У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший

Секція 15. Аве Марія

Пароплав, що нарешті переніс Петра Янчука до Черкас, з прощальним криком гудка із покритої сажею закіпченої димарної труби, чалапаючи, відійшов від берега. Був приємний прохолодний літній вечір, у темних дніпрових водах відбивалися двійники вогнів із непоодиноких плавзасобів і споруд, як абітурієнти з торбами, валізами, рюкзаками-заплічниками, кошиками й мішками, зійшовши на причал, майже заповнили собою залу чекання. Лише мала частка щасливців, що мали родичів чи знайомих у місті, побрела напівтемними вулицями до бажаних притулків, а переважна більшість збиралася ночувати тут, розміщуючись на лавах зі спинками.

Янчук одразу ж влаштувався осторонь від решти в куточку зали, і у вартуванні, що його визначили старші чергові “чатарі”, участі не брав. Сподіваючись, що оті охоронці крадіжок у залі не допустять, він з’їв шматок хліба з грушами, бо й інші вечеряли, поставив у куток між стіною і спинкою лави свого чемодана, підпер його заплічником-рюкзаком, і, привалившись до них тілом, ногою на нозі й рукою, так, напівсидячи, невбарі й заснув. Снилася йому Марія в танці із якимись парубчаками в хаті-читальні, а потім - власний політ, ніби птаха, швидкий і легкий, аж в Одесу - із млінням кохання до дівчини та зі стогоном болю, колись завданого йому Голиком…

Проснулися всі у залі разом із сонцем, але в місто йти не поспішали, тож неспіхом снідали хто-чим, бігали вмиватися до Дніпра і засідали за підручники й конспекти. У Петра ще з пароплава склалося враження про окремих супутників: і добре обізнаних з навчальною програмою, і посередніх. Ще з дороги до нього самого приклеїлось прізвисько “Піфагор” - через його розкльошені фарбовані бузиною штани. Ті штани з підштаників та ще піджачок, хай і на машині полатаний, підкреслювали його найубогіший серед присутніх вигляд, тож Янчук мимоволі нітився.

Яскраве сонце магічно-заворожливим літеплом пестило Петра, ніби омиваючи від образів і обрисів Чигирина, в якому усвідомив себе та пізнав добро і зло, ніби звільняючи від мук, пов’язаних із коханням до Марії. Злі передчуття щодо неї не полишали хлопця, але здоровий оптимізм брав гору: “Якось воно буде!”

Окрилений майбутнім, Янчук у безладній юрбі абітурієнтів вирушив від пристані через Митницю на гору до інституту. Храм науки називався вже не “інститутом народної освіти”, а “педагогічним інститутом”, про що свідчила вивіска при вході. У скверику перед ним на клумбах мальовничо горіли вогнями криваві канни і чарували погляд яскраво-строкаті айстри, пообік світили багряними гронами кущі калини, а з високих старезних яворів лебедили горлиці.

Абітурієнти одразу ж щільно обступили дощатий стенд із безліччю об’яв. Янчуковим радощам не було меж, коли він вичитав із оголошення, що всі, хто має у посвідченнях самі “дуже добре”, зачисляються на робітничий факультет без іспитів. Але, на превеликий його жаль, дізнався, що в гуртожиток, у зв’язку із незакінченим ремонтом, будуть поселяти тільки через декаду, і що за цей час треба влаштуватися на роботу, бо на робфаці мають право вчитися лише працюючі.

Там же на стенді Петро звернув увагу на об’яву, написану учнівським почерком на листку із зошита в косу лінійку, у якій пропонувалась “кімнатка розміром три аршини на два зі столиком, стільцем, ліжком і вішалом для одягу по вул. Розкопній, 36. Записавши адресу, хлопець близько години витратив на оформлення документів на робфак, встигнувши ще й завірити в нотаріуса копії довідки, виданої йому Хорунжою. Спробував було упроситися поселити таки його в гуртожиток, хай і при ремонті, та марно, тож подався з речами на пошуки Розкопної вулиці.

Ішов у бік Дніпра хвилин десять. Хата була під бляхою, але дуже давня, бо аж вросла в землю, вона дивилася на вулицю трьома вікнами, під якими росли троянди й жасмин. Біля ветхої хвіртки під отаким же парканом була лавочка, з якої Янчук роздивився малий дворик, посеред якого стояв столик, накритий густою сіткою винограду. Хвіртка виявилася незащепленою, як і хатні двері.

- Кімнату? Чого ж? Найму, - міряла очима хлопця стара, як її хата, і геть висохла бабуся. - Двадцять карбованців на місяць за меншу, і тридцять - за більшу, з оплатою наперед, зі світлом від шостої ранку до одинадцятої вечора, без постільної білизни, прання і харчу, з миттям підлог у два тижні раз у всіх кімнатах і у мене в поварні.

- Мені б, бабусю, натимчас, днів на десять, поки поселюся в гуртожитку, - почав просити стару Янчук.

- Я хотіла не хлопця, а дівчину, але, видно, таке моє щастя, - присіла стара на лаву, підпершись ціпком. - Ти, либонь, і підлоги не вмієш помити?

- Умію, бабусю, бо жив сам і мив не раз!

- Жив сам? - пильно подивилася господиня на хлопця. - Не маєш батьків?

- Ще з голодомору…

- А чемодана й заплічника де ж узяв?

- Люди добрі подарували.

- А гроші маєш?

- Небагато маю, від них же, дали, як виїжджав до інституту.

- Такий малий - і до інституту?

- На робфак, бабусю, таких, як я, приймають, аби тільки десь працювали.

Янчук п’яте через десяте оповів старій, хто він і звідки. Господиня слухала, не перебиваючи, лише співчутливо зітхала, суворішаючи в лиці.

- На десять, то й на десять, - підвелася по всьому. - Ходи, покажу дешевшу, вона тобі підійде, - почовгала бабуся в кімнату, де під іконою горіла лампадка і з якої вело двоє дверей.

Кімната Петрові дійсно сподобалась, хоч була менша й нижча від його недавньої кухоньки при хаті-читальні. Старе залізне ліжко з матрацом стояло під грубою. Столик із кріслом був приставлений до вікна, яке можна було відкривати за хату, у вузький прохід, відгороджений від сусідів парканом. Під стелею слабо горіла лампочка.

- Беру тебе не менше, ніж на десять днів, поки не влаштуєшся в гуртожиток. Заплатиш мені сім карбованців і помиєш підлогу хоч і завтра. Дам тобі старе простирадло і нову прошву на подушку, але за те заходитимеш у торгсин і купуватимеш, що замовлю.

- А чому, бабусю, аж сім карбованців?

- А тому, дитино, що, як житимеш місяць, то доплатиш ще тринадцять, а як ні, то матимеш втрати - тридцять сім копійок.

- Згодний, - поліз Петро у пазуху за грошима і відрахував належне.

- Валізи віднеси до кімнати та збігай у торгсин - отут через два двори на розі вулиць - візьмеш мені хунтів десять найдешевших цукерок і малу білу балабушку, здачу з семи карбованців віддаси.

Хвилин за п’ятнадцять Янчук вернувся з магазину, так і не розгадавши, для чого бабусі стільки цукерок. “Чай, може, з ними п’є?” - роздумував про себе.

Розрахувавшись із господинею, Петро перекусив і вирішив відшукати ще й технікуми механізації сільського господарства і медичний. До міста з Митниці було рукою подати, до інституту якихось чотири-п’ять кварталів.

- Ти, здається, місцевий, то порадь, як звідси попасти до технікуму механізації? - звернувся Янчук до кремезного присадкуватого головатого хлопця в кількашарових окулярах, якого зауважив у сквері перед інститутом ще зранку.

- А тобі той технікум нащо? - поправив окуляри хлопець. - Адже тебе на робфак зачислено.

- Товариш там у мене. А ти хіба також зачислений? - вразився Петро, що “очкар” його знає.

- Ще не вирішив, куди податися. Маю всі оцінки “дуже добре”, а з ними і в технікум приймають без іспитів… Тебе “Піфагором” дражнять, то, певне, в математиці тямиш?

- В якій математиці! То через штани!

- І мені радиш іти на робфак?

- Мало на тому розуміюся, то вчителі мені підказали.

- До технікуму механізації три квартали по цій же вулиці.

- А які ще є?

- Через квартал - медичний з латиною, поряд з ним - політпросвіти із словесною мурою, там далі - ветеринарно-коновальський із латиною й карболкою, ще є фінансовий і бухгалтерсько-рахівничий.

- Дякую! Будемо знайомі, я - Петро Янчук, - простяг руку.

- А я - Борис Педь.

Ні в технікумі механізації, ні в медичному того дня Петрові здати документи не вдалося, бо не мав довідки про стан здоров’я, а в поліклініці її видавали лише з десятої до дванадцятої ранку. Обидва технікуми мали гуртожитки, куди поселяли зарахованих, і по дорозі додому Петро заглянув до одного з них, але, крім замка на хвіртці, таблички на дверях і занавішених вікон, нічого не побачив. Бредучи до бабусиної хати, Петро мусив мимоволі трохи скошувати погляд, бо перед очима, як сонечко в люстрі, весь час появлялася якась пляма. Особливого значення тому Петро не надав. В кімнатці розібрав заплічника, розправив постіль, доїв решту хліба з маслом і ліг спати, щоб назавтра встати рано, помити підлоги і встигнути в поліклініку на медогляд.

Уві сні, в який він тут же й поринув, як у літепло, йому наснився на розвирених водах пароплав, що приставав то до одного, то до другого берега, висаджуючи та підбираючи пасажирів, і його кохана Маруся поряд. З нею вони під лопатне чалапання мовчки дивилися на піщані околи гір і низин, то вставлених копицями і стіжками сіна, то вкритих яружно-байраковими заростями. Пароплав час від часу натужно-розпачливо кричав і визойкував гудком так гучно й голосно, що йому аж у вухах лоскотом віддавалося, заважаючи говорити з коханою...

Мив підлогу наступного дня зранку так старанно, аж бабуся Параня те відмітила, снідав у їдальні на карбованця котлетою з вермішелевим гарніром і чаєм, а в поліклініку на третій поверх піднявся, як там уже стояли чималі черги у два кабінети на медогляд. Зайняв черги в обидва кабінети і в обох, чимало почекавши, отримав оті довідки. При медогляді поскаржився лікарці на очі, що показують “зайчиків” підвечір, і та порекомендувала йому піти на прийом до “очника”, який порадив йому краще харчуватися, бо у нього куряча сліпота. Лікарева порада засіла в його свідомості: і при подачі документів у технікумі механізації, і при зайнятті одного з восьми ліжок під вікном у кімнаті гуртожитку, і по направленні його деканатом робфаку в машбудзавод учнем молотобійця у другу зміну, і наступного дня, як знову відкрив сховок, взявши карбованця на їжу, здав документи ще й у медтехнікум, зайняв у гуртожитку на вулиці Шолом-Алейхема ліжко у кімнатці на двох на другому поверсі, - відчував себе все більш голодним. Згадував “Блукаючі зорі”, Марію і все з нею...

В подальшому, ходячи в машбуд після обіду, Петро ночував одну ніч у гуртожитку технікуму механізації, другу - в гуртожитку медтехнікуму і третю - в бабусі Парані. Ще при оформленні документів на стенді в коридорі технікуму механізації Янчук побачив вигорілий весняний розклад занять для першокурсників, а в ньому - щоденні креслення, яких він відразно не любив і які за нього і в Чигирині виконував Дмитро, а поселяючись у тамтешній гуртожиток, звернув увагу на добротну постільну білизну. Мимоволі прийшов до кінцевого рішення, що механізація сільського господарства - не його фах, тож запасся порожнім рюкзаком і одного досвітку, як єдиний його сусіда Кирило міцно спав, викрав ковдру, прошву-наволочку, простирадло і рушник, виліз через вікно, подався аж на Казбетський базар, де все оте добро раннім ранком продав за двадцять сім карбованців, придбавши собі у якогось п’янички за чотирнадцять добротні, хоч і завеликі черевики. Того дня вперше у Черкасах Янчук досита поснідав у їдальні, доплатив ще сім карбованців за кімнатку на нові десять днів та купив собі у магазині прілих галет і твердих, мов камінці, пряників. Наступного недільного дня, як бабуся Параня, сидячи на лавці під своєю хвірткою, роздавала дітворі із усіх довколишніх вулиць за упокій душі якогось Павла куплені Петром цукерки, обдарувала вона і його, дуже розчуливши щедрістю, увагою та звертанням “Петрусь” і “дитино”. Знічев’я пішов удень аж на гору, всівся на траву на белебні, підпер колінами голову і під барабанну музику, що доносилася з репродукторів Пролетарського саду, розглядав Митницю, Дніпро і Задніпря та думав про своє становище і долю Марії.

Як учень молотобійця, Петро швидко втомлювався. Майстер Влас Гулак, хоч і не сварив його, але й не був ним задоволений, може ще й тому, що Янчук не брав із собою вечері, і доводилося ділитися з ним своєю. Майстер був якимось підозрілим: говорив прекрасною мовою, був досить освіченим, але замикався не лише з учнем, а й із іншими робітниками, і саме друга зміна його особливо влаштовувала, в чому він якось признався Петрові.

За Марією у хлопця скніла душа і плакало серце. Усвідомлюючи, що в його нужденному становищі наївно думати про кохання і нести в душі пекучий вогонь любові до старшої на рік химерно-навіженої вродливиці, Петро не знаходив у собі сил позбутися отих почуттів і марив про дівчину, як про божество, тішачись, що вона в нього є, бо інакше був би зовсім самотнім і відірваним від людей. Марячи про кохану, він подумки писав їй листа із віршами зі слів, як перлів, що їх вона, був певний, не почує ні від кого іншого. Тільки палкі слова можуть уберегти її в далекій Одесі для нього. Думаючи так, поволі остудився душею і став любуватися довколами.

Місто Черкаси своїм плануванням нагадувало Петрові Чигирин, воно було так само шахматно-прямострунно розкреслене вулицями, але виглядало значно чистішим і приваблювало незрівнянно більшим числом дерев. Митниця отим своїм клином та підгірною і прибережною вулицями, що кривуляли вздовж спусків і берега, дещо ламала порядок, але також намагалась наслідувати “верхнє місто”.

З гори Петрові було видно вдалині праворуч захаращену човнами і баржами причальну пристань, за нею, нижче по Дніпру - долину в острівному скопищі велетнів-яворів на килимі трав, усіяних білою ромашкою, далі - луки за Дніпровим руслом, порослі вільхами та вербами, із посадженими, ніби квочки на яйцях, копицями та стіжками сіна. Все, що ще далі, зі строкатості переходило в його очах у миготливий серпанок і зливалося на обрії з небом.

Ліворуч біля залізобетонного мосту однією кривою попідгірною вуличкою та таким же прибережним путівцем із халупами та судноремонтними майстернями починалася Митниця, поволі ширячись біля цвяхового заводу і міських лазень до цілого кварталу, навпроти вулиці Розкопної - аж до трьох, а ген далі, проти пристані, в рядах хат, що топилися поміж садками, - уже й до шести. Там на вулицях попід парканами дворів поодиноко і групками сиділи задля недільного дня святково вбрані люди, на траві паслися кози, кури, білі й перісті поросята, в калюжках ковбанилися качки й гуси, на клинцях вулиць при гойдалках юрмилася молодь. Все те мурашилося людськими проявами життя.

Петро мав намір відвідати ще й Пролетарський сад, глянути бодай через паркан на тих, що там розважаються, але, повагавшись, пішов писати листа Марії, по путі вирішуючи, що учнівство молотобійця не для нього, а відтак і робфак - не його заклад навчання. Дійшовши отого висновку, вирішив не спішити, дістати місце в гуртожитку, а вже потім щось робити конкретне й певне. Дорогою він ще обдумав, що листи Хорунжій і Таранові не писатиме, доки не визначить, де ж буде вчитися. В розрахунок ішло й те, що за два тижні роботи підмайстром він отримає в машбуді п’ятнадцять карбованців, як учень.

Писав листа Марії олівцем, бо чорнила не мав, виправляв і переписував, знову писав, облегшуючи душу й серце словами таки добірними і душевними. Писати було легко, бо був повний коханням, палкістю й щирістю. Натякав, що тепер і він шкодує, що так повівся з коханою, їй наперекір, що може, кінцево усталившись тут, знайде і їй якесь пристанище та роботу, чим досі не мав часу зайнятися по-справжньому. Про те, що він наймає кімнатку, не писав, не сповістив, де саме живе в гуртожитку, а зворотну адресу бабусі пояснив тим, що домовився з нею напоки-що про листи. Тої ночі Петро мав ночувати в гуртожитку медтехнікуму, тож дорогою заніс листа до скриньки і зайшов до їдальні підвечеряти хлібом і салатом.

У кімнаті на другому поверсі, як попередив Янчука сторож-комендант, що самотньо мешкав тут же при вході, вже поселився вчора звечора студент-напарник. Виявився він дуже низьким зростом, як трясця, худим, мав непомірно велику голову на тонкій шиї і невідповідний до років голос із драматичним барабанним тембром.

- Здоров! - жуючи медяника, пробасив він до Петра у відповідь на привітання. - Я - Федь Шум, а ти, чув, Петро Янчук, тож будемо жити разом. Дід Устим сказав, що ти десь працюєш у нічну зміну, тому часто не ночуєш і ніяких своїх речей не маєш, то яка тут правда? - роздивлявся він на розкльошені штани прибулого.

- Святу правду і тільки правду дід Устим тобі сказав, - присів Петро на своє місце, невпоміт помацавши під матрацом подаровану йому майстром Власом Гулаком книжку і мимоволі зауваживши, що у товариша під ліжком повно речей і мішків.

- А я почув, що ти поселився, а по ліжку й шафі ознак твоїх не примітив, тож і здивувався. Будемо вчитися разом, найтяжчі тут - латинь і анатомія, а все решта - поглиблені повтори вже пройденого.

Янчук заздрив орієнтації товариша, його практичності, яких сам не мав. Говорили, хто звідки, вияснили, що Федь за Петра на цілий рік старший, що він також “дедіст”, а завчас приїхав і поселився, бо хотів попасти в малу кімнату, а були вони тут і на шість ліжок, бо прагнув познайомитися з містом, хоч і раніше бував у дядька, бо мав на меті дізнатися й розвідати про все. “Дедістів” поселяють тут у менші кімнати, а решту - в більші, - ознайомлював він товариша зі звичаями й порядками, все ще гризучи медяники і ніби дратуючи тим Петра.

- А чи не відберуть у нас цю кімнату старшокурсники, як з’їдуться? - поділився Петро з товаришем несподіваною думкою.

- Старшокурсники майже всі живуть на приватних квартирах, і технікум їм їх оплачує по п’ятнадцять керебе на місяць, так що нам те не загрожує, - уже й про це знав Федь. - Я ходив до завгоспа-комірника Ісака Наумовича і до парторга та завїдальнею Асі Соломонівни, щоб і мені дозволили поселитися на приватці, то обоє жидівські морди відмовили мені, - вимовив він злобиво.

- Ти, бачу, маєш зло на жидів, а у нас в місті всі їх знають, як хороших людей.

- Не стикався ти з ними, мабуть, то тобі й хороші. Про севеу щось чув, що було понад три роки тому? - спитав він, змовницьки притишивши голос.

- Про севеу? - Янчук згадав оповідь Петра Овдійовича Жабка, але не признався. - Нічогісінько не чув. А що воно таке?

- Спілка визволення України, яку вигадали жиди на чолі із Постишевим ще у двадцять дев’ятому році. Тож спершу севеу осудила сорок п’ять невинних професорів і письменників разом із Сергієм Єфремовим, а після того - може й сотні їхніх знайомих і незнайомих.

- А звідки ти знаєш, що то зробили жиди?

- Я по прізвищах їх багатьох знаю: Южний, Грозний, Брук, Правдін, Бронєвий, Гельденберг, Балицький - у Києві, а в Черкасах: Гоплер, Райхман, Едельман, а дотепер ще є Ленський і Левшин, - зовсім притишив голос Федь. - У медтехнікумі і директор, і завпед, і більшість викладачів жиди, та й в усіх лікарнях...

- Прізвища ж не всі схожі на жидівські, - виказав сумнів Янчук, розгадуючи напарника. “Шалапут він, чи дійсно щось знає?”

- Не всі, не всі! Кажу, то знаю! Псевдоніми собі взяли. Мого дядька, голову Черкаського рибкомбінату Перманчука Івана Вікторовича таскають уже кілька літ, як ворога народу, а він воював за революцію, йому ж пришивають будівця.

- А будівець, то хто? - аж дивував Петра обізнаністю Федь.

- То Братство українських державників. Це Сосо їх натравляє та нацьковує на наших учених, як ніби погромщиків ще до радвлади в Україні.

- А Сосо - також жид, чи хто він?

- Сосо?! Та ти що! Йоська, Коба, Джугашвілі - Сталін! Він же гірше ката!

Петра вже аж лякав напарник своєю обізнаністю, йому забаглося якось усамітнитися, осмислити почуте і взагалі обдумати ситуацію, що складалася.

- Пробач, хочу трохи подихати свіжим повітрям перед сном, - встав з ліжка Янчук і вийшов на вулицю. “Значить, технікум платить за квартири. Треба й собі спробувати, може, дозволять жити у бабусі, бо як терпітиму оте його жування?! Ото крохобор, навіть спробувати того медяника не запропонував, - всівся він на лавку у дворі, освічену лампочкою зі слупа. - Жиди до мене були завжди прихильні, то, може, й Ася Соломонівна мені не відмовить. Спробую, поясню, що Федь - хлопець хороший, але весь час їсть, а мені, голодному, того терпіти не сила.”

Наступного дня Петро так і не дочекався Асі Соломонівни, тож врешті навідався в інститут, щоб дізнатися, чи не скінчився ремонт у гуртожитку.

- Янчук, привіт! То де ти влаштувався на роботу? - зустрів його Борис Педь у скверику.

- В машбуді, учнем молотобійця, - потис він подану руку, як давній знайомий. - А ти вже у трудшколі, як я зауважив у списках?

- Хіба хочеш? Мусиш! Мати й тітки заїли! В “Ударник” прилаштували, - поправив він навикло багатошарові окуляри.

- Що воно, той “Ударник”, і ким ти там будеш?

- “Ударник”? Рештки реквізованої в буржуя мізерії, мотлох, збір сиріт святої богородиці. Я там посильним: стій, іди, біжи, подай, чеши-валяй-давай, геть звідси. Тридцять керебе на місяць, як пити дати!

- І у мене тридцять, - мимоволі позаздрив Петро Борисовому працевлаштуванню.

- Дурна, даруй, робота в тебе, друже, дарма ти не порадився зі мною, а ще краще - із моєю матерею. Вона в мене, хоч і темінь, але в таких справах - професор. А живеш ти таки на Розкопній по тій об’яві? Я її зірвав, щоб тобі не було конкурентів.

- Там, тимчасово, у бабусі Парані, - промовчав Петро про решту своїх мешкань.

- І нічого конура?

- Можна терпіти! Можна ж писати на простому, коли нема гербового, - намагався Петро говорити в тон співбесідникові.

На якусь мить запанувала мовчанка.

- Як у тебе з часом? А то - махнем, може, до мене, познайомишся з моєю старушенцією?

- А це ж іще хто така? І як далеко до неї?

- Та мати ж моя! Рукою подати - всього чотири квартали.

- Часу маю небагато, але, як твоя ласка, веди мене, - втішився Янчук нагоді.

Ішли, розмовляючи про все на світі, як давні знайомі. Більше, правда, говорив Борис - добротною літературною мовою, хоч і вживав часом, бахвалячись, вульгаризми та навіть брутальності. Материного брата, інженера-мостобудівника з Києва, називав “дяхою” і “великою шишкою”, а батька, який кілька літ тому кинув їх із матерею та “знюхався” із “мачухенцією” в Краснодарі - “укапістом” і “червонокозаком”.

Хата “тети Паші”, як називали всі сусіди й знайомі Борисову матір, була такою ж давньою, як і бабусина Паранина, але в землю осіла значно менше, а дах мала бляшаний, новий і свіжо пофарбований. Була вона поділена на дві чималі кімнати, мала справобіч сіни-коридор, а в ньому ще одну невеличку кімнатку, що нагадувала Янчукові за плануванням кухоньку, в якій він жив у Чигирині. Інші кімнати за розміщенням були подібні до хати-читальні, не були лише розгороджені, як та, стіною. Хата із прикалабком-шопою на правому торці була єдиною у дворі спорудою, що дивилась вікнами на схід сонця. У причілковій південній її половині з вікном від вулиці мешкав Борис, мати жила в прохідній кімнаті-кухні, де й зустріла хлопців привітно й просто, цуруючи синові шкарпетки.

- Мамело! Знайомся з моїм однокурсником Петром Янчуком із давнє-столичного Чигирина, що тепер мешкає тимчасово по вулиці Розкопній, а працює в машбуді учнем молотобійця, - на ходу відрекомендував Борис товариша, ведучи його в свою половину.

- Добрий день! Будь гостем у нас, а то у Борьки, як Стах поїхав до Києва, і товариша справжнього катма, - оглянула уважно господиня Петра.

- Мамело, скільки вже разів я тобі наказував, щоб ти мене не називала Борькою! І все, як до того пня, марно! - грубувато нагримав син на матір.

- Не буду більше, Борю, їй-бо, не буду!

Кімната Педя була заставлена ліжком, диваном, столом зі стільцями, шифонером і шафою. Янчукові кинулися в очі радіоприймач на столі, килими на стінах і коло ліжка, а також стоси книжок, підручників, зшитків, газет і журналів, безладно навалених скрізь по кімнаті. Борис пояснив, що тут усе, що стосується математики, - “дяхине”, який бачить у небожеві “світоча науки” і щоліта гостить у них мало не по місяцю. Хлопець знайомив гостя зі своїм життям, захопленнями, смаками, говорячи про все із глузом. Петро із мимовільною заздрістю узнав, що “баха” з Кубані щорічно виписує синові журнали “Вокруг света” й “Исторический”, а “дяха” з Києва - “Піонерію”, “Знання” та ще місцеву газету “Радянська думка”. Петро швидко зрозумів, що знання в Бориса незрівнянно глибші за його власні, пасував той лише що до “Біблії”, хоча поняття мав про неї неабияке.

- Мамоно, а почастуй-но нас щедрим обідом, бо геть охляли, - закомандував раптом Борис, - адже, крім духовного харчу, треба не забувати і про хліб насущний та іншу снідь.

- Обід готовий, навіть ще гарячий, сину. Мийте руки та сідайте до столу, - відповіла мати з готовністю.

Пшоняно-картопляний суп з добавкою, свіжо заправлений салом, із петрушкою і житнім, нарізаним великими скибками хлібом і кукурудзяна каша із медом - про такий обід Петро і мріяти не міг! Він стримував себе в їді, а Борис аж спітнів за столом і навіть не старався їсти культурно.

- Тяжко тобі, як чула, дістається студентське життя, - звернулася господиня до Янчука. - Деякі школярі мали добрі зарібки цього літа на зборі рум’янку та інших трав для аптеки. Дехто, знаю, на причалі чи вокзалі досі підробляє, вантажачи фрукти й овочі, кавуни й дині. Пізніше можна на жолудях з діброви заробити, якщо не лінитися і уникати лісників, продавши зібране свинарям у місті, - радила вона. - Знаю добре, Петре, бабусю Параню, як бублейницю, дивуюсь, що вона досі жива. Бачила я її дуже давно, а колись ми зналися, бо її син Йосип залицявся до мене. Дуже добра вона людина! А з машбуду та ще з того ковальського місця перейди при можливості, бо що сили там надірвеш, не виростеш та не окріпнеш, а що оглухнеш від того дзенькоту. Обіцяти не буду, але і я спробую пошукати тобі чогось ліпшого... Без батьків ростеш, а вихований, чемний, не грубий, як мій Борис, то дружи з ним та вчи його людиною бути.

На прощання тета Паша дала Петрові цілий козубець груш бер і чорних слив, додавши: “Кошика принеси мені, хоч і завтра, візьмеш іще, бо пропадають. Ходи здоровий!”

Борис вийшов за ним на вулицю, перейшли на бульвар, і Янчук вирішив відкритися новому товаришеві - навіть про речі, продані на Казбеті. Бульвар утопав у двох рядах давніх лип, що своїми густими кронами утворювали ніби тунель, п’янячи духмянцями навесні і даючи прохолоду навіть у літню спеку. Сповідався Петро чимало часу, і Борис був у захопленні від почутого, але від себе порадив товаришеві лишитися в медтехнікумі, бо навчатися два роки, працюючи на робфаці, і п’ять в інституті - непосильно.

З того дня хлопці заприятелювали не на жарт, як побратими. Янчук, окрім відчутної помочі від тети Паші, мав добрих порадників, а ще почав користуватися Борисовими журналами, зовсім тепер не висипаючись ночами. В них було стільки знань, а ще при Борисовому розтлумачуванні незрозумілого, що Петро повнився ними, як найдорожчими скарбами...

Бабуся пригадала тету Пашу, як розповів їй, у кого був, і пригостив спілими грушами та сливами. Звільнивши кошика, Петро всівся за журнали, яких узяв у Бориса цілий десяток. Кинулося в очі, що всі цікаві статті в них були помічені, очевидно Борисом, позначками-“пташками”, підкресленнями чи й коментарями. Петро багато чого з того почав записувати у подарований йому Марією загальний зшиток у чорній цератовій обкладинці з написом її рукою “Для віршів”.

Зачитавшись, не зауважив, як збіг час. Бабуся, човгаючи ногами, прийшла до його кімнатки і з порога нагадала: “Домовилися до одинадцятої, то світи не пізніше, Петре, бо ж енергія також чимало коштує!”

- Хіба вже одинадцята!? - не вірив Петро.

- Уже й пів на дванадцяту! Ходики у мене точні!

Янчук виглянув з порога своєї кімнатки на годинник, що висів на стіні в горничці, і, освітивши його лампадкою, з досадою зрозумів, що він дійсно порушив домову. Читати йому хотілося нестерпно, тож сидів, перебираючи в пам'яті прочитане, поки господиня не вляглася, скрипучи ліжком у кухоньці, і не заснула, захропівши. “У медтехнікум мені і в десять не пізно буде явитися, в машбуд - аж по обіді, тож завтра встану рано і по видному почитаю ще”, - вирішивши так, ліг і ще довго, як завжди перед сном, думав про Марію, поки й не заснув.

Проснувся він не рано, як планував, розбудила його голосна розмова в кухоньці господині з якоюсь гостею, яка наполегливо умовляла бабусю з'їсти навар, поки гарячий, щоб сил додалося. “Говорила я із Льовою про ваші дрова, то сказав, гицель, що і своїх пиляти та колоти не буде. Геть не слухає він мене тепер, бабо Параню. Розледачів хлопець, ночами десь віється, сьогодні он аж рано прийшов додому... Може, хай би ваш квартирант вам їх порізав та порубав, поки літо... Грошей ваших у мене ще п'ять і гривеник, то куплю ще курочку”, - говорила вона, картавлячи.

Схопившись та спішно одягнувшись, Петро заправив ліжко, тихо поснідав галетами й пряниками із грушами й сливами і, привітавшись до господині і її значно молодшої гості, вийшов на двір. Сонце було вже геть високо, під вишнями копичилася купа дров, на дровітні поруч лежали поржавілі сокира й пилка, за парканчиком, що перелазом розділяв бабусин двір від сусіднього, його зустрів погляд кучматого сусіда.

- Ти як дразнишся, скубенте? - спитав його рудий, до пояса оголений здоровань під турніком у сусідньому дворі, що й був, певне, отим Льовою.

- Петром, а хіба що?

- То чого ж ти, Петре, не поколеш та не поріжеш бабусі Парані дрова? І тобі здоров'я додасться, і старенькій поміч, і взимку буде тепло, як думаєш тут жити, - скочив він на турнік і почав уміло на ньому вправлятися.

- Не було в нас, Льово, про те мови досі, - підійшов Петро впритул до перелазу, спостерігаючи за вправами.

- Якої тобі домови чекати від старої? Нагостри у гострія пилку й сокиру та будемо з тобою ранками змагатися замість зарядки.

- Подумаю, але я працюю учнем молотобійця в машбуді, то отих вправ маю по горло.

- Молотобієць із тебе навряд чи вийде, пошукай щось інше... А турніком моїм та гантелями можеш користуватися при бажанні...

Так Янчук зазнайомився із сусідами...

З дому він поніс кошика до теті Паші, Бориса не застав, та все ж був приязно прийнятий, напоєний чаєм, пригощений хлібом із маслом та запрошений прийти ще завтра із рюкзаком за грушами. Та найголовніше, тета Паша повідомила, що домовилася про його влаштування на роботу в судоремонтному комбінаті, де він буде шпарувати розтопленою смолою баржі і заготовки дерева для їх ремонту. Робота брудна, але не важка і заробітна.

- Я тебе сама поведу до директора, як розрахуєшся із машбудом, - сказала вона, прощаючись.

Не йшов, а біг до медтехнікуму мало не стрімголов. Там йому пахло карболкою, фарбами, вапном і бензином, як і в залі їдальні, де натрапив на Асю Соломонівну. Була це огрядна жінка з пишними, вже посивілими косами, зі сливовими очима, великим кривим носом і ніби припухлими губами на масивному обличчі. Вислухала вона Петра уважно й терпеливо, прискіпливо допиталася про все, а дізнавшись, що він ще не комсомолець, порадила у перші ж дні навчання стати ним.

- Це дійсно нестерпно, співчуваю тобі, терпіти голодному, як поряд весь час хтось їсть, та ще й медяники, - резюмувала вона. - Напишеш зараз під мою диктовку заяву на ім'я директора, може, я тобі й допоможу. Казатимеш усім, що приніс заяву до директора, але його не застав, то передав через мене...

- Дякую вам за приязнь, Асю Соломонівно! - був у захопленні Петро.

- Може чимось колись і допоможу тобі, а тепер будь здоров, маю досить роботи, - звелася вона, складаючи вчетверо Петрову заяву.

У гуртожитку медтехнікуму Янчук застав Федя Шума, що читав, лежачи на заправленому ліжку і жуючи вмочену в сіль свіжозварену картоплю. Слухати його цмакання Петрові було просто нестерпно.

- Я й сьогодні до ранку залишуся на заводі, то ночуватимеш без мене, - вирішив Янчук уже йти, хоч було й ранувато.

На його радість того дня на заводі давали зарплату, і Петро за сповіщенням майстра, що також прийшов раніше, одержав не п'ятнадцять, а цілих сімнадцять карбованців! З цієї нагоди він купив собі у лавочці невдалік сто грамів тюльки і чотириста грамів хліба. Вечеряли разом із Власом Гулаком, тож мали ще варені яйця, цибулю, малопосолені огірки і вузвар.

- Тебе батьки виховали, чи я помиляюся? - спитав коваль, як Янчук, заздалегідь підібравши слова, гречно подякував йому за вечерю.

- Не знаю, їх уже три роки, як немає... У німецькій концесії я рік жив, у родині управляючого із його сином - більше півроку, то, може, чомусь і навчився...

- Тяжке і складне життя наше, Петре, то будь мудрим і витерпним, тримайся свого комунарства, а про концесію краще мовчи, - чогось важливого не домовив коваль. - Завтра, як виспишся, прийди до мене, - і розказав, куди, - дам тобі книжок: чи для читання, чи й назовсім, та подумаємо, чи треба тобі ковальство...

До кінця зміни Петро бив молотом, аж руки німіли, ішов додому, попрощавшись по путі з Гулаком, аж хитаючись від змори. Місто спало, ніч була обворожливо теплою і чарівною, місяць уповні світив так, що видно було далеко, дерева у сквері ховали в тіні на лавах запізнілих закоханих, нагадуючи хлопцеві Марію і похилу вербу із дуплом над Тясмином. По путі побачив світло в інститутському гуртожитку і зрозумів, що його уже заселяють. Вдома знайшов кривого ключа під віником на порозі, тихо відкрив двері, навшпинячки, під хропіння бабусі, пройшов до своєї кімнатки, не світячи, роздягнувся і завалився у благодатний сон. “Поселюся ще й у гуртожиток інституту, полишу роботу в машбуді та влаштуюся в комбінат смолярем, похожу ще на лекції робфаку, а там уже вирішу з Борисом, як бути далі”, - подумав, засинаючи...

У Власа Гулака був власний будиночок із невеличким садком і грядочкою. Хвіртку Янчукові відкрив сам господар, як він, по вчорашній домові, подзвонив дзвіночком, смикнувши за шнура на слупі паркану. В хаті було чисто, охайно й затишно, пахло любистком і м'ятою, з кутка світлиці, де мали б бути ікони, на Петра дивилися портрети Лесі Українки, Тараса Шевченка й Івана Франка, прикрашені рушниками, шафи під стіною були напхані книжками, а на столі, поряд із друкарською машинкою, в безладних стосах лежали словники, довідники і книжки, обвішані закладками. Та найбільше вразило Петра невелике фото на стіні над столом, де він побачив геть юного Гулака із такою ж молодою дівчиною - верхи на конях, у шинелях, чоботах і гостроверхих шапках із зірками.

- Сідай отут, поговоримо, хоч і часу в мене обмаль, - показав господар Янчукові на стілець коло столу і поставив перед хлопцем дерев'яну миску із грушами-берами і білу таріль із нарізаним чорним хлібом. - Підснідуй і слухай, що я говоритиму... Хочу віддати тобі трохи своїх книжок, може, й назовсім, то не відмовляйся, а перенеси їх до себе краще сьогодні й завтра. Вони всі дуже цінні, а будуть колись ще цінніші. Поскладаєш їх у себе під ліжком чи під столиком, або й на вікні. Даю тобі шматки полотна, завернеш їх, як переноситимеш... Ти чого? Снідай! Їда тобі, як мені воля, потрібна, - спантеличений почутим, Петро так ні до чого й не торкнувся.

Ще більше він був здивований, коли узнав, що дядько Влас і його дружина, яка десь влаштувалася прибиральницею, вже півроку, як звільнені з редакції міської газети “Сіяч”, де працювали кореспондентами, що вони перебувають під слідством, без права виїзду з міста, а обвинувачують їх у “севеувщині”, як причетних до убивства ще й Урицького. При НЕПі, до Черкас, обидвоє працювали у полтавськім “Сіячі” зараз живуть у хаті дядькового Власового тестя, якого чека замордувало, як петлюрівця, у двадцятому році. Козаками вони були при штабі Йони Якіра, ще коли той воював проти донців, був членом реввійськради восьмої армії, а потім комдивом сорок п'ятої стрілецької дивізії.

- Ти казав, що друкував якісь вірші у “Ленінському шляху”, то, може, чув там про Віталія Чигирина, Леоніда Недолю чи Леся Гомона? Ні, то запам'ятай їх псевдоніми. Ми з ними дружили, поки Едельмани, Геплери, Рейхмани, Ленські та Левшини нас не почали тортурувати, - напучував він, виносячи ошнуровані мотузками паки з книгами. - Раптом коли зустрінеш когось із них, то посилайся на мене, як твого порадника. Книжок оцих краще нікому не показуй, по можливості прочитай усі, бо, як і далі так ітиме, навряд чи десь ти їх ще побачиш...

- То я віднесу частину і швидко вернуся? - запропонував Петро господареві, коли вже з'їв увесь хліб і лише із чемності не докінчивши груш, справді неймовірно смачних.

- Спробуй! Але пам'ятай, що більшість із них вважається контрреволюційними і буржуазними...

Янчук підтюпцем відніс кілька пакунків додому, кинув їх під ліжко і бігом подався до Гулака за наступними.

- Наголошу тобі, що як отак ітиме й далі, то цим книжкам ціни не буде, але й небезпека від них буде ще більшою! - повторив господар. - Присядь і послухай. Мушу сказати, що по всьому ми із дружиною, як і всі наші революціонери, виявилися ошуканими й одуреними. По Директорії радянська влада у нас лишилася лише для прикриття. Ленін, цей геніальний тиран, зумів вивернути суспільній юрбі інонаціоналів імперії не лише руки, а й мізки, заманувши міфологічно-блудним марксизмом у комуністичну кошару і їх, і росіян, яких підкупила ідея цілісності імперії без поміщиків і капіталістів. А насправді настала куди хижіша держава на чолі із вождем воєнного комунізму, продрозверсток і облудного НЕПу, з косою смерті під серпом, молотом, зорею та кривавим стягом. Сталін - дійсно Ленін сьогодні, його безсумнівний послідовник, тиран від партії диктатури пролетаріату і влади Рад, при повному і цинічному знеособленні самих цих понять, при обюрокрачуванні влади над народами-рабами, - примовк господар ненадовго. - Вже сьогодні нам плануються духовні, економічні, історичні й культурні стандарти голодного життя з лицем майбутнього комунізму, де європейські й азійські початки зкліщаться й охрестяться вождями. Не дарма лозунги есерів, кадетів, есдеків та петлюрівців закликали: “Більшовицьких катів - до суду!”, Не лише як злочинців, а й як фанатичних жертв сваволі. Поглибше сховай почуте для себе, поки не виростеш, не станеш на ноги і не змужнієш... Справді, перейди працювати смолярем, бо який з тебе молотобоєць! Та й мене, може, там не буде, - перекинувся Гулак на іншу тему.

- Чого ж не виїдете кудись? - бовкнув Янчук знічев'я.

- Думали і над тим, хлопче, та оте наше “а може” заважає прийняти кінцеве рішення... То що, віднесеш іще пару в'язочок? - нагадав Петрові.

- Віднесу і прийду ще.

- От і гаразд. А я за той час зберу тобі ще книжок, - звівся майстер. - А як твоя бабуся сприймає ті твої приноси?

- Кажу їй, що ношу підручники з інституту, що потрібні мені для навчання. Вона хрестиком розписується, - заспокоїв хлопець Гулака.

- Приходь ще!..

Прощаючись за останнім разом, Янчук запевнив господаря, що книжки він перечитає і доглядатиме за ними, поки стане його сил, подякував за довіру і понісся додому, бо планував ще відвідати інститут, взяти там направлення в гуртожиток, поселитись і встигнути в машбуд. Його дещо здивувало, що Гулак, прощаючись, перепитав у нього бабусину адресу, але особливого значення він тому не надав, бо був захоплений книжковим багатством, справжньої ціни якого він навіть не уявляв.

Забігши по путі до інституту у медтехнікум, Янчук прочитав на дошці оголошень, що через відсутність місць у гуртожитках буде оплачуватись поселення студентів на приватних квартирах, і у кінці списку прізвищ, здивований і радісний, побачив своє. До інституту летів, як на крилах, хоч одразу ж порахував, що до п'ятнадцяти технікумських буде доплачувати бабусі ще п'ять своїх.

- Повезло тобі! - потис Петрові руку Борис Педь, що бив байдики під інститутом, зазнайомившись уже із доброю дюжиною таких, як сам. - Завтра у нас перша лекція в сьомій авдиторії, ти в одній групі зі мною, початок о дев'ятій годині ранку. Декан нашої трудшколи, як і хіміко-біологічного факультету, - Василь Самійлович Нерода. Він, до речі, кажуть, чигиринський, був у червоних козаках, а його рідний брат вчиться на четвертому курсі фізико-математичного факультету, я йому дав одну головоломку, яку десь вишкріб дяха, то цілу годину думав, поки розв'язав, - вводив Педь Янчука в курс навчальних справ... Моя мамела турбується, чого ти не йдеш смолярем, пора тобі щось вирішити. Як ти сам над тим марикуєш? - спитав Федь, усівшись на лаву.

- Думав ще й в інституті поселитись у гуртожиток, - присів Янчук поряд.

- Хочеш повторити варіант технікуму механізації? А чи вартий він ризику?.. Мамела умовляє мене попиляти з тобою дрова для бабусі Парані, щоб ти їх потім поколов та поскладав десь там у другій хаті. Каже, що тоді бабуся не взяла б із тебе гроші за квартиру за місяць, думаю, вона вже про все домовилася, раз і про п'ятнадцять карбованців знає.

- Добра ідея, коли ти не проти! Подякуй від мене матері і передай, що я сьогодні ж подам заяву на звільнення в машбуді, а днями вирішу і зі смолярством.

- А ще про гуртожиток, - притишив мову Борис. - В механізації тобі пощастило, бо там ще ніхто не жив, крім отого Кирила, а в інституті вже усі поселені і твоя кімната, згідно з наказом декана, третя, тож місце вільне, але не для варіанту із твоїм рубцем на шиї...

- Звідки ти це все знаєш!?

- Збігай, глянь, щоб переконатися! Чи ж буду тебе обманювати?

Янчук ще більше заплутався, усвідомлюючи, що в тому його ж і вина.

- То ти мені не радиш?..

- Категорично - ні! Із твоїм порізом на шиї цей фах не для тебе!

- А як домовлюся, коли поможеш мені попиляти дрова?

- Та в будь-який недільний день чи й після лекцій...

Янчук того дня востаннє сходив у машбуд із заготовленою заявою на звільнення від учнівства на молотобійця, як виснажливої і непосильної для нього праці. Заяву його, завірену майстром-ковалем Гулаком, прийняв у конторі заводу якийсь дядько, за розрахунком сказав прийти через тиждень. Ночувати Петро поспішив до бабусі у свою “тиху гавань”. Роздивився на книжки, перекладаючи їх під ліжко і під стіл. Були там “Москва кабацька” Єсеніна, “Мцирі” Лермонтова, “Поезії” і якісь рукописні уривки з поем “Мазепа” і “Махно” Сосюри, “Зібране” Олеся, “Сонети” Плужника, “Поезії” Влизька, “Сонячні кларнети” Тичини, “Брати”, “Вуркагани”, “Диктатура”, “Бастилія Божої матері” Микитенка, “Історія України-Руси” Грушевського, “Бояриня” Лесі Українки, по парі книжок Костомарова й Драгоманова... Зворушеність від лише чутих ним назв і імен авторів довго не давала йому заснути...

Наступного дня зранку, коли бабуня Параня розбудила його, Петро старанно помився до пояса, трохи повправлявся на Льовиному турніку, з його ж допомогою постриг чуба за наполяганням його матері, яка погостила обох хлопців на сніданок галушками. Льова вечорами вчився у першій загальній школі робітничої молоді, а вдень працював на тютюновій фабриці, тож на восьму пішов на роботу. Янчукові ж бабуся запропонувала порізати, поколоти й поскладати купу дров, звільняючи його від оплати за поточний і наступний місяці.

Петро хотів було попросити у бабусі грошей, щоб за них погострити пилку і сокиру, але господиня відповіла, що то його морока, сам має про те й піклуватися. Тож Янчукові довелося сходити аж у артіль і здати їх по квитанції, на додачу оплативши ще й ремонт сокирища й ручок.

- А коли мені за ними прийти? - шкодував Петро грошей.

- Завтра по обіді, я тобі відмітив у квитанції, - відказав майстер, не дивлячись на хлопця. - Коло них роботи а роботи, трояк за неї - ще й мало, - пробурчав він, як хлопець забідкався, що дорого, вже й не радий у душі, що не пошукав когось дешевшого...

Перші лекції у робфаці були фактично лише ознайомливим оглядом програми, яку слухачі мусили, хто повторити, а хто засвоїти, щоб потім могти здати вступні екзамени до інституту. Викладачі ставили й іншу конкретну мету - виявити уподобання, потяги, нахили й здібності студентів, щоб потім переформувати перші “А”, “В”, “С” курси відповідно до фахів, за профілями спеціалізацій. Марно й говорити, що Петро Янчук одразу ж оцінив викладачів, як дуже ерудованих фахівців, вимогливих аж до фанатизму. У недавньому інститут народної освіти, а тепер педагогічний інститут мав свою престижну марку, педагоги - вчені звання або незаперечний авторитет, і що більше Петро їх слухав, то більше жалкував, що робфак - не для нього.

На перервах Янчука водив по всіх поверхах, як у себе вдома, Борис, прізвисько якого “Піфагор”, через його одіозні штани, поновилося. Тиснява й гамірність у коридорах і вестибюлях від самих робфаківців, навіть без студентів, портрети й картини на стінах створювали якусь особливу святкову атмосферу, навіть повітря п'янило й підбадьорювало, хоч і пахло карболкою. Останньою, п'ятою того дня, була лекція з хемії. В аудиторію зайшла незграбна, у задовгій сукні, не знати й колишній, із підстриженими косами, негарна і навіть якась нечепурна жінка. Механічно відклала на кафедрі журнал обліку, подивилася кудись вище голів аудиторії і почала.

- Науки, що далі, то швидше й успішніше, несуться вперед, а хемія особливо, завдяки її сподвижникам-жертвенникам. Їх, юні друзі, не доженеш, але пробувати, намагатися, бодай навздогін плентаючись, нам конче треба. Майбутнє людства неосяжне у відкриттях, як і минуле. Алхемія була предтечею інших наук. Німчура Хейман в кінці дев'ятнадцятого століття випадково сплавив синій індиго-барвник, а всього через рік по тому голландець Камерлінг-Оннес отак же знічев'я одержав рідке повітря та ще й у такій кількості, що в ньому можна було купатися. Так же ненароком інший німчура-фанатик на прізвисько Мюнстер, не з міста Мюнстера, зумів вирахувати й доказати, що у кожній тоні звичайної води є п'ять міліграмів золота. А француз Муассан хіба не випадково одержав із простого чавуну справжні алмази, чи знов же німчура Рентген - не відкрив тоді ж приблизно ікс-промінь? - виливала вона на аудиторію лавину знань, зрідка роблячи короткі передишки.

- А штучний шовк із відходів деревини англійця Стерна, а дорогоцінні рубіни й сапфіри французів Віктора і Верн'є, виготовлені ними в лабораторії із глини та перекису хрому, а... Мусите запам'ятовувати все, що я говорю, осмислювати почуте на лекціях, конспектувати, перевіряти з довідників, енциклопедій, підручників, то пак - вчитися й учитися, працювати над собою, рости і багатіти знаннями, закохуватися в них до нестями! Всі ви, хто успішно засвоїть матеріали робфаку, підете в інститут, а по ньому станете вчителями, відкривачами вікон до світла науки своїм послідовникам. Хотіла б подачею матеріалу з хемії викликати у вас пошану до неї, як ланки у безперервному ряді серед інших наук... Отже, поряд із сотнями інших, не названих мною, прошу затямити ці прізвища: Хейман, Камерлінг-Оннес, Мюнстер, Муассан, Рентген, Стерн, Віктор і Верн'є! Повторимо разом! - підказувала вона. - На цьому моя вступна лекція закінчилася. Дякую за увагу, - вклонилася й вийшла хемічка, хоч дзвінка ще й не було.

Аудиторія якусь мить спантеличено мовчала, як і після кожної із попередніх лекцій, що були всі вступними і дуже подібними до недавніх шкільних уроків.

Надворі дзвеніло літо в зеніті, день клонився на пообіддя, і Петро згодився на Борисову пропозицію піти ще до тети Паші, по путі забігши у медтехнікум, щоб спробувати дістати дозвіл на отримання білизни. Лишивши товариша у скверику проти технікуму на лавці, Янчук на своє щастя застав Асю Соломонівну в залі їдальні на тому самому місці, що й минулого разу. Та наглядала, як дівчата мили стіни, двері й вікна, і Петра пізнала одразу.

- Дозвольте, Асю Соломонівно, вас потурбувати моєю надзвичайною вам дякою за піклування про мене, - після вітання сказав Янчук.

- Рада чути умілу твою дяку, - усміхнулася жінка у відповідь, - але ти, мабуть, ще якусь справу до мене маєш?

- Прошу пробачення, що зловживаю вашою прихильністю, але дійсно маю, - спаленів Янчук під її іронічно-пильним поглядом.

- Кажи, я слухаю!

- Чи технікум не міг би видати мені постільну білизну, бо бабуся Параня мені своєї не дає?

- Це проблема, хлопче, - усміхнулася Ася Соломонівна, ніби затискуючи свої непомірні губи. - Я, даруй, здогадувалася, що біда приведе тебе до мене ще за чимось... Але тішуся, що ти здогадуєшся про зловживання моєю прихильністю, - засміялася вона. - Сходимо разом до нашого завгоспа та попросимо, може, він тобі зарадить, - звелася вона на диво проворно при своїй огрядності.

Малий, присадкуватий і щуплий єврей-завгосп, на Петрове щастя, був у своїй комірчині, що розміщалася в кутку двора. На Асю Соломонівну він дивився, як на гору, і у прямому, і в переносному значенні, тому тут таки написав записку комендантові гуртожитку: “Видати Янчукові один комплект постільної білизни з ковдрою.” А потім, за її ж підказкою, дописав: “І міняти її подекадно на чисту.”

Янчук був приголомшений змістом тої записки. Він уклінно подякував обом і, розчулений, ледь стримуючи себе, щоб не побігти, вернувся до Бориса у скверик.

- Це, брате, велика дивина, що вони зробили для тебе виключення, - повернув йому Педь записку, уважно її прочитавши. - З огляду й на це, гадаю, тобі дійсно пора вже визначитися, - примовк він. - Вивчиш у них латинь, анатомію, фізіологію, всякі хвороби, і через три роки матимеш милосердний фах, а тоді вже можна буде і в інститут податися, - Борис дивився далеко вперед.

- Дуже шкода цікавих лекцій на робфаці...

- Воно то так, але так кравець крає, як йому матерії стає, або - по своєму ліжку простягай і ніжки, як моя мамела каже. А на дуже цікаві ходитимеш часом, я тебе буду попереджувати. Сам же бачив, ні один із лекторів до журналу обліку і не заглядає, - звівся Педь із лавки. - То тепер ти куди підеш?

- Сходимо до тебе... Ще тиждень до початку навчання в технікумі, то походжу поки-що на робфак, - оголосив він своє рішення дорогою.

- Само-собою, як ти любиш казати, - обізвався Педь, навикло поправляючи окуляри і думаючи щось своє.

Тета Паша почастувала хлопців обідом, перевдяглася у святковий одяг і повела Янчука на Митницю до судноремонтного заводу. Петро там довго не затримався, на диво швидко за поданою заявою він був прийнятий смолярем уже з наступного дня у другу зміну. Подякувавши своїй супровідниці за поміч, хлопець направився Митницею додому. Вулиця Шолом-Алейхема, якою йшов, вабила добротними будинками і дивувала мало не халупами по взгір'ях. Кривуляючи попід горою, вона привела його до гуртожитку медтехнікуму. Петро знічев'я заглянув до коменданта, а заставши його на місці, одержав по записці добротну ковдру й білизну та домовився про дні її заміни. За гуртожитком він не шкодував, хоч там був би забезпечений світлом цілодобово. За Федем Шумом - теж, хоч, поряд із обридженням через його звичку весь час жувати, захоплювався його примітною меткістю, проворністю та сквапністю, а ще - обізнаністю й критичністю. Ідучи додому, Петро ще довго чув, як Федь то баритоном, то дискантом співав арію Карася й Одарки.

Ніс білизну повільно й пиняво, розглядаючи будинки і двори у тіні від яворів, знову зауваживши близна в очах від курячої сліпоти. Знав уже, що то за хвороба, але не забував, що більше шістдесяти копійок на день тратити йому зась, тож мусив терпіти. Біля хвіртки на лавочці його зустріла господиня. Розказав їй свої новини, вона ж повідомила його про таке:

- Навідала мене сьогодні модисточка Феся, то просила тебе знайти і їй квартиранта. Чоловіка в неї недавно не стало... Хатка її на Розкопному спуску, як іти до саду. Вони собі лопатами вирізали були місце під дворище й грядочку, хвалилася, що виноград росте і навіть деревця якісь посадила... Дівчат вона брати не хоче, каже, що до них учащатимуть хлопці, то, може, знайдеш їй когось? - говорила бабуся скоромовкою. - Запевняла, що вона й човна чоловікового давала б тобі на недільні дні чи коли й у будень на вечір - перевозити відпочиваючих на острови за третину зарібку. Помисли і над тим, бо смолярем нелегко робити, одного мила не настарчишся, хоч і платять там, чувала, добре.

- Буду прислухатися, бабусю, може, кого знайду і їй, і вам у другу кімнату, - запевнив Петро, поспішаючи завидна взятися до книжок.

Спершу читав у хаті, як стало темніти, - надворі, хоч оті близна змушували його весь час косити очима. Душа його повнилася мало не гордістю від можливості перечитати все оте багатство і, може, бути його власником. Борисові журнали він поки-що відклав на потім. Закінчивши читання, як зовсім стемніло, Янчук записав кілька цікавих, як йому здалося, думок до подарованого Марією зшитка. Засвоював прочитане вже у ліжку, як учив його Арсен Кузьмович...

Недовго послухавши лекції на робфаці і майже зі сльозами на очах забравши документи, Петро приступив до роботи смолярем, з якої вертався пізно - замореним, продимленим і, як не берігся, осмоленим. Йому вдалося запастися на заводі кількома кусками мила та змилків, тож відмиватися мав чим... Так і не дочекавшись від Марії відповіді, послав, про всяк випадок, листи зі своєю адресою для неї Зіні Голик, Арсенові Кузьмовичу, Петрові Овдійовичу, дядькові Левкові (і для Дмитрика) та дядині Оксані з доньками... Забравши з артілі відремонтовані і добре погострені пилку й сокиру, взявся з Льовою до бабусиних і сусідських - через день - дров. Баба Сара по тому пилянні й рубанні гостила його “підобідками”, а почуття голоду було в нього постійним, тож був радий і такій роботі...

Якогось дня підобід, як Янчук розрахувався вже із судноремонтного заводу, в перерві між лекціями у медтехнікумі, що були чи й не цікавіші від тих, що прослухав на робфаці, він знічев'я забрів на центральний ринок чи, як називала бабуся Параня, Соборний майдан. За квартал від технікуму, він був зусібіч оточений крамницями й ятками, на нього ж виходив трьохповерховий будинок інституту. Старий собор був брудний і мав жалюгідний вигляд: верхи бань ребрилися дірами чи закоченими листами бляхи, на дверях висіли два величезних замки. На майдані людей уже майже не було, і пахло чимось дуже смачно. Ідучи на запах, Петро спинився під однією з яток, при вході до якої пообіч дверей стояли дві майже порожні кухви: одна із рештками хамси, а друга - оселедців на днищах. Це вони пахли пряно каляндрою, так що не можна було від них відійти. Янчук обійшов ятку, зауваживши позаду склепик у прикалабку, і звернувся до продавця-єврея, що чипів, спершись ліктями на облавок.

- Чи не треба вам допомогти замінити кухви на повні, бо у цих риба вже тільки геть на денцях?

- Лише на денцях? - ніби проснувся продавець і вийшов з ятки на вулицю глянути. - А таки-так, хлопче, - ствердив неквапом. - Студент, напевно, і дуже хочеш їсти? - оглянув Петра метким оком продавець, аж тому жарко стало. - Слабосилий ти, але коли охота, поможи, - посміхнувшись, закрив він двері ятки і перевернув на них диктову дощечку з написом “Закрито”.

За якихось десять-двадцять хвилин продавець ломиком підважував, а Янчук підкочував спершу одну, а вслід і другу повну кухву та, хоч і з натугою, встановлював їх на місце уже відкочених на бік майже порожніх.

- На ось сокиру і обережно вибий нею обидві верхні кришки, потім пересиплеш рештки камси і оселедців, - пішов він у магазин, бо якраз надійшли якісь дві жінки.

Студент довгенько морочливо стукав, поки таки вибив оті денця у свіжих кухвах і з горем пополам висипав камсу до камси, а оселедці до оселедців, відкотив порожні кухви, як наказав продавець, у прикалабок, закрив на замок двері і повернув ключі господареві.

- Звідки ж ти родом і де вчишся? - повісив той ключі на цвяха. - Нікого не маєш із рідних? А як же живеш?

Петро розказав, що він комунар, що працював у машбуді і на судноремонтнім, зізнався, що після розрахунку там і там має трохи грошей, але заощаджує їх, що зараз підробляє у бабусі-господині, порізавши і тепер потроху рубаючи їй дрова.

- Візьми ось у цю посудину повну виделку камси, а ось в оцей картон вибери собі найбільшого оселедця, - подав продавець Петрові алюмінієву тарілку з ваг і шмат промасленого паперу. - Можеш ще стільки ж камси докласти, - командував він. - Неси сюди, та зважимо твій зарібок. Камси, як бачиш, шістдесят грамів, - записав він у засмальцьований зошит, - а оселедець аж на вісімдесят потяг. От і маєш на підобід, - висипав він камсу до оселедця. - Хліба із двісті грамів купи собі он у тій лавці і будь здоров, хлопче! - ніби проганяв він Петра.

- Дякую вам дуже! - завернув студент свій зарібок. - Може, б ви дозволили мені часом приходити допомагати вам, я на квартирі у бабусі і підлоги мию? - спитав Петро, задкуючи з лавки.

- Чого ж, заходь часом, може, й знадобишся, - знову наліг на лікті над прилавком продавець. - Прикрий, будь ласка, кухви кришками акуратно, - попросив він.

“Таки везе мені з цими євреями”, - плелося в Янчуковій голові, коли, вмостившись посеред базарища на лаві, смачно наминав тривний свій зарібок із чорним хлібом. - “Буду тепер навідувати цю ятку.”

Нежданно-негадано поталанило Петрові і в наступну неділю - вже вдома. З Льовою у цей день вони не рубали дров, як у буденний, хоч їх, належно попиляних, іще лишалося в обох дворах чимало. Хлопці вправлялися на турніку, з Льовиними гирями й гантелями, коли до бабусі в гості зайшов воєнком із дружиною, дуже миловидною і геть молодшою. Невисокий на зріст, щупло-сухий “копитан Фіма”, як іменувала його бабуся, привітавшись із нею та лишивши на порозі якусь принесену ним валізу, підійшов до парканчика і, звернувши увагу, що Петро підставляє стільця, щоб вибратися на Льовин турнік, проворно подолав перелаз і, навдивовижу хвацько скочивши на турнік, почав крутитися на ньому на весь ріст, перекидатися в леті з руки на руку і літати задом наперед. Зіскочивши, “копитан” вернувся до бабусі, яка назвала його шибеником, і пішов із нею й дружиною до хати.

Льова, видно, вже не вперше бачив оті “чудеса”, тож Янчук поцікавився у нього, що то за один і чого прийшов до бабусі.

- Хвалько, комбатом зі шпалою став недавно, воєнкомом міста, а до бабусі ходить, бо в погроми ще при Директорії переховувався зі своєю матерею у неї в погребі, та й ми із бабою Сарою також... Тепер віддячується їй, носить воєнні пайки... - пояснив Льова недоброзичливим тоном. - Ми так же зуміємо крутитися, якщо будемо регулярно вправлятися. У нашій першій школі є турнік, кобила і канат, а ще ми бігаємо на уроках фізкультури, бо біг входить до програми “Готовий до Праці й Оборони”. Тобі, звичайно, важче...

Йдучи до своєї кімнатки, у бабусиній кухні на столику Петро побачив купу продуктів: грудку масла, кусень сала, пляшку олії, по пачці галет і молочного печива, кілька магазинних балабушок, дві плитки шоколаду, а в горничці, де сиділи гості з бабусею, на столику - пляшечку оливи, байкові жіночі штани, дві пари панчіх та шерстяні різнокольорові рукавички.

- Кажіть, що ще вам, бабусю Параню, принести, - питала "копитанова" дружина Гольда у старої, як Петро, привітавшись, пройшов через горничку. - Маєте тепер квартиранта, то його присилайте, якщо чогось потребуватимете. Тут же всього квартал...

- Присилайте, бабусю, і не печіться, ми, слава Богу, як кажете, тепер небідні, а вам заборговані, - додав Фіма, заскрипівши стільцем і вставши.

- Спасибі, мені і цього надовго вистачить, а що не хочете брати грошей, то тим мене у гріх вводите, - човгала господиня ногами, випроводжаючи гостей. - Все ж чималих грошей коштує, як братиму від вас задарма? - почув Петро бабусині слова вже з коридорчика.

Ради неділі він вирішив почитати "Червоне і чорне", а потім піти на пристань розпитати про зарібки на вантажах барж та там заодно й поснідати. Згадав принагідно й човна, пропонованого "модисткою Фесею", коли проходив мимо перевізників: чипіли на березі, чекаючи клієнтів. Узнав, що перевіз в один бік коштує п'ять копійок, а на човен вони беруть, як правило, і по п'ять осіб.

Снідав-обідав у причальній їдальні із "фокусом", про який чув ще від "шобли" у лігвищі штольні кропоткінської гори. Ще коло човнярів знічев'я спіймав муху, поклав її до коробки сірників і сховав у кишеню. Замовивши котлету із гарніром і чай з ватрушкою чи, як називала бабуся Параня, "мандричкою", він з'їв три чверті котлети і з половину - перлової каші, поклав оту муху на тарілку, привалив її рештками каші і втішився, що до нього за стіл якраз підсіли якісь чоловік із жінкою.

- Що це тут у вас твориться?! - показуючи на муху у своїй тарілці, обурено звернувся він до дівчини, що принесла замовлене сусідам по столу.

- Нічого! - хотіла було дівчина схопити тарілку, угледівши в ній муху.

- Кличте сюди кухарів! - вже голосніше заявив Янчук, прикриваючи від неї тарілку.

- Що ви верзете, дівчино?! Нічого не твориться!? Така бридота! Неподобство! - гаркнув Петрів сусід на всю залу, звівшись разом із дружиною з-за столу. - Ми у вас більше не обідатимемо! Ганьба цій їдальні!

- Що сталося, люди? - десь узявся старший кухар, відсторонюючи дівчину-офіціантку.

- У вашому гарнірі - муха, - ткнув пальцем Петро.

- Ганьба вам тут усім! - сусід і собі показав на муху.

- Спокійно, люди! Літо ж, динь та кавунів поблизу повно, мух - рої, то, може, яка й залетіла, - гукнув він уже вслід парі, що демонстративно пішла геть. - Дам тобі нову порцію, - тихо сказав Янчукові. - Чого було репетувати?

- Дівчині я сказав тихо, а вона зчинила гвалт, дядько ж підхопив...

- Посидь, вона зараз принесе тобі нову порцію з відбивною, бо котлети закінчилися, згода?

- Що вже зроблю? - радів Янчук, що затія йому вдалася.

- Вибач мені, хлопче, вирвалося в мене, - крізь сльози, роблено посміхаючись, сказала дівчина, принісши йому відбивну із подвійним перловим гарніром, залитим розтопленим маслом, картопляною соломкою і малопосоленим огірком. - Влетіло мені за тебе! - кинула при відході, аж Петрові стало її шкода.

- Нічого, буває! - приступив він до обіду, не шкодуючи потраченого часу.

Ситно пообідавши, Янчук усівся на лавочку біль гір кавунів і динь, мішків, ящиків та кошиків з яблуками, сливами й грушами, що їх спритно носили на баржі вантажники різного віку і навіть дівчата, - хто в руках, а хто в спеціальних наплічниках. Петро докладно розвідав про неабиякі зарібки на тій роботі та ще й наївся досхочу битих та репнутих кавунів і динь, пообіцявши якомусь заготовачеві прийти сюди завтра в четвертій годині ранку на цілоденне вантаження барж, вирішивши "прогуляти" лекції в технікумі.

Із причалу пішов не додому, а до Бориса. На своє щастя, застав удома і його, і тету Пашу, тож розповів їм про свої плани на завтра, а господиня нарадила хлопцям ще одну можливість заробити - сходити в Соснівську діброву і розвідати там, чи багато є жолудів на дубах та під ними.

- Жолуді для тебе, друже, теж гешефт, але пізніше, як опаде їх більше, - казав Петрові Борис, коли вони прогулювались Соснівкою. - Тепер надолужуй підробити на фруктах, кавунах і динях. А вчитися можна і в прогули, скажімо, виписавши заздалегідь по п'ятдесят-сто латинських слів чи крилатих фраз, підчитувати їх чи й зубрити, підглядаючи під час роботи. Заздрю тобі, бо латина, як казав мій дяха, вводить у світ Европи до усіх витічних знань людства, - демонстрував ерудицію Педь по дорозі з чарівної Діброви, що нагадувала Петрові рідний лісок.

Отримавши від тети Паші торбину груш-бер і гниличок та трохи слив і терну для бабусі Парані, Янчук, подякувавши чемно господині, поспішив додому, щоб встигнути ще переглянути конспекти лекцій і таки виписати на завтра із сотню латинських слів. По путі, не стримавшись, купив собі кілька штук найдешевших папірос, виправдовуючись тим, що сьогодні "зекономив" на обіді, а завтра заробить дещо на причалі. Чимало часу Петро повторював лекції, потім вибирав собі з Гулакової паки книжку для подальшого читання, виписував латинські слова й вирази, врешті навіть записав у зошит експромт із кількох віршованих строф латино-української мішанки і лише тоді дозволив собі вийти у двір та спалити там чергову папіросу. Курив, згадуючи то се, то те, поки ненароком не вперся поглядом у брудне скляне віконце прадавньої бабусиної поштової скриньки, за яким щось сіріло. Спершу Янчук не надав тому жодної ваги, давно втративши надію отримати від Марії листа у відповідь, та врешті схаменувся і пішов до скриньки перевірити. Витягши аж два конверти, Петро був неймовірно вражений: тонший лист виявився від Хорунжої, а товстіший - від Марії!

Першим Янчук прочитав листа від Хорунжої, яка писала: "Добридень, Петрику! Прислала на моє ім'я адміністрація технікуму механізації сповіщення про те, що після зарахування студентом ти викрав у них в гуртожитку постільну білизну і, не забравши, документів, зник. Що це означає? Як ти опинився на робфаці інституту і у другому технікумі? А що з роботою - одною, другою?.. Ти ж обіцяв нам усім до минулого не вертатися?!. Разом із твоїми вчорашніми вчителями прошу тебе і наставляю бути розважливим і поміркованим, не піддаватися на авантюри, не йти на ризики навіть у скруті, щоб не потрапити в біду, особливо при нинішніх обставинах!.. Долай, хлопче, труднощі в ім'я перемоги над ними! Витерпи все на тяжкому шляху життя! Тебе чекають у ньому й приємності. Добра тобі!"

"Таки написали, паскудники, про вкрадене майно! Цікаво, а чи тутешню міліцію вони сповістили? Напевно ж..." - щоки й вуха у Янчука аж горіли від сорому.- "А не вкрав би, не мав би черевиків, може, й кілька літ", - виправдовувався сам перед собою. - "Коли досі не зачепили мене, то міліція, мабуть, нічого й не відає", - подумки був вдячний адміністрації технікуму. - "А Хорунжій та й усім учителям це такий ляпас, така від мене зневага за все добро, що вони для мене зробили!.." - зітхнув глибоко від досади. - "Ні, більше на таке не піду нізащо!.. Слід би якось, може, й через Бориса знайти того Кирила та порозумітися з ним", - вирішив Петро і почав обережно відкривати міцно заклеєного конверта від Марії. Лист від неї був написаний дрібними літерами аж на чотирьох тонких листках із зошита в клітинку, був заплямлений і розмазаний, ніби навмисне.

"Мій рідний, любий, найкоханіший на землі, Петре! Я здогадувалась і знаю тепер із твого листа, що ти проводжав мене на возі з Голиком і фірманом того досвітку, притаївшись за явором. Ти, звичайно, заспокоївся: коли з нами їде третій, то я в безпеці. Нічого дивного, милий мій! Тоді і я, й Зіна так само були спокійними. Але наш їздовий у центрі Чигирина віддав Голикові батога й віжки, зіскочив із воза й попрощався, побажавши мені з моїм катом щасливої дороги... Їхали ми потім несамовитим скачем, лише під гору сповільнюючись, до отого самого, що ти колись оповідав, Чорного лісу, а там Голик завернув до озерця з лелеками - напоїти коня й перепочити... Бив мене потім звіряче-нестямно і нестерпно-боляче, поки ледь живу не згвалтував, і то не раз... А вже потім, напівпритомну, відніс у повіз, запріг коня і відвіз до потяга. Добре ще, що не спізнились... Геть хвора поїхала я на Одесу до його молодшого брата Семена, також чекіста, що прийняв мене чи й не по-родинному, а вже третьої ночі, отак же з бійкою, ще й силоміць підпоївши, гвалтував мало не всю ніч... З того часу й досі я ніде не працюю, і щоночі, як він ночує вдома, топче мене, як півень курку, не маючи жодного поняття про якісь любов, кохання, милість, сердечність чи людяність! А коли їде десь надовго у відрядження виловлювати бандитів, до мене приходять його дружки, ламають двері і по черзі гвалтують, збиткуються наді мною, мов кнури, ще й грозять відпровадити в тюрму, як дочку холодноярівця, або вбити, ніби-то при втечі. Семен знає, що його дружки кліщаться зі мною, коли його немає вдома, і зовсім на те не реагує...

Найлюбіший мій на всьому цьому проклятому світі, Петрусю! Заливаю листа до тебе щирими сльозами з очей і серця! Оце вже втретє продовжую потай писати, прости за біль, що його тобі завдаю, але мушу сказати всю правду, яка болить однаково нам обом... Роботу і гуртожиток знайшли було мені добрі люди, але як Семен дізнався, то так напудив моє начальство, що від мене зразу ж і відхрестилися!.. Він такий нечупара, аж остогидний, мав уже кілька жінок, а від них і дітей, має отаких же, як і я, повій - і в місті, і в районах, то де не поїде, там і вдома... Я, на моє горе, росту і вгору, і вшир, та ще так, що й самій часом відразно. Як не маю синяків, що рідко буває, то горю уся рум'янцем і таки ще красою. Груди, які лише ти один цілував геть малими, виповнилися тут аж до незручності, майже такі тепер, як у Зіни. Тіло, хоч і звабливе, все обгиджене... Тільки серце лишилося недоторканним і повним тобою! Тільки про тебе мрію у снах, про зближення лише з тобою, аж до повного злиття у безтямі!..

Боже! Як ти пишеш про любов до мене в присланому листі - щиро, щедро, палко та чисто! Я повна твоїми пестливими словами, що чарують і тіло, й душу! Де ти їх береш, отаких обворожливих? Звідки черпаєш стільки наснаги, що її й мені навіки вистачить?! Золотий мій! Святий мій! Повторюю твої слова, бо своїх не маю. Я певна того, що вже не можу бути твоєю, клену себе і долю, що не зблизила нас хоч би й отам на похилій вербі під гудіння хрущів та шепіт вод у пахощах цвітінь, як ти пишеш. Лише тепер зважила, що ти був здатний взяти мене, як кохану, не гвалтом, а відданістю всього тіла і єства...

Що прошу в тебе на "до побачення" я, не гідна твоєї уваги? Щирого співчуття до мене і моєї недолі, щедрих справжньою дружбою твоїх листів, якими живу й марю, пам'яті про мене, коли я у безвиході зарубаю проклятого Семена Голика, а його поплічники-кати зведуть мене зі світу!.. А якщо поталанить втекти звідси, хоч фактично животію під постійним наглядом, вірю, що зустріну тебе! Отож, кажу не прощай, а до побачення, мій любий, мій єдиний, мій незабутній, мій чарівний, мій святий і коханий навіки, Петрику! Знайди в собі сили не проклясти і не забути мене, але полюбити іншу, гідну, достойну, належну тобі чистотою душі й тіла!.. Пам'ятаєш, нам біля Тясмина кричав у ніч одуд: "Будь! Будь! Будь!"? Тепер я в сльозах галасую, лементую, волаю, репетую, криком кричу: "Будь! Будь! Будь!"... Живи здоровий і щасливий... Марія."

"Аве Марія!.. Аве Марія!.. Аве Марія!.." - як у гарячці, довго пошепки повторював Янчук, поки й не стемніло...

- Аве Марія! - відгукувалися йому в ліжко два бабусиних явори за вікном. - Аве Марія!.. Живи, Маріє!..