудмана… А тебе в чому звинувачують? – спитав, коли вже несли парашу назад.

- У крадіжці церковних грошей, у саботажі усуспільнення майна та реманенту, тягла й землі, Ліска і млина. Райхман звідкись знає, що ви із Семеном бували у мене за моєї відсутності. Обзивав мене контрою і агентом імперіалізму під жовто-блакитним прапором. Двічі били мене, як гамана…

- Вони тобі і на більше нашкребуть вигадок…

- Я не підписую їм протокола, - Янчук узяв віника і почав мести камеру, Максюта перекладав при тому одіж і торби в’язнів.

- Не має значення! Ми також не підписували…

- Не можна ж рівняти вас і мене… Я ще сподіваюсь, що все стане на свої місця…

- Блажен, хто вірує… - змовк Максюта, видивляючись на наглядача, що чипів на порозі відкритих дверей камери. – Не з нашим теперішнім здоров’ям дочекатися… Та й не потрібна їм твоя правда… Ослабили ми самі себе неєдністю на користь ворогам, сплюндрували отаку можливість скористатися революцією, тож тепер і рівняють нас: одних, і других, і третіх… А як та твоя комуна зветься? Боюсь, не взяти вже тобі з неї нічого назад!

- “Перший крок”, здається…

- Дуже вдала назва! Почали із праці черничок, а закінчили кривавицею отаких, як ти! – ткнув Антін вказівцем на Карпа. – Антось досі там керує?

- Радгосп там тепер зробили, а керує він же, - захлинувся Янчук жалем за втраченим господарством і осиротілою сім’єю.

- Чи комуна, чи радгосп, яка різниця! Все твоє – тепер державне!

- А що було робити, коли і твій Махно, і біляки творили анархію й руйнацію?

- Згоден, використали і батька Нестора більшовики, поки він утямив, що до чого, - примирливо сказав Антін.

У провітрену й підметену камеру вернулися з прогулянки в’язні, і Максюта з Янчуком всілися кожен на своєму місці, не договоривши. Щем за зруйнованим господарством і осиротілою сім’єю холодив Карпові душу, виводив його з рівноваги, а від гамору й гулу в камері він мало не втрачав свідомість. Сусіди ще продовжували розмови пошептом, а він про себе принишкло молив Бога за Ганну й дітей, нарешті простивши Тодося.

В пам’яті поволі спливали спогади. Згадалося майже двомісячне смертовбивство в Покубанні: у вогні й диму, в крові й сльозах, у злобі й ненаситній помсті. Карпо тоді часто забував, що він не на рідній прекрасній Чигиринщині, настільки все було подібне, різнилося хіба лише більшою заможністю тамтешнього люду. Господар, у якого Карпо тоді трохи мешкав, був дуже схожим до його батька Дороша, навіть задуху мав таку ж.

“Чи ви з глузду з’їхали, окаянні?! – сварив він Карпа. – І “іногородці”, й козаки ж і мови, й віри однієї, то чого ділитесь, як нацьковані одні на других?!. Давай йому, мати, перекусити, та хай іде вбивати свого ж брата, коли розум Бог у нього забрав!”

“Скільки ж тоді пропало нас від тифу й жовтої лихоманки, а скільки згинуло у смертельних бійках між собою і з черкесами, і кому на користь?! Невже й ми, козаки, посприяли поверненню імперії?!. – аж зітхнув Карпо подумки. – І в Білгородщині повторилося те ж ділення на козаків і гречкосіїв, як ми конвоювали конарма Сорокіна в Курськ. А він же був героєм революції…”

“Поки земних днів моїх, буду шкодувати, що не приєднався з усією армією, маючи запрошення, до Петлюри! Одного ж ми кореня і одна у нас, нерозумних, доля була, є й буде! – згадав Карпо слова нещасного, звернені і до своїх штабістів, і до них, супровідців. – Вас також кацапи з’їдять із кулешею, не тепер, то в четвер, і оглянутись не встигнете, - говорив він до червонокозаків, зизом дивлячись на взводного комісара чекіста Архарова. – Контра не я, а ось він, бо викрали ви мене зі штабом тепер, коли ми стали зайвими пред’явниками своїх і ваших же прав на волю і незалежність,” – ожило в Карповій пам’яті почуте колись.

“Приклав і я до того руки, але ж ціла армія повірила тоді чекістам!.. Мабуть, Таран таки правду каже: коли кого не вдавалося вбити в тім’я, то його спаплюжували іменем революції, за яку проливав власну кров,” – скиглила Карпова душа болем, якого не міг угамувати…

Аж на суді, що незабаром відбувся, він кінцево осягнув усе, коли почув, що продане його господарство не покрило суми податків: “Значну його частину обвинувачений, як саботажник, приховав від радянської влади, а тому приговорюється до семи літ позбавлення волі із відбуванням їх у виправних таборах за межами республіки…”

Серед юрби, яку конвоїри гнали на суд, ошелешений Карпо уздрів і Лесю Яремівну Базилевич. Це вже була вершина його горя, роз’ятрена рана вини перед братом-покійником, який, як думав тепер, колись заслужено прокляв його, і те прокляття втілилося і в розоренні обійстя, і в присуді без жодного підписаного ним протокола допиту! І Карпо мимоволі став богомільнішим за протоотця Онопрія і дяка Майбу, теж засуджених, як “саботажники, представники мракобісся і крадії мирянських коштів”.

“Все ми робили не так, Боже праведний! Прости нам і помилуй нас за гріхи наші, дай нам сили й здоров’я славити тебе вічно!” – повторював він про себе в молитвах, все більше замикаючись у собі…

Одного дня Тарана несподівано викликали на звільнення! Багато хто був тим здивований, але Карпо сприйняв його, як роковану подію, коли дізнався, що за Кузьмою Сидоровичем приїхав сам Рябокінь із Києва з листом до комісії від Панаса Любченка. Прощаючись, Таран пообіцяв Карпові не лише підтримувати Ганну й дітей, а й через Хорунжу звернутися по допомогу до Петровського, вселивши, хай і малу, надію. Але передача, яку Янчук отримав нарешті від Ганни, вжахнула його, бо всі речі були чужими: упізнав сорочки і підштаники дядька Павла Турика, Килинин рушник, теплі шкарпети Вертепів: сестри Дарини та її Василя, шапку Настиного Марка Лісного.

Згодом від новоприбулого арештанта Карпо дізнався: Настя з Криму жаліється, що до неї, як члена партії, стали присікатися депеушники за ніби приховування братового майна і вкрадених ним у соборі грошей та золота. Янчук від тої звістки ще більш замкнувся, відчуваючи провину і перед сестрою.

По відході Тарана він поринув у думки про сім’ю: дітей та любу й вірну Ганну. “Як вони там? Де вони? Чим житимуть у зиму?!” – скреготав Карпо зубами і, закусивши до крові уста, судомно кидав голову в пригорщу, стрясливо плачучи, молячись та хрестячись. Перед його очима стояло рідне обійстя і місто з каланчею, без дзвону якої втрачав отут почуття часу.

По обіді Карпові сусіди мовчали, але підвечір оживилися: їх шепітні перемовини підсилилися, і Карпове вухо мимоволі вловило згадки про якісь Малу Раду і Народну Волю, про Керенського, Винниченка, Терещенка, Церетелі, Кіндратовича, Рафеса, Голубовича, Петлюру й інших.

“То і вас били на допиті?” – почув він звернення до професора.

“Ні, але перед допитом тримали у приміщенні під двома кімнатами, у яких вони катували в’язнів, причому так, що крики, зойки та стогони чути було і на вулиці.”

“Те ж саме і зі мною було!” – згадав Карпо, уважніше прислухаючись до розмови.

Говорив більше професор, його напарник допитувався, часом заперечував, не згоджувався, затято сперечався. Янчукові подобалося палке відстоювання ним у полеміці Леніна, що ніби виправдовувало і його власне козакування, бо він і сам довго й щиро вірив у нього. Карпо розділяв думку професорового суперечника і стосовно Сталіна – не послідовника марксизму, а невігласа й ката від марксизму. Близьке йому було і виправдання Махна, так же одурманеного, як і червонокозацтво.

Гудлива тюрма, як розбурханий вулик, втихала від шепотів і суперечок лише вночі, зате повнилася натомість хропінням і стогонами. Карпо спав погано. Снились йому Чигирин, рідне обійстя, родина і Ганна: то у дворі, то в грядці, то в Ліску. Кінчалися сни, як правило, табунами чорних коней, що або толочили трави на сіножаті, або гналися за ним, як навіжені, а він кричав дружині: “Ховайся, Ганко! Тікай, люба моя!” і просипався пітний і задиханий.

Місце в камері біля професора було для Карпа, з одного боку, невигідним, бо до того постійно підсідали в’язні “порадитись”, створюючи постійний базар, але з другого боку, Карпо мав своєрідну вигоду, бо мимоволі знайомився зі співкамерниками і ділився з ними спільною бідою. Що далі, то менше лишалося в камері неосуджених, зате на їх місце прибували кримінальні злочинці зі своєю матерщинною лайкою і постійними провокаціями до сутичок, що робило життя “політичних” в’язнів справжньою мукою.

“Нам, татарам, папаня, однаково: де б не робити, аби не робити. Робота – наш друг і товариш, ми її і пальцем не зачепимо,” - у відповідь на пропозицію професора брати участь у чергуванні запевняла його кримінальна шобла. Її ватаг навмисне нацьковував когось із своїх найвиснаженіших “шістьорок” на того, хто отримав передачу з продуктами або мав пристойні одяг чи взуття.

“Не плач, Васю, і не дрейфи, попроси он у того товариша, він поділиться з тобою, як сознательний, і жратвою, і шмутками! Нуж-бо, сміло йди, Васю!”

“І не збираюся давати! Пішов геть від мене! – обурювався на клянчення “шкета” власник. – Пішов геть, шпана!”

“Що ж це ти, хохлацька твоя морда, ображаєш малого?! – встрявав претендент на ватагування в камері. – Поділись із ним, нещасним, по-людському шаманням і шкарами. Він же просить тебе!” – умовляв держиморда жертву, заступаючись за свого “сявку”.

“Людоньки, що ж це робиться?! – турсав прохача ногою нещасний, аж той летів шкереберть. – Ще й ця напасть на нас!”

“Не підіймай, дядю, шухеру, ми пошутілі,” - цинічно сміявся ватаг, розуміючи, що сила сьогодні не на його боці, і камера поверталася у свої навиклі колії.

“То Петровський, кажете, приїжджав у Черкаси не на Шевченкове свято, а на допомогу викачникам хліба?” – почув Карпо мову професорового напарника.

“В тому немає сумніву, адже Таран сам читав статтю про надзвичайні заходи Бухаріна. Пригадайте: “Бухарінсько-риковська група відкрито стала на захист куркуля”, - відповів професор. – Призначення “надзвичайщини”, голубе, – це введення тієї ж панщини, тільки куди гіршої, адже невиконавцям поставок заборонено цієї осені обробляти свої ниви, і вони лежать перелогами…” – не встиг скінчити думку професор, бо раптом задзвеніли ключі в дверях і в камеру вступив наглядач.

- Приготуватися всім з речами до етапу! – об’явив він. – У вашому розпорядженні десять хвилин. Поспішайте!

У дворі в’язнів викликали по прізвищах нові конвоїри і ставили перед прохідною по чотири в ряд. Тихою крупкою з низького неба сипався на землю сніжок, в покритому інеєм галуззі явора каркали чорні ворони, легкий морозець пощипував лиця й руки в’язнів.

“Нас повезуть до Харкова, на Лису гору?!” – почув Карпо шепіт сусідів і перехрестився, творячи про себе молитву. Близився підобідній час…