У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший

Секція 5. Грім у кутику раю

Хоч часу і не так багато пройшло по падінні з млина, та Карпові він здавався цілою вічністю, адже лежав обандажованою колодою, катований гирями на блочках-коліщатах, які розтягували йому ногу. Вже пропіпіцяли синички зі своїми другими вивідками, прокукукали зозулі вслід літові, прощебетали йому ж ластівки, підняли клекотом у голубе небо чорногузи своїх лелечат і повели їх ключами у вирій, відспівали свої журби на яворах і ясенах горлиці, хоч і стояла ще на диво тепла і світла осінь надворі. Нарешті Карпо зміг, шкутильгаючи на милицях, побачити у вікні білий світ, а якоїсь неділі – вийти при допомозі побратимів навіть на ґанок.

Крутилося обертом в очах, миготіло й мерехтіло метеликами подвір’я і підсоння, але радість та надія верталися до нього. Сидів тихо, спершись до стіни, і обмацував нарости на переломах: і на ключиці, і на ребрині, і на гомілці. Боліло ще плече, напівнімою була нога, але вже поверталася віра, міцніла надія, роїлися задуми й наміри знову кинутися в господарювання і цілу гору робіт, які нетерпеливо чекали рук і сили. Все перетерпів Карпо, а ось до прогуляного часу терпцю в собі не знаходив, а найпаче тоді, як відступали від нього фізичні болі, замінюючись душевними. Адже скільки і якої роботи за час лежання він міг би зробити! Голо ж і порожньо в хаті, хоч по-дитячому коліщата коти в ній! Від усвідомлення нужди він не дякував Богові за те, що лишився і на цей раз живим, а, помолившись, нарікав, бо не віддаються вчасно борги, як зобов’язувався, ні Шимонові, ні Гершкові, ні Ликері. Вони, правда, як люди порядні, відстрочили йому платню, але Карпові було від того не легше, бо виявився неслівним перед кредиторами.

- Не зважай ти на оті реноме і опінію, Карпе, - докоряв йому побратим Левко, що любив висловлюватися високоштильно, – а дякуй Богові, що живий і, кхе-кхе-кхе, будеш іще й при здоров’ї. Ти, як малюк, все хочеш знаскоку, зопалу, зразу, а воно хтозна куди йде в нас.

- Хіба не ти казав про обов’язкові слівність і надійність?..

- Казав-казав… До тебе те, як із хреста знятого, кхе-кхе-кхе, стосунку не має, - сердився побратим. – Тепер і чесність нашу та трудолюбство за ніпочім мають!...

Були й утіхи в Карпа. Слава Богу, крутився до вітру крилами млин, і тепер Тодось, що мимоволі став мірошником, майже щодня ввечері приносив додому чи крупи або пшона корячок, чи трохи обметиці а то й борошна, і родина мала не лише хліб або перепічку до юшки, кваші чи борщу, для коней – підміс до полови, а й дещо на обмін для хворих – аж темний світ Ганні розвиднівся!

Але коли Тодось об’явив прихожанам Карпове рішення про те, що мірчука можна й не давати, як хто бідний чи не може, одразу поменшали Тодосеві приноси, а сусіди-млинарі стали нарікати, що Карпо зневажив прадавній звичай, навіть приходили умовляти його вдома..

Та Карпо не поступився своїм рішенням, Лесю Яремівну попросив написати на дошці фарбами: ”Мірчук береться лише за бажанням помольників!” і наказав Тодосеві прибити отой напис на самому видному місці при вході до млина. Кількість помольників в результаті потроїлась, Тодосеві приноси не дуже й зменшились. Ганна на позичені в Килини гроші купила порося та два десятки чималий весняних курчат.

- Приніс небагато, - виправдовувався Тодось. – А дядько Ілько знову сварився.

- Вистачить із нас, сину, - заспокоював батько хлопця. – Хай казяться, як їм так пече, - мав на увазі Ілька й Панаса. – Чи добре ти затягнув гальма? Чи зав’язав так, як я тебе вчив? – турбувався. – Будь уважним, бо буря може рознести млина, якщо кватирок не знімеш, ідучи додому.

- І гальма затягнув, і кватирки познімав та поскладав під слупчиками, і глицями заклав, як наказували, - випереджав Тодось наступні батькові запитання.

- Ну, гаразд-гаразд, молодець, мірошнику! – додавав задоволено згодом і шептав, христячись, казання із Псалтиря: “Сховаєш лице твоє – соромляться, візьмеш від них дух – вмирають і у свій прах вертаються. Пошлеш дух твій – створюються і поновлюють вид землі.” - Хай буде Богові слава навіки!

Втішався Карпо відвідинами побратимів чи Кузьми Сидоровича, особливо, як почав поправлятися й оклигувати.

- А-а-а, заходьте-заходьте. Радо чекаю! – говорив він Левкові, Явдокимові, Антонові Бондаренкові та Таранові, коли ті переступали поріг хати. – Прошу сідати і розповідати, що воно і як там, - обрадувано запрошував гостей, відірваний від світу. І коли при здоров’ї він часто гостями обтяжувався, бо вони йому заважали робити задумане, то тепер навпаки, намагався затримати їх якомога довше коло себе, щоб почути щось нове.

Одного разу Левко оповістив Карпа, що його викликали в штаб ДПУ і допитували і за Тарана, і за Карпа та Пилипа, і за Явдокима та Антона Бондаренка. Перериваючи оповідь кашлем, надовго замовкаючи, Левко лайливо згадав Довгалевича і Дзендзю, що були послані Петлюрою до Богунського полку для його переманювання на бік Народної Республіки.

- То ще, Левку, питання, чи вони були послані Петлюрою до Щорса, чи Щорсом до Петлюри, бо в нас і така чутка була, - згадав Карпо свою розмову з комісаром. – А що до штабістів, то вони були і в мене з допитом, - розповів він побратимові про непроханих гостей.

- Уже не Ради в нас, а райвиконком в особі Хорунжої. Оце тобі й уся “Влада – радам”! Висмоктують із своїх брудних пальців петлюрівщину, недолугими своїми мізками вбачають її ознаки у всьому, настирливо підтасовують провокаційні факти, - горів образою Карпо.

- Нещодавно зустрів я на ярмарку того Муравку Гліба, може пам’ятаєш, розпитував і про тебе та кланявся, а зайти не міг, бо кудись поспішав, - перекинувся Левко на інше після мовчанки.

- Муравку? А-а-а, Гліба! З шостого повстанського полку? А він же де взявся? – аж піднявся на постелі господар. – Значить живий, слава Богу!..

- Він і в огні не згорить! – криво посміхнувся Левко. – Радив і нам кудись подаватися, бо тут не вижити, як оце прислали Лазаря Кагановича. Нема ж уже ні Якова Кисіля, ні Михайла Демченка серед живих, та й усю Другу українську дивізію додому на Білгородщину не пустили, а геть розформували під Псковом.

- А полк той Корочанським називався? – напружив Карпо пам’ять.

- Не полк, дивізія була Корочанською. Отож, розформували їх, всякими правдами й неправдами вони таки добралися додому, то думаєш, як їх там зустріли продзагонівці?.. Про своє козацтво навіть згадувати заборонили, видніших, заповзятіших та здоровіших переманили на свій бік чи осудили та відпровадили, як запевняє Гліб, аж у якусь Вишеру Колимську, а таких, як він, з цурпалком руки чи безногих, полишили на пізніше. Сім’я в нього чимала, край оголений, то бідують, як руді миші, - закахикав Левко.

- Не добрати, що воно робиться і куди дійде, - сказав Карпо, уявивши, що крім його особистих намірів, планів і накреслень, існують і загальнонародні, про які згадав лише тому, що власними не мав сил опікуватися.

- Чого ж не добрати? Повертаємося за старим вітром царським у колонію під виглядом республіки. Чи так я кажу, Петрику? – змірив він поглядом блідого хлопця, що світив очима, присівши в куточку поряд з годинником. – Ти також, бачу, оклигувати почав, слава Богу?

- Тепер вже, мабуть, житиме, - подивився Карпо на мовчазного сина. – Одні костомахи з нього лишилися. Ходить, тримаючись за стіни, але почав їсти, то й надія появилася, а ось на Гриця віра мала в нас…

- Грицеві борсучий смалець треба давати.

- Нелегко його діставати, коли тих грошей вічно немає.

- То ж то й воно, що немає, Карпе. Наша з тобою революційна гора породила нам мишу свободи. Наклепники і цькувачі, авантюрники та грубіяни допитують нас, звинувачуючи в петлюрівщині, зневажники-держиморди плюють нам у душі матерщиною, - сів на свого коника Левко. – В “Комуністі” знову є допис про троцькізм Раковського, як петлюрівського агента під час його консульства в Народній нашій Республіці та Скоропадщині.

- Його ж ніби Ленін присилав до нас! – дивувався Карпо обізнаністю побратима.

- А Ленін же! Хто ж би ще?! Його звинувачують тепер, що і мирну Курську домову із скоропадцями змусив підписати Сталіна, обвівши Леніна навкруг пальця, і в Лондон послом поїхав для змички з буржуазним елементом, - вражав Карпа Левко поінформованістю.

- То тепер де він є? Адже був довіреним у Леніна?

- Мабуть, ще в Англії, але коли так ітиме, то недовго йому там бути. Використали його, бідного, як квочку на курчатах, і в нас, і в Комінтерні, то й шані кінець, - закашляв Левко сказане.

- Петрусю, може б ти вже йшов у ліжко, - звернув Карпо мову до сина.

- Ще трохи, тату, - пропищав хлопець.

- Хай сидить, коли хоче, - заступився за хворого Левко. – Кажуть, у наших краях знову появився пана Устиновича управитель, Марко Плішня, і холодноярці дали йому одкоша, то з’єднався із рештками Чорного у Чорному Лісі.

- З ними, думаю, в нас покінчено, Левку, - після мовчанки зауважив Карпо.

- Так то воно так, але упиряки-депеушники грають на тому, викликають сюди каральні роти. В Устиновича був під Вершенцями маєточок, спалений у 18-му якимось Тарасовим, а окотилося на Василеві Білому, Прокопові Середі та інших. А нащо було їм палити, питається? Пан утік, управитель утік, а маєток при чому? Тоді ж і хутір Буряковий поміщика Безгородецького було дощенту знищено. Робочому людові довелося за них у землянках мерзнути. То кого ж покарали палії? Свого ж брата-трудівника!.. Кхе-кхе-кхе!.. Тобі ще додаткового податку не прислали, бува? – згадав інше.

- Та ніби Бог милував, - зітхнув по паузі Карпо. – Пільги ж у мене є!..

- Так накладають на міщан, що й повірити тяжко, - закашлявся Левко. – А селянам ще більше доводять.

- Були зяті, то оповідали мені. Та хай накладають, мені б уже поскидати оці гирі та хрестовини, то я б знаєш скільки зробив!

- У роботи й дурня, не в гнів тобі буде сказано, кажуть, однакові постаті, як у речі і її тіні. У них і любов навзаєм одна: робота любить дурня, а він – роботу. Дивися, брате, бо все може погано для нас скінчитися, - глибоко зітхнув гість. – Я й собі це кажу, Карпе!

Господар не образився на побратима, бо той куди краще розумівся на подіях і був більш понівечений під час революції, а за хоробрість при придушенні повстання Сьомої армії був особливо відзначений, бо і пораненим повів рештки червонокозаків у смертельний бій, коли командирів було побито, і таки добився перемоги над повстанцями!

На цьому того дня розмова між побратимами скінчилася. Левко, побажавши Карпові та Петрикові видужання, пішов додому, а господар, мовчки провівши хлопця, що пішов у другу хату, приліг і собі спочити, бо таки втомила його та бесіда, хоч і був їй радий. Петрусь, хоч і мало почув про походи, теж радів, бо мав що розповісти Грицеві про гостини дядька Левка. Прилігши, Петрик взявся читати вголос урок з “Читанки”. Минуло небагато часу, і хлопці почули, що до батька хтось прийшов. Прислухавшись, обидва впізнали голос Кузьми Сидоровича Тарана, і Петрик не стримався, щоб не піти знову до свого стільчика під годинником. Коли він увійшов у кімнату, гість сидів на табуреті коло хворого батька і щось розказував.

- …Лікнепи, чоловіче, є другим фронтом революції для нас, може й важливішим, ніж оті військові, - продовжував він думку. – Не можна так жити, як жили наші батьки, темними і неписьменними. Інші часи настали. Люди мусять більше розуміти, уміти читати й писати, бути вправнішими, легшим коштом та трудом жити, не знесилюючи себе до знемоги. Настає світ науки і машин, що облегшать працю освіченої людини, зроблять її втіхою, а не мукою. Адже земля може давати вдвічі-втричі більше благ людині за куди менші зусилля, коли суспільство буде освіченим. Із освітою прийдуть і усвідомлення людської гідності, сумлінність та чесність, культура та історична пам’ять. Отож, ти не стримуй Ганну від лікнепу, не забороняй їй вчити людей азбуки, а й сам учи їх.

- Кузьмо Сидоровичу! Таж на Ганниних руках аж дев’ять ротів зараз! Не до лікнепу їй!..

- Давно хотів тебе попитати, - подумавши, згадав щось Таран. – Чи ти щось чув про убивства Щорса, Пархоменка та інших?

- Я служив у 14-й кавказькій дивізії, але в бою під Бузівком на Жашківщині участі не брав, бо якраз тоді був у шпиталі, - пригадав Карпо. – Говорили, що у Пархоменка, крім ран у груди, були свіжі рани в тім’я та спину, від них він у тому ж таки шпиталі й помер. Пархоменко був вусатим дебелим козаком, у каракулевій шапці, бекеші-кожушкові із сірим каракулевим коміром, у юхтових чоботях, при шаблі, з нагайкою в руці, веселий, відчайдушний, матерщинний і несамовитий у боях. А про подібні поранення Щорса мені розповідав комісар, що лежав поруч, Ізмайлов, з-під Казані родом. Щорса ніби то навмисне відвезли в Самару, щоб приховати той факт від його 44-ї дивізії. Про інших також чував: комісар Ізмайлов хвалився, що був знайомий з Пархоменковим комісаром Григором Біляковим, який поліг разом з Богенгардтом і Жариковим.

- Чим же той Ізмайлов пояснював, що в Україні раптом погинуло стільки командирів армій, корпусів, дивізій і полків? Чи він новачком був, з молодих?

- Та ні! Ходив через Сиваш, штурмував Перекоп і Юшенські укріплення. Після шпиталю мав іти в Першу об’єднану школу ВУЦВК, але я лишив його безнадійним! Доброго коня і збрую при прощанні обміняв на гірші, то я про нього гарної думки.

- Всі ми, як умираємо, робимося добрими, - не знати до чого сказав Кузьма Сидорович. – Каганович навіть Квірінга звинуватив в українському буржуазному націоналізмі! Видно, кінець і коренізації, і українізації! Хворі ненавистю чорні сотні ДПУ погромницьки владарюють: арештовують автокефальників-церковників, розігнали окружні установчі збори жіноцтва в Черкасах, де були делегатками Марія Прокопівна і Леся Яремівна, на пленумі ЦК КП(б)У, за підсумковим вислідом у “Комуністі”, Каганович виступив з наклепом на всі 1954 Ради нацменшостей і КП(б) Молдавської АРСР, обвинувативши їх у буржуазному націоналізмі, - примовк, зітхнувши, вчитель, глянувши на принишклого Петруся.

- Ти, бачу, сумніваєшся, що до нас повертається все царське, - заговорив згодом знову, повернувшись до Карпа. – Все йде до відродження великоімперії, гіршої, аніж була царська, до її спадщинної тюрмонародності. Вже й Комінтерн зробився засобом і знаряддям інтересів Росії з її месіонерством і панслов’янством… З цим треба рахуватися, - після роздуму якось особливо проникливо сказав Кузьма Сидорович, як звик, видно, звертатися до учнів у школі.

- То ви нас, червонокозацтво, також осуджуєте?

- Осуджую, голубе, нашу народну дурість та нерозбірливість у дружбі, адже для нашого народу повторюється Гетьманщина, яку Росія лжедружбою та нацьковом міжусобства використала у своїх імперських інтересах. А тепер ось наклепництвом і роздачею землі селянству розправляється з червонокозацтвом, бо його ватажки-командири своєю революційністю та можливим збройним відривом України від імперії становлять для неї небезпеку. А лікнепи, - перескочив раптом Кузьма Сидорович, - тож засіб і коренізації, і українізації в даних умовах, не менш важливий, ніж червонокозацтво, що знищило білогвардійщину.

- То й ви переконані, що землю дано нам не на постійно, а лиш як приманку в демобілізації червонокозацтва? – аж лякався Карпо свого питання. – На неї ж декрет Леніна є!

- Декрета Леніна, Дорошовичу, ніхто не відміняє, а ТСОЗи, в яких земля буде знеособлена, уже пробують вводити, не кажучи про комуни, бо земля вже є загальнодержавною. При цараті господарем землі був поміщик, а тепер – держава робітників і селян, від імені якої буде командувати партія, а насправді - новий різновид царату в новій соціалістично-комуністичній імперії, - товкмачив Кузьма Сидорович. – Не дарма ж червонокозаків, що не позарилися на землю, новий уряд послав у складі дивізії Примакова із України в Китай для участі в революції. Чим те скінчилося, мабуть, знаєш, - вернулася їх жменька, решту вибили, тож мета була досягнута – козацьких з’єднань в Україні не стало, як не стало і УКП та боротьбистів.

- То який у нас вихід? – вражено запитав Карпо.

- Давні латиняни говорили, коли надходила біда: “Ганнібал біля воріт”, то й ми це мусимо казати трудовому нашому людові. А ще вони казали: “Доки дихаємо, будемо сподіватися”, то й нам їх наслідувати не завадить, а найпаче стосовно лікнепів! Народне просвітянство – першочергове завдання поточного моменту для всякого, хто знає грамоту, не проводити українізації – злочин проти народу! А що ти малорухомий, то клич двох-чотирьох людей до себе і з Петрусем та Грицем учи їх азбуки й читання – і людям користь із того буде, і хворим хлопцям не нудьгуватиметься. Щоб боротися з деспотією, треба знати грамоту. Жде нас не краще, а гірше, он і віддушину НЕПу взялися закрити – “Комуніст” вже осуджує непманів.

- То ви зовсім не визнаєте революції?

- Лютнева, як говорив і Більський, була революцією, в от жовтнева – переворотом чи, як твердять боротьбисти, путчем. У суті нової влади – засади збереження імперії будь-якою ціною, - виливав Таран давно відстояне переконання. – Нові владарі кличуть посилити кооперацію, машинізацію, класову боротьбу, товариські СОЗи, щоб убезпечитись від недородів, а насправді – колективізацією відібрати землю в хлібороба, знеособити її на користь держави-імперії та соцбудівництва.

Карпів особистий досвід, - допит його в ДПУ, арешт Петрика, зникнення екзарха Онопрія і протодиякона Микити, - підтверджував, що в Україні дійсно вводяться царсько-жандармські порядки, тому він добре розумів суть сказаного учителем.

- Великодержава не допустить права інородців на відокремлення, - довбав Кузьма Сидорович Карпову свідомість. - У газетах почалася вже травля не лише УКП та боротьбістів, а й КПЗУ, причому і з проросійського, і з пропольського боку. Показовим сьогодні є і далекий від правди баланс грошового і матеріального стану взаєморозрахунків між Російською Федерацією і Українською республікою – один до п’яти! Тобто ми майже повністю утримуємо нову деспотію, а відтак, яка ми ж республіка?! Так, сміхота одна!

- Чому ж капезеувці не звернуться зі скаргою в Комінтерн?

- Комінтерн на повному нашому утриманні. На останньому своєму конгресі він оголосив світову більшовизацію і осудив троцькізм, як фракціонізм. Він – більшовицька агентура для підривних і реакційних дій у Європі.

Карпо, слухаючи Кузьму Сидоровича, потай дивувався, наскільки бідний і голий, як бубон, учитель, ненавидів владу, яка таки дала селянам землю, а робітничим артілям – фабрики й заводи. Ще він чудувався багатству й виразності учителевої мови, його знанням і умінню їх належним чином викласти.

Та куди більше захоплювався Петрусь: слова учителя, супроводжувані виразними жестами й мімікою, заворожували його, полонили, чарували не лише змістом, а й музичністю та співучістю. Слухаючи їх, Петрик забував про все на світі.

Розмови дорослих про боротьбистів, соцдемократію, імперіалізм, кадетів, бундівців, шовіністів, мусаватистів, дашнацтво, націоналістів, марксистів, більшовиків, коренізацію, комінтерн, ТСОЗи, інтервенцію, контрактацію, укапістів; згадування прізвищ Василенка, Рябоконя, Щорса, Котовського, Залізняка, Мартова, Спиридонової, Кржижанівського, Бухаріна, Плеханова, Засулич, Арманд, Гопнер, Землячки, Петровського, Люксембург, Лібкнехта, Лябурб, Боша, Чубаря, Розгона, Якіра, Блюхера, Рикова, Каменєва, П’ятакова і низки інших, аж до знайомого Більського, - за якими у вчителевій мові, як білий лебідь у похмурім небі, осяйливо світила Україна, малювали Петрикові світ, залитий співом, подібним до Великоднього, що освячував і підіймав тіло й душу.

Після таких розмов хлопцеві снилися барвисті сни: з табунами вогненних коней і зграями співочого птаства, серед яких носився й літав і він, з урочистим калатанням святкових церковних дзвонів і звуками хорів, у яких чув і свій голос, з людським шумуванням майдану-ярмарчища і весняним повноводдям Тясмину, з буйноцвіттям садів і луків, що наповнювали серце чарівністю. З роками хлопчина навчився в нужденному житті відроджувати-відтворювати короткі миті щастя й добра, утіх і радостей, продовжуючи їх уявою до безмежності.

- …Воював ти належно, заповзято й віддано, і ніхто тобі не докорить, але воював безоглядно, без розуму, а коли кінчив, то, як і основна маса твоїх побратимів, з головою вліз у господарську мушлю, - продовжував Таран суперечку з батьком, - а вони, бузувіри, тим часом керували безладом у нашому краї, використовуючи твої перемоги собі на користь, а тобі на шкоду, намовляли плітками й вигадками тебе і тобі подібних, зманювали обітницями раю у єдиний братерський союз, задушивши революцію контрреволюцією, - торочив своє Кузьма Сидорович, аж гнівлячи батька.

- А ви ж, пробачте, де були? – не стримався той.

- І ми ж повірили золотим горам, як і цілий світ!

- То що ж нас чекає тепер, по-вашому?

- Докладно тяжко сказати. Ковалів син Іван Франко ще в 1910 році написав про соціалізм у Росії. І як у воду дивився! Жде нас колонізація і окупація росіянами, а отже, русифікація і асиміляція нашого люду. Вже почалися погроми наших письменницьких спілок, критика театральних товариств та інших національних формувань - ніби з позицій Всеукраїнської надзвичайної комісії по боротьбі з неписьменністю.

- То виходить, що і лікнепи шкідливі? – не міг второпати Карпо.

- При роз’єднаності нашого народу шкідливі, а при спаяності – необхідні й корисні. Наука – світло, коли вона своя, і тьма, коли чужа!

- То ви осуджуєте продрозверстку? – згадав господар слова вчителя після виступу Більського.

- Хто ж її не осуджуватиме, коли вона привела до голодомору нашого люду, коли годівники мільйонами вмирали на фронтах чи калічились, як ти, Левко, Пилип та інші. В Чигирин вернулися каліками лише сотні, тисячі загинули!

- То й Ради ви не визнаєте владою? – не розумів Карпо гостя.

- Ради, Карпе, стали виконкомами, тобто органами, що виконують накази згори, а накази ті приходять все частіше не з Харкова, а з Москви. ЦК КПУ очолюють сьогодні прислані кагановичі, що осуджують все українське в Україні. Це ж ясно, як божий день! В Конституції написано, що республіки можуть відокремлюватись від Союзу, а спробуй про те заговорити, то тебе розстріляють, як петлюрівця і буржуазного націоналіста. А хіба ти не зауважив, що після смерті Леніна не стало шовіністів і російських націоналістів? – бив Карпа вчитель аргументами. – Ленін обстоював і по необхідності вводив “найсуворіші правила вживання національних мов у республіках”, - цитував по пам’яті Кузьма Сидорович слова вождя. – “Члени РКП(б) на території України повинні відстоювати право трудящих мас розмовляти в усіх установах державною мовою, всіляко протидіяти русифікаторським спробам шовіністів відсунути українську мову на другий план”, - продовжував він. – А хто із присланих сьогодні на тому стоїть у нашому ЦК? Адже навіть організатора Першої кінної армії Бориса Думенка, в якого ти воював, розстріляно, бо він був із непіддатливих, а його побратима Юхима Щаденка підняли в чині, хоч і його позбавили ролі організатора Кавказької дивізії, передавши її Буденному, чи то пак Будьонному, - надовго замовк Кузьма Сидорович, пригадуючи своє. – Росія без колоній, як казав ще Франко, без свавільної їх експлуатації нежиттєздатна, бо віками насильствувала і безоглядно грабувала. Це – країна неволі, країна підлотників-владців і негідників-слуг та самовпевнених нехлюїв-простаків. Українізація і всі коренізації допущені у нас для виявлення заспівувачів і провідців українського етносу, щоб його повністю знищити в майбутньому, з одного боку, і для залучення в московську гру русинів, нібито вірних Московській патріархії, під Польщею, Румунією, Угорщиною, Чехією, Словаччиною та іншими країнами, з другого. Проповіді єпископа ієромонаха Тихона та митрополита Василя Липинського проти нашої автокефальної церкви тому підтвердження. Все робиться для того, щоб не лише нас, а й цілий світ одурити, отож, учи дітей, щоб вони були мудріші за нас і зуміли зробити висновки з наших помилок, щоб замінили тих, що згинули у своїх і чужих війнах.

- То ви проти Росії, чи проти її вождів, що своїх грабують? – дошнипувався Карпо істини і затягував час, не бажаючи лежати насамоті.

- І проти вождів, і проти Росії! Недарма наш Хвильовий закликає: “Геть від Москви!”. І вожді її, і більшість народу досі мислять за імперською інерцією, не розуміючи горя інородців у співжитті з ними. Одразу по лютневій революції було об’явлено про дозвіл на вільне використання ста дев’яноста трьох мов інородців імперії, перед смертю Леніна вже писалося, що Жовтнева революція узаконила сто сорок шість їх, а торік “на прохання трудящих” радянський уряд переглянув лише сто тридцять дві. Коли такими темпами йтимуть перегляди визнання мов, то за якийсь десяток років їх і половини не стане. Отож, я за те, щоб Росія жила сама по собі, а ми і всі поневолені нею – самі по собі.

Карпо розумів, що учитель бачить навколишнє не так, як більшість, що знання обтяжують його душу і ятрять розум, що до вчителювання його, як і Марію Прокопівну, допустили ненадовго. На допиті в штабі ДПУ його називали “буржуазним елементом”, але який же він буржуй, коли живе у шкільній сторожці в холоді й голоді лише на учительські пайки!

- Може ж, усе виправиться і справжня революція повернеться і до нас, Кузьмо Сидоровичу? – зітхнув Карпо глибоко. – Може ж, є якийсь вихід?

- Як виправиться, коли і РУП, і КПУ, і боротьбисти, вважай, знищені, коли Шумського вигнано з України, коли навіть болгарин Раховський в Україні небезпечний, коли нашим народом започата і здійснена революція трактується, як суто російська? Знищення всього нашого хіба тобі не доказ? Російські вожді ніколи добровільно не віддавали владу, а їхні закони завжди діяли лише на папері, от і тепер приписують собі знову всеземне просвітянство і ширять його, втручаючись у життя світу.

- Що ж нам робити? – спиняв питаннями Карпо гостеву запальність.

- Хоч те, що можна! Ширити лікнепи й аматорство, пояснювати людям, що без своєї державності згинемо, не підтримувати ні найменшої брехні, вчити людей розпізнавати її, виховувати гідність, найпаче в молоді, не терпіти в себе чужого вождизму, як заразної хвороби, визнавати ляха лише без єзуїта, а москаля – без держиморди-насильника через їх закореніле людоїдство…

- А марксизм?..

- До Жовтневого путчу більшовики й есери були близькі до нього, але після, як більшовики есерів знищили, марксизм лишився тільки на словах. В Росії деспотизм владарів – суттєва особливість, росіянин – або раб, або деспот, середини немає. Людяний росіянин – неповноцінний росіянин у свідомості народу, тільки держиморда, захланець і здирник у них герой. Біда цього народу в тому, що створився він із покручів татаро-монгольських, варязьких, німецьких, польських, білоруських та наших.

- То як нам жити, коли ми сусідимо з росіянами? – млостився в здогадах Карпо.

- Жити й сусідити з ними по-людськи можна буде лише тоді, коли вони звільнять усіх ними ж поневолених, коли позбудуться пихи чванства, зверхності та вседозволеності, коли зрозуміють, що треба працювати в себе й на себе, а не гарбати у сусідів, щоб вижити за їх рахунок.

- То ви в сьогоднішніх вождях бачите тих же царів? – хотів дотумкатися Карпо до вчителевих висновків, заздалегідь не погоджуючись із ним.

- Тих же тиранів, лише підліших, бо замаскованих революційністю! Позбавляти народи всяких людських прав, кричучи про їх наявність, саджати волелюбців у ще царські каземати чи гнати їх у Сибір – чим не тиранство? Обожествлення Леніна – таке ж возведення на престол, як і колись Грозного, Петра чи Катерини! Сталін – уже як цар, а його поплічники – ніби бояри! Закрилися кордони і країна стала великою тюрмою! – шалів від ненависті вчитель.

- Ти якось говорив мені про вбивство денікінцями члена Кубанської Ради Петра Калабухи, а я чув про нього, як про священника, що приїжджав з делегацією до Центральної Ради з проханням про приєднання Кубанщини до України? – після передиху спитав Таран у Карпа.

- Чого не знаю, того й казати не буду, - не розумів господар зв’язку.

- В Золотоніському повіті об’явилася, як пишуть газети, банда Добровольського, схожа до холодноярської, то вона в Сушках вбила депеушника Григора Шаповала, а в Хрещатику – Івана Петровського, а ці двоє арештували й судили Бориса Думенка й Олександра Пархоменка в Ростові, - повідомив гість збайдужіло. – А Сталін прислав листа в ЦК КП(б)У про те, що лишає Кагановича в Україні, не задовольняє клопотань про його відкликання назад до Москви.

- Ви вважаєте Сталіна царем-деспотом, а от радіо на ярмарковому слупі та біля райвику кричить, що він ленінець і найперший марксист. То кому вірити? – спитав Карпо після роздуму.

- Марксизм у них - лише вивіска для світового пролетаріату. Ленін ще змушений був признавати великоросійські держимордство і шовінізм, а Сталінові після знищення революційних сил прикривати великоімперність вже стало малопотрібним. А щодо царя… В імперії, щоб не бути відстороненим від влади, треба бути деспотом. У росіян найвизначнішими правителями були люті деспоти: Юрій Долгорукий, Іван Грозний, Петро Перший, Катерина. Це закономірність, і Сталін іншим бути не може при бажанні утриматись на престолі.

- То марксизм по-вашому такий непривабливий?

- Для поневолених імперією так. Російський інтернаціоналізм – це гаряча крига і холодний вогонь, це реакційна утопія держання і непущання будь-якими методами, це ярликування і перефарбовування чорного в біле, це витончене перелицювання і перекручення в ім’я світової революції. А по відношенню до нас – це денаціоналізація і асиміляція, неволя і сваволя наших брайків, ходюків, яхненків та бабичів під керівництвом їхніх бергавінових.

- Не з нами ж воюють оті брайки, а з боротьбістами й укапістами, Кузьмо Сидоровичу, при чому тут ми? – чув себе ображеним Карпо.

- Полтавці кажуть у таких випадках: “Прости мене, мила, що ти мене била”! Марниця, Карпе, що не ти вкрав, а в тебе вкрали, - в крадіжці ти все одно замішаний, бо не допомагаєш бергавіновим грабувати твій народ і знищувати його захисників! Заклики до миру, дружби, братства, рівноправності та єднання пролетарів – не що інше, як розмінна монета російсько-імперського соціалізму й комунізму, в основі їх лежить надія на революції у так званому капіталістичному світі, коли можна буде з багнетом у руках піти визволяти народи від незалежності й добробуту для світлого майбутнього під московським чоботом.

- В союзному уряді є й неросіяни, то який же він проросійський, та й сам Сталін – грузин, - туманів Карпо від складності сказаного вчителем.

- Повторюю, уряд є проросійським, бо в його складі – холуї, лакизи та блюзніри, як і при Ленінові були, як і колись при цареві. Армія, пошта, залізниця, земля, води, надра – все російське, а так звані республіки – тимчасові химери для необізнаних простаків, - пантеличив Кузьма Сидорович хворого знанням справжнього стану речей. – Єднання по-їхньому – це підкорення, прославлення насильника як визволителя, а державного капіталізму як соціалізму першої проби, це православне мракобісся, і чогось іншого від них чекати годі, Карпе. Отож, просвіта і лікнепи сьогодні – єдиний засіб для нашого вижиття, поки вони проголошені партією, - зводив учитель мову до теми, з якої починав.

- Хай я і подібні до мене, - обізвався згодом хворий, - мало що розуміємо, але ж хіба оті наші конарми не відали, що вони за деспотію клали свої голови, а не проти неї?

- Мені тебе, бачу, не переконати, - розвів руками Таран. – Ще раз повторюю, соціалізм по-московськи – це цинізм, імперська централізація, що веде народи до визиску і безправ’я, кабали і тюрми. Маніяк і тиран Сталін – жертва, не було б його, був би хтось інший і називався б також пророком, вождем революції і другом народу. Людяні чільники в імперії – ворожі їй по суті, а отже, неприйнятні і недопустимі до влади…

Розмова затяглася. У світличці із дзенькотом стукав годинник, під ним напружено сидів Петрусь. З двору й другої хати доносилися голоси дітей і Ганни.

- Як ви живете, як Марія Прокопівна? – спробував Карпо поміняти тему розмови.

- Та Богу дякувати. Животіємо матеріально і втішаємось духовно, бо народ починає вже читати, дякуючи лікнепу. Марія Прокопівна, Леся Яремівна, Калина Якимівна, підтримані Хорунжою, взялися за аматорство: розшукують п’єси, залучають громаду, розучують ролі, влаштовують вертепи, майструють кони, шиють реквізити – виступають з виставами не лише в місті, а й по селах і хуторах. Молодь захопилася, - ніби переродився вчитель. – Поправляйся, то й ти щось зробиш для народного добра: чи кон спорудиш, чи лавку зіб’єш, чи тинок сплетеш для сцени. Тепер же вона нам заміняє і вівтар, і аналой, і клирос, - пом’яв від задоволення руки учитель.

- То все добре, але погано, що ледве животієте. Поклич-но, Петрику, матір, вона он вийшла від коней.

- Ні-ні! Не треба! – різко звівся Таран із табурета. – Я вже пішов. Бувай здоровий і пробач, коли щось зайве сказав тобі згарячу. Я був у тебе, як у хворого, говорив з тобою про лікнеп не більше, ніж півгодини, питав, чи не зробив би ти лавок та тинків для кону, - багатозначно подивився він на Карпа. – На цьому бувай здоровий! – пішов він до дверей, на ходу надягаючи кашкета.

- Заходьте, коли буде змога, - попросив Карпо на прощання. - Цікаво Вас послухати.

- Зайду-зайду, виздоровлюй хутчіш! – закрив гість за собою двері.

Петрик обережно звівся на тремтливі ноги і, тримаючись за стіну, пішов до своєї постелі у другій хаті, де на нього терпляче чекав самотній Гриць. У вікна ще світив підвечір, як Ганна, пригостивши полудником Карпа і хворих синів та вклавши Степанка, пішла досаджувати городину.

Зморений розмовами Карпо зручніше вмостив на подушці голову, щоб подрімати під цокіт годинника. Весна кликала до роботи, тож подумки намічав, за що візьметься в першу чергу, а за що потім, як тільки познімають з нього нарешті витяжки і розпірки. За тим плануванням його й вечір застав.

Петрик тим часом переповідав сухотному братові розмову батька з учителем.

- Яких чудернацьких слів я начувся, і повторити годі, - хвалився він. – Кузьма Сидорович із Марією Прокопівною вчителюють зараз у старших групах нашої школи. Ото вчитель! – вихопилося в хлопця. – Куди більше знає і за Марту Давидівну, і за Лесю Прокопівну, не кажучи вже про тітку Килину й дядька Пилипа. Слова такі вживає, як в газетах ото пишуть…

Кінчали поратись у дворі Ганна з Домашкою, вернувся Тодось із млина, закликали качат і гусят із берега Ярися й Лідуня, заколисувала непомірно тяжкого для неї Степанка мала Тетянка. Немовлюк вередував, викидаючи з рота тряпчаного смоктунця, якого дівчина пхала йому, примовляючи колисанки. Тихо перемовляючись, пройшли до себе в чуланчик Марта Давидівна з Вадиком, весело вибрикуючи, носилися по двору випущені Ганною лошата, грайливо погавкував на них, брязкаючи ланцюгом та шморгаючи по дротові, пес Рябко.

У другій хаті під вікном стояло прилаштоване Ганною крісло з подушками, з якого зручно було наглядати за подіями у дворі. Крісло те було зроблене Карпом ще для хворої Домки, після її смерті воно слугувало Грицеві, але тепер належало частіше Петрикові. І цього разу, добравшись до нього після переповідок Грицеві про Тарана, хлопець влаштувався спостерігати за господарськими роботами, яких не кінчала, а лише переривала ніч.

Хворі хлопчаки і Карпо обходилися без особливого догляду, бо ніколи було і нікому, хіба мала Тетянка подавала пити чи кликала, коли була потреба, матір або Домашку. Найневибагливішим хворим був Гриць, бо за досить тривалий час хвороби звик до свого становища. Петрик, як гарячка спала і почав очунювати, все частіше рвався до “Читанки” чи до батька, коли хтось того навідував, або клянчив у матері дозволу вийти на вулицю, хоч не мав сил навіть сидіти.

Карпа також мучила ота прив’язаність до ліжка. По відході вчителя він хотів задрімати, але не зміг, бо в голову лізла розмова з Кузьмою Сидоровичем. Тепер він знаходив заперечливі аргументи і докази помилковості учителевих висновків. Порівнюючи сьогоднішнє із докозацьким, Карпо дякував долі і подіям, що привели його родину до господарських покращень і заможності. Своєї тяжкої праці він не цінував, а ось Ганнину, Тодосеву, Домашчину та й менших, лежачи прикутим до тапчана, він нарешті збагнув. Адже всі, а найпаче дружина, металися, як в окропі. Ганна часом аж у північ бігала на кладку прати, а шила, цурувала-латала й прасувала лише ночами. А тепер ось, ще й не поспавши, їхала з Тодосем і Домашкою в поле на нивки саджати городину й сіяти хліб. За головного, правда, там був Пилип, але який з нього робітник без помічників! Зорали та щось посадили і в Ліску та клаптику толоки, що вже при дядькові Харитонові лежала обліжком. Добре ще, що встиг посіяти чимало озимих жита і пшениці, то щось із того всього уродить…

Дітей Карпо не шкодував, бо що більше працюватимуть, то більше навчаться господарити, а ось Ганну робилося йому шкода, бо бачив те, чого раніше не помічав: як заведена, схоплювалася в засвіток і бігла й до господарства, й до печі, і в поле, і в Лісок, і до млина та на ярмарчище, а в неділю ще й у лікнеп, а ще ж би до храму, якби його не закрили. “Дяка богові, хорошу він послав жінку мені: і вродливу, і працьовиту, і вірну, як і Пилипові, ото лише недолік, що плодовиті” - втішливо висновкував він. Згадав, як кинутими жаринками сливового погляду і тарільними білками вона ускочила йому в серце ще отам у дяківці й запалила цілу пожежу і лоскітну бентегу в грудях, що й до сьогодні, аж до сліз мучачи, не минає.

Він дотепер часто гризся ревнощами й підозрами, що хтось із дітей не його, бо добре знав, як вгамовували хтивість “визволителі” після “звільнення” сіл і містечок. В отому самоїдстві, червоніючи душею, пригадував свій одинокий випадок-гріх, коли вночі на сіно, де він умостився переспати, прийшла господиня обійстя і як достеменно силоміць гвалтувала його до ранку з такою неспинною та непогамовною жадобою, що її утолити та наситити йому було несила. “Пробач, голубчику, це не злочин! Чоловіка мого вбито! Я одразу відчула, що ти чистий і чесний, не як більшість із вас! Прости! Зголодніла я за три роки і не стрималась!” - виправдовувалась вона на прощання, не сказавши свого імені і не запитавши, звідки він і як зветься. Карпо соромився своїх спогадів, але й не полишав підозр: щодо велико-карооких, подібних до Ганни, Петруся та Ярисі його давно вже хробаком точив сумнів.

Марнуючи час, Карпо згадував то слова учителя Тарана про всесвітню федерацію республік Рад, то Шимона та Гершка, яким заборгував і вчасно не сплатив по домові. Карколомних слів учителя не розумів до пуття, а завдяки позикам жидів у нього крутився вітряк, Тодось щодень приносив мізер мірчука та обметиці на хліб, галушки, затірку, куліш, квашу і кашу для сім’ї, рохкало в сажику куплене порося, ячали у дворі качата й гусята, квоктали над писклявими виводками квочки, були ситими від заправленої обметицею січки коні і підростали пустотливі лошаки, а Ганна примудрялася навіть вимінювати олію та сало для засмажок і закришок борщів, супів та кандьорів.

Жиди, що самі жили впроголодь, утримуючи орави брудних, шварготливих, нужденних дітей, уможливлювали позиками грошей міщанам, немалих і надовго, утримувати своїх. Ось і з нього відсотки відмовились брати, співчуваючи його каліцтву. “З тебе навар, Карпе, як із наварених яєць, - сміявся Шимон, навідавши його по Різдві. – Вичунюй та піднімайся скорше, то ще й нам при біді позичиш щось без відсотків.”

Карпо припімнув якесь їхнє свято. Ранком, вийшовши із своїх брудних дворів, купчачись у зграйки й юрби на чолі старіших, святково-врочисті, з цвітастими хусточками на шиях, з малими подушечками і засмальцьованими молитовниками-згорточками, поспішали до синагоги, що була в хаті старої Шльонихи, на молільну відправу. Молились недовго, а потім танцювали, грали й співали увесь день, збираючи до двору натовпи гуляк, найпаче дітвори, як на видовище. “Як трохи відклигаю та встану, мушу Шимонові з Гершком оті відсотки чимось відплатити!” - прийшов до рішенця Карпо.

Голуби, що перелетіли у вікні, нагадали йому про давнє рішення пришити до причілку простору голуб’ятню, щоб оживити обійстя, крім лелечого клекоту, ще й голубиним воркуванням-туркотом. В уяві давно вже намалював собі її вигляд, вкотре порахував і зиск від неї: матимуть і якесь м’ясце для Гриця, і пір’я для подушок, а головне – послід, яким можна буде удобрювати і дерева в садку, і городину на грядках.

Прогупотіли двором лошата, і Карпо згадав, що його чекає недокінчена прольотка.

Далі пригадав садок, що минулого року почав уже цвісти і потроху родити, а в ньому пні для майбутніх бджіл, висохлі колоди із верби й липи для яких давно очікували на видовбування.

“Отож, - робив по всьому Карпо висновок, - Тодосеві – млин і нивки в полі, слабому Грицеві – батьківське обійстя, садок і бджоли, Петрикові – святі книги і Лісок, а Степанкові, поки виросте, мушу чи ще одного млина поставити, чи дворище купити й завести садок і майстерні, навчивши його всякому кустарному рукомеслу, - обдаровував він синів, як дорослих. – Дівчатам якось постараємося з Ганною на придані посаги та віна, бо безпосажних їх ніхто путящих не візьме в заміжства”.

Уява перенесла Карпа у майбутній власний квітнучий сад із акуратними рядами пнів-довбанок, із бджолиними роями над ними, медом радості заливаючи його душу і заколисуючи…

А Петрик тим часом, закутавши ноги рядном-рябчаком і схилившись на підвіконня, вдивлявся у світ сутінків, що заповзали у двір. Вешталися двором мати з Домашкою, грайливо носилися лошата, брязкав ланцюгом пес Рябко.

Нежданно ударив дзвін на каланчі, аж налякавши Петрика, і вдруге, і втретє, загалом аж дев’ять разів, розливаючись хрипло по місту і нагадуючи оповіді бабусі Параски про те, що так само він дзвонив, коли вона і ще її бабуся були малими. Дзвін той сповіщав про прихід ночі, яку несила було хворим хлопцям перележати. А ще нагадував про дядька Левка з його “Сторією”, який казав, що, слухаючи ті дзвони, можна уявити собі цілі століття розпачів-тривог і радостей-утіх міщан.

Тихо побажавши у відповідь Грицеві “На добраніч!”, напружуючи зір, Петрик усамітнено продовжував вдивлятися у сутінки двору, що поволі згущалися. Ще розрізняв, як Домашка загнала до стайні лошат, відв’язаний Рябко подався до берега, Тодось опустив колодку на воротях і гака на хвіртці, як завжди, на ніч. Але білі, як молоком, облиті цвітом абрикоси в садку, які Кузьма Сидорович називав жерделями, вже наскрізь просоталися темрявою.

З-за двох дверей почулося бубоніння батька і голоси інших, що досі поралися в дворі, стих у чуланчику Вадиків голос, що під наглядом Марти Давидівни визубрював урок.

Згасло світло у вікні сусідів, що жили через вулицю. Раз бовкнув і луняво розлився над містом дзвін із каланчі.

“Скажу вам по правді, що думаю, - згадав Петрик батькові слова, сказані якось у розмові із дядьками Явдокимом та Пилипом, - зі школи та книжок хліба насущного хлопець не здобуде, прикладом тому і вчитель Таран, і Леся Яремівна, більше того – наживе собі лінощі та невміння до праці, тому хай уже кінчить чотири групи та й по тому. Адже вивчив уже святе письмо, ще навчиться добре читати і світські книжки та газети, то й вистачить з нього”, - оте вирішення батьком його долі лякало і тепер, бо змушений буде допомагати в господарстві та поранні по двору. Така перспектива здавалася йому громовичною тучею, що нависла над його подальшим життям, бо не бачив кінця роботі в рідному обійсті.

“Не бачитиме наша громада нічого, окрім нужди і нестатків та сваволі зайд і базік, успішно та героїчно долаючи труднощі, - згадалися Петрикові слова Кузьми Сидоровича, сказані якось батькові і дядькові Левкові, – бо стільки вже того паразитичного паскудства розвелося і за війну, і по ній на утримок від робітничих і селянських праць!”

А вслід за тим він раптом зареготав, і трясучись, і сльозами заливаючись.

- Свят-свят!.. Що з тобою, дитино? Ти смієшся чи плачеш? Що тут відбулося і чому ти досі не в ліжку? – поклала вона помацки руку на його голову. – Ну ж бо, заспокойся, любий! – відчула вона трем синового тіла. – Що скоїлося, Грицю, що тут у вас? – спитала тихо, а зрозумівши, що той уже спить, почала ласкаво гладити Петрикову голову, приказуючи, - заспокойся, дитино, угамуйся, та що це з тобою?!

-Не-е пла-а-чу-у-у я, а смі-ю-ся-а, бо зга-дав, ма-му-ню-у, як тіт-ка Ок-са-на-а, опові-да-ла-а про жов-ні-ра-а, - не міг ніяк прийти до себе хворий.

- Якого жовніра, дитино? – попробувала Ганна рукою хлопцевого лоба, думаючи, що він марить.

- Та про отого-о, що за сирівцем приходив і маслянкою –у...

- Яким сирівцем? Якою маслянкою? Бог з тобою, дитино, заспокойся!..

- Ну, що питав дівчинку ото, чи багато у них сирівцю, як вона його пригостила-а в спеку-у. А вона сказала: „Багато, бо коли мати лазили діставати кошеня, що впало в маслянку, то їм було по коліна в діжчині сирівцю. А як жовнір кинув об землю горня, що з нього пив, і плюнув, то дівчинка розплакалася і сказала: „Ой, дядю, ви ж розбили нам горня, куди ж тепер ми із сестричкою вночі будемо по нужді ходити?!” То жовнір мусів утікати, лаючись, - затрясся знову хворий у нападі реготу, але вже й Ганна затіпалася, нарешті усвідомивши зміст отого Оксаниного оповідання.

Якийсь час сміялися обидвоє, Ганна ще й від радості, що син видужує і знаходить сили і себе, і її розважити в напівтемній самотині хати. Прийшло до Ганни і усвідомлення того, що Гриць заснув, не повечерявши, отже, безнадійно хворий і не знати, чи й виздоровіє.

- Принесла вам трохи навару з курки, що тітка Дарина та дядько Грицько принесли, то випий за обох та кладися вже спати і пробач, - витерла вона заслізнені очі, - що не маю часу приходити до вас серед дня, - погладила вона хлопчину по голові. – Бачу, видужуєш, то ще встигнеш і до школи трохи походити. Чекають там тебе і вчителі, і учні. Вони хотіли тебе навідати, та лікар заборонив, бо твоя хвороба заразна, хоч і не маєш вошей. Сказав, що тебе заразив у казематі Марій, він зараз сипняком хворіє, теж відклигує.

Випивши навар та з’ївши сухарики, Петрусь подякував матері і попросив дозволу ще посидіти і подивитися на ніч у вікні. Ганна обкутала хворого рябчаком і вийшла, пообіцявши навідатись пізніше. До неї прийшла певність, що і Карпо, і Петрусь незабаром піднімуться на ноги і облегшать її непосильно тяжке життя.

А Петрик, порахувавши удари дзвону з каланчі, відчув себе зовсім здоровим і, вперши у підборіддя складені на підвіконні руки, до болю в очах продовжував вдивлятися в ніч. За вікном журилися мовчанкою дерева і лише явір коло двору плакав поскрипом ще голого віття.

Якщо початок – це кінець чогось попереднього і вони взаємопов’язані, то, мабуть, мало хто чекав зміни свого становища так, як Карпо Янчук та його Петрусь. Отож, Карпа врешті розшнурував костоправ, а Петрик, тримаючись за стіни, почав помалу виходити із хати на призьбу чи лавку під хатою. Обом дозволялося дуже небагато: Карпові дибати лише із милицями, а Петрикові – вибиратися з хати тільки з провожатими і не більше, ніж на годину-дві.

Та коли Карпо ще гоїв пролежні, заново вчився ходити і майстрував всілякі поробки лише сидячи, то Петрик із кожним днем під наглядом Марти Давидівни все більше учив уроків, вирішував задач, переписував слів із „Читанки” в косолінійний зшиток, аж учителька дивувалася з його успіхів. Радощам у хаті від його одужання не було меж, тішилися й рідні та знайомі, і лише Гриць, приховано тихо плачучи, не радів, бо йому до літа не дозволялося потикатися надвір, а все частіше лишаючись сам, він дуже сумував.

Нарешті, приховуючи від усіх запаморочення й слабість, Петрик, поточуючись, якогось дня пішов із Ярисею до школи. Дорогою відпровадив її, а сам перепочивав біля парканів, перечікуючи слабість, і таки не запізнився на урок. За партою йому було куди легше.

Учні готувалися до екзамену. Петрика те нове слово і бентежило, і лякало, хоч він і вдавав із себе байдужого. Вся його дитяча енергія, весь запал, все заповзяття із поверненням сил спрямовував тепер на підготовку до того екзамену.

Мав свій екзамен і Карпо: проклинаючи милицю, ховаючись від родини в гніві на власну слабість, він або дибав стежкою на гору до млина, або йшов подвір’ям у дровітню, столярню, кузеньку і брався там до всіляких поробок з таким заповзяттям, що аж піт скрапував у нього з лоба, не висихаючи. Борючи слабість і біль, зціплюючи зуби, він брав до рук сокиру, долото, рубанок, струг, молоток, зубило чи стамеску і тесав, гемблював, стругав, клепав, рубав або, натискаючи здоровою ногою педаль, точив, забуваючи все на світі.

І обидва недавні тяжкохворі в отому гарячковому заповзятті не лише відклигували, а й мали успіхи: син поволі догнав своїх одногрупників, а в дечому багатьох і перегнав, як запевняла учителька, а батько, оговтуючись від слабості, працюючи від ночі до ночі, перевертав гори робіт, ошатуючи і хату, й двір, а поробки готував для продажу на базарі, бо не терпів боргів. Ганна теж пнулася позбавитися від них, але зменшення йшло пиняво.

Та збільшилися із приходом весни помоли, а отже, й мірчуки, як не нагадували Карпо і Тодось за його наказом про добровільність. Ганна навіть постійних покупців придбала собі на крупи, пшоно і борошно, а з Ликерею повністю відборгувалася ними за позику та навіть врешті прикупила в двір десяток курчат та двійко поросят, а з Тодосем виміняла в новозбудовану Карпом голуб’ятню кілька пар сизих та вуличних голубів. Не лише Тодось марив ними, снили голубами і Петрусь із Грицем. Сухотний юнак, замінивши Петруся в кріслі під вікном, мав із них розраду й утіху.

Поволі сиві ранньовесняні ранки мінялися на світло-росяні, викочуючи людям і світові із ожевреного сходу сонце, а вечори, коли день сивів від клопотів, сірості, заведеності і збайдужіння, старанно сипали помлілі зорі у стихлі води Тясмина, настромлювали на гінкі тополині-раїні верхи кружок очахлого місяця, щоб він звідтам ждав засвіту, або, мов скибку ще невиспілого кавуна, кидали його в іскристий попіл нічного неба для дотлівання, встилаючи тим часом настояним на соках, травах, листі, брунькуватому галуззі та перших квітах духмяний пар туману над луками, що змішувався там із козячим, коров’ячим та конячим кізяним димом, ширячись щодні із самих засвітків від людських осель, як іздавна...

Відцвіли котиками лози й шелюги, білоцвітом – жерделі-абрикоси, черешні, вишні, смороди й порічки, проспівали піпікливо синички, гортанно – шпаки, наслідуючи бозна й кого, заклекали лелеки-бусоли під воркіт горлиць та щебет ластівок, і час непомітно озеленив світ до невпізнання. Прикутий до ліжка та крісла Гриць особливо слідкував за тим. А Карпо сердився, бо час летів для нього на ластів’ячих крилах, задуми його здійснювалися лише частково, борги перед Шимоном і Гершком зменшувались дуже поволі.

Десь у кінці квітня-цвітня до отих Карпових боргових гризот додалася ще одна. У поштовій скриньці, яку Карпо змайстрував напередодні і прилаштував у хвіртці, знайшов постанову райвику – сповіщення про податок, від якого господарева душа зайшлася зашпарами, а Ганнина, Оксанина й Пилипова – обуром, розпачем і розгубою. Не облегшував становища лист від родини прикоп із Криму, в якому Савка й Пріся писали, що живуть вони вже зовсім добре, бо мають корову із телицею та телям, пару волів, більше десятка овечок, не кажучи про курей, качок, кролів та кількасот голубів. Хвалилися вони і чималим шматком землі, який можна б і побільшити, коли б мали сили обробити його та угноїти. Основою ж листа було прохання до Карпа допомогти порадою сестрі Насті і її чоловікові Маркові Лісному переїхати до них під Джанкой, де й тепліше, і вільніше, і де брат Михайло похований.

„Роблять вони тяжко, як воли, а що мають при батьках в отій п’ятнадцятидушій ораві? – писала Пріся в кінці листа. – А тут неозорі неосвоєні роздоли землі, сюди плавом пливуть наші земляки, заледве не цілими селами. Грунти, щоправда, тут жовті, глинкуваті та вапнякуваті, але оброблені та вичищені від каміння, після удобрення можуть родити і двічі на рік, як не лінуватися та вміло садити й сіяти.”

Хвалилася Пріся й тим, що у їх земляцьких селах відкрилися рідні школи, куди приїхали вчителі з Харкова, навізши безліч усілякого шкільного приладдя, а вона має з тим безпосередню мороку та клопіт, бо веде лікнеп, як кандидат партії, та має запрошення приїхати у Харків для удосконалення знань.

Читали листа всією великою родиною, радилися-рядилися, врешті випровадили Настю і Марка з трьома дітьми, попрощавшись назовсім, під плачі й зойки великої сім’ї, що лишалася в нужді без головної робочої сили.

Випровадили і зосередились на постанові про податок, яку вже й Пилип отримав через виконавця. Обурював усіх той факт, що обсяг податку був однаковим для обох господарів, хоч Карпо був куди заможнішим. Оксана пояснювала факт різницею у кількості „їдоків”.

- У нас же п’яток тих дітисьок, а у вас – восьмеро, то через те й податок зрівняли, - ховала вона від чоловікових родичів надію на усправедливлення. – Не діймайтесь розпачем, а сходіть і виясніть, яким трибом те сталося, чей же злигодні у нас, слава Богу, поменшали нині. Не таке пережили-м, а це – й поготів, та й переднівок, кажете ж, буде врожайним...

Оксану надзвичайно тішило повідомлення Савки та Прісі Прикопів про те, що вони вирішили продати телицю, а гроші за неї переслати Пилипові хоч на поганеньку корову чи на кількох кізок. Радувало всіх у родині і запрошення в гості на осінь, як скінчаться роботи та розвидниться світ від них. Ще Пріся обіцяла заїхати на день-два по путі з Харкова...

Поки Карпо перевозив Марту Давидівну з Вадиком на нову квартиру, поки влаштовував її в голій хаті протодяка Майби по висилці його до Сибіру, прийшов лист із Кубані від двоюрідного брата Прокопа, який написав уперше після смерті свого батька, а Карпового дядька Харитона. В листі той повідомляв, що має за дружину вчительку Ольгу Самілівну і двох синів: Віктора і Євгена, що директорує в десятилітці, що вони з дружиною є членами партії, працюють в одній школі, живуть забезпечено й дружно.

Написав Прокіп і про такі ж, як у Криму, рідні школи у Кубанських і Ставропільських станицях та лікнепи по хуторах і селах, де мешкають козацькі родини. Він тішився тими школами в Орельщині, Курщині, Вороніжчині, Білгородщині та Ростовщині, де вчителюють його однокурсники, з якими листується докладно й часто. Турбувало його лише те, що в Україну прислано Лазаря Кагановича, а Шумського змушено виїхати до Москви. Дивувало його, що проти шумкізму виступили Скрипник, Хвиля, Мінц і Шапіро. Постанова ж про обмеження в’їзду в і виїзду з СРСР обурювала його ще й тим, що її підтримав Косіор. Також він сповіщав, що українські школи відкрилися в далекій зеленоклинній Амурщині і що туди також щоліта везуться із Харкова підручники.

„Тепер маю їхати вдосконалювати знання до Харкова, після мене поїде Ольга Самілівна. Планую заїхати в рідне місто навідати могилу батька, рідне батьківське обійстя та сестру Дарину. Мали листа від брата Мирона, якого перевезли із Соловків аж до Колими на річку Кулу, то пише, що тепер за себе не боїться, бо не зустрічає більшого розбишаки, аніж є сам.”

Повідомляв Прокіп і про шкоду від того, що ЦК об’явило КПЗУ розкольницькою і сепаратистською через посланого із Харкова Сірка, а Саврича, Максимовича та Турянського – націоналістами, хоч її засновники: Васильків, Турянський, Огановський, Волощак, Сіяк, Левицький, Кубрак та Саврич боролися проти ЗУНР, а Сіяк та Левицький отримали настанови від самого Леніна. Карпо не переймався, правда, тими сповіщеннями, бо не розумів їх, а от фактом повсюдного відкриття шкіл тішився, бо ж виходило, що не дарма він проливав кров і що сотні тисяч лишилися трупами на полях не дарма...

„Поважні люди: і вчитель Кузьма Сидорович, і Більський, а озлобившись, не бачать, як і боротьбисти, за малими й дрібними непорядками і свавіллям, перекрученнями і порушеннями великого людського розвою, що стався повсюди!” – робив він вислід, хоч науки і були йому противними, бо вважав, що вони плодили нероб і утриманців на трудові плечі.

Отож, Карпо написав і в Крим, і на Кубань сестрі та братові, що життя їх тепер поліпшилося, що він після падіння з млина оклигує, слава Богу, і коли б були дужими син Грицько і брат Пилип, то гріх було б і Бога гнівити. Під вечір він відніс листи на пошту, повертаючись задоволеним, ніби виконавши велику роботу. Дорогою йому згадався батько Дорош, що вернувся із Сибіру комісованим - побитим і закатованим, і вдома догорів, так і не вичунявши. Згадав, що батько виглядав зовсім старим, хоч мав перед смертю лише на шість років більше, ніж тепер він. Порівняння збентежило Карпа, бо почувався ще молодим, а поряд з батьком виходило й не дуже...

Додому йшов берегом, щоб подивитися і на Пилипів, і на свій городи, а побачивши їх, зачарувався: крутячись веселковими пружечками, бгалися й пнулися тясминські води, вкриті червонавою лускою хвиль і ковткуватою пожовклою піною на чорториях, а на штучних насипних грядках рутою зеленню радували очі рядочки капусти, буряків, огірків і соняхів. Дерева в садку рясно пов’язалися, густо посипавши під собою землю пелюстками. Зайшов до коней і лошаків, щоб обласкати їх, заглянув до поросят, спинився поглядом на квочці, що ніби котила за собою строкаті грудочки пискливих курчат, і півневі, що гордо скликав до себе курочок.

Господарка чарувала Карпа не лише клекотом лелек-бузьків на хаті, щебетом ластівок, воркотом голубів, шерхотом пса на ланцюзі, а й заведеним порядком, який існував ніби поза ним. Але на самому споді душі радість нівечилася, мов краплею дьогтю в кадубі меду, отим сповіщенням райвику.

Брався вже йти до хати перевдягтися, як побачив Пилипа з Оксаною, які поспішали стежкою до нього.

- Добридень, брате! – обізвався до нього Пилип. – Проходь, чому стала? – запропонував дружині пройти першою через хвіртку у двір.

- Слава Йсу, господарику! - проспівала й Оксана вслід за чоловіком. – Прийшли, діверку, обоє стуманілі від біди, - окинула вона Карпа сумовитим поглядом.

- Добридень!.. Що у вас сталося? – вловив Карпо переляк і тривогу в їх очах.

- А сталося, брате, - поліз Пилип до кишені. – Принесли і нам сповіщення на податок, то прийшли порадитись, що маємо робити, - подав він братові аркушик паперу. – Уже не дійсні наші пільги на козакування, хоч домогтися, коли й ким вони відмінені, я так і не зміг.

- Еге ж, немає уже пільг, діверку, - дивилася Оксана на Карпа обнадійливо заслізненими очима. – Бігме, немає, хоч ти стуманій! Немає і фертик! – мов прибила вона сказане, шморгнувши носом.

Перечитуючи вдруге отой папірець, Карпо відчув, як образа, жаль, обур, співчуття до хворого брата і його родини, шкода за пільгами скупчилися в ньому і комелем застряли в грудях, скувавши віддих.

- Ходімо до хати, - сказав він, спантеличено втупившись у папірець.

- Що порадиш, діверку? Мо, нам у райвик піти, мо, то похибка яка? Де ж нам узяти двайцять пудів збіжжя та ще й трийцять карбованців грошей?! – ледь не плакала Оксана. – Дітиська розхрістані геть, хату не допорали-м ще, а багли б хоч кізку купити молочну, - впала вона на груди Ганні, стрясаючись.

Карпо сів, немов звалений, на лаву біля столу, розпрасував долонями папірину, ще раз перечитав її, мовчки глянув на Пилипа, що підперши одвірка, чипів на порозі.

- Де ти взяв оце? – якимось удавленим голосом спитав він у брата.

- У скриньці, будь вона неладна, було!

- В якій скриньці? – ніяк не міг второпати спантеличений Карпо. – А-а-а! – схопився він із місця і шаснув до скрині, у прискринку якої лежала отака ж його, видрукувана в типографії, і лише прізвище та кількість збіжжя й грошей були написані чорнилом від руки. Вразило його, що обом приписувалося здати ще й по десятеро курей і по п’ятеро кролів, яких брати взагалі не тримали.

- Чому і нам, і вам достеменно однаково приписали цей податок?! – обурювався Карпо. – Невже ти, Пилипе, можеш рівнятися господарством зі мною?! – говорив він глухо, розлючено тикаючи пальцем у папірчину. – І коли ж зняті з нас пільги? – підвищив він голос, ніби Пилип був у тому винний. – Коли, питаю, і чому?! Це непорозуміння! Це... – не знаходив він слів. – Піду до райвику і зараз же все виясню! – нагримав не знати й на кого і при Пилипові й Оксані став переодягатися у свою козацьку одіж.

Схопивши повістки і мовчки обійшовши брата в порозі, клацнувши дзвінкою клямкою, Карпо майже бігом кинувся з двору.

В райвиці, на жаль, Варвари Степанівни не застав.

- Поїхала уже тиждень тому на вдосконалення і на нараду, - пояснила йому прибиральниця в коридорі.

„Мабуть, разом із Лесею”, - подумав він, постукавши у високі двері замісника.

- Прошу! – почулося з кабінету, і він, поправивши шапку, зайшов.

- Я – Янчук Карпо, - прикриваючи за собою двері, обізвався він від порога, очікувально розглядаючи кремезного, трохи згорбленого з настовбурченими вухами чоловіка, який звівся йому назустріч із-за чималого столу.

- А я – Горішній, замісник голови. Прошу проходити і сідати ось тут на стілець. – показав він рукою, розглядаючи прихідця. – По якому питанню до мене?

- Та ось ми з братом отримали сповіщення про податок, - Карпо вийняв із кишені і подав господареві кабінету обидві папірчини.

- Ну, знаю, і підпис мій, а хіба що? – всівся він у крісло, видивляючись на гостя.

- Як то що? Ми воювали обидва. Були по кілька разів поранені. Брат, крім того, хворий сухотами...

- А я тут при чому?! Комісія, - порився в паперах Горішній, - опреділила, що у вас є млин і грунти на двох, брат твій має коня, пару десятків курей, кролі, мельникує, збіжжя чимало збирає, сіна, продає дрова у ярмарки, жінка його килими в’яже чи тче...

- Мельникував він у моєму млині, коли я розбився при падінні з даху, а має не коня, а стару шкапу!.. Пільги ж якісь нам мусять бути!? Завойовували ж вам радянську владу!

- А ми що ж, по-твоєму, не завойовували?! – наповнився обуром голос господаря. – Не ви, а ми вставляли кілки в колеса возів Марусі й Левченка, в тачанки Махна, Коцура й Григор’єва, спиняли піхоту Денікіна, кінноту петлюрівців і гайдамаків – без гармат, які ви, червонокозаки, забрали із собою! А пільги які ж? - пом’якшав голос Горішнього. – Прислав окружком розверстку і що хочеш, те й роби з нею! – розвів він руками. – Десь мусимо набрати натури і грошей, а де їх набереш, коли по отакій розрусі люд лише опірюється? Не із вдів же та сиріт нам її викачувати? Отож, комісія й дивилася, що в кого є і з чого хто живе.

- Коли так, як кажете, то хіба справедливо накладати на нас із братом порівну? У мене й млин, і коней пара з лошаками, рівність образлива для брата.

- Що ж образливого в тому, що населення мусить утримувати владу і державу? А що несправедливо, то ти маєш рацію, - почав він порівнювати сповіщення обох братів. – Можу зробити хіба одне, - почухав Горішній тім’я, - перекинути з брата на тебе половину збіжжя, бо іншої ради немає.

- Коли немає іншої ради, то робіть хоч це, - ковтнув Карпо разом із слиною і оту безвихідь. – Була б Варвара Степанівна, вона, може, щось би нам скостила, - натякнув Карпо.

- Тяжко сказати, як би вона розподілила, - розважливо сказав Горішній, в душі тішачись заздалегідь. – Немає куди подітися з тією розверсткою, хоч плач!.. То ти згоден?

- Та що робити, коли така скрута? Скостіть йому, а мені додайте, але розбийте так, щоб мені віддавати до кінця року, - пікся Карпо.

- Піду вам назустріч, - почав Горішній заповнювати нові бланки. – Тобі залишу так, а йому половину зменшу та пошукаю, кому б її накинути, - обрадував він Карпа, який уже й не знав, як дякувати. – Іншим розподілили куди більше.

- Наша вам дяка, - Карпо уже підраховував, як йому вилізти з того податку. – Розбийте, як ваша ласка, мені до кінця року, бо не зможу вкластися.

- Піду і в цьому тобі назустріч, - переніс Горішній частину здачі з другого кварталу на третій і четвертий. – Посидь тут, я зараз вернуся, - обізвався заклопотано. – Муситимеш вкластися, бо велика пеня наростатиме, - пішов, лишивши незакритими двері.

Чекаючи повернення Горішнього, Карпо роздивлявся портрети, гасла, плакати й лозунги на стінах, зауважив, що стіл, лавки, шафи в кабінеті пороблені незграбно, абияк, у різні часи й різними майстрами. Звернув увагу, що портрети Леніна зі Сталіним і Кагановичем розміщені в одному кутку кабінету, а Петровського, Косіора, Чубаря та Любченка – здругобіч. Не міг собі пояснити, чому, але це йому не сподобалось, здалося образливим.

- Ось маєш тепер, - вернувся Горішній, - братові десять пудів, але вкладіться в зазначені терміни, бо неплатники будуть каратися, - подав він Карпові нові сповіщення зі свіжими печатками.

- Спасибі вам, товаришу, - склав Карпо папірини. – Бувайте здорові, - наклав він шапку на голову.

- Ходи щасливо, чоловіче, - звівся Горішній над столом, прощаючись. – Зробив тобі, що зміг, - сказав по-родинному.

Лишившись сам у кабінеті, якийсь час він тарабанив пальцями по столу, повторюючи подумки: „Пронесло!.. Слава Богу, пронесло!” Пільги для червонокозаків ніхто не відміняв, а цей Янчук йому повірив. Вчора він кільком непільговикам скостив податки, бо ті його добре погостили, наділили свининою і солоною яловичиною, ще й пообіцяли дещо більше. „Не обкладати ж їх, коли є можливість розкидати на інших, - виправдовував він себе. – Все погоджено ладом, а коли що-до-чого, то я ж керувався намаганням виконати вказівку окружкому...”

Був лише запівдень, а Карпо брів додому немовби крізь ніч, ніби розрізаючи тілом густу темінь якоїсь тенетної плутанини і безпорадної приреченості, обтяжений отим непомірним, хоч і трохи зменшеним, дякуючи приязному замісникові Хорунжої, податком, який, вочевидь, таки змушені будуть сплатити з Пилипом.

Вдома він застав брата з невісткою й Ганною, мовчазних і зажурених. Віддаючи Пилипові нове сповіщення, Карпо пояснив неквапом обставини, які йому намалював Горішній, і навіть похвалив його за людяність.

- А з пільгами як же? – розглядав Пилип папірчину. – Вони ж не відмінялися!

- Немає вже пільг для нас, - всівся Карпо на лаву. – Ти невдоволений чи що?

- Вдоволений, але коли отак легко Горішній може скостити податок, то ще легше може його не раз добавити. Беззаконне це все, свавільне і самочинне, - виказував сумнів брат.

- Немає з ким там говорити, Пилипе, - Варвара в Харкові на якомусь семінарі.

- Де ж ми візьмемо стільки хліба віддати і чим житимемо? – похитав головою Пилип. – Була ж надія трохи розжитися...

- Не печися, брате, гірше пережили і це переживемо, як Бог силу дасть.

- Прислала Пріся нам грошей на корову, - похвалився Пилип, - але ж не стачить і на її половину, там, видно, дешевші, то доведеться віддати їх на податок. Що порадиш робити?

- Що тут порадиш! Купимо, може, порівну на два двори корівчину, якщо не перечите, триматимемо у вас до першої телички, а як будуть бички, то продаватимемо та ділитимемо порівну, коли ж телиця стане тільною, розділимо її з коровою жеребкуванням, - об’явив Карпо продумане раніше.

- Як, Оксанко, згодимося на Карпову раду? – звернувся Пилип до дружини.

- Йой, Пилипку! Та хто ж, прецінь, на тоту раду не пристав би? – аж заслізилася вона від утіхи.

- Годувати й напувати, чистити й пасти будемо по черзі: чи потижнево, чи помісячно, - додав Карпо. – Я й корову таку знаю, що більше цеберка дає молока щодень.

- Яка ж це? – загорілася Оксана нетерпеливістю.

- У Палажчиного сусіди їх пару було таких.

- Коли б то пан Біг дав, щоб продали нам одну, - по-дитинячи стиснула руку зовиці Оксана.

- Не віддасться Шимонові борг, знову заліземо в нужду, поки молока діждемо, - нагадала всім Ганна. – Ніхто ж її, тільну, нам не продасть, - зітхнула вона, ледь не плачучи в душі.

- То, може, ти сходиш і попитаєш. Я пішов би, та сам знаєш, який із мене купець, - обізвався несміливо Пилип до брата.

- Сходимо обоє. Можемо й зараз, як не перечиш.

- То вдягайся, а я збігаю за грошима, - проворно звівся з лавки Пилип. – Я скоро!

Карпо став одягатися у святковий одяг, а Ганна полізла у прискринок за грошима, які були зав’язані в хустину.

- Думали ж віддати борг Шимонові, а тепер як? – несміло запитала вона, передаючи вузлика Карпові. – Він же чекає...

- Попрошу, щоб відстрочив, - поскріб Карпо потилицю. – Тут усі двадцять п’ять? – спитав у Ганни.

- Як би ж не всі? – зітхнула скрушно Ганна, не поділяючи думки решти.

- Як щось лишиться, принесу назад, - сховав Карпо вузлика до кишені. – Пішов я! – додав, побачивши у дворі Пилипа.

- Бог вам у поміч! – побажала за звичаєм.

- Хай вам поможе Йсус та Марія Магдалина, - гукнула їм услід Оксана. – Йой, сестро, не гадай-си, що не бачу твоєї жури, - поцілувала вона, як чоловіки зникли, зовицю у щоку. – Якось перегаруємо!.. Щось, бачу, шиєш, то може, я б допомогла?..

- Хотіла Домашці корсетку зі старої маминої скроїти, та не осмілююсь почати...

- Давай удвох, Ганко! Дозволь, хороша, бо-м чуюся весь час в боргу у тебе...

Якийсь час жінки пороли, мостили, поки таки прикроїли, наживили, примірили, і Оксана сіла за машину на несказанну радість Домашки, що для якоїсь вистави аматорського шкільного гуртка мала бути в корсетці.

Робота посувалася швидко, але й час летів не забарніше: як скінчили шити, надворі вже стемніло. Повернулися Тодосько із млина, а Петрусь і Яринка – з полоття у школі, Гриць повечеряв, коло нього повчили уроки менші Янчуки, Оксана збігала додому попорати з дітьми коня й порося, а Карпа з Пилипом все не було додому.

- Мо, там у Палазі лишились заночувати? – підкинула здогадку Оксана, перескубуючи знічев’я зовиці вовну.

- Не думаю, - варила в таганку вечерю Ганна. – Певне, затримуються по купівлі, могоричачи, або Палазя із Самілом пригощають, бо ж удвох брати рідко коли в них були.

Розмова перекинулася на брата Лесі Яремівни Юрія Базалєвича, що відмовився від отця Яреми, осудивши батька, як контру. Леся виправдовувала брата: „Юра тим заходом зумів університет закінчити, став членом більшовицької партії і навіть інспектором освіти в Ленінграді!”

- Будемо вечеряти, Оксанко, без них.

Покликала і Тодося, що якраз кінчив порати коней і лошаків. Вечеряли гарячими гречаними галушками із юшкою, заправленою салом, настромлюючи їх на шпички, а Тодось тішився, що борошно він приніс, а отже, був годівником родини.

- Лягайте, діти, вже спати, бо нерано та й гармидер ваш набрид, аж голова болить, - перемивала Ганна посуд по вечері. – Степанко вже спить, Домашко? – спитала помічницю-дочку.

- Вередував і плакав, а тепер спить, мамо, як дала йому смоктуна із перепічкою.

- Нарікали і Мариня з Катрею на василька за оте вередування, а тепер, нівроку, також спить уже, - витирала Оксана полотниною помитий посуд. – Мої старші доньки такі вже помічні, Ганко, що й нахвалитися не можу. Йой, хтось чалапає! – вирвалося в неї. – Мо, Карпо з Пилипом вернулися? – прикрила вона посуд полотниною.

- Ну, ось і по всьому!.. Корова тільна, через три місяці матимете своє молоко, - сказав Карпо вдоволено, як лиш зійшов із перелазу, що вів у сад-город і до Пилипа. Ганна одразу зрозуміла, що чоловік напідпитку, бо вступив у двір не через хвіртку.

- Корова добра і не стара ще. Обклали бідолаху так податками, що йому приспічило, а тут ми, як із неба, в хату. Ну, й сторгувалися... За тридцять п’ять віддав і наш могорич, - присів Карпо під хатою на лавиці.

- Де ж вона тепер? – переступала з ноги на ногу Оксана.

- Та де ж ! У вас у загородці вже! Пилип порає її на ніч. Завтра ятку удвох поставимо. Трави й хопти по дорозі нарвали, то їсть, аж за вухами лящить!

- Свят-свят! Голодна, бідна, видно! Ганко, коровицю маємо! Люба зовухно! Коровицю! То бувайте і спасибі вам за старання для нас, - застряла Оксана на перелазі.

- Ходи здорова, - усміхнулася Ганна, взявши в душу трохи зовицевої радості. – Тішиться, бідна, аж сховати того не може.

- Як подумати, то й є чого, - звівся Карпо з лавиці. – Чи худоба в нас попорана?

- Тодосько доглянув і позакривав на ніч. Будеш вечеряти, може?

- Та ж повечеряли там, - поліз Карпо в кишеню за вузликом із рештою грошей.

- Зморений і випив, то може, зразу ж і спати ляжеш?

- Та, як ласка твоя, то й постели, бо таки добренько випили, - позіхнув Карпо. – А Шимонові борг віддамо пізніше, - простягнув він Ганні вузлика з грішми.

- Може, таки хоч п’ятірку боргу віддати, Карпе? – обізвалася господиня з валькірчика, підбиваючи перину і подушки, поки Карпо роздягався.

- А чого ж? Завтра й віднеси, бо ми з Пилипом домовилися ятку з самого ранку ставити. Не журись, якось виліземо, дещо ж маємо, спимо на перині, не голодні, діти ростуть, ото тільки й гризоти, що Гриць не видужує, - хрестився Карпо вже в постелі.

- Покращало йому трохи від борсучого сала та гусиного смальцю.

- Ну, й слава Богу! Дули б вітри, мали б люди що молоти, було б у нас здоров’я, то й виліземо якось, - врешті змовк Карпо, а Ганна сіла за шитво при каганці.

Вкоренялася якась закономірність у житті Карпа Янчука між досягнутим і намірами. Був і каторжником, в сам собі наглядачем, причому в обох іпостасях – грізним, затятим, невгамовним і навіть жорстоким. Піднімався до праці у засвітки, йшов до сну у запівночі, а відтак і Ганна раніше від нього вставала і пізніше лягала, спочиваючи лише в неділі і свята, привчаючи до того порядку й дітей. І що більше сім’я отим потогонством вилазила із вічних нестатків, тим більше поставало нагайних потреб і нужд, а з ними – недосипань, сварок і ще більшої затятості в роботі.

Урівноважував Карпове заповзяття хіба млин у часи морозів, буранів, затяжних дощів, коли він не міг нічого робити у дворі, полі чи Ліску. Тоді Карпо відпроваджував Тодося додому із наказом усіляких порань, а сам, домігшись ритмічного надійного гуркоту дубових снастей, святочно вдихав на повні груди теплу духмяність борошневого розмолу зерна, усівшись у зручне крісло під вікном поряд із верстачком, і ніби знічев’я починав щось майструвати чи просто розмовляв із помольниками.

Розмови крутилися навколо нестатків і нужд, надій та сподівань, сінокосу й жнив, урожаїв і податків, ярмаркових новин і чуток Та були окремі помольники з освітою, що переймалися долею Шумського, Хвильового й інших українських діячів, полемізували про зустріч Леніна із Сіяком та Левицьким, знали про посилку з Харкова в КПЗУ Сірка, Кубрика і Саврича для виправлення там націонал-більшовизму, про змичку шумкістів Максимовича й Турянського, про виступи Хвилі, Мінца, Шапіро та Скрипника проти Шумського. Карпо, майструючи поробки чи урівноважуючи гальмами млинову ходу, слухав усе те збайдужіло, бо було воно йому чужим і незрозумілим.

„КП(б)У – тільки з тактичних міркувань незалежна і самостійна до часу, насправді ж вона – суто провінційна, периферійно-колоніальна осередкова формація московського ЦК! – палко запевняли одні інших. – У них протилежні платформи, а патронат ЦК стає все помітніше імперським, - приводили інші, як приклад, і шахтинський процес промпартії, і процес про три мільйони, і покаяння ухильника Хвильового, і відмову Москви та Ленінграда повернути Україні скарби Ханенка й Терещенка. – Коли в Москві зрізують народові нігті, то в Україні – відтинають пальці, найпаче тим, хто не хоче бути слухняним ЦК. Була надія, що настануть зміни по смерті Дзержинського, а виявилося, що Менжинський чи не гірший.”

„Справа не в кращих чи гірших особах, а в системі і засадах, що круто з’їжджають на суто імперські, проторені ще царатом колії. Готується з’їзд КП(б)У і вже намічається програма колективізації, як ніби піднесення та підсилення сільськогосподарського сектору, а насправді – кінцевого відбору землі в селян, після чого вони стануть піднаглядними кріпаками й тільки!”

Карпо не перечив помольникам говорити кожному своє. Тепер він уже не відмовлявся від мірчука, коли його давали, лише вкидав між помолом присутніх клумачки зі збіжжям бідарів і вдів, щоб їм хоч корячок борошна додався.

- Засиплю, шановний Савовичу, після вас бідній Одарці, - ніби питав він дозволу в багатшого помольника і спорожняв, висипаючи в ківш, заздалегідь розв’язане міща.

- Чого ж? – ніяковів той, здогадуючись, що рештки його збіжжя впадуть на стрімку купку вже не йому, а тій Одарці.

Зауваживши оту особливість помолу в Карпа, бідарі не купували собі дорогого борошна, а брали за працю збіжжя.

- Який святий чоловік оцей мельник, дай йому, Боже, здоров’я! – завдаючи собі клумаки на плечі, відходили ощасливлені отією пригорщею чи ковшиком-корячком додаткового помолу вдови і вбогі додому. Невдовзі Карпа-мельника все місто знало, як доброчинця й благодійника, знало й Ганну такою ж, бо на великі свята вона пекла паски, калачі, книші, балабухи, пряники і медяники не лише для себе, а й для найубогіших міщан, і Домашка, Петрик, Ярися та Лідуня розносили їх дариною, не кажучи вже про родичів та Шимона й Мордика, що стали також ніби родичами.

А в Карпа, як доошатив хату та будівлі, по сінокосові й жнивах, після віддачі податку збіжжям і грошима з’явилися нові плани: хоч трохи одягти сім’ю, доробити і скласти нарешті тарантас-бричку для лошаків, які стараннями Тодося й Петрика повиганялися, вилискуючи, не знаючи, куди подіти молоду силу, наповнюючи втіхою й радістю господаря. І Змій, і Вихор, коли їх випускали у двір, настовбурчивши гриви і крутячи головами в забаві, носилися, як неприкаяні, кидали груддям, рвучи землю, і змушували Карпа спішити з бричкою та начинням.

Проте в копицях стояло вівсиння та ячміння, чекаючи черги, і він позичив січкарню аж у Стецівці та привіз її в обійстя. Мастив її, ладнав, ремонтував, а потім кудись подався, не сказавши Тодосеві й Петрикові. Не насікли хлопці багато, бо й колесо заїдало, і ніж був такий тупий, що не різав, а більше перебивав стебла, і стійкості не було на ніжках, аж січкарня валилася. Та клацнула щиколда хвіртки, і у двір вступив спершу циган Михайло з важилезним кошиком інструментів в одній руці і штабами в другій, а вслід йому - батько Карпо з двома самокатними обідками-шинами на плечах і якимось металевим пруттям у руках.

Прихід цигана навіть Петруся зацікавив, бо той басовито гримав на батька, поки той морочно палив горно, злобиво викидав із черіньки погані вуглини, сердито спльовуючи, осуджував батькову незграбність при нагнітанні міха. Хлопці розуміли, що циган вередує, але ж він – відомий у місті коваль.

- Не вмієш, то порадься з людьми тямущими та подивися в них! – кидав на Карпа білками очей Михайло і, вихопивши кліщами з вогню прута та вишкіривши білі зуби, гнув його на наковальні. – Не вмієш навіть молотком під команду бити, - постукував циган по наковальні. – Казав, будемо кувати в мене, так тебе нечистий сюди припнув! А чим тут і до чого тут кувати?! – зневажав він господаря.

„От би заїхав циган батькові по зашийку, от би надоумив його Бог, - думав про себе Петрик. – Отакий сухий, а певне, здоровший від батька, коли той його боїться. Хай-но ми повиростаємо!.. Треба тільки їсти більше, як мати кажуть... Е-е-е, що наперед загадувати!” – зітхнув.

Карпо бігав до січкарні щось міряти, і хлопці врешті второпали, що коваль прийшов робити їм нову січкарню, а принесене і назбиране в кузеньці залізо було для неї матеріалом. Здивувала їх поведінка цигана, коли він, вилаявшись по-своєму, вискочив до тічка вслід за батьком, який взявся заміряти деталі. Штовхнувши його в плече, циган схопив чорними руками всю січкарню в оберемок і, риючи землю ніжками, потяг її до кузеньки.

- Нема в голові і не каєшся! – тикав він пальцем собі в скроню, коли вже дотягнув до місця, зизом глянувши на батька.

- Дарма ти, Михаю, гримаєш на мене, - примирливо заспокоював коваля Карпо, і хлопців те тішило: хай і батько взнають, як то буває, коли на людину гримати та ще й бити нізащо.

Та поволі циган вгамувався, Тодося батько поставив до міха, і задзеленькали та загупали злагоджено молоти, аж у вухах залящало. Незабаром у циганових чорних, як сажа, корчастих руках прутики й штаби перетворилися на хрестовини, а потім – в розпорини двох колісних шин із ручками на ободах, які Михай викидав, наче якийсь непотріб, у відкриті двері надвір, коли вони ще шипіли, не охоловши. Не лише кузенька, подвір’я й хата дзвеніли на всю вулицю, горно горіло й бризкало снопиками іскор, що супроводжували витвори, поки ті витончувались і вигострювались, стаючи дірчастими ножами до січкарні і закаляючись на сталь у шаплику з водою.

Михай по кілька разів підкалював їх, опускаючи у шкварчливу воду, поки таки не домігся, чого хотів. Вдоволений, він ще довго бив молотком у наковальню, а йому в такт гупав по цурпалках заліза Карпо, скидаючи час від часу на купку всілякі обворонені загвіздки, болти, замки, хомутки й кільця. Врешті дзенькіт у кузеньці обірвався, а циган і Карпо, полишивши в безладді все наклепане й наковане, пішли до полуднувати, лишивши Тодося й Петрика під кузнею.

В другодень, як Петрусь вернувся зі школи з піснею на устах, бо на останньому уроці були співи, на тічку стояла нова-новісінька, як намальована, січкарня, а обік неї височіла гостроверхою гіркою дрібно нарізана січка. Крутив машинерію Тодось, а батько подавав впереміш яшничиння й вівсиння. Кинувши торбу із книжками, хлопець наспіх перекусив шматком хліба, политим запашною олією, і пішов з матір’ю січкарям на допомогу. Тепер мати з Тодосем крутили колесини, а Петрик складав жмути-снопики і подавав їх батькові.

Січкарня не спинялася, копиці меншали, а гірка січки ширшала. Врешті вівсиння закінчилось, тоді всією родиною, підключивши й дівчат, перенесли з берега Тясмину осоку, яку Домашка з Петриком подавали батькові мішанкою із яшничинням. Як почало темніти, тік був уже геть заповнений дрібною добротною січкою.

Поки батько, мати й Тодось порали худобу, Петрик, Домашка і Ярися, запаливши лампу, у другій хаті за столом виконували домашні завдання, а Лідуня у валькірчику присипляла Степанка. Хворий Гриць, кутаючись, мовчки сидів у кріслі під вікном, ледь не плачучи, бо хвороба не минала, незважаючи на борсуковий смалець і риб’ячий жир, які він, аж векаючи, вживав через силу.

- Тато в нас незвичайні, - звертався він до присутніх учнів, - коли вміють і січкарню зробити, і млина побудувати, і годинника відремонтувати, і чоботи та кожушки пошити, і бричку-ресорку спорудити, і шлеї, хомути, вуздечки й віжки зробити й прикрасити, як ні в кого.

- Ти ще не сказав за шафи, столи, крісла й стільці з точеними ніжками, - невдоволений похвалою батька, докинув хворому Петрик, ще й досі відчуваючи гаряче вухо, за яке його із усієї сили крутнув батько, коли він подав йому не тим боком мішанку. – Січкарню не тато зробили, а дядько Михай.

- Обізлений ти на них, то й не цінуєш, - докорив братові Гриць. – Коли б не ця триклята золотуха, я б їм весь час допомагав.

Після слів хворого брата Петрик чи не вперше в житті побачив у батькові не лише від’ємне. Досі він знав лише батьківські побої, лайки та сварки, а не батьківське тепло. Інші родини, хоч би дядька Левка, чи дядька Пилипа, чи Дорошенків, здавалися йому зразковими...

А старий охриплий дзвін на каланчі відбивав години, проводжав у небуття дні і ночі, тижні й місяці, розмінював людям роки чи гув по усопших. Під його малиново-розливний дзвін зачиналися, родилися й повивалися діти міщан і навколишніх селян, підростали, зустрічалися й прощалися виданиці й парубки, мужніли й оговтувалися дорослі, щоб постаріти і покинути цей світ. Були радощі й лиха обопільними і для того дзвону, і для навколишніх людей: при біді він бив на сполох, єднаючи їх до спротиву, чи кликав комусь у поміч чи на виручку, а при святах і урочистостях – сповіщав про великодні меди чи торжища ярмарків, про веснянки чи обжинки, щедрівки чи колядки... І так понад чотири сотні літ... Його, як здорового серця свого, люди навіть не помічали, коли життя їх текло узвичаєним річищем...

Байдина каланча на Камінній Горі овіяна була живими легендами. Петрик не раз чув оповіді про те, як при турецькій облозі козаки підірвали Гору попід десятиметровою товщею каменю, щоб вивести в оту „руру” коней на водопій до Тясми та наповнити свої манірки-фляги. А ще переповідали про Тараса Шевченка, який із оцієї Гори дивився ніби на стовпи, що ними підпирається небо. Не раз і Петрикові доводилося сперечатися з товаришами про місце, з якого Тарас малював Чигирин...

У Карпа і Пилипа Янчуків, як і в Левка Коваленка та багатодітних Явдокима Пшенишного чи Антона Бондаренка, життя за непу настільки покращало матеріально, що мали тепер можливість збиратися на свята то в одного, то в другого погоститися й випити чарку та поспівати за спільним столом чи невимушено поговорити, порадитися й посперечатися. В пригоді ставали і Калинин грамофон із пискливими платівками, і гра її доньки Полі на бандурі. Часом кликали циган, які скрипкою й бубном, сопілкою й виграном просили до танців. Нерідко приходив на гостини зі своєю співучою Катериною і двома доньками учитель Іван Олійник. Всі вони грали на бандурах, які, як і кобзи, вчитель майстрував сам. Послухати гру Олійників з Полею і часто з циганами та загальний спів, яким керувала учителева Катерина з чарівним голосом, сходились не лише близькі сусіди, а й віддалені. Старі бабусі, наслухавшись, захрещували себе, приговорюючи: „Ой, не на добро нам той спів, ой, не на добро! Прости, Боже, й помилуй!”

Марія Прокопівна Таран та Петрикова тітка Килина, що відали в місті клубами й хатами-читальнями і були підзвітними Лесі Яремівні, як офіційній просвітянці міста, сміялися з бабусиних страхів і ширили оте згуртування в навколишні села, як частину українізації, що започалась ще за наркомоса Шумського і продовжувалась за Скрипника, що п’ятнадцять раз відсидів у царських казематах.

Передчуття шепелявих бабусь міщани ігнорували, аматори ширили свою діяльність, і тільки голова райвику Хорунжа, побувавши в столиці та зустрівшись там із Чубарем, Косіором та самим Скрипником, починала розуміти, що отой спів, оті вистави й лікнепи, якими відроджувалась Україна, були передсмертними для цілого її народу. Її рятувало від відчаю лише оте вселюдське „а може” та необхідність робити, що ще можна і поки ще можна.

Чутка про направлення в Україну восхвалителя друга, брата, батька, вождя й світоча всіх трудящих, соратця й послідовника Леніна Лазаря Кагановича, багатьом, а найпаче провідцям, говорила про закінчення доби національного відродження. Підтвердженням був і той факт, що на вимогу ЦК партії і уряду республіки вернути Кагановича назад у Москву „Великий кормчий” не відреагував, навпаки – прислав росіян у всі закутки України. Посилювалася і цілеспрямована злісна брехня про чуперадловий націоналізм, яку продукували і прислані з чужин, і свої. Світ і в Україні ставав світом овець і пастухів, рабів і наглядачів, потоптаних і тих, хто фізично чи духовно топче все святе в ній.

Запроваджений Леніним НЕП не відмінявся, але знищувався процесами над непманами і „ворогами народу”. Худли й немічніли робітники й селяни, бронзовіли й опасистішали чиновники – їх „найвірніші слуги”, серед яких перший – Лазар Каганович. Саме він став головним заперечником українізації і провідником практики її очорнювання. Почалося із „Заяви вісімдесяти трьох” на чолі із Юрієм Коцюбинським, з невиконання хлібопоставок, із шахтинського процесу над технократами. Від’їзд Шумського до Москви і аж у Лондон полегшив Лазареві Мойсеєвичу діяльність в Україні, і єдиною опозиційною до нього силою був не Петровський, а куди більший ленінець – Скрипник...

Одного політнього недільного дня, коли все те докотилося й до Чигирина, повернувшись із Харкова, Леся Яремівна, що відала тепер освітою як помічниця Тарана, закликала в гості своїх найближчих друзів. На ту сходку прибула й сама Варвара Степанівна, як Лесина співкурсниця по вдосконаленню знань в Інституті народної освіти в Харкові.

Карпо і Пилип із дружинами трохи запізнилися і очам своїм не повірили, вгледівши її – свіжу, рум’яну, помолоділу, в батистовій чорно-рожевій вишиванці, в картатій запасці, підперезаній зеленим пояском, в сорочці з мереженою підтичкою та у сіро-голубих чобітках. В короні заплетеного і акуратно викладеного волосся вона здавалася швидше героїнею на сцені, ніж звичайною жінкою. Поряд із літнім уже сивим чоловіком Варвара Степанівна здавалася куди молодшою своїх років, особливо коли він називав її Варею.

Після привітального шарварку, жартів, дотепів, кпинів, вмощування за столами під навісом з винограду всі врешті змовкли, бажаючи почути від господині, що всілася останньою, про столичні новини.

- Шановне товариство! Дякую всім сердечно, що не погордували прийти до мене і ожвавити моє сумне подвір’я. Як відаєте, були ми в столиці, а оце недавно – на конференції нового окружкому в Черкасах. Набралися всіляких вражень, гадаю, вам не зашкодить знати хоч частину з них із уст нашої дорогої гості Варвари Степанівни, що зачарувала мене дружбою, а вас, бачу, навіть виглядом. Отож. Їй і перше слово.

- Рідна громадо! Господиня наша перейнялася в столиці похвальним пафосом, але, дивлячись на цей стіл, пробачимо їй, - зрум’яніла Варвара Степанівна. – Що мушу зауважити найперше. Заставлені наїдками та напоями в складчину оці столи і ви – святково-врочисті наповнюють мене надіями, що по всіх смертовбивствах та злигоднях ми таки живемо і відроджуємося наперекір часові і численним ворогам нашим. Відроджуючись, бачимо помилки старших товаришів, - змірила вона поглядом Кузьму Сидоровича Тарана, що сидів навпроти зі своєю Марією Прокопівною, - розуміємо, що нинішній стан речей, створюваний наїздцями і набрідцями, ворожий нашому трудовому людові. Не стало білопогонних катів і царських посіпак, петлюр, скоропадських, григор’євих, коцурів, махнів, брайків, чучупак, солоньків, пономаренків, чорнот, тютюнників, діхтярів-хоменків, калибердів і кобчиків, лютих і штилів, чорних воронів і завгородніх, божків і голих, зелених, марусь і шкурівців, ніби настало відродження краю й люду, але крижана земля імперії не розстає, революція, на словах прославляючись, на ділі нищиться, демократія централізується, влада рад стає суто виконавчою під диктатурою ніби пролетаріату, а вождь стає царем, ставлячи державного паровоза на імперські колії єдиної і неділимої. Трагедія це нашого народу? Так і тільки так! Нас визискували і плюндрували, нищачи ресурси нашого краю і люду і в революцію, і в громадянську війну, і по ній аж до сьогодні. Не ріки, а моря сліз і крові залили, не могили, а гори нещасних жертв завалили нашу землю на користь наших ненаситних у загарбах сусідів. Зрадили і цього разу нашому народові ляхи в боротьбі за свою незалежність - задушили ЗУНР, ошукували і тепер ошукують росіяни, всупереч декларованому федералізму будуючи імперію. Правду, мабуть, говорили укапісти-боротьбісти, що в Україні можна виборювати незалежність на своїй землі з ким завгодно, тільки не з поляками й росіянами, - засльозилися очі і стишився голос Хорунжої.

- Що нам робити? Як нам жити? – продовжила, помовчавши. – У столиці панує думка, що подальший збройний опір – марний, бо виснажились ми від братовбивств, а відтак імперія донищить нас кінцево. Тому єдино можливим і допустимим способом нашого виживання лишається українізація, що освідомить віками душений наш люд національно і посіє на прийдешнє серед молоді і дітей розуміння своєї окремішності на райській дідівській землі під рідним небом... Безперечно, були в нас і невиправдані жертви, але як результат столітніх нацьковів сусідів, що десятки разів намагалися поставити нас на коліна. Отож, пробудження свідомості українізацією – єдиний сьогодні спосіб відстоювання себе у рідному краї: хто ми, звідки, чиї, щоб не було завоювання одними „А-Бе-Ве-Ге-Де”, а іншими „А-Би-Ви-Го-Ди”! Поганий ми народ? Можливо, але це результат підступів наших вічних окупантів-поневолювачів, тож осудивши себе, будемо мудрими в подальшому. Спалах українізації сьогодні, підступно дозволений у безвиході, - такий полум’яний і палкий, що тяжко йому знайти щось подібне. Це думка й тих, із ким ми з Лесею Яремівною зустрічалися в інституті народної освіти, і загалу столиці. Україна відбудовується попри перешкоди, а українізація шириться така, що й повірити тяжко: від Слобожанщини аж до Кубанщини, Ставропольщини й Криму, навіть до Зеленого Клину в Поамур’ї відроджуються рідна мова й освіта, мистецтво й література, обрядності й звичаї. Яка це велика радість, - змахнула сльозу Варвара Степанівна.

- Драматурги не встигають писати свої п’єси, Маріє Прокопівно, - усміхнулася через стіл, - поети й прозаїки – друкувати вірші, повісті й романи, а композитори - творити музику. Чули ми їх у столиці доста, а між ними – і нашого чигиринця Якова Калішевського, що керує капелою в Києві. І „Гарт”, і „Плуг”, і „Вапліте”, і „Пролеткульт”, І „Літературний ярмарок” заливає лавина найрізноманітніших талантів, яким немає кінця! Такого масового одностайного просвітянства в Україні наш народ у своїй історії зазнав лише при Петрові Могилі та гетьманові Богданові. Тож візьмімся за українізацію ще активніше, поки вона доступна й можлива, не тратячи часу на полеміку. У нашій столиці чолові товариші покладають велику надію на світову революцію, що таки наступить і змінить ситуацію на краще і в нас. А ще вони вірять у те, що товариші Бухарін, Риков, Зінов’єв, а найпаче Каменєв із військовиками не допустять до вождизму Сталіна і осудять його, як і Троцького, за приховане зневаження ленінських рекомендацій партії стосовно його особи. Будемо ж і ми сподіватися на те разом із нашими чільцями.

Варвара Степанівна спинилася, передихнула, оглянула присутніх. В її погляді було щось таке, що приваблювало, привертало до себе.

- Отож, прошу наповнити келишки, товариство, - підняла вона свого, - щоб випити за розквіт нашого краю і усвідомлення нашим людом своєї святої окремішности, за справжнє братство і пролеткульт на всій землі, за волю всього людства, за рух уперед разом з іншими народами.

Застілля задзвеніло і стихло за наїдками, бо всі добре зголодніли, готуючи і очікуючи. Леся Яремівна, на правах господині, бажаючи ожвавити учту, попросила чоловіків налити собі горілки, а жінкам – вина і дозволити їй виголосити тост.

- Моє рідне товариство! - підняла вона свій келишок. – Любі гістоньки! Я зворушена сердечно та тішуся тим, що бачу вас усіх у себе, дружніми і ненужденними. Тож пропоную випити за наше завтра і майбутнє, яке, як мовила Варвара Степанівна, залежатиме від того, які що ми зуміємо та встигнемо зробити, будячи свій трудовий люд. Хай ніхто з нас не ліниться робити добро ближньому! За всеосвіту кожного з нас! За світло розуму й знань на усій землі! Будьмо!

- Приєднуюся до мовленого жінками, громадо, - раптом звівся над столом Кузьма Сидорович і, опорожнивши чарку й крекнувши, сів, взявшись старанно щось доказувати сусідові.

Кількахвилинна мовчанка стала поволі ожвавлюватися, як випите почало даватися взнаки. Та справжня розкутість прийшла після третьої чарки „За гаразди й майбутнє!”

- Громадо-компаніє! З дозволу ласкавої господині, кхе-кхе-кхе, - встав над столом згорблений Левко Коваленко, - пропоную пошанувати вставанням усіх полеглих та дружно випити чарчину на знак їх пам’яти, бо ми і за них живемо сьогодні та маємо можливість зібратися за таким столом, - вирвав він у Карпа тоста.

Застілля дружно підвелося і разом спорожнило келихи й чарки. Урочисту мовчанку перервала , переглянувшись із господинею, Марія Прокопівна, що мала чи не найкращий серед жінок голос. Вона несміло почала співати „Ой, горе тій чайці”. Пісню тихо підхопили жінки, а слідом і чоловіки. Спів підсилювався, розносячись у довкілля, пісня змінювалась піснею, обворожуючи всіх, хто чув. Дітвора, між якою був і Петрусь Янчук, воронням обсіла затиння, зачарована співом, а більші хлопчаки повидиралися на явір і акацію.

- То як, Дорошовичу, - звернувся до Карпа учитель Таран, - ти вже трохи із боргів вибрався?

- Та, Богу дякувати, вилізли, - повернувся Карпо до сусіди, - і навіть трохи обжилися, - зауважив, як Варвара Степанівна взяла під руку Ганну і повела її стежкою до берега. – Корову ж, може знаєте, на двох із братом купили, - показав очима на Пилипа, - свинят годуємо, лошаки підросли нівроку, кролів і голубів маємо...

- Працюєте упадно, то й маєте, хоч і не відповідно, а все ж терпимо. Домашка неоднораз і нам приносила молока, кисляку й сиру, то зрозуміли, що корова варта, і лошаків твоїх не раз бачив. Трудящий ти, Дорошовичу, чоловік, аж диву даєшся, на тебе дивлячись!

- Без млина, при таких податках, було б сутужно. Вітер, то – сила! А ви як, Кузьмо Сидоровичу? Щось рідше стали заходити цього року.

- Та ж обоє тим лікнепством завантажені! Вона сама в клубі із аматорами щодня пропадає і мене присилує. Освіту людям несем!

- Платять вам щось за це? – подивився Карпо у змарніле учителеве обличчя.

- Добре платять, особливо, як стала керувати освітою Леся Яремівна, спасибі їй. Даруй, хочу послухати, що там говорять Левко із Варварою, підійду до них ближче, - лишив він Карпа, пересівши на лавицю під хатою.

- Не вірю я їм, Варваро Степанівно, та й квит! – гарячкував Левко.

- Дозвольте і мені підсісти до вашої кумпанії? – звернувся вчитель до Хорунжої.

- Радо просимо, учителю, - обворожила вона поглядом Тарана. – Від вас у нас секретів немає. Не вірить мій співбесідник ні у світову революцію, ні у вождів та військовиків, у нас теж сумнівається, то може, підсобите переконати, що не дарма він на пти здоров’я віддав?

- Я б із радістю, коли б сам вірив, як ви, але ж не вірю, даруйте, то як переконаю ближнього? Довго і сам був обманутим!

- Як то не вірите?! – не могла приховати Хорунжа оторопіння. – Весь світ про те говорить, надіється й вірить, змагає врешті!..

- Чиїми вустами говорить? Вустами наших вождів. В тому немає нічого дивного, адже прапор революції, піднятий у Петрограді, після жовтневого путчу опинився в їхніх руках, і тепер вони ним закривають від трудового люду своє справжнє хиже лице, обманюють революціонерів, допомагають творити терор у світі закликом до революції, даруйте за відвертість. Чим ви можете пояснити оту зливу образливих ярликів: білопогонники, опортуністи, меншовики, есери, есдеки, мусаватисти, дашнаки, жузисти, петлюрівці, буржуазні націоналісти, диверсанти, укапісти, боротьбисти, шпигуни іноземних розвідок, агенти імперіалізму, пособники капіталізму, вороги народу, а тепер ще – саботажники, шкідники, зрадники батьківщини, антирадянщики, куркулі, мракобіси?!

- Аргументи ваші переконливі, Кузьмо Сидоровичу, але ж – „хто не з нами, той проти нас”. І все ж, заперечувати революцію і її наслідки – також крайність, - Хорунжа була вражена до глибини душі. – Ви що вважаєте, що влада у нас не радянська?

- Самі ж кажете, що з Москвою ні ми, ні інші провінції каші не зварять. А я скажу більше: централізований феодально-колоніальний соціалізм із диктатурою пролетаріату узаконюють анархію, убивають жадобу інонародів до політичних свобод, декларуючи самовизначення, насаджують своїх губернаторів-кагановичів, що не мають поняття про мораль, добропорядність і милосердя, жорстоко реанімують культ імперії і царя. Москва без тирана не жила і, видно, не спроможна буде жити до своєї кончини, бо не допускає думки про вільне об’єднання інонародів. Отож, українізація – не вихід із становища, про це слід не забувати нагадувати всім.

Замовк Кузьма Сидорович, примовкла Варвара Степанівна, і слова не сказав Левко Коваленко, такими незаперечними були учителеві аргументи.

- Московська свобода – це анархічна розбещеність ледачих паразитів-утриманців, що прикриваються нею для свого „живота”, - взяв Таран ініціативу в свої руки. – Вони нищили наш люд при монархії, революції, громадянщині і досі нищать висилками наших чоловіків у чужини, щоб засіяти наші землі покручами. Це столітній метод російських деспотів!

Учитель бачив порятунок для рідного народу таки в українізації, у відновленні людності, хай і в нужді, в сув’язі з тими земляками, що, бездоллями закинуті на чужини, втрачають зв’язок із батьківщиною.

- Не склалася по революції наша доля так, як поляків, прибалтійців чи фінів, хоч ми й чисельніші, а все через столітні засилля в наше середовище росіян та їхніх покручів, - додав по мовчанці Таран. – А що народ поганий, то його віками таким робили сусіди, знищуючи в зачатті кращих, свідоміших, гідніших і стійкіших! Було б дивним, якби він, народившись і вирісши в чужинському рабстві, був інакшим. Збагніть: із покоління в покоління Росія стинає наші кращі голови, лишаючи нас безголовими в Україні на рідній землі. Соловки й інші закуття півночі, неісходиму Сибір заселила й освоїла, наповнила острови аж до Порт-Артура, споловинивши від люду батьківщину. Жоден народ на землі не знає такого безоглядного знищення, жоден край - такого суцільного плюндрування! – аж брови вчителя насуплювалися, аж голос мінявся.

- Хіба ті мільйони жертв за радянську владу – не за царя і отечество насправді? Ваше шукання, Варваро Степанівно, обнадійливого в Бухаріні, Рикові, Каменєві і Зінов’єві, намагання популяризувати їх – просто ганебне! Адже смерть за російсько-імперську радянську владу огероюється, а за будь-яку іншу – паплюжиться. Ми своїх володарів віддали шаленим катам на знищення, як мовила свого часу наша великомучениця Леся Українка, в неволі ми загубили й поняття про волю і, видно, помремо її наївними ворогами, а не захисниками, - ледь не плакав Кузьма Сидорович. – Скільки ж треба було лукаво-сатанинської іудиної підлості, злого мефістофельсько-демонового духу, розбійницької каїно-диявольської віроломності, щоб знову накинути розкованим революцією народам промосковський тюрмонародний насильницький союз і в ньому довести до паралічу й смерти і свій власний, і інші народи! – скрушно додав Таран наостанку.

Нежданно у двір Базилевичів ввалилися гамірним гуртом цигани зі скрипками й бубнами, вигранами і „козою”. Левко і Таран перенесли лавицю до столу, туди пересіла Варвара Степанівна. Гості й цигани, за пропозицією Лесі Степанівни, пригостилися ще, і музики взялися до інструментів. Грали так заповзято-палко, що за мить двір заходив ходором: господиня зманила до танку першими жінок, а слідом і чоловіків покликала в поміч, скоро мало не всі присутні закрутилися-завертілися, топчучи спориш.

- Сумуєте, бачу? – підсів Карпо до Тарана.

- Та немає чого веселитися. Не вірю, голубе, що оте покращення нашого життя надовго. Викликають мене органи: то Брайко, то Гудзенко, то Солонько, то Міщенко, навіть Бергавінов, ведуть допити, чіпляються до всього, - притишив він голос, нахилившись до Карпа. – Розходилися всі, як перед нещастям! Треба б мені якось непомітно піти звідси, бо ще у вас через мене будуть неприємності, - забідкався він довірливо.

- Не посміють! Сама ж Хорунжа з нами!

- Та я за неї боюся найбільше, Карпе, бо ж офіційно робиться одне, а підступно - щось інше, і добрати, що до чого, ой, як нелегко!.. А твоя Ганна, бачу, дружить із Варварою?.. Вродлива вона, до біса, в тебе!

- Не дружать, разом колись доглядали поранених у тутешньому шпиталі, то звідтоді й знаються... Я не думаю, Кузьмо Сидоровичу, як ви, даруйте. Мо’, ви помиляєтеся? – не хотів Карпо говорити про дружину.

- Може, й слава Богу, але кажу тобі: не вірю я в оте тривале покращення, як і чоловим нашим товаришам не вірю. У них, окаянних, невідмивні плями на душах. На допитах хохлом і націоналістом мене обзивають, грубіянять. Мову нашу ганять всіляко, як другорядну й штучну. „Народові, – кажуть, - не потрібна ваша конституція і демократія, йому дай землю і ремесло в руки!”

- Даруйте, що спитаю, - осмілився Карпо, - ви в революцію десь воювали, чи як воно було?

- В армії, як ти, ні, а в партизанах був. А почалося все весною дев’ятнадцятого року в Черкасах, де ми з Марією Прокопівною, черкащанкою, подружились. Тоді там Григор’єв вішав і душив винних і невинних тисячами. Йому на зміну, після жахкого бою, прийшов Денікін, щоб відновити все царське. „Добровольча” армія також вішала і розстрілювала, навіть живими закопувала в землю, як ото Степана Вербовецького, Петра Тарасека, а на Сінному майдані живим спалили тоді Миколу Мукомола. Ми з Марією подалися тоді до її подруги в Мошни, і я попав у загін Кості Віхтя. Там і партизанив кілька місяців аж до приходу шістдесятої дивізії з третьої бригади Миколи Кропив’янського.

- Я був недовго зв’язковим у Миколи Григоровича, то знаю, - вставив Карпо. – Із Хижняком не раз зустрічався та й із Віхтем теж.

- Із Віхтем, Гречухою, Яременком та Хижняком ми тоді ще довго тримали в повітрі радянську владу, а зимою нарешті повернулися в Черкаси, а вже звідти я попав сюди, - із жалем відкрився Карпові Таран. – Так що і я скуштував задосить, хоч, може, й менше від тебе.

За піснями, танцями та розмовами з Тараном Карпо не зауважив, куди поділася Килина. ЇЇ дочка Поліна ледь дочекалася, щоб зіграти для публіки „Заповіт”, „Думи мої” і „Садок вишневий коло хати”, заспівали ж Леся Яремівна з Ганною. Карпові приємно було бачити, як розрум’янилася дружина, як очі її пойнялися блиском-глянцем, аж зовиця Оксана не стрималася звернути його увагу. Карпо засоромився, і Марія Сидорівна те помітила.

Господиня й гості співали під бандуру, а потім і під скрипку та сопілки з виграном, але Карпо їх не слухав. Він у душі тішився, що і вони з Пилипом, і інші поволі стали на ноги, і душе шкодував, що того не бачать мати, стара Христя, і брати: Михайло і Андрій. При згадці про брата мимоволі глянув на господиню, Лесю Яремівну, і вкотре відчув свій гріх. Розчуленість аж горло йому стисла, тож мусів ховати очі від присутніх, схиливши голову...

Врешті гостина скінчилася. Дітлахи, що обсідали двір, разом із циганятами були обдаровані рештками бенкетних наїдків, цигани-музики – рештками напоїв. Столи були прибрані, посуд перемитий, тож господиня, переодягнувшись, взялася проводжати гостей, які пішли цілою чередою, наспівані, натанцьовані, збуджені й задоволені. Дорогою Карпа притримав Антось Бондаренко – чи мав щось сказати, чи порадитись.

- Щось ти задумався, Антосю? Сумним вертаєш із запросин... – обізвався Карпо до побратима. – Нужда в тебе чи нездужаєш?

- Та й нужда поменшала, і здоровий нівроку, а ношу камінь на душі і сказати тобі не осмілююсь, - змовк Бондаренко.

- Чи ж ми не побратими! Що маєш, те й говори! – запалав цікавістю Карпо.

- В комуні справи нікудишні, брате. Народ зібрався, сам знаєш, який: той немічний, той ледачий, той ніколи не господарював – ні ремесел, ні землі не знає, як я оце, то лишається одна надія на монашок, які також ремствують, бо досі на ігуменю працювали, а тепер – на комунарів, то хто таке терпітиме довго? – ходив околясом Антось довкола конкретного. – Основне, що з мене господар нікудишній та й здоров’я катма, а капела ж у хаті: усіх нагодуй, одягни і взуй. Катерина заїдає, живим у землю вжене! Доводиться із совістю не рахуватися, а люди ж бачать... Хорунжій поскаржилися...

- Можу трохи допомогти тобі збіжжям, дровами, борошном, пробач, що досі цього не зробив.

- Дякую тобі наперед, але в мене інше, - тягнув Бондаренко. – Просив Варвару звільнити мене від головування, так вилаяла, а затим порадила умовити тебе на цю посаду.

- Сам запропонував?..

- Дуже хвалила тебе, то бовкнув, даруй, а воно, бач, куди повернулось… А де ж тобі йти в оту кагалу?.. Ото лише, розмови точаться про підкуркульників, саботажників, то, певне, круті методи будуть застосовуватися до заможніших при додаткових хлібозаготівлях… Про тебе уже двічі була розмова у райвиці. Я заступався, Хорунжа мене підтримала, але кимось нацьковані уповноважені продовжували обвинувачувати тебе в тому, що не береш мірчуків із убогих і тим підкуповуєш бідноту. Натякали і на твоє титарство в соборі…

- Ми з Пилипом податки сплатили, Антосю! – закипів Карпо.

- Як то сплатили?! Ви ж пільгами користуєтесь!

- Відмовили і мені, і братові в пільгах ще торік. І збіжжя, і гроші сплатили.

- Як то відмовили ще торік?! І скільки ж ви платите?

Карпо пояснив і торішню, і теперішню плату, зовсім вивівши Бондаренка з рівноваги.

- Ні президія, ні Хорунжа про це не відають!

- Говорю, як було і є! Поскаржився я Горішньому на несправедливість, то з брата він скостив податок, а мені добавив. Пізніше, як переглядали в кінці року, знову мені додали в спішному порядку. А цього року нам обом проти торішнього збільшили і збіжжя, й грошей.

- Ото чудасія! – аж зблід Антось у задумі. – Якесь пройдисвітство! Адже заготівля добровільна і лише із надлишків, то виходить, ви з Пилипом те чините по добрій волі. А з другого боку, уповноважені і слухати не хотять про невиконання, - примовк Бондаренко. – То млин таки виручає?

- Чим би я жив та ще й податки сплачував?

- Ти ж щось там майструєш, куєш на продаж, то гадав, тим латаєшся?

- Та й тим, звичайно, а збіжжя лиш вітер та люди мені дають.

- А з комунарського помолу чому ж мірчука не взяв?

- Як із отакої бідноти братимеш, Антосю?

- Коли що, ми з тобою говорили про комуну і тільки. Будь обережний, бо хтось бачив у тебе Балагуру, а він і досі, чувати, в Холодному Яру, і гепеувці дивляться на тебе, як на пособника, хоч і знають, що це ти його калікою зробив, - потис Антось Карпові руку і заспішив доганяти свою Катерину у провулку.

Карпо ж наздогнав своїх і розповів новини Пилипові. Але по путі в Олійниковому дворі почулися співи під бандуру, тож зайшли у відкриту хвіртку. Припрошені жінки підключились до співу, а Карпо, слухаючи їх, думав про почуте від Бондаренка і кипів від обурення ошуканством Горішнього. “Марниця! - заспокоїв себе врешті. – Антось розкаже про злочин Хорунжій і президії, а з Балагурою хіба лише мені доводилось зустрічатися?!.”

Після розмови з Бондаренком, що б Карпо не робив, про Горішнього не міг забути. А ще прийшов до висновку, що в Хорунжої немає ладу у райвиці. Душа йому боліла, що влада, яку завойовував кров’ю, все частіше проявлялася свавіллям.

Летів час, як на крилах, у роботі, яка стримувала Карпа йти за виясненнями до Горішнього. “Дідько з ними, - роздумував він, не кажучи про розмову з Антосем ні Ганні, ні Пилипові й Оксані. – Якось воно й само виясниться… Не в нужді я, то чого мушу пхатися на рожен, - промовляв до бджіл у пнях, перевіряючи їх стан. – Добро в труді, а не в сварці, трудівниці мої, - причитав, відганяючи бджіл димом. – Я ж вам лишив досить їжі, чого гніваєтеся? – спішив закрити кришку пня. Оглянувши кожну сім’ю, кутав пні у солом’яні, мохові та рогізні мати, обв’язував шнурами, кріпив кілками… І зима не забарилася…

Якось у хурделицю, не дочекавшись Антося, Карпо відвіз йому борошна, круп та пшона. Господаря, правда, в обійсті не застав. За словами Катерини, той подався в села на викачку поставок і навіть ночувати не приходить додому. Відвіз і ніби камінь з душі зняв, бо переконався, що в Катерини є хліб і до хліба, що її капела взута й одягнута. Але мимоволі й подумав, що Антось, видно, поступається совістю і бере із викачки не дещицю собі, але не надав тому великого значення, бо чув про те від нього ж самого…

Отак у тяжкій роботі Янчуки пережили й зиму. Пережили, працюючи, як неприкаяні, і поволі збагачуючись, ошатнюючись і оклигуючи, причому значно швидше від інших у місті. Дровник був повний дровами, опріч тих, що продавалися щотижня, майстеренька - завалена поробками й заготовками. У возівні, крім воза та саней, стояли нові, як вибілені, дрожки на ресорах, які лишалося ще розписати. Милували очі і змайстровані та припасовані лошакам хомути, шлеї, вуздечки, віжки, посторонки й батоги. Все те пахло дьогтем, що духмянів для Карпа приємніше від будь-яких парфумів.

Ще за весняних приморозків Карпо з Тодосем почали щодня обганяти на довгій оброті лошаків. Ганна боялася за них, бо і Змій, і Вітер були несамовито-шаленими і непогамовними. За годину такого обгону двір ставав геть скопиченим, стіни й паркани – затваненими, лошаки – змиленими до невпізнання, а батько з сином – ледь живими. Але час робив своє, і все звичніше Змій із Вітром виконували свій обов’язок бігу по колу…

А господиню найбільше тішило оновлення хати меблями й сім’ї – взуттям та одягом. Не шкода їй було своїх недоспаних ночей, своєї нескінченної безперестанної праці, від якої не марніла, а навпаки – ще й гарнішала. Зовиця Оксана аж захоплювалася тим. Часом між ними відбувалися і такі розмови:

- А що то, прошу, робкоп, сестро? – питала одна.

- А що то, прошу, склеп? – жартома перепитувала друга.

- Е-е-е, склеп - то ваша лавка така.

- Е-е-е, робкоп – то той же ваш склеп.

- А до чого тут ще мовлять “крамниця”? – не вгавала Оксана.

- Тамта крамниця – то і є склеп, але з крамом, а не лише з бубликами.

- Дивне мені те все, сестро, - висновкувала Оксана.

- Чудасія з тебе, зовухно, - не відставала Ганна.

- І мені з тебе…

Часом десь на відлюдді розмови точилися про інше.

- То як, Ганнусю, твій тепер? – допитувалася Оксана. – Такий же лютий чи мудріє?

- Всяко буває, як сказиться, то і б’є чим попало.

- Мій такий же! Така вже, видно, їх порода. Чи ревнять нас, чи ненавидять часом?

- Хто те второпає, Оксанко? – схлипує Ганна. – Дітей більше не хочеш? – переходить на інше.

- Встидно сказати! Хочу, але чим тих дітлахів утримувати?! Ніяк не виліземо з біди, Бог свідок! – зітхає Оксана.

На тому й розходились для подальшого гарування, якому й кінця не видно було…

Вряди-годи навідувалась до Янчуків Леся Яремівна із газетами й журналами для Карпа. Господар читав їх пізніми вечорами по суботах чи неділях, миючи руки, як перед святом. Там повторювались заклики до просвітянства і все частіше таврувалися троцькісти, шумкісти, шкідники, агенти, куркулі та підкуркульники. Карпо ніяк не пов’язував із навколишнім прочитане, ніби воно не стосувалося його особисто. За браком часу і через втому часто йому читав уголос Петрик: хоч змісту й не розумів, але вирази і описи, що повторювалися, запам’ятовував. Йому було цікаво порівнювати те, що чув не раз від батька та його товаришів, із прочитаним про Щорса, про двадцять п’яту чапаєвську дивізію, яка ліквідувала рештки банд холодноярців на чолі із головним отаманом Петренком та його поплічниками: Деркачем, Іваном Діхтярем-Хоменком та Нагірним. Вичитав, що давня, ще козацька Богушева Слобода тепер названа Чапаївкою, а місцеві несвідомі селяни, підбурені буржуазними елементами і класовими ворогами, з тим не годяться…

З давніших газет у Петриковій пам’яті закарбувалося не одне святкове повідомлення, як от:

“Москва. Кремль. Товаришеві Леніну. Робітники Бобринської дільниці Південно-Західної залізниці на загальних зборах у день двадцятип’ятирічного ювілею РКП(б) шлють вождю світового пролетаріату привіт і за революційні заслуги перед РКП(б) та робітничим класом на знак вдячності обирають його почесним ковалем Головних Бобринських майстерень с оплатою праці по десятому розряду. Платня буде перераховуватись на залізничний дитячий будинок. Князєв”;

“Москва. Кремль. Товаришеві Леніну. Шевченківський повітовий з’їзд народної освіти в день ювілею РКП(б) шле палкий привіт і сподівається, що під умілим керівництвом Ілліча трудящі світу створять світову радянську республіку. За дорученням повіткому Райков”;

“Робітничо-селянська правда” Уманського окружкому КП(б)У і окрвиконком Ради робітничо-селянських і червоноармійських депутатів здоровить вождя революції з днем народження і зичить йому здоров’я на варті революції всього світу!”;

“Орган Київського губкому КП(б)У “Більшовик” і губкомісія Київщини вітає Володимира Ілліча від імені третього з’їзду незаможників Рожанівської волості на Уманщині з ювілеєм і зичить йому здоров’я. Гвоздьов”.

Петрик вичитав подібні вітання і від комітетів незаможних селян сіл Драбівка і Яблунів, Бабичанського і Копіюватського КНС. А від цукровиків Смілянського і Звенигородського заводів – про висилку мандату вождеві, як своєму делегатові на П’ятий Всеросійський з’їзд цукровиків.

Ще із тих же газет Петрик дізнався про будівництво літака “Червона Черкащина”, на будівництво якого вносить гроші школа комскладу двісті дев’яносто п’ятої дивізії, про трьох братів Касяненків, що будують авієтку для червоної кавалерії, яких підтримують грошима делегати Гельм’язівського з’їзду Рад.

Петрикові було незрозуміло, чому у ТСОЗах і комунах урожай більший на сорок три пуди, аніж у одноосібників. Таке ж його здивування викликало й повідомлення про виділення Наркомземом двохсот п’ятдесяти га лісу для будівництва якихось робітничих санаторіїв.

Увагу його привернула замітка про те, що “в головній церкві Мотронинського монастиря оселився отаман полку гайдамаків Чучупака, як голова Ради Холодноярської республіки, із заступником Пономаренком”. Коли Петрик минулого року з матір’ю і тіткою Оксаною був у тому монастирі, то ні отамана, ні його заступника там не бачив.

Цікаво йому було прочитати, що у власність Холодноярської республіки переведено Грушківську і Староосотянську цукроварні, що кіннотники-чоновці із місцевими загонами очистили повіт і Чигирин від холодноярців, які сиділи в тясминських болотах і плавнях. Шкода було йому Юхима Кривду, Тодося Рака, Юхима Деркача, що полягли смертю хоробрих, але їх побратими Лука Васюра, Петро Деркач, Юхим Евич, Павло Кучеренко, Василь Бойко, Левко Козюта, Яким Канюка на чолі із чоновцем Вадимом Мункіним створили в монастирі Раду, а монашок перетворили на комунарок.

Ще прочитав, що “за біжучий рік на Чигиринщині охоплено лікнепом вісімдесят сім відсотків громадянства, а в настановах ВУЦВИКу по українізації першочерговим вважається залучення всього населення”.

А ще шкода йому було активних волревкомівців Михайла Коваленка, Юхима Гордієнка, уповноваженого Федора Буганова та заввідділом повіткому якусь Юрченко, яких у селі Телепино ворогами народу і куркулями було забито на смерть на бойових постах.

Інформація про сповіщення органами ЧОНу відповідних інстанцій після пильної ретельної перевірки про загибель комкора Котовського з вини комісара Ястребова і начальника штабу Гукова хлопця не зацікавила, бо чого стріляти, коли громадянська війна вже скінчилася. А от повідомлення відділів освіти та культури райвиків та окружкомів Шевченкового краю про книгодрукування радували школяра, бо книжки любив дуже. Тож зацікавлено перечитував список із двохсот назв книг, які згідно із настановами ВУЦВИКу та ЦК КП(б)У мав видати “Черкаський Сіяч” на базі типографії Колодочки: “Оповідання із української історії для початкової школи” Г.Коваленка; “Хата”, “Олеся” і “Без хліба” Б.Грінченка; “Хам” Елізи Ожешко; “Микола Джеря”, “Кайдашева сім’я”, “Оповідання про бабу Палажку і бабу Параску”, “Поеми”, “Старосвітські батюшки й матушки” Нечуя-Левицького; “Великий шум” і “Мойсей” І.Франка; “Твори” Гулака-Артемовського; “Приказки” Євгена Гребінки; “Байки” Левка Боровиковського; “Поезії” Івана Манжури; “Думи кобзарські” та “Історико-етнографічні дослідження Миколи Сумцова” та багато інших.

Петрусь плавав у новослів’ях і складному словосплетиві з прочитаного у принесених часописах, записував усе незрозуміле і біг до Марти Давидівни за виясненнями. Та часто робила великі очі від його запитань, проте в душі тішилася і радо пояснювала. Почуття причетності до хлопцевих потуг надихало її, як учительку, до ще більшої самозреченості…

Хоч і покращилося життя в Карповій сім’ї, а давно заведені порядки і при статках не змінилися, навпаки - усталилися в ощадливості й суворості господаря. Карпо, наприклад, ставився зневажливо до вишколення дітей, а найпаче Петруся, котрий був запопадливим до навчання і тому з нетерпінням чекав святої неділі, що могла хоч натимчас відкрити йому світ, а натомість часто виявлялася зіпсованою чи болісно сковерканою.

Якоїсь неділі Петрусь проснувся ще в досвіток і чекав, як пришестя, благовісного церковного дзвону, коли родина традиційно сяде навкруги сирна-столика обідати. Чекав, власне, не обіду, бо вже потай із-під фартушини матері не раз перекусив, а післяобіднього читання батькові, по якому той задрімає, і можна буде дременути на чотири вітри на саму Луку, до циганських наметів-шатрів, на Камінну Гору, чи й у степ, де очі впираються лише в небо, в оживлений серпанковий обрій.

Обід, як завжди, для хлопця тягнеться довго й марудно: спочатку батько з матір’ю, поставивши всіх дітей на коліна, моляться, далі батько статечно хрестить страви і аж тоді неквапом береться до їжі, даючи знак решті. Боже упаси, допустити комусь поквапливість, в неділю це – злочин і гріх! Сім’я сидить навколо столика на стільчиках і тільки Грицеві дозволяється їсти в постелі – “фершал” заборонив йому сідати разом з усіма, то тепер його місце займає Степанко, хоч ще й ложку не навчився належно тримати. Петрусь набирає в ложку помалу, їсть повільно, хоч міг би вже тричі наїстися. Та нарешті пообідали, перехрестилися, як завжди, до ікон, батько роззувся, перехрестив постіль і ліг.

- Бери-но, сину, і сьогодні Біблію та почитай мені Третю Книгу Царств до кінця.

Петрик ставить табурет, кладе на нього книгу, знаходить місце, до якого дочитав минулого разу, і починає: “Глава двадцять друга. Цар Іудейський із Царем Ізраїльським пішли на війну…” Петрик знає текст мало не напам’ять, але читає повільно, розтяжно, заздалегідь уявляючи себе вже на вулиці чи ще десь і молячи Бога, щоб батько швидше задрімав і засопів, як минулого чи позаминулого разу. Та сьогодні батько раптом розкриває очі.

- Стій-стій! – зводиться він. – Покажи-но, де ти читаєш? – тикає вказівцем у розкриту Біблію.

Хлопець з переляку не може знайти того місця і раптом падає на підлогу, як сніп, від батькового ляпаса.

- Ти що ж це, вилупку! Святе письмо порочиш?! Ану ставай на коліна і прокажи вголос тричі “Вірую во єдиного Бога” і “Отче наш” - розбірливо і повільно, щоб Бог простив тобі прогрішіння, а я послухаю, - позіхає і хрестить собі рота батько.

Велика темна від давності ікона Божої Матері без окладу і скла скорбно дивиться на Петруся, тримаючи маля коло грудей, ніби докоряючи йому, їй услід осуджують його із чотирьох кутів рами херувими-ангели, аж Петрусеві стає страшно.

Проте, вимовляючи вголос слова молитов, він про себе повторює: “Положи батька, Матір Божа, в сон якнайшвидше, щоб я нарешті вийшов на вулицю і відчув Божу неділю!.. Прошу тебе і молю, як ніколи!”

І диво сталося! Богоматір почула його! Батько поволі заснув, похрапуючи, а Петрусь, не доклавши на одне плече хреста, звівся і, поклавши Біблію на постійне місце в шафі, тихо висковзнув з хати. Теплий вітер обдув його пахощами вулиці, запаморочив і змусив забути про все…

Неділя! Вона в житті кожного з родини – ясне видиво на темному тлі чорних буднів, спочинок від тяжкої безкінечної праці, свідок гостин і пригод, заряд бадьорості на цілий наступний тиждень. А особливо неділя в кінці травня, коли все буяє руттям і цвіте молоком, співає й заворожує.

Ще на тижні господар об’явив про наміри виїхати разом із братовою сім’єю у Лісок на спочинок: він, Домашка, Ярися і Тодось – дрожками на лошаках, а Петрусь і Гриць з матір’ю і Степанком – на возі. Приїхали швидко, бо батько не міг стримати Вітра й Змія, а відтак і Гнідко та Гривка бігли за лошаками, не відстаючи. Хори птаства зустріли їх стоголоссям, як у соборі на Великдень, під зеленим шатром у Ліску, коли переїхали свіжотесаний місток і опинилися на острівці. Місток запрудили поперек возами, коней пустили на попас, помолились ретельно і взялися по-недільному снідати й обідати разом, розсівшись на траві навкруг рябчатого бруса-рядна.

Як кому, а Петрусеві їжа смакувала. Не скаржилися й інші. По обіді батьки розповідали дітям про мешканців острова й боліт, та так цікаво і захопливо, що Петрусь слухав, розкривши рота. І не лише він: найменші - Степанко з Васильком - аж завмирали від оповідей старших. Коли ж батьки почали радитися про сінокіс, діти погуртувалися і розійшлися по острову, лишивши тільки Гриця, що волів уже відпочити на возі під спів птаства. Лісок був для зачаклованої красою острова малечі справжньою казкою наяву, а Петрик саме таким уявляв собі рай, в якому жили Адам і Єва, вичитані ним із Біблії. Домашка надибала береста, на якому можна було гойдатися, тож незабаром лісову тишу порушили дитячі скрики радості, відлунені зусібіч. Звіддалік відгукнулись старші, що пішли із Тодосем, і Лісок залило обомовнею.

- Агов! Агов! – гукають діти, і луна будить доокружжя. - Го-го-го! Га-га-га! Кра-кра-кра! Віть-віть-віть! Ках-ках-ках! Вур-вур-вур! Ку-ку-ку! Кум-кум-кум! – не перекажеш, не повториш, не наслідуєш. Справжній земний рай!..

Покликані на полудник, діти застали коло возів Кузьму Сидоровича, Марію Прокопівну і Левка. Найбільше прибульцям зрадів Петрик, бо сподівався ще щось почути про революцію і поточний момент. Поки готували й подавали на убрус, Марія Прокопівна за традицією завела: “Вперед, зорі назустріч!” і всі підхопили, потім співали “Ми ковалі”, улюблені батькові “Вперед, вперед, полки червоні” та “Ой, убито, вбито” і нарешті “А вже років двісті”. Було щось чарівне й заворожливе в отому співі, навіть зголоднілі після прогулянки діти слухали його стримано й захоплено.

З’їли запашну юшку й смажені гриби, подякували Богові за смачний полудник, і Пилип з Карпом, Левком і Кузьмою Сидоровичем відійшли до воза поговорити, а хворий цікавістю Петрусь, непомічений батьком, примостився під возом, щоб почути розмову старших.

- Отак-то воно, - перервав мовчанку вчитель. – Бурхливі часи не скінчилися і посилають нашому людові нові випробування, ще більші, аніж усі дотеперішні. Адже про самовизначення і незалежність уже й мова не йде! При спасінні Росії купівлею миру домовами з Польщею, Фінляндією, Естонією, Литвою, Латвією, Румунією їх народи зуміли вирватися із пазурів імперії, а ми при отакій чисельності, як і білоруси, до того не спромоглися, тож тепер змушені думати…

- Кажете про ТСОЗи, комуни й артілі, а вони ж розбігаються, розпадаються, чувати, забирають селяни своє майно, реманент і тягло, - вставив Пилип. – В Холодному Яру, кажуть, знову об’явлено республіку?

- Брехлива “Правда” обзиває те вогнище революції контрреволюційною Вандеєю і стверджує, що воно буде розгромлене й знищене дощенту. Так і буде при нашому захопленні господарюванням та оцією красою, що навколо…

- То ви, кхе-кхе-кхе, Кузьмо Сидоровичу, за ТСОЗи чи проти них? – долучився й собі до розмови мовчазний Левко.

- І ТСОЗи, й артілі – це обезличення власності. Моя й ваша власність стає власністю держави, яка може крутити нею, як циган сонцем. Ленін писав, що приватні сільські господарства і кустарні міські виробництва являтимуть різновид експлуатаційного капіталізму, отож, треба перевести їх у кооперативні, орендні, артільні осередки соціалістичної комуни і наступного комунізму, вважай, ще жахнішої імперії. Тож я проти них…

- А що ви маєте проти старшебратців-росіян, адже ви не були разом з ними в боях? – вставив і Карпо своє питання.

- Росіян трудових, чесних і совісних, а найпаче тих, що на своїх землях господарюють, я шаную й поважаю. Але тих заготовачів і чекістів, що наїхали до нас, як временщики й окупанти, я всіма фібрами душі ненавиджу, бо вони нищать і плюндрують не лише наші природні скарби і навколишні красоти, а й наше натурне єство…

- А як же наш теперішній уряд? Вони ж відомі ленінці! А Григорій Петровський – старший за Леніна марксист! – продовжував непокоїтись Пилип.

- Вони люди відомі, але, на жаль, лише в малому колі, а тепер стали тільки виконкомами, аж до ВУЦВИКу, а лозунг “Вся влада Радам!” - лише вивіска…

- Ленін, кхе-кхе-кхе, називав таких шовіністами, держимордами, заступаючись за інонаціоналів, то як те тепер розуміти? – спитав Левко.

- Усвідомивши у перші пореволюційні роки, що Росія не може існувати без поневолених інонародів, він почав створювати своєрідну федерацію-союз під лозунгами рівності й братства. Щоб знешкодити національні інонародні устремління, приховати істинну мету союзу, він удавано кляв великодержавний шовінізм і милував його похідний націоналізм, водночас нищачи прихильників останнього, як перешкоду на путі до відновлення імперії…

- То сьогоднішні заготовачі є шовіністами? – поцікавився Карпо.

- Аякже! Вони ж не лише грабують нас, забираючи наш хліб, худобу, доробки наших людей, а й ламають наші родинні й міжнаціональні стосунки, руйнують звичаї, традиції й устої, порушуючи споконвічний лад нашого життя, глумлячись над нашою мораллю. Ще й наші ходюки, бабичі, яхненки й інші, для котрих немає нічого святого, окрім власної наживи і влади над людьми, їм допомагають, виколочуючи хліб і статки у трударів, бо нужденне й безправне життя рідного люду їх не обходить, незалежність і самостійність України для них – марниця…

- До чого ж воно все-таки йде, Кузьмо Сидоровичу? – по мовчанці спитав Пилип учителя.

- Для нас ні до чого втішного… Продрозверстка по непівському передихові замінюється продподатком, ЦК Союзу присилає на нашу голову Кагановича, який називає Сталіна “Леніним сьогодні”, а ленінських соратників Радека, Собельсона і Раковського виключають з партії, як опозиціонерів. Як казав Архип Тесленко, “Поганяй до ями”. Без власної держави, товариство, наш народ приречений на гибіль! – скрушно зауважив Кузьма Сидорович. – Індустріалізація відірве народ від родини й землі, мови й культури, моралі й традицій, - переконливо стверджував учитель. – Розправи з “ворогами народу” винищать наш люд, а переписування нашої історії – і пам’ять про нас!.. Прочитав я нещодавно одну книженцію і прийти до себе не можу. Вправно написана! Наші земляки: Юхим Булатович, який мандрував пару десятків літ по Африці і описав життя тамтешніх людей, Нестор Амбодик-Максимович – лікар, ботанік і енциклопедист, Іван Черський – дослідник Сибіру, Микола Міклухо-Маклай, що жив кілька років на островах Тихого океану, вчені брати Кирієвські і сотні інших без найменшого докору сумління трактуються в ній, як великі російські вчені. І отакий ось Петрусь, що слухає нас під возом, прочитавши ту книженцію, повірить, ще й усіх запевнятиме в її істинності, бо ж і Іван Айвазовський, і Барклай де Толлі, і Вільям Беренц, як і ще дев’яносто відсотків відомих людей, вважаються росіянами!

- Платили їм щедро, кхе-кхе-кхе, то й писали та й пишуть в угоду, - вставив Левко.

- Без національної гідності не може бути національної пам’яті, отож, Петрусю, - заглянув учитель під воза, - знання свого минулого – обов’язкове для всякого народу. Запам’ятай це собі!.. Може, трохи пройдемося? – звернувся до решти.

- Пролетаріат, як був безправним, так ним і лишився, приватна власність заміняється державною, - на мить примовк Кузьма Сидорович, зауваживши жінок, що з кошиками пішли збирати гриби. - Отож, підступність, - заговорив, уже ідучи путівцем, - під соціалістичною фразеологією своєї суті не міняє. Чого варті так звані “Листи від трудящих”! Підступностям, про які читаємо у “Правді”, не знайти аналогів у історії. Наша Центральна Рада, Білоруська Рада, Сфатул Церій у Молдавії, Курултаї в Криму й Башкирії, Алаш-Орда в Казахстані та інші трактуються в ній, як контрреволюційні, натомість, союзні Ради, обрані ошуканством партократів, називаються революційними, - продовжив після короткої мовчанки. - У Союзі-імперії гряде державний капіталізм, якому не буде обмежень, бо уряд і капітали злиті в одне ціле, а на вершині – вождь, той же цар! Марксизм – їх релігія для зміцнення великодержавного живота і визиску народів в ім’я єдиної і неділимої. Продзагони – ті ж опричники, а вироки дзержинських, петерсів, лацісів, криленків, стучків, муравйових та антонових-овсієнків, - яке вони мають відношення до влади робітників і селян? Вони самі себе знищать, як імперія стане на ноги, прив’яже робітника із селянином до “свого” поля і “своїх” фабрик і заводів та зазіхатиме на цілий світ через інтернаціонал і світову революцію! - аж схлипнув від щирості сказаного вчитель. - Отож, після століть визиску при найменшому просвіті наш люд став жити краще, а як би міг жити, якби мав свою незалежну державу, у якій би вся людська праця йшла йому на користь?!

І Карпо, і Пилип, і Левко, слухаючи пристрасні монологи Тарана, розуміли, що учитель дещо перебільшує, але заперечувати йому не осмілювалися.

- А як вам подобається промивання мізків з метою вироблення так званого соціалістичного мислення?! Це ж треба! Підробка оголошується твором мистецтва, дезінформація – правдою, споживацькі дешеві істини – філософією, нужда – достатком, а незгодний з цим називається “ворогом народу”, - спинився на ходу вчитель.

- Мусить же бути тому якась рада, кхе-кхе-кхе, - вставив Левко, невдоволений тим, що учитель лише судить.

- На жаль, народ наш при отакій чисельності дав себе зв’язати і повернути революцію в борозну і плуг, у станок і артіль, в оцей Лісок, в гендель, прислужництво продзагонівцям і фабричне безправ’я, тож тепер стали можливими і експропріації з реквізиціями, і конфіскації статків у необмежених розмірах.

- Без причини ж не конфісковують, Кузьмо Сидоровичу, - губився Пилип від почутого.

- ”Правда” об’являє війну куркулеві, підкуркульникові й саботажникові, а що лишається продзагонівцям? Вчепити ярлика тобі, Карпові чи мені, і ми вже підсудні! А з підсудними яка мова? Їх треба саджати в допри, правторити на Колиму чи на Соловки або Біломорсько-Балтійський канал копати! Як за сатрапа Петра Першого дідів наших тисячами у болота Карелії під мури Петербурга клали, щоб пробити вікно в Європу. В революції нам треба було добиватися не землі, фабрик і заводів, а власної держави! Держави із будь-яким ладом, але своєї!

- Та ж об’явили передачу землі селянам, то як би вони, віками її домагаючись, не покинули армію! – обурився Карпо, вже вкотре непрямо звинувачений Тараном за участь у червонокозацтві. – Ви он який грамотний, а також обманутий, то що ж від нас вимагати!?

- В тому то й біда, що всі ми були і цього разу обмануті, як і при гетьманах, такий ми вже народ, видно! Зверніть увагу, вже немає серед живих жодного нашого комкора чи комбрига, а комісари їхні, що знали наших комкорів і комбригів, нівроку, живі. Але їх доля вирішиться, як і долі отих жлоб, кулішів, приймаків, якірів, котовських, василенків, пархоменків, драгомирецьких, криворучків, боженків, федьків, залізняків, богунців, щорсів, коцюбинських, тощо, - або смертю, або осудом.

- Ви й живих уже хороните, Кузьмо Сидоровичу, - дорікнув Пилип.

- Бачу їх приречену долю, як на долоні! Все ж іде за планом!

- Приймак із Коцюбинським тепер у штабі при Тухачевському, а це ж підвищення! – докинув Левко.

- Тухачевського, як білого офіцера, терплять до часу. Забудеться революційна героїка, і як корова язиком його злиже, разом із Петровським, Чубарем, Любченком, Косіором чи й ще з кимось. Хотів би я помилитися… - сумно закінчив він, як повернулися до возів.

Карпо й Пилип, покликавши Тодося, подалися ловити лошаків, а Кузьма Сидорович з Левком, розташувавшись на возах, продовжили розмову.

- Морочуся із почутим від вас, кхе-кхе-кхе, - завів Левко. – І на фронті, і в шпиталі, і вже вдома читав я, що Ленін був за всі, і найменші, народи, поневолені царатом. Стаття ж його у конституції є про самовизначення їх, коли захочуть, а ви ніби того не знаєте…

- І говорив про самовизначення аж до відокремлення, найпаче до перевороту, і статтю підтримав, бо іншого виходу не мав, але чи думав її дотримуватися, це й сьогодні питання, - згадував щось своє Таран. – Адже на противагу самовизначенню введені воєнний комунізм, продрозверстка і продзагони ЧК. Тож роби собі висновки сам…

Петрусь із Грицем слухали ту розмову, багато чого не розуміючи. Не лише вони, а й Карпо, Пилип і Левко, наслухавшись Тарана і не зрозумівши чимало із почутого, не сприймали його пророчих передбачень, маючи сумнів, що дійсно так зле буде у Союзі народам, а найпаче українцям.

-Заждалися, мабуть, нас? - наблизилися до возів Карпо з Тодосем і Пилип. – Ледь утрьох половили їх, окаянних!

- Та в цьому раю ми не нудьгували, - потягнувся Таран, замкнувши руки за головою.

- Особливо я в розмовах із Кузьмою Сидоровичем, - докинув Левко, присідаючи над кошиком із печерицями, що його принесла Домашка.

- Вам, Левку, Домка назбирала найбільше, тож маєте, - поставила Ганна свого козуба поряд із Оксаниним та Марії Прокопівни.

- А ми із Лідунею й Танечкою збирали печериці для Марти Давидівни, - похвалилася Ярися Петрикові й Грицеві. – Нам тільки Степанко з Васильком заважали, бо на руки просилися. Ми зайчат кілька бачили в Бору, і гадюк, що плавали в балці, - додала вона в захопленні.

Пополуднували навстоячки, з апетитом, а найпаче діти. Всі були задоволені, втомлені й нагуляні. Випочилі за день коні натужно везли перевантажені зібраними грибами й наловленою рибою вози. Їх дружно проводжали скрекотом сороки з Ліска і скриками - граки з Бору.

Непогамовний пташиний спів та щебет з хащів Ліска і таємничий шелест та гул вершин віковічних сосон Бору чулися дітям ще на Луці і аж до самого міста.

В передмісті на дорозі їм трапився якийсь чоловік. Карпо, що їхав дрожками попереду, на мить схилився до нього, щоб переговорити, і продовжив їхати тихою ходою, стримуючи лошаків. Чоловік дочекався Пилипової підводи, сказав щось і йому і неквапом пішов манівцями до осель під горою. Пилип покликав до себе Левка і Кузьму Сидоровича, коротко перемовився з ними і, забравши Марію Прокопівну, вони мовчки, взявши кошики з печерицями, пішли в бік Тясмину. Ганна й Оксана з більшими дітьми здогадалися, що той чоловік сповістив Карпові й Пилипові щось недобре, але поділитися своїми підозрами не було як, тож до Карпового двору під’їхали мовчки.

І ахнули від подиву й страху, бо сталося щось надзвичайно жахливе! Брами і хвіртка були відчинені навстіж, як і стайня, мертвий Рябко, прострелений кількома кулями, з відкритими очима і пащекою лежав посеред двору у калюжі власної крові, спориш у дворі і під ґанком був згарцьований кінськими копитами і слідами некованих коліс.

Поки Тодось випрягав і заводив до стайні лошаків і коней, Карпо з Ганною заглянули до комори і з жахом зрозуміли, що у них забрано все їстівне: збіжжя, борошно, пшоно, масло й смалець в риночках, олія в пляшках, макуха в кругах, сало в боденці і навіть висівки та обметиця в дерев’яних цебрах. Ганна не змогла стримати сліз, коли виявила, що трус зроблено і в хаті: випито пляшку горілки, з’їдено четвертину сала і кілька цибулин, покришено і недоїдено хлібину. Та, слава Богу, пляшечка олії лишилася неторкнутою, тож Ганна наказала Домашці, Ярисі й Тані чистити гриби, щоб посмажити їх на вечерю, а сама стала розпалювати кабицю.

Онімілий Карпо із Тодосем закопали мертвого пса під кущем калини, Тодось взявся порати худобу, а Карпо сидів під хатою, взявши голову в руки, поки не прийшли Пилип з Оксаною. Чоловіки одразу стрімголов подалися з двору, а вся в сльозах Оксана розповіла Ганні, що й у них забрано все їстівне, і що від сусідки Явдохи вона довідалася, що у всіх млинах на Горі “червоні ланки” забрали і помол, і крупи, і збіжжя та пшоно, що погромники були з окружкому на чолі із якимось Ленським. Ганна з її слів здогадалася, що Карпо з Пилипом пішли до млина, і стала переживати не стільки за своє, забране вдома, як за людське, що було в млині, адже ж його доведеться віддавати помольникам.

Прийшли з річки качки й гуси, як завжди на ніч, повечеряли діти, окрім Тодося і Домашки, Ганна вклала Гриця й Степанка на сон, школярі сіли круг столу під запаленою лампою за уроки, а Карпа все не було…

Коли вже в сутіні він із Пилипом вернувся, то, тільки-но вступивши у двір, кинувся до поштової скриньки і за мить уже ніс до хати якісь папірці. Один з них був від комісії продзагону, підписаний старшим уповноваженим окружкому Ленським, - про додатковий податок і негайну здачу надлишків хліба державі в розмірі п’ятнадцяти пудів, які через саботаж комісія змушена експропріювати. Марта Давидівна, яка саме повернулася з Вадиком від родичів із села, звернула увагу, що дата на папірці була проставлена заднім числом. Більшого, вчетверо складеного папірця, Карпо розгорнув, як учителька пішла вже до себе в чуланчик, бо запідозрив якусь каверзу. А писалися в ньому таке:

“Карпе, вороже мій! Цим засвідчую, що я, на твоє і Пилипове горе, ще живий, хоч і ношу тобою нанесені незгойні рани на тілі і болючі рубці – в душі. Бог милостивий, бачу, віддає тобі, дурному, і без мене заслужене, як і Пилипові, руками тих, з ким ви злигувалися, нищачи свій народ і його кращих синів, домагаючись червоних ланок і їхніх мітл, які не обминули й вас сьогодні. Не трачу надії, що я ще зустрінусь із вами, якщо вас, дурних, не прикінчать ваші чекісти, то доточу вам розуму. Набої на вас у мене завжди напоготові. Щадив і щадитиму твоїх дітей, бо вони – наше майбутнє. З тої ж причини не зачепив колись твоєї сміливої й мудрої дружини з дітьми. Тепер маю наказ мого командира Семена Балагури не нищити тебе і твого господарства, бо те зроблять, як нічого не поміняється, твої колишні дволикі соратці і всякі набрідці.

Уклін твоїй вродливій порядній дружині. Я їй подарував тоді життя і честь її не порушив, хоч і знав, що ти рубаєш для ворогів нашого люду удвіруч галуззя, на якому й сам сидиш. Гріхи ваші з Пилипом перед народом непростимі. Я ж свій гріх за перебування в батька Махна спокутував повністю, а пристосовуватись, як ви з Пилипом, хоч і вмру, не буду. Вам, як тим псам, кинули неповську кістку на огриз, то догризайте її, аж поки й себе згризете з колінами. Отож, до зустрічі! Твій невідплатний ворог Антін Максюта. Амінь!”

Голос Пилипа, що читав листа Карпові й Ганні, робився все тихішим, а по читанні Пилип, нічого нікому не сказавши і навіть не попрощавшись, подався додому, як ошалілий. За якийсь час він вернувся, блідий і знищений, принісши такі ж папірці зі своєї поштової скриньки.

- Холодноярівці у місті вибрали банк, з допру всіх звільнили ще з досвітку. Варвара, Леся і Килина пересиділи їх в очереті. Чека прийшло перед обідом, їх уже не було, і займалося до вечора експропріацією хліба. Мені Максюта також грозить, згадує наш загін із Воронянським, пророчить нам долю покійного.

- Видно, брате, ми з тобою дійсно воювали таки на свою голову, обмануті й одурені. Правду казав Більський, мають рацію Таран і Максюта, що без своєї держави нам не жити в гараздах, а ще терплячи грабунки чекістів, яким не видно кінця, - гойдав Карпо головою, ледь не плачучи. – Холодноярівці, Пилипе, також не надія, бо ж ми всі дійсно зайняті землею, розбратані, війська свого не маємо, а чека привезе його з Московщини цілі дивізії разом із заготовачами при потребі. Горе нам, горе, та й більш нічого!

- Щось же треба робити! – сплюнув сердито Пилип і, не прощаючись, пішов з хати.

- Лікті гризти собі! – прошипів Карпо, як брата вже й близько не було, а Ганна поралася в кухоньці. – Більше нічого не лишається, як гризти, - сам до себе говорив Карпо, схопивши голову в руки.

Вже й Ганна лягла спати, а він все сидів нерухомо. Вперше він думав думу по-іншому, ніж досі. “Що ж буде далі? Що ж буде?” - крутилося в його свідомості питання, б’ючи молоточками в скроні. Місто спало, озиваючись час від часу гавкотом собак. Карпові до сліз було шкода Рябка, що уже не обізветься, шкода було себе, Пилипа, всіх людей, яким не стало життя із-зі сваволі і грабунків “заготовачів” і чекістів. “Як жити? Що буде далі? Що буде?!. Адже ж розтерзується відродження, грабуються гаразди, нищаться душі!!!” - скімлило його єство.

Раптом лише раз бемкнув дзвін із каланчі на Горі. Янчук здригнувся не лише тілом, а й душею, як від грюкоту першого грому, тоді вийшов з хати, перевірив скоби на брамах і хвіртці, заклав двері, поспіхом заклацавши клямками, заскочками і засувками, і врешті вернувся на сон…

Петрик із Грицем у другій хаті не спали довго. Перед їх очима ще рябів чарівний Лісок, співали в головах птахи. Вони перешіптувались, згадуючи багатий враженнями день, поки врешті й поснули...