У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший

Секція 14. Комунар

Належно подіяла на директора радгоспу-комуни товариша Гармаша погроза Хорунжої. Він побілив кухоньку, полагодив там плиту, почистив сажу, поставив сяке-таке ліжко з постелею та справжньою пір’яною подушкою і столик із двома лавками замість стільців, прилаштував умивальник у коридорі поряд, видав Петрові пайок харчів на місяць: картоплю, борошно, кукурудзу, а також додаткову лампу, балцанку з гасом, деякий кухонний та господарський інвентар, кусень мила. Третього дня він поселив Ярчука у кухоньку, прикріпивши колишню черницю Уляну, прибиральницю читальні, до комунара, як тепер називали хлопця всі, хто знав його. Книжки й газети в шафі читальні Петро переписав за наказом директора і подав йому їх описи. Тепер він мав можливість читати їх, скільки заманеться, і навіть давати іншим.

І жаско, й радісно почував себе Янчук, як врешті лишився сам на ніч у своєму помешканні. Порожність, голість, гулкість читальні лякали хлопця і осамочували, але й утішали, бо було де йому, закривши двері на засуви, сховатися від людей зі своїм горем і заплакати, вже й не знати від чого, нежданно для самого себе. Самотина спершу ніби загострила його становище, підсилила в ньому, відірваному від світу, почуття сирітства, але оті харчі: картопля з цибулею у сапетці, борошно у цебрі, кукурудза в міщаті, пшоно у горщику, олія в пляшці, півлітра молока, за яким мусів ходити щодень у комуну, - підперли його на дусі. Додав Петрові страху сич, що почав плакати у сусідньому тартаку, ніби мала дитина. “Ха-ва-вав! Уль-лю-лю!” – вторила йому пугачиха, заходячись у риданні, а в Янчука завмирала душа, німіло тіло і, хоч як намагався не звертати на них уваги, лилися сльози.

Так і заснув він урешті на новому місці, і приснилося йому, ніби він із сестрами й матерею у Великодній день у соборі на відправі, а малий Степанко на руках вередує й крутиться так, що мати не може дати йому ради. Рокотливим баритоном веде відправу опасистий дяк, хриплуватим тенором підказує йому молитви ошатений ризами худорлявий, трохи згорблений і висушений протоієрей Ярема, розмахуючи кадилом у руці, звихрено підхоплюють святе плетиво звуків дружнім співом хористи. Мати, заспокоюючи маля, слухає звичну гармонію свята, хреститься в екстазі віри до іконостаса, кланяється ще й ще, змушуючи до того і їх, дітей.

На Петра весь час, хоч він і слухняний, докірливо й грізно дивляться іконними очима різні Ісуси, Богоматері та пророки, холодячи душу і заважаючи слухати спів із клироса, і він ніяк не може відгадати, чим він провинився перед ними.

“Не крутися, стій чемно!” – пригримує на нього мати, хрестячись і пригинаючи голову, ніби аж себе вкладаючи в молитву.

“Святий Боже, святий кріпкий, святий безсмертний, помилуй нас!” – виводить завчено протоієрей, стоячи спиною до натовпу прихожан. Хор ті його слова ловить на льоту, підсилює і звітрено кидає вгору, а у Петра душа береться зворушливо-розчуленим жалем. Він не може наслухатися чарівного співу, розглядаючи невпоміт велетенське приміщення собору і закидаючи голову до помальованої ангелами стелі.

Нарешті всі вибираються із собору, і Петро опиняється аж у ліску, на гойдалці під високим дубом. Щебече птаство, каркають граки… – і Янчук проснувся, не зразу усвідомивши, де він і що з ним.

Щебет і каркання виявилися розмовою Дмитра з черницею Уляною під завішеним вікном кухні. Янчук обрадувано наспіх нап’яв штани і відсунув колодки, вітаючи гостей.

- Зі святою неділею тебе, Петре! – трохи вклонилася, христячись, черниця. – Подумала, як ти тут, та й прийшла навідати, а тут і Дмитро наспів із посудом, тож зготуємо тобі гуртом якийсь сніданок.

Хлопці по-дорослому привіталися рукостисканням і внесли до кухоньки тяжкенького Дмитрового кошика. Одразу ж вияснилося, що немає ножа, щоб почистити картоплю, тож тітка Уляна пішла за ним, а Петро з товаришем взялися до роботи: натягали цебром води із криниці в корито, по черзі умилися й витерлися новим комунівським рушником, наносили до плити дрівець, нарубавши їх тупою сокирою, і хотіли вже запалити їх, та виявили відсутність сірників. Дмитро побіг за ними додому, а приніс ще й батькового ножа. Тітка Уляна також швидко вернулася з невеличким добротним ножем Петрові в дарунок.

Чистили картоплю хлопці удвох під наглядом тітки, розпалювали дрівця, вмочивши скіпки в керосин, під її ж командою, заливали воду в казанчик, кришили картоплю, ставили вариво на плиту також разом, а неговірка черниця була присутня при тому, сидячи на лавці.

- Тепер, Петре, всип у таганок три ложки пшона до картоплі і оцю дрібку солі, - командувала жінка, висипаючи з вузлика у Дмитрову риночку принесену нею ж намелену сіль. – Отак, на один раз картоплі тобі можна чистити й половину, пшона також менше давати… Тепер бери найбільшу миску, став її на лавку, залий третину води, візьми на крайчик ложки солі і добре мішай, щоб розтала.

Згодом Янчук, по її ж команді, засипав у підсолену воду борошно, замісивши його на оладки, додав дві пучки тітчиної соди, нагрів сковороду, змастивши її олією, і під тітчиним наглядом напік їх цілу миску.

- Тепер ложкою надчерпни в миску трохи киплячого супу із таганка, вимий миску і ті помийки залий назад у таганок. Отак і завжди роби, а ради святої неділі розігрій ще раз сковороду та насмаж баранців із кукурудзи та ось трохи кабачків, - подала вона вузлик Янчукові.

Тріщала на сковороді пшінка, підскакуючи та розлітаючись, на втіху хлопцям, присмалювалися кабачки, аж урешті жінка наказала відставити їх.

- На галушки братимеш у миску води посоленої наполовину менше, а тісто замішуватимеш густішим і руками рватимеш та кидатимеш у підсолений кип’яток чи киплячий пшоняний, зварений без картоплі суп. Зісмажиш на олії півцибулини та заллєш його, виполоскавши сковорідку супом над таганком, - звелася тітка з лавки. – А на посуд тобі б треба мати мисничок, хоч і отут на стіні, - додала. - Сьогодні не ходи з дому, бо до читальні обов’язково прийдуть люди, - і пішла, не попрощавшись.

- Я на ті приготування їжі ще в концесії у дядька Гната надивився. Ми там на пасовиськах варили і галушки, і супи, і затірки, в більшості з бараниною, або засмажували їх овечим лоєм. Ото смакота була! – похвалився Петро товаришеві.

- А мене навчиш?

- Неодмінно, як будеш приходити.

Неймовірно смачним був той суп із принесеною Дмитром перепічкою! Потім хлопці їли оладки і нарешті ласували баранцями та кабачками, обговорюючи Петрове майбутнє. Від плити в кімнатці стало дуже спекотно, тож товариші спорудили навісик для таганка на розсошках у дворі. Там Янчук до пізньої осені варив собі сніданки й полудники, бо обідав у школі на великій перерві.

Таки по обіді прийшли у читальню якісь дядьки, здивувавшись, що зустріла їх не черниця Уляна, а незнайомий їм хлопець. Попросили вчорашні газети і сиділи мовчки, міняючись ними, аж поки все не перечитали, тоді пішли, голосно ділячись враженнями. Янчукові схотілося скупатися, тож хлопці по черзі бігали до Тясмину поплавати. Підвечір Дмитро, як наказував йому батько, пішов додому, і Петро лишився зустрічати читальників сам. Були то хлопці з дівчатами, що прийшли швидше за розвагами: у дворі тартака вони спорудили собі гойдалку і виповзного каната, а співали так голосно й гучно, і стільки знали пісень, що Янчук мимоволі заслухався.

З того дня потекло життя “комунара” у своєрідному незмінному руслі, і найтяжчим тепер для хлопця було коління та різання дров, ходіння ранками через день по молоко і домагання сухих пайків у радгоспі-комуні від директора-“опікуна”. Харчів до кінця місяця, як правило, не вистачало, бо пайки були мізерними та й комірник його явно обважував, тож Петро почав ходити за ними з дядьком Левком і Дмитром.

Постійна голодна нужда не полишала хлопця, і коли б не одногрупники, яких Петро поволі приманив оповідями про свої мандри і які приносили йому гас і сяку-таку їжу з дому, то не знати, як би він і вижив той довгий понад рік при комуні.

Щастям для нього було й те, що із села у їхню школу був переведений викладачем німецької мови в старших групах Петро Овдійович Жабко. Завдяки його старанням школа купила Янчукові зимове пальто на ваті, теплу кролячу шапку і дві пари білизни. Додатково йому і ще кільком учням дозволялося пополуднувати у шкільній їдальні тим, що лишалося від обіду, який видавався нужденним учням на великій перерві.

Великою духовною підтримкою для хлопця була зустріч у школі з Мартою Давидівною і Вадимом Підопригорами, з учнями: Романом Дорошенком, Сергієм Пшеничним, Максимом Кобзарем, залишеним удруге в тому ж класі на наступний рік, з учителем Арсеном Кузьмовичем (сином реабілітованих Кузьми Сидоровича і Марії Прокопівни, що полягли на Біломор-каналі), який теж піклувався ним, як рідним.

У плині шкільних уроків, спілкування з учнями, читання книжок, газет і журналів у Петра виробився розклад трудового і навіть творчого життя. Районна газета “Ленінський шлях” почала друкувати його дописи, виплачуючи йому за них по карбованцеві, а то й по троякові.

Максим Кобзар навчив його курити, а хлопці, що сходилися до читальні на вечорниці, цілими жменями давали йому тютюн на газети. Після того, як вони розходилися, Янчук ще чимало вивірчував їхніх бичків, сушив їх і за їжу віддячувався ними хлопцям.

Поволі рана сирітства, голоду, злигоднів, як отой рубець на його шиї, заросла і зарубцювалася. Шкільні завдання вдома він виконував старанно, тож часто давав їх списувати іншим за гас, хліб, олію, масло, сало, макуху та насіння.

Зшитки й підручники, олівці й чорнило - завдяки Петрові Овдійовичу, Арсенові Кузьмовичу і Марті Давидівні – Янчук отримував у школі безкоштовно, виклянчував ще й у комуні додаткові, приносили йому їх і тітки Уляна з Явдохою, бо обидві були освіченими. “Духовних” їхніх книжок Петро не читав, а лише переглядав “для звітності”, а “мирські” перечитував ночами часто до самого ранку. Переглядав він уважно і комунівські газети – не лише із-за новин, а й заради нових тем для власних дописів, у яких він найчастіше критикував безпорядки в комуні, ховаючись за різними псевдонімами.

Одного дня по дорозі зі школи Петро наздогнав Миколку Денегу - Чилишиного сина. На ньому він упізнав батькову шапку-будьонівку і свій костюм, подарований Тодосем і проданий при конфіскації.

- А говорили, що й ти здох із голоду, - косо поглядаючи на Янчука, першим заговорив Миколка, як вони порівнялися.

- Недалеко було до того, шкете, - уважніше глянув Петро на хлопцеве вбрання.

- Чого банькуєш очима? Зносив я вже костюма твого і батька твого шапку, - продовжив злобиво Денега, ніби глузуючи. – Були ваші, стали наші! Мати купила їх!

- Та я хіба що? Зносив, то й добре.

- Не вам же, саботажникам та контрі всякій, носити.

- А ти звідки знаєш, що ми контра і саботажники? – посміхнувся Петро.

- Та вже знаю, хоч і шкет, як дразнишся.

- Дарма ти так, Миколко. Мій батько був за революцію, з Василенком і Щорсом воював, зі Жлобою й Котовським, з Коцюбинським і Приймаком. У розвідку ходив, а туди хіба контру допускають?

- Мій вдома воював, та вбили його контри.

- Як то “вбили контри”? Хіба він не в окружкомі? Не в Черкасах?

- В яких Черкасах? Мати знають, де він і убитий був.

- Може й так, але школярі кажуть, що він кинув матір і тебе та влаштувався в прийми. У хаті-читальні я це саме і від дядьків чув.

- Чув-чув, - чвиркнув набік слиною Миколка. – Бреханина все!

- Мені байдуже – що знаю, те й кажу, а тебе шкода, бо також без батька ростеш.

- Ростеш, ростеш! Тобі яка болячка до того!? – різко повернув хлопець у завулок.

Петра і вдома мучила розмова з Миколкою. Ще раз переконався, що в Чигирині він для більшості лишається сином контри і саботажника, бо про реабілітацію батька ніхто й відати не відає, тож правий, певне, Арсен Кузьмович, який радить закінчувати на “дуже добре” сім класів і правитись у Черкаси на підготовчі курси до інституту.

Янчук бризкав підлогу і підмітав у хаті, в сінях і на ґанку, випатрошував бички-недопалки, складав у сінях за дверима всілякий інвентар, а в думках малював собі близьке майбутнє: і проживання в гуртожитку, де й постіль дадуть, і безоплатні навчання й дворазове харчування.

“Так можна жити й учитися, а ще обов’язково трохи підробляти”, - роздумував він, витираючи мокрою ганчіркою портрети, розвішені по стінах читальні. В причілку були Шевченко, Леся Українка і Франко; з одного боку на стіні: Ленін, Маркс, Енгельс, Петровський, Чубар, Скрипник і Косіор; із другого боку: Ворошилов, Будьонний, Шумський, Постишев, Якір, Задонський, Любченко, Роза Люксембург і Карл Лібкнехт. Висів і плакат: “Знищимо куркуля як клас!”

Петро знав, що Скрипника і Шумського тепер ганять. “Не я їх портрети вивішував, то не мені їх і знімати… І як можна ні за що ні про що стрельнути себе?! – подумав укотре. – Таки-так! До десятого класу мені тут не дотягнути, правильно Арсен Кузьмович радить, треба перебиратися в Черкаси - все таки окружне місто...”

Ще з осені Петро із хлопцями наносив на горище кислиць, грушок і глоду. Кислиці Уляна порізала, а гнилички розіслала. У недільні дні Янчук діставав ті грушки як гостинці, поки й усі не спожив. А із висушених кислиць і глоду Петро спробував варити вузвари, правда, щоб не були такими кислими, що аж щелепи зводило, довелося купити цукру аж на чотири карбованці, зароблені за допис у газету. Вузвари були такими смачними, як колись у матері вдома, але і сушка, й цукор швидко скінчилися.

Все більшою проблемою для хлопця ставало прання, бо у комуні білизну й одяг перестали приймати, а Петро уже мав що переодягнути: підштанків і сорочок мав три пари, “галанків” і штанів – дві пари. Кілька разів Уляна по добрій волі бралася прати його одяг і навіть постільну білизну, та нарешті Янчук спробував і сам. Простого висушеного мила він мав чимало, бо зекономив, тож кришив його у ночви, розчиняв, вкидав брудну білизну, вистоював її часом і добу, потім прав, викручував і вішав на столі у читальні. Тітка Уляна, бачачи те, скрушно хитала головою, але пропонувати поміч не поспішала, тож скоро хлопець звик що десять днів прати сам.

Якось підвечір, як Янчук вернувся зі школи, а випрана білизна сушилася розвішеною на довгому столі, до нього зайшов міліціонер, у якому хлопець одразу упізнав Голика. Був той чимось озлоблений, тож одразу брутально й зверхньо напав на Петра за оту білизну, а згодом – за портрети Скрипника і Шумського.

- Я їх не вішав, то й знімати не маю права, - оговтавшись, сказав йому Петро гідно й чемно. – Про те вам треба говорити із Іваном Омельковичем Гармашем.

- Загриміли вже твої і Гармаш, і Горішній, і ще дехто! Так що знімай, як говорю!

- Знімати не буду, це власність комуни, тож вона й має вирішувати!

- А ти ж хто і звідки такий? – підвищив голос Голик, очевидно не впізнавши Янчука.

- Я комунар і сторож тут, відповідаю за порядок, видаю молоді газети й журнали, а ще вчуся у школі. Вас пам’ятаю, як ви мене арештували за листівки і тримали три доби у старій буцегарні.

- Чекай-чекай, то ти - Янчуків син?

- Його ж, реабілітованого!

- То ще, хлопче, питання, чи реабілітованого. Ми подали протест на ту реабілітацію, чекаємо відповіді від наркома Балицького.

- Доки відповіді не отримали, мої батько – реабілітовані, а я – комунар, дядьку!

- Чудо в решеті! Комунар!.. У вас була велика родина, то де ж вона?

- Вся, завдяки і вашій помочі, у землі. Даруйте, що нагадую.

- Бачу, як тебе в комуні виховали, але не раджу тобі напускати на себе серйозність, я ще може колись і у пригоді тобі стану… То не будеш знімати портретів?

- Ні, дядьку міліціонере, не я їх вішав, не мені їх і знімати.

- Ну що ж. Знімуть інші, - посунув Голик у двері, не прощаючись.

Через якусь годину зайшов до Янчука в хату-читальню Антось Бондаренко, що тимчасово був знову призначений головою-директором комуни-радгоспу.

- Добривечір, хлопче! Чого ти не послухався того міліціонера, адже то сукин син із сукиних синів?

- Наказував зняти портрети Скрипника і Шумського. А хіба я їх вішав? Я й відмовився.

- Добре, сину, зробив, але заїдатися з ним тобі не раджу, поки не виростеш, - поліз Антось на лавицю й мовчки узявся відв’язувати один, а потім другий портрет.

- То тепер ви, дядьку Антосю, голова й директор комуни?

- Я, хлопче, але тимчасово, ходять чутки, що комуна-радгосп розділиться на артіль-ТСОЗ і міськкомунгосп із хатою-читальнею. Та ти не лякайся, якийсь час все буде, як є. Як ти тут даєш собі раду?

- Та не так, щоб аж… До речі, пайки перестали давати з комуни.

- Приходи завтра підвечір, я допоможу тобі, чей же ми з твоїм батьком були червонокозаками Чигиринського полку… А ти молодець, що його не злякався, хоч наслідки, гадаю, не забаряться. До речі, живе він тут навпроти, в отій он, дивись, хаті, - показав Бондаренко через вікно.

- То ж до нього якась дівчина приїхала з Ведмедівки? В нашу групу її записали.

- То рідна сестра його нещасної дружини. Ти ж у сьомій групі?

- У сьомій, дядьку.

- Хіба ж вона у сьомій? Вона ж старша?

- Старша, але вчиться погано, ні в зуб ногою нічого не знає по програмі.

- Родичі ж вони мої: і вона, і Голикова жінка, і їхня нещасна мати, - задумався про щось своє Бондаренко. – Кажуть, ти дуже добре вчишся у школі?

- Я, Дмитро Коваленко дядьків Левків та Вадик Підопригора.

- Допоміг би ти тій дівчині, щоб хоч сім класів закінчила.

- А як, коли той Голик звіром на мене дивиться?

- Я поговорю із Зіною про тебе, а ти завтра приходь та щось собі випишеш.

- Прийду, дядьку, а Зіна хто ж буде?

- Та Марії ж сестра, а Голикова дружина, - зібрався Бондаренко іти вже геть.

- Дядьку, зачекайте, розпишіться мені, що ви забрали портрети.

- Молодець, хлопче, давай розпишусь, де треба!.. До нас сам Постишев має прибути, то тримай тут чистоту і належний порядок, після школи будь вдома і, звичайно, не розвішуй у читальні білизни, хоч у ці дні, - сказав на прощання вже у дверях. – Бувай і нікому не кажи, бо може ще й не приїде…

Був лише початок на березень, але зима того року, особливо на сонці, геть уступала весні: сніги танули так, що струмки ставали річечками і вода у Тясмині на очах підіймалася, а крига репалася й рушилася. Петро Янчук радів потрійно: тепліло, дядько Антось виписав та привіз йому всякого добра аж на три місяці наперед, у школі до хлопця прикріпили оту відстаючу Марію Бондаренко. Якось, ідучи разом зі школи, вони домовились, що вона буде приходити до нього і робитиме домашні завдання під його наглядом. Та вже першого дня дівчина не прийшла, хоч Янчук із Дмитром чекали її допізна. Знічев’я вони виконали уроки не лише на завтра, а й ще на кілька днів, і Петро про себе зауважив, що товариш цікавиться Марією навіть більше від нього. Додому Дмитро пішов геть пізно. “Певне, перепаде йому на горіхи від дядька Левка”, - подумав Петро і, погасивши світло та відкривши фіранки, довго дивився на освітлені вікна Голикової хати, у яких мелькали тіні його та дівчини.

Другого дня Янчук вирушив до школи, як лиш забачив у вікно, що дівчина вийшла з хати. Ніби ненароком він наздогнав її аж коло мосту і ніби ненавмисне поцікавився, чому вона не прийшла, як домовлялися.

- Сама готувала, що я – каліка чи що?! – роздратовано й озлоблено кинула Марія у відповідь.

Петро мовчки йшов поряд, відгадуючи причину, а вже у дворі школи запитав: “Заборонив він тобі, бив, може?”

- А ти звідки знаєш? – злорадно усміхнулась дівчина.

- Здогадуюсь. Ми із Дмитром дарма чекали тебе допізна.

- Бачила, у тебе світло горіло, а як Дмитро пішов, ти його погасив.

“Наглядала, видно, з того темного вікна”, - зробив для себе приємний висновок Янчук.

Того дня Артем Кузьмович викликав Петра до дошки оповісти про Миколу Джерю. Хлопець не лише докладно розповів про селюха-бунтаря, а й процитував напам’ять уривки з описами чарівної рідної природи, порівнявши їх, за прикладом учителя, із такими ж із “Кайдашевої сім’ї”, “Повії”, “Серед степів”, “Черниць”. Поставивши Янчукові “дуже добре”, Артем Кузьмович підняв і Марію Бондаренко. Дівчина пояснила, що прийти до Петра не мала змоги, заплакала, постояла перед групою, викликавши у більшості співчуття, поки учитель не дозволив їй сісти на місце.

Петро дуже болісно сприйняв мовчанку і сльози дівчини. Йому вперше запалив душу її русо-біла копиця підстрижених по шию густих кіс, рожево-молочна шкіра невеличкого лиця і такі яскраво-червоні губи, що здавалося, вколи їх голкою і вони бризнуть кров’ю. Сидячи за партою майже навпроти дівчини, Янчук невпоміт, як і решта хлопців групи, поглядав на Марію і все більше думав про неї, аж поки й скінчилися уроки. Перед останнім дзвінком зайшов Арсен Кузьмович і, як керівник групи, об’явив, що наступного дня дівчата мають прийти до школи із цебрами, а хлопці – із лопатами, бо вся школа піде організовано саджати для радгоспу сад, і там буде присутнім секретар ЦК товариш Павло Постишев.

Ідучи додому, Петро умовив Марію працювати на завтрашній посадці дерев удвох, але Дмитро, що досі мовчки йшов поряд, сказав, що теж пристає до їхнього гурту. Із чемності Янчук згодився, але в душі вже вдруге усвідомив, що Дмитро йому заважає – досі нічого подібного він не відчував…

Назавтра всі школи міста і деяких навколишніх сіл вийшли організовано на посадку дерев під великим косогором. Там уже давно не було снігу, а земля на осонні аж парувала.

Говорила щось, як на мітингу, Хорунжа, виступали учителі, і найдовше – Таран, закликаючи учнів побільше посадити фруктових і декоративних дерев на пам’ять собі і людям, щоб зацвів цвітом косогір на добро. Наостанку слово взяв Постишев, і серед присутніх запанувала мертва тиша.

- Товариші вчителі, вихователі та учні! – почав “цекіст-губернатор”, як називали його неприязно у школі. – Треба нам усі шляхи й дороги до міст обсадити тополями, яворами і фруктовими деревами, щоб подорожньому у спеку був і затінок при ході, й спочинок у холодку; треба спорудити фанерні грибки зі столиками й лавочками, щоб люди мали де присісти й перепочити чи й підобідати для підкріплення сил. Отож, до праці, товариство, в ім’я майбутнього! Попрацюємо дружно, активно, із усіх сил на добро радгоспові!

Учителі взялися розставляти учнів по косогорові, де ще зучора були забиті паколи рядів майбутнього саду, а вже зранку стояли водовозки, хури і машини з саджанцями. Учнів із сіл повели обсаджувати шлях, але Янчука, як кращого школяра, Таран покликав саджати дерева з Павлом Петровичем. Дуже нерадий був тому випадкові Петро, заболіла в нього душа від того, що біля Марії лишався Дмитро, але учителя не міг ослухатися, тож пішов слідом за ним до машини без верха, що стояла осторонь.

- Є досить у нас хороших учнів, але найкращий серед них – ось Петро Янчук, - доповів Постишеву Таран.

- Хочеш мені допомагати, Петре? – розглядав хлопця цекіст, розстібаючи вишитого коміра на сорочці. – Дай йому, Вустиме, на поки-що своє цеберко. Я буду його лопатою копати ямки, а він заливатиме їх водою, - розпорядився водієві Постишев. – Де ми з тобою станемо в ряд? – запитав у Янчука.

- Та де скажете. Може, коло нашої групи? – осмілів хлопець.

- Коло групи, так коло групи, - згодився Постишев. – Веди.

Петро вибрав місце поряд із Марією, і робота закипіла не на жарт проворно. Таран був страшенно втішений тим, що Постишев працював у його групі. Як і решта вчителів, він слідкував, щоб ямки копалися в шаховому порядку, щоб молодші учні вчасно підносили саджанці, комусь із копачів допомагав, чиїсь посаджені деревця підправляв.

Сонце пекло все шпаркіше, і невдовзі всі розчервонілися, але темпу не здавали і працювали навіть заповзято. До обіду, як прийшли машини із сухим пайком із комуни, вже дві третини саду було посаджено.

Неймовірно смачною здалася Янчукові перепічка і варена “в мундирах” картопля. Як і інші діти, він радів, що можна брати ще й ще. Особливо втішило усіх свіже молоко, яке водії точили із двох кадубів, як воду, і поїли учнів і вчителів кухлями по черзі. А насамкінець лишили великий кадуб сироватки для пиття.

По обіді робота відновилася, і за якусь годину решта саджанців була вже прикопана, але учням довелося за наказом агронома поливати їх удруге і втретє. Нарешті пролунали накази вчителів шикуватися по групах і рушати за машиною Постишева до шкіл міста.

Дуже не хотілося Петрові йти до школи, бо чув себе досить змореним, але ослухатися наказу не смів, тож пішов разом з усіма, засмучений тим, що дорогою з Марією перемовлявся про щось пошепки не він, а його кращий товариш Дмитро.

У шкільний двір були винесені столи із купами нового вбрання. Дітей поставили колом, зі школи вийшли Постишев, Хорунжа, вчителі і директор, який подякував учням за сумлінну працю і урочисто оголосив, що кращих серед них за досягнуті успіхи в навчанні і поведінці буде нагороджено. Почали зачитувати прізвища та вручати шкільні костюми, починаючи з третьої групи. Нарешті дійшли й до сьомої, назвавши Дмитра, Вадика та його, Петра Янчука. І хоч вручений темно-синій бавовняний костюм був на нього явно завеликий, Петро був неймовірно щасливий тим преміюванням.

- А ви, Павле Петровичу, чую, на диво добре засвоїли нашу мову, - почув Янчук звернення Хорунжої до Постишева.

- Далеко ще мені до повного її засвоєння, але державні екзамени згідно настанов партії я склав на “дуже добре”.

- Видно, ви мали пільги від комісії? – посміхнулася Варвара Степанівна.

- Гадаю, що ні. Дід же й баба мої – Постиші, в Іваново-Вознесенськ перебралися із Слобідської України, а я трохи жив у Зеленому Клину на Амурі, то мова ваша мені не чужа, хоч роздвоєння в мисленні, звичайно, є, - відповів той із почуттям зверхньості.

Подальшої їх розмови Янчук не чув, пішовши на своє місце. По дорозі додому Петро лишився сам на сам з Марією і умовив її зайти до нього.

- Ти не ображайся, Петрику, що не ходжу до тебе, - після тривалої мовчанки вже в його помешканні обізвалася гостя. – Не можна мені, бо Прісин вампір за вуха й за коси скубе мене за тебе. А ти мені, - зарум’янилась вона, - подобаєшся більше від усіх інших.

- І ти мені, - вирвалося в Янчука. – Приходь, як його вдома немає.

- Буду, бо алгебра мені зовсім не дається.

- Вона й мені не дуже дається, а от Дмитрові вона – марниця! – вирвалося у хлопця, аж пошкодував.

- То я піду вже? – звелася дівчина.

- Іди, коли так, - відповів хлопець, насправді зовсім не бажаючи відпускати Марію.

Збігали дні, несучи більше прикрого й нужденного, ніж приємного Янчукові. Піджак від костюма ще сяк-так міг бути, а штани виявилися на цілу долоню задовгі. Складнішали помітно уроки, особливо алгебра, аж Петрові доводилося звертатися до Дмитра за допомогою. Набридали йому всілякі марширування в школі, фізкультурні вправи, біганина в ТСО-Авіахімі, до якого не лежала в нього душа. Проте Янчук уже не лише мінявся записками з Марією, а й писав їй вірші про любов.

Та якось він ніби випадково зустрівся з Голиком на мосту, і той так колко й пильно його оглянув, ніби обмацав, що в Петровій душі осіло острашливо-неприємне враження, яке вже не полишало його, постійно нагадуючи, що Голик недремно спостерігає за ним, готуючи йому якусь каверзу, наприклад, відправку в колонію чи дитячий будинок. Додавав страху й той факт, що по відвідинах Постишевим Чигирина у місті і в районі пройшли масові арешти, у їх школі не стало директора, у виконкомі, як розповів дядько Левко, арештували Горішнього і Перцов став замом Хорунжої. Арсен Кузьмович на драмгуртку у школі тихо сповістив Янчука, що Голик з Ленським із окружкому вручили Постишеву протест проти реабілітації і його, і Петрового батька. Правда, після цього його несподівано викликала Хорунжа, заспокоївши і сповістивши, що виконком планує виписати для читальні гітару й мандоліну, на яких і йому варто навчитися грати.

Ще тричі вчителі водили учнів поливати дерева в новому саду, і ті майже всі прийнялися. Ідучи з Петром додому з останнього поливу Арсен Кузьмович розповів хлопцеві, що у 1928 році при Кагановичі у Києві відбувся собор УАПЦ, на якому було зміщено митрополита Василя Липківського - “за його проханням” - та призначено Миколу Борецького і закрито журнал “Церква і життя”, а по від’їзді Кагановича по всій республіці і на Чигиринщині зокрема арештовано всіх церковних отців, дяків і старост автокефальної церкви і заборонено відправлення хіротоній. І в школі, і потім удома Янчук мізкував, чому учитель тим переймався, не вірячи в Бога, але саму його розповідь мимоволі зафіксував у пам’яті надовго.

Якось так повелося, що Петро не зустрічався ні з дядиною Оксаною, ні з її дівчатками, які відвідували іншу школу, і тільки на посадці й поливці саду здибав їх, почувши докір, що не навідується і став чужим. Мовчазна заклопотана дядина Оксана видалася Янчукові геть іншою, ніж була, бо що схудла й посивіла, а що приймала його ніби й по-родинному, але стримано, без розпитувань, як він там живе. На його питання не відповідала, нарікаючи й скаржачись, що не знає про долю свого вуйка Богдана і вуйну Каську, про рідного брата Гриню та братову Зосю, яких лишила в Західній Україні.

- Нема чим тебе, хлопче, й пригостити, бо животіємо впроголодь, як бачиш, у постійній скруті. Марися і школу мусила покинути, щоб допомагати мені, а Катруся й Мотя ходять до неї лише восени й навесні, бо зимового взуття не мають, - бідкалася дядина. – Перед голодом спродала я все, то так у нендзах і жиємо тепер… Заходи хоч зрідка до нас, не цурайся, - сказала вже на прощання через поріг. – Бережись Голика, щось він проти тебе замислив, до нас заходив розпитувати, - попередила вже навздогін.

У школі драмгуртківці під орудою Арсена Кузьмовича не лише готували вистави, а й училися грати на музичних інструментах: гітарі й мандоліні. Таран володів ними досконало, тож незабаром Петро і собі приохотився, та так, що не міг відірватися. Він мав змогу вправлятися у грі ще й в читальні, підіграючи молоді вечорами. Учитель навчав аматорів і танкам, де всіх перевершувала Марія, - Янчук сам заманив її, щоб частіше бачитися і разом іти додому, а тепер заздрив і ревнував до пойнятості.

Товсті ячмінні її коси, підстрижені по-дорослому, під час танцю віялися й стовбурчилися, ноги під короткою спідничкою кренделяли, всіх зачаровуючи, лице горіло рум’янцем, пашіло енергією й радістю, тіло в’юнилося й пружинило, очі палахкотіли лукавством. У закоханого Петра все більше появлялося суперників і у школі, і вечорами в хаті-читальні, найпаче, коли Голик на цілий місяць поїхав на якісь курси до Києва, а дівчина, приходячи до Петра переписувати домашні завдання, навідувалася і на вечорниці. Навіть старші учні школи, щоб її побачити, стали активно ходити в читальню і навіть на заняття аматорського драмгуртка.

- Ти, Петрусю, не гризися так, я люблю найбільше тебе: і за записки й вірші, і за домашні завдання, і за те, що ти не лукавий і не брудний у мові й поведінці, - виправдовувалася вона черговий раз перед Янчуком. – Поцілуй мене! – сказала несподівано на прощання, - І не проводь додому, - наблизила до нього лице.

Петро, згораючи від сорому, цмокнув її в підставлені уста.

- Не так! Ось так учись цілуватись! – раптом впилася в хлопця. – Не проводь! – і зникла, як з’ява, за порогом.

Вернувшись до темного вікна своєї кухоньки, Петро побачив, що коло Голикової хати Марію хтось зустрів, і вони пішли кудись вулицею. Серце його калатало, душа в муках волала, вуста горіли від її солоного поцілунку, і він до запівночі не знаходив собі місця, палячи цигарки на східцях ґанку. Як лише подумки не обзивав він дівчину: і вертихвісткою, і шалапутною, і навіть повією!

Як потепліло, молоді у хату-читальню стало приходити все більше, а ще як хлопці врешті спорудили у дворі тартака гойдалку, “ключа” й “каната”. Перед Великодніми святами райком комсомолу почав присилати й сюди своїх чергових, щоб ті забороняли молоді співати релігійних і веснянкових пісень. Та заборона торкнулася безпосередньо Петра, бо був мало не ведучим тих співів, підіграючи на вечорницях на гітарі чи мандоліні.

Якось увечері Янчук попросив Тарана відпустити його з аматорського гуртка додому, мотивуючи тим, що йому треба бути на вечорницях, а насправді не маючи сил спостерігати загравання Марії до старшегрупників.

- Петрусю, ти ж куди це? – догнала його дівчина у дверях, обдавши радістю.

- Мушу бути вдома, бо ж там вечорниці, та й домашніх завдань ще не поробив, - калатало від щастя серце в Петра.

- Я також відпрошуся, зачекай мене!

Янчук повільно пішов зі школи, і Марія догнала його вже на вулиці, схопивши за руку і ніби прошивши електричним струмом. Взявшись за руки, вони йшли мовчки якийсь час, і Янчук блаженствував від її близькості. Вечір здавався йому райським, дівчина – ангелом, тепло від неї аж млостило його, душа хлопця співала, серце в його грудях калатало, аж задихався.

- Я не додому йду, а до тебе! – об’явила Марія, як вони наблизилися до Голикової хати.

- Гасу в мене немає сьогодні, - згадав Янчук.

- Не біда, будемо літературу й історію повторювати, а хочеш, я гасу з дому принесу, - ніби навмисне тисла вона руку хлопця, аж йому було незручно.

У вікнах читальні горіло світло і лунали пісні. “Закохані” повернули у двір тартака, непомітно шаснули в кухоньку, і Петрові аж дух забило, коли він обережно защипнув на гак двері за собою.

- Отак воно безпечніше, - одобрила Марія його дії, поклавши на стіл свою шкільну торбу. – Ти трохи поцілуй мене, - всілася вона на ліжко, тягнучи і Петра до себе. – Отак, вже трохи вмієш, - прошептала гаряче, нагадавши хлопцеві нічні розпусти в лігвищі під Крапоткіним.

Цілувалися довгенько: перепочивали мовчки і знову зливалися в поцілунку, як неприкаяні. Марія притягувала Петра до себе, а йому було соромно і якось марудно.

- То, може, будемо повторювати літературу? – спитав обережно.

- Не подобаюся я тобі?! Осоружна і товста, як каже сестра Зіна? Ти для неї – зразок вихованості й чемності, мені, крутихвістці, не пара!

- Вона тебе називає крутихвісткою?

- Атож, - обдала жаром.

- То будемо повторювати літературу?

- Яку літературу, коли в нас історія?! Поцілуємося ще трохи, - Марія куйовдила хлопцеві чуба і ласкала його лице в шаленому трепеті. – Хух, чималий ти уже, досить начитаний, а дурний, Петрику, аж крутишся! – підхопилася, клацнула гаком і зникла, не встиг і отямитись.

У вікно Петро прослідкував, як дівчина мало не бігом, не оглядаючись, подалася додому. Сполошеність його тіла вгамовувалася повільно й довго. Петро ніяк не міг утямити, чого це він “дурний, аж крутиться”, душа його співала: “Марусино, серце, пожалій мене” і “Ніч яка місячна”…

В наступні дні і у школі, і дорогою підлітки уникали одне одного, хоча Петра переповнювало незнайоме відчуття: невиліковне, невигойне, невичерпне, невгамовне і нескінченне, солодке і гірке, осоружне й бажане до невтерпу! І що більше панувала весна, то болючішим воно робилося, плачучи в ньому зойком.

Тим часом дядько Антось покликав його і несподівано виписав поза нормою борошна, олії, макухи, пшона та круп знову на три місяці наперед, а картоплі – навіть на півроку. Про причину Янчук здогадався згодом, як після курсів повернувся Голик, і голову-директора Бондаренка разом із іншими арештували. Петро розумів, що над ним нависає загроза колонії, адже, перебуваючи на курсах у Києві, Голик міг домогтися скасування батькової реабілітації.

Тим часом все вище підіймалося небо, голубіючи бездонним безмежжям, все дружніше подавало голос птаство, аж поки до дзюрчання жайвора в небі не долучився спів соловейка з гаю, заважаючи Янчукові спати, а не те що робити уроки. А переписувачів домашніх завдань додалося стільки, що в кухоньці вже всі охочі не вміщалися, тож Петрові доводилося приймати їх у читальні. Марія ж до нього не приходила, а лише передавала дівчатами записку з подякою за переписані ними для неї завдання. З розповідей хлопців і з власних спостережень Янчук знав, що Марію часто проводжають зі школи старшогрупники, що після уроків вона вибирається з дому в супроводі Дмитра чи Сергія Пшенишного, аж на два роки за неї старшого. Несамовито-болючі ревнощі спалювали його, тож до півночі стовбичив у темному вікні, слідкуючи за тінями в Голиковій хаті. Навіть Маріїна тінь тепер втішала його, а якщо вдавалося підгледіти за нею через вікно, пробравшись в обхід до Голикової хати, вертався додому із розспіваною радістю в серці. Мав хворобу, про яку не смів нікому розказати, щоб не накликати насмішок і глузувань. Вчителі, а найпаче Арсен Кузьмович, здогадувалися про його почуття до Марії, але зараджувати йому не бралися.

На Янчукову біду розділення радгоспу таки відбулося: тартак і читальня відійшли до міськкомунгоспу, а той навідріз відмовився його утримувати. Новий директор школи, реагуючи на Петрову заяву, дещо допоміг йому грошима, але їх швидко не стало.

Тим часом Марія передала йому записку, у якій сповіщала, що Голик готується виселити його з читальні та відпровадити в колонію. Те сповіщення укріпило Янчука на думці, що треба виїжджати з Чигирина до Черкас, як лиш завершиться навчання в школі і він одержить посвідчення про закінчення семирічки.

Янчук продовжував писати Марії листи, густо здобрюючи їх віршами, частину з яких подавав і до районної газети “Ленінським шляхом”, туди ж пропонував і дописи. І хоч його редагували, часом і до невпізнання, все ж платили хлопцеві якісь копійки на хліб насущний. Від пойнятості до Марії й недоїдання Петро рятувався також читанням книжок, які йому давав Арсен Кузьмович, наставляючи: “Лише знання тебе порятують!..” Янчук довіряв учителеві, але коли той якось зачепив найболючіше, кинувши: “Марія проти тебе - ніщо, і з часом ти це зрозумієш, тож не печися нею, а здобувай знання”, не сприйняв його оцінки дівчини і того ж вечора послав їй добротного, трохи вичитаного з книжок, а трохи написаного самим вірша:

“Світ великий нам

Долю дав одну:

Ти сумуєш там,

А я тут стогну!

Та наперекір

Світу й долі злій

Проясни свій зір

Сяйвами надій!

Усміхнись хоч раз,

Зіронько моя,

А в той самий час

Засміюся й я!”

А весна буяла квіттям і зелом, і все важче було Янчукові уважно висидіти уроки, засвоїти і запам’ятати подане вчителями. В читальні вечорами повінню розливалися піснеспіви, вдосконалюючись так, що й професійні хори могли позаздрити, а ще коли наросвіта прислала пісенники. Янчук уже досить пристойно грав на гітарі й мандоліні, і ще до розділу комуни Уляна якось сказала йому: “Не на добро, Петре, ти ото виграєш! Чує моє серце твої нещастя!” Хлопець мимоволі запам’ятав те попередження.

Одного дня під вечір до Янчука завітав досить молодий завкомунгоспом. Він похвалив Петра за порядок у читальні, дав кілька нових гасел і вказав, де їх почепити.

- Прибирай тут старанно, бо будемо проводити кампанію позик для всього лівобічного району міста, поки не розповсюдимо все згідно з планом, - сказав при відході.

І – Боже праведний! – що тут почалося наступного дня! Сам Перцев прийшов із активом, ще як Янчук тільки збирався до школи.

- Читальнею не печися, ми будемо тут і вдень, і вночі, ти тільки підмітатимеш та воду носитимеш вранці й ввечері, - заспокоїв він хлопця, порадивши закривати свою кухоньку на замок.

З того дня спочивав Петро лише в школі, бо до читальні, як на допити, вдень і вночі виконавці водили людей, яких комісія уповноважених тримала часом і протягом цілої доби, поки вони не підписувалися на заздалегідь означену суму позики. Були сварки, плачі, арешти “саботажників” і “ворогів народу” – справжнє страхіття і для змучених людей, і для Янчука. Найбільше натерпілись люди з колишньої комуни, а тепер радгоспу “Перший крок”, яких уповноважені обзивали монахами й монашками, хоча чимало з них не мали жодного стосунку до монастиря. Побачене нагадало Петрові продоподаткування, за якого під крики “До зборні! До зборні!” у селян було виметено й забрано все до зернини для наступного голодомору, що розрідив більш ніж наполовину людність села.

Які б моторошні не були події останнього місяця, та кохання до Марії в Янчукові не заглушили. Отримавши чергову її записку, він напивався чадного й солодкого трунку від її підпису “Твоя!” і прощав Марії флірти й кокетування, за які вона була не раз бита Голиком, що став тепер старшим уповноваженим по чистці партії. Яким би убого-жебрацьким і злиденним не здавалось Петрове животіння, бо, крім шкільних обідів, з їстівного мав лише те, що приносили учні в обмін на переписані домашні завдання чи хлопці з дівчатами - в подяку за його гру на гітарі й мандоліні, та душевне його життя аж клекотіло в передчутті прощання з Чигирином.

Як було врешті покінчено з позиками, на відновлені вечорниці стало сходитися ще більше людей. І хоч пісні співалися в основному лірично-сумні й журливі та аж плачні, Янчукові подобався такий репертуар, бо він сприяв розграєві його власних почуттів, бо він живив безліч його особистих мрій, надій і сподівань, щедро збагачуючи й прикрашаючи жалюгідну дійсність перевагою мажору над мінором, слугуючи переходом від почуття першого нещасливого кохання до витонченого розуміння вселюдського огрому життя.

“Може, я у своєму нещасті куди щасливіший за інших? – думав Петро не раз, лишаючись насамоті. – Адже обожнити звичайне й дрібне, а не велике й непересічне – це вже неабияке уміння!” Такі висновки не зменшували хлопцевих мук, але тішили Янчукове самолюбство, вчили його шукати в собі здатність до злетів духу, рівнятися на героїв прочитаних книжок. Безсумнівно, злигодні на фоні закоханості і його здатність “без надії сподіватися” таки становили Петрову перевагу над іншими. “Усяке сполошення духу й душі, мабуть, корисне, бо веде до небайдужості, до пізнання і розгадки, до висновків і самоаналізу!..”

Тим часом у школі все йшло за розкладом, близився кінець останньої чверті. Діти визначалися, чи хочуть отримати посвідчення за сім класів, чи вчитимуться далі. Янчукові, як змовившись, і Арсен Кузьмович, і Петро Овдійович, і Марта Давидівна радили їхати в Черкаси. Після екзаменів, які він склав усі на “дуже добре”, його викликала до себе Хорунжа і теж порадила технікум або робфак у Черкасах. Варвара Степанівна підготувала йому друковану довідку, як комунарові, і три копії з неї, які він мав завірити в Черкасах у нотаріуса. “Копії показуй при нужді, а оригінал бережи, як зіницю ока, усе життя!” – наказала вона. У довідці вказувалося, що “комунар Петро Янчук направляється в Черкаські учбові заклади для продовження навчання” і що “виконком просить про сприяння та поміч йому, як непересічному учневі”.

- Куди саме поступати, мусиш вибрати собі сам, роздивившись і щось уподобавши, але заклинаю, не попади знову на вулицю, витерпи тяжкість навчання, щоб стати людиною, гідною зміною нам, одуреним і ошуканим по революції! – сказала на прощання Хорунжа. – У цьому конверті п’ятдесят карбованців, які я дарую тобі на перші нужди, а на ньому адреса, на яку прошу тебе писати мені додому хоч зрідка, - положила руку на Петрову голову. – Становище моє ненадійне, хлопче. Іди, і хай береже тебе доля! Буду чекати від тебе вісток, - випровадила його з кабінету так приязно, аж той розчулився.

Обдарували Янчука по двадцять п’ять карбованців і Марта Давидівна, Петро Овдійович і Арсен Кузьмович – також із проханням писати їм. Та куди важливішим було те, що останній покликав Петра із Дмитром заповнювати бланки посвідчень для всіх семигрупників, які випускалися зі школи. Обидвом довіряли, обидва мали хороший почерк. Почали з учителем, але згодом він відлучився у справах, показавши хлопцям бланки у шафі і порадивши пачками носити заповнені на підпис і за печаткою до директора.

Спочатку Петро виписав посвідчення для товариша і навзаєм, і Дмитро пішов до директора. Не було його довгенько, і Петро, заповнюючи бланки далі за алфавітом, почав уже турбуватися.

- Я сам і печатки ставив, директор мені дозволив. Вони нам вірять, навіть не перевіряють, - хвалився Дмитро, повернувшись. – Знаєш, що я надумав? – змовницьки притишив він голос.

- А що? – зацікавлено відірвався Петро від писання.

- Давай випишемо собі ще одні посвідчення!

- Думаєш, можна?

- А чого ж ні! Підписують же, не дивлячись, а нам можуть пригодитися, як будемо поступати та провалимося на іспитах.

- Я згодний, - не мав сил Янчук не підтримати товариша, якого вважав мудрішим від себе.

Як набралося чимало посвідчень, вже Петро пішов підписувати їх до директора. Ведучи чергову нараду з учителями, той ставив підпис механічно, дозволивши Янчукові прибивати печатку. Обраділий удачею, вернувся хлопець до товариша.

- Підписали? А що я говорив?! Тепер можна буде і у два місця поступати, а вчитися там, де краще. Може, ще й треті випишемо? – розохотився.

- Давай, але підписувати підеш ти, бо твоя черга, - знову згодився Янчук, вже уявляючи себе на іспитах у двох технікумах і на робфаці.

Хлопці, звичайно, нервували, аж поки по обіді не виконали всього завдання, підписавши заодно для себе по третьому примірнику документів.

- Я, Дмитре, за винахідливість пригощаю тебе обідом у їдальні! – об’явив Петро товаришеві.

- Маєш гроші? – не вірив Дмитро молодшому.

- Трохи маю, - не всю правду відкрив товаришеві Янчук.

Обід замовили, як дорослі, а по обіді, вдоволені й ситі, розійшлися по домах до завтра. О дев’ятій ранку всім учням школи мали видаватися посвідчення.

Вдома на Петра чекала радість в особі Марії, що сиділа на порозі. Зайти до хати вона відмовилася, тож присіли на лавку.

- То ти їдеш в Черкаси? – спішила вона пересвідчитися, що написане ним у записці правда. – А я мушу їхати до Голикового молодшого брата в Одесу. Написав, що влаштує мене на хорошу роботу, а мешкатиму або в нього, або в гуртожитку… Чого ти зблід? Петрусю, дурненький, я ж люблю тепер тільки тебе і нікого більше, ось хрест святий! – перехрестилася дівчина щиро. – Не заходжу до тебе, бо боюся Голика. Як застане нас разом та ще й у хаті, поб’є не лише мене, а й тебе!.. Спишемося через Зіну, я вже з нею домовилася. Тепер так виглядає, що вона тебе любить чи не більше від мене…

- А як Голик перехопить наші листи?

- Його ж ніколи вдень немає вдома. Зіна, одержавши їх, приховає, а при нагоді перешле: твого – мені, а мого – тобі. Якщо у тебе робота хороша з гуртожитком знайдеться, то Зіна обіцяє вислати мені грошей на переїзд… Поцілуй мене гарно, та я вже піду, любий!

- О, тепер ти вже геть умієш цілуватися, тільки чомусь не любиш!

- Люблю, Марусино, все чисте, щире, палке, а не люблю навіть з тобою цілуватися після когось, - ледь не плакав Янчук, пригадавши, як якогось вечора вислідив її із Сергієм Пшенишним біля мосту.

- Дурненький, я люблю тільки тебе! Та й Зіна мені радить не зраджувати тобі нізащо!

- Передай Зіні мою подяку за ту пораду… Обіцяти, що швидко знайду тобі роботу з гуртожитком, не буду, бо не відаю, де сам житиму.

- Дякую тобі за те, що ти такий чесний зі мною! Дай я тебе ще раз поцілую! – вп’ялася вона в хлопцеві вуста. – Завтра у школі побачимось, - гукнула вже з віддалі.

Янчук ще довго відчував солонець її поцілунку на губах і доторк її тугих грудей під сорочкою, її струнка й гарна постать стояла перед його очима, її коси йому п’янко пахли – без неї темнів для нього увесь світ… Не пішов до хати, а побрів до столяра замовити собі чемодан, як надумав ще дорогою з їдальні.

- Чемодан? Щоб добрий, гарний і з легкого дерева був, треба і часу, і хисту, й матеріалу докласти! Навіть для тебе трояка коштуватиме. В мене є ось, але він і завеликий для тебе, і дорожчий, - витяг дядько з-під верстата добротну валізу з квітами по боках.

- Мені б меншого…

- Те ж і я говорю!

- Може, й пофарбуєте?

- Хіба сірою фарбою, бо іншої не маю.

- Гаразд, дядьку, хай буде сірою, а коли мені прийти?

- Та через три дні й приходи, але з грошима!

- Бувайте! Та зробіть його легким і гарним, будь ласка!

- Авжеж!

Вдома в його уяву знову закралася дівчина, заквапилося його серце, заплакала душа. Дочекавшись розважальників, він доручив їм доглядати хату, поки не вернеться, і пішов до Тясмину. “Нещира зі мною Марія, - думав, сидячи на вербі. – Ненадійна вона, бо дуже красива й зіпсована цілунками і запобіганнями хлопців. А я – жебрак, хоч і пишу їй хороші вірші, мабуть, оцінені Зіною.” З тим вернувся додому і ще довго сидів на лавці, слухаючи пісні молоді. З тим і спати ліг, як усі розійшлися, та не спалося – палив цигарку за цигаркою, дивлячись на темні вікна Голикової хати, аж до молочного світанкового туману…

- Тато мене наскубли за вуха і попалили посвідчення, як дізналися, - шепнув замість вітання Дмитро Янчукові. – За тебе я їм не сказав, то бережи, пригодяться!

Невиспаний слухав Петро напучення директора, виступи вчителів, подяку від учнів, виголошену Вадиком Підопригорою, а бачив лише Марію, хоч і не дивився на неї. Усім були роздані посвідчення, в тому числі і їм із Дмитром, що потерпали від скоєного і навіть боялися. Додому Марію повів Сергій Пшенишний, і Янчук навмисне відстав від них, вирішивши, що він не заговорить із дівчиною, поки вона сама того не захоче.

Отримавши посвідчення, Петро відчув, що в ньому ніби щось обірвалося, що він такий самотній, як ніколи. Сліз не було, але душа його волала плачно. Поспішив до горбиків матері й Гриця в село, нагорнув піску, плачучи вже вголос, за сльозами не бачачи світу. Вернувся додому аж увечері, з’їв куплених у буфеті пряників, запив водою, закрив на колодки двері, затягнув занавісками віконця і завалився спати, як після похмілля.

Наступного дня його розбудили Вадик Підопригора і Сергій Пшенишний. Перший приніс йому від Марти Давидівни переломлену надвоє перепічку, помазану всередині олією, а Сергій – торбинку тютюну-бакуну, звичайно, вкраденого в батька. Петро снідав, граючи з хлопцями в карти і розпитуючи, куди думають податися тепер. Вияснилось, що Вадик їде вчитися на робфаці при Харківському інституті народної освіти, а Сергій – в Одеську морську школу. “Змовилися з Марією! – з болем здогадався Янчук. – Сергій поїде наступного тижня, щоб заздалегідь знайти їй там роботу з гуртожитком. А вона, казала ж, – через місяць.” Пізніше надійшов Дмитро з вузликом чистої і випрасуваної своєї білизни – дядько Левко наказав йому віддати її Петрові, бо ж їде до Харкова у військову артилерійську школу, а там повне обмундирування і їжі достатньо, правда, дисципліна залізна і відпусток до року не дають.

За пропозицією Дмитра хлопці пішли на цвинтар, що на горі, де у всіх, крім Вадика, були гробки родичів. Янчук, вирвавши бур’ян на дідовій і бабиній могилках, навідав ще й тітчину Домашчину, дядькову Пилипову та Петрикову. Попрощалися і з Байдиною каланчею, що стояла із забитими навхрест дверима і вікном.

Пообідали хлопці вчотирьох у їдальні за Петрів рахунок. Додому він знову взяв пряників, але надалі вирішив купувати лише чорний хліб. Підвечір столяр сам приніс йому чемодан, та такий доладний, що Янчук і повірити не міг, та ще й відмовився взяти з нього плату, бо колись заборгував батькові.

- Хай тобі буде дарунок від мене, хлопче, грошей не візьму, не хочу брати гріх на душу!

Мала то була вигода, а радості хлюпнула в душу хлопцеві чимало, адже за трояка можна було і п’ять днів прожити неголодно, а ще як заощаджувати…

Чемодан був пофарбований і навіть полакований, мав замочка з ключиком, був легкий, мав ремінну ручку, що аж рипіла. Хлопець поклав до нього три книжки і загальний зшиток із віршами, а зверху прикрив Дмитриковою білизною та подарованим колись костюмом. По всьому вирішив попросити в тітки Уляни великого казана для прання і золення.

- Чого ж не дати?.. То кажеш, учитися будеш в Черкасах? А чим житимеш?

- Поступлю десь там на роботу. Може, вартовим…

- Так тебе там і ждуть щось вартувати!.. Штани он брудні й порвані, та й сорочка… А треба ж мати щось для підміни.

- В мене є новий костюм, та завеликий. Від Дмитрика маю дві пари полотняної білизни, теж великуваті…

- Неси казана додому і вертайся з отими підштанками, хай побачу.

Янчук миттю збігав, не відаючи, для чого вони жінці.

- Вони ще й задовгі. Оце удача! Я їх тобі розкльошу від колін, пофарбую в бузині, матимеш штани на заміну, а ці, що на тобі, – полатаю на машині, як переодягнешся й випереш їх разом із сорочкою.

Вже третього дня Петро все переправ, виварив, відбілив у хлорці і віддав свій рваний одяг Уляні, яка пообіцяла принести його, як доведе до ладу.

Якось підвечір до Янчука прийшла з кошиком шевцева Горпина.

- Слава Богу, що ще застала, - привіталась вона. – Ми з батьком даруємо тобі трохи їжі, - викладала вона з кошика на стіл усілякий харч. – Треба ж тобі із отакої великої родини хоч одному вирости і на ноги стати. Дарує тобі п’ятірку ось і Дарка, Тодосева наречена. Зичить тобі щастя, як рідному. Їдь, хлопче, навіть на колінах повзи, щоб вирватись із нашої нужди та горя, бо тут пропадеш: у Хорунжої із Голиком якісь чвари почалися, Перцев тепер, хоч і замісник їй, фактично головує там, - додала вона.

Янчук сховав принос, підвечеряв і довго в темноті чипів над віконцем, наглядаючи за Голиковою хатою. Ніч була й місячна, й зоряна, спати хлопцеві не хотілося, тож палив цигарки і нудьгував, поки випадково не угледів чиюсь постать, що зайшла до тартака, а упізнавши в ній Голика, мало не обімлів. Грюкіт у двері аж налякав його, та мусів відкрити і впустити нахабу, спершу засвітивши каганця.

- Ти ще досі не вибрався? – змірив Петра поглядом непроханий гість.

- А куди я мав вибиратися? – заїкнувся Янчук.

- Куди хочеш, але щоб тобою і не смерділо тут після неділі! – аж губи засмикалися в міліціонера.

- Я тут живу і обслуговую читальню за дорученням завкомунгоспом, отож, його розпорядження і буде мені законом. Треба ж комусь передати і читальню, і газети, й інвентар та ключі…

Голик помовчав, сопучи, плюнув на підлогу і пішов у сіни: “Я тобі все сказав! Ясно тобі?”

- Та куди вже ясніше!

- Твій батько реабілітований незаконно!

- А я яке маю до того відношення?

- Родини саботажників і ворогів народу відпроваджуються до Сибіру, а такі, як ти, - у виправні колонії!

- А хіба я чимось провинився? Та й батько мій – реабілітований!

- Поговори мені! – ще раз плюнув Голик і, гримнувши дверима, вийшов.

Янчук погасив каганця і провів нахабця очима аж до його хати. Страх у його душі не вщухав ще довго, але Петро втішався тим, що вів себе гідно, не показавши того страху негідникові. Все ще сидячи біля вікна, він раптом помітив, наче встрелений, постаті Сергія з Марією, що йшли від Тясмину, і прямо осатанів від побаченого: засвітив світло, нервово заходив по хаті, кинувся писати й рвати записки! “Я хворий Марією!” – усвідомив раптом, а зрозумівши, на одному диханні написав їй вірша:

“Я терпіти не маю більш змоги!

Хай повійність твій шал рознесе!

Над очима хай виростуть роги!

Будь ти проклята! Досить! Усе!”

Наступного дня, невиспаний, Петро пройшов мимо Голикової хати, постояв якийсь час за дворами, вернувся і невпоміт, як йому здавалося, вкинув листок із тою віршованою строфою до поштової скриньки. В ньому вже не було вчорашнього шаленства, йому навіть було шкода дівчини, яку Голик напевне побив, як прийшла пізно. Зі свого вікна він продовжував наглядати за сусідньою хатою, а коли побачив у хвіртці Марію – гарну, веселу і зовсім не биту, мимоволі насторожився. Марія взяла зі скриньки його записку, прочитала одразу і потім ще раз.

“Не подобається тобі правда?! Маєш її! Крутихвістка і повія!” – уже без злоби й помсти подумав Янчук, закрив хату і пішов берегом до їдальні. Снідав-обідав, не поспішаючи, довго сидів на лавочці коло мосту, поки врешті не вирішив піти до міськкомунгоспу і сповістити, що у вівторок від’їжджає, тож має комусь передати інвентар і ключі від читальні.

Додому вернувся увечері, взявся підмітати і собі на радість побачив у ґанку на підлозі під лавочкою складені вдвоє два листки із зошита в клітинку, густо списані Маріїним почерком. Волала “ради Бога” пробачити її, ганьбила себе за легковажність, запевняла, що тільки його любить. Писала, що віршем зовсім не ображена, що й Зіні він сподобався, що рима в ньому неабияка, а це ознака таланту. Називала коханим і запрошувала, як Голики поснуть, піти разом у берег Тясмина, щоб попрощатися. В кінці вказувала адресу в Одесі, де вона мешкатиме, виїжджаючи вже післязавтра. Останні слова її були для Петра ударом в серце, адже знав, що і Сергій Пшенишний їхатиме саме післязавтра.

Зустрілися майже опівночі, як місяць уже хилився на захід. Зорі на небі були якісь ніби яскравіші, ніж звичайно, води Тясмина - незворушні, як зачакловані, - ніби й не текли зовсім, цвіркуни в травах, як ніколи голосно, сікли ніч, десь аж у діброві не вгавав соловейко. Верба, до якої його мовчки привела Марія, похилила стовбур і купалася віттям у воді, якісь птахи били крильми в її галуззі.

- Зіпремося на вербу, Петрусю, вона, як лава, - потягла Марія мовчазного від щастя хлопця. – Хочу бути коло тебе близько-близько! Ось так! Розкуйся, запалися і не соромся! – притуляла вона замком рук Янчука до себе. – Ти мовби боїшся мене, а ми ж прощаємося! Ну, скажи щось!

- Не люблю цілувати тебе після когось! – відчуваючи тіло дівчини, розгублений Петро був готовий на все.

- Чи мене убавилось від того, коханий?

- Від чого?

- Ну, від отого давнього цілунка приставальника, який тобі вдалося підгледіти і який ти мені не можеш простити.

- Я не один бачив і навіть недавно, а скільки таких, що не бачив! – млів хлопець від муки блаженства.

- Марниця! Я згораю від кохання до тебе! – впилася Марія в його вуста палючим лоскотом. – Хух! Це мене Зіна навчила так цілуватися, ти не подумай. Це ж я упросила Зіну, щоб вона приспала Голика, і вилізла через вікно, щоб із тобою побачитися, і бігла сюди, мов ошаліла, і хочу, як забажаєш, бути близькою з тобою! – знову цілувала дівчина Петра. – Цілуй, цілуй! Сам же присилав мені Олесеве “Більш молодість не буде!” Ще трохи! Ще! – задихалася. – А ти дужий і вже дорослий, тільки, чую, любиш мене душею, а я тебе – і тілом усим!

- Спочиньмо трохи, поговорімо, - втрачав Петро розум, вириваючись із Маріїних обіймів.

- Адресу маєш, то пиши мені, а коли що, пиши Зіні, вона залюблена в тебе, як і я, аж до ревнощів. Любила хлопця, як ангела, а цей депеушник Голик витрясав лишки хліба в селі, побачив її і сказав матері, що у нас не викачуватимуть, якщо віддасть Зіну за нього, розвідного. Відмовила, то арештував батька нашого, збив до невпізнання і повісив на шнурові, об’явивши, що тато сами повісилися, а Зіну підстеріг у лісі з грибами, побив і гвалтував кілька разів підряд, аж поки вона не втратила свідомість, - зажурено розповіла Марія історію сестри.

- Чому ж Зіна не уб’є його, не піде в окружне ДПУ і не розповість там цього жаху, вона ж старша від тебе й розумніша?!

- Яка старша?! Близнята ми з нею! Позаторік вона була, вважай, дитиною, - примовкла на мить, щось пригадуючи, Марія. – Її наречений пішов у Яр, як дізнався, то застрелив його Голик, як холодноярця. Ходила вона у окружком до якихось Левковича й Ленського зі скаргою, то арештували її, а на другий день Голик забрав Зіну, ніби вирятував, а виявилось, уже вагітну.

- Чого ж у них дітей досі немає? – плакав у душі хлопець.

- Не бажає вона мати дітей від ката, то ведмедівський фельдшер поміг їй скинути дитя, а після того вона не вагітніє. У Голика вже троє байстрят є!

- То у вас хлібовикачки тоді не робили?

- Для виду робили, але забирали марницю, бо керував тим Голик. Ми не голодували так, як інші, - щось не домовляла Марія.

- Убийте його вдвох!

- Каторга ж буде! Нікому ж за нас заступитися, матір і ще двох сестер постріляють! Мати з плачем просять Зіну терпіти. Скажу тобі більше, коханий Петрусю! Голик і мене хотів згвалтувати: раз, як Зіна була у медпункті, три ночі, а вдруге, як вона приїжджала в село сапати грядку, а я на ті дні мусила жити в нього на його вимогу до матері. Бився зі мною смертельно, я йому надірвала вухо і здавила ще дещо, як товкся по мені, і перший раз утекла. А вдруге передбачливо заготовила сокиру, то схопила її, а як він вискочив у сіни, накинула на двері гака, - тихо заплакала дівчина. – Ні, не думай! Він мене не взяв і не візьме, я сильна! Моя поїздка від нього, як і твоя – наш рятунок! Любить він мене, тому й тебе ненавидить по-звіриному! – змовкла, зітхнувши. – Батька Андрієм звали, то пиши Андріївні на конверті, - шморгнула носом, уже заспокоєна. – Буде робота і гуртожиток, то напиши мені і я приїду. Не думай, тягарем тобі не буду, ще й у помочі стану зарібками, поки вчитимешся. Бачу, ти свідомо не йдеш зі мною на близькість. Зіна мені також наказує не спокушати тебе, я її слухаю, а сама згідна на все. Ти ж такий порядний, надійний, чесний, чемний, аж мені часом не віриться! Таким і будь, любий, завжди!

Ніч клонилася на спадок, Тясмин обкладався білим туманом, соловейки били батогами в діброві, а луни котилися гаєм. Молодята почувалися ніби у райській пущі щастя і блаженства.

- Нерано вже, пора мені додому, то побавимося ще та й розлучимося, може, й надовго, - схиляючись на вербу, знову потягла Марія Петра на себе, аж дух йому забило. – Коханий мій! До побачення! – взяла в руки хлопцеве лице і обціловувала його, вся пашіючи від збудження. – Дорогий мій! Солодкий мій! Люби мене і не забудь! – не відпускала вона хлопця. – А знаєш що? – почала Марія гарячково розстібати кофтину на грудях. – Поцілуй мене!

І поки Янчук обціловував її тугі перса, Марія цілувала йому навіть руки, змушуючи його повірити у її щирість та відданість і забути самого себе. Мліли ще трохи, поки Марія не стала вже збиратися.

- Досить! Мені пора, коханий! Звабливий ти і медовий, як ніхто на світі для мене! Хай ця ніч лишиться для нас обох найкращим спогадом!

- Слова твої, як Божі зерна, палкі й ласкаві! – відхилився Петро від Марії. – Аж у серце западають.

- Твої то слова, коханий! З листів і записок твоїх. Я не лише в тебе закохалася, а й у них. Ми із Зіною кожного дня читаємо їх, як молитви, дивуючись, де ти ті слова береш. Я тих твоїх виразів і зізнань зібрала вже цілий зшиток і ношу їх при собі, - потягла Марія Петра за собою. – Підемо повз твою хату, хай я ще раз побачу ті вікна, в яких виглядала тебе… Тепер – усе. Ти лишайся, а я пішла, бо вже світає! До побачення, коханий мій! – позадкувала вона. – Живи здоровий і в гараздах при успіхах і удачах! – звернулася до нього його ж словами. - Поклади мені на прощання записку в дупло верби, може, забув що сказати, а моя - там буде! – побігла вона додому.

Стоячи на розі, Янчук бачив, як дівчина навшпиньки підійшла до хати, шаснула всередину через відкрите вікно і помахала йому рукою. А як закрила його, то ніби цілий світ за собою зачинила. Дивно, але йому вже не хотілося осуджувати Маріїну похітливу розбещеність. Порівнюючи її інтимну поведінку з вакханаліями “шобли” у гроті, які спостерігав колись, він робив висновок, що похіть, освячена любов’ю, - природна і навіть нормальна. Ніби збагачений таким висновком, хлопець мертвецьки заснув, зашторивши вікна, бо надворі вже брів день.

Геть по обіді його збудила тітка Уляна, ледь достукавшись. Дивилася на нього лукавими очима, усміхаючись.

- Кланяється тобі твоя сусідка Зіна, була тільки-що в неї. Марія також спить, як убита, тож здогадуюсь, що ви прощалися цієї ночі. Молодим молоде й робити, - присіла на лавку, поки Петро вмивався. – Турбуюсь, що чемодан у тебе замалий, а білизни маєш уже чимало, то її б у окреме міща-заплічник скласти, приміром, у чемодан же взяти все інше, - розгорнула на столі вузлика з гарячими оладками. – Це Зіна тобі передала – підкріпись, бо як остигнуть, не такі смачні будуть. І сирове полотно на міща – теж від Зіни. Вона ж мені дозволила пошити тасьму на машині, тій, що твоєї матері була.

- Наша машина у них?! – був явно спантеличений Петро.

- У них, у них… То пошити тобі?

- Пошийте, будь ласка! Не знаю, як вам і дякувати за турботу про мене…

- Пам’яттю та добрим словом… Таки зараз і пошию, поки того нехриста вдома немає, - пішла жінка з хати, геть розчуливши Янчука.

Більше години Петро писав і переписував прощального листа до Марії, переживаючи, що так і не узнав, чим вона правитиметься до тієї Одеси. Надумав собі, що поїде, напевне, як і Сергій, зі Знам’янки, а відтак повезе її кіньми через Чорний ліс сам Голик. Аж страшно йому стало від передчуття лиха!.. Дописавши врешті у додатку до листа, повного запевнень у вірності, що їхнє одруження буде можливим лише при умові збереження дівчиною цноти, він відніс згорнуті трубочкою листки в умовлене місце. Маріїної записки там не знайшов.

Надвечір тітка Уляна принесла йому готовий заплічник, нагадала, щоб не забув попрощатися із дядиною Оксаною та сестрами і перехрестила його на прощання. Хлопець по її відході взявся збирати речі: білизну, ковдру і подушку склав у міща, а книжки, конспекти, зшитки з віршами і вирізки з місцевої газети лишив у чемодані.

За цим заняттям Янчука застав Рома Дорошенко, що на прощання приніс йому торбинку тютюну. Порадившись, хлопці вирішили, як стемніє, крадькома натрусити Петрові на дорогу дорошенківських груш. “Операція” вдалася: поки Роман стояв “на цирлах”, Янчук назбирав цілий чемодан запахущих “дуль”. Прощалися друзі на мосту довго, ласуючи краденими грушами, домовляючись про переписку і продовження дружби через три роки, коли Роман приїде в Черкаси вчитися в інституті.

Додому Петро пішов берегом мимо учорашньої верби, щоб забрати з її дупла Маріїного листа, а вже маючи його в руках, понісся стрімголов до своєї кімнатки, щоб швидше прочитати. Завішуючи своє віконце, Янчук мимоволі зауважив, що в Голика яскраво горіли всі вікна. Запаливши каганчика, хлопець узявся до заплямленого сльозами Маріїного листа. Перечитав раз і вдруге всі чотири сторінки, зупинився на окремих місцях, де були клятви у вірності й палкості, найбільше вражаючись тим, що було дописано в кінці: “Все життя, мабуть, буду шкодувати й плакати, що ти був упертим, а я нерішучою, бо ж їхатиму до Знам’янки із катом і бандитом, і все може статися, але боронитимуся до смерти! Така, мабуть, наша доля, як отих «Мандрівних зірок», що ти давав мені читати…”

Щирість Маріїна розчулила хлопця, а її висновок аж нажахав! Тепер тільки Сергій, подумалося, якби хотів, міг би врятувати дівчину, засівши в Чорному лісі. Лишалося вірити у Маріїні запевнення: “Я дужа! Буду вірною тобі і недоторканною! Цнота тіла мого – тільки твоя, коханий мій!” З тим і заснув…

Поснідав Янчук наступного ранку шматком черствого хліба і грушами, невиспаним пішов до лікарні за довідкою для вступу на робфак, а як вернувся, застав на цямрині колодязя Петра Овдійовича. Учитель лише заглянув до нього в кухоньку, поговорити ж захотів у читальні.

- Хотів тобі дещо сказати напутнє, та бере мене сумнів, чи варто, - ожурливо почав учитель свою мову. – Воювали ми разом із твоїм батьком у Чигиринському полку червоних козаків, а тепер пошиті в дурні, як і мільйони наших людей. Не послухалися були есерів, самостійників, незалежників, боротьбистів і укапістів, то й знищують тепер нас до пня в червоній імперії. Мусиш закарбувати і запам’ятати все, що я тобі говорю, бо хто ще тобі щиро скаже! Сховай від світу почуте за сім замків у самому серці – говорю це тобі і від імені твого батька! – примовк на мить. – Не кажу про жовтневу революцію, то був, фактично, лише переворот. По лютневій вже революції не були ми людяними, а, наслідуючи здичавіло-хижих білогвардійських солдатів – лютих звірів, убивали й калічили все на своєму шляху, гвалтуючи жінок і дівчат, намагаючись чесно виконувати накази наших сліпих командирів і комісарів, яких сьогодні вже майже не лишилося в живих. Були ми нерозривними з нашими братами-росіянами, а вони або розбрелися по домівках, як брати, або лишилися в нас, як переможці й визволителі, а фактично, як окупанти, будучи підсилені такими ж агресивними продзагонівцями та всілякими неробами-чекістами, для спасіння нової імперії під комуністичною вивіскою, - примовк на мить Жабко. – У 18-му я став членом КПУ, було тоді нас, українців, всього три з чимось відсотки при п’ятдесят чотирьох відсотках росіян і чотирнадцятьох – євреїв. Отож, при такій мізерній чисельності ми не були представниками свого народу, а лише каталізаторами для отих агресивних росіян! ЦК РКП(б) тоді вже дав згоду на створення КПУ, як своєї складової частини, тільки з тактичних міркувань дозволивши нам об’явити її у пресі незалежною, бо імперію вже при Ленінові було поставлено на царські колеса, - примовк учитель, оглядаючи портрети на стінах. – Вже сьогодні національно-російська зверхність, чванство, пихатість, якщо не зважати на їх позитивно-теревенне забарвлення, є невігласно-держимордними, розбійно-гвалтівними і нахрапно-насильницькими для нашого трудового народу. Коли отак же ітиме й далі, то вам жити буде гірше, ніж нам при царатові. Адже відроджуються ті ж давнішньо-царські стовпові дворяни із партквитками і необмеженими повноваженнями, для яких закони – не закони і при яких нероби-ледарі з-поміж наших представників є лише яничарами-свавільниками… Не дивись ти з вірою на отой плакат над Леніним “Вся влада – Радам!” – продовжив Жабко. – Всі ці написи, газетні твердження, плакати, книжки, особливо ті, що їх пропагує партія, в дійсності брехливі й імперські, а вождь – гірший від найгіршого царя! Влада у нас уже не у Рад, а в руках репресорів-насильників, казнокрадів, блудословів і нероб та холуїв! У так званій нашій республіці панує все лише антиукраїнське, розкладницьке і розвальне, рядові члени партії тільки для вигляду та на папері комуністи, а українізація – це націоналізм! Комуністи нищаться членами… Чому тобі про все це говорю, - скрушно глянув учитель на Петра, - щоб знав, бо чим далі, тим менше тобі удаватиметься те чути. Будь собі на умі, як кажуть старі люди. Вчись усьому із усіх сил. Спіши, не поспішаючи, коли це не на пароплав-потяг, чи не на поміч смертному, - піднявся з лавиці, щоб іти. – Будь мудрим і розсудливим і не суди, то не будеш осудженим. Хай щастить тобі в житті! – сказав на прощання, і здивувавши, і засмутивши, і збентеживши та спантеличивши хлопця своїм приходом.

Випровадивши учителя, Петро, підобідуючи сухими галетами з водою, вирішив збігати попрощатися з дядьком-шевцем і з дядиною й сестрами. Горбатий швець був удома сам, чоботарив. Вислухавши подяку хлопця за приязнь, він розчулився і подарував Янчукові п’ять карбованців на дорогу. А дядина Оксана, коли він, двічі повторивши, що має йти, таки чогось чекав, подарувала йому житню хлібину і шматок козиного сиру, завернувши їх у полотняний рушник.

- Щасти тобі з води й роси, сину! Хочемо тобі допомогти, та не можемо! Животіємо ж, віддаючи позику державі, - заплакала дядина вже у хвіртці, з дівчатами проводжаючи його.

По дорозі додому Янчук зайшов у їдальню, щоб купити кілограм сухих цвілуватих галет, і, не стримавшись, пополуднував там.

Надвечір’я було чарівним, згасаючий день – тепло-парким, знайомі й рідні околи, якщо дивитися з мосту, заворожували, а полога верба над водою, яку можна було розгледіти з далини, манила Петра райським спогадом. Тож вирішив сьогодні не спати, щоб прослідкувати, як виїдуть у дорогу Марія з Голиком, бо жив лише нею, де б не був і що б не робив. Вдома витяг з-під ліжка чемоданчик, надібрав запашних груш рівно стільки, щоб помістилися дарунок дядини й галети, і вдоволено закрив його, втішений тим, що при ощадливості на перший час він буде забезпечений і одягом, і харчем. В хаті-читальні був вихідний день, і хлопець мимоволі пожалкував, що не матиме змоги скоротити вечір забавами. Та раптом скрипнули двері, і у сінях Янчук побачив Арсена Кузьмовича Тарана.

- Надумав навідати тебе, бо чув, що завтра від’їжджаєш у Черкаси, - світив сильними шкельцями окуляр учитель, переступаючи поріг кухоньки. – Он як ти живеш! – оглянув помешкання. – І в путь уже зготувався? – забачив рюкзака-заплічника.

- Присядьте, Арсене Кузьмовичу! – підставив хлопець стільця учителеві. – Вже зготувався, бо ж післязавтра рано думаю вирушати. Кажуть: що раніше подаси документи, то краще.

- То так, напевне, - тепло блищали ледь примружені учителеві очі під товстими кількашаровими шкельцями окуляр. – Подавай, щоб позбутися батькової тіні, - притишив він голос. – Депеушники нас уже майже відкрито причисляють до боротьбистів-ухилістів, тож мусиш скрізь натякати на своє вуличне й комунарське життя – сьогодні це запорука твого успіху. А порятунок твій – у навчанні, поглибленні й розширенні знань… По насильницькій смерті Кострикова-Кірова в Україні спершу Кагановичем, а тепер Постишевим проводиться переслідування всього революційного й антиімперського, навіть серед членів партії під вивіскою чистки. Вже з тиждень наші учителі, вилучивши ряд книжок у шкільній бібліотеці, продовжують робити те саме у міських бібліотеках, знищуючи також настанови й циркуляри, хрестоматії й збірки відродження, - завчено поправив окуляри вчитель. – Триває погром письменників і учених, всіляких патріотів – не менш інтенсивно, ніж раніше. Росте чисельно армія безбатченків, що, не бажаючи жити чесним трудом, як решта їх єдинокровців у Росії, суне до нас у провінцію горе-господарями, експлуататорами й окупантами, знищуючи в нас все, їм противне, і плюндруючи наші скарби, - примовк ненадовго учитель. – В революцію були в нас автономісти, що хотіли мирно жити з Росією, були самостійники, що орієнтувалися на Англію й Францію, потім були гетьманці під орудою Німеччини. Всі згинули в анархії росіян, в розкрадених українських формуваннях, в розділених холодноярській, трипільській, волинській, баштанській, гуляй-пільській та інших республіках! А тим часом марксизм-ленінізм комуністичнішав, заміняв собою Біблію й Євангеліє, богословські книги і священні писання, вклинював у нашу духовність тиранічність віри, роблячи спасителя імперії Леніна – іконою, - протер окуляри хустинкою Артем Кузьмович, схвильовано задихавши.

- То росіяни нам – вороги? – не второпав хлопець.

- Трудівники – не вороги, а от пособники комісарів, уповноважених, спецзагонівців, армійців, депеушників – ці вороги, бо поволі собою насичують нашу громадськість і розчиняють її єдність, нав’язують переконання, що все великоросійське, - хоч насправді награбоване й присвоєне за віки, - споконвіку їхнє і неперевершено найкраще, як взірець для всіх інших, без якого світ згине, пропаде й щезне. Адже сьогодні їхній божественній бовваності й іконності вже зась і заперечити, бо непростимо гріховний навіть найменший сумнів, не те що невизнання, заперечення чи протидокази. Їх твердження продиктовані протягом віків вустами царату-гнобителя, а повторені стожди рабами первопрестольного вождизму, які не знають нічого справжнього, як не знали їх батьки та діди... Кажу це все тобі, щоб навчаючись, доходив істини сам, був критичним до почутого на уроках, розпізнавав людей не зі слів, а з їхніх дій… Шалений наступ теперішніх так званих робітничо-селянських владарів на українізацію, робітництво і особливо селянство, як хребта нашого народоіснування; трощівне повернення їх через тсози, кооперації, артілі, колгоспи до куди гіршого, ніж колись царсько-поміщицьке, повного закріпачення; всеусуспільнення і обезвласнення всього і вся в самодурну, капіталістично-імперську, невігласно-свавільну державність поведе нас до руїни й смерті! – ледь не плакав Арсен Кузьмович. – Беззаконні арешти, суди, розстріли та залякування урядом-злочинцем під іконним за традицією богом-вождем; розгули його поплічників – чекістів, а тепер депеушників, для яких беззаконня стало законом; цензура і знищення навіть слідів науки та творчості – основи нашого відродження; суцільна реакційна військовізація, масова піонерізація і комсомолізація – шлях до подальшої агресивності і режимності імперії; все це - її засади до створення і зміцнення сил так званої світової революції на землі під скіпетром Комінтерну… Затям собі все почуте, як заповіт мій. Нас, може, вже й не буде, а ти та твої одночасці, якось, може, й виживуть… - надовго замовк Арсен Кузьмович.

Мовчав і Петро, роздумуючи, чому то і вчорашній його гість, і сьогоднішній оповідають йому про “високі матерії”, наголошуючи на імперії і помилках батьків. Було і приємно від уваги дорослих, і пантеличився від їх застережних оповідей.

- На робфак, здається, зачисляють одразу, бо навчання там із серпня, а в технікуми – пізніше, бо починають з вересня, - заговорив учитель про близьке Янчукові. – Тягнеться вишкіл на робфаці, а пізніше в інституті довше, ніж у технікумі, зате знання там дають ширші й глибші, то дивись, зваж і розберись, куди тобі краще йти. По закінченні технікуму теж можна вступити на вечірні та заочні відділення інституту, працюючи за фахом... Орієнтуйся на рідну мову й літературу, у тебе до них більше хисту. Шануй мову, як мій тобі заповіт, бо вона – кістяк народу нашого, - підвівся учитель, щоб іти. – Ти пароплавом думаєш добиратися? – спитав уже в сінях.

- Думаю, Дніпропетровським пароплавом, квиток на палубу карбованець з четвертю коштує, в Бужині він буде о першій годині дня.

- Ще встигнеш виспатися і здати хату-читальню. Ти ж попередив?

- Написав заяву на ім’я завкомунгоспом. Обіцяли завтра зранку когось прислати.

- Завкомунгоспом – чоловік слівний, то пришле, - сказав Арсен Кузьмович уже під ґанком. – Піду я… Хай тобі таланить у подальшому, - потис він Петрові руку по-дорослому і, поправивши окуляри, швидко пішов у берег Тясмину…

В очікуваній напрузі ночі таки дочекався Янчук світанку і приїзду до Голика підводи, впряженої воднокінь, з машталіром. Зрадів страшенно, що Марії в путі нічого не загрожує, адже їхатиме не сам-на-сам з Голиком. Плакала його душа, як нарешті всілися, виїхали поспіхом із двору і повернули до мосту. Наглядав за ними із-за старого товстого явора, аж поки підвода не зникла у закруті вулиці. Заспокоєний, спав потім довго, міцно й непросипно аж до обіду.

Після сну почуття втоми, спустошеності, відірваності та журливої осамотненості не полишали хлопця. З’ївши окраєць хліба із козиним сиром та пару галет із водою, і чекаючи на товариша, що мав прийти підвечір за посудом, Петро взяв мандоліну та й почав плачно награвати “Марусино, серце” і “Ніч яка місячна”, чередуючи їх, аж поки не надійшов з кошиками мовчазний Дмитро.

Сумовито привітавшись, товариші склали в кошики посуд, якого в Янчука виявилося чимало, погомоніли, дочекавшись забавників, що прийшли до хати-читальні, і розійшлися, попрощавшись аж коло мосту і домовившись списатися через дядька Левка, як влаштуються, і зустрітися обов’язково через рік.

Наступного ранку Петро передав прибиральниці із міськкомунгоспу інвентар, музінструменти, газети та журнали за описом і ключі від хати-читальні. Було йому боляче, бо втрачав узаконений свій куточок під дахом, у якому, окрім нужди й злигоднів, зазнав і справжнього палкого кохання! Це тут він скінчив на “дуже добре” сім класів; вивчив і полюбив сотні пісень і навчився їх награвати на мандоліні й гітарі; щасливо придбав аж три посвідчення про освіту, довідку від райвику про сприяння йому, як комунарові, а ще - чемодан, рюкзак і гроші…

Разом із документами і лікарською довідкою Янчук незграбно зашив гроші у ворочок, лишивши собі на дорогу і перший тиждень лише п’ять карбованців, завісив той ворочок тасьмою на шиї і опустив аж під пояс штанів на череві. Дорогу до Бужина долав ще прохолодою, а на причалі і на палубі уже смажило його сонце. Пасажирами виявилися, в основному, абітурієнти-десятигрупники, які, тільки-но пароплав із криком рушив від берега, підобідавши хто-чим, втупилися у конспекти та книжки або, згуртувавшись у групки, завели голосні читання. Петро мовчки став пообіч, прислухаючись до незнайомого матеріалу. Знайшов він на палубі і кількох ровесників, але й від них тримався осторонь, бо дуже соромився своїх підштаників-штанів і латаних-перелатаних черевиків…

Отак їхав Янчук у прийдні – підготовленим і на перший час забезпеченим, і туга за рідним містом і Марією не полишала його. Кухоньку в читальні він згадував, як тиху гавань, а пароплав, що натужно гріб під себе воду і викрикував на пристанях, нагадував йому ковчег Ноя із Біблії. Не на одному з причалів пароплав ненадовго спинявся, відпускав і приймав пасажирів, запрошував купити качани вареної кукурудзи, картоплю в “мундирах”, груші, яблука, сливи, кавуни й дині… Петро на них не дивився, бо мав свої груші, він чарувався, ковзаючи очима по морю бурштинно-росяних трав під снопами проміння, по гладеньких, мов плис, перших отавах, заставлених стрипихатими копицями і стіжками сіна, прислухаючись до розливно-дзвінких співів мантачок по лезах кіс, що грали, як смички на струнах, і до пташиних стоголось, вдихаючи разом із вологістю від води духмянці зел, їхню соковиту кров, їх дух і єство… Пароплав знову рушав у дорогу, лопатячи тугі Дніпрові води і творячи із їх пороху-пилу веселку під сонцем… Попереду Янчука чекали Черкаси і – прийдні…