У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший

Секція 11. Просвіток

Те, що вже геть пізньою весною того голодоморного року Петро Янчук був у безпам’ятстві привезений до лазаретика старшим чабаном дядьком Гнатом і за неповний місяць, видужавши, став членом пастушої сім’ї і повноправним мешканцем, як нібито Гнатів племінник-небіж, просторого куреня, складеного чабанами концесії із пресованого сіна на пасовиську, було доленосним у житті хлопця, що за пару місяців так і не спромігся добратися до своєї тітки Варки.

Вирішилася його доля, по-перше, завдяки його прохальному клянченні дозволу – за намовою дядька Гната – в управителя Франца Францовича, а по-друге, внаслідок наполегливого клопотання за “бідного сироту-мученика” вівчарів, що бачили у хлопцеві поміч собі: як чабана чи посильного у стан до крамниці.

Та концесія являла собою німецьку оренду з часів НЕПу понад ста гектарів землі навпроти Кропоткіна по той бік Кубані. З десяток німців руками сотень найманих сезонників із місцевих голодних козацьких сіл і станиць та їх родичів аж із України вирощували небачені урожаї пшениці, кукурудзи, сої, соняхів і випасали отари із понад двох тисяч тонкорунних овець. Крім того, для власних потреб там оброблялися грядки з овочами, вигодовувались десятками свині, утримувалися в неменшій кількості молочні корови, функціонували також їдальня, пекарня, літня й зимова мийні, пральня, крамниця, тощо.

Все оте хутірське господарство розміщалося в довгих легких бараках, де для кожного сезонного робітника передбачалася чиста білизна й постіль із сінним матрасом і подушкою на окремих нарах, у кількох будинках для німців і постійних робітників, в конторі й лазареті, у господарчих будівлях, гаражі для п’яти бортових машин і однієї легкової. Над Кубанню був установлений двигун, який удень качав воду для поливу грядок і напування худоби, а вночі виробляв електроенергію. Скраю стояв дім управителя, де той мешкав із родиною…

По отій утечі із гроту з Петриком відбулося все так. “Кері”, знаючи про його тітку в Зеленчуці, кинулися до поромщика, перебралися через Кубань і таки знайшли його, сплячого, під дубом. Був би йому кінець, бо таки встигли всадити йому в горло “перо”, але, на Петрикове щастя, їх відігнала гавкотом вівчарка Ельза, що пастухувала коло концесійної отари, і не лише перешкодила їм дорізати жертву, а ще й покликала чабанів, які й віднесли його, закривавленого, до амбулаторії.

Там рятівницею хлопця була лікарка: вона не лише надала йому допомогу, а й заступилася за нього перед управителем, назвавши його ім’я й прізвище і вказавши, що він родом із Чигирина, що виявилося вирішальним для його подальшого перебування серед чабанів. Лікування в лазаретику разом із добротними необмеженими харчами швидко поставило його на ноги. Єдине, що було для нього нестерпним, так це щоденне триразове приймання риб’ячого жиру, тому він дуже зрадів, нарешті вирвавшись із лазаретика на пастівник.

Якось по обіді Петрик зібрав свої речі (валізку зарізяки, дякуючи вівчарці, не встигли вихопити в нього з-під голови), і дядько Гнат повів його до пастухів. Курінь оп’янив його духмяним запахом прілого сіна. Один із чабанів місив на дощині тісто на галушки, в тагані на розсошках кипіла овеча юшка-щерба, і хоч Петрик тільки-но пообідав, вона йому так смачно пахла, що хлопець, вічно жадібний до їжі, знову нестерпно захотів їсти.

Поряд із куренем біля слупа хрумкали із яселець сіно двоє припнутих осідланих коней, і Петрик здогадався, що один із них – дядьків Гнатів, а другий – кухарів. Звіддалік до довгих неглибоких корит із водою, виставлених біля куреня, наближалися велетенською сивою хмарою отари овець, і Петрикові здалося, що то не вони рухаються, а він – разом із куренем і кабицею. Мирні тварини чарували хлопця своїм виглядом, але й викликали співчуття до себе. Пригнавши овець на водопій, два вершники-чабани під’їхали до кабиці, спішилися і привітали Петрика, як свого, лишивши отару під наглядом чотирьох вівчарок, що дивували Петрика своєю вихованістю.

Скоро в таганкові закипіли галушки. Дядько Гнат, пославши на травицю біле простирадло, наказав Петрикові винести з куреня туго звернуті сидуни з сіна та череп’яну миску з ложками. І врешті чабанська сім’я взялася за командою дядька Гната до вечері.

Петрик із чемності останнім зачерпнув із миски галушку, постудив її і, не кваплячись, взяв до рота. А як так сталося, що він тут же нею подавився аж до задушшя, він ніколи й потім не міг собі пояснити. Дядько Гнат бив і турсав хлопця в спину та в груди кулаками, аж поки та галушка не проковтнулася і геть посиніле обличчя Петрика не стало набирати нормального вигляду. Того вечора Янчук, проклинаючи себе за жадібність, із риданнями відмовився від вечері і заснув так.

Вже з наступного дня хлопець разом із чабанами сміявся зі своєї пригоди, підміняючи щодень іншого пастуха-вершника і не забуваючи щедро підгодовувати Ельзу, що врятувала його від смерті. Життя його незабаром увійшло в озвичаєну колію. Крім чабанування, до його обов’язків входило перевезення білизни у пральню і назад та ходіння до крамниці за тютюном для пастухів. Скоро Петрик став незамінним, що зауважив і управитель, навідуючи отару.

Обійшовши концесію вздовж і впоперек, Янчук мимоволі зауважив разючу різницю між її полями і колгоспними: концесійна пшениця колосилася в людський зріст, а колгоспна - із пустими волотками замість колосків – ледь до колін йому доставала. Так само відрізнялися і поля кукурудзи, і грядки з городиною.

Вечорами, як стирлена отара надійно охоронялася вівчарками, Петро Янчук при свічці вкотре майстерно оповідав чабанам на їх прохання про своє життя і мандри або читав принесені зі шкільної бібліотеки книжки. Дядько Гнат розказав, що книги, підручники і шкільне приладдя щороку безоплатно присилав до школи Скрипник із Харкова.

Радо виконуючи і пастуші, і найрізноманітніші господарські обов’язки, Петро Янчук через якийсь місяць познайомився із Лізою Аврамівною, що була і вчителькою школи, і вихователькою управителевого сина Ганса. Знання Гансом української мови викликало в Янчука заздрісне бажання і собі вивчити отак же німецьку – від Лізи Аврамівни і другої вчительки, що на час навчання приїздила з Кропоткіна.

По суботах працівники концесії мали робочий день лише до дванадцятої години дня, після чого йшли витрушувати постелі, митися, міняти білизну, перевдягатися і отримувати у скарбника-німця зарплатню за тиждень. Як випадав жереб, Петро й собі вечорами не без цікавості дивився з ними німе кіно або слухав виступи концесійних аматорів. В неділі робітники йшли до писарні – легкої скляної будови, де писали листи до рідних і знайомих. Янчукові поталанило допомогти не одному з тих, хто був неграмотний, заробивши писанням навіть на власний гаман і цукерки.

Якось, вкотре нагадавши дядькові Гнатові про тітку Варку і Тимоша, Петро одержав двотижневу відпустку і можливість врешті їх відвідати. Була якраз субота по обіді, як він вийшов на шлях до Зеленчука. Проходячи повз кукурудзяні скирти серед широкого рутого лану лапатої рицини, крім неймовірного смороду від трупів, що так і лежали неприкопані, він відчув ще й запах їдкого згару – всі сім горіли, вже ніким не вартовані. Від дядька Гната він знав, що в Зеленчуці дуже багато людей вимерло від голоду. “А якби їм роздали оті качани, того б не сталося,” - з гіркотою усвідомив Янчук.

Підвечір хлопець знайшов потрібну хату, дізнавшись від дівчинки-сусідки, що вони скоро прийдуть з роботи, що тітка Вустя Скачиха вмерла з голоду, бо була стара, що тітка Варка в’яже снопи, а Тиміш правує кіньми на лобогрійці. Посеред їхнього двору біля корита з болотною травою стояла прив’язана корова, а на віддалі від неї було припнуте теля.

Появи господині Янчук чекав недовго. Скинувши зі спини рептух-рядно із травою, вона тільки охнула, впізнавши його. А як оповів свою історію, поскаржилася, що не має навіть чим його пригостити, бо снідають і полуднують із Тимошем у созі, куди ходять на роботу.

- Слава Богу, отелилася нарешті корова, маємо молоко, то зараз видою і пригощу тебе, - кинулася тітка Варка за дійницею. – То, кажеш, забрали у вас мою грядку з городиною? – цівкало молоко в цеберко біля її колін.

- Все усуспільнили, де люди померли.

- Так само й тут було: все у всіх вимели на заготівки лишків. Кукурудзу в качанах, правда, заскиртували і охороняли від голодних людей, аж поки ті не обклали її своїми трупами і вона врешті не загорілася... Тепер ось жнивуємо за сніданок і полудник, - похитала вона головою. – Навесні, правда, Тиміш накопав кротів, то їхні шкірки у заготконторі пару разів отоварили йому борошном, а на третій раз на нього напали якісь бандити, борошно відібрали, а його геть побили, - поскаржилася гірко… – Кажуть, із Кубані за наказом Кагановича ще за холодів двадцять сім станиць вивезли, а у березні, вже за Постишева, із трьох найбільших станиць - Полтавської, М’ясівської і Урюпинської – аж сорок шість тисяч душ безвісти запроторили. Тепер, кажуть, по Кубані лише печища чорніють та шакали у бур’янах колишніх обійсть гавкають.

- Хліба ось буханець передали вам чабани, - поліз Янчук до валізки.

- Це концесійний? Боже, коли то ми вже свого діждемо?!. Мого Тимоша не взяли в концесію, а тобі, бач, поталанило… З’їж, хлопче, цього хліба з молоком, бо у нас більш нема чим тебе пригостити, - подала вона Янчукові кухоль. – То, кажеш, дід Самоха хоронив твою матір?

- Були слабі, то яму копав я їхньою лопатою, матір у рядні ми несли із хати удвох, засипав я, а дід тільки хрестик із гілок зв’язали і в головах устромили.

- За що ж, Боже, людові нашому отака кара?! Чим ми прогнівили тебе?!. І що ж вони, оті зарізяки, із твоєю шиєю зробили? Спотворили вроду! На все життя тобі той знак лишиться…

Не гостив Янчук у тітки Варки двох тижнів, бо швидко зголоднів на колгоспних сніданках і полудниках, які отримував, підміняючи Тимоша на лобогрійці. І як тільки Тиміш виміняв борошна на шкірки із кротів, яких викопував і по пару десятків за день, Петро, лишивши тітці Варці ще й кусник свого мила, вернувся до концесії.

І дуже вчасно, бо на другий день починалися жнива, і дядька Гната з напарником було покликано в поле. Петра розбудили рано, від сьогодні його місце ще з двома чабанами було біля отари. Ганяючи верхи, він чув, як спершу на протилежних кінцях пшеничного поля зататахкали косарки, а потім натужно загула, часом аж стогнучи, молотарка на току. На розчищений і утрамбований тік молотарка була привезена і припасована до двигуна заздалегідь, на пшеничний лан з одного боку ще зранку прибув тракторець, а на другий засвіта воли притягли косарки-самоскидки і жінок-в’язальниць. Бортові автомашини і кінні грабарки взялися возити свіжозв’язані снопи, чоловіки на полі їх накладали, а на току розвантажували. Все до дрібниць було налагоджене, до самого обіду робота аж кипіла. Напруга спала, як тільки на високій щоглі над станом зметнулося біле полотнище, сповіщаючи про перерву. Двигун тут же був переключений з молотарки на подачу води для стану і пасовиська…

Якихось п’ять днів тривало жнивування - в напрузі, але без жодної метушні. П’ятого дня, як на току лежала вже висока гора чистої перепровіяної пшениці, а довкола неї стояли чотири ретельно укладених скирти соломи, управитель послав дядька Гната у Кропоткін домовитися із залізничниками про вагони для відправки збіжжя в Німеччину, а заодно – одержати для концесійної школи посилки з Харкова. Петрові вдалося упросити дядька взяти його із собою, а вже в машині виявилося, що так же напросився й Ганс. Ця поїздка виявилася рокованою для Янчука не лише в найближчому часі, але й надалі…

Поки дядько і водій домовлялися на станції, підлітки мали можливість поспілкуватися. Потім вони дружно допомагали носити посилки від вантажного відділу до машини, пізніше – удвох супроводжували в кузові те багатство до стану. Розвантажували той святий привіз усі гуртом, а відбивали ящики і при Лізі Аврамівні викладали їх дорогоцінний вміст лише удвох із Гансом. Обидва були захоплені й радісні, а от вчителька мовчала і ніби готова була заплакати. Підручники і зшитки, книжки та інструкції пахли фарбою, гумки мали якийсь солодавий запах, а ручки, олівці, лінійки, косинці – чомусь їдкий, все ж разом нагадало Янчукові школу. Він страшенно захотів учитися, хоч до початку навчання був ще цілий місяць, а про його відвідування школи не було й мови…

- Ліза Аврамівна чомусь засмучена, мабуть, у неї якісь неприємності? - поділився Петро із Гансом своїм враженням, як учителька їх відпровадила, сама ще лишившись у бібліотеці.

- Скрипник – той, що посилав нам щоліта книги, недавно застрелився, - пояснив німчук. – По його смерті до нас прийшла із Краснодара настанова, щоб школа надалі була російською.

- А посилки ж хто тоді прислав?

- Ще він, як живий був. А чи сам себе застрелив, чи його застрелили, а об’явили, що сам, про це ще з тиждень тому я чув від Лізи Аврамівни, якій написала подруга-вчителька з Харкова.

Петро був глибоко вражений почутим. Йому мимоволі пригадався портрет Скрипника, що висів у коридорі його чигиринської школи поряд із портретами Леніна і Петровського. Його приголомшила й новина про зміну мови навчання у місцевій школі.

- Не журись! Школа російською не буде, бо ж у концесії росіян немає, і дядько Гнат, як я знаю, уже записав тебе у шосту групу.

І опечаленим, і втішеним пішов Янчук підвечір до отар, дружньо попрощавшись із Гансом. Шкода було йому наркома, радів, що знову буде вчитися. Вже уявляв собі, як житиме у “скарбній хаті”, де зазвичай зимували чабани, а домашні завдання, як дозволять дядько Гнат і управитель, виконуватиме у “писарській хаті”.

За вечерею поділившись із чабанами новиною про смерть Скрипника, Петро сподівався на їх особливу реакцію, але натомість вони лише мовчки переглянулись між собою і якось по-змовницьки перевели розмову на тему зимівки. Янчук мимоволі узнав, що деякі німецькі родини із зібраним збіжжям виїжджають додому, і управитель наказав без додаткової оплати замінити їх у роботі.

Ввечері Петро читав по замовленню Шевченкового “Кобзаря”, “Немає матусі” та “Поганяй до ями” Тесленка – спершу на свіжому повітрі, а потім при свічці у завішеному попоною від комарів і мушви курені, аж поки всі й поснули, крім чатового, який вийшов до отари на варту…

Найбільше хлопець любив бувати в концесії по суботах і неділях, хоч це траплялося не часто. Споглядання святково вбраних людей, а найпаче дітей, їхніх порань і гулянь підіймало його настрій. Після жнив у німецьких родин вихідних фактично не було, робота кипіла і в ці дні: у далеку Німеччину відправлялися збіжжя, вовна й овочі. Як правило, чабанів кликали на допомогу, а йому доводилося гасати на коні коло отар навіть більше, ніж зазвичай. Але Янчук не впадав у розпач: у нього завжди при собі була якась книжка, тож або вчив напам’ять “Кобзаря”, або зачитувався в сідлі “Кайдашевою сім’єю”, “Фата морганою” чи “Хіба ревуть воли…”

Особливим щастям для Петра по вихідних були приїзди на пасовисько Ганса Вербаха на власному коні. Тоді хлопці ділилися нехитрими розповідями кожен про своє життя: Янчук бачив стільки горя, скільки його просто не міг осягнути розумом Вербах, Петро був одним із восьми дітей у родині, а Ганс – єдиним сином у батьків. Франц Францович, як і Петрів батько, працював так же невтомно: підіймався разом із сонцем, або й ще раніше і машиною або на дрожках об’їжджав поля й городи, намічав пасовиська, розписував на день роботу ланковим, а крім того, слідкував за поливом і сінокосом, мийнями й пральнями, гужовими волами й кіньми, навіть за поварнями, пекарнями і швейними майстернями разом із Гретою Людвіговною, яка теж не цуралася жодної роботи.

Близилися вересневі дні, і все більше Янчука тривожила думка про саму можливість його майбутнього навчання в школі, адже пастухувати треба буде до самих морозів, адже від чабанського куреня до школи й назад – шлях неблизький, адже навіть пристойної торби для книжок не має. Коли ж заводив про те розмову із дядьком Гнатом і чабанами, вони ніби води в рот набирали…

Якою ж неймовірною радістю для хлопця став приїзд якогось дня управителя з Гансом на легковій автомашині, щоб забрати його для подальшого життя і навчання до себе. Від несподіваного щастя в Петра відібрало мову, він і плакав, і сміявся, прощаючись із дядьком Гнатом, чабанами, вівчаркою-рятівницею, кіньми, верхи на яких гасав майже два місяці, і овечками, яких йому все ще було шкода. Їхав, як почесний пасажир, обдаючи Ганса щастям із очей.

Будинок управителя Вербаха, в якому Янчукові поталанило оселитися натимчас завдяки дядькові Гнатові й Гансові, мав шість досить просторих кімнат на першому поверсі і три – на мансарді, дві з яких були спальнями, а третя – кабінетом Франца Францовича, з вікон якого він міг бачити всю концесію і її околиці. Хлопця розмістили у Гансовій кімнаті на першому поверсі, поставивши для нього додаткові ліжко й тумбочку. З меблів тут були ще стіл із двома стільцями і дві шафи: для одягу і книжок.

Важко сказати, чому більше радів Петро: чи самому переїздові, чи тим обновкам, які на нього чекали. Портфель-рюкзак, бавовняний спортивного покрою костюм, черевики – все щойно із крамниці!

- Це я наполіг, щоб тебе поселили зі мною, - картаво похвалився Ганс, як їх залишили одних тітка Горпина і Ліза Аврамівна. – І Ліза Аврамівна, і друга вчителька, Оксана Леопольдівна, підтримали мене. Ти вчитимеш мене української мови, а я тебе – німецької. Разом ходитимемо до школи і виконуватимемо домашні завдання, разом займатимемося спортивними рухавками вранці, - не без задоволення ділився Ганс своїми планами із ошелешеним Янчуком.

Цього ж вечора Петро дізнався від Ганса, що фрау Ельза, вона ж Ліза Аврамівна, - одеситка, прислана сюди на прохання Вербаха з Харківського інституту народної освіти чотири роки тому, знає досконало, як і Оксана Леопольдівна з Кропоткіна, німецьку та українську мови й літератури, математику, фізику, хімію, біологію, географію, агрономію, суспільствознавство і навіть креслення. Ганс розказав також Янчукові, що у двох класах концесійної школи обидві вчительки викладають учням різного віку: від третьої до сьомої групи. Знав він і про те, що Оксана Леопольдівна закінчила той же інститут, що й Ліза Аврамівна, але на два роки раніше, навіть про те, що всі родичі фрау Ельзи померли з голоду, батьків же другої вчительки репресували, а вона сама врятувалася, встигнувши виїхати з Ростова до тітки в Кропоткін.

Переповнений несподіваними враженнями, Петро не знати коли й заснув…

Нові особливі умови життя, окрім пильної, іноді аж набридливої доглянутості та більш ніж достатньої ситості, обтяжували Янчука погодинним розкладом дня, від якого не мав права відхилитись ні на крок, тож почував себе ніби ушореним. Нове середовище дисциплінувало його, розширювало його світ, але й тяготило та сковувало, нагадуючи батьківський дім, де й відпочинок був не справжнім, а лише різновидністю праці.

Осінні дні коротшали. Контора розраховувала сезонниць: дівчат і жінок, і вони - вгодовані, засмаглі, добротно вдягнені - з повними валізами відправлялися автомашинами на станцію. Бараки порожніли і забивалися на зиму, у дворище концесії завозилися з міста дрова, із лук – сіно. Коло двигуна тарахкотіла січкарня, а посеред двору росли гори яшної і вівсяної січки. В Кропоткіні вимінювалися на збіжжя борошно, крупи і дерть. Врешті вівці були загнані в кошари. Починалася недовга на Кубані зима.

По суботах після уроків у розкладі, що його писала для хлопців Ліза Аврамівна, значилися “суспільствознавчі пізнання”, тож обидва учні мусіли йти між концесійних робітників і робітниць і спостерігати за їх життям. Петро примітив, що літні й старші люди працювали в концесії на допоміжних роботах: підмітали двори, мили водою зі шлангів коровню й стайню, доглядали квітники, слідкували за зрошувальними поливалками, гляділи малят, чистили біля куховарні овочі, латали у швейній майстерні білизну. За це спостереження Янчук заробив у Оксани Людвіговни оцінку “дуже добре”.

Навчання Петра Янчука і Ганса Вербаха у шостій групі йшло успішно не лише завдяки їх старанням, але й дякуючи самовідданості обох учительок, що протягом усієї зими були заповзятими, щирими, сумлінними, переповненими знаннями і непереборним бажанням передати їх дітям.

Із весни в концесію прийшла чутка про її ліквідацію і переведення в радгосп. По недомовках і зосереджено-сумних поглядах вчительок учні зрозуміли, що чутка була небезпідставною. Правда, двигун знову натужно тахтахкав, на концесійні роботи приймалися робітниці, поля дружно засівалися, а городи – засаджувалися. Але ті, що знали про розторгнення домови між Союзом і Німеччиною, потиху готувалися хто-куди в дорогу.

Якоїсь неділі, коли Петро із Гансом прийшли, як звично, з гостинцями на пасовисько, дядько Гнат вибрав хвилину, коли поруч не було Ганса, і зненацька порадив Петрові: “При мені тобі краще не лишатись… Якщо Франц Францович братиме тебе в Німеччину, як сина, згоджуйся, бо у нас тут життя порядній людині не буде… Коли не в Німеччину, прався в Чигирин, як випаде нагода, бо то твоя батьківщина і там твоє коріння…”

Петро не сказав Гансові про розмову із дядьком Гнатом, але спостережливий німчук помітив зміну настрою товариша і пояснив її собі зустріччю з вівчаркою-рятівницею і спогадами про смертельну пригоду, що лише частково відповідало дійсності. Янчук же раптом усвідомив, що саме тут він скуштував справжнього людського щастя! Минуле у його свідомості починалося із райського птахоспіву в Ліску, а закінчувалося горами трупів по хатах, попідтиннях і під отими скиртами кукурудзяних качанів, що чаділи й досі.

Час летів, як на крилах. У семигрупників починалися іспити, які приймала комісія із Кропоткіна. Члени комісії хвалили учительок за високу успішність і видавали учням посвідчення на гербовому папері. Вони не приховували, що школа в концесії закривається, тому учням усіх інших класів за їх розпорядженням були видані відповідні довідки.

І Ганс, і Петро сприйняли новину про закриття школи тривожно, але кожен по-своєму. Коли Ганс у душі тішився, що нарешті матиме можливість побачитися із обома своїми бабусями на батьківщині, то Петра лякала картина голоду й безпритульності, надія ж на управителя, що може взяти його з собою в Німеччину, ледь жевріла слабою іскоркою.

Почалися літні вакації. Попрощавшись із Оксаною Леопольдівною, хлопці були полишені самі на себе. По інерції дотримуючись розкладів Лізи Аврамівни, Петро з Гансом або ходили до пастухів, або спостерігали за жнивуванням, або наглядали за відправкою через Кропоткін до Німеччини помолоченого збіжжя, постриженої вовни, зібраного урожаю овочів і врешті - самих овець та іншого домашнього скота і всього робочого реманенту. Закінчувались розрахунки з останніми найманими робітниками, концесійний стан порожнів до пустки. По ночах навколо нього стали завивати вовки й шакали, а вдень над ним кружляли зграї гайвороння, лякаючи своїм рейвахом тих нечисленних, хто ще лишився.

Якогось дня Петро навзрид попрощався із чабанами, що правилися десь у Середню Азію, і дядьком Гнатом, який обдарував його на дорогу чималою сумою грошей і розповів, що влада не дозволила управителеві взяти хлопця до Німеччини, а відтак він поїде із Лізою Аврамівною поїздом із Кропоткіна: вона – до Одеси, а він – до Знам’янки, звідки недалеко й до рідного йому Чигирина.

На тяжкому життєвому шляху Петра Янчука, - як і небагатьох інших, кому так же пощастило, - концесія стала рятівним островом у безкрайньому морі смерті й нужди, просвітком у непроглядній темряві животінь і поневірянь, поверненням до справжнього буття на рідній не своїй землі. Щиро прийнятий у німецьку родину, він познайомився з відмінним від звичного вдома взірцем родинних стосунків. Побачена в концесії організація праці й відпочинку найманих робітників здалася йому зразковою, а сумлінне виконання кожним – від управителя до сезонного працівника – своїх трудових обов’язків викликало в нього захоплення. Кімната, у якій він прожив цей навчальний рік поряд із Гансом, зафіксувалася у його свідомості, як еталон людського щоденного буття. Цілий арсенал розписів і вказівок на весь день і на всі можливі випадки життя, що спочатку обтяжував Янчука, поступово став для нього нормою поведінки.

У шкільному навчанні Петро протягом року мав гідний зразок – Ганса. Не менш допитливий і сумлінний, ніж німчук, він тягнувся за куди здібнішим і більш підготовленим товаришем, так і не наздогнавши його показників, але таки досягнувши досить пристойних результатів, навіть у німецькій мові. Від Ганса Петро наслухався захоплених розповідей про величні собори у його рідному Мюнхені і в Кельні, де мешкали його бабусі, про мальовничі тамтешні краєвиди. Янчук навзаєм намагався не менш яскраво описати товаришеві Чигирин із околицями і його славну історію.

Якогось дня, ідучи від порому, біля якого зібралися довгі валки підвід зі збіжжям, що правились із червоними прапорами від Зеленчука до станції, Ганс похвалився Петрові, що Вербахи також незабаром поїдуть додому в Німеччину, бо обоє батьків дуже потомилися тут, на Кубані, не маючи спочинку, а там бабусі вже знайшли для них невелику ферму за містом і навіть оплатили задаток, тож скоро, як тільки передадуть концесію радгоспові, вони стануть бюргерами на своїй батьківщині.

Ввечері того дня перед сном до кімнати хлопців зайшла заплакана Ліза Аврамівна і наказала Петрові піднятися в кабінет управителя. Із завмиранням серця переступивши поріг, Янчук застав Вербаха за письмовим столом над якимись паперами.

- Даруй, що раніше не міг тебе покликати, - потер управитель запалені очі, кладучи окуляри на стіл. – Присядь! - запросив, уважно оглянувши хлопця. – Концесія, як знаєш, закривається, ми від’їжджаємо до Німеччини, тебе взяти із собою влада нам не дозволила. Ось наші листи і клопотання та відмова, - показав він. – Вимагають, - продовжив по мовчанці, - щоб ми передали тебе у дитбудинок чи колонію, але Ліза Аврамівна дала їм письмове зобов’язання, що відвезе тебе додому, тож буде тебе супроводжувати до самого Чигирина. Квитки до Знам’янки ми вам оплатимо, дамо трохи грошей для перших потреб… Тож їдь у рідне місто до своїх людей, а там, хоч як би не бідував, старайся добре вчитися, бо навчання – то твоє спасіння! І дай тобі Бог ніколи не опинятися на вулиці серед злодіїв!.. Дякую тобі за сумлінне навчання і поміч Гансові! Може, колись матимеш нагоду приїхати в Німеччину, то будемо тобі щиро раді! А тепер іди спочивай, бо завтра відпровадимо вас на станцію. Доброї ночі тобі!

Петро Янчук, сердечно подякувавши господареві, вийшов і, не пам’ятаючи себе, якось опинився у своїй кімнаті, де Ганса не застав, тож заснув у риданнях, так і не дочекавшись товариша. Життя його знову, після недовгого просвітку, спинилося над проваллям невідомості.

Наступного ранку, як прощалися, навіть Грета Людвіговна скинула з очей сльозу. Управитель із сином на своїй машині відвезли їх із Лізою Аврамівною на станцію і посадили у вагон, лишившись назавжди у Петровій пам’яті на тому пероні із піднятими у прощанні руками…