У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший

Секція 3. Незвичайні гості й інше

Розмаїті плани, які за довгі роки фронтових поневірянь і лежань у шпиталях понамальовував собі червонокозаківець Карпо Янчук, розсипалися, як казкові палаци, при зустрічі з дійсністю на “гражданці”. Виявилося, що при наділі землі в розрахунки, по-перше, не бралася сестра Домка, як самостійна одиниця, що мешкає з ним тимчасово, по-друге, в загал наділу бралося до уваги і Карпові, і Пилипові по десятині, що лишилися по смерті матері, а по-третє, повітвиконком у наділ враховував садибу і вимагав гарантії, що одержувач землі не буде працювати на заводі, фабриці чи іншому підприємстві.

В результаті Карпових ходінь по муках він і Пилип отримали по чвертці десятини на душу на невдобах, бо ті, що повернулися раніше із фронтів, уже були наділені кращими землями і не по чвертці, а навіть по пів і десятині. Належали оті невдоби до революції Січовим, Вустимовичам і Безгородецьким.

Знехаявши все в озлобленні й досаді, Карпо поволі врешті перекипів і прийшов до висновку, що треба невідкладно братися до надбання відсутнього. Рани, правда, ще давали про себе знати: і на порубаному плечі рубцями, і в боку. Не лише він тоді кинувся у господарювання, мов у пожежу. Чимало його побратимів, що по­вернулись із смертельно-братовбивчих мандрів війни, допалися на “ґаздівство”, відсторонившись від вирішення питань влади, устрою і суспільного порядку, гублячи за малим власним велике загальне.

Лозунги нової влади, обіцянки революції на фронтах і уряду вдома, а найпаче наявне поліпшення життя при непові творили лихоманку можливостей і самозахоплень кожного вчора вбогого і непоправно відсторонювали і Комбіди, і Повітком, і вчорашніх червонокозаків від відстоювання букви закону про права людини і нації. Ховало їх дуже надійно і гасло українізації, що починала діяти серед віками гнобленого і обезправленого народу-трударя, пантеличачи його захисників офіційним кур­сом верховної влади.

Зустріч учорашніх червонокозаків відбулася зразу ж, як повернувся услід за Карпом Пилип, перед Пилипівкою, в день архангела Михаїла і п’ятиріччя революції. Організував її Левко, запросивши до себе Карпа, Пилипа і Явдокима. Згадавши фронти та полеглих, рештки банд у краї та докори голови повіткому Михайла Брайка їм обом за георгієвські хрес­ти в царській гвардії, які гейби применшують їхню участь у червонокозацтві і відносять її не до заслуг, а лише до змивання своєю кров’ю прови­ни, побратими за ініціативою Левка обговорили широко поточні справи й нужди.

В довірливій розмові вияснилося, що колишній матрос, учорашній чоновець, голова ЧК та ревкому став за наказом з волості і головою по­віткому, і начальником ДПУ, оточивши себе своїми побратимами, що не­відлучно, як байдики, перебували в місті та околах ще з кінця сімнад­цятого року, хоч і не були ніколи чигиринцями, а прибули сюди свого часу з Петербурга як продзагонівці. Вони ж нагло відсторонили, зняв­ши із голови, Варвару Хорунжу, хоч і лишили її членом повіткому та заступником Брайка. Та обставина в оцій зустрічі та розмовах все ж націлила всіх учасників на працю в подальшому, бо лише вона обіцяла добробут і подолання злиднів, найпаче в багатодітних родинах Явдокима та Карпа. З певністю, що може все покращиться й стане на свої місця, побратими, заручившись взаємо- толочними помічами в подальшому, розій­шлися. Нужда в кожного була така покрайня, що їм було не до повіткому і ДПУ. Карпо, затримавшись, дізнався від Левка, що гроші, які той передав Ганні, йому дала від АРА, виділивши, Хорунжа.

У запамороці вернувшись додому, Карпо довго сидів на лавці під хатою, обдумуючи становище. Наділені йому нивки він майже очистив за літо від каміння, наклавши його цілі вали на межах, і засіяв житом, як і Пилип під його впливом, але певності у майбутньому достатку не було. Засіяв він і дві нивки дядька Харитона, тестеву Якимову нивку в надії, що з них, коли вродять та він їх скосить і змолотить, додасться щось йому за працю. Він також вирішив, що в наступному році візьме землю в непівську оренду, а тепер, коли добудови в обійсті майже викінчені, спробує влаштуватися до весни на цегельні чи черепичні і може щось заробити там. Почуття розчарування та усвідомлення того, що він був одурманений, пішовши в оте козакування, не полишало його, бо з великої надії лишився пшик та й тільки! Оте розчарування гнило в ньому, не заживаючи, як і рана в боку.

Поки влаштовувався на цегельню, навіз ліщини на тики, дерева на дошки і чимало сухостою на паливо з Ліска дядька Харитона. В коморі встиг виділити простінками слюсарню, дровітню, столярню, возівню, а збоку прибудувати та накрити сажик і курник. Для сажика якось при теплій погоді напиляв дощок на підложку, послав їх та змайстрував таку ж опочку, яку бачив у якогось німця в Запоріжчині.

Ганна, та й не лише вона, дивилася на хворобливе заповзяття Картове, як на якусь лихоманку, бо не спав сам і іншим не давав, в хаті було голо від продажу всього, що можна було продати чи обміняти, правда, сім’я не голодувала, але жила так скромно, як тільки можна було собі уявити.

Рана на боку ще гноїлася, як Карпо влаштувався нарешті на цегель­ню, і коли б він не працював ще й удома, як неприкаяний, то робота там була б для нього спочинком, як заявляв неоднораз. Адже щодня до півночі нишпорив, тесав, стругав, довбав, шив, в’язав в’ятері й сіті вдома на продаж. Дбали отак же запопадливо й інші, ніби яка пошесть на них напала. Недоспані ночі, що тяглися у снах для Карпа в середньому чотири години, а в Ганни і того менше, були такими ж і в Пилипа, і в деяких ближчих і дальніших сусідів, у сестер та їхніх чоловіків.

Трудовий ажіотаж був тоді загальним. А коли вже ставало темно, Карпо увалювався в хату з інструментами, які сам наробив, світив гасника і музолив дротяні гаплики та бабки, довбав липові чи вербові сандалі-вступці, стругав половиці до хомутів, вирізав, вишкрібав та мережив ложки, люльки, сопілки, свищики чи плів батоги та шнурівки з прядива й сириці.

Не відставала від чоловіка й Ганна, бо так повелося, що вона мусіла пізніше за чоловіка лягти і раніше встати. Що лише вона не робила тепер, аби зводити кінці з кінцями, вболіваючи запасом, що меншав і меншав, кому не слугувала, в кого й чого не позичала, навіть Карпо­ві не відкриваючись у тому!

Як тяжко не працював Карпо Янчук, як знущально не визискував дружину й старших дітей, особливо Тодоська, як не морив себе і їх, зупинки, на яку так сподівалася Ганна, не було. Праця для нього досягла виду і розміру хвороби. Наростали не стільки Карпові добра й гаразди, скільки заповзяття й снага, сили й енергія, плани й забаганки. Ганна зауважила, що Карпо тепер навіть на недільний спочинок часом скупився, вишукуючи “негрішну” роботу, навіть побратимів приймав, як необійдну мороку. Лише відвідання церкви, які стали неодмінними у свята й неділі, не викликало в нього роздратування, а навпаки – прив’язувало його до релігійності все більше й більше, з чого й Ганна втішалася, і діти раділи, і близькі родичі задовольнялися.

По революції собор, дві церковки і Дівочий монастир у Чигирині були автокефальними, правилося там рідною мовою і тому вони були ближ­чі та привабливіші населенню за дореволюційні, хоч зображення в газетах і на плакатах ієрархів, як павуків, і викликало в одних святочний обур, а в інших - ворожість до вірослужителів.

Карпові діти, коли їм попадали такі плакати, пантелично роздвоюва­лися, бо зоднобіч раділи, що батько в церковні свята відлучався з до­му, а здругобіч - бачили досі благодійного ієрарха Ярему, як павука в ризах із патрахіллю. Почали бачити тільки так його та інших церковни­ків і школярі поспіль, хоч ті й були тоді ще в переважній більшості благодійниками. Для Карпового Петруся, наприклад, протоотець Ярема, якого він бачив у соборі на Великдень, надовго лишився в пам’яті хоч і не череватим, як малюють, а сухим і немічним, та все ж павуком...

На близьку весну в Карпа було повно планів: покопати ями за коморою понад шляхом, як лиш розтане земля, навозити із степового яру доброт­ної для них землі і засадити садом свою і Пилипову ділянки, зняти на обох садибах горби печищ від старих хат та купи багаторічних попелищ і навозити туди добротної землі з поля, а обидві ділянки під берегом Тясмину, які щовесни заливала повінь, як невдоби, загатити сміттям та попелом і покрити їх родючою землею, тим самим чи­мало збільшити грядки чи сінокісник. Оксана ту затію дівера прийняла, як одкровенне святе прозріння, хоч те й лягало переважно на її плечі, а не на немічні Пилипові.

З початком танення снігів Карпо розрахувався із цегельні, десь за пару тижнів склав із заготовок добротного воза, домовився з дядьком Харитоном про вирубку кілля, лози та ліщини в його Ліску і приступив до реалізації своїх задумів: плетення відрізків ліс у дворі на заби­тих у відталу з допомогою вогнищ землю колах. Допомагали йому і Пилип, і Оксана та Ганна, і Тодосько, бо ж мусів устигнути приготу­вати їх до паводка. Притому він вже бачив свою і братову садиби подовженими аж на яких шість-вісім сажнів.

І встиг Карпо тими секційними відтинками ліс відгородити і собі, і Пилипові аж у воді загорожу висотою, недосяжною повіням. Та з тим і почалося ледь не божевілля, як лиш оті ліси були вбиті в мул і глей випущеними на них дубовими кілками довжиною до трьох чвертей. Бо і попелища від ночі до ночі знімалися і перевозилися на одномісних тачках-грабарочках по дощаних сяких-таких настилах у себе Карпом, а в Пилипа - Тодоськом і Оксаною, несусвітньо меншаючи і вирі­внюючи собою і заплаву, і горби садиб.

Лишилося насамкінець накрити ті місця і на печищах, і в заплаві родючою землею, зорати і засадити грядки на буграх картоплями тощо, а на заплавах висадити розсаду капусти і посіяти буряки в той час, коли навкруг стояла повінь. Устиг Карпо, з ночі до ночі працюючи, навозити і в ями під сад землі з поля та навіть висадити дерева диких вишень, груш, слив, яблунь-кислиць, терну, абрикос-морель, чи й по кілька кущів смородини, порічок та аґрусу і в себе, і в Пилипа, дістав­ши те в більшості в отому ж дядьковому Харитоновому Ліску. Дички мали прийнятися, а потім прищепитися дорогими фруктовими сортами. Горе було дітям обох родин, бо мусили поливати висаджені деревця щодня, поки сади на радість усім прийнялися і стали рости навдивовижу буйно. Тішилися обидві ятрівки, бо їм додалося чимало грядок, а на заплаві прийнялася капуста і дружно посходили буряки, огірки, морква і петруш­ка. Оксана не могла стримати радості, хоч і печалилась станом Пилипового здоров’я.

Летіли дні, тижні й місяці, творилися події і в світі, і в містах, селах та в родинах, а Карпо ніби в чаду не мав часу їх зауважити в отому гаруванні, не мав змоги вслухатися в них, вчаснозафіксувати та осмислити їх за роботою і нуждою, що тисли його родину за горло своєю нескінченністю в злиднях.

Наробивши вечорами за зиму та попродавши на базарах і ярмарках свої чергові дрібні поробки, він тепер щоднини, як зачарований, ішов на город і там длубався по кілька годин, перемелюючи дослівно в пучках землю, переносячи і перевозячи її з місця на місце, просіваючи і пере­лопачуючи та рівняючи. Звичайно, те зразу ж відбилося на врожаях, на­віть і на грядках Пилипа, бо Оксана у всьому наслідувала “діверка”, який радо допомагав їй, аж Ганну брали ревнощі. Карпо аж душею відходив, попрацювавши на грядках, а йдучи у двір, ніс в очах замилування, а що вже садком тішився, то відповідних слів немає. Наслідувала запопадливістю старшого Янчука і Оксана в себе, ледь не валячись із ніг.

-А подивіться-но, діверочку, чи так я те роблю, як годиться? - питала часом через межу вона, і Карпо йшов радити, допомагати, наставляти, маючи з того неабияке задоволення.

-Йой, діверку! Та коли б те малам-м робити? Бачите ж, на шпацір не ходжу, а й виспатись нім мені часу, - виправдовувалася вона, коли Карпо докоряв їй чимось, світячи ясинцями приязні з очей так, що та паленіла від його погляду.

Нічого сказати, подобалася Оксана Карпові! Він навіть брата так не любив, як її, заповзяту й невгамовну, хоч і ховався з тим і від Пилипа, і від Ганни, та особливо від Тодоська, що невідлучно був обік.

Часто по весні суботніми вечорами Карпо йшов у город брата, як Пилип і Оксана були там, вів їх до кладки для прання і оповідав щось давнє, своє, пов’язане з берегом, Тясмином чи з околами, і Оксані те все здавалося обворожливою казкою. Слухаючи його “разки-гарди”, вона наплела собі цілі плетива уяв із Карпових оповідей. Адже було аж казково-гарно їй на кладці в таку весняно-вечорову пору. Вода устояна, чиста, аж дно видно, ледь рухається лише на бистрині, а попід берегом лежить спокійно, тихо, як м’яке простирадло, задумана, зосереджена під сивуватим серпанком випарів, що густіють, купчачись, аж повірити тяж­ко, в отій красі.

Оксані особливо запам’ятався один вечір, як ото розродилася Петру­сем і Мотринкою. Слаба ще була, ледь оклигала, а побувши над берегом, ішла до хати, як вилікувана. “Під-па-літь! Під-па-літь! Під-па-літь,” - кричала їй перепілка з Гори. “Так-так-так,” - стверджував дятлик. “Буть-буть-буть!” - повторював одуд. “У-гу-у! У-гу-у! У-гу-у!” - погодж­увалася плачно горлиця. І Оксана зтоді полюбила і цей край, і його людей, а найпаче обійстя, що стало їй рідним...

За якийсь час Леся таки трохи підучила Тодоська і Домашку читати та писати, і коли Тодоськові грамота давалася тяжко, найпаче в читанні Часослова, то Домашці - на диво легко.

Подією в родині було те, що Петрусь, вижебравши в матері дозвіл на ходіння до Лесі Яремівни “на лікнеп”, негадано-нежданно зас­воїв при старших і навіть краще за них азбуку і читання. І коли - з поверненням додому Карпа - старші діти припинили відвідувати вчитель­ку, то Петрусь продовжував, бо Леся Яремівна настійливо вимагала від батька не перечити синові вчитися. Карпо ж і тому ото явно незлюбив Петруся, вважаючи його упертість до навчання ознакою ледарства, бо хлопчина часто під призвідством “лікнепу” уникав домашньої роботи. Дратувало його й те, що коли він не відпускав сина “на лікнеп”, Леся сама приходила в його дім. Звичайно, те сердило його і позначувалося фізично на “вченому паскудникові”.

В одну з неділь травня у старшого Янчука зібралися Левко, Явдоким, Пилип, Леся, Оксана і Ганнина сестра Килина зі своїм Василем. Попе­реджена Карпом, Ганна заздалегідь приготувалася до прийому гостей, бо жили вони вже, слава Богу, заможніше і зустрічі у святкові та недільні дні з родичами й друзями стали для них обвиклим явищем.

По гостинному обіді Ганна й Оксана, прибравши стола та відпровадив­ши дітей гуляти, заходилися біля криниці мити посуд, а решта застільців завела розмови, які ожвавлювалися часом і до полеміки. Зачинщицями були в тому Леся та Килина, їх опонентом – Левко, хоч йому і заважав “безсмертний”, як боляче він жартував, кашель.

Річ у тому, що Леся та Килина передплачували газету “Комуніст” на російській мові, а Левко – “Вісті ВУЦВК” - на українській. Навіть ота різномова, а не лише різниця в змістах викладів викликали полеміку між ними. Крім того, Левко зрівнював “Комуніста” з прицарським Петербурзьким “Новым временем”, що й обурювало додатково обох жінок.

Почалося з того, що за сповіщенням Лесі, харківський уряд об’явив про підготовку Галицького ревкому, як початку створення Галицької Русинської Республіки в заміну Західно-Української Народної Республіки.

-Який ревком? Яка поміч? - обурювався Левко, закашлюючись від самої згадки про те. - Ага, який, коли він започинається харківським урядом за наказом злочинців у смерті Леніна? Адже у Москві уже й сьогодні обільмовують та оглушують своєю ніби наслідувальною пропагандою дурнів і незнайців-простофіль, нацьковують маси, щоб ті допо­магали їм і танцювали під їхню дудку. Адже, - любив Левко зловживати цим словом, - назва їхніх клешневих облуд – Комінтерн! А він - оті ж тези Троцького про воєнний комунізм, даремну працю і експропріації! Той же головкізм!

Для Левка дії Комінтерну були заздалегідь загарбницькими, а комінтернівців Радека і Зінов’єва він вважав осліпленими бовванами, денікінцями і махновцями. Він навіть заперечував той факт, що в організації Комінтерну брав активну участь та підтримував його до кінця життя Ленін. Коли Пилип згадав врангелівців, як найбільших своїх ворогів, у боях із якими втратив своє здоров’я, то Левко і йому заперечив:

-Врангель, Пилипку, то не чорносотенець Денікін, хоч і він із катів царських.

Мова перекинулася на Холодноярську Республіку, мусаватистів, дашнаків, на укапістів і боротьбістів, як бандитів тепер, на Таганрозький ревком на чолі із Василем Шахраєм. Левко повертав на своє, кляв на чому світ стоїть Раковського, перекинчиків Антонова-Овсієнка і Шумського, щобули за його словами то меншовиками, то більшовиками, а тепер перший став троцькістом, а інші - ухилістами.

Левко вважав, що вони тільки прислужці уряду у Москві, і Кремль, використавши їх, як і Троцького та інших, назвавши їх зрадниками і опортуністами, обплює і вишле або за кордон, або в Сибір, або ж розстріляє.

-В московському Кремлі іншого і бути не може, адже кілька вождів там ніколи не уживалося, - запевняв він присутніх. - Вони, як пацюки, вкинуті в кадуб, будуть їсти один одного доти, поки лишиться останній, а уже той, як найлютіший і найхитріший, їстиме своїх братів во хресті безпощадно й шалено, і що несамовитішим він буде, то більшим величеством славитиметься.

Левко вважав справжнім революціонером Григора Грінька, бо той не йшов за Луначарським та іншими російськими “зюдекумами”-шовініс­тами, як голова ВУЦВК Григір Петровський та голова РНК Влас Чубар, які й тепер також лише тимчасово на урядових хлібах і будуть замордовані раніше чи пізніше ДПУ, як свого часу П’ятаков ото гайдамаками.

Полеміка пожвавилася, коли у двір зайшли колишні вчителі гімназії,тепер просвітяни Кузьма Сидорович Таран з дружиною Марією Прокопівною. Відмовившись від Ганниних почастунків, вчителі включилися в розмову, отак же болючу і для них. Незаможний, а тепер і убогий Таран все одно вважався у влади буржуєм.

-Для вас, Левку, ніби й наслідків революції немає, а надзвичайне становище в Чигиринщині та Черкащині - тільки суцільне зло, - докоряла якраз Леся Яремівна своєму основному опонетові, як новоприбульці всілися коло столу.

-Якщо міряти, превелебна, покладені рідним народом жертви, то, думаю, не дуже й є, а коли враховувати те, що маємо та що буде, то, даруй, лишиться з тої революції пшик на морі сліз і крові та горах трупів. Адже слизні-блазні й хами стають до влади, а бандити-безбатьченки й нахідці виконують свою забаганку під знаком ніби революційного становища та спаювання Союзу, що є гірше за імперію неділимим тепер.

-Невже ви допускаєте, щоб і далі існувала у нас поряд ота Холодноярська Республіка чи й коцуровщина? - вкинула свій внесок Килина, яка досі лише слухала інших. - Це ж через неї у нас отой військовий стан тримається досі.

-А я певен, Килино Якимівно, що навпаки, оті завбачливо організовані Надзвичайний стан та Реввійськоми є причиною і Республіки, і змикання ухилістів, укапістів, боротьбистів, меншовиків, есерів, есдеків та інших самостійників, - перехопив ініціативу розмови Таран, колишній Лесин учитель у гімназії. - Почалося ж усе із суду та оганьблення хвильовизму та пролеткульту і висилок сотень чи й тисяч наших інтелігентів за кордон та до Сибіру, як противників Харківського уряду, навіть тоді, коли і цей уряд їх такими не вважав.

-І реввійськоми, і ВЧК та ГПУ, шановний колего, - вставила Леся Яремівна в поміч дещо розгубленій Килині, - діють по домові з отим рядом, хоч і керуються з Москви.

-Саме так, із Москви - і Дзержинським, і Ягодою, і Кириленком, і Горським, і Кусковою та Фігнером, і... Боже наш, ким тільки ще! Вони і Всекомпоміч із американським АРА організували гейби для українців, а хто її бачив у нас, вмираючи в голодоморі двадцать першого? - не здавався Левко, гарячкуючи. - Адже домови з ними, як видно вже, такі ж, що й ота Брестська та Курська були. Тільки для передиху та маневру Кремля. У них уже, як і у царів, відмови від домов і порушення їх стають озвичаєними. А так і тільки: по царськи, - потвердив те своїй “школярці” і Таран, аж дивуючи її баченням подій, вчинків і фактів. -Виникнення в сьогоднішній, повторюю, імперії опортунізмів, мусаватизмів, дашнецтв, меншовизмів, ухилізмів та риковщин є не причиною, а наслідком поворо­ту Москви до імперії. Все пізнається у порівнянні, як неоднораз повторювали і Блакитний, і Кримський.

-Говорять і в газетах пишуть про якусь мовну зміну? – поцікавилася Леся Яремівна в Тарана.

-Я читав про це, але гадаю, що те принесе лише нову загату нашому розвиткові і не більше, - постукав Кузьма Сидорович по столу. – Нам треба користатися із поточного моменту і якомога освічувати народ, ви­тягаючи його з темноти, бо й це, гадаю, тимчасова пільга революції.

-А що ви думаюте з приводу запровадження в нас позики? - була повною питань Леся.

-Що думаю? - на мить замислився Кузьма Сидорович. - Відповім тобі тим, що нещодавно сказав мені Василь Юрченко. Що воно, каже, за радвлада і за держава, що навіть у бідного цигана гроші хоче позичати? Це, певен, різновид воєнного комунізму і свавільного продзагонівства. Все виправдовується, як бачимо, то необхідністю світової революції, то ленінськими “довгими муками пологів при родженні нового суспільства й ладу”, а я додав би - ще й у насилі та ґвалті!

-Не можна ж заперечувати того, що неп приніс людям праці користь, узаможнив їхнє життя? - вклинилася Килина в поміч Лесі.

-Неп - лише шворка з петлі, яку увів вождь світової революції, найпаче селянству, робітництву, міщанству, кооператорам, профспілкам, концесіонерам та орендарям для ослаблення їх спротиву, посилення виробничих сил і дальшого запрягання люду в імперську, тепер союзну, мажару партійного будівництва на економічному фронті, переходу революції у новоімперський, так званий, мирний розвиток у відбудові народного господарства і наступу на капіталістичні елементи і контрреволюцію. Неп сприяв і вияву ворожих елементів гепеувцями. Недавно на допиті, чи пак, на бесіді начальник ГПУ Бергавінов порадив мені співпрацювати з ними, бо інакше я постарію і вмру на теплих нарах у холодному Сибіру.

-То ви поєднуєте поняття російський і союзний, Кузьмо Сидоровичу? - обізвалася в задумі Леся.

-В символіці як імперський, так, а в практиці воно і російському людові, що й нам, чуже, бо і він, як у прицарському минулому, чужий уря­дові, як і уряд йому. Ця держава деспотів і їхніх найманців трималася завжди і тримається тепер на неволі понад сотні народів і російського, в тому числі.

Розмова поволі перейшла на питання “поточного моменту” і врешті до того, що хоч і полегшилося життя при непі, але зводити кінці з кінцями людям тяжко через продподатки, про які газети писали минулого року, як непосильні, і вже почали нагадувати й цього року, “хоч до жнив ще треба дожити...”

Коли Оксана, збігавши додому, принесла “гістонькам” цебро вузвару та кожний смачно пригостився ним, розмова набрала ще й спогадівного характеру. Говорили про військревкоми, комнезами, незаможників, партосередки, продподаткові компанії і спекулянтів, безгрошові знаки-чеки і бони, якимизагачувався ринок в Чигирині, про відновлення в місті роботи масло- і черепичного заводів, лісопилки, олійниць і шерстобоєнь, відбудову моста і брукування вулиць, закриття церковно­-парафіяльної та просвітянської школи в Боровиці і наскоки на околиці холодноярських отаманів: Дергача, Отаманенка, Орла, Петренка і Завгородного.

Якраз напередодні Великодня Чигиринський повітревком: Юхим Гудзенко, Йосип Солонько, перший голова комнезаму Денис Мищенко та коливній матрос Михайло Брайко, названий у Чигирині Мічманом, разом із присла­ними з Москви “гепеушниками”: Ленським, Чубіним, Рибаком, Вербовецьким, Майбородою, Розенманом і Орловим під чільством Бергавінова та черкащанами: Шерстюком, Тищенком, Новиковим, Рябоконем і Вероб’ївською при шостій уже сутичці з отими холодноярськими ота­манами були розігнані і ледь не побиті, а Сергій Бергавінов – поранений. Чигирин і Чигиринщина стали відомі особисто навіть Ленінові. Їх ленінська приманка: земля, заводи і фабрики не цікавила, вони воліли бути господарями, владарями і розпорядниками всього життя тут, як намісники...

Левко, що звідкись досконало знав про це, розповів також, що перед їхньою зустріччю Ленський і Бергавінов були нагороджені Калініним орденами Червого Прапора і золотими годинниками.

-Як бачимо, добру розвідку має ГПУ і ВЦВК у Москві, коли вже за якийсь півмісяць присилає нагороду, - закінчив він мову, явно вдово­лений, що сказав щось важливе, ще невідоме присутнім.

Після осудливої згадки Карпом про Всеукраїнський з’їзд вільного козацтва в Чигирині і виборне призначення генерала Скоропадського його зверхником з осідком у Корсуні, Левко і Явдоким перевели мову на головкома Миколу Дерещука і дії Запорізького корпусу в Уманщині, Залізну дивізію Шаповала, Шандрука та Удовиченка у Вапнярці і Томашполі, на Данила Терпила-Зеленого. Присутнім жінкам були не до вподоби і вони, і оповідь Карпа про голів міністрів Кубанського Краю Василів Іваниса та Шамрая, а Пилипа – про Чорноморський Кіш під Ірпінем, бо оповідачі огероювали то одного, то другого, що було в той час особливістю майже кожного учасника і першого, і наступних чигиринських полкових червонокозаків.

-То ви даруйте, Кузьмо Сидоровичу, за Леніна, як вождя світової революції, чи проти? - вклинилася в Пилипову мову Леся.

-Твоє питання, Лесю Яремівно, не однозначне, - зітхнув і задумався на мить Таран. - По-перше, Ленін ніколи не був вождем світової революції, а лише її підбурливим виразником, бо революцію творять народи, а не люди. Це твердження апологети російщини почали вводити в обіг, щоб надати їй людське лице, спаплюженій революцією російщині. По-друге, Ленін, як і інші соціалісти-росіяни та неросіяни, ішли поряд революції, яка започалася з України, викристалізувалася в ній, як колонії, і вигодувала її. Вони лише пристосовувалися до подій, фіксували їх по-своєму, трактували і висвітлювали в “Искре” бажане, як дійсне, і тим виграли бої та зберегли надалі існування імперії.

-То й Маркса ви тепер не шануєте? - докинула Килина, вражена словами Тарана.

-Чому ж, шаную належно, але не гамузом і взагалі, а зокрема, - вернувся він до попереднього питання. – В Ленінові я бачу дві особи: одну – до жовтневого путчу-перевороту, другу – по ньому, коли монархо-імперським середовищем духовного самодержства він був змушений іти до прийняття того, як єдиної можливості і єдиного методу дій до влади, бо всі інші були менш брехливими і згубними для рятунку монархії-сатрапії і вели до її повного знищення, як провідної держави, спроможної продуктивно тоді вижити. Ленін лише перелицьовував Маркса та натягав на великоімперську колишню колодку, то криючи її ганьбою і палицюючи, то канатоходно хвалячи народ, що гейби не має бажання слугувати царатові, хоч і слугував, найпаче в загарбаннях та поневоленнях інших народів, то врешті топлячи імперську змістовно-п’яну суть у деклараціях і словесних еквілібристиках, прикриваючи шовінізм класовістю, осудами в догоду інонародам, як рушійній силі революції. Переїзд уряду з Петрограда в Москву, як і організація його в Україні, в Харкові, були переводом великоімперського воза із революційних колій на проросійсько-великодержавні. Показовим у цьому є і конгломерат генсека ЦК Джугашвілі-Коби-Сталіна, який почав свою діяльність із уболівання за інонаціональні питання в імперії, а сьогодні, змушений обставинами і середовищем, переходить на імперсько-“класові” позиції…

-Чи передачу землі селянам, а фабрик і заводів – робітникам ви також засуджуєте?- вражалася висловами Тарана Леся.

-Чому ж, навпаки! Схвалюю, але тільки як методу направити і повести ними, облудними, наш люд у червонокозаки, а використавши його в бороть­бі за великоросійське панування, розформувати і вернути рештки від функцій відстоювання прав краю і народу до суто шкурних, землевласних. І те сказати, що землі і надра, фабрики і заводи оголошені державною власністю, а держава в нас тепер ота ж єдиноросійська, хоч і прихована поки-що. Отож, вони роздані тимчасово, чужі і фіктивні, як і КП(б)У - тільки ланка, кільце у ланцюгові РКП(б), а відтак і дії її по суті не її, а так званої диктатури пролетаріату, то пак московські, велико­державні.

Запанувала мовчанка. По цій мові Кузьма Сидорович запропонував при­сутнім подивитися, трохи розім’явшись, на Карпові і Пилипові штучні грядки на заплаві Тясмину, і компанія ожвавленою юрбою направилася із двору у берег, перебуваючи під враженням розмов, а найпаче висловів Тарана.

-Не боїшся, Петрику, що тобі до рота залетить горобчик? – пожартував Явдоким над хлопчиною, який уважно слухав розмови дорослих.

Петрик дійсно не пропустив жодного слова, сказаного старшими, хоч багато чого не зрозумів. Для малого вікрився привабливий світ людськослівного моря у барвах і зблисках. Коли досі захоплювала його словами Леся Яремівна, то від сьогодні зачарував ними його іКузьма Сидоро­вич.

Якось у неділю, прийшовши із церкви, і пообідавши, Карпо приліг на новозроблену лаву на точених ніжках і велів Петрикові читати йому Часослов. Хлопчина, хоч і нерадо, взявся читати, бо знав уже і його напам’ять, і навіть окремі глави Біблії. Та в хату негадано навідали­ся Левко і Явдоким. Цього разу їхній прихід був і хлопчині неабияк цікавим та бажаним, бо прийшли вони вдвох, а не поодинці. Петрик був навіть невдоводеним, коли батько, запросивши гостей всідатися, відпровадив його погуляти, ще й тому, що заборонений плід смачніший. Він, поклавши ображено Часослов на місце, неквапом вийшов.

-Невтомний ти, Карпе, чоловік, бачу, - оглядаючи нові лави і табу­рети, озвався Явдоким. - Ще недавно в тебе було голо-голісінько в хаті, а тепер, бач, ще кращі штуки повистругував, ніж ті, що продав.

-Та ж пройшло цілих три місяці по тому, - заперечив господар.

-А стола ж чому не майструєш? - це знову Явдоким.

-Буде стіл, то доведеться щось ставити на нього гостям, кхе-кхе-кхе, - припрігся з відповіддю Левко, жартуючи. - А так, посадив би, так бачи­те ж, немає за що. Чи скажеш, може, неправду я оце верзу?

-Верзи на здоров’я, а стіл уже готовий, вважайте. Лишилося тільки підігнати, підчистити, взяти на тиблі й склеїти, а потім пошліфувати, покрити лаком-кіноваром та поставити на місце, - пояснив вдоволений Карпо.

-Наговорив мішок вовни! Кіновар йому, бач, нагадуватиме, що стіл отой не чий-будь, а червонокозачий. Ти бачив, як він прилаштував оте точення до бантини? - повернув голову Явдоким до Левка. - Чудасія та й годі!

-Як не бачив, коли сам і порадив йому? - закехкав Левко. - Сподівав­ся на чарку чи й пугар,- пощупав він ніжки лави, на якій сидів. - Карпо, брате, не те, що ми з тобою, його на фронті грів кінь, а не окопи, а тут його вже із бідарів викреслили у повіткомі, чи то пак, занесли у незаможники за згодою із новим окружкомом.

-Жартуєш, Левку, чи таки справді щось чув? - зацікавлено спитав Карпо, зміривши того очима. - Хто ж те устиг отак проворно зробити? - зрозумів він, що гість говорить правду. - А кіновар Шимон мені діста­не не червоний, а вишневий.

-Слава Богу, знайшлися доброзичливці, - сказав Левко. - Мало їх, чи що, в нас?

-А таки-так, - спохмурнів Явдоким. - Мене б викреслили також, так на мені одинадцятеро ж ротів і жінка.

-То ще треба вияснити, Явдокиме, на тобі ті роти, а чи на Олиті? - натякав Левко на лінкуватість побратима. - А ділять людей, щоб вовками один на одного дивилися, - докинув згодом він, посмутнівши. - Я ото що більше дивлюся на наш теперішній лад, то більше переконуюсь, що не за те ми воювали, проливали кров і клади тіла й здоров’я.

-Воно і так, і не так, як подумати, - зауважив Карпо. - Не було ж виходу із нужди нашому братові без революції та знищення наброду різного, Боженко покійний набрід називав “Його вічністю”.

-Біда наша ще й у іншому, казав мені колись Антін Драгомирецький: “Знищити ворогів - півділа, а ось знешкодити їх після поразки, в гражданці, коли вони притаяться, виживши, геть тяжко”. Як у воду він дивився. Мабуть, таки правими були укапісти і є боротьбисти Пісецький, Ткаченко та інші, що пішли врешті за незалежниками, - докинув Левко.

-Вони ж перекинулися до Терпила-Зеленого! - був мов ужалений Карпо. - А скільки той нашого брата виклав на полях та шляхах! А скільки сіл попалив! Пожежища ж лежали за ним слідом.

-Лежали-лежали, Карпе, але чи він нам був ворогом, чи хто інший, ганьблячи його, і хто за тим ховався, хто зна. Вчора і Григор’єв таким був, а сьогодні сумніви є, бандитами вони були, а чи мо’ й ми – сліпі, обмануті й ошукані.

-Приходить ця думка нерідко і до мене тепер, побратими, - вставив споважніло Явдоким. - Сам дивуюся часом, адже знаю, що вони робили ізнашим братом, коли ти, Левку, полишив фронт уже немічним. Та й люд, найпаче вчений, зчаста не їх, а нас бандитами називає. Я й інше хочу ще сказати, Левку. Дуже ти перемінився в гражданці.

-Перемінився, бо більше заплатив, ніж ти, не в образу тобі скажу, - кахикнув Левко. - Я б хотів помилятися, та видно, з часом і ви прийдете до того. Адже у нас своєї армії уже, вважай, немає, міліція і ДПУ чужі, міська Рада безвладна й безладна, гроші в наших банках не наші, залізниці керуються з Москви, хоч ми їх і будуємо, і ремонтуємо. Та й пошта уже не наша, отож, яка ми народовладна республіка?! Публіка, як каже Таран, є, а респу-права Бог дасть.

-Про те, що не буде в нас армії, чого ж плакати? - вів своє Явдоким. – Оте ж і з грішми, залізницями та поштою. Ми будемо користуватися ними, як своїми, та й тільки. Ото правда, що ДПУ чуже, так самі ж і винні, бо червонокозаки, повернувшись із війни, не пішли, бач, у їхні загони, а накинулися на землю. Я гадаю, що і вони проти бідарів не підуть.

-Проти бідарів не підуть, але ось Карпо уже не бідар сьогодні, а незаможник! То так, відірваний від нас із тобою, а завтра і нас розірвуть та протиставлять. Суть ще й у тому, хто буде визначати, бідар ти чи не бідар. Учитель он, Таран, бідар із бідарів, але коли його не можна назвати незаможником, то його величають саботажником і буржуазним елементом, а завтра ніхто не знає, як ще назвуть. З меш­кання при гімназії його виселили, от і живе поважний і шанований чоло­вік у чужій конурі, хоч більшого бідаря і бути не може! - гнув своєї Левко.

-Хіба Тарана елементом обзивають, він же казав, ухилістом? - поправив Карпо гостя.

-Ухилісти, Карпе, партійні, а він безпартійний, - до тонкощів розбирався у всьому Левко. -Його швидше в націоналісти впишуть, - додав згодом. - Самовілля та й тільки!

-В тому ж і Миколу Кропив’янського винуватило ЧК, - згадав Карпо. - Проте ж вияснили і - нічого.

-Вияснити вияснили, а комармом став не він, а Щорс, бач, - товк Левко своє.

-А в Дівочому монастирі, чути, порішили створити комуну, - докинув Явдоким. - Черниці чимось прошпетилися перед владою, ніби бандитів чи що переодягнених у себе ховали. Твого, Карпе, задруга, Антося Бонда­ренка, гейби мають ставити там головою.

-В Антося, бач, свого кагалу мало, то ще туди його треба пустити, щоб покриток начинив там, - подивився Левко на товариша ущипливо. - Хто про що слухає, а ти про схимниць, Явдокиме. Який із Антося голова та господар?! Нікчемний!

-І нікчемний, але бачте, хотять поставити, бо кчемні туди не згоджуються йти.

-На пти зведуть чернече господарство, та й годі, - згадав Карпо монастирський сад, пасіку, грядки в Лузі, качок та гусей на Тясмині і рундуки із шитвами на ярмарчищі.

-Я, брати мої, надивився за той час, що повернувся додому, чимало і мушу вам признатися, що побачив багато такого, про що раніше не думав. Перейшли по землі нашій отакі веремії, поклали ми тисячі тисяч життів, а що собі придбали? Чого досягли? Вважайте – нічого! Істинно сказано: “Не відали, що чинили, озвірівши коло окаянних звірів”.

-Ти, Левку, бачу, маєш злобивість до кацапів, а мені з ними ніколи не було кепсько, - почав Явдоким вертіти цигарку, зглядаючись із Карпом.

-Не ті слова, Явдокиме! Чого б я до них щось мав, коли б влада наша була нашою, коли б вони йшли з нами так, як у війну й революцію, - ніби аж образився Левко. - Досить було нам спільно погромити царат і його прислужців та жандармів, - в основному, на нашій землі, нашими руками та на нашому хлібі, - як нашу армію, поманивши землею, вони розформували, заславши натомість між нас чони, чека і ось гепеу, які стали гірше жандармів уже. Не подумали ми інаші провідці про себе і свій народ так, як ляхи, фіни, прибалтійці і навіть нечисельні молдавани. А чому, думаєте? Тому що, втративши Україну й Білорусію, Росія згине негайно! Без наших добр-багатств і найпаче трудових руквона не жилець на світі, і першим це зрозумів Ленін, переметнувшись із Петрограда в Москву. І слушно Таран та інші нас осуджують, називаючи свавільців “витязами у тигрових шкурах”...

На якийсь час у хаті запала гнітюча мовчанка. Явдоким бив кресалом об камінь, а присутні слідкували за іскрами, які сипалися пучками, не запалюючи труту-губки.

-Відсиріла триклята! - змахував даремно курець губкою. - Та й кремінь ні до чортового батька не годиться!

-Не відсиріла, а не проварена гаразд у попелі! - заперечив Левко. - Ось ітимемо повз мій двір, то я тобі дам губку, яка від найменшої іскри спалахуватиме, - пообіцяв він, завівши мову знову про фронти та про полеглих.

Пригоди, успіхи й поразки на фронтах у розмовах червонокозаків були втіленням героїзму на шляхах народної волі, яка виявилася насправді міражною, бо опинилася у свавіллях російських присланців. Козацький героїзм вдома змінився і потроху перенісся дійсністю у свою протилежність. І не лише Левко, Явдоким та Карпо прислухалися до слів, проникали в гасла і плакати, а й інші все більше відкривали очі. Адже наяву народна воля і доля опинилася не в руках місцевих Рад, а в руках свавільців-чекістів, викликаючи у борців за неї душевний біль і зневіру.

Лад ставав безладним, воля - розчаруванням і неволею, влада опинялась в руках чужинців та їх поплічців: нехлюїв, горлопанів, волоцюг та пройдисвітів. Порядні ділові люди ставали меншістю при владі і під тиском більшості йшли на компроміси або байдужіли чи відходили від неї оярличеними та спаплюженими. Левко, Явдоким, Карпо та Пилип, як і сотні інших у місті, повернувшись живими додому, були в подвійному гнітові, усвідомивши, що поклали здоров’я за пшик, звівши його на пти, що були ошукані й обмануті, в чому кожному боляче було зізнатися і собі, й людям. По чималій мовчанці Карпо згадав проповідь отця Онуфрія, який хвалив діяльність українських митрополитів авто­кефальної та греко-католицької церков Василя Липинського і Андрія Шептицького, як раптом знадвору дзвінко клацнула клямка.

-Слава Йсу! Добридень у вашій господі, діверку. І вам, гості, - переступила Оксана поріг, а вслід зайшли діти, Ганна й Пилип. – Зі святою неділенькою вас!

-Так же й вас! Заходьте, сідайте! - підвівся Карпо. - А ти чого, Пилипе, - звернувся він до брата, - ув одвірку застряв? Проходь та сідай ось на лаву. В ногах же правди немає.

-Та я що? Сяду. Ото тільки, що перешкодили ми своїм приходом вашій розмові, – м’явся він.

-День то який ниньки, Боже, а ви тут сидите та ще й файки палите! - забила Оксана чоловікову мову, з докором глянувши на Явдокима.

Гості зачудовано оглянули жінок - врожевлених, вродливих і випочилих, хоч Ганна і уступала Оксані вродженою несміливістю, ятрівка-зовухна буяла приязню, веселістю, доброзичливістю і певністю, очі її світили кожному із присутніх і вразили найбільше вдівця-Левка.

-А хіба Петрика й Тодося з вами не було? - поцікавився господар в Ганни.

-Не було, - знімала та неспіхом ще дівочу керсетку. - Десь на вулиці чи аж на Луці може. Вони ж, як виберуться з двору, то мов із арканів зірвуться, - пояснила вона присутнім. - В будень і думати не сміють про вулицю!

-Діверку! Людоньки! Цямберики наші! - сплеснула руками Оксана. - Чого будемо сидіти отутки в задусі? - зглянулася вона із Ганною. - Запрошую всіх у берег. Лавки там нові, а тутки банно. Проси і ти, Ганко!

-Розумно, молодице, підтримую, - узяв Левко добру жменю смажених кабачків із торбинки, піднесеної Домашкою. - Ходімо в берег, товариство, та там і довершимо наші розмови, - підвівся він першим, як старший.

За якусь мить стежкою юрмище приправилося в берег. Гості захоплювалися відвойованими у заплави грядками, не вірячи у їх рукотворність.

-Таким, як ви, слід землю давати, а не невштепурам ледачим, - оглядав Левко рядочки капусти на грядці. - Такими б і комуну оголовлювати, хоч ігуменя Одарка також не гірша була.

-А я, товариство, передав свою землю орендарям під баштани, - пох­валився Явдоким. - 3 партії мене за це вичистили, грозяться відібрати її, викликали навіть у ДПУ, то бачив там Лесю, а на бесіді і про неї, і про вас, і про Тарана питали, Бондаренка та Хорунжу згадували. Після мене вичистили й Лесю, бо, мовляв, протоієреєва дочка не може бути в партії.

-Оце новина! В законі сказано, що діти за батьків не відповідають! Оце вам і лад, і влада, а в газетах пишуть інше, - обізвався Пилип.

-Те, що пишуть у законі, не про нас, коли навіть про Хорунжу випи­тують. Адже комісаром була по шпиталях! - розсудливо сказав Левко, похитавши головою. - Оце вам і доказ, що на фронтах було одне, а тут зовсім інше.

-То кажеш, за нас та за Варвару питали? - був стурбованим і Карпо. - Хіба вони з нами рівня - Хорунжа чи й Леся?

-Контрольна комісія із ГПУ створена, то й питають, - не розумів Явдоким важливості сказаного.

-Оце й початок кінця багатопартійності, коли взялися комісіями за осередки і боротьбистів із них чистять, - пояснив Левко новини. - Повоюємо - побачимо, побратими. Кого цікавить, що робиться в Харкові, запрошують у клуб тартака наступної неділі. Каланча подзвонить двічі по одинадцять, як гасло всім на зібрання, але бажано на запізнюватись, щоб не затримувати лектора, бо того ж дня у нього виступ у Черкасах.

-А лектор той хто? Може якийсь контра? - вирвалося в Карпа мимоволі.

-Достеменно не знаю, але Леся запрошувати нас до контри не буде, - поправив Левко гилу ціпком, з яким не розлучався.

Наступила незручна мовчанка. На заплаві кричали деркачі й очеретянки. За річкою виднілося місто, наповнене обраділими і оклиганими по нуждах людьми. Міщани, найпаче молодь та дітвора, строкатіли святковим одягом. Навколи гучали, співали та галасували. Особлива веремія чулася з Луки, яку заполонили мододь і дітлахи, сягаючи аж циганських наметів. Звідти долинали пісні, вигуки і музика, перервані вітерцем. Там же, як і на Ярмарчищі та на Камінній Горі, кружляли пари танцювальників, звіддалік віючи кольоровими спідницями і запасками.

Для Карпових гостей із Ярмарчища долітали скрипи гойдалок, кожному із присутніх, окрім Оксани, знайомі з дитинства.

-Нічо не скажу, люблю тамтой ваш співанець, хоч і в нас не згірший, - лущачи всмажені кабачки, обізвалася Оксана. – Сама співала-м файно, аби-м так жила, лем шкода, що моє нинькина тамтому ся скінчило, - говорила вона. - Справунки всілякі вшисько відібрали те.

У голубій небесній невісті тоскно закурликали журавлі, спершу ледь чутно, а згодом сильніше, доки із-за Гори не показався, всіх здивувавши, великий їхній ключ, а за ним менший.

-Той менший - не журавлі, а гуси чи може лебеді, - показав Левко істиком. - Дивно, ніколи не бачив, щоб вони летіли отак пізно та ще й разом.

-Лебеді то, - розгледів другого ключа Пилип, задерши голову...

Жінки і діти приклали дашками долоні до надбрів, вдивлялися за чо­ловіками в спокійно-втомливий пташий політ, повертаючи голови, проводжали його, поки й видно було.

-Я й досі бачу всіх пташок, - хвалилася Домашка, встромивши в небо пальця.

-І я бачу їх, - не давала тій переваги Оксанина Марійка. - Он вони, - тикала вона загнутнм вказівцем унебо.

-Он-он вони! - тішилася опрозорено і Ярися, щось шепчучи у вухо нахиленій до неї Ганні.

-Я не бацу, ма-а-а, - ледве не плакала Лідуня, скаржачись.

-Ви запевняли, - обізвався по загальній мовчанці, звертаючись до значно старшого Левка, Пилип, - що комбриг Третьої кінної Тиміш Черняк убитий із нагана у потилицю якимось політінспектором із генштабу?

-Казав, бо знаю! А хіба що?

-Та так. Згадав, що і наш Микола Щорс був отак же убитий інспектором ЧК Танхілем з Одеси. Нам, козацтву, навіть попрощатися із комармом не дозволили, наказавши спішно йти в наступ на петлюрівців, ніби на честь його смерті.

-Хіба, Пилипку, тільки Черняк та Щорс убиті? Василь Боженко отруєний штабістами за наказом голови ВЧК України Мартина Лаціса по погромі петлюрівців і денікінців. Сергія Петриковського переведено до Василя Чапаєва, Юхима Щаденка замінено Араловим, Антонова-Овсієнка – Семьоновим, ніби за відкриття Школи Червоних Старшин та сепаратизм, а насправді для очорнення наших армій чужими Україні людьми. Ти, Пилипку, коли б не був контужений, також став би комдивом чи й конармом, як чимало царських прапорщиків, що переметнулися до червоних.

-Мені, Левку, до того була завадою участь у лавах білої армії, пізній перехід в козаки та царський Хрест Георгія. А ще, думаю, наша дурна довіра до росіян. Я писав про всіх отих із шпиталю і Коцюбинському, і голові РНКУ Християнові Раковському, і навіть на Дванадцятий з’їзд партії, але мені і вдома, як знаєте, допитувачі не давали та й досі не дають жити, хоч я й на ладан дихаю.

-Дванадцятий з’їзд у Москві розбирав мову, шкільництво та лікнепство, як писалося в газетах, - думав щось своє Левко.

-Це найбільше, чого тоді домоглися там наші чільці, уступивши росіянам командування армією, - твердив по роздумові Пилип.

3 тим гості й розійшлися тієї неділі.

В другодень Карпо, осмислюючи вчорашню розмову, прибивав на даху хати по причілках вирізані ще в зимі півники. Розфарбовані і вилакувані кіноваром, вони чарували зір. Але куди заманливішими були облямівки на віконцях. Червоногребінні півні на них, здавалося, ось-ось затріпають крилами і закукурікають, а повита по багетах берізка наче цвіла кольором неба серед зеленавого листя. Господар тішився тим, як малюк.

-Батьку! Де ви? - почув Карпо голос Домашки. - Батьку-у!

-Чого тобі? - озвався, зайнятий ділом.

-Якийсь дядько вас кличуть.

-Де той дядько? - всміхнувся в ус Карпо. - Клич їх!

-В горниці, стіл оглядають. Кажуть вам небарно йти до них, - наблизилася Домашка. - Нам цукерків від зайчика принесли, а Петрикові ще й пищика подарували. Побіжу і віднесу у берег, бо мати наказала йому гусят і качат стерегти, - майнула дівчинка біласими кісками.

-Домашко! А Тодось же де? - гукнув услід дочці Карпо згори.

-Ви ж його до діда Харитона послали, а мати в березі перуть, - відізвалася звіддаля Домашка. -Дядько з тіткою Домкою, Танею та Грицем у хаті.

Карпо невдоволено спустився по драбині, склав на дощині інструменти і, оглянувши недокінчену роботу, пішов до хати.

-Добридень тобі, господарю! - підвівся навстріч Карпові незнайомий чоловік з калікувато похиленою на бік головою.

-Щось не пригадую я вас, - ішов поволі до простягненої руки гостя господар, поки й потис її у мозолях. - Знайомі ми чи що? Ніяк не згадаю.

-Нічого дивного, приятелю! - відказав прийшлий. - І час пройшов чималий, і познайомилися ми при таких обставинах, що міг і не запам’ятати, - посаджені незвично близько та глибоко його маленькі очі здавалися дірками-дуплами під кошлатим навісом рудих брів, а приплюснутий ніс та схилена на бік голова насторожували, ніби ховали якусь хитрість і ошук.

-Ні, таки не пригадую вас, може помилилися? - сів на табурет Карпо навпроти.

-Та ні, не помилився я, пізнав тебе зразу, як лиш якось угледів у соборі. Я сотником був у Григор’єва. Може пам’ятаєш, як ти втік від моїх куль під Баштанкою? Не пам’ятаєш? А на Сиваші як зустрілися, також не пам’ятаєш? Погано з пам’яттю в тебе!

Гість поспіхом розстебнув комір сорочки, відтягнув його вбік, показав на багровий рубець.

-Знак ти лишив мені шаблею там, - застебнув він сорочку. – Калікою став я від того.

-Прийшли поквитатися чи що? - обурився згарячу Карпо. - І не боїтеся?!

-Нас усіх уже доля поквитала, - затарабанив пальцями по столу той. - А боятися мені тебе чого ж? Адже в однакових дурнях усі ходимо, обмануті й ошукані. Не дивись так на мене, молодче! Я не ворог тобі.

В Карповій пам’яті виплив ураз спогад, як спалах. Він наче побачив сірий похмурий ранок, спінену холодну бовть під копитами коней, крутий берег, на якому їх ждала засідка і запекла гаряча сутичка...

-Ви були на буланому коні в яблуках? - запитав Карпо,

-Бачиш, коней більше любиш за людей, - не то докорив, не то пох­валив гість, зрозумівши, що господар згадав його. - Сподобався тобі мій кінь?

-Може й сподобався, тільки я тоді не про те думав, - зітхнув Карто.

-Я сам гущівський, знав твою матір, тебе не раз бачив на ярмарках ще до війни. Семеном Балагурою пишуся. Слугував в Устиновича, пізніше в Городецького, а у війну в унтери вибився, хреста, як і ти, мав, попав після поранення до батька Махна, від нього - до Григор’єва, а з ним ото, як відкололися від червонокозацтва, звільняли край, поки й із тобою не зустрілися. Ледь живим повернувся додому.

-То тепер ви в Гущівці живете? - спитав байдуже Карпо, уявляючи, скільки поневірянь дісталося на долю гостя в тих переметах.

-І в Гущівці, і не в Гущівці, - відповів, зітхнувши, той. - Полюють за нашим братом гепеушники, то більше не дома буваю.

-Домашко! Чуєш, Домашко, - погукав Карпо доньку, яка щойно прийшла з берега.

-Це ти дівчинку кличеш? - поспішив спитати гість. - Не роби цього. Я прийшов поговорити з тобою сам на сам.

-Хотів, щоб жінка дала чогось перекусити, - заспокоїв господар гостя.

-Оцього якраз і не треба. Я, слава Богу, не голодний. Перекусив у Левка трохи, - додав Балагура. - Мудрий він чоловік, хоч і немічний. Заслужили ви всі, бідахи, як і я оце.

-Я не шкодую, що служив, - сказав Карпо. - Без революції що б наш брат мав, окрім чорної нужди?

-А з революцією ти до чого дослужився? Тоді мав іродового Хреста, а тепер?

-Я, Семене, його не заслужував собі. І воював, і в нужді жив, і голодував для інших. Для всіх! І не докоряйте мені!

-Хто ж ті всі?

-Ну, чигирнці! Народ наш бідний, сім’я ось…

-Воно й видно... Тепер, кажуть, ти у віру кинувся? Церковником став? - ледь стримувався гість.

-А хіба ми були бузувірами зроду?

-Кажуть, дядько Харитін відписав тобі Лісок і млина?

-Дядько ж... Їм перед смертю для чого те? В домовину ж не заберуть? Прокіп відмовився від батьківщини і осів десь на Кубані. Мирін, знаєте може, в каторзі, на Соловках.

-А дочка що ж? - пожвавився гість.

-Вона також відмовилася, бо не бідна... Лише за коня хоче взяти гроші, як продасться.

-То дядько продає коня?

-Та й продає, і не продає, - зам’явся Карпо. - Продасть, бо хто жза такимзвіром ходитиме, як сам ледь рухається вже?

-Може б купив його? - блиснув очима з-під закучмлених провалин.

-Спробуйте. Мені незручно їх намовляти, бо ж я потроху доглядаю його.

Гість знову затарабанив пальцями по столу, потер долонею шию й тім’я, засовався на лаві.

-А як Мирін по двадцяти роках каторги вернеться додому? Ми з ним однолітки і товариші були, - додав згодом. - Чумакували разом чимало, горя набралися в грабарюванні.

-Верне Мирін та схоче господарювати, то що ж я? Анцихрист який чи що? Віддам йому все, що захоче, хоч і грозився убити мене, - бовкнув, не знати чому, Карпо.

-Та й тесть Яким земельки підкине, мабуть? - продовжив Семен.

-Може, й вони підкинуть. Ще не говорилося про те. Я все одно її обробляю, а мене не було, то жінка з дітьми обробляла. Старі вже тесті.

-Так-так. Женився на красі, а воно, дивись, ще й багатство прийде помалу до тебе. Конячок в комуну не хочеш віддати?

-Може й віддам. Я за них чотирижди сукровицею заплатив, а ви - віддати! - починав злобитися Карпо. - На гибіль як же віддам худобину?

-То ж то й воно, що заплатив на поталу, - зручніше всідався, соваю­чись, Балагура. - А на честь чого, питається? Кому в зиск? Цареві-батюшці за хрест та дзиґар розпинався, точив кров і кривавицею вмивав­ся, а цим – за конячок - нею ж. А кого до коріння нищив? Свого ж брата-земляка! На чий зиск? На зиск ненаситнооких уярмлювачів-чужинців, які використали нашу землю і народ, як гарман і бойню. А чи здогадувався, чому вони товклися у наших краях? А тому, що чим менше нас лишиться та чим більшу вони посіють ненависть між нами, тим легше їм буде нам допомагати: тобі - проти мене, а мені - проти тебе, аж поки можна буде зв’язати нас обох, знесилених. А зв’язаним нам, що схотять, те і вчинять, - поклав Балагура голову на руку, упершись ліктем у стіл.

-Хіба ми не з росіянами та іншими робили революцію і були побрати­мами? - спитав роздумливо Карпо, відчуваючи, що гість має рацію, а головне - не є його смертельним ворогом. “Може тому, що він Миронів товариш, що знав матір і знає дядька Харитона, не стає в мене до нього ненависті?”, - майнуло в голові Янчука.

-В тому й суть, що ми не бачили, де край побратимству, а що мусить бути недоторканно своїм для кожного, а зрозуміли аж тоді, як стало пізно, бо імперія схаменулася, впряглася в свої шори, почала стріляти в тім’я наших конармів та ставити своїх, єдинонеділимців, - тикав гість пальцем у стіл. - Це все рівно, приміром, що я прийшов до тебе в хату при біді, ти мене притулив на якийсь час, а я лишився й надалі, не лиш допомагаючи порядкувати в твоїй хаті, а й тебе відтісняючи від порядкування в ній.

-Про що ви, Семене, і не доберу? - дивився спантеличено Карпо на Балагуру, не розуміючи, куди той веде.

-Бачиш, - гарячився гість, - росіянин в Україні, як і в інших зем­лях, порядкує, розпоряджається по-давньому через гепеушників, як у себе вдома, виловлює тих, хто відстоює свої права на своїй землі, противлячись насилові, убивствам і облудам, а ти, захопившись господарством та тимчасовою змогою винуждитись, того зрозуміти не можеш. Та хіба лише ти? Спершу, голубе, нам треба свій двір огородити та захистити, а вже потім братися в ньому за свої порядки, а ми всі городили двір сусідові і не помітили в побратимстві щирім, коли і свій йому всередину огорожі вплели, під його порядки та уподобання підтасовуючись.

-Не втямлю, що кому до мого двору і при чому тут він, - вже шкоду­вав Карпо часу.

-Бачу, добродію, що ми говоримо різними мовами, але коли б то лиш з тобою таке було, а то ж багато вас, осліплених, є й буде, аж поки вас, як конармів отих, понищать, - опустив у ожурі голову Балагура.

-Щось не так я говорю чи зневажити мене хочете? - ображено подивився Карпо на схиленого Семена, досадуючи.

-Хіба тебе можна більше образити, аніж ти вже ображений, Карпе? Першим обов’язком від природи у тварин, птахів і людей є знаходження лігва, гнізда чи хати, а вже потім - господарювання в ньому і виведення потомства. А ми свого гнізда не зуміли звити, а вже напустили в нього гадюччя, споконвічних гнобителів своїх. От і порядкує в нас той же жандарм, тільки набагато дикіший, бо той царський був паном із пана, а цей - із раба й розбійника. Одну неволю ми скинули з народних пліч, а другу, чи не гіршу, посадили, - морщився Балагура, виправляючи шию.

-А я ж у чому винен, по-вашому? Може хочете, щоб якомусь чимось допоміг?

-Хочу, щоб ти нарешті усвідомив, у якому ми стані опинилися, оду­рені, хочу, щоб ми боролися дружно й гуртом проти чужих нав’язувань, вигнавши з краю переслідувачів наших кращих людей, хочу, щоб ми стали водностай, відірвавшись кожен від свого двору в ім’я державного нашо­го, спільного, ще дідівського!

-То ви задля цього й прийшли до мене?

-Прийшов поділитися нашим спільним горем, якого ти за землею, гос­подаркою та дядьковим спадком не бачиш, і попередити, що коли ми не позбудемося набрідців, то будемо винищені, лишивши дітей рабами, а землю - сплюндрованою. А ще, скажу тобі, найбільше горе - це нацькови і оббріхування нас гепеушниками: тебе, що мав царського Хреста, мене, що був із Григор’євим, Пилипа, що був унтером, Левка, що воював разом із махновцями, хоч ті й були запрошені в спілку червогоо владою, Явдокима, що чув, як убив Пархоменка в тім’я інспектор чека. Ти ж придивися, - аж трясся Балагура, тикаючи пальцем у стіл, - жодного червоного козака сьогодні в Чигирині немає при владі із тих, що воювали за ре­волюцію. На всіх нас аж до боротьбистів і укапістів начеплено бирки контри, банди! Невже це тобі ні про що не говорить?!

-А Хорунжа, а Бондаренко?

-Хорунжа сьогодні в замах ледь сидить, Бондаренко в комуні скніє, вже тричі допитаний Бергавіновим, що осівся в Черкасах, як губернатор, про родинність через жінку із холодноярівцем Деркачем. Гепеушники під призвідством вияснення, хто є хто, ганьблять і червонокозаків, і укапістів, і боротьбистів, і навіть таких пролетарів, як Кузьма Сидо­рович Таран. Це основне завдання, що направляється з Москви.

-Дзержинського ніби перевели із ГПУ, чи що? - вкинув Карпо чуте.

-Їх усіх, використавши, переведуть на пти з часом, бо знову повернеться все до імперії. Царського генерала Каменєва, чи й Брусилова, ба, не переводять, а покручя Антонова-Овсієнка від армії відсторонили, а Пархоменка вбили і тепер на черзі Котовський.

-Казали ж, то махновці вбили Пархоменка?

-Махновці завжди хвастали, коли убивали ворогів, а тут вони заперечують, кажуть, що навіть на Черкащині не були в той час, не те що в Бузівку. Так що суди сам...

-Я за рівність і братерство, за землю й волю воював, натому й стою, а оте паплюження, думаю, тимчасове, - чухав потилицю Карпо, шкодуючи, що тратить час на розмови, не вміючи належно відповісти гостеві.

-В тому й суть, що не тимчасове і веде від рівності й братерства та волі. Земля, обіцяна селянству, поки-що відволікає його від політики й рідної армії і веде, помінявши царів, у ярмо тієї ж імперії. Її з часом відберуть, бо вже тепер говорять про сози й комуни, вона буде спільною й нічиєю, державною, а держава - не наша, а імперська. Отож, треба, щоб усе це знали наші люди, щоб неписьменні вчилися грамоті, яка б їм відкривала очі.

Наступила прикра мовчанка, Карпо дотумкувався, насупившись, роз­гадував слова гостя.

-Чував, що ти кушнірувати пробуєш? - спитав Балагура, помінявши тему. - Здібний ти і беручкий чоловік, Карпе.

-Та пробував трохи. Продав дрова, всякі поробки: ложки, люльки, ярма, снізки, іншу марницю, купив шкіру волячу, конячу і трохи козиної та овечої та й спробував промислу.

-Мав якийсь зиск із того? - для годиться спитав Семен.

-Як сказати? Мав, але праці ж скільки вклав, хоч, вравда, трохи ошатився, розборгувався з людьми та дещо про запас маю.

-Добрий день вам! - переступила поріг Ганна з білизною в руках, прямуючи з дівчатками до валькіру. - Трохи затрималися в березі з Окса­ною, - виправдовувалася, прикриваючи за собою двері.

-Гарна вона в тебе, нівроку, - сказав тихо гість, зводячись. - Шануй її, бо жінка - найнадійніший товариш у житті. По своїй знаю, - направився до порога.

-Дякую, що навідали, що простили мені, Семене, оте каліцтво, дещо розтовкмачили мені, темному. Заходьте, коли буде час і бажання.

-Спасибі! Зайду, як живий буду та матиму змогу. Перебив тобі роботу, то пробач, - глянув він на віконниці, йдучи до хвіртки. - Не хвались про мій прихід, - притишив мову.

-Хіба аж так у вас тепер склалося?

-Коби то лише в мене. Увсіх у нас, голубе, так складається, хоч не всі те розуміють, на жаль, - потис він Карпові руку, прощаючись.

“Левко про те рече і цей тієї ж править, як змовилися, - роздумував Карпо, вертаючись до роботи. - Невже стільки крові ми дійсно дарма по рідній землі пролили, нічого не домігшись? - дохлюпувалося до свідомості сказане Балагурою. - Що виписали з бідняків, то ще не доказ, - шептав він, обрізуючи багетик на віконниці. - Три десятини землі відходить до мене, а ще ж Лісок із сіножаттю, то який же я бідняк? Та й двір свій у мене, садок росте, конячки, гуси й кач­ки розвелися, нівроку, - відступив Карпо від вікна, щоб краще побачити, чи рівно наживив багетик. - Докінчити б уже швидше двір та взятися за інше.”

На коморі в припасованому на колесі гнізді заклекали лелеки, заповнивши радістю господареві груди, відволікши його від думок. Дивився на них зачудовано, пестив поглядом їх напіврозправлені крила, білосніжні груди, тонкі ноги й відкриті дзьоби.

“Чи то справді на щастя вони поселилися? - спитав себе і відчув, як хлюпнуло в груди вірою й певністю. – Вилізу, видеруся обов’язково з біди, що там не кажіть, - пішов він порати коней. - Мушу лише стяг­тися на каміння, щоб дядькового млина на горі відбудувати. Молотиму й петлюватиму, товктиму й решетуватиму в ступах пшоно й крупи, як ото під Луцьком бачив колись.”

-Стань у бік, Гривко! Поступись! Ногу, кажу! - наказав кобилі. – Ач, як подалася, бідна,- погладив він і дав пальці в її пухкі, м’які й ніжні губи. - Почекай ще трохи, ось підробимо, то поправишся, аж на сонці лищатимеш, - потер він перенісся й Гнідкові.

“Не замикатися, а йти до людей, миритися, гуртуватися, - шкребучи коней, згадував він Балагуру. - А з ким гуртуватися і для чого? - роздумував. - Та й де на те взяти часу, коли робота й нужда за горло беруть? Ганна знову, видно, в тяжі, та й “зовухна” мабуть така, бо побільшало ластовиння в неї. Як у перегінки бавляться між собою. Ото Пилипові буде радість, як знову двойнею розродяться, щоб “поповнювати свій народ”, як мовить, - посміхнувся в ус та й споважнів, згадавши хворих Домку й Гриця. - Невже правду хвершал каже, що вони не жильці?” - боляче подумав про сестру й сина, що майже не піднімалися з постелей.

По закінченні порань у дворі нарешті скінчився й день Янчуків, але в хаті щедопізна блимав каганець, і в мовчанці ще довго Карпо мережив свіжо поточені шпиці до коліс, а Ганна гнула голову до колін над вишивкою, гаптуючи шмат перкалю.

Піднялися і наступного дня, як завжди, рано, ще засвіт. Ганна першою, а Карпо їй услід. В потемках наспіх одягалися, вмивалися над ночовками, молилися пошепки Богу, поки вона рипнула дверима в кухоньку, а він - надвір. Лише малу часину він і був там, бо Ганна зразу ж почула чиюсь розмову в світлиці, а вернувшись туди, побачила сусідку Явдоху і Карпа.

-Таке, кажу вам, стряслося, що й слів немає, - сплескувала руками гостя. - Ну чисто всіх коней цю ніч покрадено в ГПУ! Ну чисто всіх!..

-Посидьте, Явдохо, я зараз вернуся, - кинувся Карпо до стайні. - Ні, ^: наші, слава Богу, цілі, - вернувся він згодом у хату.

-Не інакше, цигани те неподобство вчинили, - м’яла руку в руці гостя. - Думаю, попереджу вас...

-Спасибі, але я не вірю, Явдошко, що те вчинили цигани, - сів на лаву спантеличений новиною Карпо. - Не помічалося за ними такого зло­дійства в нас, - сумнівався він. - Тут щось інше під їхню личину вчинено.

-Йой, не кажіть, Карпе, - заперечила сусідка. - Не дарма ж цілий день отой Ониськів циганчук Василько коней торгував по всьому місту. Одного купив, а тих усіх видивився та й сторгував, як усі спали.

-Кажете ж, їх покрадено тільки у ГПУ, а Василько там не торгувався, - згадав він, що і до нього навідувався циганчук, але коней не дивився, а лише питав, чи він не продасть своїх. - Онисько та й інші цигани, Явдошко, тим займатися не будуть, а в ГПУ - й поготів. Знаємо ж їх усіх тут здавна, - переконано сказав Карпо. - Якщо це і вчинили цигани, то нетутешні, але і в це тяжко повірити, бо тутешні й чужим того не дали б вчинити, - згадав Карпо враз про дядькового Змія і кинувся стрімголов із хати. За мить Ганна й гостя завважили тільки його спину в просвіті хвіртки.

На велике Карпове здивування дядьків кінь був на місці. При появі Карпа він затупцював неспокійно, застриг вухами, озвірено глянув, зободивши шию, а пізнавши Карпа, заспокоївся.

“Хай тебе, непідступного, не взяли, побоявшись, а чому ж моїх смирних лишили? - роздумував він, припнувши Змія до кінця жолоба, щоб почистити під ним. - Щось тут не так, мабуть. Може, плітку хто пустив, пожартувавши із Явдошкою, знаючи її любов до розносу чуток. Так мабуть воно і є, - здогадувався, поклавши корячок вівса і оберемок свіжого сіна в корито. - Треба порадити дядькові, щоб продали його, бо ще отакого нещастя не вистачало”, - направився Карпо в хату до старого.

-По-перше, небоже, мого Змія, як знаєш, так просто не викрадеш, бо й рейваху на все місто наробить, і вбити може, а по-друге, він у мене постійно на колодці та й не сплю я старістю по ночах, так що... - чистив дід картоплю в мисочку-місюрку.

-Хіба ви сьогодні вже навідувалися до нього, дядьку?

-Сьогодні ще ні, а звечора зачиняв його.

-Як же закривали, коли я щойно заходив, то двері були прочинені?

-А ключ де ж був? - відірвався дід від чищення.

-Ключа не бачив.

-А на підпілку помацав?

-Не мацав.

-Щось воно не те, бо коли б я забув закрити їх, то ключ би стримів у дверях, як завжди, - протер рукавом старий очі. - А ти ж чого так рано до нього, як опечений, кинувся?

-Та ж кажу вам, коней в місті покрадено сю ніч багато, то я й кинувся, як тільки переконався, що мої на місці.

-Це кепське діло, коли покрадено, - струснув навикло дід головою і взявся знову чистити картоплю. - Коли вже прийшов оце, то почисти його належно та дай, помивши, у полову оці очистки в картоплі і в решеті на полиці черствий хліб розімни.

-Уже почистив, дядьку, поклав оберемок сіна та коряк вівса всипав, як оце до вас іти.

-Хто ж, невштепуро безголовий, дає тварині сіно і воднораз сипле овес у жолоба?! - озлився дід Харитін на Карпа. - То, кажеш, ключа немає в дверях? - спитав, відійшовши по мовчанці.

-В дверях немає, а на підполику я не дивився - не здогадався.

-Треба здогадуватися, ковінька його матері, - вилаявся дядько, кинувши з силою картоплину в миску. - В козаках тебе відучили від того, видно, - докорив спересердя. І

-Скільки того діла, я зараз подивлюся, - кинувся Карпо з хати.

В дверях стайні він облапав підлавочок, але ключа там не було, згріб і підставив діжечку, його таки не було.

“Що за чудасія? Де ж він?”- роздумливо поставив діжча на місце і став оглядати все переддвір’я. Ключ той обрадував його, бо лежав на вушаку, де ніколи ні дядьком, ні ним не кидався. Замкнув двері, постояв, поклав його знову на підлавочок і направився в задумі до хати.

-Вовка хтось затруїв, видно, навмисне ото, - згадав пса дядько, як Карпо зайшов до хати. - Коли так, то значить були, видно, гості, матері його ковінька, в мене! А тут же, продай я Змія, то і дня не житиму, бо лише він мене й на світі тримає, - забідкався старий.- Не можу продати його, та й квит! Тобі він набрид, ти може й підбиваєш мене отими плітками, ковінька його матері!?- посуворішав, зміривши колюче Карпа, дід.

-Гріх вам, дядьку, таке говорити! Хто ж я? Та й помочі від вас скільки маю, то чого б хотів вам зла? - образився Карпо. - А що боюся за нього, то таки боюся!

-В тих козаках, що ти побув, усього можна було навчитися, - пішов до печі з мискою Харитін. - Мирона ж твої дружки он на двадцять літ у каторгу всупонили, поки ти за них отам рубався, а вони тут гвалтували люд трудовий. Не прощу вам отого розбрату, скажені, і вмерши. Все забрали, як підмели, статки пограбували, людей нацькували, - лаявся він, поправляючи дрівця в грубі, що ледь загоралися. - Сходи в робкооп і купи мені добрячого замка, бо, видно, ковінька його матері, то не жарт був! Побоялися вони Змія, чи мене пошкодували старого? - доскіпувався. - Ти йди, і щоб одна нога тут, а друга там мені! Гроші на нього маєш? - тяжко сопів Харитін.

-Маю, дядьку! - закрив за собою хатні двері Карпо.

Вияснив він усе належно аж біля робкоопа. Коней у місті покрадено вночі лише в стайні ДПУ та тих, що його служки тримали чомусь дома. Інших коней злодії хоч і навідували, ні в кого не забрали. Карпо купив два замки і спершу припасував дядькові на стайні, а потім те вчинив удома. Коли ішов від робкоопу, то бачив біля ДІУ ораву циган, чув їх шарварок, плачі і диву давався, що невинних циган мордують. Тепер же мив руки від мазути по всьому, бо чув, як Ярися вже кілька разів кликала: “Батьку-у, ходіть обідати!” Не встиг стріпнути та витерти руки, як у хвіртці побачив діда Мусія Квача, дзвонаря на каланчі.

-Ідіть, ідіть, пес припнутий надійно, - пішов Карпо назустріч гостеві, який неквапом роздивлявся на будівлі і порядок у дворі.

-Добридень вам, дядьку! - нарочито голосно привітав старого, знаючи, що той глухуватий.

-Добрий, добрий, сину! - повторив той, розглядаючись. - То ж з отакого печища отаке обійстя зробити! Не кожний і зметикує таке, кажу тобі, - підтримав він якийсь пакуночок під рукою, завернутий у стару клітчасту хустку. - Попрацював ти тут по нікуди, - крутився гість на місці, розглядаючись. - Що то, як є сила, бажання та кміт у чоло­віка! Велике діло ти зробив, кажу тобі! Комуністи більше ламають, а ти, бач, будуєш.

-Чого ви, дядьку, проти комуністів? - вколовся Карпо словами гостя. - Комуністи, як і я, хочуть трудитися, щоб людям жилося краще та заможніше.

-Воно й по всьому видно, сину, - покивав головою Мусій. - До тебе я, - глянув він слізливими очима на розгубленого від його появи Карпа. – Варвара Хорунжа порадила, то може зарадиш нашій біді?

-Послухаю, яка ваша біда та взнаю, чому це Хорунжа вам мене порадила.

-Рідкісний ти господар, то й примітила.

-Так вона ж, дядьку, комуністка, то чого ж ви її ради послухали?

-Трапляються і між вами не бенері, сину, - протер заслізнені очі Квач кутиком хустки від пакуночка. - Дзиґар наш пошкодився і довелось мені години по сонцю та по пам’яті бити, а вона покликала та відшпетила, як якого хлопчиська, ніби моя вина в тому. Саботажником назвала, хоч і вжарт, правда, але боляче, - взяв гість з-під плеча пакуночок. І казала, хай подивиться та, як зможе, й поправить небарно, то ж оце, пробач, молодче, з тим я до тебе, - вияснив гість свою появу в дворі.

-Давайте подивлюся, хоч таких я ще не справляв, - сумнівався Карпо в успіхові.

-Пружина, видно, лопнула, то й спинився, - вивернув Мусій із хустки поржавілі й запилюжені ходики, хтозна й колишні. - В мене є й ще один більший годинник, але й шухляда в нього розпалася, і бебехи випали. Хорунжа радила віддати його тобі, як плату.

-Даремно, дядьку, не принесли, - розкладав обережно Карпо на лавиці принос, - може б поремонтував.

-Та з нас і одного досить. Той у міщаті розсипом на стіні висить, уже скільки я й пам’ятаю. Коли хочеш, принесу його, - видивлявся старий на півники по віконцях. - Добрий господар із тебе виявився, ото б покійник твій батько Дорош тішився, коли б побачив. Аж зазд­рість бере, - знову оглянув подвір’я. - То коли мені навідатись накажеш? - топчучись на місці, видивлявся він пильно на Ганну, що вийш­ла якраз із хати.

-Та я ще либонь, дядьку, не зможу його й перемонтувати, - завагався господар. - Дзиґар же, а не що-будь!

-Я також те говорив їй, нехтемській, а вона і слухати не побажала. Навіть нагримала на мене, як на шпетника, щомов немає на світі такого, щоб ти, як захочеш, не зумів, то тепер, бачу, може, й правда її.

-Перебільшила вона мою могу, дядьку, а годинника отого великого якось принесіть таки, хай подивлюся, - загорівся Карпо і похвалою Варвари, і надією придбати собі до хати таку штуку. - Вони ж чиї у вас там, оті годинники-дзиґарі, дядьку?

-Покійний дзвонар Варлам якось хвалився, що і цього, й того сам Кримський ніби привіз на каланчу, але чого не знаю, то й запевняти не буду. Громадські, гадаю, вони, як і каланча, спокону.

-То що ви чували про ті коні в місті? - запитав знічев’я Карпо у старого.

-І ти туди ж!? Хай вони подохнуть їм, - вилаявся Квач. - Викликали мене до допри, ніби я за варту їм усім, окаянним! А горіть ви на пні, скажені! А щоб вам ні дна, ні покришки, свавільці, а щоб...

-То завтра по обіді й навідайтеся, - пошкодував Карпо, що запитав у старого про ті коні. - Приходьте: як зремонтую, то зремонтую, а ні, то ні, - розвів він руками, завваживши, що Ганна чекає на порозі його на обід. - Приходьте, - направився за гостем він до хвіртки.

-Бувай здоровий, сину! Прийду й принесу того великого, хоч кажу ж тобі, один брухт уже мабуть там із нього.

Мусій зник на вулиці, а в голові господаря зразу ж зароїлася радість і від того, що Варвара Хорунжа його похвалила, і від того, що може таки відремонтує ходики, а ті великі зможе якось купити в старого, привести до ладу і оживити хату тиканням, найпаче для хворих сестри й сина, прикутих до постелей. Їв і не бачив, що їсть, уже полонившись роботою, механічно перехрестився по обіді і взявся до діла.

Довго розбирав, відгвинчував, колупався, мив у гасові деталі, чис­тив напилком і сукном їх, бігав до дядька Харитона по лупу і знову роз­дивлявся, поки таки з горем-бідою зняв, повідкручував, повідгвинчував і знайшов порив у поржавілій пружині. За тим, як вода в лотоці, і день скінчився, і вечір застав його в запамороці, аж не міг сам коней по­порати і послав те робити Тодося. Лише сутінки змусили його, невдоволеного, лишити ту мороку і взятися при каганці за іншу.

Другого дня Карпо прокинувся, як у гарячці, розбудив Тодося, побіг ще в потемках до стайні, але тут же передумав, і як з’явився син, наказав тому порати коней та господарити, а сам метнувся до дядька Харитона, де наспіх сяк-тяк попорав Змія і подався додому, щоб знову засіс­ти до того морочного дзиґаря. Вертів, відгадував, прикладав, свердлив і витирав, мастив у процідженій оливі, складав і припасовував, відкручував і знову закручував, аж поки таки склепав на міді пружини аж шість заклепок, посадив усе на свої місця та дочекався, поки затикав маятничок. І пішли ходики так, що й самсобі не вірив. Втіха, правда, швидко й зникла, бо дзиґар раптом став. Карпо витер оливу геть начисто і собі на радість побачив, що він зацокав впевнено й надійно.

Дід Мусій Квач прийшов аж геть по обіді, коли дзиґар, звірений Карпом по його ще миколаївському кишеньковому, висів на стіні, відмитий, вичищений, як новий. Карпо навіть гирьку-важку на ньому потяжив кусочком відшліфованого до блиску свинцю. Тикання дзиґаря аж дзвеніло ритмічно.

-Таки правду казала мені нехтемська Варвара, - не стримався старий, викушкуючи з отієї ж вчорашньої хустки суверток у міщаті, куди більший вчорашнього, і не зводячи захоплених очей із дзиґаря на стіні. - Таки правду казала, ковінька її матері, хоч я й сумнівався. Карпо вже не слухав, викладаючи отой дорогий брухт на стіл, уважно оглядав його, як тельбухи, крутив і вертів, як дивовижу, складав, огородивши краї стола скатеркою і рушником, щоб не скотилося бодай щось із принесеного.

І в цьому дзиґарі була порваною пружина, крім того, не вистачало кількох болтиків, прокладочок і гаєчок та собачки. Як не вивертав міща, в ньому їх не було. Був з’їдений повністю шашіллю і футляр-шабатурка, колись добротно зроблений і розписаний під кіноваром. Отож, тут же при старому повкидав отой брухт у миску і залив гасом, перей-нявшись новою морочною ротобою.

-То стільки, дядьку Мусію, ви хочете за це начиння огулом? - пока­зав Карпо на все принесене.

-Та що можу хотіти, Карпе? Не моє це начиння, а громадське, якказав тобі вже. Та й наказа ж маю від Хорунжої, то як ослухаюся?

-Хорунжій скажіть, що я взяв цей брухт, як плату за ремонт дзиґаря. То чим маю поквитатися з вами? Адже хтось інший цей брухт давно б вики­нув на сміття, а ви зберегли, то говоріть, що вам за нього дати?

-Якось, сину, не випадає мені чогось правити за чужу марницю, - ніяковів дід Мусій.

-На те не зважайте, бо я хочу купити, а не взяти задарма.

-Так ти ж уже заробив ремонтом більше, аніж вартий цей брухт. Хто його знає, як те поцінувати, - розвів руками в розгубі дід Квач. - Нужда в мене, то може б ти, даруй на слові, мені дашок на ятці полатав, бо протікає? - ніяковів він.

-А та ятка ж у вас дошками наслана? - поцікавився Карпо.

-Та була дошками, а тепер уже й бляшанням, і смолою та ганчір’ям, а все одно тече. Полатати її нічим, і нездужаю вже, - додав, помовчавши. - Геть ти мене в сором увів.

-Гаразд, дядьку. Під вечір прийду з Тодосем, подивлюся, може йзарадимо.

-Пробач, сину, - винувато тер дід лоба. - Я подзвоню п’ять разів та й бігом додому, - почав старий вкутувати в хустку дзиґаря. - Спасибі тобі від громади і від Варвари, бо я таки їй понесу її дзиґаря, якого вона давала натимчас, і скажу, що ти оце виручив і мене, і місто. Незручно мені, бо не лише не заплатив тобі, а ще й боржником своїм зробив, - наклав старого брилика Квач на сиву голову імерщій подався.

-Не зважайте, дядьку, на те, поквитаємося, я в збитках не буду, - проводжав Карпо гостя до хвіртки. Був радий, що матиме оте тикало в хаті та ще із дзвонами, як вияснилося.

Ятка Квачева була зовсім продіравлена не лише на дашку, а і у сті­нах, і Карпо домовився з дідом, що вони з Тодосем будуть тут господарювати без нього, та з тим і направилися додому по матеріал: стовпці, лати, дощини, смолу, клоччя та інструмент, бо глина, околот та цегла в Мусія у дворі були.

Дивно старому було, коли ввечері, вернувшись від каланчі, він побачив знятого верха із ятки і цілу купу навезеного отого матеріалу. Але ще дивніше сталося другого дня, коли навідавшись в обід, він побачив ятку зовсім переробленою, вичепуреною, полатаною і замазаною в стінах та накритою його ж давнім околотом, що аж світився новизною.

Сподобалося старому і те, що дрова від старого даху лежали порубаними в ятці, привезений зайвий матеріал був охайно складений, а сміття і зіпріла гнила покрівля скидана в купку обік, а самих ремонтників не було вже й сліду.

-Добрий син у Христі й Дороша, - подумав старий, зайшовши в хату. - Треба якось хоч подякувати, - подивився ще раз через вікно на ятку і залився сльозами, бо згадав синів Гната й Гаврила, що пішли разом із Карпом у Першім Чигиринськім полку на фронт і не вернулися.

-Ось чому Карпо мені поміг, а не із-за того брухту, - пояснив він собі, і не обідавши, побрів знову до каланчі.

А Карпо, поки отой брухт прокисав у гасові, вже вишукував вербові, липові та вільхові дошки, приміряв їх і обрізував, стругав і гемблював, упріваючи, квапливо точив накутники-багети, вже бачучи готовою шабатурку, і гризся лише одним: де поставити дзиґаря в хаті та на якій підставці, щоб пасувало столові, шафам, мисникові та лавам. Гризло його й те, що вже розмерзлася геть земля не лише зверху та все настирливіше кликала його синичка і на тестеву Якимову нивку, і вже може тепер свою, а колись дядькову Харитонову, і таки на свою, отриману по наділу за козакування.

“Нема часу на розгули! Ой немає! - роздумував, складаючи для висушки заготовки під прес на верстачок. - Доведеться залишити на інший час та погану погоду дзиґаря, бо тепер не до нього, - вкладав виточені накутн­ики нерозпущеними на рівній поверхні, щоб не покоробилися, висихаючи. - Таки-так, не до дзиґаря тепер!” - побіг допорувати коней, кінцево зрозумівши, що треба братися за воза, реманент, збрую, плуга, дряпака, борону та лопати. Того ж вечора поночі біг уже пізно додому аж із Гори з істиком, яким перевіряв мерзлість грунту і в тестя Якима, і в дядька Харитона, і в себе. Рано було ще орати, хоч на південних схилах косогорів і побачив свіжі ріллі, а в місті - покопані деякі грядки й городи.

Наступні дні в Карпа пройшли без пригод, і він із Тодосем від ранку до ночі переглядав, чистив, клепав реманент, змащував його. Потім возили спішно перегній з двору та із яру. Врешті, не стерпівши, таки виорали свій і Пилипів городи, угноєні ще з осені. Мерзлі латки, що попадалися, особливо на місцях купок гною, заспокоювали господаря - він ще не спізнився. Плуг і збруя в нього добре підігнані, а Гривка і Гнідко - цілий скарб, за який він подячливо славив Бога, вже вкотре згадуючи при конях і комісара, який запевняв Карпа, що “продайдуші й пройдисвіти Ворушило і Будьонний приписали собі організацію і створення Першої Кінної”, про що він неоднораз чув і раніше від інших. Карпові було байдуже, хто створив ту Першу, згадав, що Гривка нещодавно погуляла із жеребом, що вселяло надію на буланий в яблуках приплід. Господарські клопоти сплітались у голові в суцільний жмут обов’язків, планів і райдужних сподівань, що росли і множилися до неймовірності.

Настала субота, у пообідді якось зненацька вдарив дзвін до вечерні, нагадуючи і міщанам, і Карпові про спочинок на завтрашній святковий день - зустрічей, відвідин, гостин, смачніших страв чи й випивок, що були тепер у Ганни постійно, бо на прохання Оксани Карпо склепав само­гонний прилад, зробив діжчину для заквасів, і жінки тим зіллям запа­салися перед кожним святом, як була потреба. А була вона ще й тому, що Пилип і Оксана ще будувалися, отож пригощали майстрів, найпаче після роботи.

Тихим розливом святково бовкнув соборний дзвін, Карпо, не скін­чивши порання, понаказував Тодоськові цілу в’язку робіт, а сам поквап­ливо пішов митися, перевдягатися, щоб устигнути в собор ще до початку молитви, як просив його отець Онопрій.

Радувався отому дзвонові і Тодосько, бо міг виглянути на вулицю. А за дозволом матері, як лиш батько вийшов з двору, подався до Лесі Яремівни за книжкою, яку та обіцяла подарувати йому. Вабила хлопчину не стільки книжка, як можливість вирватися з двору-каземату, як жартував він.

Пізно повернувся Карпо з вечірньої молитви. Мовчки вечеряв, тихо помився на ніч, щоб не розбудити дітей, що вже спали. По молитві він нащось взяв із шафи шинелю, шапку і чоботи, привезені з фронту, пере­глянув їх, аж здивувавши Ганну, і поклав на місце. Спав неспокійно, просипаючись, перевертаючись, стогнучи, аж Ганна запідозрила, що він захворів.

В неділю, ще як тільки вдарив дзвін до ранішньої молитви, наспіх попорався і подався на молитву. Вернувся з неї раніше, ніж завжди, і дзвін чомусь дочасу сповіщав про кінець відпра­ви.

-Не дивись на мене загадкою, не п’янствувати йду, - заклопотано зауважив Карпо Ганні, одягаючись у “фронтове”, як ніколи досі. - Будемо на тартаку якусь доповідь слухати. Гість із Харкова буде виголошувати, - пояснив, розчісуючи гребінцем вуса. - Може й загаюсь...

-Я забула тобі сказати, - спохопилася Ганна, затримавши чоло­віка в порозі. - Переказувала Леся через Петрика, щоб ти неодмінно пів на одинадцяту був там.

-На яку, в дідька, пів на одинадцяту, коли зараз вже без чверті! – невдоволено докорив він, ховаючи срібного царського годинника в кишеню. – Як то можна про таке забути! - сердито грюкнув дверима...

В кутку будівель на тартачному дворі Карпо загледів кілька коней. Четверо з них були під добрячими сідлами, а п’ятий упряжений у одноосну розлітайку-двоколіску на гумових шинах з ресорами. Коні мир­но жували якийсь обрік у шкіряних опалках, форкали, переступали з ноги на ногу. Запряжений був накритий рябчаком-рядном.

Карпо аж затримався біля порога “хати-читальні”, розглядаючи отих румаків і пропускаючи якихось лодей у двері. Невдалік коней, як на чатах, походжав молодик у червонокозацькому строї, а другий припро­шував челядь заходити до залі. День був прохолодний, ясний і аж урочис­тий.

В отій залі, що Карпо вступив, було вже повно людей, тихого гомону і урочистості. Лави в чотири ряди заповнені і челядь стояла на проходах попід стінами, сиділа на підвіконнях. На підвищенні, мов на виставочному коні, був засланий червоним полотнищем стіл, за яким стояв у короткій кожушаній бекеші-черкесці недавній Карпів гість Семен Балагура зі збоченою головою, а поряд з ним - миршавий, геть білоголовий дідок з кущистими бровами на маленькому продовгуватому лиці з козацькими опущеними вусами. На одвірках Карпо помітив двох червонокозаків, в таких же шинелях та шапках.

-Ходи сюди! - покликав Карпа Левко, пригрівши для нього місце на лаві. - Чому запізнився, адже попереджали? - докорив побратим пошептом, як Карпо врешті всівся.

-Шановні трудівники, вчорашні козаки та жіноцтво! - оглянув Балагура переповнену залу, що раптом принишкла. - Ми запросили вас сюди, щоб слухати лекцію нашого столичного гостя Аврама Більського, члена партії соціалістів-боротьбистів, який п’ять разів був засуджений царатом за свою діяльність і звільнений революцією. - Тож не буде­мо гаяти часу і надамо йому слово, - підставив Семен гостеві склянку з водою. - Питання задавати в кінці. Вам слово, професоре! - попросив Балагура Більського ще й жестом руки, і смикнувши кілька разів головою, всівся.

-Дорогі товариші! - на диво жвавим головом звернувся дідок до натовпу. - Притомні добродії, як любили колись величати присутніх на зборнях наші батьки й діди. Збірчани, ремісники, кооператори, просвітяни, комнезамівці, воїни, комунари, рільники, городники, садоводи, міщани, лавочники, служителі культів, миряни і члени всіх родин, а найпаче жіноцтво, яке особливо вітаю тут, як тло тра­дицій і самобутностей, що його не всі інші народи й мають.

Карпо, слухаючи старого соціаліста-демократа, непомітно оглянув присутніх і був здивований, що жінок було більше за чоловіків. Зауважив отця Онопрія і титаря-ктитора Микиту Майбу, Варвару Хорунжу, Лесю Яремівну, Ганнину сестру Килину і ще кількох молодиць, що сиділи на одній лавиці.

-Тепер, та й не лише тепер, - виголошував Більський, - ми, завантажені трудом і скрутами, не маємо часу збиратися отак невимушено і великим числом, щоб обговорити відверто по-дідівськи свої лиха і нужди, надії і болі, тому день сьогоднішнього міжнародного свята солі-дарності жінок усього світу, прийнятий у Копенгагені, як і день Паризької Комуни та близький, прийнятий Другим Інтернаціоналом на честь Чіказьких робітників, давайте посвятимо отим нашим лихам і нуждам, оглянемося назад і може заглянемо вперед, усвідомимо, хто ми і де ми є зараз між людьми, на якому шляху і куди він веде нас, - знову примовк доповідач.

-Відтак ми, чоловіки, давайте привітаємо наших тутошніх і нетутошніх жінок із днем Восьмого Березня і Паризької Комуни! - гукнув до присутніх Більський. - Хай живе віднині і довіку жіночий день на всій земл! Встанемо, товариші! - вигукнув він. - Слава жінкам-трудівницям!

-Сла-ва-а! Сла-ва-а! Сла-ва-а!.. - пронеслося невлад по залі. - Жінок особливо завжди поважали наші предки, заповівши те і нам для наслідування. Отож, огулом і зокрема, вдома і на роботі та в сус­пільстві будемо шанувати їх, як рівних, і заповімо те нашим щадкам, як святиню, навіки! - оглянув доповідач жіноцтво, піднявши окуляри в надбрів’я. – Даруйте нам, жінки, молодиці й дівчата, що перейдемо від пошанувань славної вашої статі до поточних сьогоденних моментів і минулих справ та питань, - хитнув головою до зали Аврам Більський. - Мусимо переглянути, рідна громадо, те, що сталося в нас, як воно сталося та чому так, а не інакше. Революція, що повалила російсько-імперську тюрму народів і звільнила їх, закінчилася фактично по своїй суті контрреволюцією, повернувши імперію знову на круги своя, і то тоді, як забрала в нашого народу мільйони жертв його найкращих, найздоровіших інайреволюційніиих представників, а святу землю нашузробила безприк­ладним, побоїщним цвинтарем народів. Так-так, великим цвинтарем наро­дів! – повторив прочулено, підвищивши тихий голос, промовець і змочив уста водою зі шклянки.

- Завдяки кому те неподобство відбулося, питається? Хто був ведучим у революції і хто - у контрреволюції? Ведучими у революції були погноблені народи, в першу чергу, і росіяни, в другу. Наш народ між отими першими був основним і по чисельності, і по революційності, і по утримстві революції! Це неоднораз відмічав у виказах і великий Ленін, який, зорієнтувавшись по переворотові-путчі, що Росія без поневолених нею, а найпаче України, не може існувати, повернувся у своїх діях ізаходах задом наперед та нашими гаслами, лозунгами і плакатами, граючи на нуждах трударів, почав рятувати і спас імперсько-режимно-опричний різновид великодержави, ставши черговим царственним собирателем земель, що в своїй основі на дев’яносто дев’ять відсотків є загарбаними за століття. Це він, Ленін, осудивши імперський царат і великодержавницьке мракобісне духовенство, замінив їх своїми проросійськими прикритими експансивними трактовками і псевдореволюційними кличами: “Пролетарі всіх країн, єднайтеся!”, “Вся влада – радам!”, “Земля - селянам, заводи й фабрики - робітникам!”, увівши паралельно опричні експропріації і наславши в наш край тисячі тисяч чорносотенних заготовачів збіжжя, що відби­рають його в трудівника і щодоби відправляють ешелонами воєнного ко­мунізму в Росію, лишаючи наших лодей на голод і нужду. Це він, Ленін, повторюю, насилом і нахрапом увів до нас смертельну продрозверстку, яка привела позаторік до масового голоду наше населення і була фактично зловмисним наміром російської економічної агресії, окупації, терору, голокосту. Заміна продрозверстки уже ось у так званому тепер Союзі продподатком є другим боком тієї ж медалі, бо є годівлею паразитів, які інтригами і піратствами живляться за рахунок в основному нашого трудівника, громадо шановна. Характерним є й інше: замість ікони царя і проросійського патріархового, тільки інквізиторного бога, партія так званих більшовиків-русофілів і їхніх сліпих поплічників по смерті свого справді геніального вождя оіконює потроху його і як царя, і як бога до культовості, яку впроваджує і піднімає в небо, завдяки імперській атмосфері в Кремлі. Продовжує те тепер уже генсек ЦК Сталін, як гейби соратець його і послідовник. Він же відроджує та скріплює разом з іншими і прицарський жандармський сиск із чорносотенних старшебратців та колаборантів-перекинчиків, куди хижіших, лютіших та звіринніших за свого попередника ЧК, ВЧК і ДПУ-ОДПУ. Сьогоднішній Союз республік і автономій по суті - імперський пов­ністю, права республік - ярлично-паперові, їхні земельні території, що ніби мають належати селянам, як і заводи - робітникам відповідно до кличів, - уже фактично є власністю держави, бо мають передатися артілям, тсозам, комунам іобезособитись, як державні. Новоімперії вже мало того, що вона здирає великі податки на свій ненаситний “живот”, їй треба закабалити і трудівників, як свою власність - і виробничу, і духовну та культурну. Таким чином, поміщики замінюються буржуєм-державою, а трудящі стають кріпосними, - знову промочив Більський уста водою.

Тиша в залі була неймовірною. Левко, Явдоким і Карпо по-різному сприймали оті виголошення промовця, аж не вірячи дечому зі сказаного. Не інакше реагували і колишні червонокозаки, найпаче ті з них, що стали землевласниками по наділах.

-За кількасот літ агресій і анексій чужих земель і народів царатом, - вів далі Більський, - російський і оросієний люд у своїй основі, вічно визискуваний і гноблений, відмовлявся від тяжкої даремної праці на пана, кидав свої батьківщини і йшов на легші хліби до інородців, де ставав опорою влади і користався чужим доробком, як окупант і набрідця, в результаті, у своїй більшості він розучився бути виробнич­ником-творцем на чужій, присвоєній імперією землі, а навчився бути утриманцем, руйнівником і плюндрувальником не лише її, а й місцевого ладу, перелицьовуючи все і вся на свій копил. Особливо те видно сьогодні, коли десятки тисяч росіян, і надісла­них, і ненадісланих владою, кинувши свої убогі отцівщини, найпаче так звані люмпени, заполонили наш край в ЧК, ДПУ і ОДПУ, спілкуючись із місцевими неробами, злодіями і дармоїдами. Не вміли наші вожді вчасно розпізнати облудства більшовиків-старшебратців, не показали належно спілку-пагубу з ним своєму народові, а він, із дідів не маючи державности, гостинний і байдужий до влади, не підтримав їх, повіривши в чужинські брехливі кличі. Отож, і маємо тепер бути в отій же залежі від великоімперів, бо не підтримали належно в свій час свою Народну Республіку, Директорію і Гетьманщину не лише червонокозаки укапісти-боротьбисти, а й есдеки, есери та інші. Правдиво передбачив і описав ще перед світовою війною російський соціалізм наш славний Іван Франко, повторив те бачення для нас голова уряду УНР Ісак Мазепа, знали те навіть Шумський, Подвойський та інші, хоч і запізно вже, бо абсолютична монархія в Росії уже повернулася на царську колію, а українські діячі будуть відсторонені від влади не тепер, то в четвер. І хоч УНР та ЗУНР із Галичиною, Буковиною й угорським Закарпаттям, злившись, об’єдналися, але все це дуже запізніле, а головне - має в противниках-опонентах пропольських, проугорських та проросійських наших лакуз-перевертнів, які воліють слугувати не рідному трудовому людові, а чужинному в чинуванні. Даремні, як на мене, старання Володимира Загайкевича в Астрії, Дмитра Донцова в “Заграві”, домови з Ернстом Зайдером австрійським у Бересті. Нічого не варта і КПЗУ, бо колеться на “Землю й волю” та “шумкістів” із Турянським, Васильком та іншими, вдаючись до інвектив-взаємообраз. І що є та буде вічним у темі наших трудових днів, то це українізація всього населення від малого до старого, що вам і заповідаю робити з усіх сил, добродійна громадо. Адже нічого втішного не домоглися інсургенти-повстанці й Кубансь­кого Краю на чолі із отаманом Василем Іванисом, розбиті українські з’єднання і в Зеленому Клині наСіхоте-Аліні, Станових горах, Амурі, Курі, Зеї, Буреї й Усурі, і то тоді, коли навіть мала Інгерманландія зуміла стати під шведські захисти. Впали Балтська, Баришпільсько-Трипільська, Баштанська, Донецько-Криворізька, Гуляйпільська, Холодноярівська та інші республіки, бо ж у кожній з них, як і у Махновській, були свої Аршинови, Воліни, Артеми-Сергеєви, як рівно ж і в усіх червонокозацьких з’єднаннях аж до Білгородського, що врешті вивертко і метко, нацьковно-ненависно вирішували долю нашого краю на користь великоімперії. Не мені багатьом із вас казати, скільки було отих крутсько-студентських смертельних боїв за волю України, але не менше було наших жертв і при відступах і білих, і червоних імперських армій, що розстрілюва­ли, і приходячи в міста та села, і полишаючи їх у відступі. Незчисленне множество полягло і червонокозацтва, а чого домоглося воно? Ради, як ті ляльки, в руках ЧК були і тепер є в руках ДПУ, не маючи сили хоч якось захистити свій люд від червоного терору нової імперії. Знищені так звані буржуї, як клас, знищена і “дрібнобуржуазна” інтелігенція, а кінця теророві не видно, знищуються укапісти-боротьбисти, інші націонали. За отаманів-провідців годі й говорити, навіть сім’ї та родичі Божка, Балбачана, Ангела, Зеленого, Вітовського, Волинця, Воєвідка та сотень інших запроторено до Сибіру. Для ДПУ того мало, воно готує нові акції проти куркульства як класу,нацьковує нашого біднішого трударя на багатшого, розпалює ненависть між людьми, продовжує кликати народи, відволікаючи їх від насущних нужд, до планетарної революції, організовує через ланки свого Комінтерну вбивства противників, навішує ярлики і таврує їх, як бандитів, - так само, як те робив царат, лише куди в більших масштабах та запов­зятіше. Добродії! Вникніть! Петлюра, Махновський, Винниченко, Письменний, Грушевський, Петрушевич, Єфремов, Шумський, Подвойський, Шахрай і сотні інших народників, соціал-демократів, боротьбистів іменуються буржуазними жовтоблакитниками, незаперечними і владними господарями у нас стають прислані з Росії сискні опричники у галіфе з темносиніми кантами, в гімнастерці або матросці, в шкірянці і такій же джонці,абсолютно бездушні і розбійно-свавільні у своїх вчинках, що затямили слова “спекулянти”, “контрреволюціонери”, “саботажники”, “буржуазні елементи” і “націоналісти”. І це ж лише початки розгулу оцього опричництва, а якими ж будуть його кінці? – спитав сповнений обуру доповідач і оглянувши залу, продовжив.

-Те, що в союзному так званому уряді повністю переважає нині російський етнос, вияснено говорить, що ми є знову в загарбних обіймах насильників-старшебратців, їхніх опричників ОДПУ і під їхнім примусово-союзним патронажем. Підтверджують це не лише пореволюційні свавільно-імперсь­кі дії русофілів, не лише ототожнення новоімперії з росіянами, як гейби найреволюційнішими, а й арсенали клейм, рогів і ярликів, що їх вішають під стягом комунізму на ореоли усіх наших діячів із терно­вими вінками на чолах, які живуть і працюють на рідній ниві історії й культури. Громадо! По всьому, що нищівною бурею пронеслося за сім років по нашій скривавленій і осльозненій землі, що забрало, повторюю, десяток мільйонів кращих і найздоровіших наших народних жертв, слід зробити оцінковий підсумок і кінець-кінцем остаточний виріш у суто народних передбаченнях на майбутнє. Мало лишилося у нас здібних ораторів, не претендую і я на такого, але дозволю собі, при вашій добрій згоді, дещо сказати в цей святковий день, пригадавши і потуги нашого суспіль­ства, і його біди-лиха. Із сімнадцятого і до двадцять третього року країни Антанти та Малої Антанти, а головне Австро-Угорщина, Польща, Болгарія, Чехія і Словаччина в результаті політичної сліпоти і глухоти, які досягли злочинної інфантильності, не лише не допомогли УНР і ЗУНР, як захисному своєму коридорові від агресії Росоімперії, а й знищили їхврешті і ігнорацією, і байдужістю та поміччю білогвардійщині в сьогоденних вигодах, уготувавши неволю для майбутніх поколінь і своїх нащадків. Не мудріші і Великобританія, Франція, Італія, Німеччина, включно із США та Японією, які, мислячи тими ж діточо-політичними категоріями, допомагали в отому нашому вмиранні. Це непоправима їхня помилка по відношенню до інтересів коло ста дев’яноста інонародів, анексованих російською імперією, і до їхніх власних державних. Адже завдяки їхній підтримці білогвардійщини стало можливим реанімаційне відродження і новоісторичення великої розбоєм і держимордством імперії, яка являє світові бандитів, як героїв, узурпаторів, як херувимів-визволителів, катів, як благочинних геніїв-добротворців, злодіїв, як милостивців, дармоїдів-паразитів, як трударів, руйнівників, як творців-будівників... Це завдяки їхнім всебічним помічам новоімперія набуває все більших розмірів і набирає міці уже і в Середній Азії та Закавказ­зі, сягає знову паранойного культу в подобі не царя, то вождя, в образі всеінтернаціонального, але старшого прабратства, його опаршивленої дружби, обрядженої новою комуністичною святістю безумства і абсурду. Відтак, що ми маємо, шановна трудівнича громадо, на святому вів­тарі виборюваного нашим людом життя, його надій по революційному буреломі, в який, повторюю, значно більш поклали своїх всенародних жертв, аніж всі інші народи? З чим ми поляжемо в нам’ять нашої істо­рії? Що ми зробили ічого не зуміли зробити для рідної нашої вітчиз­ни і її щадків? Питань безліч, і відповісти, бодай на деякі, мусимо. Треба не замовчувати, що провідні наші верстви і в минулому, і тепер багато вклали праці, потуг, поту, сліз і жертв-крові на ниві захисту народних гараздів, але результатами похвалитися не можна, бо вони до вбогості мізерні. Про них і говорити соромно, бо віз і нині там, де був триста літ тому. Ми проснулися та зуміли покликати свій люд лише до українізації, освіти, своєї окремішності, і в тому закликаю вас віддати всі сили: одних - на просвітянство, других - на його засвоєння, доки вони можливі і не задушені старшебратцями.

Доповідач говорив, ніби читав, іслова його з виляском відлуню­вали в залі. Тишу порушували тільки нечасті покашлювання.

-Все було, - продовжував свою промову Аврам Більський, - в нашій історії: і героїзм та численні жертви, і небачені нужди та скрути, і лицарські змаги, кров, сльози, піт, як рідко в якого отак чисельного народу на землі. Чого ж не було в нашій історії, або чого було недостатньо? Що привело нас до таких результатів у борні? Як сталося, що ми сьогод­ні, повторюю, отакою чисельністю, на отакій багатій землі трудом наших людей не домоглися своєї державности, не одолівши ворогів? Вглядаючись, аналізуючи все пережите, ми, рештки недонищених народних провідників, приходимо до висліду - в нас не було найперше справжньої народної єдности, яку мали інші, у десятки разів менші чисельністю, не було ніколи, - зітхнув і на мить примовк доповідач, - людяно-добрих сусідів, не говорю за так званих тепер білорусів, бо вони - це штуч­но розділені імперіями ми і навпаки, не було нашого одностаю, без якого ми ставали завжди отими “лебедем, раком і щукою” протягом всієї своєї історії. Бракувало в нас і сильних, авторитетних вождів, які б своєю мудрістю і силою впливу згуртували нас, розпорошених, і повели вперед до незалежі. Їх, наших вождів, знищували сусіди. Інші народи, приступаючи до боротьби з гнобителями, дбали про захист своїх провідців, а ми цього чомусь майже ніколи не робили або робили зовсім недостатньо. Ми часто-густо, нацьковані сусідами, міняли вождів своїх, не даючи їм змоги проявити себе у проводирстві, забуваючи просту істину, що навіть дурний свій безпорядок кращий від розумного чужого порядку. Хапалися ми у своїй більшості і за власні гаразди та підкинуті нам здебільшого ворогами уявні вигоди, допускали зазнайство наших тимчасових проводирів, що зводило людські потуги нінащо. Прикладів, дорогі слухачі, того в нашій історії, на жаль, чимало, коли в результаті створювалися і політичний, і господарський безлад і плутанина, що свіжі у вашій пам’яті, бо в попередні сім літ вони нищили наш народ, ослаблювали та знесилювали його і так званим “гуляйпільством”, і “отаманствами”, в яких був обов’язковим елемент чужого нацькову, розпорошеності і нерозуму, а відтак - жертв і жертв! То ж викажемо прощення всім тим, що стали жертвами і своєї сліпоти, і пройдисвітства ворогів, незалежно від того, за що, коли і де вони по­лягли, вшануємо їх хвилинною мовчанкою…

Не було потреби закликати залу, вона й так була мовчазно зосередженою і від почутого траурною.

-Не забудемо їх, добродії, і перекажемо не забувати і нащадкам, - продовжив сумовито гість. - Дозволю собі вам нагадати, що злочини сусідніх народів, а найпаче Росії, із покоління в покоління проти нас незчислимі, неймовірні, незбагненні ні світом, ні самим російським трудовим людом. Адже майже триста літ ми нищимося в своїх кращих людях і плюндруємося та руйнуємося в наших доробках і набутках імперією, заоселюючи Північ і Сибір для неї. Світ не може втямити цього надлюдського нашого лиха, інакше він би здригнувся від жаху Вальпургієвих ночей та Содом і Гоморр!.. Частину отих жертвенних отаманів-вождів, що героїчно билися і за уявне щастя народу, засліплені темністю, нерозумом і хитро сплетеними нацьковами сусідів, мушу вам нагадати для пам’яті по прізвищах: Петлюра, Коновалець, Драгомирецький, Мазуренко-Кладун, Малолітко-Сатана, Яворський, Зелений-Терпило, Соколовський, Ангел, Григор’єв, Махно, Чубенко, Харченко, Гусар, Щусь, Білаш, Шкуро, Омелькович-Павленко, Петренко, Голий, Гризло, Цвітковський, Мордалєвич, Дорош, Яременко, Багатиренко, Цербарюк, Струк, Кикоть, Левченко, Деркач, Хмара, Клепай, Яблучко, Мамай, Залізняк, Кваша, Завгородний, Степовий, Калиберда, Бондар, Гонта, Христовий, Матвієнко, Вояка, Штепа, Шепель, Складний, Заболотний, Моргуля, Грановий, Солтис, Око, Нестеренко, Поленський, Андрієнко, Батрак, Біличенко, Мусій, Клименко, Усієвич, Гребач, Кречець, Снитько, Кошинський, Булак-Булахович, Голубович, Остапенко, Сиротенко, Часник, Лизанівський, Тимошенко, Букатівський, Гулий-Гуленко, Яворський-Карий, Левицький, Наконечний, Думенко, Пархоменко, Павленко, Зелінський, Яворський, Андрух, Комар, Брова, Зірка, Трепет, Маленко, Лозина, Федорченко, Петриченко, Яковенко і тисячі інших, не враховуючи червонокозацьких... - приспинився траурно Більский. - На особливу сердечну нашу пошану просяться іпонад триста київських гімназистів-студентів віком від сімнадцяти до двадцяти років, які лицарськи полягли разом із своїм провідцем Омельченком у захисті своєї батьківщини під Крутами завдяки підісланцям-шпигунам у їхніх рядах. Пом’янемо ж ці святі жертви мовчанням! - примовк і схилив голову в жалобі доповідач… - Усі названі мною і не названі захисники нашого люду, живі й мертві, навіть червонокозаки, уже онехаєні чи будуть по-царському опаплюжені в найближчому і тим більше, чим вони будуть значніші, якщо не будуть подушеними і забитими, що оті комарми, комдиви і комполки своїми комісарами, як Щорс, Фрунзе, Боженко та інші, ще коли буде використано наших народних героїв і слава їхня стане небезпечною для панування проросіян у нашому нещасному краї. Гадаю, що тепер при створенні “єдиного фронту в Комінтерні” всі інші національні діячі і по закордонню будуть винищені проросійськими агентами та їхніми найманцями. Новоімперія-Росія не може спокійно жити, поки лишатимуться живими впливові українські вожді і за межами Союзу, вона навіть Троцького почала таврувати “за розкол”, боячись його непересічного впливу. Отже, не лише названі і неназвані будуть донищуватися, а й тисячі тисяч їхніх соратців, рідних, близьких і не лише есерів, есдеків, укапістів-боротьбистів, а й більшовиків, які не підтримають імперського ладу, а дотримуватимуться по-справжньому Маркса іЕнгельса чи засад Люксембург та Лібкнехта. Що ми втратили в революцію і після неї? Чого не домоглися в ній? Що лишили поколінням доробити або виправити в майбутньому? – давав запитання громаді і тут же відповідав промовець. - По-перше, ми поклали у світову війну і революцію та по ній біля двадцяти п’яти мільйонів наших синів і дочок, ми позбулися своїх матеріальних скарбів, бо сім років утримували і продовжуємо утримувати ту ж імперію, лише під новими, манливішими атрибутами і регаліями зі старими, давніми цілями, природою і навиками... Я не безпомильний, та, на жаль, в цьому мабуть не помиляюся. Адже вся революція, далека і близька підготовка до неї відбувалися значноюмірою завдяки нашому народові, він був і її натхненником та утримувачем, зачинателем з декабристів, землевольців чи й навіть Чигиринської “Таємної дружини”, він її надихав і він же її повністю виніс у фронтах на своїй землі і своїх плечах, як ні один народ у тюрмонародній імперії-Росії. Ми так і не домоглися з’єднання Буковини, Галичини, Закарпаття, Полісся, Волині, частини так званої Слобожанщини, Покубання, земель у Подонщині, Білгородщині, Курщині, Орелщині, Вороніжчині, Брянщині, Південно-Смоленщині та багатьох кутках, аж до Зеленоклиння, освоєних нашими дідами і батьками в минулому, политих їхніми сльозами, потом і кров’ю, не загарбом, а примусом для “живота”імперії, - щедро ділився з присутніми своїми знаннями Аврам Більський.

-Наші захланні сусіди згодилися уступити наші землі, а з ними і наш люд на них, не нам, а один одному, не в останню чергу тепер ще й тому, що боялися нас, об’єднаних в одну державу, бояться тепер і будуть боятися цього на Заході і Сході у подальшому. Адже об’єднані ми – непереможні: ні Польщею чи Австрією, ні Росією чи Туреччиною, ні кимось іншим. Ось чому, дорогі слухачі, при заміні сатрапного самодер­жавства на великодержавний капіталізм, що відбулася на наших очах, імперія продовжує поневолення трудящих “диктатурою пролетаріату”, ново-імперські деспоти-діячі неослабно-наклепницько обгаджують і обвішують все інонаціональне по духу ярликами буржуазності, анти-народності, ганебності, тішачись інонародними пасивізмами, захистом кожним свого особистого: свого міста, села і двору, а не краю, народу-нації і глибин держави та самостійної державності. Мільйони полеглих інонаціоналів, в тому числі, найбільше наших з вами, не завжди знали в революційній боротьбі, за кого і за що вони боролися та з ким їм треба боротися, не розуміли першочергових народ­них завдань, а будучи щирими, не передбачували чорних підступів інших. А ті інші “народам без землі давали злорадо землі без народів”, розкладали громади, а земельні і трудові статки висотували продрозверстками і продподатками, торгуючи врешті і людськими душами, знекровлюючи нас національно. Брудні пасквілі від самоприсвоєного собі імені світової громадськості, перекрутні трактовки подій, фабрикування наклепів, харак­теристик і оцінок русофіли творили і творять настільки тенден­ційно, перепускаючи все крізь свій панівний світогляд, що інонародні постаті виглядають карикатурами, а факти - химерами в інонаціоналів і ореолоблагодійствами у великоросів. Прикладом тому може бути так званий Закордонний відділ ЦК КП/б/У в чолі із Феліксом Коном і в двадцятому році проти Врангеля, і в Галицькому організаційному комітеті ком­партії, що мав слугувати тільки великоімперії, її престижності і нашій колоніальності. Частішають трактовки ЦК, ніби все, що не підтримує його кличів і дій, є тільки ворожим для світової революції і всіх трудящих на землі. Облуджені пропагандою трудові пролетарі і всередині колоніальної новоімперії, і назовні її зобов’язуються підтримувати розбійницькі дії і воєнного комунізму, і пристебнутої до марксизму колоніальної індустріалізації, як месіанських, бо інакше вони апріорі уже буржуазія чи темні маси під капіталістичним впливом. Ота крилата “диктатура пролетаріату”, що набила трудящим оскому, є лушпинням, що ховає під собою шлях до особової влади нового вождя під іконою Леніна, паразитизм його шпигунської камарил’ї в інонаціональних середовищах, яка цареславством і цареправством, пропагуючи суто російську революційність, переключає в інонародів особистий національний біль на загальномишурний інтернаціональний, то-пак великоросійський і амбітно-прогресивний, - аж запалював очі присутніх, що горіли і світилися йому із зали, Більський висловами.

-Зміщення людських понять із дійсності в мішурність наклепницькими епітетами, шельмувальними ярликами, тавруваннями та опоганеннями противників у пропагандивних кличах і друках зробилося принципним методом прихованої боротьби за одноособову владу вождя-самозванця і самохвальця, як “найвірнішого ленінця і марксиста”. Появляються непоодинокі трюкацькіспроби поряд із кличем “Пролетарі усіх країн, єднайтеся!” відновити великоросослов’янофільство, звичайно, із месіонізмом найпрогресивніших проросіян, як справжніх господарів світу. Просліджується це і в Дванадцятому з’їзді, і в Третьому Інтернаціоналі. Тенденція до великоросійського вождизму, як природної деспотії, веде і приведе до помилування царів-сатрапів на великодержавних престолах і тронах, бо староімперські колії до чогось іншого привести не можуть!..

Карпо слухав професора уважно, побоюючись за нього, незрозумілі йому слова збагувались зі змісту, западали в душу і там чимось лякали, щось міняли, обурювали, бо виходило, що воював він собі на нещастя, а земля, до якої рвався, може бути в нього відібрана чи статок із неї експропрійований. Імперія ж, як вірити доповідачеві, “вертається на круги своя”. Карпо помітив у залі і двох чекістів, що сиділи принишкло в другому ряду, показав їх поглядом Левкові і Явдокимові і дивувався, що ті поводилися спокійно, мовчки, хоч і огладалися час від часу на варту, яка стовбичила в порозі. Вияснив йому і Явдокимові те Левко, сповістивши пошептом, що все ДПУ з міста виїхало ще звечора у Холодний Яр, а ці два бояться озброєної варти професора.

-Бачу у ваших поглядах, добродії, і замішання від мною сказаного, і розгубливу незрозумілість, - слухав Карпо далі доповідача, - чую стримувані вашою чемністю незгоди чи обури. Тому дещо поясню. Чи була революція поневоленим народам Росії необхідністю? Чи була вона справді благовістом? Тільки так, люба громадо! Заскорузлу, вічно кривослівну, агресивно-експансивно-анексичну і тираноблагу сатрапію царів і їхніх віками щедро годованих прихвостнів при лютій і непогамовно-п’яній жадобі до загарбів світу пора було отверезити, звалити і розвалити! То ж хвала і слава революції! Ми, українські соціал-демократи, як і російські та інші, відсторонені більшовиками від узурпованої ними влади насилом і контрреволюційним переворотом, продовжуємо революцію мирним шляхом і будемо продовжувати! Наша мета спільна із усіма знову поневоленими народами, в тому числі, з російським, - відроджувати національно-народну свідомість свою і захищати завойовані кров’ю і жертвами права на своє життя, мову, культуру, історію проти царсько-більшовицького абсолютизму - отого удава, Боа констріктора, що цідив і сотав віками народну кров націй, душив, нищив та зненароджував їх масово у неволі, і нас - найбільше. Сьогодні, дорогі слухачі, в новоімперії дрібновласницький капіталізм, камуфлюючись під Маркса, тужиться замінитися тяжчим, більше знекров­люючим і визискливо-державним, що приведе до минувшини, до різнови­ду кріпацтва і рабства, до смерти людських індивідуальностей у безправ’ї. Соціалізм і комунізм, поки вони в руках русоімперії, ніколи не матимуть нічого спільного зі своїми назвами, бо за їх природою грунту­ватимуться на засадах визиску і насильства, на методах анексування і неділимства, на роззброєнні всього і вся, противного імперії, як би вона ширмово не називалася. Новий Союз говорить, що мати хоч би які зв’язки за те із росіянами, доки вони тримають у поневоленні бодай один народ, - непростимий гріх і злочин. Болюче-облудні факти з історії нас переконують, що всякий без винятку контакт-спілкування з Росією в будь-якій галузі чи сфері обов’язково приховано несе агресію, оплуту, грабіж і неволю. Виключень цьому просто не існувало від часів зародження імперії. Ці особливості і яви­ща є незмінним базисом і суттю тиранічної великодержави, ітак буде аж до її скону, як би довго не довелося трудовому людові його чекати.

-Дорогі слухачі, - по хвилинній мовчанці продовжив Аврам Більський, - підступністю нової самовлади, що, як лялькою, керує нашими радами, диктує, рушить всякі свободи, партії, незалежні інститути методом адміністрування, підтверджує те, що оті зв’язки із росіянами пагубні. Неп, як ви може зрозуміли, є дуже тимчасовим явищем, передишкою для нових форм поневолення, реформація армії та органів прямого гніту і терору ЧК в ДПУ і ліквідація в Україні національних з’єднань та відправка їх решток до Китаю на ведення воєнної революції серед уйгурів говорять про дальніші смертельні акції централізації. На черзі поточного моменту стоїть, мабуть, повтор отого реакційного, як ліберального, поолександрівського послаблення, коли Вільямінов запровадив програму з дванадцяти пунктів для малоросів чи отого давнішого при “першому, що розпинав”, коли наказний гетьман Павло Полубо­ток конав у Петропавловській фортеці, як сепаратист, а в його рідному краї здирщиками велися “перші ревізії”, вивозилися “надійними заготовачами” добра, населялися ними ж міста і села, як наглядачами. Крилатий вислів Маркса: “Нема такого злочину, на який би не пішов імперіалізм” сьогодні - дійсність у нас. Взагалі, типовішого і жахливішого імперіалізму, ніж російський, не було ще на землі, і тільки в цьому його першість та великість. Поневіряючись роками по Сибіру, Соловках при цареві, я мав змогу писати, переписуватись, а дехто із політв’язнів навіть друкувався. Сьогоднішні ж наші в’язні на Аюні в Якутії, Акатуї, Зарентуї чи в Колимі та де-інде ще не можуть про те і мріяти. Тисячі і тепер отих наших послідовників уже там по забіссях, і тру­дяться вони не на благо своїх батьківщин, а на безрозмірний “живот” свого поневолювача і насильника та світового потенційного агресора у всеземній революції, яку започинають вести осередки московського Комінтерну. Взагалі Росія жила із чужих умів, фізичних і моральних інонаціональних сил, привласнень матеріальних і духовних надбань їхніх, все велике в ній є привласненим, награбованим і за інерцією буде тільки таким у майбутньому, бо це характерна особливість її існуван­ня. Прошу вас збагнути та передати і нащадкам те, що розірваний на шмаття, забитий до волячости, обезголовлений сотні разів за віки наш народ не зумів у революцію консолідуватися і об’єднатися для свого кровного захисту в одностаї та односпаї від ворогів-сусідів, але для нас, тепер сущих, відрод­жена надія на краще, бо оживилася окремішність народна, буйно просну­лася рідна пісня, мова, література, історія, мистецтво, автокефальна церква, загально-лікнепна освіта, то ж будемо їх берегти і розвивати, дорогі добродії-слухачі!..

-Всі зусилля, жертви та потуги - наші, як і ненаші, а навіть ворожо-іноземні - лягають на вівтар світового панування імперії Росії, як і лягали до революції. Її імперські товмачі- авгури, підбурюючи, нацьковуючи та шельмуючи поневолені народи, в тому числі й російський, водять за носи суспільства світу й людства так, що тяжко сказати сьогодні, куди вони заведуть його в отій оновленій першопихатості і чванливоті, по смерті Леніна уже й не згадуючи, хоч би про око, великодержав­ного шовінізму. Доля і наших інституцій влади в Україні - уярмлена, залежноколоніальна, провінційна і буде ще гіршого з часом, аж до повного виявлення чорного флірту реакційності, експансивності, русифікаторства, асиміляторства і геноциду Росії, яких нині тяжко навіть передбачити, враховуючи оту глупоту і сліпоту світових і соціалістичних сил та методи й лозунги новоімперії, якими вона прикривається. Наше чергове історичне воскресіння під благодатною хвилею подій, на гребені яких ми могли б підвестися і відживитися, як народ, нами уже напівпрогране, ще й тому, що іноземні держави і на свою біду не розуміють нашого і свого лиха, яке несеться і принесеться в майбутньо­му імперією всім, інтегруючись і інфільтруючись, як ракова пухлина. Влада, що немає над собою жодного контролю, що здатна видавати і міняти закони, не погоджуючи їх зі своїми підданими, узаконювати беззаконня і сваволю, влада, здобута одержавленими тепер пройдисвітами-авантюристами, може дійти у своїй хижій жорстокості і агресивності не знати до чого. Процес об’явленої так званої інтернаціоналізації набуває і русифікації, і асиміляції, бо конституційне право самовизначення народів - паперове, а двопідданство всіх народів веде до вольового переселення неугодних у забісся. Навіть нагадування сьогодні про право нації є контрреволюцією і в зачатті. Отож, дорогі слухачі, соціалізм без демократії, диктаторський та ще в імперофільській за природою державі є явище несумісне, він - видуманий, химерний покруч, виродкове каліцтво, і скільки б його не пристібали великодержавці до марксизму та інтераціоналізму, скільки б на нього не клеїли братства і союзности, він буде сатрапним і деспотичним, як і ота смертельна союзність, найпаче інонаціоналам. Таким чином, вимога повної національної незалежності, своєї форми буття по букві й духові, без крючків-вивертів і будь-якого стороннього тиску - святе право інонародів, хоч і до самої смерті ненависної імперії та зникнення її зі світу! Жити лише із правом на працю та пайку хліба чи за мізерну платню, із правом трудитися до смерти на насильника-поневолювача - це жити в расистському капіталізмі, що не має нічого спільного ні з марксизмом, ні із соціалізмом. В цьому світлі правдивим є оте ленінське, що мовляв, “капіталісти продадуть соцімперії і шнурівку, на якій вона їх усіх перевішає”, і таки перевішає, якщо вони не втямлять, з ким мають справу. Адже соціалізм сьогодні в Союзі - флірт, гра в піжмурки із населенням, в якого плакатами і лозунгами заліплено очі й вуха, - змовк доповідач, оглянувши залу, яка терпеливо світила на нього очима.

-Все більше мелькає в пресі тепер вираз “демократичний централізм” для виправдання і пом’якшення диктатури пролетаріату, а що воно насправді? Та те ж Герценівське самодержавське “художество пануючого клану, після якого соромно бути росіянином”, бо там, де народ, як худоба, належить державі, а не навпаки, він - раб, а в даному випадку ще й жонгльований марксизмом та пролетарськістю у вертепі-державі, що опинилася в руках нікому не підпорядкованих вождів. Наші і союзні стосунки по суті є союзом раба і рабовласника, патриція і плебея, експлуататора і експлуатованого, панівного і підневільного. Адже допо­мога АРА з Канади, США і Європи нашим пограбованим землякам три роки тому до нас не попала. Перебування в союзі з імперією - це вмирання під шум і ґвалт про щастя й благодать у міражнім обарвленні. Із моїх слів і виказувань у вас може скластися думка про мою людиноненависність до поляків, росіян та інших, тому оговорюся. За довгі роки жандармських етапів ікаторг я чимало приятелював із багатьма і поляками, і росіянами та з іншими “гнаними і голодними”, але тих, що співчували нашому безправному суто національному лихові, серед них зустрів дуже мало. Та й ті, коли ставали до меншої чи більшої влади, робилися паразитарними, деспотичними до чужих святинь насильцями, захланцями, свавільцями і зневажниками. Прикладом є генсек Сталін, що починав за здравіє інонаціоналів, а тепер молиться за їх упокій. Пояснюється це агресивно-сатрапним духом цареславства і цареправства, що поєднується із престольністю і тронністю, притаманних за виробленою натурою більше росіянам…

Левко мовчки підштовхнув при цих словах Карпа і Явдокима, а сам, заколисаний за роки червонокозакування демагогічними кличами, тепер всотував сказане доповідачем і відкривав очі на дійсність. В залі панувала така тиша, що він чув, як за вікном надривно кричить синичка: "Пі-пі! Пі-пі! Пі-пі!”, їй заспокійливо відповідає синик: “Віть!.. Віть!.. Віть!”

-Дух отієї натури в росіян - “держать і не пущать”, притаманний престо­лові і тронові, робить кожного, хто наблизиться до нього, деспотичним, бо то єдиний засіб утримати інонароди під своєю зверхністю, годуючись за їхній рахунок духовно і матеріально. Він був і є підспуддям влади, він аранжує союзний оркестр на свій лад, він є і партитурою та камертоном у тому, що погноблені інонаціонали ніби свого власного шляху в історії не мали і гноблива зверхність імперії їм є благоденствієм! Отже, без повного, докорінного розгрому імперії, без її ліквідації для світу та без повного знищення всіх її русофільських кумирних вождизмів і мілітарності поневолені народи в деспотії ніколи не зможуть стати вільними інезалежними. Тяжко мені це вам казати, але це результат неєдності і нашої, і поневолених інонародів у революцію і по ній. Чи є якісь заслуги Леніна в революції? Безумовно вони неймовірні! Але вони поплічні, супутні, заднім числом оформлені спекуляцією і шель­муваннями на суперечностях, нахрапом використані облудними кличами, будоражними гаслами-лозунгами та грою на святих почуттях інонародів і спрямовані у великоімперське русло оновленого самодержавства, при якому змінилися форми і методи гноблення і визиску, але не змінилася їхня суть під “демократичним централізмом”. А так як в російській імперії на престолі може утриматися лише деспот-узурпатор і самовладця, то це лишиться і тепер кінечним, бо іншого без смерти імперії їй не да­но! Нам, соціал-демократам, твердження Леніна про те, буцімто вільна Україна можлива тільки при єдності великоросійських і українських пролетарів, мусить бути доповненим словами: тільки по повному і беззастережному звільненні її від всякої опіки імперії! Тільки при незалежному її політичному, економічному, георграфічному і адміністративному само­врядуванні! Без того вона є й буде за інерцією новопровінцією і новоколонією у великоросій кошарній деспотії!.. Занам’ятайте твердо і передайте іншим, особливо дітям, що у нас із поневолювачкою Росією були, є і будуть взаємопротилежні життєві принципи і засади: в неї - кінцево поневолити нас, а в нас - звільнитися від її гноблення. Вони незмінні для всіх поколінь наших. Втіхою є те, що чимало нас те розуміє, та що ми не одинокі, бо животіє­мо майже із двосотнею отаких же поневолених інонародів. Оскільки мета імперії ще і у нашому винародженні, насиченні нас їхніми адептами, як опорою в нашім середовищі, то й святою є боротьба наша зі шпигунами-шовіністами, якими кишить наш край уже сьогодні, творячи в нас свою погоду. Це завдяки їм у кривавому міжусобстві УНР, Директорія, Гетьманщина, Сибірська, Середньоазіатська та Закавказька федерації дожи­вають в нацьковах, животіючи, Бухарська, Хорезмська та інші республіки. Начальственно-пришибеєвський кретинізм росіян, нав’язування своєї волі і поглядів іншим, премудрепіскарство, ігнорація діалогу і засвоєння лише монологу, своїх мірил і еталонів-лекал є первосуттю та первоосновою Новоімперії. І будь-який колабораціонізм із нею є трансмісій­ним приводом до нашого поневолення і вмирання. Союз - спілка вершника із конем, двогромадянство – шлях до імперства, до безвладдя інонаціоналів, цинічного ставлення і нігілізму до суто свого, базікання про рівність - краснобайство! Новоімперія за інерцією і природними якостями живе і нині деградованою мораллю царственного панування, рабським пацифізмом мас, заколису­ваних мирністю в кличах вождів, які без загарбів не мислять життя! Підсилившись та примаскувавшись інтернаціоналізмом, озасобившись Комінтерном, зовсім незрозумілими для трудящих світу, вона, розфарбована привабливістю, оіконена Марксо-Ленінським культами, баламутити­ме світ, заколисуватиме його для того, щоб кінцево задушити всередині свого черева-резервації і найменші спротиви поневолених…

Більський говорив і говорив, ніби виливав із себе кип’яток на зібранців, і Карпові та іншим присутнім здавалося, що не буде його словам кінця, отак розпеченим у малих сухих грудях, у блищиках-горохах очей під біло-рудими кошмами брів. Мова його, відверта і безстрашна, як дорідні зерна, всім зрозуміла, імпонувала слухачам після отого багаторазового каторжування.

Карпо, сидячи проти вікна, час від часу кидав погляд на дворище тартака, на розкидані внизу за ним полотнища низин за Тясмином із голими яворами, під розлогими кронами яких рябіли хати і драницями дахів, і стінами, зводилися і стовбичили, мов бралися злетіти в небо журавлі від криниць, поки все не переходило аж там під Горою в густу суціль пелехатих хаток-курчаток коло неї, що то ніби розбігалися вбоки, то близилися і спиналися аж на верхи її смугастих крил, мов квочки... Любив Карпо своє місто Чигирин… “І невже ото дарма, як рече професор, погинуло стільки побратимів і ровесників на широко-безмежних полях фронтів? Невже відберуть, експропріюючи, в мене землю, статки і не зменшу­ватимуть, а збільшуватимуть податки? Не може того бути! Він просто обізлений на каторгах чоловік, тому все перебільшує. Розбиті, не одержавши влади, вони - і соціал-революціонери, і демократи, і націонали, і укапісти-боротьбисти, що тепер у своїх рештках об’єдналися, - таки буржуазні, бо не оголошували отого: “Земля - селянам, фабрики-заводи - робітникам…” - плелася в ньому незгода.

-Жовтневий бунт-путч опирався на найганебніші методи і негативні сили суспільства, бо позитивні в них - одурачені і будуть знищені, як використаються, - вів своє Аврам Більський. - Він просотався в чужі середовища страхом і покірністю, терором і демагогією, тиранством і паплюженням, насилом та визиском, сваволею та беззаконням, душачи людську гідність. Гуманність і прогрес замінив тотальним варварством і слово “революція” до нього пристебнуті для злиття понять їх спільності і адаптування. Справжньою революцією була лише лютнева! В путчі-бунті революційність - упаковка, обгортка Церкви, в начинці якої один смертельно вбивчий гегемонізм, а він - заміна одного гніту іншим. Він – неволя!.. Ярмо! Визиск! Сліпі капіталісти світу, антанти, німці, австро-угорці, поляки і врешті Ліга Націй, переслідуючи свої псевдоінтереси, лили воду не на інонаціональні млини пригноблених, а на великоімперські, які мололи пригноблених та перемелють і їх самих у майбутньому. Для новоімперії по-давньому сепаратизм є смертельним. Ще в січні дев’ятсот п’ятого в газеті “Вперед” Ленін настійливо рекомендував своїм агентам Гусєву, Виноградовій, Шварцу та іншим “вести активніше пропаганду в Києві, Харкові, Одесі, Миколаєві, Херсоні, Катеринославі, як найреволюційніших, щоб вирвати ініціативу в сепаратистів, оганьбити чи узурпувати їхні кличі і охорошити їх більш злободенними в поточному номенті, ловити сепаратистів на словах, націоналів ярликувати ганьбою, не виз­навати їх як соціал-демократів і соціал-революціонерів, бо влада Рад належить російським пролетарям, як передовому загонові революції, та тим, хто її повністю підтримує”. Він радив агентам полемізувати тільки в розрізі “двох тактик”, категорично забороняючи ділити проле­таріат за національними ознаками, що являють собою “карикатурні глупості”, та одночасно наказував Сафору з Берна в Цюріху познайомитися з Донцовим, залучити його до спільної боротьби та переконати в її доцільності і тут же - Лолі: "Тішуся, що ви боретеся із Донцовим, бо його лозунги “національної мови й культури” є буржуазним обманом, а виступ пана Юркевича про “націю-міщанство” чи “національні питання” можуть вирішуватися лише при соціалізмі, а не в боротьбі за нього.”

Характеризують його і подальші викази: “Національні мови, культури та інші атрибути - це зашкарублість базік, головотяпство ухилістів, во­ни, як і поділ шкільної справи в Росії, архінедопустимі! Фунда­тором шкіл може вважатися тільки передовий російський пролетаріат і його диктатура”. В наказі дружині Інесі Арманд: “Негайно перекласти на українську мову цього мого листа, підписати хоч би й підставними українцями, - може Лолею – Степанюком, і негайно вислати за кордон зі штампом місцевої пошти на ім’я ЦО”. Отакий же наказ і в Катерино­слав Петровському, в Харків - Гопнер: "…бо дуже важливо тепер, щоб прозвучав із уст українського середовища протест проти сепаратистів на чолі з паном Юркевичем...” Не можу замовчати вам і написаного та присланого ним тексту для виступу в Державній Думі тому ж Петровському, як агентові, чи трохи пізнішої поради тій же Арманд: "…нарочито зустрітися в Цюріху з українськими соціал-демократами, розколоти їх будь-якою ціною, прикласти максимум зусиль для організації між ними хоч малої чвари чи групки антисепаратистів”. Не можу не згадати вам тут і безпосереднього звернення вождя в редакцію “Дзвону” до Юркевича, Донцова, Винниченка: “…спрямуйте ваші позиції в наше русло!”, як і випадів його ж проти Люксембург, яка заздалегідь завбачувала “смертельні, хоч і срібні, обручі” в інонаціональних питаннях у руках імпероросів, підтримуючи українських децистів проти “великодержавного сумбуру” вождя, який передував сьогоднішньому, вже окресленому “демократично­му централізмові” і “диктатурі пролетаріату”.

Цілком слушним було твердження Люксембург про те, що “самовизначення націй істотно існує лише в країнах, що поневолюють нації, і про нього не може бути мови там, де нація і держава є одним цілим...” “Це - ухилізм, тупоумство опортуністів, розтринькування в пересудах сил, бо пролетаріат не може гарантувати ні одній нації самовизначення, як націоналістичного за своїми ознаками! - суперечив їй до хрипоти Ленін. - Пролетаріат задовольнить абстрактна рівноправність націй, а не конкретна і по суті – буржуазна!..”

Таким чином, дорогі слухачі, як бачите із наведеного, українська рівноправність - буржуазна, осудлива і ганебна, а російсько-імперська - передова і прогресивна, бо істинно пролетарська... Ленін тут же постійно і настирливо наказував усім агентам у містах України: “Підтримуйте національні питання, як архіважливі на даному етапі боротьби, схвалюй­те ідеї самовизначення пригноблених націй, але тільки абстрактно”, бо “вимагати тепер використання букви марксизму в націольних питаннях - це іти проти духу марксизму! Це нісенітниця!..” “Тільки клич “Пролета­рі всіх країн, єднайтеся навколо російських соцреволюціонерів, як передового світового загону! - сьогодні неномильний і архинасущний!..”

Подібні дії в переписках, в наказах агентам масово ішли в Закав­каззя, в Азію, в Прибалтику, Білорусію, Молдавію, в Румунію і Польщу, в Чехію і Німеччину, в Англію, Францію, Іспанію та Америку. А чого варта порада Антонову-Овсієнку підписувати всі офіціози, перебуваючи в Україні, прізвищем Овсієнко, а в Росії – Антоновим! Словом, всі методи варто застосовувати, коли вони ллють воду на лопасті новоімперського млина: порожні фразеологічні гасла традиційного великодержавства, залякування людности реакційними апаратниками у всевладнім чоботі ЧК, заманювання невігласів-маріонеток золотими обітницями, єдиноформна уніфікація методики адміністрування, при якій наш патріотизм - буржуазний націоналізм, а російський шовінізм - інтернаціоналізм!

Відрадним явищем у всьому неймовірному протинародному злочинстві є українізація, очолена тепер Шумським та іншими, бо веде до світла наш люд, консолідує наші національні сили, відроджує рідну мову, історію та культуру і допомагає нам бути собою. З огляду на те, що вона дуже тимчасова, бо природний реакційний шовінізм правлячої і гнобля­чої нації її не потерпить, закликаю вас усіх підтримувати її із усіх сил, організовувати лікнепи, вистави, хори, лекції, залучати населення до гуртування, посилати дітей у школи, технікуми й інститути, бо це єдине, що нам дозволено, і треба спішити, щоб належно використати час. Підписання угод між Фінляндією, Прибалтійскими державами, Монголією, Афганістаном та іншими - це своєрідний шлях і щілина до їх загарбання і анексії в майбутньому. Звернення Союзного уряду до уйгурів, дунган, хенців - це крок до нацьковувань мас і розпалювання між ними ворожнечі.

Послані туди тепер війська під командою Примакова є початком експансії, націленої в майбутньому може на Синдзян, Кабул, Багдад, Делі, Тегеран чи на когось іншого, при одноразовому вирішенні поточного моменту нашого національного формування, що не пішло на роздачу землі додому, а послалося натомість із України світ за очі... Як бачимо, всі революційні кличі стають тепер порожніми надуманими поняттями, класові позиції - суто інонаціональними, а всі органи влади - великодержавними, не підзвітними і позанедовірними, бо несуть сваволю, насил і розбій у тозі братства, рівности, слободи і прогресу під стягом інтернаціоналізму. Наші партії не бачать навіть Маркса в діях ленінських проводирів. На їхньому так званому соціалістичному коні грається і ставиться росоімперська облудна п’єса за давнім звичаєм іншими аматорами і уже не під портретом Миколи, а Маркса-Енгельса та Леніна, як продовжувача справи російських монархів.

Карпо слухав і дивувався, де в отакому щуплому, сухому і виснажено­му професорові береться стільки знань, переконливих доказів і розтовкмачень, але при тому в ньому жевріла і невіра до мовленого, хоч і цінилася сміливість бійця, що іде безкорисно у бій. А що бій цей смертельний, Карпо не сумнівався, як не сумнівалися мабуть і інші присутні. В залі поволі більшало тютюнового диму, курці зі жмень палили цигарки то тут, то там.

-Релігії мусять бути лише відділеними від держави, - включився Карпо знову у слухання. - Вони мають бути тільки автокефальними, щоб не бутичужими, а храми нищитися не можуть, як пам’ятники минулого в нас, ми і мислити повинні по-своєму, і творити та надіятись, і мріяти, і тримати родинні зв’язки зі своїми людьми по всіх закордоннях аж до Зеленоклиння. Ми не можемо бути другорядним народом у своїм домі чи освоювачем чужих просторів для свого ката під чужим примусом. Насамкінець, закликаю вас, дорогі мої люди! Будьте достойні вашої прекрасної землі, батьків і дідів! Працюйте, будь ласка, і живіть для неї та поколінь гідно всіма станами і родами. Хай спільне горе вас згуртує, а наші помилки будуть вам наукою. Спасибі за увагу!..

Якусь мить у залі стояла ще зосереджена тиша чи аж напруга. Аврам Більський змочив зі шклянки сугу на устах, потоптався і сів на лавку, ніби в безпораді, та за якусь хвилину, схилившись до Балагури, щось проговорив, дивлячись у стіл, ніби читаючи там написане.

-Казали подавати запитання потім, то можна? - прорвалося після кількох слабеньких, несміливих оплесків із зали.

-Чого ж, - піднявся над столом Балагура. - Давайте питання, але не повторяйтеся, бо у нас мало часу, - показав він щось поглядом охоронцеві, і той, прихиляючись, пішов до виходу.

-Який відсоток сьогодні є компартійців у нас серед населення і скільки з них приїжджих? - причісував п’ятірнею чуба і оглядався питальник на боки.

-Точних даних не маю, - відповів Більський, - але приблизно їх є два або три відсотки і приїжджих із них половина, - чомусь посміхнувся про себе доповідач.

-То оті неподобства, про які ви говорили, чинять три чоловіки на сто? - виясняв отой другий. - Немислиме ж це!

-Цілком вірно те і у відсотках, і в тому, що це немислиме, коли б ми були здруженими, розуміли становище, в якому опинилися, і не були так запаморочені пропагандою, розданою нам землею, фабриками і заводами, заляканими ЧК.

-Ще питання, - прозвучав молодий дзвінкий жіночий голос із задніх рядів. - Чим ті Конституції, що про них ви говорили, погані?

-Конституції аж дуже хороші, коли б вони були законом, а не мішурою, що його підміняє уже й сьогодні свавільне ОДПУ, - подивився Більський на двох чекістів, що мовчки сиділи на боковій лавиці.

-То можна ж домагатися, щоб закон був законом? - нетерпеливилася ота ж молодиця в кінці залу.

-Можна й треба, і ми до того вас кличемо, дорогі слухачі! - перебирав пальцями по столу Більський. - Статті в ній, правда, як у байці, бо одна заперечує другу, а найбільша біда, що вона написана для одурманювання не лише населення новоімперії, а більше для пролетарів закордоння і світової революції.

-То вона ж, як мовите, одурманення і для росіян таке ж? - наполяга­ла молодиця.

-Цілком слушно мислите, шановна, але росіянам не трудовим, а всім іншим, вона не відбирає керівної ролі в державі, не осуджує Леніна в отих діях хворо-заразного шовінізму, а серед нас опирається на них, як на найреволюційніших, хоч дії їхні контрреволюційні за суттю, бо не допускають нашої суверенності у всіх сферах життя. В цьому відношенні конституція - глуз і глум, в який тяжко повірити невтаємниченій людині.

-Ви не згадали про повстання у Петрограді, - обізвалася з місця і Леся Яремівна, пізнана Карпом по голосу.

-Особисто я знайомий із тим із “Ізвєстій”, - зам’явся чомусь професор. - Це було повстання робітників і матросів Кронштадта проти підпорядкування їх Рад більшовикам. Тимчасовий ревком їхніх матроських і солдатських депутатів був обраний із п’ятнадцяти осіб, головою був Степан Петриченко, секретарем - Перепьолкін, членами - Яковенко, Петрушин, Гукін, Романенко, Арешин, Вальк, Павлов, Бойков. То був комітет оборони Петрограда, який сформулював п’ятнадцять вимог. Першими були вимоги ліквідувати ЧК, урівняти харчові пайки, об’явити незаконною централі­зацію влади через комісарів, звільнити політичних арештантів, створити комісію, що засудила б злочинно-свавільні дії ЧК, фельдмаршала Троцького тощо. А доля їх така ж, як і повстанців у опозиції, трагічна - їх розгромили загони Тухачевського і знищили, як контрреволюціонерів.

-З вашої доповіді не ясно, як ви ставитеся до соціалізму, як соціал-демократ і боротьбист? - почувся в залі голос Хорунжої.

-В новоімперії сьогодні вже немає нічого ні Марксового, ні пролетарського, ні соціалістичного, є сваволя і диктатура тічні вождів, що в гризні за владу, як пацюки, погризуть і сами себе, і нас, як ніби їх прибічників, аж поки один із них не стане самодержавним диктатором-царем, насильником, іконою при повному антиморальному режимі і, звичайно, великоімперській гегемонії за передбаченнями Франка.

-То землю, гадаєте, в нашого люду відберуть? - пробасив чийсь голос.

-Статки з неї уже відбираються, невдовзі під якимось кличем відберуть, без сумніву, і землю, але, як видно, не поміщикам, а державі, в її живот.

-Диктатура, яку ви осуджуєте, все ж таки явище тимчасове, бо як же без неї при бандитизмі, спекулянстві, саботажництві і контрреволюційній позиції? - знову обізвалася в тихій залі Хорунжа.

-Бандитизм сьогодні і саботаж якраз і є революційними, а влада опинилася в руках контрреволюції, і в цьому найбільший парадокс. Прикла­дом цього є доля профспілок, які стають ланкою не робітників, а партії, преси, що підпорядковуються потроху партії у її всебічних захланнях. Про транспорт, зв’язок, армію, банки уже і говорити марно, - явно був задоволений Більський запитаннями. - Поки новоімперія повністю не демонтується і георгафічно, і адміністративно, доти вона неодмінно буде тільки контрреволюційною, реакційно-деспотичною і терористичною: і над придушеними інонародами і навіть трудовим російським. Назви її і є, і будуть ще більше лише наклейками й етикетками, що ховатимуть суть.

-Як по-вашому буде трактуватися батьківщина? - почув Карпо питання Килини до професора. - Її вбачають у двопідданстві.

-Мені приємна така активність сьогодні жінок, - посміхнувся Більський, але тут же і спохмурнів. - Для пойнято-біснуватих і хворих імперністю вона по-царському великодержавно-загарбницька і географічна, для чесних трудящих вона патріотично звужена, прив’язана до місця народження бать­ків і дідів. Ми вважаємо батьківщиною і місце народження, і Україну, отож, наш клич: “Волю Україні!” Двопідданство уведене великоросоімперами для того, щоб правторити наш люд, як підданця, на Соловки й Сибіри для створення там благ наглядачам-сискникам і жандармам, для права тих, хто не хоче трудитися вдома і упорядкувати собі життя, а хоче мати змогу вільно їхати до найбільше упоряджених у благоустроях і добробуті та користатися із них паразитарно і не як-будь, а пришибеєво-начальственно.

-Можна? – звівся з лави високий, кострубатий і вусатий чоловік, мнучи облізлу смушеву шапку в руках. - Яка причина, що ми терпимо оте, як мовите, плутократство? Еге ж, яка? - сів він поспіхом, ніби ховаючись.

-Дуже багато їх, на жаль. Перша - вікова неволя, темність і забитість нашого люду, друга - наявність ось цих товаришів із ДПУ, - показав Більський поглядом на двох присутніх у шкірянках, - третя - наша мирність і віра в оте “а може”, четверта - в арештах наших чолових людей, їх знищенні, ізоляції від народу чи завантаженості трудівників наших працею на землі і в ремеслах, п’ята - нужда, що не дає нам бачити навколишнє у животінні...

-Яку подію в нашому, народному, змаганні ви важаєте особливо зна­менною? - це знову той же вусань.

-Їх, слава Богу, чимало, але, - на мить задумався Більский, - Соборне об’єднання земель України в одну національну самобутню держав­ність, що відбулося двадцять другого січня, безсумнівно - одно із них, і мусить бути для нас святим святом на всіх наших землях.

-То державности в нас немає і при нашому уряді? - невгавав той же чоловік.

-Є псевдодержавність, союз плебея-сюзерена і патриція-гнобителяіз пригнобленими, блеф і флер в тумані асиміляції на ділі, буланжизм.Ми є живою власністю новоімперії!

-Чому це змінюють назви міст, вулиць, сіл? – звівся чубатий у вицвілій і витертій геть шкірянці.

-Це природний метод імперії здавна. Змінюючи топонімічні і топономастичні назви наші, новоімперія стирає в нас пам’ять для забуття свого і засвоєння чужого, як їй свого. Це та ж царська русифікація, експансія і анексування.

-Яке ж мусить бути наше відношення до росіян? - спішив той же в шкірянці.

-Тяжке питання ви задаєте, але коротко відповім. Воно мусить бути людяним і дружнім до трудового люду і ворожим до усіх владців, поки вони не відділяться повністю в свою державність, звільнивши всіх поневолених і загарбаних. Цей трудовий народ, попри все, заслуговує на співчуття хоча б тому, що поневолювач ніколи не буває вільним сам. Можна співчувати і тим, що кидають свої рідні місця і пруться до нас та інших інонародів за благами і пришибеєвським станом, як, приміром, хворій скаженістю і несамовитістю людині, яку зв’язують і ізолюють, захищаючи тим і її, і оточення від неминучого зла, якого вона не може не спричинити, хоч би зараженням інших коло себе.

-То, даруйте, можна все-таки хоч якось співпрацювати із росіянами-трудівниками? - звелася несміливо Варвара Хорунжа. - Чи й вони агресивні?

-На жаль, те, що вони за природою агресивні, правда! - обворожив Варвару поглядом Більський. - Та відноситься це до тих, що не живуть вдома і є нашими окупантами і слугами своїх владарів у інонаціональних середовищах. Отже, з тими, що ідуть до нас і є між нами, так чи сяк співпрацювати майже не можна, бо вони не можуть бути недеспотичними, а ті, з якими б можна, винищені вже владою. В цьому відношенні скасування двогромадянства для нас порятунок, а він – гине!..

Доповідач нарешті зупинився, якийсь час мовчав, світив блиском окулярів у зал і продовжив уже зовсім іншим голосом: - “Без сказаного тут наш народ животітиме, надбання його ітимуть утриманцям на загарбні цілі. Союз, федерація, автономія із росоімперією інонацюналів є їх вимиранням! Отож, гірка доле наша, змінися іврятуй наш народ, благословивши його на виживання! Я скінчив і дуже дякую вам за увагу, терпеливість і живий обмін думками та надіями”, - сказав скоромовкою Більський, зауваживши, що Балагура показує йому на годинник, який лежить на столі.

В залі по хвилинній мовчанці зірвалися спершу поодинокі, а згодом дружні оплески. Хтось, пересилюючи гомін, дякував промовцеві і щось бажав, хоч в гаморі оплесків і не був чутим, бо юрма підвелася, зашару­діла ногами, засовала лавицями.

-Дорогі люди! - підняв руку до присутніх Балагура, гамуючи отой вияв подячності присутніх. - Прошу слова! Дайте сказати слово! - повторив він. - Прошу закінчити наше зібрання Інтернаціоналом!

Він першим, тут же, а за ним Більський, потім невпопад і зал завели святе і неспинне, що лягало в душі кожному: “Повстаньте, гнані і голодні, робітники усіх країн! Як у вулкановій безодні, в серцях у нас клекоче гнів! Ми всіх катів зітрем на порох… Повстань же військо трударів!..”

Мелодія заполонила залу, гриміла й ревла трубно, здіймала кожному груди й голоси так, що Карпові аж плакати хотілося: “Чуєш сурми заграли, час розплати настав? В Інтернаціоналі здобудем людських прав!..” Співали всі, співали так, ніби їх хтось довго готував до того, співали не голосами, а душами: “Шалійте, шалійте, скажені кати! Годуйте шпіонів і зводьте нам тюрми...” , “До бою сто тисяч поборників стане! Пірвем, пірвем, пірвем всі кайдани!..” - дзвеніло, поки і стихло у залі.

-Добродії! Дорогі люди! - звернувся Більський, витираючи запітнілі окуляри. - Прошу, на знак пам’яти всіх полеглих за наше життя, заспі­вати ще “Марсельєзу!” Хай вона буде їмнашою молитвою: “Ви жертвою впали в нерівним бою з любови до свого народу, Ви все віддали, що за нього змогли, - життя своє, честь і слободу!..”

-Товариші! Ганьба більшовицькому жовтневому путчеві і його новій кабальній імперії - тюрмі народів!.. Волю і слободу всім і найменшим пригнобленим народам царського і більшовицького тиранично-деспотичного гатунку!.. Слава і хвала поцарській лютневій революції і тисячолітньому нашому синьо-оранжевому стягові! Сил і вмінь вам у захисті рідної землі, її багатств, пісенности і докорінної українізації на всіх тери­торіях проживання наших рідних земляків! – поплескав, звівшись, Аврам Більський у долоні знову, в’яло підтриманий присутніми.

І всі побачили, як заплакав раптом, не витираючи сліз, він, а за ним - жінки та навіть чоловіки в залі, аж поки не завмер останній акорд пісні-реквіуму. Запала неймовірна тиша по тому, переривана тільки шморганнями носів та кректаннями чоловіків. Більський застебнув бабки на полушубкові-бекеші і пішов до виходу.

-Спасибі, добродії! Спасибі! - примовляв він, ідучи між проводирем і охоронцем, який ніби виріс раптом поряд з ним. Присутні давали йому дорогу і в залі, і в дверях, і надворі.

-Хай вас обминає лихо! - гукнула якась жінка з порога вслід профе­сорові і його супроводу, що квапливо направився в куток двору до коней.

Карпо, Явдоким і Левко, поки вилущились із клубу тартаку, поба­чили лише, як дрожки, колишучись на вибоїнах, винеслися із двору. У них поряд із Аврамом Більським сидів Семен Балагура, а чотири вершники, двоє з яких були присутніми в залі, їхали поодинці з боків, попереду і позаду.

Карпо якось таки не дуже згоджувався зі сказаним доповідачем, він дивився та слухав, поволі йдучи із збудженими побратимами, які продовжували пережовувати почуте в клубі. Йому кидалося в очі те, що байдужих між юрмищем майже не було, бо навіть у мовчазних світилися очі чи то від сліз, чи то від збуджености. Пропускаючи із побратимами людей у воротях, він зауважив, як дрожки спершу понеслися ніби до мосту, а згодом побачив їх мелькання між будівлями на шляху в напрямку Черкас чи Дніпра.

-Дуже, видно, допекли цьому дідкові росіяни, - піймав Карпо, як і побратими, обговорення того, що відбулося, двома депеушниками, які спішили з двору. - Більше ж усього про них говорив! А співав “Інтернаціонал”!Дивина та й годі! Чи як тобі здалося, Голику? - питав у старшого молодший.

-Ти, Пожежко, в тому нічого не тямиш. Дідок є справжня контра, але що ми вдвох могли вдіяти, хоч і мусіли? Найкраще зробимо, коли зараз же запишемо, хто був у клубі та що говорив там чи питався. Не темний він, отой дідок, як ми з тобою, брате, от воно що!

-Не кажи так, Варваро, - ледь рухалися вслід депеушникам у приворітні, тихо суперечачи, жінки в табунці, - бо самовизначення Лондонський конгрес ясно і недвозначно, як каже ото професор, обумовив ще у дев’я­носто шостому році, - підсилювала свої слова, жестикулюючи до гурту, Леся Яремівна.

-А оте він удало зауважив і відмітив, що нав’язування свого первородства людям і апеляції від їхімені - дійсно характерна особливість, як і ми тепер бачимо. Я сама це вже собі виводила, - роздумливо зауважила Варвара, не відповівши Лесі.

-Хіба лише те, Варваро, в його словах правдиве? - вставила в мову Килина. - Обман лозунгами і рівностей, і свобод дійсно масовий, бо всі заражені цим словоплутством. А кому це потрібно і хто це витримає мовчки?

-А те всеправ’я, сестри, - встряла в мову незнайома Карпові та побратимам ще молода, в чорному беретику на підрізаних вороних косах жінка, - де воно, для кого воно? Не встигнеш рота розкрити, поцікавитись, а мусиш уже вмовкати... Взагалі, все стало ще гірше, як було при жандармах, і в монастирях обох не комуна, а “кому на, а кому – ні”, - зітхнула і вона і оглянулася на Карпа і побратимів, що йшли слідом.

-Скільки я їх виносила із вогню, дурних, а скільки виходила чи поховала, як і ти ото, Варваро, а тепер бачу: дарма вмерли люди, дарма і я мучилася та інші…

-То із самовизначенням отим у нас уже покінчено гепсом, Варваро? - почув уже із віддалі запитання Килини Карпо, дослухаючись. - В таке і повірити тяжко!

-Яке самовизначення? Влада, як дишло, куди повернуть, туди й вийшло! - зітхнула Хорунжа. -А хто поверне? - чулося запитання Лесі Яремівни.

-Хто ж? Сергій Адамович Бергавінов у нас і бог, і цар, і урядник та суддя, а тепер ще, по оцьому візиті та доповіді професора, буде і дознавачем!

-Що ж ви собі думаєте, куди ж воно дійде отак? - докоряла ота в береті.

-Думали, гадали, Галочко, а воно: тютю! Зникло! Митьком звали! Нема!

-Чия ж влада? Твоя ж! Голова ж все-таки, нехто-небудь!

-Коли б же то моя, - оглянулася Варвара на чоловіків, освітивши приязно Карпа поглядом.

“Видно, таки не так воно щось, коли і ця, як голова, невдоволена,” - думав Карпо, ідучи в ряду із мовчазними Левком та Явдокимом. – “Ага, не так щось”, - зробив упевнений висновок.

-Свого, кхе-кхе-кхе, не бачать, чуєш, і під носом, а чуже їм, захланцям, муляє і під лісом,-сказав ні з того, ні з сього Левко, видно почав­ши думати вголос.

-Повністю згоден із вами,добродію Левку, - встряв у розмову колишній учитель гімназії Кузьма Сидорович Таран, що ішов попереду побратимів із дружиною, також учителькою, Марією Прокопівною. - Ходили при цараті по драглах та плавах, шануючи своїх катів, а тепер загрузнемо в чужість, у багно, якщо не скористаємося українізацією вчасно та вправно і не скажемо свого владного слова. Буржуазним нарекли мене лиш за те, що запитав, куди поділася ота запомога АРА нам, розореним, у п’ятсот тисяч долярів? Де вона в нас, зруйнованих і ограблених? Хто її бачив? Коли і як? А п’ятсот тисяч же!..

-То до чого воно дійде, коли оте все правда, що говорив професор, кхе-кхе? - запитався у вчителя Левко, трохи пришвидчивши ходу.

-Я, голубе, не політик, - спохмурнів Таран. - А буде, думаю, отой паразитизм, що казав Більський, як новий клас космополітів-перескочців із Росії прибуде до нас на блага, бо своїх благ вони створювати трудом не бажають на батьківщинах. Це та ж каста патриціїв буде над плебеями-нами. Та й не нами, бо Комінтерн плазує по світу!

-То не треба мовчати інам, і радам, - викашлював Левко.

-Мирний ми до глупоти народ, недружний, нерозсудливий, іБільський в тому прав!

-Якось дивно, що всі чоновці якраз нині пішли на Холодноярські села. Не може ж бути те випадковим, - вставив Карпо і свої міркування.

-Мабуть не випадкове, Карпе, - ішов Кузьма Сидорович лелекою, хитаючи в такт ході головою й тулубом. - А Більський, кажуть, має дозвіл на оті доповіді від самого Шумського.

-То чоновці його не заарештують? - турбувався Карпо долею іБалагури.

-Все може статися, але Шумський і зі Сталіном, кажуть, у змичці, то побояться мабуть.

Розмова вчителя в путі із Левком перейшла врешті на почуте від Більського. Обидва сперечальники фактично, хоч і по-різному, визнавали, що українізація - єдина дія, якою треба невідкладно керуватися кожному, слідкуючи за біжучим моментом. Карпо не відчував такого ж болю від почутого з доповіді-лекції гостя, не розумів він і багато слів, які вживали Кузьма Сидорович і Левко, нахапавшись їх із газет, читати яких він не мав ні часу, ні змоги. Крокуючи в цьому гурті, він бачив, що подібна суперечка велася і між жінками, які вже табуном повернули у двір до Лесі.

-Може зайдемо і ми ось до Карпа? - звернувся Левко до вчителя.

-Я не проти, коли господар не заперечить, - відповів той. - Ото лише, що ти, Мариню, нудьгуєш із нами неприкаяними? - запитливо подивився Кузьма Сидорович на дружину.

-На мене не зважайте. Я із задоволенням навідаю Ганну та дітей і огляну двір господаря. Кажуть, він у нього, - приязно кепкувала вона, - виметений і помитий.

-Неправду вам кажуть, Маріє Прокопівно, а щоб ви всі переконалися, може підемо навпростець берегом, - почав завертати Карпо із дороги на вологу стежку.

-Добрі шматки ви добавили собі грядок, добродії, - похвалила Карпа і Пилипа учителька, попутно оглянувши оті насипи в заплаві.

-І революційністю, і трудом, і піснями ми стали на ноги, як рідко хто, а вже про поезію, літературу, аматорство та мистецтво, то й го­ворити марно, - вів Таран своє зневіреному в народних успіхах Левкові. - А про сусідів, то і професор, і ти, Пилипе, праві, як і про відсут­ність отого збігу обставин міжнародних. Але зважуйте й те, що чомусь оті обставини дуже довго не сприяють нам, не приходять, а відтак вони є ще й результатом нашої глупоти та невштепурности.

-Проходьте, прошу! - тримав Карпо фірточку на пружині, трохи хвастливо, пропускаючи гостей у двір.

-То про викрадання та присвоєння всього нашого гість, по-вашому, правду говорив? - допитувався Пилип у вчителя.

-Хіба лише нашого, Пилипку? - аж спинився Кузьма Сидорович. - Сотні народів, і вже погноблених, і ще не погноблених, грабуються для російського панства-чванства, - всідався він на лаву в хаті поряд з іншими.

-Правда й те, - продовжив, - що з російськими владцями нам хоч на якийсь час необійдно треба не мати нічого спільного, щоб і самим консолідуватися, і їм дати зрозуміти, що вони, це - вони, а ми, це - ми.

-Це ж буде ворогуванням?! Обуряться, злютуються, озвіряться!

-То ж то воно й є, Дорошевичу, що озвіряться, а чого б, здавалося? І, ба, ти лютуєш на мене, що я тебе чи ти мене не навідуємо? Що сусід твій живе своїм життям, а ти своїм? Ні, бо я живу своїм життям, а ти живеш своїм, а сусіда своїм, а в них ніхто не може жити своїм життям, якщо він не сильніший їх, а тільки їхнім! - почав розглядати захопливо і собі Таран поробки услід дружині, яка, вперше побачивши їх, не маласлів для похвали Карпові.

-Ви, Карпе, справді майстер дивовижний! - похвалила вчителька господаря і пішла, припрошена Ганною, у валькірчик.

-Я дійшов висновку якось, що в Росії жодний великий діяч, гуманний по духові, не жив у пошані та не вмирав своєю смертю, - говорив уже всім Таран. – Отож, Більський рече правду в отому безумовному необхідно-нашому відділенні від Росії, коли ми хочемо вижити як народ на землі.

-А про мандат Леніна, що ото він казав, мабуть вигадав? - спитав Карпо Кузьму Сидоровича.

-Чому ж вигадав? Йому в пеклі підступності доводилося вдаватися до блуду не один раз, - ніби аж співчував Таран вождеві. – Думаю, все Марксове та Енгельсове може бути переглянуте без тенденції і навіть прийнятне, тоді як все Ленінове в часи його влади не відповідне, а лише штучно причеплене та й тільки. Роззброєна по закінченні громадянської війни від власної армії Україна - шляхом таємних убивств рідних конармів, комкорів, комдивів і комполківців, як Щорс, Думенко, Пархоменко, Куліш, Демченко й інші, та перекидів решти їх у союзні формування, як Коцюбинський, Антонов-Овсієнко, Якір тощо, чи відправки червонокозацьких загонів, що не позарилися на землю, для створення революції в Китаї, як Примаков, - доживає останні воєнізовані дні лише в лавах і школах Червоних старшин, які безумовно будуть у найближчім часі розфор­мовані і навіть знищені, як, приміром, Латиські стрілки, що не вписали­ся в ідеали новоімперів.

Оте ж буде і є почасти вже охрещеним упресі сьогодні національним хвильовизмом, шумкізмом та економічною волобуєвщиною, проти яких вис­тупив Каганович, як неугодних прогресивній Росії буржуазних культурни­ків у газеті “Більшовик України”. З писанини цього бомолоха і велико-імперська економіка мусить бути панівною в Союзі, а для обміну досвідом і союзної сув’язі слугуватиме уведення планової міграції в інореспубліки росіян та, завдяки двопідданству і двогромадянству, інонаціоналів у Росію, а для чого, питається? Та для створення штучного, в суто імперському інтересі, русифікаторства інонародів. Примітно, що в тій пи­санині кремлівський посланець-бомолох бореться і проти буржуазного сіо­нізму, посилаючись на Маркса, а за суттю - змагає за дореволюційне рабовласництво і переродження та переведення членів більшовицької пар­тії на колії всевладних проросійських великих владодержців, як основи ленінського вчення, - був аж незрозумілим вислід учителя присутнім...

-Ти чого, Петрику?! - тихо нагримав Карпо на сина, що невпоміт як з води виріс між шафою і порогом, слухаючи. - Геть мені з очей! - сердито повторив він, і той шмигнув у кухоньку, як змело його, аж Тарано­ві шкода стало малого...

Громадка людей у Карповій хаті, як у ступі, товкла ще довго промову Більського, дошнипувалася та виясняла зерна в сказаному, уточнювала і сумнівалася, жалкувала і надіялася на “а може”, поки під вечір врешті і порозходилася, таки вирішивши, що “треба проводити українізацію, а там видно буде”.

Карпо, провівши до хвіртки і подружжя Таранів, подякував їм за відвідини, припросив для годиться не минати його двору, побажав за звичаєм “Ідіть здорові!” та й узявся за порання, бо Тодося весь день, видно, не було вдома. На тому і кінчилася пам’ятна неділя для нього. Почуте в тартаку і вдома не полишало його довго-довго. Воно з’являлося і більше винило його за червонокозацтво, протестувало, аж не було від нього рятунку.

Може б воно і забулося, як все забувається, та вже наступного тижня все місто було ожурене сумними поодинокими тривожними дзвонами із собору і з церкви на Ярах та каланчі, сповіщаючи про чиюсь незвичайну смерть. А слідом і Карпо дізнався, що упокоївся протоієрей Ярема після допиту його в ДПУ. Більше того, начальник допру Бергавінов, як вияснилося, вів ціле слідство про лекцію Більського, викликаючи присутніх на тартаку на допити, і екзарх Ярема звинувачувався в тому, що ніби квартирував того в себе кілька днів.

Жалобні дзвони на честь померлого розбудили місто, бо ж покійний бут праведним отцем, хрестив майже всіх живих у ньому, благословляв, давав імена, сповідав та причащав. А тим більше, що його смерть сталася чи на допиті, чи по ньому, то це надавало і без того важливій події особли­вої ваги. Карпові довелося і хреста тесати, і домовину майструвати, і могилу копати, а потім і мари із мерцем нести на гору, і засипати яму та приохаювати горбик над покійником.

Виконуючи оте все, він увесь час чомусь думав, щоімудрий протоієрей пошився та вчинив гріх, як і мати та він, Карпо, не благословивши тоді Андрія і Лесю на подружжя, бо жили б вони оце собі, діток кохаючи, а так лише гріх непростимий усі взяли на душі. Отой гріх тепер лишив­ся тільки його, бо й мати, іекзарх пішли зі світу, а його лишили спокутувати провину, не знати і як довго. Дошкульним було й те, що обізвав їх трьох безрозсудними тоді тесть Яким, нетверезим бувши. “І Більський на тартаку оте ж слово вжив до нашого народу,” - вернула пам’ять Карпа до особи лектора, - і Ганна та Килина нас осудили, і Пилип мені того не може простити, і виходить так, що я не лише в козаках злочинно свій люд убивав, як говорив Балагура, а й брата убив...” - ніс він у душі вже й додому із цвинтаря отой гріх.

Усе більше весніло, час приносив події за подіями, робота чекала його рук і вдома, і в полі, а допомагав же ще й Пилипові та Оксані докінчувати хату вечорами та прихопками. Якось прибігла до них двоюрідна сест­ра Дарка і сповістила про смерть дядька Харитона. Ішли спішно з нею до покійника мовчки, а дзвін в соборі моторошно і ожурно звинувачував Карпа в тому, що мало бував коло покійника останнім часом.

І знов тесав і стругав у докорі собі, знов копав яму, знову ніс із сином Дарки домовину на оту ж гору, вперше при тому зрозумівши, що хоч і кляв його покійник за червонокозацтво, але поряд із тим може більше й любив, бо вже й без пам’яти вимовляв його ім’я, хоч і стояла в його головах рідна дочка Дарина.

Як схоронили вже дядька та йшли із цвинтаря останніми Карпо і син Прокіп додому, бо опоряджували гробик, Прокіп зненацька став клясти і себе, і Карпа та Пилипа, і всю козаччину за отой же нерозсуд та так схоже із Більським звинувачувати свій люд, що Карпо аж диву дався.

-На пти ж звели отаку революцію і зорганізувавши її, і піднявши, і винісши на плечах та прогодувавши не лиш хлібом насущним, а й кров’ю та тілами своїми, - переконував він Карпа всю дорогу...

Духовний заповіт - тестамент дядьків Харитонів і обрадував неймовір­но Карпа, і потвердив, що покійник любив його більше, ніж своїх дітей, бо передав йому і обидві нивки в полі, млина та Лісок, і навіть обійс­тя та садибу “до повороту із Соловків негосподаря Мирона”. Прокопові та Дарині заповів лише гроші, “одержані за Змія та надбані тяжкою працею, в кандійці-мисці у запічку”.

Прокіп, що кінчив університет у Петрограді і був у Шахрая комісаром Кубанського полку, а пізніше посланий Наркомосом туди із дружиною з Харкова вчителювати і проводити партійну українізацію, про спадщину і говорити не став із Карпом, бо був не лише байдужий до неї, а тестамент батьків звільняв його утішливо від клопотів. Більше того, Карпо у розмові здогадався, що і тестамент отой батькові писав мабуть Прокіп, радившлись із Дариною. Отож, і двері хати та стайні, і брами клуні дядькової Карпом Янчуком були забиті тесом і використовувалися ним лише грядка та сіножать в цьому обійсті. Отак поминув Карпа і цей клопіт, зробивши його уже майже багатієм. Лісок, правда, він поділив надвоє ще при Прокопові і Дарині, узявши в супрягу Пилипа на радість брата і Оксани.

Ще не вляглося те по від’їзді Прокопа, як Тодосько, якось прибігши від тещі, сповістив про інше: “Баба вмерли! Чуєте, батьку, баба вмерли! Я за наказом дідуся вже збігав і до соборного дзвонаря, і до діда Квача на каланчу, щоб дзвонили на похорон,” - витирав він заплакані очі. Карпо випрягав коні, та так і не випрігши, по­казав на них синові і пішов притьмом до тестя.

Хоронив тещу аж гріховно, бо її смерть відірвала його від роботи, якій не бачив і кінця, а по погребі в перших поминках подумки вирішував долю немічного тестя, якого годилося б забрати із самотнього обійстя комусь із дочок: Ганні чи Килині.

-Не гризися, - ніби відгадала його клопіт Килина. - Ми з Василем забираємо батька до себе і продаємо обійстя, а ви берете поле, бо покійні мама заповідали його Ганні.

Карпо вдячно подивився на мовчазних Ва­силя та Килину, подякував і побрів стомлений додому. Поля отого, що віддавалося йому, було всього десятинка, він же її і обробляв уже кілька літ, але тепер вона відходила у його власність, і те радувало, бо вже думав, що восени треба її краще угноїти, а горби на ній розорати поволі, вирівнявши.

Все літо Карпо, що б не робив, а в очах стояли покійники, і всі доко­ряли йому за щось, а крив усе те чомусь Більський, списуючи всі його довгорічні потуги не лише нанівець, а ще й на шкоду лодям. Списували оте і допити, що тяглися все літо в людей, які були на доповіді Біль­ського. Допитували не лише Михайло Зрайко, Юхим Гудзенко, Йосип Солонько чи Денис Міщенко, а й одепеушники із Черкас: Бергавінов, Петришини, Симорозов, Орлов.

Карпові вони згаяли цілий день, бо викликали на ранок, а допитува­ли аж вечером. Грубість, хамство, чванство, погрози, обізви його буржуазним елементом і агентом контрреволюції при матерщині були доказом того, що Більський говорив правду, як і Прокіп, що революція дійсно перевернулася в контрреволюцію та ще була куди хамішою, аніж царська.

“Чому я все-таки не знаю навіть того, що знав геть темний дядько Харитін?” - питав себе Карпо наступного дня по допиті і, спльовуючи в руку, стискав топорище і тесав дуба, аж тріски летіли. Він уже “горів”, як казав Явдоким, забаганкою переробити подарованого покійником млина на Горі. Переробити, щоб не стало, домовився з Шимоном та Тевелем про позичку в них грошей на каміння, обдумав заміну старого та придбання нового всілякого начиння, видовбав за вечори навіть ступи в колоді дуба, як у маслакові, та взяв їх в замки й обручі... “Що ви там не кажіть, а живий живе думає, і так воно було, так і буде”, - подумки відповідав уявним опонентам Карпо і відпилював та тесав, стругав та довбав, уже в здогадках знайшовши полегшу від безгрішшя. – “Дам обидві шафи, мисник та лави, порося, що Оксана подарувала весною, то може з позичками і стачить. Шкода, що ніяк не напитаю добрячого каміння”, - клопотався, а наступного ярмарку в місті оголив геть хату, аж Ганна не стримала ридань, бо потяг та поклав до отих доробок на фіру порося і повіз усе те на базар у неприкаянні.

Громохко в хаті-пустці від голості, зате десь за два тижні Карпо із Тодосем, Пилипом, Левком та Явдокимом по трьох днях відсутності, приправили на двох найнятих у селі волових парах і каміння аж із Олександрівки. Каміння зовсім нове, заздрісно добре, як запевнили всіх чинарі, що навідалися подивитися та допомогти його вивантажити Карпові коло млина.

Як не було ото лунко-дзвінко в хаті, бракувало харчів і всі жили в голоді, але Карто ходив і робив усе таким утішеним, як ніколи. До радості від удачі із камінням приєдналася і ще одна - Гривка привела лоша, щоправда не таке в яблуках, як сподівався, але ж... “Викрутившись із боргів та трохи розжившись за рік-два і до пари йому куплю,” - втішав себе, і в уяві бачив ресорну тачанку з точеними і розписаними шпицями, легку, як пух, та впряжених в неї коней-зміїв, як отой, що був у дядька Харитона, якого він продав таки Семенові Балагурі. - “Назву також Змієм,” - хвалився, аж приятелі і знайомі із нього кпили, і таки назвав невбарі.

І як є в людини щастя, то воно є, бо таки якогось тижня попалося запівдарма вже і друге лоша зненацька, мов замовлене. Сказилася в чоловіка кобила, і ветеринар-коновал її умертвив, а лошати не було чим годувати, бо було ж майже одноденком Змієві, то Карто радо взяв сіреньке, в яблучках, як Боже послання, підпускав його до повного вимені Гривки, відтягуючи її рідне, і з горем-бідого таки прийняла вона врешті і його, як своє.

Зтоді Карпо працював ще заповзятіше, бо ж доля йому допомагала так, що лише не лінися, працюй та бери від неї, доки має, все, що тобі зама­неться у твоїй завзятості. Не лінилася й Ганна, знову набравши всіля­ких замовлень і на пошиття, і на в’язання в’ятерів, і на прання та вишивки. Клалася на сон у запівночі. В’язали в’ятері та кошики вечорами і Тодосько з Домашкою, а прядиво м’яли Петрусь та Ярися. Карпова сестра Домка догорала зі своїм племінцем Грицем, в сухотах росли потроху Тетянка і Лідуня, і простора хата на десять душ ставала для родини тісною.

Все літо по привозі каміння Карпо “згорав на пні”, як говорили всі, що знали Янчуків. Рештки дядькового Харитонового млина лежали уже купою дров, а на їх місці зводився, як із води, почавшись із основи-вінця дубового, новий, що пах дубом і Карповим потом, вітряк. Допомагали Кар­пові ті ж Левко та Явдоким і вряди-годи Пилип. Коли помічники вертали, як вечоріло, додому, то господаря приводила в хату ледь живого північ, а були дні, що він і спав коло будови, не маючи сил іти додому.

Господарство і родина, хоч Ганна була вже знову на передпологах, тепер було полишене на неї, коні доглядали Тодось із Петриком під командою матері, поле пололи також вони, бо Карпо не бачив сві­ту і людей за млином, який, правда, неймовірно швидко ріс на очах містечан, маячачи на горі. Все було б для Карпа гаразд, коли б не отой лікнеп, що зобов’язував і його вчити малих грамоти-азбуки, читання і письма по хатах.

Як Карпо не відкарацкувався від того разом із Ганною, та Варвара і отой же Таран таки змусили його проводити навчання в недільні дні і вечори. Карпо навіть шашки і шахи поточив та вирізав учителеві, надіючи­сь позбавитись лікнепу, але Таран шахи та шашки взяв, а лікнепу не скостив, бо відповідав перед міськвиконкомом за лікнепи всього міста. Полегшувала Карпову долю у вечірні години, правда, Марія Прокопівна. Таким чином, завдання партії у місті виконувалося ретельно.

Були прямо загатними перешкодами, що заважали Карпові націлено заздалегідь трудитися, нерідкі цього літа дощі та грози, хоч, правда, під час затяжних їх він спішно перекочовував із інструментом додому і тесав, стругав, гемблював чи клеїв меблі, потроху обладнуючи і обстатковуючи хату куди кращими поробками за ті, що продав. Його столярка п’янко пахла ароматом дубової кори, пареної лози, живиці та лаку-кіноварі.

Обурювали Карпа завжди короткі йому дні, і хоч любив дощі та грози - ознаки врожаїв, та попри те і злобився на них, коли вони надовго залягали, молячись Саваофові, як то запалювалися бискавки жирандолями-ясами, то гасли, несучи за собою дальніші чи ближчі гуки і торохкання громів...