У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший

Секція 9. Жебрацькі пригоди

Тітка Палажка, дядько Саміло та їх діти виглядали цілком здоровими, жили в гараздах, але зустріли Петрика, як чужого. Гармаші навіть у хату хлопця не запросили, не спитали про матір і решту дітей, не поцікавилися, чого зайшов до них. Переконавшись, що його тут нічим не пригостять, Петрик направився до Чигирина. Йому тьмарилося в очах, земля ніби одягалась у пістряво-строкате вбрання, жахливо хотілося їсти.

За селом хлопець оглянувся і побачив розкидані довгі й поплутані ряди хат, що здалися йому мертвими. Щоб розпізнати оту їхню тимчасову халупу, довго вдивлявся під Бір. Людей ніде не було видно, жодних звуків життя не чулося. Лише на горбастому цвинтарі хтось комашився біля підводи, впряженої в коні, та на давніх хрестах чорними крапками сиділи ворони. Ген далі омертвіло стовбичили осирочені млини без кватирок у крилах.

Пішов у напрямку рідного міста, більш не оглядаючись, сирим шляхом, що спускався в балку, порослу вербами, вільхами, плоховником, деревником і дерезою. Не думав ні про що, окрім їжі, тому одразу ж примітив пташине гніздечко, зігнав з нього пташку і з’їв разом із шкаралупою двоє знайдених яєчок. У заростях почав шукати інших гнізд. Було їх там чимало, але пожива була не в кожному. Жодного не лишив, кидав їх до рота, поки й перебрів оту балку під жадібні пташині писки. Було тієї яєшні, може, з пару ложок, але Петрик відчув себе куди краще.

В Чигиринській Діброві під старим проламаним парканом колишнього Дівочого монастиря, де тепер був радгосп-комуна “Перший крок”, Петрик уздрів запряжену у воза, лишену на вулиці кінну підводу. Похнюплені череваті конячки стояли незворушно і, здавалося, спали. Порівнявшись із ними, хлопець аж ойкнув, аж сльозу не зміг стримати, бо упізнав у тих шкапах Змія й Вітра. Обидва були такими виснаженими й худими, що аж ребра їх світилися. Нечесані гриви стирчали ковтками, збиті холки були всі у струпах і ятрилися кров’ю, роздуті боки черев, обшмуляні конопляними вузлуватими посторонками, світили великими чорними латками, стрясаючись від мух. Порвані, закаляні хомути іскрилися в проривах соломою і були тепер для обох завеликі. Колишнього свого воза Петрик теж ледве упізнав: ящик був подіравлений, в колесах бракувало спиць. Віжки висіли мотузяні й вузлуваті, замість вуздечок на конях були обротьки-недоуздки.

Хлопець, здушивши у собі ридання, обізвався до коней і, переступивши дишель, вліз між них та притиснув їх голови собі до грудей. Обидва, здавалося, впізнали його. Із їх закислих глянцевих очей скотилися великими краплями сльози. Губи їх шаруділи по хлоп’ячому тілі, шукаючи поживи, м’яко хапали Петрика за руки, за плечі, куйовдили його непокриту голову, ніби ласкаючи, аж він, не стримавшись, розридався.

Вечоріло і треба було вже йти, тож він подався у сльозах геть, запам’ятавши на все життя і понісши у світ очі заплаканих коней та ще вивіску на ганку рідної хати “Початкова школа”…

Поминувши свою хату, закриту на замок, бо із-за голоду навчання в ній припинилося, він якийсь час постояв, чекаючи дзвону з каланчі, та так і не дочекавшись, направився за місто до тітки Дарини та дядька Гриня Вертепів, шкодуючи, що не знає адреси двох материних братів, які мешкали на окраїні Дніпропетровська десь у Аптекарській Балці неподалік давнього цвинтаря. “Поїхав би до них тепер… А так – у Крим чи на Кубань?.. Кажуть, у Крим ближче, то туди…” – так у роздумах і підійшов до хати Вертепів…

Куди лише не водив голод Петрика із жебрацькою торбою-тайстрою та ціпком після того, як Вертепи, переночувавши його, відправили з Чигирина до Криму! Жебрак перебрів Чигиринщину, Уманьщину, Олександрівщину, Кам’янщину, Черкащину, змірив уподовж і впоперек Полтавщину, Київщину й Вінничину. Спав найчастіше, зарившись у солому чи сіно, і лише зрідка в хатах, коли був певен, що господарі – не людоїди. Повсюди, найпаче в селах, хлопець бачив смерть: пухлих людей у дворах, гори трупів попід тинами і на шляхах, з якими не справлялися бригади поховальників, що часом вивозили із мертвими ще живих їхніх дітей та родичів, не бажаючи приїжджати за ними повторно, хоч і отримували за роботу пайок – фунт так званого хліба із проса, ячменю чи кукурудзи та жолудів.

Отож, побрело-посунулося Петрикове напівжиття-напівживотіння спершу ближчими й швидшими переходами від хати до хати, від хижі до хижі, потім віддаленішими й повільнішими – від хутора до хутора, від села до села, а згодом уже від міста до міста - голодним, конаючим в агонії краєм. Ішов він із вічно порожньою торбиною-шанькою на плечах, із випадковою гирлигою в руках, постійно ховаючись від міліції, представників влади і просто злих людей, ішов сам або в гурті, часом під’їжджав на попутних возах, бідарках чи й буферах поїздів або переправлявся на човнах, баржах чи поромах. Нерідко Петриків мученицький шлях петляв і мимоволі віддаляв його від мети…

Гірко й слізно, уперто й настирно, як тільки дозволяла його людська природа, вивчав він географію й етнографію, соціологію й суспільствознавство рідного краю, усіма богами проклятого, чарівно-багатого і до крику тепер обібраного й убогого. Вивчав упродовж осені тридцять другого і весни й літа тридцять третього років, коли вже оніміли від надлюдського злочину хутори й села, а роздуті трупи їхніх донедавніх трудящих мешканців почали купами лягати у розкритих хатах, по дворах і попідтиннями, коли ще живі поголовно попухли і збайдужіли до людяності й родинності, вже не жахаючись непоодиноких випадків людоїдства.

Безкінечно довгими днями й ночами Петрика не полишала єдина заповітна мрія – віднайти чи вижебрати щось їстівне: картоплину, бурячину чи морквину, кусень гарбуза чи капустини, кавалок цегляного хліба із жолудів і лушпиння, тирси і перемелених на жорнах кукурудзяних качанів, ложку пісного навару може і з людського м’яса, кісток чи тельбухів.

Немає перебільшення в описі тодішнього Петрикового життя! В багатющій нашій мові бракує слів, щоб передати чорний вимор і надлюдський потяг до вижиття на отих шляхах животіння цілого народу! Народу-трудівника, народу-мученика, народу-утримувача інших протягом століть!

На грані свідомості, напівсвідомості та не свідомості, а лиш інстинкту, на межі життя і смерті, між трупами – найздібніша людська фантазія не в змозі переказати того жаху, не побачивши його на власні очі, не відчувши на собі, не усвідомивши власним тямком! Прокляття йому на віки віків, а винуватцям – на десять поколінь непростимої кари неокупної і, поки буде світу, неспокутної!.. Амінь!..

По тижнях блукань Петрик завернув на станцію Бобринську ім.Постишева, де дізнався від колійника, що на Крим має йти пасажирський поїзд із двома площадками в кінці составу. В куточку на одній із площадок Петрик примостився так, що його й видно не було, і пролежав, ніким не помічений, не поворухнувшись, під бортом аж до полудня, прислухаючись до гудків паровозів, стукоту коліс, якогось сюркоту і тішачись надією на поїздку.

Нарешті, посмикавшись, потяг помалу рушив… Набравши швидкості, він помчав, як ошалілий, час від часу викрикуючи і спиняючись на попутних станціях лише на хвилини… Як розвиднілось вранці наступного дня, і Петрик побачив свої опухлі ноги й набряклі руки та відчув, що таке ж і обличчя, бо дивитися заважали капшуки під очима, хлопець вирішив зійти з поїзда на першому ж полустанку. Отож, вночі він опинився у чималому селі, де з ранку і до наступного вечора, ледь рухаючись від хати до хати, не вижебрав нічого, крім буряка з морквиною. На ніч до хати його ніхто не пустив, у дворах поряд із трупами спати він побоявся, тож потинявшись, Петрик прилаштувався на соломі під созівською коморою, що бовваніла на чималому помості.

З комори пахло сирим збіжжям і цвілою кукурудзою. І той запах та ще якийсь тихий сіянець-шумок спершу не давали йому, голодному, заснути, а потім збудили в ньому нестерпне бажання пробратися під комору. Обклавши себе соломою, Петрик годинами довбав ціпком землю і відгортав її, аж поки зміг таки залізти під поміст. В непроглядній темноті, дослухаючись, він наблизився до місця, звідки чувся той шумок, і застогнав від радості, що його здогадка підтвердилася. Крізь дірочку в підлозі комори на землю під помостом висівалося на вже чималу гірку пшеничне збіжжя!

Пам’ятаючи попередження діда Самохи, Петрик з’їв лише жменю пшениці, добре її пережовуючи, але в торбу набрав так повно, що ледве зав’язалася, ще й у кишені напхав. Коли напомацки вибрався через свій лаз, надворі вже світало, тож сяк-так закидав його соломою і пішов зі своїм багатством у луку до ожереду сіна, щоб сховати. Потім подався в село шукати в порожніх хатах пательню, чаплію й сірники.

Цілий тиждень Петрусь підтримував вогонь у багатті, смажив і їв оту пшеницю, воду ж пив із копанки, а спав у власноруч зробленому з ожереду курені. Як пшениці не стало, зникла й пухлість, відчув, що йому помітно додалося сил. Тож знову пішов від хати до хати, сподіваючись вижебрати щось їстівне.

Чимале село розлягалося на широкому косогорі вздовж пов’юненої річки. На горбищі осиротіло стояв давній п’ятибанний собор із обірвано-дірчастим дахом, над дзвінницею кружляли зграї крикливого вороння. Хати й двори були в більшості розхристані, лише в окремих лишилися ще живі мешканці, що замикалися від непроханого гостя на колодки й засуви, сердито кидаючи на Петрикове прохання: “Бог дасть!..”

“У цьому дворі, здається, є ще хтось живий,” - подумав хлопець, звіддалік забачивши димок із бовдура. Під тином лежали обсаджені роєм мух трупи, хвіртка виявилась замкненою, тож Петрик почав трахкати по ній ціпком. Із двору загвалтував пес – ознака заможності господаря. Нарешті клацнула клямка, гаркнула колодка і в отворі хвіртки став закучманий він сам.

- Ну, чого тобі? – змірив він водянистими очима жебрака, вдаючи сердитого.

- Поїсти, дядечку, хоч щось дайте! – почав умовляти хлопець.

- Несе вас, на мій гріх, як нетлів! – почухмарив голову господар.

- Ну хоч щось, дядечку!..

Той уважніше змірив Петрика поглядом, розглядливо кинув очима по луках за тином, нагримав на пса і ніби нерадо пропустив хлопця у двір: “Бог з тобою, заходь!”

До порога хати йшли, обходячи розлюченого пса на ланцюгові. Трупний сморід підсилився в сінях і на порозі. В самій хаті пахло вареним м’ясом і перекислою капустою. У кочергах стояла рум’яна молодиця. На хлопцеве “Добридень!” вона не відповіла, а зміривши його ще в порозі метким поглядом, заперечливо похитала до чоловіка головою.

- Хіба ж хотів? – ніби виправдовувався той. – Сам приліз, як щеня!

- З тим ще ради не дамо до пуття, - сердито переставила жінка горшка під жар. – Казала й кажу, отямся! – гримнула.

- Говорю ж, як нетлів на вогонь, несе їх! – посадив він жестом Петрика на лаву. – Дай вже йому чогось! – наказав дружині, дивлячись через вікно на вулицю.

Жінка проворно витягла рогачем із печі горщика під челюсті, не оглядаючись, взяла із мисника цвітасту череп’яну миску, вкинула в неї ложкою, на радісний подив хлопця, кілька куснів м’яса, надлила туди ж капусти із розсолом і мовчки поставила паруючу миску на стіл, поклавши ложку і витерши фартушиною масні руки.

- Сідай, хлопче, до столу! – зітхнула вона, направляючись до печі.

Малий Янчук не їв, а трощив те м’ясо з капустою під німе споглядання господарів, сьорбав, обпікався, ковтав нежоване. Було воно якесь солодаве, пересолене, ніби трохи зіпсоване та аж терпке. Доїдаючи, вже із дна Петрик зачепив кусник чогось хрящуватого, а коли підніс до рота, з жахом зрозумів, отетерівши, що то дитяче вухо. Тіло його раптом здерев’яніло, живіт звело спазмами, свідомість скувало переляком. Напруживши останні сили, він рвучко звівся і стрімголов кинувся з хати.

Як він проскочив собаку, як відкрив хвіртку, як опинився аж на шляху, він не пам’ятав. На його щастя, якийсь чоловік саме тяг чимось завантаженого візка. Добігши до нього, Янчук засапано оглянувся на злощасний двір і побачив господаря у хвіртці. Серце калатало йому в грудях, захеканий, він ніяк не міг прийти до себе.

- Від кого втікав? – запитав його пухлий візник.

- Прошпетився і втік від батька, - відповів попутцеві.

Минули роки, але кожного разу при згадці про той випадок його нудило й варудило…

Петрик навідався було ще раз до комори, але побачив там сторожа з рушницею, тож вирішив їхати далі до Криму - вночі на полустанку заліз на дах вагона. Разом із юрбою таких же, як він, зіскакував з поїзда перед станціями, обходив їх стороною і знову вибирався на дах, втікав від міліціонерів і таки добрався – пухлий, голодний та холодний - до Джанкою.

Але не на радість, а на несказанне горе своє! Знайшов радгосп, у якому його тітка Настя Дорошівна Лісова була директором, але виявилось, що її з чоловіком Марком та її сестру Прісю з Савою Трикопами ще в зимі було заарештовано і вивезено, не знати куди.

- Ти що ж, сердешний, їхнім небожем будеш? – спитала його стишено прибиральниця в конторі. – Дочка її старша Маня десь у Криму, за чекіста вийшла заміж, та де її знайдеш?!. А як ти сюди добрався?

Петрик розповів коротко.

- Горе, горе нам, бідним! – зітхнула. – Посидь он там у дворі на лавці, поки я приберу, та підемо до мене, - наказала хлопцеві.

Був початок квітня. Відцвітали жерделі-абрикоси, Петрусь обривав їх цвіт і жадібно їв, поки чекав. Якась перехожа, пожалівши, дала йому шматик вівсяного коржа, він проковтнув його, і не зауваживши. Нарешті дочекався прибиральниці, яка теж дала йому шмат такого ж коржа, аж він заплакав із вдячності.

- Ото такі на день дають нам пайки в радгоспі, - пояснила жінка, ведучи хлопця за собою.

- А як же ви?! – застряв Петрикові кусок у горлі.

- Хіба ж на ньому можна вижити, дитино? – відповіла, відкриваючи хвіртку. – Чигиринська я. Знала твоїх і батька з матір’ю, і діда з бабою, і дядьків та тіток, тож допоможу, чим зможу, але на багато не розраховуй… Кажеш, на Кубані маєш тітку Варку, то туди й пробиратися мусиш, бо тут помреш із голоду, - дала вона зрозуміти хлопцеві, що в неї він тимчасово.

П’ять днів тітка Явдоха мила, стригла, вичісувала Петрика, прала, парила, латала його, як свого, а на шостий купила квиток і посадила на потяг до станції Кавказька, давши з собою в торбу десяток варених картоплин і кілька шматків печеного гарбуза й буряка…

Не доїхав хлопець до Кавказької. У Ростові міліціонер, викликаний пасажирами, не зваживши на квиток, зманив його “вийти на хвилинку” і відвів у колонію для малолітніх. Як Петрик не просив, як не благав, - нічого не вийшло!

Колонія займала цілий квартал передмістя і була поділена колючим дротом на три частини, кожна з яких мала окрему вахту, в середині містилося приміщення допру. В одній частині утримувалися убивці й людоїди, - як правило, старші, у другій – міські злодії й рецидивісти різних гатунків, а в третій – менші, хто попав уперше. У переважній більшості то були діти селян і рідко міщан.

Меншим видавалися матраци, по два простирадла, зношена суконна ковдра, солом’яна потерта подушка з наволочкою і рушник, чого не мали підлітки в інших зонах. Незалежно від зони колоністи одержували на день фунт хліба із кукурудзяного борошна, замішаного змерзлою картоплею, тричі в день їм давали баланду із сої, гороху або згірклого пшона – нічим не змащену і зовсім несолону, а ввечері їх змушували пити навар із зеленої соснової хвої. Діти пухли і щоденно вмирали.

Запах сечі, тіснява, гармидер, відбирання пайок сильнішими у слабших, плач, чорний голод!.. Петрик не мав сил жити в отій задусі смерті! Бажання вирватися було нездоланним, і випадок допоміг! Якось він серед ночі пішов до туалету, що розміщався у дворі поряд із воротарнею, а з віконця випадково зауважив, що двері у воротарню трохи відхилені, а сторож із рушницею спить, сидячи на стільці.

Рішення прийняв блискавично! Вернувся, за якусь мить згорнув у два вузли свої речі, котячими кроками швидко пройшов з великої камери-спальні до воротарні, беззвучно відхилив двері, відщипнув з гачка лядку віконця, викинув через нього на вулицю свої вузлики і, приставивши стільця до тумбочки під віконцем, вибрався на волю сам. Обережно причинивши за собою лядку і схопивши речі, Петрик стрімголов понісся в ніч, ледь не задихаючись зі страху.

На світанку він спродав на “товчку” свої речі, а на виручені гроші якийсь добрий чоловік взяв йому квиток на поїзд до станції Кавказької, чесно повернувши ще й здачу. Петрик страшенно боявся, що його спіймають і посадять, як рецидивіста, але того, слава Богу, не сталося. Отож, втікач був на сьомому небі від щастя, коли потяг нарешті рушив із того злополучного Ростова до спасенної, здавалось йому, тітки Варки.

Хоч поїзд нісся досить швидко, голодному припухлому хлопцеві здавалось, що тій дорозі ніколи не буде кінця. Пожебрав по вагонах, але безрезультатно, бо пасажири були здебільшого, як і він, немічні. Украсти теж не вдалося, бо ті, хто мав щось їстівного, були дуже пильними. Тож на станцію Кавказьку приїхав ледь живий. Коли зійшов з поїзда, від голодної виснаги йому крутилася голова.

Ставши у холодку під парканом, Петрик із усіх сил боровся з бажанням опуститися на землю, що ніби тягла його до себе. Йому хотілося плакати, бо вже не мав снаги добратися до заповітної тітки Варки, а до неї ж, як говорили йому люди, вже “рукою подати”, можна й за день легко пішки дійти, треба лише перепаромити Кубань і пройти якісь “чортові” ворота.

- О, глянь, Сашко, ще якийсь хиляй дуба дає! – спинились перед ним якісь замурзані підлітки.

- Ти звідки? Кого чекаєш? – спитав Петрика названий Сашком, мало подібний до вуркагана.

- З України до тітки приїхав, та не маю більше сил іти, - не стримавши сліз, заплакав Петрик.

- Дай йому, Васильку, нашого коржа, коришем нам буде, - звелів Сашко меншому. – Ми собі ще намалинимо, а хиляка врятуємо.

Розпитавши, поки Петрик жадібно їв перепічку, де і з ким живе його тітка, чи багата вона, хлопчаки згодилися ввечері взяти його в “кишло”, а до того часу пообіцяли принести йому сюди ще чогось “відклижливого”-їстівного. Голод, не потамований перепічкою, заживо з’їдав його, паморочив йому голову, лякав тим, що “кориші” можуть більше не з’явитися. Але вони прийшли і вдруге, і втретє, принісши йому підживитися. Із його реквізованої сорочки, перев’язавши її по горловині дротом, вони зробили торбу, яку й наповнили до вечора окрайцями хліба, коржами, перепічками, цибулинами, солоними огірками, шматками сала, м’яса, ковбаси, масла і смаженої риби…

До “кишла” у Кропоткін хлопці прийшли, як уже поночіло. Нова Петрикова домівка, до якої прибрів за своїми спасителями, містилася у давньому глинищі на окраїні міста в підошві високої гори на березі Кубані. У повній темноті хлопці йшли широким тунелем, по якому колись вивозилася глина для цегельні і черепичного заводу, поки не блиснуло світло від запалених свічок і поки в ніс не вдарило затхлим прілим сіном та тютюновим димом. Коли в кінці тунелю показалося ліжвище малинників, Петрик зчудувався. При доброму освітленні від кількох свічок на сіні у виробці, як у залі, сиділо й лежало із двадцять старших і молодших різноликих і різновбраних людей. Одні купками грали в карти, інші – в нарди, підлітки – у щиглі. Хтось розмовляв, хтось спав. Один, видно, старший, впершись голою спиною до стіни, читав якусь книжку, не звертаючи уваги на присутніх. Поряд з ним та й між іншими розташувалися вродливі напіводягнені молодиці, дівки та навіть дівчатка. Деякі з них курили, але солодавий дим від їхніх цигарок не був схожий на тютюновий. Звертала на себе увагу відносна тиша в глиняному залі та погляди “читача”, від яких поодинокі гамірники німіли миттєво.

Через якийсь час по приходу хлопців один із гравців у нарди із смоляним кучерявим чубом нарешті звернув на них увагу, картаво звелівши висипати принесене на рядно. Присівши навпочіпки, він відібрав з купи щонайкраще, загорнув усе у чисту білу хустку, решту звелів Сашкові розділити серед присутніх і вернувся до гри.

- Мало принесли ви сьогодні. Пухлому дай лише черствого чурека й цибулину, - звелів він, - бо хана буде.

- Само собою, отамане, - почав шукати Сашко найчерствішого чурека.

Петрика все тут вражало незвичністю, тішило надією на вижиття і втечу до тітки Варки.

Як він не був зморений, та все не міг заснути, лежачи поряд із Сашком на сіні скраю від виходу, тож мимоволі підгледів сороміцьку картину “кліщення” “паханів”… Неймовірно шкода було йому двох дівчаток, чимось подібних до його сестрички Домашки, які ще довго по тому приглушено схлипували. У нього з очей лилися рясні сльози, душа його боліла і в ній ріс шалений обур діями гвалтівників…

В другодень проспав Петрик довго, а як проснувся, в “кишлі” побачив лише старшого, одну із молодиць – вродливу молдаванку, що звалася “куконою”, її діваху-“шестірку”, двох “нічних” дівчаток та трьох хлопчаків, що якраз принесли з Кубані кілька неповних цеберок води. Решта, як второпав згодом новачок, була розіслана отаманом на “малину” за роздобутками і на її розвідки для наступної ночі.

Виявилося, що не лише отаман керує у “кишлі”, а і його “кукона” Дана: вона наказала дівасі Марі нагодувати Петрика, а потім звеліла йому піти до Кубані помитися.

- Не приведи за собою “лягавих”, бо умреш, не встигнувши і на світ глянути! – пригрозила вона Петрикові.

Вибравшись через тунель із “кишла”, хлопець пішов праворуч стежкою попід горою, як порадила йому Марі, і незабаром побачив звіддалік зелену долину у чагарях лоз і кущів, за нею Кубань, а далі – вільхи, верби і дубовий ліс. Помившись, Петрик вирішив обійти гору до порома, що тричі на день перевозив людей на той бік Кубані, як твердив Сашко. На свою превелику радість хлопець скоро побачив його, припнутого до залізного ланцюга, що перетинав швидку й повноводу річку. Тими ж чагарями Петрик вернувся назад до тунелю і далі – ніким не помічений – до спасенного лігва в його глибині.

За час його відсутності з “малини” повернулася подруга Дани, вродлива русокоса ленінградка Тося із двома заплетеними товстими та пишними косами. Через Марі вона передала йому півпиріжка з квасолею. З’ївши його вмент, Петрик приліг на Сашковому кожусі і почав прислухатися до Тосіних оповідей. Вона розказувала Дані про своє студентське життя в Ленінграді, про знайомство з Важою. “Обзивав мене Нефертіті, царицею Тамар, а за палкість – Катериною,” - притишила вона голос до пошепту.

“Прийшла я у главк до якогось дядька, - знову почув підліток її мову, - розповіла про свою біду і так по-родственному питаю: як же жити та ще й виконувати п’ятирічку за чотири ударних роки?!. Бачила б ти, якими масними очима він дивився на мене, як помінявся його голос! Я ж у соку, як вишня була, а ще ж розрум’янилася, аж палахкотіла,” – перейшла Тося на шепіт.

“Треба дать та ще раз дать, прекрасна дівчино! – бовкнув згодом, а сам згорблений, руки, як клешні, а мармиза пом’ята, пухла й пітна. А телефони перед ним на столі, як горшки на базарі, а за дверима секретна висмоктана секретарка, що два дні не допускала мене…”

“Дурна, жила б, як сир у маслі, - зауважила спроквола Дана. – “Хавіру” б мала свою, дітей, а з ними і любов би прийшла.”

“Від нелюбого та такого старого і гір золотих не хочу!” – знову зашепотіла Тося…

Три дні відлежувався новачок, а на четвертий Сашко з Васильком та інші взяли його на “малину”. Сил йому додалося, але бігати швидко він ще не міг, тож Сашко ставив його “на стрьому” або посилав “тирщиком”… За кілька тижнів такого життя Петрик нарешті від’ївся, не без допомоги Сашка й Василька придбав собі сякий-такий одяг для “фарцовки”, але й ще більше утвердився в думці про втечу.

Серед розбещених і розтлінних безпритульних на самому дні суспільства хлопець доволі швидко навчився “ботати по фені”, ходити на “малину”, брати участь у щиглевій і картярській грі та бійках підлітків для розваг “фартових паханів” та їхніх любок, напившись за цей час і сліз, і кривавої юшки, але досягнувши стану “блатного законника” і позбувшись прозви “хлюпика, фраєра та хіляя”. Вивчив він і деякі борцівські прийоми, разом із такими ж, як сам, “чавичами”, “корешами” та іншою “шоблою” виспівував нових для себе пісень, найпаче “В темному провулку здибались два вурки” і “Ми наш, ми новий світ збудуєм на ваших трупах і кістках”, наслідуючи курців, через силу пробував досмоктувати у свою чергу “чинарі” “паханів”. А що вже надивився п’яних сороміцьких оргій, що вже наслухався матерщинної мови, аж остогидло, аж терпіти більше не мав сил! Найгірше ж було усвідомлення того, що заради вижиття треба поступатися гідністю, - він збагнув це своїм юним зеленим розумом і не міг із цим миритися!

Одного разу після дуже вдалої “малини” в “кишлі” влаштували таку Вальпургієву ніч, що Петрик від страху бути задіяним у тому приниженні аж розплакався, сховавшись за Василька… Гидко було йому, шкода було хлопців, а найпаче дівчат, кожна з яких нагадувала йому Шевченкову Катерину з “Кобзаря”… На все життя запам’ятав він і розповідь “паханів” про шість тисяч звезених “лягавими” із України в Мордву нещасних монашок і черниць, кинутих на кілька діб у “зону” їм на забаву, що бігли й дерлися на колючі дроти огорожі під кулеметний вогонь із вишок...

Після біблійно-пророцьких та апостольських, газетно-лозунгових та читанкових слів і виразів Петрик чув тепер виключно вуличні й вуркаганні, яких не знав в Україні, виділивши тепер і її саму, як окремішність. Хлопця дивувало, що тут, де населення майже суціль україномовне, він не в Україні, а в Росії, з російською ж мовою він знайомився через матірну, почуту з діалогів у “кишлі”.

За недовгий час Петрикових поневірянь яких тільки злочинів і паскудств він не надивився! Та “малини” ставали все менш результативними, викликаючи “бузу” серед “блотних”, голод близився і до “кишла”. У місті Кропоткіні купами лежали трупи вже не тільки приїжджих з України, а й своїх, і похоронці звозили їх возами до яру разом із ще живими, складали їх там під стрімкою стіною, обвалюючи на них гору і в такий спосіб хоронячи.

Одного вечора отаман, повернувшись із тривалої розвідки, звелів усім хлопцям та навіть старшим “блотним” запастися мішками й торбами і повів усіх роз’їздом на останній пором до Кубані. Петрик зрадів несказанно, бо нарешті у нього з’явилася нагода переправитись на той берег і побачити на власні очі, що там за Кубанню і за лісом, та зорієнтуватися, яким шляхом добиратися до тітки Варки в Зеленчуці.

Отаман домовився з поромщиком, тож на другий берег дісталися щасливо, на диво удало обійшли великі німецькі концесійні поля з високою пшеницею і грядки з городиною, їхні ж розмаїті будівлі і велетенську отару овець з пастухами й вівчарками, далі перейшли балкою доколінно-малу созівську пшеничку і, як уже стемніло, нарешті забрели у лапато-листату рицину, де по команді отамана присіли. Петрик аж ахнув, дізнавшись, що семеро горбів, які височіли невдалік, є нічим іншим, як ожередами качанної кукурудзи, що поросла просто неба. Отаман розділив усіх на сім груп і наказав лізти до неї на ліктях якомога тихіше, щоб не привернути увагу озброєної охорони, що причаїлася десь у рицині. Долізла таки і Петрикова група до одного з ожередів непоміченою, але під ним було стільки трупів і стояв такий нестерпний сморід, аж нічим було дихати. Все ж добротних качанів набрали повні мішки й торби і вернулися до отамана, до якого врешті зійшлися всі.

Ішли назад в темінь ночі тим же шляхом, аж поки не перетнули пасмугу лісу коло Кубані. Тут на отаманове “пу-гу, пу-гу” почули таку ж відповідь і за торбу качанів були переправлені поромщиком натобіч, а вже під ранок опинилися нарешті у своєму “кишлі”.

В “лежі” отаман підняв усіх “дівах”, окрім Дани й Тосі, і відправив їх на “товчок” продавати принесену кукурудзу. Менші дівчатка мали підносити її старшим до решти. Сонце ще не встигло виглянути із-за гори, як кукурудза була вже спродана за цілу купу грошей. “Розфуфирених” Дану й Тосю в супроводі дівчаток-“шестірок” отаман відправив на базар за продуктами, в той час як хлопці відсипались після нічного походу. Після всього відбувся дружній обід усього “кишла” із горілкою, маслом і салом…

Життя знову увійшло в свою колію, бо тій кукурудзі не було кінця, а созівську охорону і далі вдавалося обходити, ще не раз приносячи мішки тих качанів. І навіть “блотні” дивувалися, як при такій кількості харчу в полі Зеленчук вимирав з голоду…

Якось Сашко із групою “шестірок”, між якими був і Петрик, за наказом отамана мав пограбувати дитячий магазин у центрі міста. Котрийсь із “паханів” дав Сашкові, як старшому, добротного склоріза, і показав, як ним користуватися. Як споночіло, хлопці вийшли на “малину”, маючи завдання принести для своєї ж братви якнайбільше одягу і взуття. Всі добре знали той магазин, тож Сашко розподілив ролі, і кожен ішов на “свій” пост.

Вирізати скло у двох вікнах Сашкові вдалося швидко, тож разом із Васильком, Петриком та ще Ониськом, як і планував, він пробрався всередину, лишивши решту зусібіч “на стрьомі”. Довго не гаючись, хлопці наскладали з десяток повних чемоданів всякої всячини, подали їх через вікна, без пригод вибралися самі, і всі разом “роз’їздом” верталися до “кишла”.

Ще в магазині і вже дорогою до “лежа” Петрикові раптом забаглося залишити собі “свого” чемоданчика із відібраними костюмчиком, черевиками, двома парами білизни, парою простирадел і кількома рушниками. Що ближче було до “кишла”, то більше він утверджувався в думці, що йому пора втіками в Зеленчук.

“Пахани” були навіть здивовані успішним розгромом магазина, хлопцям вони наказали залишити все до ранку в кутку на купі і лягати на спочинок. Петрик ліг спати разом з усіма і вдав, що одразу ж заснув, смертельно зморений, але насправді не чув навіть дрімоти під впливом отого бажання… Нарешті вигоріли дві із трьох свічок, і Петрик наважився тихо встати, взяти таки “свого” чемоданчика, що зумисно був поставлений скраю купи, і непоміченим вийшов через тунель на волю. У передранковому тумані хлопець притьмом добіг до Кубані і засів там у лознякові біля поромної переправи, затискуючи в долоні кілька мідяків.

Час тягнувся дуже пиняво, світало поволі, але нарешті до порома почали сходитися робітники-міщани, що працювали в концесії. Із “шобли”, на щастя, ніхто не появився, тож дочекавшись, коли пором мав уже відходити, Петрик скочив на нього і, заплативши п’ятака, щасливий, поплив на той бік. Від радості він не зауважив, що звернув на себе увагу попутців і особливо поромщика.

Переправившись, у хвості міщан хлопець пройшов прибережну лісну смугу, звернув праворуч і, чимало пробрівши її краєм від путівця, що вів у концесію, спинився, відчувши неймовірну втому. Дослухався до гавкоту пастуших псів і мекання овечих отар, що спозаранку вийшли на пашу, роздивився довкола, зауваживши пологе місце на товстолистому насті під дубом, і подумав, що якщо його й шукатимуть, то на станції в місті або на шляху до Зеленьчука чи й у самому селі. Так себе заспокоївши, Янчук приліг на правий бік, положивши голову в праву руку на чемоданчик, а лівою вхопившись за його дужку-петлю, і миттю потонув у блаженстві сну…