У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший

Секція 6. Під крилами Рад

Десятиріччя Лютневої революції і Жовтневого путчу звели результати смертоносної бійні робітників та селян за свою свободу і владу до повної поразки та нищівного розгрому навіть надій на них. Скажено-схарапуджений закривавлений вогнегривий революційно-інтернаціональний кінь завіз великодержаву знову в давні тюрмонародні колії, замінивши диктаторський царат і недремний держательно-непущательний сиск більшовицькою однопартійністю на чолі з вождем і куди пильнішим чека.

По суті, в тому не було нічого дивного для мислячих, бо великоімперська тюрма народів від самого свого зачаття – Татарської Московії була тільки сатрапно-насильницькою, агресивно-експансивною, анексично-шовіністичною і все людське їй, як, наприклад, за Марксом, “козацька республіка” в Україні, було невластивим і чужим. Отже, звільнено-об’єднаним із нею інонародам на щось інше марно було й сподіватися, бо “з ким поведешся, того й наберешся”. І ця особливість у характеристиці “першої у світі” буде дійсною для “неділимої”, аж поки вона не стане жити на суто своїй землі і тільки своїм трудом, і управлятися буде трудівниками, а не деспотами й варварами по крові!

“Першій у світі” ще В.І.Ленін приписав магічну силу: вчинивши всеземну революцію, пролетарі всього світу мусять об’єднатися навколо Москви. Цей вигідний “курс партії” діє й сьогодні для невігласів і сліпців, як і для авантюристів та утриманців, що безбідно живуть на народних трудових плечах.

Для решток колишнього революційного Чигиринського полку із похованням Леніна зовсім погасло обіцяне ним світло свободи і влади трудящих.

Для Рад ті молочні ріки і кисільні береги маячного комунізму в плюндрувальних початках комун, кооперативів, ТСОЗів та артілей стали химерами, бо земля й надра, заводи й фабрики, за які вони вмирали, були вже не їхніми, а суспільно-великодержавними, а вони – кріпосними під наглядом куди свавільнішого та розбійнішого сиску, що один не збивався з генерального курсу партії.

А курс цей був експериментальною моделлю різновиду сатрапії масштабу світового насилу й рабства із хижо-дикою і аж звіриною жорстокістю в терорах, в духовній і трудовій негідно-ницій аморалі нігілізму, у плюндруванні природних і народних ресурсів, замішаний ніби на творчостях Маркса й Енгельса, але ідеологізований В.Леніним на ділі і на тілі мільйонів знову окошарених народів у царстві тільки російської вседозволеної тиранії, утопічно-декларативних догм, у нелюдській узаконено-беззаконній грато- і дротоозоненій великодержавній тюрмі народів.

Шалено пойнятому до несамовитості Ленінові і його очаділій культово-владній компанії неймовірно допомогли, крім білогвардійських імперських генералів, ще й царськодумці гучкови, графи тишкевичі, князі львови, перескочники брусилови, перевертні чернови тощо під рукою найзапеклішого неділимника Керенського та його вірних однодумців-ортодоксів великодержавної зверхності, пихи й чванства, які вождь світового пролетаріату використав облудними деклараціями рівності націй і народів аж до їх відокремлення, насправді не допускаючи їх втілення в життя.

В цьому відношенні колишній Кобра, потім Сось, Коба-Джугашвілі й Сталін, відмовившись від своїх початкових інонаціональних засад, був не на словах, а на ділі продовжувачем справи Леніна - іншим у тому великоімперському середовищі він бути не міг. Там споконвіку правили деспоти й тирани, а всі, хто мав у собі хоч щось людське, до престолів не допускалися, одні там тяжко працювали, утримуючи не стільки себе, скільки других, які не працювали, але жили значно краще за рахунок лакизування згідно принципу: “Хто не робить, той … їсть того, що робить!”

Лихо було вічним не лише тому, що надмірна людська праця не усувала нужди, і не стільки через те, що один, експлуатуючи, визискував другого, а більше тому, що трудівник ледачів і починав зневажати працю, як засіб і основу буття…

Оте обезцінення людської праці пошестю йшло в Чигирин і відбивалося на долях усіх трудівників, і Карпа Янчука з Ганною та великою родиною в десять ротів зокрема.

Тільки завдяки Ліскові та млинові і його сім’я, і сім’я брата Пилипа з Оксаною й дітьми вилізли того року з голоду: Лісок давав дрова на продаж, а млин – не лише скромну їжу, а й можливість віддачі боргів помольникам, чиє збіжжя, борошно чи крупи свавільно реквізували у млині червонозагонівці. Правда, обидві сім’ї трудилися до впаду і повної виснаги, як і більшість чигиринців…

Допомогли в голодожахові Янчукам і корови. Куплена на двох понад три роки тому Лиска привели теличку, а як та виросла і стала тільною, то брати розділилися цуркою і стара дісталася Карпові, а молода – Пилипові. Отож, взимі обидва брати мали по бичкові і вдосталь молока, часом навіть носячи на продаж сир, сметану й масло…

Давно неквапом відповз, як жахливий полоз новоімперії, так званий воєнний комунізм із озвірілими продрозверстками і безприкладними масовими експропріаціями, замінившись ще більш шахрайським продподатком. Райдужними закликами та гаслами-лозунгами революційні рештки мас солдатів, матросів, робітників і селян поволі відверталися від національно-визвольних рухів і прив’язувалися до серпа й молота та вже понепівського хліба насущного. Завуальовано ховалися дітища революції: Брест-Литовська угода та Брестський мир в Україні й Білорусі, УНР, Директорія й Гетьманат з помежжями у Курщині, Брянщині, Білгородщині, Кубані й південній Смоленщині, підписаними тим таки Сталіним.

Сміхотворними були тепер марення Генуезької та Лозанської трагікомедійних конференцій з їх деклараціями, домовами й постановами, які пощадили нову Росію, окошившись на Османії й інших. Після вбивства сталінськими агентами-чекістами Симона Петлюри в Парижі і поголовного оголошення всіх українських емігрантів такими, що стали на службу до розвідок імперіалістичних держав, і після Десятого з’їзду КП(б)У з розвінчанням троцькістсько-зінов’євського блоку із робітничою опозицією і групою демократичного централізму в Україні нарешті зрозуміли, з ким мають справу на московському престолі. Лев Троцький і “єдинофронтівці”, не кажучи вже про українські буржуазні рештки, почали обзаводитися власною охороною.

Червневий Пленум ЦК в Москві, благословивши п’ятилітку розвитку індустрії і посилення обороноздатності імперії, проспівав проклінно-поминальні гімни розстріляному революційному відродженню та його ленінцям, згадав про Біломоро-Балтійський канал в недалеких планах “країни переможного соціалізму” і запевнив, що “на шляху країни вперед, при її індустріалізації спротив капіталістичних елементів буде рости, а класова боротьба – загострюватись”, отже, копачі отого каналу знайдуться в достатній кількості. Представники ЦК Компартії України, їдучи зі з’їзду додому, доходили висновку: “Ми самі себе ізжили зі світу в шаленій глупоті й дурості, в московських ошуканствах і нацьковах!”

Ще прицарсько-російське, імперське розкладання, ділення і нацьковування верств населення і партій одних на інших у новій імперії трощило й безоглядно нищило не лише вчорашню коаліцію: меншовиків, центристів, есдеків, есерів, а й українців, найпаче на Кубані, в Казахстані, аж у Зеленому Клину та по закордонню. Всередині Союзу тим займався сиск, назовні ж діяла агентура Комінтерну, яка й об’явила КПЗУ розкольницькою, нацькувала на неї поляків, скомпрометувала і врешті ліквідувала, а провідців без суду й слідства заправторила у забісся на смерть. Новий цар, як і попередники, найбільше боявся сепаратизму українців, йому був вигідним розрив України на шмаття…

В цей час, завдяки вічним московським інтригам та наївній вірі більшості революціонерів у мирне співжиття націй і народів із великодержавцями, в інтернаціональність партії більшовиків, кінцево вирішилося сакраментально-традиційне питання “Хто кого?” і проявилося дійсне значення союзності, домов і конституційних положень. У будівництві великої кошари на “поточний момент” актуальним став перехід капіталу і ресурсів, земель і надр, людей і їх духовних надбань із осібновласництва до повного державновласництва, прикритий карколомною пропагандою всенародного щастя і розквітлого буяння прогресу.

Новому суперкапіталістові в іпостасі Лазаря Кагановича, який приїхав у Харків секретарем ЦК КП(б)У, “поточний момент” мстливо диктував будь-якою ціною задушити все, що не лише противилося отому будівництву, а й просто могло бути на заваді загарбанню повновладдя. Задушення влаштовувало і його поплічців, бо гарантувало їм безбідне життя у єдинонеділимій. Дієвим способом у досягненні мети були “червоні загони”, “червоні ланки”, “червоні мітли”, “червоні валки”, організовані сталіністами, присланими з Москви чисельністю понад двадцять тисяч в допомогу чоновцям і чека. Ці великоросійські за діями і центристські за спрямуванням елементи грабували республіку свавільно й безпощадно, а Чигиринщину, з огляду на її “холодноярство”, особливо: і наговором на куркуля, як клас, і спекуляцією на вбогості окремих нещасних, і своїм червонопрапорним заступництвом, різко знижуючи життєвий рівень, досягнутий за НЕПу.

В Україні, як і у всій “неісходимій”, отих саможертовників: керенських, корнілових, каледіних, мартових, засуличів, аксельродів, п’ятакових, скоропадських, севрюків, полтавських-остряниць, петрушевичів, жаданівських, грушевських, винниченків, петлюр, григор’євих, донцових, ангелів, матюхіних, тютюнників, черняків, фрунзів, котовських, щорсів, боженків, криворучків, василенків, жлобів, кулішів, шамраїв, шахраїв, муравок, кисілів, демченків, махнів, воровських, коцурів, марусь, зелених і сонму інших – уже або не було в живих, або вони були бозна-де лише з душами. В ім’я революції узаконювалося беззаконня, та ще так, як царатові й не снилося.

Їх усіх із Божою поміччю і з допомогою небачених інтриг, оббріхів, ярликувань і паплюжень відведено від великоімперських колій, як претендентів на пролетарськість, як знавців революційної дійсності, як “псевдомарксистів”, руками Комінтерну (читай, сталінськими агентами і антикомуністичними елементами) разом із люксембургами, лібкнехтами, плєхановими, спірідоновими, тощо. На “повістку денну” ставали поодинокі рештки їх послідовників, що не одразу пізнали результати отого Жовтневого путчу, - петровські, скрипники, соколовські, дибенки, єфремови, затонські, луначарські, чубарі, якіри, рябоконі, антоновичі-овсієнки, коцюбинські, примакови, радченки, гамарніки, любченки, володарські-гольштейни, троцькі, зінов’єви, каменєви, рикови, орджонікідзи, куйбишеви, кірови, горькі, коллонтаї, косіори, микитенки, постишеви, влизьки, куліші, кулики, елани-блакитні, хвильові, тощо, - що натимчас були прийняті у філію ВКП(б), а не УКП, і допущені у центристські кола до остаточного покінчення з революціонерами і вхоркання відцентрових сил єресі й крамоли, найпаче у найбільш революційній Україні, де знищення спротиву і доведення краю до повної нужди стояло перед вождем народів на першому місці.

І це ж після знищення війною, розстрілів у потилицю, як потенційних провідців, задушення та безслідного зникнення у підвалах чека, тощо більше десяти мільйонів. Коли в Києві, Харкові, Одесі та інших більших містах ставленики Сталіна ще гралися гаслами про демократію та інтернаціоналізм, мир і братерство, то в менших і зовсім малих, куди не діставала закордонна преса, а особливо у традиційно вибуховій Чигиринщині, під гаслом знищення капіталістичного елемента, куркуля з підкуркульником і попа велася безпощадна боротьба із холодноярством і боротьбистами - рештками УКП.

Для Сталіна і його команди знищення духовної і матеріальної самостійності України стало притчею во язицех. Царське царство небесне, а з ним і рай земний переносилися тут із неба на грішну землю із відповідною заміною атрибутики: орла на зірку, хреста на серп і молот, плащаниці на червоний стяг, молебня на марксистсько-ленінське учення, панахиди на “Інтернаціонал”, отченаш на славослів’я вождеві під великодержавним чоботом диктатури пролетаріату. Ще про око ганьбився царат при все більшому його наслідуванні, паплюжилися УНР, Директорія і Гетьманство та рекламувалася всеукраїнська воля до Союзу, як єдиного рятівного шляху до розквіту у прийднях.

Друге відродження, як і перше по Хмельниччині, і не згадувалося в самостійностях, бо було, як і Рада в Переяславі, не “всевальним”, не “всеповсюдним”. Як тоді, так і тепер у Харкові, волость, цехи, містечани, ремісники-рукомесники, негоціанти, ченці та духівництво в об’єднанні участі не брали, але якщо тоді вряд складався із народних представників, обраних своїм середовищем, то теперішній був нав’язаний силою, як маріонетковий із чужинців і русифікаторів-губернаторів, що очолили провінційну республіку.

Не було вже в Україні заводчиків: гретерів, криваненків, неєдлів, унгерманів, юзових, тощо, не було поміщиків на Черкащині: браницьких, устимовичів, безгородецьких, бобринських – їх замінив великодержавно-імперський молох найвищого гатунку безоглядності, безжальності, свавільності, хижості, визискливості, безгосподарності та деспотичного русотяпства, якого світ, що не стикався з ним безпосередньо, так ніколи не зрозуміє і не оцінить, а ще коли віритиме устам самодержців, що виросли на всьому присвоєному і привласненому, не знаючи справжнього й істинного. Не було в Україні при владі і комуністів-ленінців, їх замінили временщики-кон’юнктурники.

Введена Леніним тоталітарна диктатура пролетаріату (читай, вождів і чека), при Сталінові набула фашистського гатунку, він удосконалив її так, що Мусолліні, Гітлер і Франко, а по них інші, брали її за зразок. Безпардонна брехня, цькування опонента, перекручення, ярликування, таврування, масове знищення противників під лозунгом “хто не з нами, той проти нас” - її головні риси.

З посиленням визиску та експропріацій боротьба за громадянські та національні права відходила на задній план, замінюючись необхідністю думки про хліб насущний і тіло бренне, мислячі правторились у резерваційні “виховні” табори, що секретно планувалися заздалегідь, як безкоштовна робоча сила для “побудови комунізму в одній країні”. Україна в цих планах стояла на першому місці за чисельністю і політичною та духовною сепаративністю, не змінюючись для московської сатрапії жодного разу із сімнадцятого століття, будучи й надалі і годівницею, і заслоною, і біологічним матеріалом для поповнення Сибірських забісь і тамтешнього покручства, що називалося російським.

При НЕПі середняк, то пак, заможніший селянин, що не використовував найманої праці, а тепер уже й нелояльний бідняк “біжучим моментом” об’являлися куркулем і підкуркульником, як міщанин – саботажником і опортуністом. На всі лади й відтінки відмінявся і люмпен з інтелігентом, як буржуазні агенти, коли вони не підтримували диктатури пролетаріату та курсу партії, хоч ще вчора воювали за владу Рад, проливаючи кров за першу соціалістичну сатрапію.

Куркуль, буржуазія і піп-павук стали у пресі й на плакатах святою трійцею всіх лих, хоч до них уже ліпилися спілки, породжені революцією та відродженням, як теплим дощем гриби. Якщо в дні революції Україна була на рахунку ленінців найрадикальнішою, то тепер вона стала “ухилістською”, отож, усе, свідоме себе, мисляче й дієздатне, таврувалося, як опортуністичне, а країна ставала суцільною резервацією…

У Чигирині в цей час ходили чутки, що все зло або від жидів, які засіли коло Сталіна, як то: Мехліс, Розенгольц, Склянський, Каннар, Урицький, Свердлов і Троцький; або від болгар: Раковського, Бажанова і Поскребишева; або від “кавказців”: Назаретьяна, Мікояна, Орджонікідзе і Берії; або від поляків: Дзержинського і Косіора. Для простолюду була якась логічність у тому, що продзагоном командували Ленський і Грудман. Вельми мудрий та приязний до Янчука всечигиринський кравець Іцик-Ісак Тевель – тепер голова місцевої промартілі – приходив навіть виправдовуватися до нього, як до червонокозака, запевняючи, що ті плітки навмисне пускають чекісти Орлов, Новіков, Фомін і брати Петришини, щоб у каламутній воді ловити рибу.

- Лев Троцький – Іуда з Іуд, але й він перемогу Сталіна в ЦК по смерті Леніна назвав кінцевою погибіллю революції, - запевняв він гаряче Карпа.

Тривало карколомне великодержавне усуспільнення надбань і добр України, навально сунуло давнє обезособлення її люду, знищення її революційності, мови й культури, звичаїв і обрядів. Феніксна українізація за інерцією ще продовжувалася: і тому, що її ніхто не відміняв, як ленінську, і тому, що засів її був благодатним, а сходи – буйно-густими, і тому, що по осуді Шумського ленінець Скрипник, замінивши того на посту міністра освіти, нарешті зрозумів, ким він був досі в українській революції та куди її привів, і тепер усіма силами рятував оту українізацію не лише в Україні, а й у Покубанні, в Казахстані та аж у далекому Зеленому Клині.

На цей час наркомат, уряд і ЦК були вже “попками” при Сталінові, а “ухилісти” України й Білорусії, спаяні з “буржуазними” братами з Польщі й Литви через Косіора, Раковського та їм подібних, стали основною перешкодою для “побудови комунізму в одній країні” і потребували заміни комісарами, уповноваженими, радниками, інспекторами, заготовачами, кооператорами – і все з числа чужинців, що змінювали місцеву демографічну ситуацію, привчаючи аборигенів до співжиття із собою і утворюючи так звану “п’яту колону”. Вони й стали поволі, обростаючи близькими й знайомими, трибками централізації та зародками пізнішої русифікації.

Вихваляння культу “миролюбного” СРСР і його “розквітлих” досягнень та прогресів під кривавим прапором Маркса-Енгельса-Леніна поряд із змалюванням потворності капіталістичних та буржуазних елементів було настільки явним, що й “ухилісти”, й “національні вожді”, які ще не встигли побувати на Соловках чи на Колимі, оторопно відступалися від будь-якого прояву, ставали обіч дій свавільців, пересиджували, відплачуючись, або йшли у поміч зайдам-режимникам, засвоюючи нові подвійні закони й настанови.

Комуни, ТСОЗи й артілі стали початком нової великої розрухи і внаслідок свавільств, і внаслідок безгосподарності та безвідповідальності нововладців-временщиків, і внаслідок неоплачуваності праці та централізованих непосильних оподаткувань-грабунків усіх робітничих засобів і сил. Виконання п’ятирічного плану вимагало матеріальних і людських ресурсів, і Україна стала невичерпним їх джерелом. Узаконені беззаконня, перекручення, лжетлумачення стали системою й порядком, засадами й методиками у державі-потворі суцільної резервації.

Одним словом, знову йшла, як до себе додому, царственна великоросійська кровожерна нелюдськість, у якій сваволя зливалася із небачено-щедрим і різноликим утриманством, обломовське ледарство – із всеруйнацією, викличні пиха й чванство – з присвоєнням через експропріації всього чужого, як споконвіку свого, відсутність моралі – із зневагою до інонародних людських норм, етики, звичаїв і обрядностей, злодійство і унтер-пришибеєвське пройдисвітство – з космополітичним нігілізмом поденщиків-окупантів, лжепатріотизм – із блюзнірським безбатьківством, звиродніння – з холуйством перед старшебратством, колгоспна стадність – із виродковістю, відсутність інстинктів – із обезкровленою безликістю або дволикістю, тощо, - які закликали “прогресувати” у каталізаторних армійських казармах, у так званих “вербовочних переселеннях”, у деградаційних одротених табірно-виховних кошарах по закутках безрозмірно-великої очаділо-шовіністичної держави-імперії.

Учені з позазалізостінного й одротеного світу віками даремно шукатимуть в Азіях і Європах окресленого значення й обумовлення типу російського самовладного шовініста, бо в чистому вигляді він не існує, є тільки ущербки ненародних монголо-ханської всевладно-похідної хитромудрості та аж масної римо-візантійської витонченої інквізиторсько-виснажувальної сискності всього, що не своє, що ще не скорене, не напівмертве у своєму єстві, “єресне” в будь-якому інакомислії при силоміць анексично присвоєній заднім числом “за неимением своей гербовой” геральдично спадщинній минувшині, псевдоохрещеній Руссю та її русинами-пришельцями – києво-могилянськими столикими сімеонами полоцькими та феофанами прокоповичами.

В Чигирині про всі оті загальноімперські деспотичні владозакріплення, зміцнення й удосконалення знало порівняно небагато людей. Про них начулися, побувавши на курсах політпросвіти, Варвара Семенівна, Леся Яремівна, Килина Якимівна та Марія Прокопівна. Кузьма ж Сидорович сам робив висновки, цікавлячись подіями і читаючи газети між рядками. Життя суспільства заглиблювалося в брехні й облуди реакційних невігласів, в лозунгово-декларативні тумани пристосуванців, кон’юнктурні вимисли яких все більше панували над фактами.

В центрі й у ЦК засади буржуазно-демократичної революції переходили в чисту й справжню, так звану соціалістичну революцію, читай централістську соціал-шовіністичну, хоч і кричалося на всі голоси про ніби повне відмежування від неї. Унтер-офіцерська партократична вдова, вихльостуючи сама себе за вчорашні допуски свавіль, потроєно підсилювала їх, готуючись до генеральної чистки членів партії для просякнення їх свідомістю своєї нікчемності й тимчасовості на будь-якому щаблі владопосідання без підтримки “вождя народів”. Для зайнятості людей і отуманення їх свідомості вводилися всілякі збори і проробки рішення партії і в лікнепах. “Влада – Радам” повністю переносилася на імперські колеса.

Коли раніше ударники-суботники з прибирання вулиць і майданів проводилися добровільно перед деякими давніми та революційними святами: Новоріччям, “кривавою неділею”, днем жінки, днем скинення царя, днем Паризької Комуни, Першотравнем, днем пролетарської революції, Різдвом, тощо, то тепер вони поволі вводилися, як примус, - “на громадських засадах” і при “соціалістичних змаганнях”.

Левка, Явдокима і обох братів Янчуків, зайнятих, як і решта трудівників, думкою про хліб насущний та жадобою до проголошуваної можливості перебороти нужду, оті шахрайства владопосідачів ніби й не стосувалися. Не уявляли вони й життя та працю у ТСОЗах і артілях, за які почала вестися пропаганда.

Виклик повістками Райвику на дводенні роботи - суботник і недільник – в комуну з гужовим транспортом показав багатьом міщанам справжній стан справ у очолюваній Антосем Бондаренком колись чернечій обителі. Дівочий монастир за два роки комуни був сплюндрований до невпізнання: огорожі й паркани велетенського двору - розікрадені, завалені й затоптані в багна, криті гонтом дахи будівель - подіравлені, реквізований у куркулів і звезений сюди реманент - порозкиданий і потрощений до жалюгідності, кілька пар коней і водовозний бовкун – доведені до шкапинястості; сміття, захаращеність, спустошеність, нужденність лякали, особливо у порівнянні з повсякчасними зразковими чистотою й порядком, доглянутістю й добробутом при ігумені й черницях. Самого Антося вбогі до жебрачого вигляду комунари обзивали ігуменом.

Обурювало Карпа й Пилипа, Левка і Явдокима – перші возили з Бору та з Лугу свіжо спиляні колоди, другі обслуговували тартак – те, що вибір на зріз дерев ніким не контролювався, при повалах давилися й нівечилися сусідні дерева, колись посаджені й доглянуті черницями, а тартак, що належав заправтореному кудись із великою родиною Січовому, був розкритий, поржавілий, із стрипихатими пасами.

На чернечих городах “мнихи” колись вирощували для себе й міста картоплю, кукурудзу, соняхи, квасолю, мак, боби, буряки, кавуни, дині, гарбузи, огірки, баклажани, перець, ріпу тощо. Родила в них заздрісно та на диво щедро й садовина: яблука, груші, сливи, вишні, абрикоси – жерделі й морелі, терен, шовковиці, а також смородина й порічки. Була в монашок і чимала пасіка. Не сотні, а тисячі карбованців виторговували вони у своїх ятках на ярмарчищі за дешеві овочі й фрукти, олію й мед, не кажучи вже про безбідне забезпечення своїх кількасот душ. Тепер ті городи й сади мали вигляд захаращених пустищ у бур’янах, а про пасіку вже й мови не було!

Та найбільш обурливим було те, що монастирські стайня, хлів і комора, дах на яких продіравився і затікав, були перенесені зі своїм начинням у чернечу церквочку з черепичним нестарим дахом: отож, і ребристі бовкун з конями, і збіжжя та січка, і кілька худих, як трястя, підсвинків, і пара десятків качок, що харчувалися з весни до осені на Тясмині ряскою та мальками, - все тіснилося тут.

Вицвілі, побляклі до сполотніння і заплетені павутиною образи святих в окладах і без них разом із херувимами дивилися зі стін та ікон і на отих мешканців, і на комунарів, і на міщан – суботників та недільників – такими скорботно-довірливими очима, що тих брали отороп, отетеріння й ошелешення. Скинутий із дзвінички надколотий дзвоник, під звуки якого міщани виросли, валявся в бур’яні, як металобрухт, хоч коштував колись чималих грошей. Карпо та Пилип у страсі навіть перехрестилися, як уздріли оте гріховно-єресне блюзнірство і неподобство у святій обителі. Байдужих серед “ударників” не було, і Антосеві Бондаренку довелося ховатися від людей…

Що більше держава робилася знову казармою, владці – її солдатами, а суспільство – отарою, тим заповзятіше велася українізація, і на Чигиринщині теж. Марія Прокопівна, Килина Якимівна та Леся Яремівна разом з учителями й учнями організовували жіноцтво, вели аматорство: і лікнепне, й виставкове, і хорове, з головою поринувши в просвітянство. Їм допомагали порадами Варвара Степанівна і особливо Кузьма Сидорович, на кожному кроці посилаючись на “настанови партії” та “рішення ЦК”, які ще безвідмовно діяли і спиняли у свавільствах навіть гепеушників. Вони, як індульгенції, прощали гріхи, були охоронними грамотами, довірчими кредитами, векселями права на діяльність і захищеність. Таран, начитавшись їх і жонглюючи ними, був недоступним ще й як люмпен і ніби соратець чекістів Золотарьова, Константинова, Лаканцева, Вербовецького, Ростовцева, Перцова та інших.

В родинах Янчуків усе текло своїм руслом, згідно виробленої системи життя-буття у неймовірно тяжкій праці до безпросвітку. І як їх не підкошували хлібо-, м’ясо- і молокоздачі разом з ударниками, добробут їх зростав, і колишні комбідовці й червонокозаки числилися в міськраді один заможником, а другий – підзаможником. У Карпа з Ганною робочою силою стали Тодось і Домка, хоч працювали часом непосильно й решта дітей, спочиваючи лише у школі. Поливка дерев і збір фруктів у двох садках, заготівля жолудів для свиней, груш-дичок, горіхів, глоду, терну, вишень у Ліску, печериць у Бору і випасання коней, корови й телиці входили в обов’язки дітей, з якими вони справлялися завжди бездоганно, а Петрик – ще й із особливою радістю, бо завжди мав у кишені лінзове скло, яким пропалював від сонця сухе листя або запалював багаття з висохлого моху, пам’ятаючи Архімеда.

В містечку ще буйно відмічалися свята і кипіли ярмарки із співочими кобзарями й баталіями, найпаче на Покрову й храмовий день, крутилася дідова Дукова карусель, скрипіли гойдалки, верещали дівчата. Зими ухоркували молодь, заганяли її в клуби й хати-читальні, що недавно належали “буржуям”-приватновласникам. А там було не стільки того читання, скільки співу, та такого, що йому заздрили і самі церковні диригенти. “Не на добро той спів, ой, не на добро!” - говорили споміж себе старші й літні, чуючи його. – “Як показилися, нехтемські душі! При “патретах”, як при іконах божих, голосять!..”

Петрик у недільні і святкові дні, якщо не грав зрана на пасовисько худобу, продовжував читати батькові ненависні Євангеліє, Часослов, Псалтир та інші книги, яких у батька додалося і по смерті дядька Харитона, і по прикупі та приносі із собору. Дідові були всі без початку і кінця, але цікаві тим, що в них писалося не лише про святих і пророків.

В одній з дідових книг перелічували всі чорти-дияволи: Сатана, Сатанаїл, Асмадей, Вельзевул, Люципер тощо, писалося про чаклунів, жерців, волхвів та знахарів. Знайшов він там і згадку про пастора Ульфілу при готському конунгові Вінітарові в літа 364-е і 378-е. Ті описи були цікаві хлопцеві не самі по собі, а назвами, які часто й вимовити було тяжко. Чіпка Петрикова пам’ять складала їх у сховки і зберігала надійно й надовго.

Скільки Петрик потім не підраховував отих літ до початку Руської землі у книжному тексті, він на 6360-е літо ніяк не виходив, прийшовши до радісного висновку, що хроніст чомусь помилився на цілих 346 літ. Підтвердила оту помилку хлопцеві і Марта Давидівна, коли він звернувся до неї. Те, що й книжки помиляються, було для школяра неймовірним.

Відтіпала вітрами на бетелях-галуззях дерев осінь рештки пожовклого листя та й уступила зимі господарювання, а та нанесла стільки снігу, що люди й не пам’ятали такого. Кучугури його досягали не лише до стріх низьких будівель, а залазили вистругами і на високі. Карпо і Тодось ще з ночі прокидали в снігу спершу в себе тунелі-нори, а потім, погодувавши худобу, кидалися те робити до Пилипа в поміч Оксані, бо господар її лежав уже більше місяця із малим Петрусем, догораючи в сухотах. Іржала в засніжжі кобила Зірка, - Чалого Пилип продав і, доклавши грошей, купив молоду кобилу з надією на приплід, - ревіли злякано Лиска й телиця Мавка, поки нарешті до них добралася господиня і нагодувала та напоїла їх, а Карпо та Тодось ще робили проходи до криниці, комори й сажика, а по них - чистили стежку на вулиці, неймовірно ухоркавшись за день. Та в наступні дні все повторялося заново, і так виснажувало міщан цілий тиждень, не даючи їм спочити і світ побачити, що старші люди в тому бачили кару божу і передвіщення лиха. Підсилювали їх страхи і наступні рідкісні морози.

Пилип і Петрусь, згораючи у лихоманках і стікаючи кров’ю, немов змагалися між собою в недузі, постійно вмиваючись потом у пропасниці, а від того терпла в душі Оксана і ниділи, не по роках дорослішаючи, Мариня-Марія, Кася-Катруся і Мотя. Лише малий Василько того не розумів і жив своїм життям, як опецьок, повний, на аж дуже вилукуватих ніжках, і бавлячись, і сплючи з пухнастим котиком Нявчиком.

Оксані хворі в хаті краяли серце і ятрили душу, бо і хлопченя, й муж “горіли на пні”: перестали їсти не лише риб’ячий “товщ” чи бурсучий смалець, а й молоко та масло, живучи на вузварі та сколотинах, приправлених Ганниним медом від Карпових бджіл у трьох пнях.

Дрімаючи ночами коло постелей хворих, Оксана вже не плакала, ніби закам’янівши, а смиренно чекала смерти сина й чоловіка, по яких вона залишиться вдовою, а діти її – сиротами, і надія на продовження Пилипового роду перейде на Василька, її доглядача в старості, якого їй треба ще виростити і підняти над доньками, що подружаться і підуть у чужі роди. Думаючи про майбутні сватання, вона собі чомусь уявляла старших удівців із сиротами-дітьми, а вертаючись подумки у власне минуле, на мить допускала, що з кимось іншим, мабуть, в подружжі могла бути щасливішою, ніж із Пилипком, і тоді спохопливо пошептом проказувала молитву: “Спаси і прости мене, грішну блудницю в горі!” Оте горе врешті зробило Оксану й геть неговіркою.

Закінчувалась зима: і сніжна, і морозна, поки в один із передсвітів Оксана не закалатала настирно у двері Карпової хати, як на пожежу.

- Йой, сестро рідненька! Йой, єдина моя! Йой, любі мої! - не ввійшла, а втяглася вона до хати в оберемку Ганни. - Немає в живих Пилипка! Забрав Бо-жень-ко йо-го, а нас ли-шив на му-ки! За я-кі грі-хи, пи-таю вас?.. Ой, бідна моя голівонька! Як же ми бу-де-мо сі жи-ти? Бо-жень-ку пра-вед-ний!.. За який гріх ти ка-ра-єш нас?..

З горем пополам усією вулицею третього дня врешті відвезли тіло покійного на геть засніжений цвинтар, проривши у двометровому снігу місце для ями та викопали її у мерзлому грунті. Карпо і Тодось три доби падали з ніг, поки справилися із тим та ще зробили з Левком і Явдокимом домовину і хреста. Людей у супроводі покійника ішло чимало аж на Гору. Дзвонили дзвони і в соборі, і на каланчі, як завжди, осмутливо і журно, розливаючись і в околиці. Плакали і голосили в путі і над ямою сестри покійного Дарина і Палазя, Шморгали носами їхні чоловіки і аж мліла над покійником Оксана, підтримувана Ганною, поки й спустили домовину та засинали мерзлогрудою землею.

На похоронах були ще Килина з Василем, Кузьма Сидорович із Марією Прокопівною, Явдоким із Олитою, Антось Бондаренко із Катериною, Леся Яремівна, Левко з дочками, сусіди і якісь міщанки-жалібниці та півчі. Відправу вів отець Онопрій із титарем Микитою Майбою, але на поминальний обід, зготований сусідкою Явдохою, Домкою, Мариною й Катрусею, прийшло людей із цвинтаря мало. І той обряд пройшов належно: з горілкою, що врешті розігріла поморожених людей, давши можливість виказати шану покійникові, як людині, батькові родини і червонокозакові.

Для двох Янчуківень: Дарини й Палазі та Карпа те, що Пилип був похований поряд із братом Андрієм, матерею Христею, сестрою Домахою та батьком Дорошем, ніби аж зменшувало жалобу, а ще коли врахувати оту муку, в якій жив останні місяці покійник.

Коли оті похоронні клопоти врешті забрали із остудженої хати всіх поминальників, Оксана-Ксеня вперше за кілька діб спробувала прилягти поряд із липким і гарячим Петрусем, але, і склепивши очі, заснути не змогла. Життя листалося перед нею, як туго складені в головку капусти листки, і не було жодного листка, не нужденного, не залитого сльозами й потом, чи й не скривавленого. Яріла і пекла душу любов’ю до покійника болюче-кривава рана, проткана, що канвою, горем і її непосильним трудом, спалахували і блякли в пам'яті лиця брата Гриня, братової Зосі, вуйка Богдана із вуйною Касею, яких вона, мабуть, уже й до смерти не побачить. Ще подумала: “Попрошу Ганку, най напише про мою біду тутки”, але згадала, що жиють вони в закордонні і подумки осудила навіть свою любов.

Отак у зітханнях, в прихованих сльозах та схлипах для Оксани минула врешті й зима із хурделицями, засніжжями й бурями, а разом із весною наближалася невідворотно і нова трагедія, бо Петрусь все більше виснажувався, немічнів, худ і ставав схожим на знятого із хреста, аж дивитися на нього було страшно. Та, по-правді, і дивитися на сина матері не було дуже коли за роботою. Ранками порала худобу з дівчатками, а потім сідала за верстат, і тряскала увесь день та ніч ляда, рипіли поножі й начиння, несамовито і гейби озлоблено бігав, фуркаючи, човник, візерувалися і пасма, і кути та покрутини на витканому полотні, ряднах та килимках. У тому тепер для Пилипової родини був отой притік і витік життя й буття, а з веселої раніше Оксана стала замкнутою матір’ю й господинею в обійсті.

Рубцювалося незагойне горе під весняними вітрами, що гуготіли в бовдурі, набухли і відбрунькувалися галуззя дерев, готуючись заквітнути, відпарувала, осушившись, земля і вкрилася стрілистим зелом, як врешті, згорівши в сухотних гарячках та залившись потом, якось під ранок перестав жити Петрусь. А перед тим спала гарячка, кашель затих, він за довгий час навіть поїв і навіть брався встати. Не голосила вже Оксана так, як по смерті Пилипа, не била себе в поли, а оніміло сіла над покійником, і, за сльозами не бачучи світа, скулила-скиглила-скімлила, бо горе запеклося в ній і скувало усе єство людини і матері. Поховавши малюка поряд із батьком, Оксана стала невпізнанно іншою, говорила тихо, мало і лишалася собі на умі. Ні дочки, ні рідні, ні сусіди більше не бачили її усміхненою чи звеселілою ніколи. Всю неймовірну пристрасть до праці вона ділила навпіл для догляду дівчат і Василька, аж упадаючи жертовно над ними. Повна сил, у тридцять п’ять років вона поховала разом із чоловіком і сином себе, як жінку, і лишилась лише заповзятою матір’ю та тяжкоробітною господинею.

Карпо і Ганна Янчуки, Палажка з Самілом Гармаші, Дарина і Грицько Вертепи не могли пізнати її, бо Оксана першою до них не обзивалася, відповідала помірковано, односкладно, ніби не при собі будучи. Так же вела вона себе і з замовниками, кількість яких не зменшувалася, а від неймовірної якості її виробів ще й збільшувалася. Ганна відчуженість зовиці та її переміну сприймала аж боляче, бо відчувала, що втратила щось щедре й щире, не знати, як та чому, ніби прогрішилася неждано-негадано перед Оксаною, як святою. Почували те ж до вдови і Пилипові сестри, хоч, правда, й менше за Ганну, бо жили дальше і бачилися куди рідше…

А в Україні, як рідко де в новоімперії, що день, то більше буяли несамовитство й сваволі, намічені Десятим з’їздом КП/б/ України – перспективи будівництва в містах, знищення куркуля, як класу, в селах, розгроми троцкізму та націоналістичного ухилізму серед інтелігенції в рядах партії при впровадженні першого п’ятирічного плану у так званому народному господарстві республіки. Суцільна колективізація в селах, організація радгоспу в Чигирині на базі отієї жалюгідної комуни вели до усуспільнення земель уже й колишніх червонокозаків, хоч Карпа із десятидушою родиною те до часу ще обходило боком при непомірних оподаткуваннях, із яких він ледь-ледь вилазив.

Янчук чомусь вірив, що те все тимчасове, і тому виплачував оті контрактації належно, а з дорослішанням дітей працював з потроєною енергією не лише для своєї родини, а й для Пилипової, найпаче в сінокоси й жнивування чи при молотьбі, але коли б не млин та мірчуки, тяжко сказати, як би вони всі зводили кінці з кінцями. Поряд із Карпом, як рівні, трудились і Тодось, Ганна й Домашка, навіть менші діти, окрім Степанка, що був основним доглядачем хворого Гриця, бо решта не мала на те часу. Карпо в отій праці несамовитів, шаленів, проймався пойнятістю, що виражалася в побоях Тодося й Петруся, а нерідко й Ганни, що ставала у захист синам.

І в результаті сталося неймовірне: після чергової бійки утік із дому Тодось - на радість решті дітей. Утік, нікому нічого не сказавши, одного ранку, і Ганна, розшукавши сироту Онисю, яку вподобав собі син, дізналася від неї, що він, завербувавшись на “Дніпрогес” чи в Запоріжжя, відбув у Черкаси, а звідти пароплавом поправився до місця. Лютував Карпо до нестями навіть у постелі, проклинав усіх дітей, на чому світ, бо весна ішла і несла безліч роботи, яку Карпові тепер було не осилити самотужки і яка лягала на плечі Домашки, Ярисі та Петрика.

Отак, через силу, поорались, обсіялись і посадились, - у такій напрузі, що Карпо та Ганна часом і зовсім не спали, геть виснажившись. Літо провели у сльозах, потові та Карпових бійках, справилися із жнивами, сінокосом та молотьбою, ба й вчасно здали в контрактацію бузівка і збіжжя, постячи і ждучи поросят, що були вже чималими кабанчиками. На чергу зводилися отави під коси, всихали картоплі під заступи, ждали тіпання плоскінь і матірка, вимочені у воді. Саме тоді у недільний день з’явився Тодось: зовсім інший, дорослий, з подарунками для всіх і навіть Оксаниних, окрім батька.

Не з дороги, а від Онисі, як вияснилося потім, в якої зупинився на кілька днів. Петрик саме читав батькові, як завжди, Біблію, коли брат із тяжкою валізою увійшов до хати. Батько вже дрімав майже, і поява Тодося його не лише збудила, а й осатанила, бо скочив із полика, як обпечений, на Тодося та кинувся того бити. Але сталося несподіване: Тодось не лише відбив батьків ляпас, а й швиргонув батьком так, що той оторопів, упавши сидьма на лаву поряд із столом. То був жах для всієї родини, а Карпа він паралізував, обезсилив, зламав морально, онімив і загнав у отороп, аж поки врешті він, скигливо стогнучи і нікому нічого не кажучи, вискочив надвір.

А в хаті Ганна з дітьми мовчки дивилися, як Тодось розкладав дарунки на лаві: матері й дівчатам разом із тіткою Оксаною й доньками Тодось привіз ситцеві хустини, Грицеві і Петрусеві – по б’язевому костюмові, а Степанкові й Василькові – по торохтілці, від чого всі хлопці були “на сьомому небі”.

- Живу у гуртожитку, працюю тяжко на розмісі бетону, який ще й вантажу на грабарочки. Заробляю по шістдесят карбованців місячно, але плачу за гуртожиток, за спецівки, за прання білизни, за харчі в їдальні, воду, електрику тощо. Купив, як бачите, собі доброго костюма, черевики і пальто на зиму. Сподіваюся з часом купити і ще дещо собі та Онисі, бо тепер їй привіз лише черевички та сачок. З Онисею не живу, а думаю забрати її колись до себе, як матиму своє мешкання та вона згодиться стати мені дружиною, - і хвалився матері при всіх Тодось, і ділився наспіх планами на майбутнє. - З дому нічого не беру, бо не вважаю, що воно моє. Батька проклинаю навіки і за себе, і за вас усіх разом, прошу вас за це мене не судити - на інше не маю сил у собі. На тому бувайте всі мені здорові, а батька я зараз же попереджу, що за знущання над вами і розбої я зроблю його калікою, - вклонився гість із порожньою валізою під порогом кілька разів.

- Візьми ж хоч пару хлібин та трохи масла, поїж, що Бог послав, - забідкалася Ганна, кидаючи хліб і масло з риночкою у валізу.

- Про їжу, мамусю, не турбуйтесь, а за хліб і масло дякую. Таки бувайте! – пішов Тодось у двері, як з’ява.

Ганна та діти ще бачили, як він переговорив щось із батьком і направився до Тясмину, таки, мабуть, до тієї ж Онисі.

Карпо, вернувшись аж геть згодом до хати, мовчки влігся на полику і цього разу не наказав Петрикові читати Біблію. Пізніше діти й Ганна понесли дарунки Оксані, Петрик подався на вулицю, лишивши господаря із Грицем у другій хаті.

На коморі і на хаті лелечата злітали із гнізд, пробуючи власні крила, щебетали у дворі ластівки і скулив, шморгаючи по дротові і брязкаючи ланцюгом пес Лапко.

Петрикові не виходили з думки Тодось із Онисею, і він вирішив засісти біля її двору в дерезі та, може, побачити якось їх із братом. Те, що Тодось пішов до Онисі серед білого дня здавалося хлопцеві якимось соромітним, але й дуже цікавим.

Горе Карпа від синової образи таки на наступному тижні затьмарилося іншим, ніби навороженим отим прокльоном сина: після повністю виплачених ним податків у його скриньку виконавці кинули нову “переглянуту” повістку уже в подвоєному розмірі та ще й із погрозою великої пені за несвоєчасність здачі і оплати. У повістці оте подвоєння розкладалося на перше півріччя і пеня на нього була вже нарахована заздалегідь.

Карпо вперше усвідомив, що жити йому влада не дасть, і нарешті оцінив Таранові виказування, згадавши Більського, Балагулу і Максюту. Оце й була та дійсність, за яку він воював у революцію так затято й сліпо! “Скільки ж то треба нам доказів, щоб зрозуміти революційну облуду, яку ми прославили братовбивствами у постійних нацьковах сусідських комісарів, що й самі згинули по виконанню своєї місії!”

Слова Тарана про те, що відродження розтерзується Кагановичем, тепер

набули для Карпа дійсного змісту.

Карпо з отією повісткою відвідав Левка і Явдокима, побачився із Тараном, Лесею та Килиною, і виходом для себе, уже після відвідин заготкомісії, бачив лише негайний продаж тестевої Якимової нивки, Гнідка з Гривкою в упряжі із возом, а у м’ясоздачу - бузівка у спілці із Оксаною, якій було також “переглянуто” та добавлено платежі. В місті і по селах уже продавалися господарства, що не сплатили додаткових поставок, їх господарів арештовували і судили, а родини вивозили кудись на виселки. Карпа врятувала й цього разу сім’я з десяти душ, участь у червонокозацтві і Варвара Степанівна Хорунжа.

Та заготкомісія про нього не забувала: зразу по Новоріччі та Різдві обклала непомірною сумою церкву, в якій він, на своє нещастя, був старостою. Більше того, притягла разом із соборним активом і його, як саботажника і злодія, що ніби, не виплативши сповна податку на церкву, привласнив гроші прихожан разом із отцем Онопрієм та з титарем Микитою Майбою. Потяглися денні й нічні допити із умовляннями усуспільнити все своє господарство і очолити радгосп, із спусканнями в льох “подумати”, із побоями і відпущеннями “порадитись”, і Карпо зрозумів, що доля його вирішена, пораявши Ганні, коли-що, перебратися із дітьми в дідову Скачкову хату, що в селі під лісом, яку йому передала двоюрідна сестра Варка, продавши свою перед виїздом на Кубань. Хату ту Карпо тоді забив дошками і забув навіть за неї.

Врешті чергова відпустка “порадитись” кінчилася Карповим арештом, а слідом прийшла повістка Ганні з таким обкладом, що годі було й думати його виконати. Ганна, Домашка та Петрусь із дядьком Василем Вертепою тієї ж ночі вивезли із млина мішок борошна і мішок пшениці, які Карпо не встиг змолоти та привезти додому. Ті мішки, чимало круп, насіння, кукурудзи, ще й кілька мішків свіжовикопаної картоплі вони завезли за ніч у Скачкову хату. Одного кабанця скинули вночі Карповому дядькові дідові Павлові Турикові, що жив неподалік тої хати, а потім завантажили одягом скриню і завезли її “другим рейсом” до Карпової сестри Палазі і Саміла Гармашів.

Діти носили ще чимало добра до тітки Оксани і тітки Явдохи, що жила через вулицю, поки Ганна ходила у райвик до Хорунжої, яку, ніби навмисне, викликали в Харків. Там у Ганни відбулася неприємна розмова із якимось Ленським.

- Ви – жінка Карпа Янчука?

- Його, а хіба що?

- Він саботажник і злодій, то відпровадили його в Черкаси на суд, а коли ви віддасте ті гроші, що він украв у прихожан з попом і титарем, то відпустимо!

- Не крав він ніяких грошей і нічого ніколи, то як і що віддаватиму вам!?

- Повістку на хлібо- і м’ясоздачу ви одержали? - спитав доскіпливо.

- Одержала, але її і усим нашим майном та худобою нам не виконати, а нас же аж десять душ у сім’ї: школярі, хворий сухотами і прикутий до постелі син, арештований невинно чоловік і батько, - залилася сльозами, не стримавшись, Ганна.

- Москва, молодице, сльозам не вірить, то й мені веліла те робити. Ідіть додому, а ми вирішимо тут, як покрити доведену вам норму податку, - ніби аж поспівчував Ленський Ганні на прощання.

З тим вона і вернулася додому, частково вірячи, що, може ще все якось обійдеться і з Карпом, і з планом. Вдома вона застала Левка, і той порадив їй оповістити всіх помольників, чиє збіжжя є у млині, щоб негайно його забрали звідти, а сам узяв ключа від млина і з небожем Данилом подався й сам на Гору за своєю крупою.

Домашка швидко оббігла помольців і за якусь годину вернулася із не знати чиєю торбиною проса та вузликом обметиці, які Ганна їй звеліла віднести у берег до Тясмина і сховати у лозах, а ключа повісити на стіні у ґанку.

Отуплено плачучи в душі, ходила, як сама не своя, Ганна по двору, ламаючи руки, мовчали чи й потиху плакали її настрашені діти. І коли у перший день арешту батька, вернувшись зі школи з Домашкою та Ярисею, на противагу всім, Петрик таємно радувався тому, то в наступні дні втіха почала зменшуватись і зникати, замінюючись острахом. Та геть зникла вона, як він, вернувшись зі школи, застав у навстіж відкритому дворі велику юрбу людей і отого знайомого йому Голика в шкірянці і реміняччі ще з якимось старшим із пістолем.

Спершу ще в підворітні у нього щось лише стрепенулося ляком у грудях, але потім він занімів, побачивши, що в їхньому обійсті діялося щось негадане.

За столом, накритим їхнім вишитим чистим святковим убрусом, на винесених із хати виточених батьком лавах сиділо кількоро чоловік спинами до ганку, і старший, стукаючи батьковою киянкою об перевернуті ночви, вичитуючи з якогось паперу назви речей, об’явив: “Шинеля червонокозацька і гостроверха шапка суконні, трохи ношені, разом – десять карбованців!” Їх підняв наймолодший “засідатель”, взявши із купи одягу на лаві.

- Беріть, люди! Вони ще геть цілі й недорогі, - обізвався старший.

- Дам п’ять карбованців! - вигукнув хтось із натовпу в отакій же, але геть зношеній шинелі, викликавши тим чималу мовчазну паузу.

- П’ять карбованців! Раз! Хто дає більше? - стукнув виконавець киянкою в ночви.

- А скільки буде шинеля без шапки? - гукнув хтось із натовпу, видно, із комнезамівців.

- Без шапки? – зам’явся, оглядаючись на застільців, старший. – Вісім із полтинником! – об’явив згодом.

- За карбованця і коповика беру шапку, - знову гукнув незаможник, звівшись навшпинячки.

- Шапка козацька суконна, гостроверха, майже нова, півтора карбованці, раз! Півтора карбованці – два!.. Півтора карбованці – три! – стукнув він киянкою. - Клади гроші на стіл і забирай річ! – вирішально розпорядився він покупцеві, що викушкався із юрби і підійшов до столу.

- На шинелю, питаю, покупця немає чи що? Не чути, клади її, Гордію, до купи робкопові! – ткнув старший молодикові вказівцем.

- Костюмчики дитячі, бавовняні, неношені! - ніби батогом цьвохнув Петрика по серцю об’явою старший. - По п’ять карбованців кожний! – вдарило, як ляпас, знову школяра виголошення, вернувши на пам’ять брата Тодося і обур на матір, що забороняла їм із Грицем, а найпаче йому, хоч би раз поносити дарунок.

- То питаю: на костюмчики охотців немає? - примовк старший. – Пиши, Несторе, їх також робкопові, а ти, Гордію, клади їх до шинелі, - розпорядився він.

Розпродаж і купівля тяглися з обіду і до пізнього вечора. Гриць і Степанко та дівчата чипіли у вікнах, наглядаючи те “диво”, і лиш Петрик із школярською торбою через плече, стоячи на лавиці під хатою, спостерігав зблизька. Викрикування і вигукування були йому і болячі, й цікаві водночас.

Тим часом із двору повели залигану корову з телям, слідом викотилися розписані дрожки, впряжені Змієм і Вихором, що їх купив, розпанахавши Петрикові душу, радгосп. За дрожками знайомий хлопцеві дядько потягнув вчора ще непідступного й грізного, а нині на диво сумирного їх пса Лапка, що скавулів, волочачись на ланцюзі і з усіх ніг упираючись у спротиві. Серце Петрика розривалося і заходилося від жалю за ним, бо згадав, що ще недавно спав із ним у буді, як колись із Рябком, боячись батькових побоїв.

Насамкінець, по об’яві землі, Ліска і всіх будівель та млина, що передавалися радгоспові, і хати із садом та садибою, криницею та подвір’ям, які переходили із усіма меблями й годинником Райвикові, решта разом зі швейною машиною “Зінгер”, різним реманентом, струментом та начинням, верстатами, січкарнею, мішками ложок і люльок, вичинених шкір, посудом, підсвинком, бджолиними пнями, клунками збіжжя, круп і борошна була повантажена на радгоспні мажари, впряжені двома парами волів і бовкуном та чалим конем, те все викотилося із незвично навстіж розкритого подвір’я, як бачене у сні, і зникло на вулиці, ніби його й не було. В осінньому повітрі ще висів рейвах отого продажу з молотка, що навічно засів у свідомість і душу осирочених господарів. В моторошному отишші по всьому лишився наколений на цв’яха папірець з наказом: “Родині Янчуків вибратися з обійстя негайно геть, бо в переобладнаній від завтра хаті буде навчатися дітвора, як у початковій школі. З огляду на те, що саботажник був червонокозаком, його родина комісією не висилається за межі республіки.”

У Петрика в голові ще звучали слова старшого: “Беріть стола із убрусом, товариші, і кладіть на фіру зверху. Ми завдання своє виконали.” Він ще довгенько, сидячи на т­ій же лавці коло хати, під шум листя в саду чув отой торг: “Чи мають члени комісії якісь зауваги? Немає? Отже, за невиконання плану поставок державі, частково оплаченого отут торгом, решта боргу буде передана судові для урахування його при вирокові опортуністові і саботажникові Карпові Янчукові”. Хлопець запам’ятав, як об’явив старший, що підписане те рішення було замісником голови Горішнім, виконавцями Перцевим і Голиком та уповноваженими Ленським і Манцевим. Прізвища ті лишилися надовго і його пам’яті.

Ганна, не прийшовши до себе, не вірячи, що оте все не сон, у скулінні була сама не своя. Неймовірна раптова голість обійстя й хати, залишеність її з дітьми всіма і всим, а ще лункі звуки від розмов дітей у голих хатах німили серце, що, здавалося ось-ось зупиниться в розпачі. Вона стояла при одвіркові довго, не маючи сил порушитися, адже лишилася по всьому з оравою і – з нічим!..

- Закрий, Домашко, брами й хвіртку, а ти, Ярисю, сходи до дядини Оксани і скажи їй переносити від нас за ніч дрова собі, - глибоко зітхнувши, наказала вона. – Не сиди і ти, Петрику, а пошукай смолистих скіпок та запали їх і каганця у Гриця, бо лампи ж також забрали в нас, - залилася вона, аж захлинаючись, сльозами. – Боже, за що ти караєш нас отак? За що на явну смерть нас спроваджуєш, Боже?! Як нам жити і чим тепер, після отакої тяжкої праці і гарувань вижити? – волала вона до голого двору й неба, як смертельно зранена…

Надворі густішали сутінки, кутаючи обійстя, тиша насторожувала і лякала, а ще як обізвалися крикливо пугачі в саду, що не знати й звідки там взялися.

На щастя навідалися із ряднами в руках ні жива, ні мертва Оксана з дівчатками, за ними – із гарячими перепічками – Марта Давидівна Підопригора, потім із берега від річки появилися з темені Левко із братовим сином, який, заставивши хлопця носити із дівчатами дрова до них, сам сидів на лавці, як німий, може, й до півночі.

- З хати, Ганко, не вибирайся, поки не викинуть силою, а тоді, гадаю, не сказавши нікому, переберись затемно у оту якусь Скачкову хату в село, яку, за словами Карпа, подарувала йому двоюрідна сестра. Там ніби і якийсь Карпів дядько якийсь рядом живе, то порадить щось, і наш побратим учитель Жабко туди переїхав у школу, то, може, допоможе хоч порадою, а тепер бувайте здорові до ранку, а я завтра схожу до заготовачів і в ГПУ, то звідти зайду і до вас, - сказав він на відхід, весь час кхекаючи.

Потішила Ганну і вчителька тим, що пообіцяла завтра ж написати листа Петровському та Рябоконю в Харків про ті свавілля, що чиняться в Чигирині і, зокрема, про Карпа Дорошовича та всіх його дітей-школярів. Призналася вона і в тому, що її ще зранку викликали в Райвик та об’явили про те, що великі першу і другу групу вона тепер буде вчити в Янчуковій хаті, як її переобладнають.

- Якась недаремна спішка в тому, Ганно, а звідки вона започата, то і добрати зась, та будемо надіятись, що Карпа Дорошовича звільнять, господарство повернуть, бо без того, як же жити нам? - сказала вона і, попрощавшись, пішла з Вадиком додому.

Зі стін у голій і аж дзвінкій хаті, освітленій скіпками, на ожурену сім’ю дивилися Богоматір в оправі, херувими і таємновечерники, а ще Петровський, Пархоменко, голомозий Косіор і на конях Ворошилов і Будьонний. Їх комісія чомусь не забрала з собою. Постелі не було, окрім Грицевої, але було різне ганчір’я і старий хідничок, подарований ще по приїзді Оксаною. Отож, велика сім’я, з’ївши коржі та помолившись, вляглася врешті спати уже опівночі. Для Ганни і для себе Домашка сховала, підклавши під Гриця, дві подушки і тепер на них поклали Степанка. Ганна з Домашкою лягли на голому полику у валькірчику, а решта впала на сон покотом на рядно і хідничок у світлиці і лише Петрусь ліг у постіль із Грицем.

Вибившись у горі геть із сну, Ганна, не склепивши очей, під ранок згадала, що вчорашня комісія не продала нікому їхньої садовини й городини, отож, тихо вставши із полика та сяк-так одягнувшись, вона пішла ще затемна спершу до Оксани, щоб умовити зовицю викопати картоплю й буряки на городі і зібрати урожай в саду, а потім, як та відмовилась не лише сховати те добро в себе, а й взяти його собі, бо боялась накликати комісію і на своє обійстя, - подалася до сусідів через вулицю та поряд: Вустима і Явдохи та Тетяни Силихи. На втіху Ганни обидві господині радо згодилися негайно викопати город і обірвати сад, поділивши між собою порівну половину всього і перенісши до себе й Ганнину половину на сховок.

Надворі ще лиш сіріло, як Ганна, Оксана, Явдоха й Тетяна зі всіма своїми більшими дітьми приступили разом до збору отих овочів і фруктів, за якусь годину Вустим зі своїм Нестерком та Домашка перенесли зібране, чесно поділивши, у двоє сусідніх обійсть. Капуста і пізні яблука були ще недостояними, але їх Явдоха згодилася заквасити у власних кадубках. Таким чином, по повному розвидню сусіди порали оте все вже в себе вдома, а Ганна зі своїми дітьми, позичивши лантухів і ряден, зрізали ще головки соняхів та обірвали кукурудзу-пшінку.

Голод вимагав свого в Ганни і дітей, тож частина недостигло-молочних качанів закипіла в двох також позичених казанах на кабиці, як Янчиху нежданно, але навмисне навідав Карпів молодший побратим по червонокозацтву Петро Овдійович Жабко. Колишній учень Тарана в гімназії, він тепер навчав німецької мови в селі під Чигирином і не лише був якось поінформований про все, що відбулося вчора в обійсті Янчуків, а й знав щось про долю Карпа, неймовірно утішивши в горі Ганну.

- Нічого дивного, що ви мене не знарте, адже я після фронту лише один раз бачився з Карпом у вашому тоді ще новому млині. Думаю і сподіваюся, що Дорошовича виправдають та випустять, тож ви наберіться терпіння. Сьогодні чи завтра до вас прийдуть теслі та мулярі, що мають зробити у вашій хаті дві великих кімнати для шкільних груп, учительську в сінях і чулані, перенести ганок отуди на причілок та створити до груп і до учительської коридор. Муляри в ньому поставлять дві груби для опалення з дверками, і тоді сюди будуть переведені для навчання чотири початкових групи, а в недільні дні учитимуться лікнепівці, - і дивував він Ганну обізнаністю, і лякав отим уже вирішеним руйнуванням хати.

- Якщо вони прийдуть, як же нам тут лишатися? – не стримала Ганна сліз.

- Лишатися вам не слід, щоб не накликати виселку, - по мовчанці сказав Жабко. – Слід перебратися в наше село в оту Скачкову хату, що й від людей далеко, і до Карпового дядька близько… Мені пора вже йти, то пробачте, що нічим вам не допоміг, - як з’явився, так і зник.

Ганна з дітьми кінчали догризати смачні, як ніколи, качани, коли із радгоспу приїхали теслі й мулярі із інструментом на возі, впряженому в бовкуна.

- Вибирайтеся, молодице добра, з хати, бо ми тут за наказом директора маємо все переробити і закрити двері на замок, - розвів руками старший із теслів співчутливо.

- Прийшла, Оксано, до тебе за поміччю, - запросилася Ганна, зустрінута зовицею на порозі її хати. – Може б ти дала Зірку з возом, щоб ми переїхали в село, бо в себе нам місця немає вже.

- Як же! Як же! Відвезу вас сама, щоб знати, де ви та як. Гадаю, що заодно тобі слід перевезти і оту городину від Явдохи нині ж. Діти якось і пішки перейдуть, сестро, а Гриця посадимо зверху, то все добро укривши. Не кличу тебе до себе, бо де ж ми тут помістимося? - витерла сльози Оксана і пішла запрягати Зірку…

Ввечері Ганна сиділа по всьому на призьбі Скачкової хати, вклавши дітей на сон голодними, так і не вірячи тому, що відбулося й сталося. Шумів насторожено поряд бір, гавкали десь, аж гвалтуючи, собаки. Горе лежало на Ганні непосильним гнітом, якого було ні задушити в собі, ні стримати. З підлісного горба Ганні було видно слабі поодинокі вогні, розсіяні по селу та там, то там, подібні на скіпки, а в таємничо-волохатій імлі неба зорі моргали і якось ніби по-новому ховалися й куталися в перісті споночіння.

- Шшш-шшш, - шумів острашливо і загадково бір, аж у душу пробираючись холодом і жахом. - Шшш, шшш, шшш...