У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший

Секція 4. В ганьбі з надіями

До школи Петрик пішов навдивовижу рано – і батькам, і родичам, і учи­телям та перевесникам, ба навіть сусідам та знайомим. А сталося це завдяки кільком причинам, які збіглися в сім’ї Янчуків ще задовго до отієї щасливої для нього події. Першою, звичайно, треба вважати непересічні здібності хлопця, що ідучи до школи, завдяки Лесі Яремівні, вже вільно читав, як знали всі, Біблію, Євангеліє, Часослови, молитовники та інші випадкові книжки, не кажучи про газети та плакати, де малювалися на павутині святі отці-павуки, а із земної кулі зміталися червоною мітлою напузирені непмани. Другою причиною, не менш важливою за першу, було непогамовне бажання хлопця вирватися якомога швидше із задушливої атмосфери батьківського двору. Обидві поєднувалися щасливо із ненаситною жагою до знань і допитливою цікавістю до невідомого. Оте невідоме розпирало хлопчака, тягнуло магнітом, хоч і гасилося Карповим примусом – завданнями цілого списку робіт, які той задавав Петрикові щодня, не лишаючи йому вільних хвилин. Були, напевне, й інші причини, може й важливіші, але дві оті домінували, і малюкові поталанило.

Прилучилися до події і щасливі обставини, що стали йому неабияк у поміч. Бо хоч як Петриків батько того не хотів, мусив уступити не синові, звичайно, а дядині Оксані та Лесі Яремівні, яким уступав і в іншому майже завжди. Петрикова мати була неймовірно рада, хоч і не подавала вигляду.

Неабияк сприяли хлопченяті, Ганні, Лесі, Оксані і дядьки та тітки Петрикові, які на Спасівку, змовившись, гостинно навідали обійстя Карпа та Ганни, мов з неба впавши. І хоч в застіллі та по ньому говорили більше про торішній і цьогорічний недороди, про дрібносільські та кооперативні господарства, телефон в селі і радіо, про тяглову силу, реманент, непомірні заготівельно-контрактаційні викачки збіжжя уповноваженими та ними нацькованою біднотою і незаможниками, не оминули вони і школи.

– Про якісь ТСОЗи почали в нас говорити і писати, – скаржився Марко Лісний та його Настя Карпові, – про усуспільнення землі, тягла, реманенту, збіжжя, то як це може бути, скажи ти нам? Адже тим від нас відбереться земля із усім начинням до неї, а чим же людині жити та ще й із чималою сім’єю?

– У нас заготівлею та хлібоздачею за торік і цьорік у багатьох викачали і посівне насіння, то до чого ж те доведе? Ви тут, червонокозаки, з Пилипом ближче до райвику, то може б поговорили із Хорунжою про ці злочинства? – включилися в поміч Маркові та Насті Саміло та Палажка Гармаші. – Жебраками ж отак зроблять нас! До чого ж та ваша революція дійде отак?!

– Хіба ми за Пилипом не так же обкладаємося отими заготівлями і при чому тут революція і червонокозацтво? Просто свавільні бандити прибрали владу до рук, то це явище тимчасове, та й не збідніли ви, а побагатшали, слава богу, за ці роки, то поживемо-побачимо, що воно покаже. Може ж присланий із Москви Лазар Каганович з ними щось вдіє, – відкарацкувався Карпо від того ще дядькового Харитонового докору йому.

– В нас у незаможниках тепер, Карпе, тільки повні нероби-ледарі числяться, то як з ними як з рівними, іти в оті ТСОЗи? Земля ж і їм дана, а який глузд із того? Лежить вона перелогами в бур’янах необробленою, аж бачити те жаско! – товкла своєї й Настя.

– Темінь безпросвітня і сваволя нас заїдає, – змінив жінку Марко. – Ледарям же, які підказують уповноваженим, де і в кого сховано збіжжя, ті стали віддавати його частину безплатно, то як те можна терпіти? А… мусимо від безпросвіття вчити хоч дітей належно, і ти не переч ото Петрикові іти в школу тепер, як із нужди вибився, – мов тиблем прибив він нерадо вже вирішене Карпом.

Отож, по отій Спасівці, настоявши на своєму, гамуючи гнів Карпа, Леся Яремівна в наступний понеділок зайшла до Янчуків зрана, забрала ледь не силою в батька Петрика і повела записувати до школи. Школяр не бачив світа від радості, бо й день видався, як скупаний у сонці, чистий, світлий, а ще ж і колись гімназіальна школа була особливою: просторою, аж вияскреною після свіжої побілки, пахучою від насвіжо пофарбованих парт та підлоги. Вона своєю духмяністю паморочила і без того затуманену голову малому школяреві.

Із-за малолітства не записали б, мабуть, Петрика до школи в шість років, але на його щастя, а на радість Ганни, до Янчуків напередодні поселилася жити у чуланець, як до колишніх червонокозаків, вчителька Марта Давидівна Підопригора із семилітнім сином Вадьком, прислана наркомосом у місто і поселена Лесею Яремівною не в себе, а чомусь у них.

Та допомога вчительки, була хоч незначною, але вирішальною, бо в школі вона поручилася перед директором за хлопця, записавши його у свою групу. Верталися додому Леся, Петрик і вчителька разом, а вдома на Карпове невдоволення та категорично сказала: “Гріх вам і сором, господарю, обурюватися записом хлопця, адже школа дасть йому освіту, і що раніше те станеться, тим більше користі і йому, і вам, як батькові.” Карпо лише плечима стенув та руками розвів, як вона сказала, що навіть її син не вміє так читати, як Петрик, і гасла та плакати, і Часослов та Біблію.

– Незвичайний у вас син, господарю, а тому тіштеся та поціновуйте те, як благодать Божу, –сказала і пішла до себе в чуланець із Лесею Яремівною.

З того і почалося щоденне ходіння до школи і назад Петруся. Ранком хлопець схоплювався і радо готувався в путь, а по обіді вертався, як у пекло, бо батько не тішився його школою, ледь її терпів, вважаючи, що “син виросте ледарем і неробою”.

Заздрили школяреві старші: Тодось, Домашка та хворий Гриць, було спокусою його школярство для Ярисі, Лідуні та Тетянки. Ним же принаджувалися та захоплювалися однолітки і старші діти родичів. Навіть тітка Пріся та дядько Сава Прикопи з Криму поздоровили і малого, і Карпа із тією подією. Ніде правди діти, були і осуди Карпа за оте школярство сусідами, найпаче Вустимом, що жив навпроти через вулицю.

– Який з нього школяр ще? Віскряки он, як слід, не вміє зализати до рота, а туди ж, до науки пнеться! Як метелик на вогонь, до школи ні світ, ні зоря несеться, то таки воно з того і глузд буде.

Але, що хто б не думав та не говорив, постанова наркомосу і ЦК КП(б)У ретельно виконувалася – школи виповнювалися дітлахами і підлітками, лікнепи відбувалися аж збурено, змушуючи і старих учити азбуку, письмо, читання. Клуби аж гули вечорами від аматорства.

Навчання ж у хлопця посувалося на диво усім успішно. Петрик не помітив, як пролетів рік та наступив другий. Ганна не могла натішитись синовим школярством, гаруючи у великій сім’ї, хоч і пеклася, бо Карпо вважав, що його школу вже треба перервати, дивився зизом на школяра, як на дармоїда, що виросте неробою, наказував щодня йому по приході зі школи виконувати щось у господарстві або допомагати собі в роботі, постійно до крові б’ючи хлопця за неквапність і неметкість, одобрюючи навчання Ярисі, що пішла того року до першого класу. Рятувало часто хлопця лише те, що батько, як навіжений, товкся біля млина чи очманіло відробляв комусь за борги.

Було і інше щастя для малого. Літом на вакації його відправляли до тітки Палажки та дядька Саміла Гармашів пасти на полянах в лісі худобу, відробляючи за Самілову помуч батькові на будівництві млина. Це було і рятунком від батькових запотиличників, і злукою хлопця з природою бору, із птаством, його клопотами та виспівами у верховіттях – і чарівних, і загадкових та навіть острашливих. Чого тільки не придумував пастух за довгий літній день, переганяючи корову, телицю, бузівка і теля із балки до балки на свіжотрав’я!

Та казка бору, лісу і пастівництва кінчалася, хлопець вертався додому і йшов до школи уже втрьох із Яринкою та Лідунею, по путі повторюючи, як учили – Леся Яремівна раніше, а Марта Давидівна тепер, домашнє завдання, знаючи, як правило, їх напам’ять.

До школи Карпові діти ходили із пошитими Ганною торбами-шаньками, за шлейки навішеними через плечі. В дівчаток у них по грифельній дошці, по грудочці загорнутої в ганчірочку крейди і букварі, а в Петрика – обгорнуті в папір зшитки в косу і пряму клітинку, читанка “До світла”, чорнильниця-невиливайка, червоновифарбувана ручка, два пера-86 і в капустяних листках або в газеті “Ленінським шляхом” бутерброди-канапки: хліб – чи намазаний тоненьким шаром масла (платою тітки Палажки за Петрикове пастухування), чи политий олією і притрушений сіллю, як і в дівчат. Іноді канапки замінялися кусочками смаженої риби, салом чи накруто звареним яйцем або грушками-гниличками із груші, що її зламала колись буря, яка тепер дала перші плоди на пагонах, що омолодили дерево.

Петрик не йшов, а нісся завжди до школи, аж сестри не могли його наздогнати, вийшовши із двору разом, вони відставали і брели собі самі непоквапом, а брат (коли б міг, то й ночував би в школі!), прийшовши завчасно, сідав за парту і переглядав домашні завдання, повторюючи їх. Був він часто у синцях, що також змушувало раніше прийти, сісти за парту, схилити голову і мовчко сидіти, вибігаючи на вулицю в перерви хіба по нужді.

Хлопцеве навчання ішло отак у двох руслах, бо в школі вчив одне, а вдома жив іншим. В школі бачив попів-павуків із читанки, а вдома в неділі і свята мусів батькові при спочинкові читати Біблію, Євангелію, Часослов чи Молитовник. Оті читання дорівнювали запотиличникам, родили відразу в школяра до Святого Письма, бо відбирали в нього і малий відтинок часу, коли він мав право побігати на чарівній вулиці, побавитись, як і інші, навідатися до дідуся, тіток чи ще кудись.

Послуговуючи батькові читанням, Петрик ніколи не був певний, що відбуде отой ритуал небитим, бо батькова зневага до нього, “дармоїда”, була безмірною. Хлопець із жахом згадував Тодося, який майже не розлучався з батьком у роботі і при тому був битий завжди, битий тихо, навідліт, приховано від сторонніх, про що чужі і не здогадувались.

Ще однією особливістю навчання для малого було те, що сидів за партою удвох із братом Іванком, тітки Килини сином, на рік старшим за нього, який на уроках співу співав краще всієї групи, писав куди ліпшою каліграфією і щонайчистіше в групі, малював майже так, як і вчитель, умів трохи грати на скрипці, зробленій і подарованій йому дядьками-скрипалями, старшій його сестрі Полі вони подарували бандуру. Петрусь Янчук заздрив братові Кирику і за його оті уміння, і за те, що той завжди мав у “шанці” щось смачне із їжі, чим неодмінно ділився із Петриком, живучи вдома не тільки небитим, а й неображеним…

Дівчатам у Янчуків жилося незрівнянно легше. Вони були биті лише зрідка, коли батько нападав чогось на “жіноче зілля”, б’ючи Ганну, Домашку чи навіть Яринку і оминаючи свою хвору сестру Домку, Лідуню й Тетянку. Тетянка, зачувши батьків гнів, ховалася під стіл або лавку, а Лідуня навпаки захищала кожного, і не було випадку, щоб він ударив її, викапано схожу на нього, хоч вдачею дівчина була тихою, ласкавою, співчутливою і неполохливою. При її захисті жертви він плював зозла і відходив у шаленстві геть, кленучи то того, то іншого.

– Гадав, надіявся на поміч у господарстві, на переймання навиків до всякої потрібної в житті роботи, а воно, ледащо, тільки й дивиться, щоб якось втекти, сховатися, уникнути праці, прогуляти, – чулося батькове причитання на кожного із дітей. Та найбільше їх було після побиття Петрика.

– Я тобі, сукин ти сину, покажу так уроки та оті завдання, що ти й сам себе не пізнаєш! – спльовуючи на топорище і колючи так, що аж іскри сипалися із сокири, навезені із Ліска пеньки, продовжував він грозити хлопцеві, коли той боязко нагадував про свої шкільні обов’язки.

– Ти будеш пам’ятати мене до нових віників і після них! – не міг угамуватися він, притлумити у собі злість і лють на сина. – Запам’ятаєш, ледацюго, ще й іншим замовиш!

Неоднораз заступницею хлопцеві ставала дядина Оксана, яка втягуючись у свою убогу господарку і заступаючи в ній немічного чоловіка, не часто мала час, гаруючи, бувати у братової.

– Йой, Карпе! Цимберику файний! Побійтесь Суса! Облиште вже того ружого хлопчика, не мордуйте його, бо ж дитина воно ще, – говорила вона Карпові в таких випадках, і Карпо, плюнувши, присоромлений ішов геть.

– Ішла-м, бачила за горбом тих дітлахів – ізвор цілий, а ваші і глянути не можуть на тоту вулицю, – гукала до Карпа із грядки, аж сусідам було чути. І натискаючи на копаницю, рила рядочком ямки, кидала в них, як надію, картоплю-бараболю-бульбу, закидала її землею і гризотами без перепочину і обзивалася: – Прямо нявки якісь чи блуди-яскині та шелестіні беруть стуманілого хлопа, як тих малюків не помордує в який день, – притишено, але так, щоб почув, говорила вона ніби сама до себе, продовжуючи гарувати одна за трьох, аж Карпо диву давався, де в неї бралися ті сили.

Трудолюбство стало поволі його мірилом людської порядності, а всяка лінькуватість, неповоротність – непростимої від’ємності. Тільки із-за неймовірної працьовитості і аж пойнятості в роботі Карпо прощав братовій оте “сунення носа” в його діла і клопоти, хоч по її відході і продовжував своє.

– Носи мені хутчіш та вкладай на воза дрова на завтрашній ярмарок, – гримав на Петрика потиху, а далі, як заведений, починав лаяти дружину, спершу несміло і ніби про себе, а згодом все голосніше. – Нащадила отаких ледарів та білоручок, удатних лише їсти та байдикувати бозна й де, – уже гнівався на Тодося, якого послав сам же до Шимона і Тевеля дізнатися, чи не треба їм добротних пенькових дров.

На Карпа оті напади гніву находили напливами, хоч причин для них було все менше, адже знову була устаткована меблями вся хата, навіть і в другій половині, бо жила велика сім’я в обох, були відпрацьовані та повернуті всі борги, у сажикові догодовувались два підсвинки, в дворі цілим табуном греблися кури, на Тясмині плавали білі й сірі качки, в стайні росли лошата Змій і Вітер, а Гривка знову була жереба. Гніви Карпові не знати з чого й напливали, і тоді Петрик тікав у нужник або ще кудись у закрите місце, наспіх ховався в кутик, складав руки долонями докупи, здіймав очі догори і молив пошепки Бога допомогти йому: “Пошли, Боже праведний, у двір до нас тітку Килину, дядьків Явдокима чи Левка, дядину Оксану, Лесю Яремівну, Марту Давидівну чи кого можеш, хай спасуть мене і Тодося від батькового гніву!” – закінчував хлопець і йшов, як приречений до батька, почувши його кликання. Та рідко зглядався боженько, прохані відвідники не приходили, а натомість батько зустрічав сина додатковою сваркою, швиряв запотиличником, аж блиски з очей сипалися, і хлопець схоплювався і біг – тримати, крутити, нести, прибирати, носити, гребти, то пак, виконувати оту каторжну батькову забаганку-роботу, за сльозами не бачучи її.

Отак і йшло життя в Янчуків, ледь освітлюючись хіба в неділі та свята, а їх же, благодатних, так мало було. Товклася, як у пропасниці, хоч уже й при меншій нужді, Ганна, мордувався, мов у очманінні, Карпо, майстрував поробки і продавав разом з дровами, трісками, латаючи дірки в родинному бюджеті, бо млин ще не був доведений до довершеності, хоч ним уже можна було щось підробляти для родини.

Зимою Карпо раніше заходив до хати, але спати лягав пізно, кравцюючи, шевцюючи чи вирізуючи та вистилаючи мереживами ложки, люльки та інший дріб’язок або в’яжучи рибальські сіті, лозові верші, в’ятері чи плетучи рукавиці і для себе, і на продаж. Про спочинок, звичайно, не йшлося, хоч і була відносна зимова полегша не лише дорослим, а й дітям. Сусідські діти спускалися з гір зграями, вулиця кликала й манила побігати, побавитись і Карпових дітей, та про таке їм у будні і подумати було зась. Дозволено було, як велика милість і ласка, лише у свята та неділі аж під обід по читанні Петриком Святого Письма, коли Карпо, вернувшись із церкви, неквапом роздягався, розвішував чумарку, кожух або костюм на вигнутих берестових плечиках в новозроблену відполіровану шафу із точеними ніжками і наріжками, мовчазно розглядав подовгу гостророгу із зіркою на лобі шапку і довгу, з лацканами-застібками напереді сіру шинелю, яка висіла недоторканно, як святість, і, пообідавши, неквапливо лягав на свіжо зроблену, на отаких же точених ніжках лаву, щоб слухати читане Петриком Слово Боже.

– А підставляй-но, хлопче, табуретку та почитай мені трохи, грамотію, – як завжди, завчено велів він Петрикові, що чекав того, мов кари божої і радості від того, що може настати по отому читанні. Не спіши, читай поволі, встигнемо, – зупиняв він гарячковість хлопця. – Встигнемо, кажу, з нашими козами на торг, – підсилював голос, грізніючи. –Ач як кортить тобі спішити! – вмощувався Карпо зручніше в подушки головою.

“…Насампочатку було слово. І стало воно плоттю і кров’ю, що її назвав Ісус Христос Іоаном Богословом, сином божим, і слово було в Бога, і слово було – Бог,” – намагався читати повільно, добре вимовляючи перші слова рядків покапаної воском, вигорілої і жовтої від сонця та часу Євангелії. – “І все через нього почало бути, і ніщо, що почало бути, не виникло без нього,” – спинявся Петрик, не розуміючи і не охоплюючи тямком, про що він чита.

– А так!.. Слово Боже і тільки! – щось розмірковуючи, повторює батько. – Читай далі! –наказує, подумавши.

“І зачав бог Саваоф непорочну діву Марію із Магдали, і сповістив через архангела Гавриїла, який навідав у сні майбутню Богоматір у вигляді голуба, що вона народить Сина Божого – Ісуса, і буде той Ісус месією-Христом, і спокутує він усі гріхи народу Давидового… І народила непорочна діва Марія Ісуса в яслах, і дізнався про цю подію цар Ірод Понтій, і послав у все царство своїх слуг, щоб ті відшукали святе маля і задушили його, і не знайшли слуги та фарисеї нещасного дитяти, і тоді Ірод наказав їм видушити всіх додволітніх немовлят по всій Іудеї!..” – ледве не плакав Петрик від прочитаного, уже не вперше приспинившись тут, у думці та уяві малюючи отого Ірода Понтія чомусь у вигляді батька.

-Бач, іродів Ірод, окаянний, що замислив, – вилаявся, як завжди в цьому місці Карпо, позіхнувши і перехрестивши рота. – Всіх додволіток подушити! Треба ж отаке придумати! “Діву Марію та малюка – на віслюка і повіз їх у Єгипет, і не було чого їм ні пити, ні їсти в дорозі, і годувала їх лише смоква інжиром, і прийшли вони щасливо у Геліополіс, харчувалися там фініками…" – передихав Петрик, шморгаючи носом і отираючи очі від сліз, прочувшись лихом подорожників.

– Ти не шморгай мені, а читай, вилупку! – пригримнув Карпо. – Ач який болільник знайшовся мені!..

“І вирізав Ірод з фарисеями двадцять тисяч додволіток-немовлят, і плакав, ридав та волав народ Іудеї від горя, і кричала із домовини його мати Рахіль в місті Рані, і захлиналися в крикові матері поконаних,” – ледве стримував у собі плач школяр, бо така скруха охоплювала йому серце, така печаль-жалоба стискувала горло й душу, що сльози очі заливали, аж не міг читати.

– Не сьорбай мені! Продовжуй! – знову нагримав Карпо на сина.

“І народив Авраам Ісаака, і народив Ісаак Іакова, і народив Іаков Іуду, і народив Іуда Фареса, і народив Фарес Есрома, і народив Есром Аміадава, і народив Аміадав Наанасоона, і народив Наанасоон Самсона, і народив Самсон Салмона, і народив Салмон Вооза, і народив Вооз Овіда, і народив Овід Ієрея, і народив Ієрей Давида,” – схотів передихнути читець, приспинившись ще й від подиву та спантеличеності, що оті святі чоловіки народжували дітей самі замість жінок.

“І народив Давид Соломона, і народив Соломон Роовама, – продовжив Петрик, пропирхнувши горло, – і народив Роовам Авію, і народив Авія Асу, і народив Аса Іосафана, і народив Іосафан Іорама, і народив Іорам Озію, і народив Озій Іофама, і народив Іофам Ахаза, і народив Ахаз Езекію, і народив Езекія Манасію, і народив Манасія Азана, і народив Азан Іосія, і народив Іосій Ієханію, і народив Ієханія Салафітля, і народив Салафітль Зоровавеля, і народив Зоровавель Автуда, і народив Автур Еліакима, і народив Еліаким Азора, і народив Азор Садока, і народив Садок Ахима, і народив Ахим Еліуда, і народив Еліуд Еліазара, і народив Еліазар Матфана, і народив Матфан Іакова, і народив Іаков Іосифа,” – ледве вистачило хлопцеві сили перечитати отой довгий родовід Ісусів.

Хоч Петрик читав оте довге родослів’я уже не вперше і порівнюючи легко його вимовляв, та все ж було воно тяжким для нього. В інші рази на цьому місці батько вже починав засипати, але сьогодні, кинувши поглядом, Петрик зауважив, що той уважно слухає, і, перегорнувши тугий листок, продовжив.

“І був Іосиф теслею і батьком месії – Христа малого, і прийшли до нього уві сні… І сказав Ісус, син Сірахів, – Петрик не розумів, чому не Гавриїлів і не Іосифів, а Сірахів, – апостолові Петрові, – перепустив він рядки, поглядаючи на батька, і спинився із затриманим подихом, бо вчув оте благовісне і благословенне Богом батькове пискливе хрипіння, що наповнило радістю все хлопцеве єство, аж серце його від того швидше застукало.

Так! Батько спав! Школяр тихо звівся зі стільчика, розправив затерплі ноги, склав нечутно книгу, разом із табуретом відніс її до шафи та й вийшов навшпиньки геть із хати, навіть не глянувши в кухоньку до матері і сестер, тиха перемовка яких чулася йому через закриті двері. Вийшов, мов із пекла в рай, ніби виплив із річки проти течії. І, як завжди, прочулено подякував Богові, що допоміг йому приспати батька.

Яскраве сонце засліпило його, свіже повітря дихнуло хлопцеві в обличчя, наповнило груди, збудило духмяністю серце і тямок, і він, не роздумуючи, стрімголов понісся до хвіртки, гарячково обмірковуючи, куди податися насамперед. Вирішив, що з порожніми кишенями краще мотнутися до тітки Дарини, яка напевне чимось його погостить, а вже з гостинцем можна буде поткнутися і на Луки. Згадав покійницю бабусю Параску – з її двору без гостинця він не виходив ніколи. Насіння та кабачки смажені, цукерки великі, в паличках, попасмужені і в кольорові папірці обгорнуті, і горіхи лісові – все це він мав від бабусі. Бабусин дідусь Яким подобався Петрикові хіба тим, що випивши у всякий недільний день оковитої, він брав у долоні голову і тонко та жалібно співав різних пісень і навіть дум. Так як батькового дідуся Петрик не знав зовсім, йому подобався і материн, бо хіба ж можна жити дитині без дідуся і бабусі?!

Від бабусиного дідуся Петрик якось дізнався, що батьків дідусь був не вельми здоровий, жив дуже убого, не пив і не палив люльки, а згинув, ніби, по своїй дурості “ні за цапову душу”, бо був упертим, нікого не слухав, вважав себе “потомственним” козаком і вліз у халепу, піддавшись на вмовляння якихось народників Дмитра Найди та Якова Стефановича з таємної дружини. Оті Найда та Стефанович, як запевняв Петрика бабусин дідусь, підробили височайшу грамоту і закликали убогих селян та міщан у повіті не платити податків, а домагатися розподілу поміщицьких земель та купецьких статків. Батьків дідусь був обраний старостою, а після зради чотирьох дружинників та суду і заслання не порозумнішав, знову був схоплений і битий жандармами до каліцтва, від чого довго чахнув, не встаючи з постелі, поки його, списаного із каторги додому, і Бог прийняв…

Запам’яталася ота дідова оповідь хлопцеві на все життя, хоч зрозумів її сенс аж через десятки років, як уже розтовкмачив собі і “цапову душу”, і “таємну дружину”, і “височайшу грамоту”, і “жандарів”. З часом батьків дідусь у Петриковій свідомості переріс бабусиного ще й тому, що всі говорили, ніби Петрик “викапано” подібний до нього. Коли б він був живий, Петрик поскаржився б йому на батька, на його знущання над родиною.

Хлоп’ячі спогади, на жаль, за хвірткою і обірвалися – зопалу він уткнувся носом у коліна дядька Явдокима, який заступив йому путь.

Про батька Петрик знав дуже мало. Той все минуле своє від родини приховував, а від дядька Явдокима можна було щось почути. Чорний, мов циган, з глибоко посадженими смолистими очима, ніби забитими в підліб’я, батьків однополчанин, приходячи в гості, сперечався з господарем, змушуючи його оповідати, і Петрик слухав їх завжди заворожено, коли вдавалося причаїтися десь поблизу. Говорили про походи червонокозацької кінноти, і все більша неохота батькова до розповідей підігрівала в хлопцеві бажання почути щось нове.

Отож, Петрик повернувся з дядьком до хати, доброхотно помінявши Луки і вулицю на можливі оповіді прийшлого. Небагато, правда, почув він цього разу: гість щось бовкнув про походи якогось шістдесят першого полку, про хороброго вершника Комекса, ніби аж повеселішавши, а батько, також ожвавившись, додав щось про Ворушилу, та й змовкли обидва, тільки іскринками очей зглянувшись між собою. У Петрика мліли ноги від незручного сидіння, але цікавість брала гору, росла і марудила голову.

“Годували і мошву, і вошву в нужі, голоді та холоді, а толк який? – питав батько у Явдокима. Скільки жертв поклали по дорогах і степах! Може, й правий отой Більський, що партія більшовиків переряджується в імперську силу і знову колонізує інонароди великодержавством чорносотенців методами і кличами інтернаціоналізму, демократичного централізму та диктатури пролетаріату. “Централізм” і “диктатура” – так, а “демократичний” і “пролетаріат” – омана для використання Комінтерном по закордоннях.

– Кузьма Сидорович прочитав мені рішення десятого і одинадцятого з’їздів та розтовкмачив, що ще при Ленінові намітилося підкорення профспілок партії, а Комінтерну – державі, а присилку Кагановича в Україну він трактує, як жандармську, бо ЦК в Москві нашому ЦК не довіряє, – похвалився Явдоким новиною. – Нам ще в Баштанці та Висуньках полонений біляк-офіцер провіщав перед розстрілом, як мали наступати на барона Врангеля до Чонгару та Перекопу. “Червоних коней вашої революції вони замінять потворно-хижими чорносотенними, контрреволюційними, нещадними, куди підлішими за царських,” – агітував він тоді мене та інших чатових…

– І-і-іть! – ніби сміявся сам із себе Явдоким, крутячи головою. – Голодні, холодні, мокрі, як хлющ, по вуха забрьохані багном, ледь не падали від утоми, – відривав гість від газети папірець для цигарки, – а от же йшли! Сказано – революція!.. Сам же Ленін і головкомандарм Каменєв керували нами!.. Ото був похід!.. – ламав він і м’яв у пальцях папір під закрутку. – А столярством своїм ти замарно не печися, – перевів Явдоким мову на буденне. – Твої поробки за зразок іншим можуть служити. Колеса та ярма вдалося продати? – спитав, б’ючи кресалом по кременю.

– Продав, слава Богу, – всідався зручніше Карпо на лаві, відсунувши в кутик подушку, – Вони мені не вдалися, зроблю собі кращі, і не лише втулки, а й спиці виточу.

– То тобі одному відписав дядько Харитін землю і млина, чи й Пилипові?

– Відписав мені, та я настояв, щоб було нам обом пополам, по справедливості.

– А що ревкомівці та виконком на те, нове правління комуни й артілі?

– Глузують, що дукою став, а потай, бачу, заздрять і сподіваються, що ми чи артілі, чи комуні все відпишемо, – роздумливо пояснив Карпо.

– А дочка ж дядькова Дарина як на те дивиться? Все таки то її батьківщина!

– А як їй дивитися?! Вона ж і підказала, як знаю, гроші за коня поділити їй і Прокопові, а поле, Лісок і луку відписати мені, бо Мирон же буде в Соловках ще двадцять років, та й не потрібне те все йому, як написав їй у листі.

– То тепер ти у заможні перепишешся? – примружив гість око від тютюнового диму. – Поталанило тобі, Карпе!.. А дарувати їм не смій нічого! Хтозна звідки набралася ота компанія і в артілі, і в комуні. Антося Бондаренка там поставлено про людське око натимчас, як над вертепом. Чувати, уже втретє обікрадено монастир, а монашкам пущено ману, що те вчинили червонокозаки та боротьбісти у змові з холодноярівцями. Соромно робиться, що ми за отаке шельмування воювали з тобою. Ні-ні, нічого їм не відписуй! Розкрадуть, сплюндрують, і винного не знайдеш! А так, ти господар і ще більше зможеш допомогти убогим калікам та вдовам.

– Який я господар, Явдокиме? – зітхнув стомлено Карпо. – Щось незрозуміле твориться і в нас, і навкруг нас – одна колотнеча. А мене і Пилипа гепеушники навіть допитували за царські хрести і дзигарі-годинники, – шморгнув носом Карпо.

– Пам’ятаєш, як Леон нам говорив під Волочиськом, що ще все буде з нами?

– Ти це про Воронянського згадав? Де він тепер? Живий чи вже покійник? В Тамбовщину ж його з-під Волочиська призначили потім.

– Атож, призначили слабого і немічного у холод і голод, а для чого, спитати б когось!? Чутку хтось пустив, що із Петрушевичем зунрівським ніби злигатися хотів. Жахнішого чогось спробуй і придумати! Тепер, чув, він орудує комбідом в Умані, – затягнувся цигаркою Явдоким. – Ордени йому якісь навіть дали.

– Кому ж іще їх давати, як не йому?

Петрикові, що присів під віконцем у валькірчику, та розмова ніби й ні до чого, проте слухає уважно, а як западає мовчанка, хлопець чує лунке цокання годинника.

– Таки майстер ти, Карпе, бо дорога штука – твій годинник, – хвалить господаря Явдоким. – Чув, що й лошака ти прикупив якогось?..

– Не лошака, а лоша придбав хлопцям на радість, бо люблять коней, як цигани. Гроші ж дітьми зароблені із матів, кошиків і пастухувань. То хай бачать наглядність своєї праці, як ото вчителька Леся каже.

– Біда з тими дітьми й мені, – запахкав Явдоким пригаслою цигаркою. – Сергій збирається втікати з дому, і таки втече: чи в економію, чи в комуну, бо ж геть роздітий та роззутий, а робить, як віл, на всю мою тринадцятироту артіль.

– Не лише в тебе така. Бачив нещодавно Антосеву Бондаренкову Катерину на ярмарку, то знову повна, це ж уже вчотирнадцяте! – пригадав Карпо співчутливо.

– Отака щупла та мала, а, бач, і за здорову плодовитіша, – усміхнувся Явдоким. – Хай уже моя Олита – як налита, то їй і сам Бог велів, здоровій нівроку.

– Мала та вдала, Антося геть висмоктала, шкилетом ходить, бідний, – співчутливо згадав побратима-червонокозака Карпо.

Петрик пікся перемовками батька й дядька, чекав почути щось про “походи”. Боліли йому ноги від сидіння навпочіпки, м’ялися на колінах його нові напрасовані матерею штанці з полотна. В уяві повставала недільно ожвавлена вулиця, святковий гомін з якої доносився аж у хату. Ніби бачив з Гори від каланчі привілля просторіні неозорих околів і розлогів попасмуженого степу та зеленоруття Луки й Гаю – всю оту красу, розрізану блискітною Тясминською стрічкою, що синім вужем зникала в зелених шатах Бору, які кликали і манили Петрика, зголоднілого за тиждень, на дозвілля.

“Дремену на вулицю, та й усе тут!” – уже кілька разів вирішував Петрик, але, боячись щось цікаве в розмові гостя й батька пропустити, в нерішучості продовжував сидіти і нудитись. Батько якраз пригадав про якийсь Чаплинський тракт на Антанту, про те, як їх малювали на плакатах Юріями Побідоносцями, а хлопець же щодня молився отому Юрієві, що списом проколював Змія, просячи угамувати батька. Заговорили дорослі про якісь Хорли, про Каркінітський перевал, де земля з-під копит несамовито гнаних коней стріляла багнюкою і навіть кров’ю, про берег, всіяний трупами, про чорну ніч в такому густому тумані, що й коней своїх вершники не бачили, та про грізну героїку якоїсь відчайдушної та безстрашної Людмили Макієвської, яка була командиром бронепоїзду, що нищівно громив самого Денікіна, несучись на ворога з написом: “За владу Рад!”. Та в отій оповіді, не підтриманий Явдокимом, батько згодом пережвавився і змовк, на Петрикову досаду. Втративши терпець, хлопець звівся на затерплі ноги, вступив у святкові постоли-капці з валу і навшпиньки обережно й нечутно вийшов із хати, не помічений співрозмовниками, прикривши за собою двері.

Ще буяло тихе літо, хоч і появлялися подекуди на кленах зелені листки. Пахло яблуками й грушами, любистком і м’ятою, дьогтем та застояною водою із заплав Тясмина. Великим поплямленим шматом рваного полотнища над призахіднім лісом у Затясминні висіла сірувато-сиза, із півдня підчервлена хмарина. Небо було оксамитно-чистим, мов скупаним, хоч пий його.

Окинувши зголоднілими очима вулицю, що була безлюдною, Петрик направився до мосту, де зауважив скупчення людей. Підійшовши ближче, він почув звуки жвавої скаржливо-тужної скрипки і хриплуваті та часом обурливі погуди бубона, що аж кликали до себе, тому хлопець прискорив ходу, пойнятий цікавістю.

Коло самого мосту, під високим давнім, як світ, крислатим явором великим з’юрмленим півколом стояло гурбище переважно молоді і дітвори. Кілька зовсім літніх чоловіків святково сиділи на купі колод, а всередині кола на моріжку молодий смаглявий циган і такий же циганчук, підтримуючи підборіддям інструменти, заповзятливо грали, вихиляючись, на скрипках. Їм, струшуючи напівоголеними плечима і грудьми, підігравала бубоном молода з розпущеними косами і чорними великими смоляними очима циганка, зрідка пританцьовуючи і при тому розвіваючи довгою пишною строкатою спідницею, що сягала землі. Зобік на колоді лежав догори тулією-облімком повстяний капелюх, в який час від часу хтось із присутніх кидав мідяка чи й срібняка.

Зголоднілий за всякими видовищами хлопець проліз юрбою в коло, розкрив у подиві й захопленні рота і застиг, усім єством своїм заворожившись. Гра музик, то сповільнюючись, то пришвидшуючись, полонила Петрика. Вона ніби тужила за чимось несказанним, ніби просилася щемними жалощами, ніби обурювалася протестом. Хлопець затискав зуби, змикав вуста, затримував подих і зводився навшпинячки, щоб побачити всебічно таїнство гри. Враження підсилилися, коли циганка, бозна-звідки вихопивши сопілку, стала пригравати чоловікам. В спаї скрипок, сопілки і бубона крізь плачі і ридання чулися Петрикові радість і бадьора веселість, які розносилися в попідгірне Потясминня, Старе містище, Діброву, Луку, Степ та Замістя, полонячи лунами околи.

Стояв би Петрик в напрузі і зачаклованості від захоплення ще довго, та раптом хтось настирливо кілька разів смикнув його ззаду за сорочку. Це виявився ковалевий Ромко із його шкільної групи.

– З гори на соняхах спускатися хочеш? Там ціла юрба вже хлопців! – утаємничено й захоплено прошепотів він на вухо Петрикові. – Знаєш, як несуться, майже до Тясмина спускаються! Швидше, ніж на ковзанах чи гринджолятах!

Де ж було Петрикові втриматись! І забава хлопців-підлітків на підгірному втоптаному путівцеві у коліщатні покоти, і отаких же на вулиці – в дучку й свинку, і гойдання дорослих аж на рівень перекладини лише на мить зупинили одногрупників, бо спускання з гори на соняхах здавалося їм куди привабливішим. А для Петрика Гора завжди була сама по собі притягальною, скільки він себе пам’ятав.

Ромко, на рік старший, умів впливати на Петрика. Батько його був у місті “притчею во язицех”. Пишновусий і високий, як тичка, отой дивак-чоловік, всіма знаний як Дорошенко, ковалював, кустарював і завжди продавав на ярмарках із ряднинки на рундуці ножі, підкови до чоловічих і жіночих чобіт, бабки і гаплички, загвіздки, вухналі та інші вироби аж до вигранів, які уміли виковувати лише цигани. Та знали його міщани не лише із праці умілих і роботящих рук, які годували чималу на той час сім’ю, а і з особливої ходи, виклично статечної: ступав він набундючено, ніби відмірюючи землю, в незмінній, набакир закладеній, давно облізлій, з рештками сірого смушку і вигорілим на сонці шликом шапці, в давньому, колись шарлатовому кунтуші, на тонкій талії підперезаному ще давнішим і вицвілішим зеленаво-сірим поясом-крайкою. В буденні дні Дорошенко нікого не вітав при зустрічі, ніби й не бачучи, чим, однак, не викликав незадоволення навіть у близько знайомих людей. Проте в свята, особливо на Великдень, як дзвони заливали своїм калатанням усе місто, він ледь не засвіт ішов вулицею непевним кроком, доста розговівшись, і намагався “похристосатися” із кожним зустрічним, як із найріднішим. Шапку при тому він тримав у правиці зіжмаканою, поясом оперізував широкохолошні полотняні на ширіньці штани, а кунтуш лишав розхристаним або накинутим на плечі, нагадуючи своїм виглядом птаха, що ось-ось, набравши розгін, злетить у повітря.

– А-а-а! Слава Йсу!.. Христос воскрес! – зупинявся він перед зустрічним із розкритими для чоломкання і обіймів руками.

– Воістину воскрес! – спішили відказати йому зустрічні скоромовкою та якось просковзнути крізь оті обійми. І коли те вдавалося, Дорошенко з огнівленим лицем розкарякувато повертався втікачеві вслід і гнівно, здіймаючи правицю із затиснутою в ній шапкою, кричав: “Не забувайте, добродзею, що мій прапрадід був гетьманом України, а ви – нендза, прости, Боже!..” – хрестився і йшов шукати собі нових жертв.

Петрусь, довідавшись ще й від діда Якима про Ромкового батька, перепитував учительку Марту Давидівну, чи то правда, що він – родич гетьмана, портрет якого бачив у дядьковій Левковій історії, а отримавши ствердну відповідь, був немало здивований. Петрик також зауважив, що в тій історії попереду був Сагайдачний, а в пісні – чомусь Дорошенко, тож тепер він не мав Ромкового батька за дивака, а навпаки, придивлявся до нього, запам’ятовуючи і статуру, і поставу, і ходу, зауважуючи звичку високо тримати голову і згордливо вітатися із зустрічними.

Почуття підвищеної уваги і цікавості поширювалося і на Ромка – Петрик намагався ні в чому від нього не відставати, тож і тепер поспішав за Ромком дорогою до спускалок, зауважуючи і лискучу мітлицю, порослу на оплеччі Гори, і позмієний путівець, що в’юнився попід нею, аж поки вони не влилися під галас, гамір і рейвах у ожвавлену юрбу дітлахів.

– Васо! Чуй, Васо, мені з трьох! Із трьох мені! – кричав якийсь рудуватий хлопчик через голови юрби, перекрикуючи інших. – Бодня! Чуєш, Бодня! Мені із трьох робіть!

– Васо! Бодня! Не слухайте його! Він не в черзі! Черга наша! – підпихав ліктями, мало не вилазячи із сорочки, рудуватого нахабця учень п’ятої групи із Петрикової школи. – Наша черга!

– Яка ваша? Я тут стою давно і замовив раніше вас усіх! – обурено протестував третій. – Васо! Скажи їм! Бодня, робіть мені з трьох! З трьох соняхів мені! – умовляв він самозваних кустарів, що сиділи на траві біля в’язки зелених соняшникових бадилин і майстрували з них спускалки, сколюючи по дві чи по три очеретяними спичками.

Петрик за Ромком ледве продерся в отой тиснявий, як говорив дід Яким, очерт-круг юрби, підсмикнув нові штани з полотна, пофарбовані в бузині, глянув на Ромка, який мовчки роздивлявся роботу кустарів, витер спітніле лице рукавом білої сорочки, вигаптуваної чорнововною і червоною заполоччю, і насмілився і собі попросити спускалку.

– І нам би із Ромком, Васо, хоч із двох бадилин, дві, – нахилився він над знайомим циганчуком.

– А що даси? – підняв догори смоляні очі кустар, встромлюючи в проколені швайкою очеретяну спичку.

– А що маю давати? – не зрозумів хлопець, зглянувшись із Ромком.

– Давали он, бачиш, – показав він на малу свою сестру, що сиділа поряд і уминала шматок балабухи, – хліб, бублики, пиріжки, але тепер ми беремо тільки сало, масло та ще, – побачивши пісний вираз обличчя хлопця, поскріб він потилицю, – насіння й кабачки смажені або крашанки варені чи сирі.

– А скільки треба? – подивився знову на насупленого Ромка Петрик.

– Чого скільки і за скільки?! – запитав, не стерпівши, Бодня.

– А-а-а… Крашанок за дві спускалки.

– За бадилину по крашанці, а на двох по дві – чотири, – ошкірився Васо смішком.

– Робіть із двох нам обом, я швидко буду! – в’юном поліз Петрик із юрби. – Ромку, слідкуй за чергою! – викрикнув він уже звіддалік, біжучи навпрошки у бік дому.

Хлопець на бігу обдумував, як зайти у двір, щоб не зустрітися з батьком, та як непомітно взяти свіжознесені крашанки і вчасно донести їх до юрби. Біжучи, знову почув захопливу гру скрипок і погуди циганського бубона, що манили, кликали і ніби попереджували його, і піймав себе на думці, що слід би самому зробити оті спускалки: і не з двох-трьох, а з чотирьох бадилин, та відкинув її, бо в їх родині завжди цінувалася слівність, тож він за своєю природою не міг порушити даного слова.

За якісь десятки хвилин усі гризоти були вже позаду. Петрик непоміченим забіг у двір, вхопив три яйця і поклад і лисом вишмигнув на вулицю, дякуючи Богові і відчуваючи на душі полегшу. В зворотну путь пустився бігцем, щоб устигнути.

Коло самого очерту юрби Петрик відчув раптом якусь вологу в пазусі і здогадався, що крашанки побилися і потекли. Він зупинився в розпачі, бо сорочка і штанці були вже мокрими, липку течу яєшні відчув аж біля колін. Горе здалося хлопцеві таким великим і непоправним, що він аж заплакав, особливо тоді, як юрба стала з нього реготати, бо на її очах мусів вигортати, не бачучи за сльозами світу, пучками трави і лопухами оте нещастя.

Васо і Бодня, перереготавши, дали і йому, і Ромкові спускалки без оплати. Ромко зразу ж побіг, не чекаючи, поки Петрик як слід повитирається. Нарешті і Петрик нісся стрімголов, падаючи і піднімаючись, невідворотно заразившись загальним захопленням.

Звичайно, ніхто з дітей і не гадав про якісь небезпечні наслідки, не думали про них і Ромко та Петрусь. Та лихо виявилося через якісь півгодини, просвічуючись двома великими очима дірок на штанях ззаду. Регіт хлопчаків один з одного лунав скрізь, але вони продовжували спішити на Гору для нових заїздів, забуваючи про час у отій круговерті, аж поки й сідниці закривавитися. Як лиш почало вечоріти, Петрик і Ромко припинили спускатися і, лежачи на боку та корчачись від болю, заздрісно дивилися на решту, аж поки всіх не розігнала баба Марта, в якої Бодня, Васо та інші викрали півгрядки соняхів, декому з хлопців навіть дісталося бабиної гирлиги. Попрощалися біля мосту, уяснивши скоєне, і Ромко з Петрусем…

Лишившись на самоті на темній вуличці, Петрусь обережно визначив розміри дірок у штанцях та величину липких ран на сідницях і, перелякавшись геть, із жахом усвідомив, що батькова кара його не мине і захистити його можуть хіба сили небесні. Постоявши, він вирішив ховатися у верболозах на березі Тясмину на випадок, коли б батько його розшукував. Плетучись стежечкою, він напружено шукав порятунку і приходив до висновку, що найперше йому треба замінити сорочку і штанці, і домашні могли б їх йому невпоміт передати.

Страх із наближенням до рідного дому ріс, як опара на дріжджах, глушачи смикливий біль у сідницях. Хоч був теплий літній вечір, опинившись у рідних верболозах, Петрик відчув спершу прохолоду, а потім навіть холод. Тіло почало здригатися в пропасниці.

Наблизившись перебіжками до самого обійстя, Петрик побачив батька з Тодоськом, що поралися у дворі, кидаючи велетенські тіні від підвішеної на ґанку “летючої миші”, – грюкали цебрами і журавлем над криницею, скрипали хвірткою та дверима. Пробратися до хати непоміченим було неможливо, і Петрусь, молячи Бога, вирішив підлізти до вікон, що світилися, – кухоньки та чуланчика. Оглядливо-боязко зазирнувши у віконце кухоньки, Петрик побачив і трьох сестриць, що сиділи на лавці, і матір, що мила по вечері посуд, схилившись над коритом.

Ридання від жалю до себе і болю паралізувало його, та врешті хлопець таки спромігся постукати у вікно. Кватирка, тихо скрипнувши, відхилилася і до нього виглянуло перелякане несподіванкою материне лице.

– Дитино моя!.. Де ти оце стільки гасаєш, окаянний? – запричитала вона впівголос у гніві і розгубі.

– Штани б мені і сорочку інші подали сюди, бо ці порвані, – захлинувся Петрик невпинним плачем, лякливо оглядаючись.

– Як то порвані? Зовсім нові і порвані? – не могла повірити Ганна. – Свят-свят із тобою, дитино! – на мить отетеріла вона, не вірячи почутому. – Пожди, я небаром… Я швидко… Потерпи…

– А тато тебе дуже кляли, а Тодося і мене побили через тебе, – проказала, виглянувши у кватирку, Домашка. – До хати не йди, бо казали, на смерть заб’ють.

– І маму тато вдарили, як ти десь запропастився, – докинула і собі Ярися. – А на нас із Лідунею і Тетянкою тільки сердито подивилися.

– Одягни це, а те подай мені, – кинула Ганна хлопцеві буденний одяг. – Сховайся за кущем та перевдягайся, кажу! – наказала і злякано, і грізно.

Переодягнувши штани і нап’яливши на себе довгу байкову Тодосеву сорочку, Петрик відчув ніби якесь полегшення. Та серце його зовсім упало, як почув, вернувшись до вікна, такий материн гнів, якого досі не знав.

– Знати тебе не хочу, негіднику! Новісінькі штани отак розполосувати та ще й яєшнею запаскудити! Муко ти моя нестерпна! Божа каро моя непосильна! Де ж я на вас наберуся того полотна?! – долітали гнівні стьобливі материні слова до сина. – Іди, куди хочеш, живи, як хочеш, їж і спи хоч із псом, окаянний! Знати тебе більш не маю сили! – закрилася різко кватирка.

Ледь живий від страху й горя, Петрик відповз від хати вглиб городу, присів навпочіпки під кущем бузини і, стримуючи в собі відчай, образу, страх і невідомість, захлинувся тихим риданням. Плакав, здавалося, цілу вічність, аж поки не відчув поряд спасенного пса Рябка, відпущеного, видно, батьком з ланцюга на ніч. Заскавулівши, той співчутливо і приязно шерстким язиком злизав на його лиці сльози і, лащачись, мимоволі зігрів Петрика і вернув йому спокій, а з ним і осмислення злочину та порятунку.

Час, мов припнутий до дуба, пиняво тягся лінивими волами, поволі присипляючи місто і густіше запалюючи зірки в небі. Петрик уперше спостерігав, як гасли вогники у вікнах міщан: і близько, і аж там за бугрищем у Затясминні. Заспокійливо кумкали, зрідка перегукуючись, городні і аж заплавні жабки, вливаючись у дрібне січкування коників-цвіркунів, поки не злилися в суцільну мелодію, затопивши собою цілий світ. Час від часу тишу ночі рвали розпачливим криком пугачі, так що в хлопця аж душа холонула з ляку, та врешті він і з тим звикся, бо поряд відчував Рябкове тепло і вчував його тихе скавуління. Поволі маліло Петрикове горе. Він сидів навпочіпки до оніміння ніг і чекав, зітхаючи, не знати чого. Все більше хотілося йому спати, то ж тулився до теплої Рябкової шерсті.

Довго ще снували химерами тіні по подвір’ю, чулися гухкання якихось возів на мосту, з вулиці доносилась притишена жіноча розмова, аж врешті все стихло. Першим погас вогник у віконці Марти Давидівни, за ним згасла “летюча миша”, згодом перестало світитися в кухоньці і валькірчику, зануривши двір у благодатний сон ночі. Гасли і поодинокі вогники по хатах у місті.

Прислухаючись до болей у сідницях, Петрусь поволі розправив ноги, звівся навстій і, потягнувшись та згадавши гнівні материні слова, тихо побрів за псом до буди, де й вирішив заночувати. У великій буді стало місця для обох. Залізши “на чотирьох” і вмостившись на повсті поверх старої батькової свити, Петрик скулено влігся. Пес пашів теплом, приязно лизав його, і хлопець натимчас відчув себе щасливим.

Цілоденна виснажлива змора, сюркоти жабок і коників-цвіркунів у завмерлій тиші та співучасливе зігрівання Рябка приспали хлопця швидко й міцно так, ніби він напився маку. Та як раптово Петрик заснув, так же зненацька наступного дня вранці і проснувся від гавкоту Рябка, що неспокійно гасав по двору. Проснувся зляканим і напруженим, підібрав коліна в застінок буди, щоб їх не видно було з двору. Різкий шпигучий біль потертостей та жар на сідницях нагадували хлопцеві про непростиму величину скоєного лиха у вчорашньому захопленні.

Клацали щиколди і колодки дверей, дзенькало цебро та скрипів журавель над криницею, жалібливо співала завісами хвіртка, крикливо горланив десь зобік півень, сокотіли яйценосо кури, як завжди, Ярися спроваджувала на річку гусей і качок із двору, кувікав у сажику підсвинок, – двір жив озвичаєним життям. Доносилися звуки і з міста: грюкливо котилися по бруківках чиїсь вози під валування собак, пухпухкав здалека двигун у млині та на олійні, ледь чувся тарабанний стук із сепараторної маслозаводу та із шерстобійні. Та враз Петрик почув голос батька, його притишену лайку, адресовану через нього Тодосеві й матері, що уривками долинала до нього і ніби пригнічувала його, примушувала забитися під задню стінку буди, розпластатися і спресуватися так, щоб не бути поміченим.

За якийсь час почулися приливно-звичні удари із каланчі, які сповіщали міщанам пору дня, і Петрусь зрадів, що батько піде незабаром, як завжди, на Гору до млина, і йому вдасться поснідати, сісти за “Читанку” і підучити уроки, до яких не брався в неділю.

Зовсім близько, – аж дух забило хлопцеві, – почувся дзенькіт Рябкового ланцюга, якого псові чіпляв до шиї батько.

– Наріж, поки вернусь, коріння шелюжного в’язку і замочи на березі, сходи до діда Вустима і забери косу на вечір, зайди по путі до дядька Левка і перекажи, що чекатиму його в суботу перед толокою до старої Вусті, – чув Петрик батькові накази Тодосеві. – А тому байстрюкові, як появиться, скажи, що й путь у двір заказана йому, сукиному синові, зучора! Ти чуєш, що кажу?! – підвищив він голос.

– Чую-у, – схлипливо відповів брат. – Перекажу, як звеліли.

– Дивись мені! – погрозив батько і посунув на вулицю, клацнувши хвірткою.

Петрусь аж розправився і, виждавши трохи, на випадок, якщо батько раптом повернеться, під радісне скавуління Рябка виповз із буди, як на білий світ народившись, і направився оглядливо в хату.

– Ох, ти ж горе моє! Ох, ти ж хвороба моя невиліковна! – приговорювала в хаті Ганна, зустрівши сплеском рук сина. – І в кого ж ти отаким удався, і як з тобою далі жити, і скільки ще терпіти від отого скаженого батька образ і побоїв за тебе? – оглядала вона, спустивши хлопцеві штанці, потерті запалено-червоні сідниці. – Такому і люди не повірять, – змазувала вона сметаною синові рани. – Як то можна спускатися аж до м’яса і не відчути того?!

– А тато нас побили із-за тебе, – зашептала Ярися, готова з Лідунею йти до школи. – А Тодося аж заюшили вони кров’ю!

– І Домашку нині вранці вдарили, – додала і собі Лідуня. – А чому ж нас не покликав спускатися? – запитала по-дорослому згодом.

– Тато казали, що тебе поб’є Бозя за гріх! Он що! – додала і свого найменша Таня.

– Де ж ти спав сю ніч? – співчутливо спитала мати, обережно натягуючи Петрусеві штанці.

– У буді із Рябком, – прорвалося крізь плач пояснення.

– У буді? – не повірила Ярися. – Як же ти там примостився, що і тато не помітили?

– Горе, доню, навчить всьому, – відповіла за сина Ганна. – Що тепер робитимемо із тобою? Батько ж тебе на смерть заб’є, як допадеться. Сідай хутчій, снідай, а ви, дівчатка, ідіть до школи, – застебнула Ганна обережно на бабки підтяжки на штанцях.

– Піду до школи, а потім із Івасем – до тітки Килини, – давився Петрик сніданком, бо сестри чекали на нього.

– Батько і там тебе знайде, як захоче. Не будемо ж ми йому брехати, як почне бити!.. Встигнеш, не квапся так! – взялася вона вкладати в шаньку зшиток, невиливайку, ручку, читанку і канапку-бутерброда. – Зі школи приходь додому, тоді щось придумаємо, батько вернеться геть пізно від млина.

За хвилину діти неквапом ішли до школи, Петрик дорогою перечитував “Паризьку комуну”, і дівчатка, не стерпівши його повільної ходи, побігли, залишивши брата на вулиці. Вже доходячи до шкільної хвіртки і повторюючи в умі урок, Петрик з віддалі побачив білий аркушик паперу, приклеєний на паркані біля хвіртки. Підійшовши ближче, він, задерши голову, із цікавістю прочитав написане вголос і диву дався: “Директорові школи пропонуємо за двадцять чотири години вибратися із міста, як зрадникові революції! При невиконанні цього попередження він заплатить життям!” Петрик враз забув про власні злигодні, шкода йому стало директора – знав того як доброго чоловіка, що вернувся з Сибіру, куди був засланий разом із батьками.

Оглянувшись навкіл і нікого не побачивши близько, хлопець удруге перечитав текст і спробував дістатися рукою до аркуша, але, як не силкувався, як не підскакував, зірвати його не спромігся. Тоді, відкривши хвіртку у двір та зупинившись поглядом на юрбі учнів, він крикнув на весь голос: “Кобзарю-у-у! Чуєш, Кобзарю-у-у! Ходи сюди-и-и!” – махав він рукою найвищому між підлітків. – “Бігом! Хутчій!” – повторив кілька разів настійно.

За мить уся орава була вже на вулиці і врізнобій читала наклеєну на паркані листівку. Петрика образило, що Кобзар, зірвавши її, не дав йому віднести листівку до директора, а понісся до учительської сам, потягши шлейфом за собою юрбу. Згодом задзвонив дзвінок, і учні поспіхом порозходилися по групах, так і не дочекавшись Кобзаря.

Усі вчителі трохи запізнилися на перший урок, але далі все було, як завжди, якщо не зважати на біль у сідницях, що дошкуляв Петрикові. Подія з листівкою для нього потроху маліла, хоч хлопці на перервах обзивали його “шпінгалетом” за те, що сам не дістався до неї. Марта Давидівна, Петрикова вчителька, вела уроки спокійно і впевнено. Учні її, як завжди, були дисципліновані і старанні. Петрикові здалося, що сьогодні вона його оминала увагою, і він, пригадуючи своє ковзання з Гори, червонів від сорому і ховав очі. “Знає чи не знає?” – роздумував він.

Ромко, що теж совався від болей, казав йому на перерві, що його не били, а тільки “шпетили”. “Ото батько! Ангел! Херувим! А в мене – кат із катів! Ірод із Євангелії!” – пронеслося в голові.

Раптом хтось постукав у двері. Марта Давидівна наказала дітям сидіти тихо і вийшла в коридор. Петрикові зробилося страшно, бо підсвідомо здогадався, що той виклик учительки може стосуватися його. І передчуття його не обманули.

– Янчук! – гукнула Марта Давидівна, появившись у дверях. – Вийди сюди! – наказала якимось особливим голосом.

У Петрика йокнуло в грудях, він хапнув ротом повітря і, підтягуючи на ходу штанці, пішов до виходу.

– Говори лише правду і тільки правду, чуєш? – наказала по-материнськи учневі. – Всім говори лише правду! – нахилилася, щоб застібнути хлопцеві гудзика на сорочині.

Петрик майже не чув Марти Давидівни, він здивовано й злякано дивився на чоловіка, що стояв поряд, у довгій сірій шинелі з кількома жовтаво-зеленими лацканами попереду, оперезаного реміняччям пасків, з яких звисали велика кобура з пістолетом і жовтава довга піхва із шаблею, що досягала аж закаблуків чобіт, точнісінько така, як ота батькова, що відніс її минулої осені якимсь органам.

– Вертайтеся, товаришко, до учнів і не наставляйте хлопця! – різко смикнув Петрика за руку депеушник. – Скаже те, що нам треба! Де подінеться, коли попався?! – кинув холодно і погрозливо у її скорботно-співчутливі очі.

– Ні при чому він у тому лихові! – аж скривилася Марта Давидівна. – Де ваша революційна честь і людська мораль? – гукнула, відкриваючи двері класу.

– Самі розберемося, кажу, без ваших настанов і висновків! – люто кинув депеушник, тягнучи Петрика коридором до учительської.

Директор школи у кімнаті був один. Петрик добре знав його, бо, крім школи, неоднораз бачив його в себе вдома, як той навідував Марту Давидівну. Від хлопців не раз чув, що директор хоче одружитися з учителькою, а вона відмовляє йому із-за сина Вадька, який чомусь його не любить.

– То яку вашу думку передати слідству, товаришу директоре? – утримуючи за руку Петрика, спитав депеушник.

– Гадаю, товаришу Голик, що ваше твердження помилкове і згубно відіб’ється на вихованні учнів школи, адже і Янчук, і Кобзар – прикладні учні, батько Петрика всю революцію і по ній разом із своїм братом були прикладними червоними козаками…

– Нам краще знати, хто ким був, – перебив директора депеушник. – Повторюю, вашу думку я передам слідству, але вона є контрреволюційною.

– Висновки так швидко, мабуть, ще рано робити. Претензій до учнів, тим більше до нього, – вказав Джміль очима на Петрика, – я не маю. В даному випадку, гадаю, треба розглядати якусь іншу контрверсію, не подібну до вашої.

– Я ж не раджу вам, як учителювати й директорувати, – образився Голик, – то чому ви радите нам, як вести слідство? – ледь стримав він себе і потяг хлопця до дверей, не прощаючись. – Ти що думаєш, я тебе буду отак весь час тягати?! – сіпонув сердито Петрика уже в коридорі.

Перед тим, як відвести хлопця в ДПУ, він пішов із ним до паркану, щоб переконатися ще раз, чи дістає той рукою до місця, де була наклеєна листівка, а дорогою радив учневі, що він має говорити на слідстві.

– Говори, як було, – підказував він. – Батько дав тобі листівку, щоб ти її наклеїв, і ти його послухався. Зізнайся, що ти її написав так, як тобі підказував батько, печатними літерами і тістом приклеїв до паркана. Зізнаєшся і зразу ж підеш на похорон тітки Домахи, що померла ще вранці, як ти пішов до школи, – полагіднішав провожатий.

– Я ж, дядьку, не дістаю до того місця на паркані-і-і! – розридався Петрик. – Як би я наклеїв ту папірчину? А батько про неї ні сном, ні духом не відають, то гріх таке на них казати!

– А ти скажи, що підставив щось, хоч би цеглину чи дві, – радив він. – Скажеш так, то на тому для тебе все й закінчиться. Та не рюмсай мені! – смикнув Голик щосили хлопця за руку, аж той завищав від болю, брехні і образи.

В просторому коридорі ДПУ, в який вступили Голик з Петрусем, стояли сутінки, бо його освітлювало лише одне вікно. Голик підштовхнув Петрика за дощату перегородку, де у відгорожі попід стінами сиділи тісно на двох ослонах якісь люди, а ті, що не вміщалися, стояли або сиділи навпочіпки чи й на підлозі посередині. Петрик розгледівся, вибрав шпарку між двома перемовцями в куточку, обережно вліз туди і схилився на стіну в чеканні, схлипуючи.

– А це що за вишкварок сюди заблукав? – вдивляючись у Петрика, кепкував літній чолов’яга із рубцем на обличчі, як Голик пішов до допитної.

– Не вишкварок, а контрреволюціонер, Вустиме! – глузливо поправив його інший з-під вікна. – Хіба не бачиш, у нього і постоли валові, як у контри!

– Дитина ж перед вами! Як можна кепкувати?! – дорікла чоловікам моложава білолиця з таранкуватими подзьобинами на щоках жінка. – І куди вони дивляться, і що творять, окаянні?! – додала, невідомо до кого звертаючись.

– Розбишаки вони, – бовкнула стиха друга з кутка, – і адвокати про те не відають.

– Як то не відають облікати?! Треба їм розповідати і про себе, і про дітей оцих, – радила моложава і білолиця жінка. – Хай той більшечкий уже, а це ж дитя ще, – не знав Петрусь, що вона натякала на нього.

– А тебе ж за що привели сюди? – поцікавився чоловік у Петрика. – Арештували, питаю, за що? – оглядав він малого.

– Не рештували мене, а привели-и-и, – не стримав лиха в собі Петрусь. – Листівку побачив на паркані, як ішов до школи-и-и, – залився він сльозами.

– А я що казав?! – не стримався знову кепківник із кутка. – Тут усі сьогодні контрреволюціонери, – хихикнув він вимушено. – А цей, мо’, перший із них!..

– Не всі, Нечипоре, – заперечила третя, що сиділа на краєчку ослона. – Ми з Карпом тут за пожежу.

– Сказала! А пожежа – хіба не контрреволюція? – ухопився за сказане Нечипір. – Ще й яка, коли хочеш знати! Може й більша, ніж оті листівки, бенеря б їх забрала!..

Петрик прислухався до стишених розмов людей у загородці і все більше переймався страхом невідомого, чекав, як і всі, виклику та допиту, що відбувався за закритими подвійними дверима. Із-за них, як стихали перемовки, долітали приглушені голоси і навіть скрики.

Із одних дверей у коридор вийшов Дорошенко, а йому вслід Ромко, обидва пішли геть до виходу, із інших дверей депеушник вивів заюшеного Кобзаря із руками за спиною і повів його до виходу, а за сусідніми дверима почувся такий крик, що в Петрика аж душа впала в п’яти, як при батькових побоях.

Час тягся повільно і острашливо не лише для Петрика. Та ось одні двері допитної різко відчинилися і звідти ніби вивалився якийсь довговусий дядько в сірій старій солдатській шинелі і такій же смушевій шапці, ледь накладеній на голову, за ним слідом інший – молодий, у реміняччі через плечі, в чорних галіфе і лискучих бульдових хромових чоботях. Другий поспішно, але обережно прикрив за собою обидвоє дверей, звелів вусатому почекати, а сам пішов на вулицю.

– Що там, Федоре? – запитав довговусого чубатий і зарослий на лиці молодик із загородки. – про що допитували?

– Про те ж саме і так само, – відказав вусань, схитнувши головою. – Контра, вона і є та буде контрою! Про що ж би ще?..

– Б’ють? – уточнив чубатий.

– Мені поки-що лише грозили, – прошепотів вусань, косячи очима на двері. – Та буде, видно, ще всього, – докинув він, сплюнувши. – Тримайся, Трохиме, і не бійся, – відвернувся згодом.

– А тут що за перемови? – напав на Федора молодик у реміняччі, увійшовши із вартовим з вулиці. – В каземат його! В допр! Чуєш? У третю! – наказав, погрізнішавши, стражникові. – Попередь, їжі не давати до нашої команди!

– Єсть, у допр! – ледь звів голову конвойний. – Вперед, не поспішати, не тікати і слухати моїх наказів, бо стрілятиму без попередження, – звелів він довговусому Федорові.

– Прокіп Чечіль, – викликав молодик у реміняччі, як закрилися двері за конвоїром. – Хто із вас Чечіль? – видивлявся на загородців. – Чому мовчите? – сердився.

– Ну, я! А що? – поволі підвівся якийсь чоловік, звичним рухом збивши смушеву чорну шапку набакир.

– Не щокай, а заходи! – погрозив і голосом, і насупленим поглядом. – Корчиш із себе панянку, ніби не знаєш нічого.

– Слава тобі, Боже! Прийшла черга й до нас, – неквапом пішов Прокіп, чухмарячи потилицю. – Пиндючишся, грозишся, як індик отой, – подивився він на молодика, безбоязно ощирившись смішком.

– А нас же… коли покличете вже? – несміло обізвалася молодиця в подзьобинах на рум’яних щоках.

– Викличемо до завтра всіх! Не репетуй тут мені! – протяжно подивився молодик на Прісю.

– Та я б і чекала, як усі, але ж дитя годувати вже час, – нагадала вона.

– Не здохне твоє дитя, контра! – гримнув злобиво той. – А здохне, то ще й краще! – пішов він за Чечелем у двері.

– Не діждеш, розбишако! Сам ти контра справжнісінька! – ображено розтираючи пальцями сльози, прошепотіла вона, насурмившись. – Не діждеш, проклятий!

– Не заводься, молодице, з ним, бо молоко пропаде, – докинула примирливо та, “що з Карпом за пожежу”. – Бачиш же, лютує. Не з добра, видно…

– Яку моду взяли собі, – тихо сказав котрийсь із чоловіків, – революціонерів обзивають контрою, а себе величають революціонерами. Треба ж до такого дожити! Беззаконня зробили законом, і мовчи!..

Аж геть вечоріло, як за загородкою лишилися одиниці. Нарешті отой у реміняччі викликав у допитну і Петрика.

– Добридень! – привітався школяр, зайшовши до просторої кімнати.

– Проходь і сідай на стільця проти мене, – не відповів на хлопцеве привітання старший, показуючи рукою з пістолем, де сідати.

– Я й постою, дядьку, – запросився арештований, бажаючи, щоб усе швидше скінчилося.

– Та ні! Як не будеш мене слухатися, справа гладко в нас не піде! – споважнів старший. – Сідай швидше, як наказую! – перемінився він.

Петрик обережно вмостився, скривлено подивився на вже знайомого йому Голика, що старанно й заповзятливо щось писав за столом у кутку, і не витримуючи колючого погляду старшого, опустив голову.

– То ти вже в другій групі вчишся? – почав нарешті допитувач.

– У другій, – зітхнув Петрик.

– Хороше вчишся? Читати вмієш і писати скорописом?

– Вмію трохи…

– Любиш матір і батька?

– У-гу-у!

– Що “угу”? Любиш чи не любиш? – шукав слабого місця допитувач.

– Матір так, а батька не дуже, бо сердиті і б’ються, – зашарівся хлопець.

– Це батько тобі порадив так говорити, чи ти сам додумався?

– Де ж би таке порадили?

– За що ж він тебе б’є, отакого хорошого учня?

– За різне, буває… – схлипнув Петрик.

– Ось бачиш, він тебе б’є, а ти йому листівки пишеш, розносиш і клеїш по парканах.

– Не клеїв я тієї листівки! Була вже приклеєна, як я підійшов до школи…

– Ніхто в таке не повірить, хлопче. Ану напиши ось на цьому папірці печатно все оте, що було на листівці, – наказав допитувач, простягуючи хлопцеві аркушик паперу.

Петрусь, аж язика висолопивши, старанно писав із пам’яті отой напис друкованими літерами. Ручка була якась незвичайна – її не треба було вмокати у чорнило, вона писала і без того. Нарешті він закінчив: “… як зрадника революції”.

– Гаразд. А хто тобі підказав оті слова для написання?

– Не писав я їх, не клеїв і не зривав листівки, бо не міг дістати! – палко запевняв “дядька” допитуваний. – Казав же їм, – показав хлопець поглядом на Голика, – і примірявся, і не дістаю я! І вам покажу, як захочете.

– Ось бачиш оцю штуку? – допитувач показав очима на пістоль, що лежав на столі між паперами. – Подарую тобі, коли оповіси, як тобі батько підказав написати, віднести та приклеїти оту листівку та як говорити про неї на допиті.

У хлопця очі загорілися від захоплення, але збрехати він не міг, тому по мовчанці, зітхнувши, Петрик відповів: “Не писав я листівки, не клеїв я!”

– А хто в неділю приходив до вас у гості? – зненацька запитав допитувач.

– Дядько Явдоким приходили…

– А раніше хто? – щось записував “дядько” на папірець.

– Також дядько Явдоким та ще дядько Левко з дядьком Пилипом і тіткою Оксаною, а також учитель Кузьма Сидорович із Марією Прокопівною.

– А вони чого приходили?

– Не відаю!.. В неділю ж, у гості! – здогадався радо.

– А говорили ж про що?

– Або я знаю! Щось про революцію і контрреволюцію, а про походи геть не згадали. А потім тато мене прогнали.

– А як прогнали, де ти був? – не давав хлопцеві одуматись допитувач.

– Пішов до кухоньки і … – не доказав Петрик, почервонівши.

– Підслуховував із-за непричинених дверей їхні розмови? – закінчив допитувач.

– Слухав, але туди було погано чути.

– Так про що ж говорили гості і як довго тяглася розмова?

– Про різне, більше мовчали.

– У гостях і мовчали? А ще запевняєш, що кажеш мені правду? – докорив допитувач. – Так про що ж вони говорили потім?

– Кажу ж, я мало чув. Щось про ревкомівців. А ще про правління артіллю, де дядько Бондаренко головою, та про комуну. Говорили і про якусь Баштанку, знову згадували революцію і якогось Більського.

– А Більський отой у вас хіба бував? – напав допитувач на цікаву тему.

– Як то бував? Він же в Харкові урядовцем, – робив хлопець великі очі з наївності допитувача.

– А ще про що говорили?

– Ще?.. – зітхнув утомлено Петрик. – Про якогось Леона хворого, що тепер у Гумані Гонтиній комбідом відає.

– Леон отой – родич ваш чи батьків побратим? – наспіх щось записав на папірець допитувач.

– Леон? Не родич, із татом у революцію були розвідниками! – дивувався Петрик, що “дядько” не знає таких простих речей.

– От бачиш, як хочеш, то й пригадати чимало можеш, – похвалив допитувач Петрика, поласкавівши. – А ще про що вони говорили? Про ДПУ, приміром, чи про повітком, а чи про отого Більського, що в уряді?

– Про них не було мови, – зайорзав школяр, кинувши поглядом на Голика.

– Може, тобі подарувати ось цю штуку, – показав допитувач на шаблю, що висіла в піхвах на кілочку в стіні. – А на додачу, – помітив захоплення від запропонованого, – дам ще оцю самописку, що ти нею щойно писав листівку, як на паркані, – покрутив перед очима. – На, подивися і подумай. Адже ні в кого нема у вашій школі, а в тебе буде! – піймав у очах хлопця піднесення. – Скажеш про батькове завдання з отією листівкою, то й матимеш оце все хоч зараз. Ще й додому відпровадимо на коні, – піймав він ляк в очах школяра. – Не охляп, а в сідлі! Їсти ж уже хочеш?

– Хо-чу! – несміло підтвердив здогадку Петрик, проковтнувши слину.

– Чого ж вагаєшся? Скажи, і подарую тобі оце все, нагодую, чим захочеш, спроваджу вершником. Чи ти, може, додому не дуже й хочеш?

– В школу хочу, – схлипнув хлопець.

– У школі уроки вже закінчилися. Та ми батькові не розкажемо, що ти нам правду сказав. Говори, як було з листівкою, і – квит! – підохочував напосідливо “дядько” школяра.

– Сходи-но, Кузьмо, та замов хлопцеві добротного коня! – наказав він молодикові, що мовчки сидів поруч. – Та щоб сідло було нове, оте жовте, що скрипить і пахне, – додав він.

– Давай, оповідай, як було з листівкою, – нахилився допитувач, склавши пальці у замок на столі.

Петрик мовчав, бо не знав, що говорити, адже того не було, про що хотів чути допитувач. Згадалася йому настанова Марти Давидівни говорити лише правду і він, глибоко зітхнувши, повторив: “Казав же я вам, дядьку, і кажу, що ніхто мені не давав листівки і не клеїв я її, а лише як побачив, покликав Кобзаря.”

– А хто тобі підказав покликати Кобзаря? І хто навчив так мені про те казати? – цідив слова допитувач.

– Казав же, що ніхто, а тільки я сам, бо він найвищий у п’ятій групі і може дістати рукою до верха паркану.

– А може то він наклеїв оту листівку, а тебе попросив тебе опісля покликати? – не задовольнився поясненням допитувач.

– Не знаю, дядьку! Я не бачив, щоб він її клеїв. Наш “дир” – хороший учитель, то для чого Кобзареві щось клеїти?

– А “дир” – це хто?

– Та директор же! Це школярі так його дражнять за те, що в нього була дірка на штанях, коли він до нас приїхав. Та ви не думайте чогось, вони не злобиво вчинили, а просто так… Їй Богу, дядьку!..

– Ну що ж, не хочеш оповідати правди, то я тут ні при чому. Підеш у допр, переночуєш там та подумаєш, а завтра все по правді розповіси мені докладно, коли дійсно хочеш мати оті подарунки та ще й до школи ходити, як усі діти, – закінчив допитувач, тручи лоба.

– Пустіть мене, дядьку, додому, а завтра я прийду знову, коли скажете, – запросився Петрик, згадавши, що у школі лишилася його торбина із зошитами, книжками і канапками. Страх, що його поведуть у отой допр і там поб’ють, не на жарт перелякав школяра.

– Відпустіть мене-е, дя-деч-ку-у! – скривилося у гримасу хлопцеве лице. – Немає про що мені думати, я вже всю правду вам сказав!

– Не рюмсай мені! Надумаєш, пригадаєш, розповіси, тоді й пущу, а тепер підеш на ніч у допр, кажу! Кузьмо! А, Кузьмо!.. Де ти там запропастився? Не треба коня цьому вишкваркові сьогодні, у старім допрі замкни його на ніч з пацюками, хай до завтра подумає, що казати, – наказав міліціонерові, що з’явився на поклик. – Та дивись мені, щоб їсти там йому не давали, поки не признається за листівку! – розпорядився молодикові у реміняччі, що стояв у порозі.

Суворість, що раптом закам’яніла на обличчі допитувача, підказала малюкові, що той досі дурив його приязністю і поблажливістю. І Кузьма раптом так смикнув його за руку, що мало не звалив із табурета, ніби підтвердивши здогадку. Дорогою до допру Петрик стримувано ридав, витираючи кулаком сльози, як міг, опирався поводиреві.

– Не тягнись мені, бо одержиш по мармизі, грім би тебе побив! – лаявся міліціонер, поспішаючи. – Ні виспатись, ні хліба з’їсти із-за вас, контра, не маю часу від ночі до ночі!..

Отак дійшли і до брами допру. За хвірткою брами показався коридор, з кутка якого звівся з-за столика міліціонер-воротар.

– А це ще хто, Кузьмо? Хай той вже більшечкий, а цей же… – розвів він руками в подиві. – Довго ти ще їх водитимеш?

Кузьма грізно передав розпорядження начальника, махнув рукою, про щось промовчавши, і пішов на вулицю, не попрощавшись.

– Прізвище твоє як? – вмокнув червону ручку у невиливайку міліціонер.

Петрусь, тремтячи від ляку, відповів крізь плач не дуже розбірливо.

– Ім’я та по-батькові як твої? – з натугою шкрябав міліціонер 86-м пером у великому зшиткові.

– Петро!

– А батька твого як звати? – змірив поглядом писар арештанта.

– Батька? Карпом кличуть…

– То твій батько був у козаках? Янчук?!

– Були, а хіба що?..

– Рік народження? – спитав міліціонер, але раптом відклав ручку, зизом оглянув прибульця, пошептався з товаришем по воротарні і підвівся, щоб вести Петрика в допр.

В огородженому високим парканом і дротами дворі при тьмяному освітленні ліхтарів хлопець побачив довгий на червоно пофарбований цегляний будинок із забитими вікнами і в кутку скособочений двоповерховий будиночок з чорними провалами вікон без рам, куди й вели його воротарі.

Той, що відчиняв хвіртку, довго й морочливо, лаючись собі під ніс і плюючись, вовтузився коло велетенського замка на залізних іржавих і покривлених дверях, брязкаючи цілим жмутом ключів, аж поки врешті відкрив його, а слідом і скрипливі двері.

– Заходи! – звелів він хлопцеві. – Не лякайся, боятися тут нічого, – додав, помалу підпихаючи Петрика в темну провалину цвілого приміщення.

– Боюся-а-а! Дядю-у-у! Зми-луй-те-ся, рідненький! – із усіх сил рвався хлопець із темниці, захлинаючись плачем.

– Кажу, не бійся! – штовхнув той хлопця. – Тут, як роздивишся, знайдеш гасла, плакати і мапи, то постели їх собі і спи спокійно до завтра, – говорив він у щілину дверей. – Та не подумай мені лазити у вікно, бо пристрелю, як ягня! – нагримав він, навішуючи замок.

Петрик, тихо скиглячи у стрясливій пропасниці, врешті звик до темряви. З велетенських віконних провалин без рам і гратів нісся глухий гомін міста, сіялося ледь примітне світло від лампи на слупі, чулися писки кажанів, проглядали зірки з неба. Постоявши якийсь час в оціпенінні, хлопець напомацки відшукав запилюжені плакати і влаштувався на них ночувати. Думки і спогади наповнили його сутінковий каземат постатями з уяви. Розчулився, бо виплили з пам’яті Васо й Маріца, аж розвеселивши його. Згадав, як колись вони йому танцювали за шмат сала і окраєць паски. А було то так.

Цигани, як і щоліта по зимі, щойно поставили півколом на Тясминських луках свої шатра, а Петрик був уже тут як тут. Васо, бавлячись з ним у гилки, раптом відкликав його вбік і разом із Маріцею вговорив принести з дому чогось смачненького. Хоч Петрик і знав, що циганчата його обманять, та дуже вже йому хотілося побачити, як вони танцюватимуть на голові і на животі.

– Не бійся, Петрику, ми чесно тобі потанцюємо! – вмовляв його Васо. – Хай нас грім поб’є, як брешемо! – невміло хрестився він. – Скажи, Маріцо!

– Ага, потанцюємо! На чому хочеш потанцюємо, лиш сала більше візьми! – світила на Петрика блискучими вуглинами хитрих очей циганочка. – Біжи хутчіш, бо передумаємо!

Вихором несучись додому, Петрик розраховував, що там нікого не застане, бо батько по обіді пішов у місто, мати з дівчатами – до тітки Оксани, та й Тодось не повинен сидіти вдома в святковий день. Назад ніс півчетвертинки сала, півкільця ковбаси, три крашанки і окраєць паски.

Як і обіцяв, Васо потанцював йому на череві, б’ючи руками та ногами по землі, навіть на додаток покрутився ободом. І Маріца, підтримана за ноги братом, сплескуючи руками, танцювала на голові, розсмішивши Петрика тим, що була гола-голісінька, бо сорочка в неї сповзла на голову. Та раптом де не взявся їх батько сивуватий Михай, якого Петрик чомусь боявся.

– А це ще тут що? Що ховаєш? – прискіпався він до Васо. – Ану, давай сюди, злодію! – схопив він сина за вухо.

– Ми чесно це затанцювали з Маріцею! Ми заробили-и-и! – кривився циганчук він болю. – Скажи, Маріцо! Підтверди, Петрику! – верещав він на всю луку.

– Ми чесно йому танцювали! – сміло вступилася за брата дівчина. – І на череві, і на голові. Він просив нас, щоб потанцювали, – репетувала вона, виручаючи брата.

– Я просив, дядьку Михаю, і вони танцювали!

– Батько твій знає, що ти взяв сало, ковбасу, крашанки і паску? – перекинувся Михай у люті на Петрика.

– Тато про те не відають, а мати мене вчора із цілою паскою посилали до баби Варвари, то чого б сварилися за кусник для Васо і Маріци? – заплакав Петрик, задкуючи від дівчини, що кліщем вхопилася йому за рукав.

– Може, повести тебе до тата? – погрозливо запитав циган.

– Їх немає вдома-а-а, – оніміла Петрикова душа. – Не робіть того, дядю Михаю, прошу вас! Простіть нам!

– А ти чому мовчиш? – перекинувся циган на Васо, замахуючись вдарити.

– Прости нам усім!.. Ми більше не будемо!..

– Отож-бо!.. Розділіться чесно на трьох і з’їжте при мені все, іродяки! – кінчив Михай ту притичину миром.

Петрик і тепер радів, що все так відбулося. По всьому Михай наказав Васо посадити Петрика верхи на вороного коня і прокатати по табору аж п’ять разів.

Петрик може б іще щось пригадав у горі, так почулися чиїсь кроки у дворі, а вслід їм і голос воротаря під діркою вікна: “Ану, в’язню, спиш ти там, чи ні? ”

– Не сплю, дядьку, а тільки лежу, – сповзла ляклива напруга із грудей хлопця.

– Підлазь проворніше у вікно до мене! – наказав той притишено. – Хапайся там за цеглини і лізь!

Петрик напомацки відшукав у цегляній стіні провалини, схопився за виступи, хвацько зіпнувся до просвіту і врешті ліг грудьми на колишнє підвіконня.

– На ось, підвечеряй трохи, чим Бог послав, – передав він вузлика з їжею. – Та змасти отим смальцем, що у бляшанці, потертості, хай гояться, – додав звеселіло і побрів, похитуючись, до воротарні.

Хлопцеві здавалося, що він ніколи не їв отаких смачних дерунів і накруто зварених крашанок. Псувала задоволення лише натужна гикавка-удавка, яку не було чим запити, щоб проковтнулася. Від материного підвечірку, ніби від її присутності, і від воротаревого співчуття настрій Петрика враз покращав.

– Спасибі, Боженьку, тобі за поміч, – проказав хлопець, зітхнувши, краєм ока завваживши, як крізь дірку-провалину угорі промайнула, падаючи, зірка…

Прокинувшись наступного ранку, Петрик чимало часу приходив до тями, згадуючи, де він і що з ним. Промені сонця світили навкіс у провалини вікон, з чого Петрик зробив висновок, що уже геть нерано. Звівшись на ноги, він оглянув захаращене приміщення колишнього каземату і підняв зі сміття на підлозі стару запорошену мапу. Струсивши, він розгорнув і розіслав її. Мапа була не такою, як у шкільному коридорі з двома півкулями. Петрик здогадався, що там мапа всього світу, а ця – якогось меншого краю. Він став читати назви міст, сіл, річок і випадково побачив крапочку свого Чигирина і стрічку Тясмина. Водячи пальцем від них, Петрик знайшов знайомі села, прослідкував за течією Дніпра, помережаною, неначе бабусина рука, жилочками річечок і зморшками ручаїв та притоків, здивувався, що шляхи і річки коло Чигирина, добре йому знані, були намальовані не зовсім правильно, тож подумав, що мапу готував хтось нетутешній, і захотілося показати її Марті Давидівні.

Петрик поспіхом склав мапу у кільканадцять разів і вирішив винести її закутаною у рушник, в якому була передана матір’ю їжа. Він притискав складену мапу колінами, обтоптував її ногами, радіючи з того, що вона буде його власною, подумки повторюючи щойно вичитані чудернацькі назви, відволікаючись від дійсності, в якій перебував.

Час минав, а до Петрика ніхто не обзивався, змащена смальцем сідниця лоскотала сверблячкою, потроху смикала болем, проминув обід, а за ним і полудень – сонце, що світило у провалину вікон з одного боку вранці, перебрело приміщення і поволі почало ховатися за перестінком з другого. Давав про себе знати голод, в душі наростала тривога, адже інших, навіть Кобзаря, як він підгледів у провалині вікна, почергово вели кудись і вертали. Та нарешті почув розмови і чиїсь кроки, що близилися до його буцигарні, двері із скрипом і писком відкрилися невідомими міліціонерами.

– Чи ти молишся тут, контра? – спитав насмішкувато старший, розглядаючи Петрика і каземат. – Чим він тобі, Авраме, не контра? – спитав насмішкувато у молодшого товариша. – Викапана контра!

– Не молюся, дядьку, лежав собі, – хапнув повітря малюк. – Ждав вас…

– Вставай з колін, підеш на допит! Ждуть тебе у воротарні, – посуворішав старший. – Речі свої лиши тут, – наказав, помітивши, що хлопець бере із собою вузлика. – Виходи! – не мав до хлопця співчуття міліціонер.

– Ти непогано тут влаштувався, Янчук. Молодець в’язень з тебе! – зауважив Аврам.

– Біда всьому навчить, брате, – зробив вислід старший, ідучи вслід Петрикові. – Іди до воротарні і не оглядайся! – нагримав він на хлопця.

Там на Петрика чекав вчорашній Кузьма, міліціонери тикали йому якийсь зшиток і примушували його розписатися, що той врешті і вчинив розмашисто.

– Ну, буржуазний елементе, пішли! – скомандував міліціонер і підштовхнув хлопця у хвіртку на вулицю.

Ідучи тротуаром, Петрик мимоволі розглядався навкруги, шукаючи очима знайомих. Піднявшись по східцях в приміщення ДПУ, Кузьма пропустив Петрика і направив його в загородку, де вже сиділо на лавках кілька людей.

– А тебе ж за що? – стишено спитав хлопця один з них, з довгими тонкими вусами, коли Кузьма прихилив за собою двері допитної.

– За листівку! На паркані школи була приклеєна кимось…

– А коли ти її побачив? – ожвавився той, впритул підсунувшись до Петрика.

– Вчора, як ішов до школи.

– А що в ній було написано?

– На директора, щоб вибрався з міста за зраду революції…

– Заходи, Янчук!.. Ти що там шепчеш йому, контра?.. А ти порозмовляй мені ще, то лишишся без вусів!.. – пригрозив Кузьма з дверей.

На “добридень” приведеного старший допитувач, що сидів за столом, не відповів, лише переклав мовчки якісь папери. Хлопцеві він показав рукою на стілець навпроти і, поки той всідався на непомірно високе тверде сидіння, щось записав на листочку ручкою-невиливайкою.

– То надумався від учора, що треба говорити правду, Петре, чи ні? – спитав якось утомлено і нехотя, ніби для годиться, зосереджено оглянувши хлопця.

– Казав же вам… – скривив уста допитуваний.

– Що ти зарядив мені, паскуднику, оте своє “казав”! – раптом оскаженів, побагровівши, допитувач. – Розповідай, як було насправді! Як батько дав чи продиктував тобі ту листівку! Як ніс її і клеїв! Байок мені не розповідай, бо відлупцюю нагайкою так, що й місця живого на тобі не лишиться!.. Розповідай мені! – гримнув кулаком об стіл.

– Я ж казав, дядьку, – зарюмсав Петрик, – що не давали мені батько ніякої листівки і не проказували, як її писати, а я її побачив на паркані, коли іш… – захлинувся малюк ураз від різкого пекучого ляпаса по лиці, аж запаморочилось йому, аж сльози заслали зір.

– Оповідай, хто тобі проказував, як писати листівку, чи хто дав її, щоб ти наклеїв! Де те було? Як? Нічого іншого я чути не хочу! Ти зрозумів мене нарешті?!

– Ги-и-и! Ги-и-и! Зрозумів, але я вже ска-зав ва-а-м, дядь-ку, все-е! Їй богу, все-е-е! – розмазував в’язень обома руками сльози по гарячому лиці.

– Ти мені, паскуднику, ще й не те скажеш! – різко звівся на ноги допитувач і кинувся знімати з гака на стіні нагайку. – Оце ось бачиш? Спишу всього, як писанку, так що й мати з батьком тебе не впізнають, – поклав нарешті її на стіл, заходивши нервово коло дверей. – Перетну ось цією рубачкою навпіл одним махом! – пікся він тим, що за ці дні не вдалося віднайти винуватців отих листівок. – Не таких перетинав, – вийняв він із піхов вилукувато вигнуту шаблюку, що стояла досі прихиленою до столу. – То будеш говорити правду? Востаннє питаю! – напосідав, перехиляючись через стіл до хлопця. – Не скажеш тепер правди, то потім пізно буде – прикінчу, мов курча! – раптом із усієї сили смикнув він малого за чуба, аж затріщало в того у голові.

Несамовито скрикнувши, Петрик завив від болю і, нічого не бачучи за сльозами, задихнувся та аж посинів, так що Кузьма, стукаючи рукою по спині, ледь вирятував його, геть посинілого. Він ще довго трясся у пропасниці, заливався сльозами, сьорбав носом і важко дихав, схлипуючи в тиші, що настала по тому. Кімната, допитувач і Кузьма крутилися й переверталися в його очах.

Раптом без стуку різко відчинилися двері і в кімнату вступив вчорашній Голик у короткій, розпореній над сідницею бекеші-кацавейці. Не вітаючись із присутніми, розглянувшись і зорієнтувавшись, він підступив до допитувача і почав щось йому тихо говорити. Петрик поволі вгамовувався, задушував у собі гикавку-пропасницю.

– Ти не шепчи мені, як ворожка, а кажи, що там ще стряслося! – горів шалістю в очах допитувач, всідаючись у крісло.

– Кажу ж, товаришу комісаре Бергавінов, поки–що нічого втішного. Оточили ми яр із черкасцями, смілянцями та кам’янцями. Бандити чинять пробні нюшкування, шукають шпарок, майже не стріляють, але й вловитися не даються, – звітував він, поглядаючи на Кузьму в реміняччі. – Харчі їм підвозять з навколишніх сіл в ім’я продовження революції. За нашими підрахунками, запасів харчу і зброї у них досить. Селяни кажуть, що вони іменують себе боротьбистами-самостійниками. Імен ватажків, окрім знаних, вияснити не вдалося, бо вони послуговуються кличками. На думку Дубового, з ними в спілці рештки коцурівців, чучупаківців, кукояківців, григорівців, зеленівців та махновців. Військо із Харкова засіло під Чорним лісом і Кам’янкою, – зітхнувши, кінчив звітувати Голик.

– Як скоро ви їх візьмете?

– Гадаю, швидко з ними впоратись без великих жертв нам не пощастить. Ціла ж зграя їх!

– Так вас же ціла армія! Бовдури! – в люті схопив прийшлого за борти бекеші і притяг до себе Бергавінов. – Не маємо часу чекати! Чуєш?! Не маємо!.. – тряс Голика.

– Дубовий не нас слухає, а керується настановами з Харкова: не нищити сіл, не експропріювати, не проводити масових арештів, не…

– Дубовий хай їде в свою академію! Нічого йому тут робити! Це не громадянська війна, ми – не його сорок четверта дивізія, а бандити – не польські буржуї Пілсудського! Передай йому, що коли він не покине наші змаги, то ми нагадаємо йому Щорса і Білошицю! – турнув він прийшлого. – Не більше доби чекатиму, по тому його самого, як махновця, прикінчу, і знати ніхто не буде! Тюрма ж повна понікуди! Не випускати ж їх! Інакше нас самих прикінчать тут повітком із ревкомом, мов куріпок!.. Зрозумій, бовдуре, становище: обурення в місті дійшло краю, Хорунжа вимагає звільнити всіх затриманих, Брайкові грозить арештом і трибуналом!..

– Чого тут не розуміти!.. – стряснувши плечима, поправив бекешу Голик.

– А там що нового? – вже спокійніше кивнув головою Бергавінов, глянувши на Петрика.

– Також нічого втішного, – зам’явся Голик. – Я ще не сказав, що і Брайко, і Гудзенко, і Зеленько та Міщенко також за вичікування, а не за наступ на холодноярівців.

– Як то за вичікування?! Хто їм дозволив?! Як вони сміють?! – знову ошалів Бергавінов. – Передай: даю одну добу на розгром банди, і не більше! Ех, немає на них залізного Фелікса!.. Спідничники, страхополохи, боягузи, їм не місце в рядах ДПУ, як не місце Брайку у Реввійськоматі! – з жалем похитав головою Бергавінов. – То, кажеш, і там нічого втішного?..

– Завтра похорони… Вчора ввечері, повернувшись із млина, пішов з дому на толоку до вдови Вусті, яка після пожежі будується під Горою, працював там до темної ночі, на вечерю не лишився, ні з ким не розмовляв, тільки бурчав сам до себе із люті на щось чи на когось, непристойно облаяв брата, додому йшов неквапом, спати вляглися після вчительки, аж коло першої ночі. Думаю, не там корінь!

– Не там, не там! Твоя справа не думати, а діяти! – роздратувався Бергавінов. – Хай продовжують нагляд і слідкують за відвідувачами і контактами, – закінчив він, всідаючись на стілець.

Петрик, як тільки почув про вдову Вустю, здогадався, що йшлося про батька, пригадав батьківський наказ Тодосеві, який чув із буди, зрозумів, що слідкують за їхнім двором. Хлопцеві потай хотілося, щоб батька заарештували і забрали у допр, хоч натимчас, а його, Петрика, випустили. Тоді б його виразки, що свербіли, аж сидіти спокійно не міг, загоїлися б, а батько, повернувшись, може й побитим, став би смирнішим. За отими роздумами він не почув звернення старшого допитувача.

– Ти де літаєш, паскуднику, чому мене не слухаєш?! – тицьнув він хлопця п’ястуком у груди, аж той ледве втримався на табуреті. – Відповідай мені, з ким дружить батько? – гримнув. – Про що говорить із тими, що приходять до нього? – вхопив Петрика за грудки Бергавінов.

– Казав же, ні з ким не дружать во-ни-и-и. Лише у свята та не-ді-лі-і часом приходять дядьки Яв-до-ким та Лев-ко-о.

– Про них ти говорив уже, а ще хто? – квапився допитувач. – Про що говорять? До кого батько ходить?

– Ходили до ді-да-а Я-ки-ма, як жив не в тітки Ки-ли-ни, та до діда Ха-ри-то-на, як живі були, Змія обкатували, бо за-сто-ю-вав-ся-а…

– Змій – то кінь?

– Кінь же ді-дів! – пожвавішав хлопець. – Він що звір лютий, як оце… – попирхнувся порівнянням Петрусь, перелякавшись.

– Що ти не доказав, паскудо?! Хто лютий? Хто, питаю тебе? – ледь не підіймав Петрика допитувач за сорочку і підтяжки штанців. – Я тобі, вишкребку, покажу! Лютий я йому! Чули отаке?! – подивився він на присутніх. – Перестань мені нюняти! Говори не про Змія, а про гостей та їхні розмови! – стріпував хлопцем. – Про гостей говори! – схопив раптом він хлопця за вухо і з викрутом потягнув так, що аж надривний тріск почувся Петрикові, аж у голові задзвеніло і свічки в очах засвітилися.

– І-і-і, е-е-е! – залящав Петрик так, що й на вулицю чути було. – Не маю чо-го гово-ри-ти, дядь-ку! Ги-и-и, – рюмсав він, відчуваючи, як теплим потічком із вуха тече кров. – Ска-зав же-е вам усе-е, що зна-ав, – згадав він пораду Марти Давидівни говорити лише правду.

– А про що батько і учитель Таран говорили?

– По якісь фабзавкоми, селянські спілки, про контрактацію, позику та Кемаль-Пашу, що про нього у “Ленінському Шляхові” писалося.

– Про кого говорили і про що писалося?! – витріщились очі допитувача.

– Про Ке-маль Па-шу, що в турчинів, як у нас Петровський, служить…

– Неймовірно! Це ти згадав у буцигарні про Пашу і так вирішив відв’язатися від мене?.. Відведи його, Кузьмо, і тримай там, поки він не скаже правду про листівку! Ні їжі, ні води не давати йому, поки не дозволю! – гримнув.

Знову йшли в темний підвечір, як і вчора, до ворітні, знову Кузьма постукав у віконце до воротарів, ті щось відмітили у засмальцьованому зшиткові, завели хлопця до буцигарні і закрили за ним скрипучі двері, обізвавши контрою і злочинцем. На їх глузування Петрик не звернув уваги, бо вухо все ще боліло і горіло вогнем, але хоч уже не кровоточило, припечене йодом у допитній Голиком.

Петрик роздивився в сутінках, угледів свою неторкнуту вбогу постіль в потерусі, намацав вузлик із мапою, сів і, схлипнувши від пережитого горя, стрясливо заплакав від жалю до себе, побитого і голодного.

В отому стримано-взридливому плачі, що заливав сльозами хлопцеві очі, він трясся, як у лихоманці, довго, поки не почав проказувати “отченаш”, заспокоюючись. Свербіла в нього сідниця, боліли вухо й душа, смоктав голод – втіхою був лише спогад про вчорашній прихід воротаря з передачею. Крутячись думками коло їжі, хлопець бачив дім і рідних, школу і товаришів, і, поволі заспокоюючись, націлювався чекати ранку.

Лежав, притиснувши головою складені долонями руки на вузликові з мапою, задивляючись у неотямлений його ще дитячою свідомістю простір у провалі стіни і прислухаючись до віддалених звуків вулиці. Його самота і сумота аж дзвеніли одноманітністю в оцій забутій Богом буцигарні.

Пройшло, здавалося йому, безліч часу, аж раптом він почув чиїсь кроки і вовтузення біля іржавої колодки-замка. І радість, і страх заполонили його. У відкриті нарешті двері вступив воротар, у руках якого Петрик завважив довгожданний вузлик зі знайомим йому вишитим торочком з рукава материної сорочки – хлопець не раз носив у ньому їжу батькові до млина.

– Передача тобі від матері і тітки Лесі, – обізвався той стишено і усміхнено, в напівтемряві розглядаючи в’язня. – З’їж, згодом я ще й баланди принесу, – додав милосердно воротар. – Чи загоїлися твої вавки? – спитав співчутливо.

– Трохи гояться, – давився їжею Петрик.

– А смалець ще маєш?

– Є ще чимало…

– Змазуєшся щодня?

– Змазуюсь, – загорілися лице й вуха Петрика, бо сьогодні забув.

– Молодчина! А мене, бачу, не впізнаєш?

– Вас?.. Не знаю, – стенув плечима в’язень.

– Лука я! Баби Вустини син, що під горою хата на Суботівському кутку. Ти ще з Домашкою під Новий рік бабі вечерю приносив…

– А-а-а! Знаю вас! Ми тоді і бабі Варварі вечерю носили.

– Леся Яремівна каже, що ти молодець, бо кажеш допитувачам тільки правду. Отак і надалі веди себе, то вони тебе швидше випустять, – порадив. – Страшно тобі тут?

– Було спершу страшно… Щурі і пацюки пищать і під підлогою, і під стелею.

– Під стелею то лилики, кажани, летючі миші, а пищать, бо тебе бояться, – втішав хлопця приязною мовою воротар. – Батько в тебе козак, то й ти мусиш козаком бути, не боячись усякої погані. – А про мне допитувачам, – притишив він голос і приклав вказівця до уст, – ані-ні!.. І не знаєш, і не відаєш, хто я! – відступив до виходу. – На добраніч тобі! – закрив скрипливо двері і пішов.

Петрик по відході Луки знову дякував Боженькові. Крім “Отченашу”, цього разу він проказав ще й “Вірую”. Повторив він і глави з “Євангелія”, які знав напам’ять, і уроки з Читанки. Думаючи над скоєним, згадав школу, шкода йому стало пропущених уроків, Марти Давидівни та директора. Згадав і батька з його ставленням до матері. Малим своїм розумом він незмінно, безжально і непростимо осуджував батька, порівнював його з біблійним Іродом, бо він катував своїх власних дітей.

Гул, що доносився із двоповерхового будинку буцигарні, був подібним до бджолиного у батькових вуликах-пнях. Клацання замками і рипання дверима не припинялося і вночі, від чого Петрикові було не так самотньо. До слова “буцигарня” він мимоволі знайшов риму і тепер повторював про себе: “Карня-буцигарня! Карня-буцигарня! Карня-буцигарня! ”, тим самим скорочуючи час.

Вже геть споночіло й стихло, як під дверима почулися стишені голоси, серед яких Петрик упізнав Лукин. За мить у відкритий простір дверей упхнувся якийсь парубчак, упираюсь і намагаючись щось доказати воротарям. По мові підлітка Петрик зрозумів, що то циганчук, і навіть пригадав, що бачив його в таборі, як Вассо і Маріца танцювали на головах.

– Не крав я кобил, дядьку! Ось хрест святий, не крав! – не даючи воротарям закрити за собою двері, клявся підліток так переконливо, що Петрик йому заздалегідь повірив.

– Спіть тут мирно до ранку. Тобі, Янчук, буде з Маррою охвітніше, – кинув Лука, прикриваючи дверима невгав’я циганчука.

– Хто тут ще є?! – вглядався той у присмерк. – Ти також за коні?

– Я, Петро Янчук, Марро! Коней я не крав!

– І я кажу, що не крав, мамеле-гамеле, а хіба вони вірять?! За вуха крутять, щоб їм руки повсихали!.. А тебе за що сюди?..

– За листівку на паркані у школі…

– За листівку?.. І в приворотці за листівку сидить школяр, але той більший…

– Якій приворотці?

– Якій-якій, – удав ображеного Марро. – При воротях є камерка, то в ній уже три дні сидить хлопець, якого допитувачі побили і вуха якому до ран повикручували.

– Кобзар його прізвище?

– А я звідки знаю! Його покликав якийсь шмаркач зняти її з паркана.

– Так то ж я його й покликав!

– Ти покликав? За таке тебе й батогами побити не гріх! – сказав осудливо і згодом додав, – Не зважай, таких листівок повне місто, а клеїли їх боротьбисти, що в Холодному Яру зібралися. У місті про те вже всі відають. Завтра тебе випустять, ось побачиш! Мене також за боротьбистів посадили, а при чому тут я?..

– Тебе також за листівки? – мав сумнів Петрик.

– Ні, за коні, які я, буцім, украв і продав отим боротьбистам. Де мені було знати, хто вони!?. Ти ото на чому сидиш?

– На потерусі та на гаслах-лозунгах-плакатах, що в отій купі взяв.

– То й мені можна брати?

– А чого ж, бери, там ще досить, а ще ж стягів у кутку он скільки!

– Я поряд з тобою постелюся, – чхаючи від порохів, почав слати циганчук плакатні полотна біля Петрика. – Хліба в тебе часом немає, бо я сьогодні ще нічого не їв?

– Немає, але воротар обіцяв принести баланди, то поділюся з тобою.

– А ота баланда – то що? – не вгавав циганчук.

– Не знаю, їжа якась.

– Звідси і втекти можна! – оглянувши віконну провалину і дворище з неї, заговорив згодом стишено Марро, чухаючи велетенську кучму вороного нечесаного волосся.

– Я вилазив аж на саме вікно по цеглинах, – похвалився Петрик. – Там видно допр і ліхтарі на стовпах.

– Може, втечемо удвох?

– Як-то втечемо? Воротарі ж нас упіймають?

– Воротарі спатимуть, а ми через паркан дременемо, і квит!

– Так він же високий і дріт на ньому колючий! – Петрик злякався і думки про втечу. – А ти ж казав, що мене випустять завтра?

– А таки випустять, мамеле-гамеле! Мене також випустять, бо не мають права!.. А та баланда, яка вона – борщ чи юшка? – не давав циганчукові спокою голод.

– Може, кандьор якийсь…

– То ти попроси того воротаря, що обіцяв тебе погодувати, у вікно крикни. Хто він тобі такий: родич чи сусіда? – не вгавав циганчук.

– Ніхто… – згадав Петрик попередження Луки.

– Все одно попроси!

Петрик готовий був уже лізти у віконний провал, але в ту ж мить під дверима почулася розмова воротарів, брязнула штаба і заскрипіли, відчиняючись, двері.

– Янчук!.. Юрченко!.. Беріть ось вечерю! Посуд завтра віддасте, – простягнув хлопцям один із воротарів чималі миски із чимось густим, а другий тут же закрив скрипливі двері.

Загусла слизява холодна кулеша їлася обома в’язнями із апетитом, хоч доводилося їм послуговуватись пальцями, бо ложок не мали. Першим справився Марро, явно розраховуючи на обіцяну Петрикову решту. Той таки віддав її, не шкодуючи. По вечері хлопці довго гомоніли між собою. Марій пообіцяв, що його батьки чи Зара подарують Петрикові бубонця, якщо той, будучи випущеним, відвідає Юрченків намет на Луці і розповість, що ніяких коней у депеушників він не крав, грошей від бандитів не брав і не закопував, хоч розбійця-допитувач нізащо йому не вірить.

Петрик ще пам’ятав, як зненацька захріп, ніби дорослий, Марій, як присипно сюркотіли коники-цвіркуни, попискували лилики-кажани та пацюки, яких уже не боявся, бо був не сам, та й провалився в сон.

Наступного дня Петрик проснувся нерано і аж звівся від подиву, бо не побачив поряд ні Марія, ні його постелі. Оглянувши свою, він зауважив, що десь подівся його опасмужений рушник, а мапу виявив у торочку з материного рукава. “Може, коли я спав, його покликав допитувач? ” – мелькнула в його голові здогадка. – “А чому тоді він узяв мого рушника і де поділися гасла й плакати, на яких він спав? ” – не міг зрозуміти Петрик. – “А може, він утік, як натякав учора? ” – раптом прострелила його здогадка, від якої груди наповнились холодком страху.

Подумавши, Петрик знайшов собі виправдання: поки він спав, Марія взяв на допит отой Кузьма в реміняччі, і тепер лишається чекати, поки і його покличуть.

Та ось клацнула колодка, слідом їй – штаба, заскрипіли і з гуркотом відкрилися двері, і на порозі став учорашній воротар, що приносив кулешу. Серце в грудях хлопця завмерло від страху.

– Посуд давай-те, – попирхнувся на слові воротар, зауваживши відсутність циганчука. – А Юрченко куди подівся? – зробив він великі очі. – Куди подівся, питаю?! – схопив він і аж підняв з постелі Петрика, струснувши. – Кажи, як те сталося!? Коли він утік? Чому мовчиш, вишкребку?

– Не знаю я, дядьку, де він. Як проснувся, то думав, що ви покликали його до допитува-чів, – заїкався з переляку школяр. – Я спав і не чув, їй-бо, дядьку!

Воротар нарешті випустив зі жмені хлопцеву сорочку на грудях, неспіхом виліз по цегляних виступах у провалину вікна, щось там обдивився, вилаявся, скочив на підлогу і став у задумі.

– Втекло, паскудне, – сказав згодом. – Там свіжі сліди на поросі, злодійське кодло! То, кажеш, ти спав і нічого не чув? – уже спокійніше перепитав Петрика воротар.

– Не чув, їй-богу, дядьку!.. А як проснувся вже, то подумав, що ви його забрали до допитувачів… Він у мене рушника украв, попасмуженого…

– Рушника украв? – перепитав воротар. – Звісно, злодюга – воно і є злодюга!

Воротар більше нічого не сказав, узяв у руку порожні миски, морочливо закрив за собою на штабу і замок скрипливі двері і почовгав геть.

Незабаром по його відході спершу у воротарні, а потім у тюремному дворі зчинився переполох. Бігали, стукали-грюкали, сварилися – шукали сліди втечі, поки врешті не побачили в кутку під причілком двоповерхового тюремного приміщення кинуті Марієм плакатні полотна.

Петрик боявся, що його будуть допитувати тепер уже й за циганчука. Поволі стихло тюремне дворище, і до нього доносились лише звичні звуки. Він то сідав, то зривався на ноги і ходив, чекаючи, що його ось-ось покличуть на допит. Але ніхто не приходив, сніданку також не несли, мапою розважитись боявся, отож, нудився, вже ледь не плачучи, хоч надія, що таки випустять, подарована Марієм, не покидала.

“А може, обдурив мене циганчук, що випустять, і що бубонець мені подарує, і що коней не крав? ” – досадував Петрик. – “Неодмінно, як випустять, схожу на Луку і все перевірю! ”

Сонячний промінь, що заглянув у буцигарню вузенькою стрільчастою цівочкою, як Петрик проснувся, поволі розрісся, ширячись, до світлої латки-смуги і пересунувся з кутка на середину, означуючи вже пізню пору дня. Воротар нарешті приніс довгожданну баланду, що виявилася смачним ще теплим гороховим супом у полив’яній візерунчастій мисці, і глевкуватий шматок ячного, чомусь почавленого хліба. Петрик був неймовірно голодним, тож належно і не роздивився на невідомих йому воротарів. Ще не закрилися за ними двері, як він, по-турецьки підібгавши ноги на своїй постелі, вже жадібно смакував принесене, як найсмачнішу їжу в своєму житті. Не маючи ложки, він випив отой суп прямо з миски, старанно вибравши рештки шкуринкою хліба.

Трохи повеселівши, малий в’язень обмацав свої потертості, що взялися коржем на сідниці, змастив їх рештками смальцю, зачекав, поки той усотається, натягнув штаньці та від безділля знову влігся на постелі. Час тягся пиняво-повільно, сонячна світла пляма на стіні поступово звужувалася, – терпляче чекав воротарів з вечерею та, може, передачею. Несподівано за дверима зашамотіли людські голоси, застукала колодка, зі скрипом відчинилися іржаві двері, докинувши світла, і на порозі стали воротарі.

– Янчук?.. Петро?.. – суворо спитав один з них, вперше побачений хлопчиною.

– Пет-ро-о, – заїкнувся в’язень, – а що?..

– Бери свої пожитки, лоботрясе, і марш додому!.. Швидше мені, і щоб ноги тут ніколи не було твоєї!.. Ач, як роз’ївся на казенних харчах! – глузував він із в’язня. – Крок праворуч чи ліворуч зробиш, буду стріляти! – наказав уже в дворі, поки його товариш закривав двері…

Петрик чекав звільнення, але що воно буде таким радісним, не сподівався.

Поки йшли до воротарні, у ньому ще теплився страх, що супровідці побачать мапу у його вузлику. Світило яскраве сонце, щебетали ластівки, чорніли щільно зашиті дошками вікна допру, дворище було порожнім. У тьмяній, прохолодній і сирій воротарні за столиком сидів похнюплений Кузьма, схилившись над товстим засмальцьованим зшитком. У ньому він ніяк не міг знайти прізвище “Янчук”, аж поки йому не підказали, що треба шукати серед особливих злочинців.

Та в цей час хтось нетерпляче закалатав з вулиці у закрите віконце воріт. З бічної кімнати на стук вийшов старший воротар, жестом руки посадив Петрика на стільця під стіною, воротарям звелів відкрити браму і всівся шукати в іншому зшиткові прізвище хлопця.

Брама відкрилася, і у воротарню оглядливо увійшли в супроводі Голика кілька чоловіків у довгих червонокозачих шинелях, в чоботях і в кашкетах із зірками.

– Здорові були, холодноярці! – привітався до них старший воротар, відшукавши нарешті Петрикове прізвище в зошиті. – Розпишись ось тут, – поставив він вказівця. – Напиши ось цією ручкою “Янчук”, ну-ну, сміливіше! – підбадьорив, заклопотаний чимось своїм.

– Скорописом чи друкованими літерами писати? – перепитав Петрик, задравши голову.

– Як умієш, так і пиши, лише хутчіш, бо не маю часу з тобою возитися! – нервував наглядач.

– До чого ж це ви дожилися, що й діти у вас злочинцями стали! – підписуючись, почув Петрик слова одного з холодноярівців.

– Не вам, бандитам, про те судити! – різко обірвав його Голик. – Відпускай малого! – злобиво наказав старшому воротареві.

– Ти тут не порядкуй мені, а то посаджу разом ось із ними за зловживання повноваженнями, то знатимеш! – налилися злістю очі старшого воротаря і засмикався вус. – Сідайте на лавку, громадяни холодноярці, коли самохотно побажали побувати у нашому допрі, а дітей вони саджають, не ми, – показав очима на Кузьму і Голика. – Записуй їх, Гурію, чого стоїш слупом! – нагримав вусатий на товариша і став у кутку під стіною, склавши руки.

Петрик дивився на суворі лиця самохотців і не вірив собі. Вони по черзі підводилися з лавки і спокійно називали свої прізвища.

– Наказано розмістити їх по одному в камери, – наказав Голик старшому.

– Де ж тих камер набрати, – почухав потилицю вусань.

– Веди, Гурію, і розселяй, починаючи з третьої, – звелів він, випровадивши Голика з Кузьмою за браму. – Що сталося, що ви доброхотно прийшли до нас? – спитав він у першого із записаних. – Воювали за революцію, а опинилися…

– Не знати, хто з нас тепер за революцію, а хто проти неї, добрий чоловіче, – відказав, потоптавшись, той. – Всяке діло своїх дітей губить… А ми, коли хочете знати, якраз за справжню революцію, а не за промосковську… Скільки пролили крові, скільки поклали трупів за волю та права нашого народу, а де вони: воля і права?.. Оббріхують нас, нацьковують один на одного, захопивши нашу землю, пограбувавши край до решти, постинавши мислячі голови! – плюнув холодноярівець і пішов за Гурієм.

– Пройдисвітство одно, товариші! – підхопив другий. – Болгарина Християна Раковського, як вивіз усе збіжжя з України, відіслали аж до Лондона, замінивши Лазарем Кагановичем. Перевертні, нелюди в отій Москві! Там їх ціла зграя на чолі із Менжинським. Він сьогодні нищить нас, а завтра вас нищитиме, бо Ради – то вже тільки назва! І лихо, що зрозумієте ви те, як нас уже не стане і ваша черга прийде. Народ же не воював за те, щоб гірше, ніж за царя жити!?.

– Не знаю, що й сказати, – розвів руками воротар.

– То ж і біда, що не знаєте, бо інакше б не ми тут сиділи, а вони!.. Адже осуди шумкізму і хвильовизму, убивство Симона Петлюри найманцем Комінтерну Шварцбартом, полювання на Євгена Коновальця – то все великоімперські ознаки.

Надійшов Гурій за наступним.

– А відозви, листівки й заклики по містах і селах – ваші? – продовжив запитувати воротар вже третього.

– А то ж чиї!?. Нас тепер – сила! А сюди самі прийшли, щоб людей із допру повипускали, бо чого будуть невинно за нас сидіти?!. Ми теж ненадовго, бо подали депеші Розгону в Москву і Косіорові та Петровському в Харків про свавілля агентів Менжинського. Ми за народ, а він нас на поталу не дасть! – закінчив, угледівши в дверях Гурія.

Отак старший воротар перемовився ще з двома холодноярцями, поки Гурій не відвів їх у допр. Говорили про якихось Хвилю, Мінца та Шапіро, лаяли воєнкома Брайка, гудили Солонька, Міщенка та Гудзенка, нарікали на Хорунжу, хвалили Більського і його охоронців.

– А ти чого ото рота розкрив? – згадав раптом воротар про хлопця. – Речі всі свої захопив? – глянув на вузлика в руках хлопця. – Мати тепер наскубе тобі вуха за рушника! Відпускай його, Гурію, він до листівки не причетний, то й не контра, – роблено посміхнувся воротар.

– Спасибі вам! – зсунувся хлопець зі стільця.

– Не нам, а холодноярцям дякуй, та вдома не розповідай, що ти тут бачив, бо Голик знову тебе заарештує…

Стук у віконце перервав його мову. То був Кузьма.

– Прокурор і адвокати наказали негайно випустити із допру всіх тих, що заарештовані за листівки, відозви і заклики! Ось список, – подав він папір старшому воротареві. – Бергавінова за наказом Менжинського повітком спішно викликав у Черкаси.

– Іди, Янчук, із Богом! Не до тебе нам тепер…

Додому Петрик понісся, як на крилах. Берегом Тясмину, ближче до рідної хати, вже ішов, рвучи вербові листочки і насвистуючи в них, приклавши до вуст, бо згадав суворого батька. На його щастя на кладці щось полоскала Домашка, і він тихо підступив до неї.

– О, Петрусь!.. А ми знали, що тебе нині випустять, – обрадувано зустріла вона брата. – І Лука приходив сказати, і Марта Давидівна сповістила матір… Тато ще зранку на позичених у селі волах поїхали із Тодосем та дядьками в Олександрівку по другий камінь. Вернуться аж за три дні, – сповістила радісну для Петрика новину.

– На волах?.. По камінь?.. – не второпав хлопець, про що мова.

– Хіба ти не знаєш? Тато каміння для млина знайшли аж в Олександрівці. Хребет млина вже зовсім готовий! І Кедового Яру ти тепер не взнаєш!.. А як твої вавки? – запитала раптом співчутливо, викручуючи лахмітину. – Тата також на допити викликали і казали йому, що ти ніби зізнався, що писав оту листівку так, як вони тобі говорили. Але тато знали, що допитувачі брешуть... То як твої вавки? – торохтіла вона, не давши Петрикові порахувати дзвони, що долинали з каланчі.

– Гояться і так сверблять, що чухати мушу.

– Мати й тітка Оксана казали, що всякі вавки коли гояться, то сверблять… А ота буцигарня яка?.. Кажуть, там повно людей?.. Страшно там?.. Пожди, не втікай, підемо разом, – нагнала вона брата, несучи на руці білизну.

По путі Петрик оповів сестрі, що сидів один, що не страшно, тільки нудно і їсти хочеться, що кажани-лилики і пацюки дуже пищали, що циганчук, утікаючи, украв його рушника. Їм назустріч із хвіртки вийшли Ярися і Лідуня з такою радістю на обличчях, ніби зустрічали героя. На порозі їх зустріли Марта Давидівна із Вадьком. Петрик привітався, а вчителька погладила йому вихра і мовчки пішла на вулицю. З хати запахло ладаном і воском по похоронах тітки Домахи та риб’ячим смальцем від хворого на сухоти Гриця.

– А тітку Домку тато на горі на цвинтарі закопали, – сумовито сповістила Петрика мала Таня. – Вони геть збігли крівцею, бо в них жилка прорвалася, казав костоправ, з рота крівці злилося більше за кухоль-питунець, то й померли, – торохтіла вона. – Костоправ казав, що Гриць молодець, видужає, бо отой смалець п’є, – докучливо смикала вона Петрика за штанці, коли той заглянув у другу хату до хворого брата. Петрикові здалося, що Гриць дійсно виглядає краще.

– Я ввечері прийду до тебе, – пообіцяв Петрик і пішов із Тетянкою до матері.

– Геть змарнів ти, бідолахо, – скрушно хитала головою Ганна, подаючи йому їсти. – Били тебе там?

– Не били, лише скубли та крутили за вухо, допитуючись, чи то я клеїв ту листівку, – жадібно сьорбав хлопець гаряче.

– Та ж не ти її клеїв, то чого так довго тримали?

– Не вірили, мамо, аж поки не прийшли холодноярівці і не зізналися, що то вони.

– Які холодноярівці?

– Як то які? Оті, що у кашкетах із зірками і в шинелях, як у нашого тата, – скочив Петрик до жердки, щоб переконатися, що батькова на місці. – Отака точнісінько і на них одіж. В Холодному Яру їх ціла армія! – хвастав хлопець обізнаністю.

– Яка армія?! Бандитами їх у місті називають!

– Ніякі вони не бандити, бо за революцію, мамо, воюють! Я їх бачив у воротарні. Вони самі прийшли до Бергавінова, а той їх арештував і у допр посадив.

– Ти їх бачив?

– Як оце вас отут. Їх повели по камерах, а мене випустили на вулицю.

Дивно, але цього разу обід так не смакував школяреві, як завжди, він ледве доїв подане матір’ю.

Вернулася Марта Давидівна, прийшла тітка Оксана слідом за нею, і Петрик оповів їм усе спочатку.

Минула година, бо знову пробив дзвін на каланчі, і Петрик сів за уроки, щоб наздогнати пропущене. Намітив собі невідкладно прочитати з “Читанки” і написати всі домашні завдання за три дні, але на диво, йому не вистачило сил. Швидко стомився і мусів спочивати, чого раніше ніколи не робив. Відволікшись від уроків, згадав про бубонця і вирішив негайно податися на Луку за обіцяним.

Книжок та зшитків зі столу не прибирав, бо сподівався швидко повернутися. Вийшов із хати ніби по нужді, садком пробрався на берег, а звідти дременув на Луку. Біг без передиху, аж серце калатало. Юрченків шукав не довго. Як і просив його Марро, розказав, що той коней не крав, грошей від холодноярівців не брав і не закопував.

– Немає триклятого Марія вдома, а то б я убив його і викинув псам за те, що втік, і за те, що просив тебе задарма бігти до нас.

– Не задарма, дядьку-цигане, Марро мені бубонець обіцяв! – зрадів Петрик нагоді перейти до головного. – А рушника, точнісінько такого, як ото висить у вас на ключці, у мене вкрав, як утікав. Я ще матері не признався.

– Бубонця?.. – циган взявся перекидати якесь лахміття в кутку намета. – Коли він, сукин син, попадеться мені на очі, я з нього шкіру зніму! А бубонця, – нарешті знайшов він бажане, – ось маєш! – простягнув він Петрикові нового бубона, аж хлопчині дух перехопило від захоплення. – А рушника, скажи матері й батькові, ми вернемо потім, бо ж, кажу тобі, нічого не знаємо про Марія.

– Ох, нехтемів син! Ох, горе наше! Де він тепер, лобуряка?! – запричитала циганка.

– Хай-но я його піймаю, сатану такого, то й руки-ноги йому повикручую! – лаявся циган, аж Петрикові стало страшно за Марія.

– Не винен він, дядьку! Їй-бо, не винен! – заступився Петрик, думаючи про старого цигана, як про звіра, страшнішого від батька.

– Хоч і не винен, все одно на смерть його задушу, паскудника, як вернеться!

– То я піду, дядьку? – шкода було Петрикові циганчука. “Циган куди гірший від мого батька. Справжній кат із катів!” – подумав Петрик.

– І за мене йому, і за мене! – докинула Марієва сестра Зара.

– Розквитаюсь за всіх! Хай-но лише мені попадеться! – стиснув циган чорний, як земля, кулак.

Бубоніло і дзвеніло все навкруги, як Петрик, задихавшись, чого раніше за собою не помічав, нісся з подарунком додому. Радість його не вміщалася в грудях: з багатьма дзвіночками, що горіли сріблом і міддю, з обведеною червоною стрічкою обичайкою, з точеною балабайкою із кульками на кінцях – бубонець був як намальований.

– Бог з тобою, хлопче! Де ти взяв цю біду? – зустріла Ганна сина у дверях. – Перестань! Гріх бубоніти! Похорон же вчора відбули! Затихни! – нагримала на нього.

Довелося Петрикові все розповісти матері. Звеселілий Гриць, радіючи за нього, запропонував: ”Мамо, не гнівіться, а попросіть Лесю Яремівну, щоб сказала, що це вона подарувала Петрикові бубонця, то тато й слова не скажуть, бо інакше і за бубона йому попаде.” Розгледівши дарунок, Гриць віддав його сестрам, що нетерпляче простягали за ним руки.

Під вечір Леся Яремівна, попереджена Домашкою, принесла в дарунок вже Грицеві свою давню помережану сопілку. Хоч був траур, свисту, гуду й бубоніння Ганні годі було спинити, як Леся Яремівна вже й пішла. Петрик раптом запросився спати, відмовившись від вечері.

Наступного ранку він довго не хотів просипатися, ледь полизькав сніданок і якось в’яло пішов до школи, чим немало збентежив матір. Зауважила незвичну втому учня і Марта Давидівна: він не виходив на перерви, не задавав питань на уроках і слухав неуважно. Так пройшло аж три дні, хлопець ходив, як сонний, скаржився на стук в голові, їв мало, а пив непомірно багато...

Ще й не стемніло, вся родина, ставши в рядок біля лавки поряд із матір’ю, м’яла взяте на хуторі прядиво, як через поріг вступили батько і Тодось. Господар, як не дивно, не виглядав сердитим, а тільки досить виснаженим. Він зняв з голови кашкета, перехрестився розмашисто тричі, оглянув родину за ретельною роботою, витер тилом п’ястука піт на лобі і сів мовчки на стілець під вікном.

– Відхили-но, сину, трохи двері, хай провітриться хата, бо від пороху дихати нічим, – наказав Тодосеві. – Слава Богу, добралися ми із камінням, – звітував він, як Ганна, кинувши мичку, почала ладнати вечерю. – Воли, правда, понатирали трохи шиї, але каміння привезли добротне. Тепер лишилося ще десь оскард дістати чи сталі добротної напитати та самому викувати… А ти ж, байстрюче, як із буцигарні викрутився? – раптом звернувся він до Петрика, що особливо ретельно м’яв босими ногами прядиво, хоч і почувався геть слабим. – Треба ж до такого дійти, щоб і в буцигарні вже побувати! – хитаючи докірливо головою, незлобиво сварився він на Петрика. – І люди не повірять, бо подібного ще не було! – пішов він до шаплика мити руки перед вечерею. – Оце влада, оце порядки!.. Оце завоював волю і собі, і дітям! – говорив він, витираючи руки і лице. – Моталися, юшилися, а пристали до того ж берега, що й батько Дорош…

Петрик, тішачись нелютим настроєм батька, лише старанніше тиснув на колкий жмуток прядива, бгав його до середини з кінців, аж піт йому по лиці котився, і молив подумки Бога, щоб батько не дізнався ні про вавки на сідницях, ні про порвані штани, ні про вкрадені крашанки. Раніше батько карав його, ставлячи надовго в куток на гречку чи яку іншу пашницю, тож він аж розсміявся, згадавши таке покарання, на диво всім хатнім, а потім раптом розридався, чим спантеличив Ганну з Карпом, і попросився лягти, відмовившись від вечері…

У Карпа смерть найменшої сестри викликала то зціплений у грудях плач, то муки докору, що нічого не зробив для полегшення її стану, ніколи не вділив їй потрібної уваги. За життя Гриця Карпо з Ганною дуже боялися, хоч йому ніби й покращало, бо виходив навіть посидіти у дворі на лавці. А тут Петрик захворів тифом – від циганчука Марія в буцигарні, як встановив лікар, розпитавши. По його ж настанові Петрика, якого страшно лихоманило, поклали на збитий наспіх тапчан у другій хаті коло Гриця, Карпо остриг його наголо, а Ганна виварила і позолила в жлукті його білизну.

Та лихо приходить у парі, а то й цілим гуртом… Якогось вечора до Карпа, як до церковного старости, завітали протоотець Онопрій і протодияк Микита Майба порадитись, як сплатити податки, якими влада обклала собор. Обох, як вияснилося, допитував повітовець Костя Бергавінов при братах Петрушиних та Грудмані, як ніби агентів і помічників холодноярців. Їм об’явили, що автокефальні церкви ліквідуються в Україні, а патріарша на старослов’янській та російській мові дозволяється тимчасово тільки для хрестин і великих свят.

На попередній раді було вирішено зібрати прихожан, щоб затвердити віддачу всіх наявних грошей із соборної скарбниці та громадою просити митрополита Липинського і органи влади скостити податок хоч наполовину, відстрочивши решту на півроку. Карпо сповістив, що за ним, як ктитором, також приходили із ОДПУ, як він був у Олександрівці. Миряни поскаржилися на утиски й образи, згадали протоієрея Ярему Базилевича, запропонували в недільну відправу звернутися до прихожан і порадитись із ними. Не втішені Карпом, з тим і пішли.

Ремствували, обурювалися наступного дня віруючі, жертвували, хто стільки може, бігали додому по гроші, а в понеділок Микита Майба здав усю готівку, але так нічого й не домігся, бо вже другого дня за несплату податку влада опечатала собор. Правда, решта церков у місті, оплативши посильні податки, ще функціонували, але вже як належні патріархії у Москві.

По тому зникли безслідно протоотець Онопрій і протодияк Микита з родинами. І як не клопоталися миряни на чолі з Карпом, так нічого і не дізналися про “попів-павуків”, “агентів імперіалізму”. З райвику їх посилали або в ДПУ, або в окружком, а звідти навпаки.

Сталася подія і у братів Янчуків: майже одночасно Карпова Ганна і Пилипова Оксана розродилися синами, перша Степанком, а друга Васильком. Карпо лише зітхав і працював ще заповзятіше від ночі до ночі, Пилип же мало не плакав, постійно хворіючи, його Оксана справлялася за двох, дякуючи Богові за сина.

Життя у дворах Янчуків продовжувалося: Гриць і Петрусь лежали хворі, Домашка і Яринка ходили до школи, Лідуня і Тетянка нянчили Степанка, а Карпо із Тодосем тесали у дворі колоди, корували дерева та довбали якісь ємності, чи стельмашили як ободарі, парячи й гнучи довгі берестові ощепини у незграбні наїжачені кола, що ставали згодом круглими ободами коліс, або ще засвіт спішили до Кедового Яру майструвати щось коло млина, який помалу ошильовувався: крила, хоч і без кватирок, вже маячили на Горі, всередині готові були обидві підлоги, кіш, каміння, лишалося дістати дерева, подовбати в ньому ступи і поставити під товкачами, роздобути паси та трибки до валу, зашклити віконця та ошилювати балкон.

Оклигала по родах Ганна і також стала гарувати в хаті та у дворі з Ярисею та Лідунею, лишаючи Степанка на Тетянку, бігала по місту, шукаючи всяку поденщину: латала, цурувала-штопала; в’язала постоли із валу чи кошики із лози; прала, парила і золила білизну, а посушивши, прасувала-рубелила її; шила на продаж, добуваючи хоч і шаги, бо влізли в борги із-за каміння, найнятих волів та ліків для Гриця і Петруся.

Не подолавши боргів, як сподівався, Карпо продав не лише меблі з хати, а й вичинені шкіри, з яких мав намір озути на зиму всю родину, проте надії не полишали ні його, ні Ганни. Млин на Горі помалу ошильовувався і вже маячив крилами, підлоги всередині були вже настелені і каміння лежало на місці, лишалося дістати дерева, подовбати в ньому ступи і поставити під товкачами, роздобути паси та трибки до валу й ошклити віконця.

– Йой, сестро Ганко! – сміялася до зовиці Оксана, навідуючись. – В тебе юж ціла артіль діток, то чом маєш капаратися тим? Я б іще з десяток народила, бим здорові були! Мій Петрик гірше твого Гриця виглядає, видко, їм обом ті сухоти по роду прийшли, бідним. Не кремпуй, зовухно, Сус нам помагає, бо коли щасно розродилися, то де б же не виростили козаків!

Після лихоманок, смажних гарячок і рясних употінь Петрик приходив до себе, тяжко й густо дихаючи, і тоді оповідав Грицеві, на його прохання, про циганчука, допитувачів, буцигарню, допр і мимоволі в очах брата ставав героєм і подвижцем.

– Приходили школярі тебе відвідати, але ти був у гарячці, то пообіцяли прийти вдруге, – втішав хворий хворого новинами. – У школі всі учні тільки про вас із Кобзарем і говорять, – радів він за брата. – Я тепер без тебе відстану в навчанні, але коли видужаєш, ми все наженемо, сказала Марта Давидівна.

Якогось дня прийшли діти із Кобзарем і застали Петрика після гарячки при свідомості.

– Слухай, Пе-е, я тобі новину приніс! – розбурхав Кобзар свого меншого товариша, тепер як рівню. – Вчора всі бандити із рештою в’язнів утекли з допру! Геть як один, кажуть!

– А ти звідки знаєш? – спитав Петрик, зітхнувши.

– Звідки, звідки! – аж образився Кобзар. – Кажу, то вже знаю!.. В’язнів вони звільнили, а наглядачі й воротарі подалися з ними до холодноярців, – сповістив стишено хворого. – А поміг їм ніби якийсь циган… – додав зовсім тихо.

– Циган? – згадав Петрик Марія Юрченка. – Він сидів зі мною і втік раніше.

– Та ну! З тобою сидів? Ото штука! Ти про це краще мовчи і про втечу нікому ані слова, ні-ні! – приклав пальця до уст Кобзар.

– Ще б пак, не про таке мовчу! – бовкнув хвастливо Петрик, хоч і почувався геть немічним.

Як діти пішли, йому знову стало зле – заболіла й закрутилася голова, занудило й замлостило до блювати, в очах залітали метелики, вдарило в піт і стало важко дихати, кімната захиталася, все в ній заходило колами і беркицьнулося не знати й куди…

Прийшло і минуло в роботі літо для Карпа Янчука, як у чаду. Зате млин стояв повністю готовий, ошильований жовтаво-білою делівкою, вікна його на причілках та на балконних дверях були засклені, дах чарував зір пофарбованим темно-червоною фарбою і покритим блискучим лаком-кіноваром вигином від конька до острішків, а балкон, з якого місто і довколи були видні, як на долоні, дивував точеними бильцями. Не вистачало лише металевого півника-флюгерка на конькові: Карпо вже вирізав його із бляхи, пофарбував жовтогарячою фарбою і полакував, навіть випробував – він виклично повертався клювом проти вітру, лишилося вчепити його на самий верх.

Отож, запрягай, господарю, вітри у заставлені кватирками крила та мели людям на радість, а собі на втіху та зиск борошно та викарацкуйся, вилазь із боргів і нужди, підмішуючи коням полову підметицею, спочиваючи під спокійні налагоджені поскрипи снастей і тихий заворожливий гуркіт каміння чи товкачів від ступ… Тішся нарешті результатом неспинної довготривалої праці, бо зумів ти впрягти Божі вітри і вони тепер слугуватимуть тобі і вдень, і вночі. Тільки оглядай вчасно і ретельно снасті, змащуй їх належно шмиром-мазутою і дякуй покійному дядькові Харитонові, який заповів тобі спорудити нового млина, та Господу Богу за сприяння.

Карпо, перевтішившись заздалегідь, не міг відкласти на завтра того півника, який, здавалось, просився на своє місце, отож, обв’язавшись шнурівкою, закріпив драбинку тиблями над балконом і поліз уже в сутінках нагору. Ніжку флюгера поставив рогаткою на коньок і затис її обценьками-кліщами. Потім, трохи випочивши, прибив двома цвяхами половину рогатки зоднобіч і двома – здругобіч. Ліз донизу з почуттям добре виконаної роботи, приворожено вдивляючись на флюгерок, аж раптом сприснула із тибля драбинка, мелькнув зірками світ в очах, несамовито вдарили у спину перила балкону, вистрелила жахливим болем нога і, задихаючись від болю, Карпо легко поплив у ніч, втративши свідомість…

Як опритомнів, відчув, що на тілі немає місця, яке б не боліло до запаморочення, що ніг зовсім не чує, що рот повен якоїсь солоної рідини, що під ним ніби калюжа. У скронях, розколюючи голову, дзвенів домашній відремонтований ним стінний годинник: “Вжить-вжить! Вжить-вжить”, а йому в унісон у грудях бухкало серце: “Бух-бух! Бух-бух!”.

– Лю-ди-и!.. Лю-ди-и!.. Лю-ди-и! – спробував він голосно кричати в ніч, та голосу свого не почув і знову втратив свідомість, попливши у блаженство…

Дуже нескоро, вже глупої ночі, приїхали по нього підводою Ганна із Тодосем та братом Пилипом, покликані старшим сином, який, на щастя, почув Карпові вигуки, розшукуючи його на прохання матері. Карпо прийшов до тями, як його тягли з балкону всередину млина, і знову знепритомнів, як уже несли на драбині до підводи. Під ранок Пилип привів у хату костоправа, і той, стікаючи потом, до дня в’язав, бандажував і шнурував непритомного Карпа. Отямився він, як костоправа вже не було, стогоном і схлипом повернувши собі свідомість…

Отак простора Карпова хата зробилася, як казала Оксана, “лунким шпиталем”: не лише обидва Янчукові хлопчаки лежали колодами в другій хаті, - причому на Петрусеве вижиття від тифу надії було мало, - а й сам він з переломаними ногою, рукою і ребром та з вивихом плеча при великій втраті крові був ніби й не жильцем.

Господарство лягло на плечі Тодося і особливо Ганни, що мусіла влізти в борги, щоб прогодувати свою “артіль”, а особливо хворих. Окрім зовиці Оксани, рятунком для Ганни стали Леся Яремівна, сестра Килина і Варвара Хорунжа, що передавала їй гроші. За роботами, що їх брала в міщан і селян, Ганна тепер хто-зна чи й спала, правда, діти, як могли, допомагали їй…

Одного ранку, як Карпо, розіп’ятий бандажами, потиху стогнав, не маючи права ні вдихнути глибоко, ні поворухнутися, Домашка занесла до хати повістку, знайдену в поштовій скриньці, де говорилося, щоб Янчук обов’язково з’явився у райвідділ ДПУ на десяту годину. Карпа обурили і сам факт виклику, і не вказана його причина. Він про себе лаяв ДПУ за свавілля, навіть не здогадуючись, чого від нього хочуть…

По обіді заґвалтував і задзвенів цепом Рябко, і до хати зайшов гурт депеушників. Карпо упізнав між ними лише Брайка та Бергавінова, а про решту дізнався лише потім із протоколу. По їх пісних лицях було видно, що вони прийшли заарештувати його за неявку, але побачивши його розіп’ятим, а хату голою, повели протокольний допит про ніби ним приховані соборні гроші. Дарма Карпо доказував, що протодиякон Микита Майба здав усю готівку до останнього шага державі, що такий податок непомірний для церкви і прохожан, слідчі записали в протокол своє, а саме: Карпо Янчук, повернувшись із війни, подружився із протоотцем Онопрієм Пріхном і протодияконом Микитою Майбою, що втрьох вони налагодили зв’язки з холодноярцями і підтримували банду кіньми, продуктами та церковними грошима, що брали активну участь в організації лекції боротьбіста Більського, що зірвали фінансово-податковий план району, сховавши значну суму церковних грошей.

Марним було Карпове твердження, що “дані” ДПУ висмоктані з брудного пальця і що їх маячню він не підписуватиме. Спершу його умовляли, потім залякували і врешті Бергавінов, зглянувшись із рештою, скінчив словами: “Ну що ж… Ти не лише владу Рад ігноруєш, а й нас на службі зневажаєш, то доведеться тебе арештувати і доставити в окружком.”

– Як же ви мене арештуєте, коли мені і порухнутися зась?! – після довгої мовчанки обізвався Карпо. – Нещодавно ви мене обвинувачували безпідставно й свавільно у виготовленні і розклеюванні листівок, тепер у зв’язках із холодноярською бандою і саботажі, а завтра ж у чому? – спитав він, важко дихаючи. – А де ви були, як ми за радвладу проливали кров на фронтах? В моїм понятті, ви є контра, рівної якій не траплялося мені за всю війну! Ви куди гірші за жандармів, які знищили мого батька!

– Ти, знай, що говорити, саботажнику! – нагримав на Карпа Орлов. – Не за нашу радвладу багато з вас проливали кров, а за свою, і ми це тобі докажемо!

– Звідки ви і чиї ви, коршуни?! Де ви в нас узялися? Хто вас прислав до нас богувати? – кипів Карпо гнівом. – Не підете геть зараз же, буду писати самому Менжинському і не вірю, що він вас не поспдить, як контру. Ідіть геть! Бачити вас не маю сил, пройдисвіти! В нас ще не воєнний комунізм!..

– Ти ще пошкодуєш, саботажнику, - прошипів зміїно Симорозов і пішов з хати за старшим, не закривши дверей.

Петрик з Грицем зі своїх ліжок чули всю оту розмову, не пропустили жодного сказаного слова. Петрик по голосу пізнав Бергавінова, і Гриць заздрив його обізнаності. Обидва ще чули, як до батька повернулися мати і сестри зі Степанком, як порався у дворі Тодось, напуваючи коней, як врешті оббіг подвір’я з гавкотом відв’язаний на ніч Рябко. Принесену матір’ю молочну затірку на вечерю обидва відмовилися їсти, і Ганна, лишивши для Петрика мокрого рушника на випадок гарячки, вийшла з кімнати разом зі світлом.

Гриць спробував заговорити з братом, але той мовчав, дихаючи часто і зі стогоном, тож довелося навикло вслухатися в ніч, що у квадратику вікна загорялася зорями. Затихання міста, дзвони діда Квача з каланчі, сюркоти коників і скрекоти жабокрячок, вештання Тодося і матері, скрип колиски були такими усталеними для нього у неймовірно довгі безсонні ночі останніх двох років. Як правило, засипав він аж під ранок, як сходив місяць, у кватирку дихала прохолода і починали горланити півні, ніби згукуючись між собою по всьому місту… “А тато наші молодчина, що вигнали депеушників з хати,” – втішливо присипляв хворий подію…