У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший

Секція 13. У злиднях і злигоднях

Петрові Янчукові по довгій, аж так розтягнутій у часі дорозі до рідного міста серед степів, байраків та перелісків приємно згадувати відтинок просвітно прожитого ним часу, в який не судилося йому вмерти, хоч усе невблаганно вело до того. Вижив сам і побачив врятованих людей та їх творіння, перейшовши Верещаки, Вершеці і Стецівку, від якої вже рукою подати до Чигирина. Шлях в’юниться, підскакує на горбища, темносірою крайкою пірнає в долини, ожурливлює його жайворовим співом згори, клечає дібровами. Коли б не спогади про кишла, що встають у пам’яті і підкошують ноги жахом, огидою, підлотами, брудом і сороміцтвом, небо над ним було б нетьмарним і журкотливий жайвір у ньому не змовкав би.

Мимоволі згадується, як бився й він для вивчення прийомів та для розваги перед паханами з хіляями й фраєрами за оту хахлячку Олитку, яку по черзі гвалтували жмурі, сявки та шкети, тримаючи фасон, до втрати нею свідомості, наслідуючи законників, за їхнім наказом і під їх наглядом. Ті остогидливі оргії, як не гнав їх від себе, вставали в пам’яті і переслідували його кайфами і чувихами, розпустою і смертями, кліщеннями, корченнями, завиваннями, гиканнями, гарцюваннями, як навіжених, дівчат під паханами. Недарма він вирішив тоді тікати якнайшвидше і якнайдалі! Адже побачив навіч, власними очима два світи, прочувши та пізнавши їх, як явища. Світ тяжкої праці й творення і світ паразитичного, ситого утриманства та нищення й плюндрування всього людського. Не лежала в нього душа до отого матюкового світу, як не лежатиме ніколи після всього пережитого й перенесеного...

Уже в Стецівці Петра, що набачився всього за мандрувальний понад рік часу і не боявся вже нічого, раптом злякало розп’яття Ісуса на хресті при роздоріжжі і цвинтарі над самотньою криницею із журавлем і прикутим цебром. Злякало так, що мусів спинитися, як перед лихою годиною чи долею, і роздивитися на нього, бозна-ким і коли намальованого, як на якесь забобонне приреченство і передвісну прикмету йому на подальше, про яке все менше мав уяву, чим ближче підходив. Те розп’яття було ніби позачасовим і позасмисловим, ніби безглуздям і нісенітницею, але ж дивувало фактом свого збереження отут над криницею.

Випив застійної і затхлої холодної води, витягши її цебром із криниці, втерся рукавом, хоч мав у кишені хустку, випрану Варею, і довго вдивлявся у тьмяні риси розіп’ятого і прицвяхованого Ісуса, чомусь порівнюючи його із батьком, аж поки не второпав, що може зустрітися з ним у рідному місті наяву, а втямивши те, не пішов пришвидшено, оглядаючись в острасі. Усвідомив, що не розп’яття злякало його, вселила жах його подібність до рідного батька і можлива зустріч із ним, якої Петро смертно не хотів допустити.

Стецівка виявилася наполовину вимерлою, проте якась жінка впустила його на ніч до хати, дала ночви вимити ноги та навіть пригостила убогим полудником. У неї Янчук побачив цілу в’язку старих газет, які її син, що тепер служив у армії, придбав колись для цигарок. Знічев’я хлопець попросив їх подивитися. Читав на призьбі довго й захоплено, бо були йому цікаві, найпаче тим, що писалося в них про Чигирин та Шевченківський округ. Господиня виявилася місцевою учителькою і нагадала Петрові Марту Давидівну із Вадиком, ще як ті жили у їхньому чуланчикові.

“Про з’їзд жінок-селянок у Чигирині та включення їх у соціалістичне будівництво”, - читав Янчук заголовки, – “Про перейменування села Кирилівки в Шевченкове”, “Про будівництво Буцької ГЕС”, “Про закінчення суцільної колективізації у Шевченківськім окрузі”, “Про реорганізацію Черкаського педтехнікуму в педінститут народної освіти”, “Про відкриття в Черкасах медтехнікуму”, “Про відправку із села Бештечки Жашківського району сорока підвід хліба державі понад план на честь пуску Харківського тракторного заводу”, “Про сімнадцять МТС, що стали до ладу на Черкащині”, “Про п’ятдесятиліття вождя й учителя всіх трудящих товариша Сталіна”, “Сталін і Червона Армія” самого Ворошилова, “Про Вапліте Хвильового”, “Про правий ухил у ВКП(б)”, “Хто-кого”, “Підсумок класової боротьби за побудову соціалізму в одній країні”, “Результати першої п’ятирічки”, “Кобзарі, як запеклі вороги революції та слуги світової буржуазії, і їх захисники в уряді – вороги народу”, “Про кінцеве знищення агентів світового імперіалізму автокефалістів-націоналістів та їх поплічників соціально-ворожих елементів серед куркулів та підкуркульників на чолі із мракобісом Липківським”...

Вже засипаючи, Петро бачив в уяві то розіп’ятого над криницею Ісуса Христа, то сліпого кобзаря Вакулу на Чигиринському базарищі, де йому колись за шеляги доводилось крутити карусель діда Луки. Обидва привиділися йому й уві сні: ніби вів із ними суперечку, доводячи обом, що їхня жертовність не на часі тепер, безглузда при побудові соціалізму й індустріалізації країни. Через оту нісенітницю він проснувся рано і мусів лежати тихо, аж поки господиня не встала, запропонувавши йому помитися та пригостивши сяким-таким сніданком перед подальшою дорогою.

Перетнув нарешті Янчук і лишив позаду віддалі, перейшов яруги, байраки, горбища, гаї, ліси й степи, знову прийняв його до себе Чигирин. Ногами Петро ще відчував, як дошкульну муляву, біль довгих розбитих доріг, грейдерних шляхів, глинистих урвищ, стерень, перекалків тощо, але вже передчував м’якість рідної землі, кожний сяг якої був пуповиною зв’язаний із його дитинством, хай і жаским та мученичим, одначе рідним та найкращим у світі! Немарма кажуть, ріднішого за рідне не буває! Петро в Чигирині! А у природі – погожий і світлий літній заранок. Очі міряють околи, оцінюють красу, смакують велич щастя по вселюдському нещасті у краї. Янчук утямлює, що вернувся він сюди не тим, яким був, а досвідченішим і подорослішалим за час мандрів.

Правда, і Чигирин був інакшим – якимось тихим і задріманим, ніби аж меншим і здрібненим, хоч і вулиці були ті ж самі, і будинки стояли так же, і двори за тинами й парканами, і хатки із садками ніби не змінилися, от тільки люди ходили якісь збайдужілі при зустрічах. Самотиною віє протяжний вітерець вулицями і провулками, в повітрі пахне чебрецем з гори, застояною водою з Тясмину і полином зі степу. Оті запахи чомусь нагадують цвинтар у день Спаса і левади в літі. А сливи, абрикоси, яблука, вишні – Лесю Яремівну, дядькового Левкового Дмитрика, Марту Давидівну із Вадимком, Ромка Дорошенка, діда Дуку з каруселлю, великодні дзвони, кінські ряди на ярмарчищі, циганські балагури і коней обік наметів, спускання на соняхах із гори по мітлиці. Рідне все тут, але вже й чуже, бо дізнався, зайшовши у двір до тітки Дарини й дядька Василя Вертепів, що немає їх серед живих, а їхнє дворище посіли якісь приїжджі “нетутейші” люди.

“Було те все в дійсності, чи лише привиділося мені?” - думав Петро, вибравшись на гору до каланчі та присівши на замшілу лавку, щоб перепочити. Було й не було, як ота колись його хата, тепер без дворища і без будівель, хоч, правда, ще із садками, тільки ніби меншими, ніж були колись. Обійстя рідне з високої гори зовсім не подібне до себе: лелече гніздо на хаті стоїть порожнє, двір - голий і витовчений, паркан подіравлений, а брам зовсім нема. А головне – ганок не там, де був колись, і через це рідна хата ніби не має до нього, Петра Янчука, жодного відношення. Та й дійсно, то ж батькова хата, а з батьком він тепер не хоче мати жодних стосунків!

“Чи ж є хто живий із наших?” – мелькає розпачлива думка у хлопцевій голові, а перед очима проходять вродлива мати, Тодось із Домашкою, Ярися з Лідунею, Таня зі Степанком. Розгубив він їх, лише мамину й Грицеву могилки знає! І від усвідомлення того, що із батьком аж дев’ятеро душ сім’ї, напевно, немає серед живих, млоститься йому душа і докір переповнює його серце. Не може пояснити своє вижиття перед їх пам’яттю, як і перед пам’яттю сонму інших, яких бачив попід тинами і в хатах за свої довгі мандри.

Тільки чебрець пахне так же й досі, тільки каланча стоїть там же, правда, із забитими навхрест дверима, мовчазна й осиротіла, тільки написи на камінні ті ж, що й колись. Петро виполює бур’яни на могилках бабусі й дідуся Притулів, накладаючи їх цілі купи між горбиками, хто-зна й чиїми, без хрестів і будь-яких знаків.

Вражають Петра верхи собору і церков без хрестів. Згори вулиці міста здаються Янчукові вужчими і тихішими, ніби приспаними. Це ними на Великдень он із того собору батько приводив до себе на обід цілі вервечки сліпців, і вони сідали за один стіл, чекали, поки сім’я помолиться і сяде поряд у тісноті. Петро тоді мав наказ від батька прислуговувати за обідом, подавати страви, прибирати тарілки, а потім чемно випроваджати всіх за хвіртку на вулицю.

“Благослови, Боже, і у цей Великдень, у день Різдва Христового, Спаса, Покрови снідь нашу”, - хрестився батько, і всі починали їсти. “Снідь”, як правило, була дуже смачна, але Петро встигав скуштувати її раніше, виклянчивши у матері, а по сусідству із брудними смердючими жебраками вона йому мимоволі верталася “веканням”.

“Тримайся пристойно!” – ніби спокійно, але металевим голосом обзивався, бувало, батько, пронизуючи сина гострими глицями очей, або лупив із усіх сил грушевою ложкою в лоба так, що аж іскри з очей зблискували. Закінчувалося оте хлібосольство, як правило, тим, що старці залишали двір, обдаровані усим зі столу, бажаючи “спасителеві” добра й щастя, а Петро закривав за ними хвіртку і вертався сповістити, що він належно випровадив святих людей.

“Так то ти, негіднику, шануєш Божі заповіді любові до ближнього! – кидав батьків запотиличник хлопця на підлогу, запалюючи іскри в його очах. – Ставай на коліна і проказуй вголос “Вірую во єдиного Бога”, мерзотнику!”

“Боже праведний! – сплескувала руками мати в риданні під дружний плач решти. – Хоч би на честь свята ти заступився за нас, нещасних!”

“І ти хочеш?! Ти завжди хочеш! – хапав він матір за довгу косу і кидав із силою на Петрика. – Нащадила їх, безбожників, сука твоя мати!..”

“Ги-и-и!” – вискливо плакали в один голос дівчатка, притьмом втікаючи до валькірчика, підштовхуючи найменшого Степанка.

“Гадаєш, не знаю, як ти спровадила Тодося? – продовжував батько трястись коло матері. – Коли б не так, і харч на дорогу поклала! – починав він перевзуватися, діставши із шафи свої робочі чоботи. – До чого нас довели ці паскудники-радці?.. Скоро десять літ ношу ось, і як нові! – міняв тему. – І костюм як новий! Матерія і шкіра колись були справжніми, а тепер, я тебе питаю, що? Негідь, хлам, паскудство! І два місяці не поносиш, а воно вже розлізлося по живому! Хіба за таке життя я воював по отих душегубних фронтах до крові?! Чи для себе ми здобували волю і добробут, чи для оцих наїздців тилових пацюків?!” – ховав святкову чумарку, костюм і начищені чоботи до шафи.

А слідом починалося для Петра заведене святе письмо: пливли плином із хлопцевих уст “Золотий вік Ізраеля”, “Ілій і Самуїл”, “Вино і сикер”, “Давид, син Іесея, і цар Саул”, “Хвалькуватий филистимлянин Голіаф і його смерть у поєдинку”, “Будує Давид Єрусалим на горі Сіон”, “Родить Версавія Соломона”, “Стає царем над Ізраілем і Іудеєю син Соломона Ровоам”, “Лишає Соломон світові дві книги: Гада і Нефала”, “Гостить Соломон дуже вродливу й багату царицю Савську”…

Пеклося, горіло вогнем Петрове серце, бо манила його магнітом вулиця і чарівно-прекрасний світ за містом – куди тому Сіонові із його красотами! Кишіла від співу птаства діброва, горіли на сонці і кликали простори Притясминня й луки, літала на базарищних гойдалках молодь, ніби сперечаючись у веселості й святковості, запрошували до себе циганські шатра-намети: дзвеніли скрипками, гуділи бубнами, кликали піснями й танцями, били в небо веселістю, відчайдушністю і волею під виляски батогів і стрясання в’юнких тіл циганок у рясному шатті!.. Янчук від тих спогадів веселішає й ніби здоровішає, згадуючи пережите й перейдене…

Доїдено останнього окрайця хліба із салом і цибулиною із кошелика, подарованого головихою, навіть крихти витрушені. Ні їжі, ні грошей, ні пристанища!.. Правда, має ще добротні черевики і полатану куртку!..

В долині бовваніє дядькова Пилипова хата, і Петро усвідомлює, що треба там шукати своїх серед живих: тітку Оксану та її дівчат. “Ага, он і берег їхній! А там що? Ніби коза припнута пасеться з козеням! Значить, є хтось живий! – радіє подумки. – Як то вони приймуть мене?.. А може і з наших хто вижив? Дядина, напевно, знає, - зводиться і поспішає до двору. – Так і є, живі!” – відкриває хвіртку і заходить у двір.

- Ти, Петрику?! Живий?! Боже великий! Звідки ти взявся? – остовпіло здійнявши руки, зустрічає хлопця дядина Оксана із ошелешеними дівчатками на порозі хати. – Проходь же, сідай на лаву. А виріс як! А змарнів! Чи ще хто із ваших живий? Не знаєш? І ми не відаємо. Гадали, що всі ваші померли, а ти ось живим виявився, то може й ще хто десь вижив, - кинулася дядина до мисничка за чашкою, щоб налити хлопцеві молока з глечика. – Подай, Мариню, хліба братові. Сідай, підснідай, чим Бог послав, та оповідай, де ти був і як вижив.

Петрові неймовірні розповіді тяглися чимало часу, не перериваючись… Янчук утвердився в думці, що із сім’ї серед живих лишився він один, від тітки дізнався, що батько був реабілітований, але в Чигирин не повернувся, що Гармаші: тітка Палажка із дядьком Самійлом, Галею і Васильком – живуть там же у селі, але рідні й знати не бажають, що всі Вертепи померли, що про Лісних, Трикопів і тітку Килину – ні слуху, ні духу.

- Поле наше відібрали... Не живемо, а животіємо, і врятувала нас коза, - розказувала тітка, змарніла, зубожіла, бліда. – Лишила б тебе у себе, але ж бачиш наше життя, то вже якось сам десь влаштовуйся... Варвара тобі може посприяє, як дружна колись матері й батькові...

З тим і лишив їхнє обійстя, попрощавшись. “Якісь рідніші були люди тоді, привітніші й гостинніші, коли навіть дядина зробилася геть іншою”, - подумав Янчук, дорогою згадуючи Варвару Степанівну, Кобзаря, який колись зняв зі шкільного паркану побачену ним об’яву, Марро Юрченка, що втік тоді із ДОПРу, подарувавши йому бубонця...

При згадці про бубонця і точену калатайку, які виконавець при експропріації їхнього майна забрав собі, Петро мимоволі посміхнувся, але й посмурнів, бо тоді ж забрали і його костюм, подарований Тодосем, якого не здогадався одягнути на себе, щоб уберегти, бо наяву побачив матір, що на колінах просила чекістів не виганяти їх із хати. Червона та зелена стрічки на тому бубонцеві воскресили в пам’яті сорочку, яку йому мати вишила червоною й чорною заполоччю і яка зав’язувалась зеленою дідовою Якимовою стрічкою, що чомусь називалася ключкою. Згадався Рябко, що після рідного двору і не торкнувся до їжі, скоро охляв і здох від горя. “Ото вірність у тварин, не людська навіть!” – пронеслася тепла згадка про пса, із яким спав у буді, переховуючись від батькових побоїв. Сплив у пам’яті різнобарвний циганський табір на луках, шарварок грищ, катання на конях, купання в Тясмині Гривкиного Змія та отого приблудного Вітра, що їх він потім побачив під монастирським парканом облізлими й череватими.

Ще один яскравий спогад про табір циган засів у Петровій пам’яті. Був підвечір, вони тоді із циганчуком Васильком каталися на конях за вкрадені у матері кабачки, як від мосту показався додосів-отаманів син Костя в червоній шовковій сорочці, приперезаній уцяцькованим ременем, у чорних штанях і хромових блискучих чоботях, із чорним, як смола, кучерявим чубом. Ішов шляхетно, гордо і ніби втомлено, поки не почувся зойк та вереск у одному з наметів і з нього не вискочила молода вродлива циганка. Миттю всі ігри у таборі й на луці припинились і раптово настала тиша.

До циганки підступив тоді батько, про щось грізно її питаючи, перед Костею, що підійшов ближче і тихо йому заперечував, він тряс кулаком. Врешті обидва опинилися у великому табірному колі. Циганчин батько, викрикнувши щось загрозливе, скидаючи на ходу сорочку, виніс із шатра батога на гнучкому пужалні, всього у вузлах і гудзях. Костеві у цей час хтось подав такого ж, він також скинув сорочку, продовжуючи сперечатись із батьком-додосом, цьвохнув отим батожищем і став на середину кола, страшний, як ніч.

Петро із Васильком спостерігали тоді те страхіття може з годину, поки батько циганочки, весь закривавлений, не упав, як сніп, у мертвій тиші, а Костя, обмивши попасмужені груди й спину із шаплика, не вдягнув сорочку і не пішов із табору геть, роблено насвистуючи щось веселе. Василько тоді шепнув Янчукові, що Костя зрадив Аспазу і покохався із дочкою чигиринського баришника кіньми, Прокоповою Мотрею, яка вміла чарувати навіть циган. Тепер його сміх брав, а тоді він дременув додому переляканий, так і не відкатавшись за свої кабачки. Цигани небаром десь виїхали, лишивши в таборі лише кілька паколів та випалені вогнищами круглі латки попелищ.

В отих подорожніх спогадах Янчук і не зчувся, як опинився коло райвику на лавочці у холодку молодого парку, що підріс і погустішав за час його відсутності. Тут панувала якась заворожена тиша і тут пригадалося Петрові повернення Тодося, побиття ним батька у відповідь на напад, і лайки, яких ніхто від нього не чекав.

“Ви – кат родини, ви – раб нелюдської праці, ви – добровільний каторжник у власних хаті і дворі, ви – звір хижий і лютий, ви – святоша й нелюд одночасно, інших назв ви не заслуговуєте! Будьте прокляті навіки! Хай горить у вас під ногами земля, хай тіло ваше мучиться в корчах!” – і тепер морозом по шкірі пройшло оте братове прокляття. Він вірив, що найстарший брат із Домашкою живі, і дуже хотів того, сподіваючись, що дасть собі раду, відшукавши їх, а ще коли батько дійсно реабілітований...

Правда, згадалося материне пророче: “Схаменися, спинися, то не на добро, сину! Свят-свят, на лихо ж!” Тепер Петро думав, що його власна доля, хоч яка мученича, може й найкраща із усієї родини – він бо живий! “Певне, із отого прокляття все й почалося, Тодосеві прокльони подіяли!” – був він майже переконаний…

Невдалік потопали в бур’янах руїни Богданового Замчища, залишки стін фортеці, коло яких він бував стільки разів, а із-за косогору виднілося крило колись їхнього млина. Бог із ним, хай буде комунівським, хлопцеві його не шкода, а от землі, що її відібрали у них і в дядини Оксани, дуже шкода, адже в комуні шириться безгосподарність, втіленням якої стали для нього колишні їхні коні, покинуті посеред вулиці, як він їх бачив востаннє, або забута Байдина каланча із позабиваними дверима й вікном, що колись славила Великдень і всі свята, а щодень била міщанам години. “Немає матусі! – зітхнув Янчук. – Чи хто вижив із наших? Де їх шукати?..”

Знайомою і аж рідною духмяністю п‘янко пахне чебрець, проривається вітерець із Тясмину, над ним серпаниться і мревиться випарами далеч, а поряд на місці церкви – височенька недавня будівля райвику зі сходинками і чималими вікнами, куди йому радила звернутися Ліза Аврамівна. “Чи тут ще Варвара Степанівна і чи прийме вона мене тепер?” – закралися до свідомості невіра й сумнів.

І знову поринув у спогади... Перед очима постала повінь якоїсь весни. Жаско тоді було дітям і весело, вода тоді вигнала циган із Луки аж на гору, за ніч ледь не досягла моста, а у них у березі накрила калину й лози, підступила до печища і зірвала човна, у криниці ж піднялася так, що й журавля не треба було. Журавля у тепер шкільному дворі йому добре видно звідси, але якого самотнього, ніби осиротілого, схожого на здійняту догори руку у воланні помочі й порятунку! На ньому він колись “поїхав” у криницю в цебрі і вибрався назад – зі смерти до життя. Чи ж для життя? Моторошно хлопцеві від усвідомлення свого становища. “Піду спробую, щоб знати, про що гадати далі, бодай відатиму, на що мені сподіватись, а про що забути”, - рішуче направдяється врешті до сходів райвиківської споруди.

У довгому коридорі двоповерхового будинку вешталася якась жінка, дряпливо підмітаючи якісь папірці, недопалки, лушпайки з насіння під чиєсь “алокання” за високими дверима. Підсмикнувши штани, хлопець, боячись, що ота прибиральниця не допустить його, стукнув у двері і одразу ж відкрив їх.

- Ти до мене? – незадоволено, навіть не дивлячись на Янчука, запитав чоловік, не відповівши на його “добридень”.

- До вас, прохати прийшов, - переступив Петро з ноги на ногу. – Написано “замісник”, то ви ж ним і будете?

- Прохати? Ти – мене? – посміхнувся поблажливо. – Проси, чого лупаєш баньками?! – продовжував переглядати якісь папери.

- Жив я тут… Батько й мати померли разом із братами й сестрами… Тепер у нашій хаті школа. Я також хочу ходити до школи, як почнеться навчання.

- Школа? – зацікавлено примружив очі замісник. – Янчуків ти? Вижив, саботажників вилюдку?

- Діти ж за батьків не відповідають, - згадав підказаний Лізою Аврамівною аргумент прохач. – Жив на вулиці і в колонії, а тепер ось вернувся, - і далі дотримувався поради вчительки.

- Вуркач, значить. Учитися захотів? А більше ти нічого не хочеш?!

- Чого ви так? – знітився Янчук. – Батько ж за революцію воювали з дядьком та іншими у Чигиринському полку червоних козаків, а ви, мабуть, ні, бо молодші…

- Ти тільки подумай! Воно вже знає, хто воював, а хто молодший! – пхукнув той на Петра. – Ану забирайся звідси, поки не викликав міліцію! – погрозливо підвищив голос. – Забирайся швидко, щоб тобою і не смерділо в місті! І чим швидше, тим краще для тебе! Чуєш?! І не появляйся тут ніколи!.. Горпино! – гукнув до прибиральниці в коридор. – Як він без запису і без черги опинився в мене? – грізно спитав жінку, як тільки та стала на порозі. – Де виконавці? А покажи-но турманом дорогу оцьому вилупкові!.. Щоб і сліду твого не було в місті! Чуєш?! – налив він води у шклянку і рвучко випив, випроваджаючи непрошеного гостя грізним поглядом.

Петро ледве встиг попрощатися із замісником, задкуючи з кабінету за молодицею та мимоволі ждучи від неї запотиличника, але, як закрилися двері, зрозумів, що жінка вона мирна, тож забрав свого кошика, схованого за смітницю, і направився було до відкритих на вулицю дверей.

- Ти чий будеш і чого сюди приходив? – спинила його жінка запитанням.

- Янчуків син, Петром звуся, у нашій хаті тепер школа, може чули?

- Янчуків?! Дорошенків?! – аж ніби злякалася жінка. – Де ж ти взявся? Боженьку мій! – скривилося її лице. – Чи ти хоч знаєш, де твої сестра Домка і брат Тодось?

- На якусь Долинську поїхали на підробітки. Більше нічого не знаю.

- На підробітки? – скинула вона сльозу з очей і похитала головою, примовкнувши і оглядаючи хлопця. – Домка, дитино, у мене на руках з голоду сконала, а ще перед тим ранньою весною ми поховали Тодося у одній ямі з іншими долинцями. Їх тоді у нас в Долинській ніхто не ховав, якщо не мали близьких серед живих. Тієї весни наших там стільки вигибло, що жах один! А за Тодосем приходили чекісти, щоб арештувати його, як холодноярця, та трохи не встигли… Отака сім’я пропала! – хитала головою прибиральниця, ледь не плачучи. – А за менших сестер та братика щось знаєш?

- Ліда пропала ще в тридцять другому, Ярися – у тридцять третьому, а решту я лишив живими під двором тітки Дарини та дядька Григора, бо вже не могли іти. Матір ми із дідом Самохом поховали у рядні в селі під бором поряд із Грицем у ще мерзлому піску.

- Про матір я чула. Тітки Дарини, дядька Григора та їхніх дітей також немає серед живих ще з минулої весни. Батько мій хоронили їх, то розказували, а про твоїх братика і сестер не чули, - зітхнула вона. – Зайдемо до нас, це недалеко, я тобі хоч хліба дам, бо ж голодний, певно.

Посеред Горипининої хати сидів підстаркуватий виснажений чоловік і латав дратвою чоботи. Руді кущуваті брови спадали віхтями йому на очі, нависаючи на окуляри, руки його були списані синіми жилами і смоляними пасмами від дратви, сорочка на ньому була грубо налатана на плечах, що горбилися від довгого сидіння зігнувшись.

- Дорошенків? – перепитав він, міряючи Петра здивованим поглядом. – Батько твій із дядьками раз подорожували зі мною на попових конях і волах. Самошедший був, а може ще де й є, але небачено чесний, працьовитий і сумлінний, такого чи й зустрінеш... Дали, бач, йому землю по отому козацтву, трохи дядько Харитін подарував разом із ліском та невартим уже млином, то й став, гаруючи, заможнішим при НЕПові. А то ж сільце було – і для нього, і для інших! Принесло усім смерть у двори, та яку смерть, - Боже-Боже, і діди наші такої не знали!

Рудобровий господар якийсь час мовчав, старанно докінчуючи пришивати латку на передок чобота та спостерігаючи, як хлопець уплітає борщ із мамалигою. Нарешті він старанно потер поробку колодочкою шила по свіжому швові, попльовуючи, і врешті поставив чобота на лаву поряд із другим, полатаним раніше.

- Трохи підкріпився? – кинув він поглядом через старі, зачеплені шнурочками за вуха окуляри. – Отак воно, хлопче, буде трохи веселіше. Треба ж було тобі попасти на отого окаянного пройдисвіта й нелюда замість головихи. Чекай-чекай, вона ж ніби дружила із твоєю матерею, я їх обох пам’ятаю ще сестрами милосердя в лазареті при гетьманстві. До неї тобі треба, тільки до неї! – постукав він долонею по лаві.

- Її, тату, якраз тепер немає в місті, - заперечила дочка Горпина, миючи у коритці посуд. – До Петровського та до Грінька поїхала, казали. Вони тепер переїхали у Київ, бо ж яка з Харкова столиця?!

- Столиця тепер у Києві? – подивовано глянув на дочку господар. – І Хорунжа туди подалася? Треба точно знати, а не кидатися словами на вітер! – нагримав раптом швець на дочку. – Бери хлопця і піди та перевір, чи є вона. Коли є, спершу сама з нею поговори, а як згодиться, тоді вже і його заведи. Та намагайся так попасти, щоб там нікого в неї не було. В Чигирині, хлопче, вона одна тільки й лишилася з наших, всі інші – набрідці, - додав він роздумливо згодом.

- Схожу, тату, - почала чепуритися Горпина коло люстра, вмазаного в стіну, доплітаючи косу. – Тільки її немає, думаю.

- Ти мені менше думай, а більше роби! – знову нагримав господар на дочку. – Думаю, думаю!.. Мало що ти думаєш!.. Кошика свого, хлопче, поки-що лиши в нас, а вже як там щось до чогось дотанцюється, тоді візьмеш, - пом’якшав до гостя, випроваджаючи обох поглядом.

Було вже пообіддя, і сонце припікало шпарко, тож ішли попід будинками в затінках, зустрічаючи лише поодиноких міщан.

- Місто, вважай, вимерло наполовину, через те й людей мало, а ще ж арештували та вивезли скільки, чимало самі повтікали хто-куди, - пояснювала Горпина Петрові причину отого безлюддя. – Як вона є, то може прийме тебе не зразу, тож посидь та отій лавці у холодку, скільки треба буде, - звеліла, як прийшли до райвику. – Краще, щоб отой нелюд тебе не примітив, а то справді викличе міліцію і здасть до безпритульних.

- Я коло моста побуду, звідти двері райвику добре видно. Як вийдете, я зразу ж і прибіжу.

З тим і розійшлися в різні боки: вона збігла східцями до дверей і зникла за ними, а він направився до подіравленого і давнього, аж замшілого при воді рідного мосту, що й досі слугував людям, зв’язуючи обидва береги, переводячи чигиринців на ярмарчище чи одних до других або ж перепускаючи подорожніх, що правилися через місто.

Янчукові той міст здавався живим утіленням минувшини, бо ж за багато років побачив усього чимало. Дубові бруси під ним були між собою плішеними на тиблях, світилися ними і плахи та стояки, і лише подекуди було видно ковані та варені в ковальських горнах клямбри-скоби, що, уп’явшись у дерево, тримали його докупи і додавали йому міці.

Петро, що колись любив стояти на мосту до паморок, тепер зрадів йому, як родичеві. Схилившись на відглянцовані за довгий вік перила, він дивився, як унизу, вилискуючи, поволі пливли тихі води Тясмина, впираючись у берегові круті урвища чи запливаючи в очерети, лопішняки й осоки. Аж ген за верхів’ями піщаних круч, де, кажуть, при Богдані також було місто, показувалися вершинами зелений вільховий гай і діброва. Там колись усією родиною вони збирали на паливо сухостої, різали лозу для кошиків і виривали коріння. Там і тепер, мабуть, як колись, співами пташок заливався окіл, доносячись луками аж сюди у місто. Лівіше стирчав із-за кручі безхрестий верх колись Дівочого монастиря і дзвіниці. Тепер там комуна-радгосп: розкритий навстіж захаращений і порослий бур’янами двір із розкиданим по ньому інвентарем.

Янчук оглянувся на будинок райвику, Горпини не побачив, тож спинився поглядом на тополях по рідній горі, на сірій каланчі й Замчищі, коло яких у свято якось грав людям на бандурі і співав Боровичанський кобзар Остап. Теперішній голий майдан колись був заставлений підводами, худобою, мішками зі збіжжям, гойдалками і каруселлю. Біля отієї он верби, що чомусь значно поменшала, він бачив колись цигана, що водив на люнцюгові ведмедя. А ось там він уперше зустрів отого дідка – справжнього і ніби несправжнього – у кожушку, підперезанім червоним поясом, у червоних чобітках, у шапці. Лице мав поморхле, як у старого, а бороди й знаку не було, на зріст був менший, ніж він тепер, ходив базарищем і виторговував поросят, тикаючи їх пужалном батіжка. Мати називала його калічкою.

“Отам видно верх хати шевця, що подарував мені пастушого валового батога для хльостання і стріляння на луці, а ген за отими хатами у лобуряки Кузьми я виміняв за мед і масло ковзани-снігурі, за які мене батько мало не вбив. Отут я камінчиками із рогатки бив качок і гусей у повінь, а там дах чиєїсь повітки плів із кішкою на ріжку”, - знічев’я згадував Янчук недавнє минуле, відсвіжуючи події спогадно, ніби вони відбулися лише вчора або й не було їх взагалі, а він їх просто вигадав.

“Може ж мене вже чекає тітка Горпина?! – зірвалася в думці тривога. – Сяду під явором он там.” Явір шепчеться і у безвітряну погоду. Бабуся Параска, яка уміла говорити із ним пошепки, запевняла онука, що явір був таким же, як вона була малою, і навіть тоді, як її бабуся була такою. Петрусь тоді бриликом дідовим носив пісок до виходу з Гори, який прокопали попід землею і камінням козаки в татарській та турецькій облозі, щоб дістати з Тясмина води.

Небо над Чигирином світле, чисте, як вимите, далеч серпаниться, спекота рябить в очах, млявість розморює свідомість. Люди проходять зрідка, то байдужі, то заклопотані, але знайомих між ними немає, і від того Янчук зневірюється і розчаровується, ніби він і не в рідному місті. Та раптом, як постріл, як видиво, - перед ним по стежці йде із оберемком свіжого бур’яну дядьків Левків Дмитрик. “Він чи не він? Ні, таки він!”- зводиться в радості Янчук.

- Невже це ти, Петрику?! Живий!.. Ото здорово! А виріс як, і не впізнати! – зраділо підійшов давній товариш до Петра, хлюпнувши йому в груди хвилею тепла.

- Я не так виріс, як ти, і узнати не можна!.. Кролятам несеш чи козі?

- Кролятам. Ніяк не нагодую ненажер, - поклав Дмитрик свій оберемок на лавку і присів поряд. – А ти ж де взявся? – чомусь запнувся хлопець.

Довгенько оповідав Янчук свою історію, хоч і почав якось нехотя. Висповідався, поділив своє горе навпіл отією оповіддю – і настала йому полегша!.. Розмовляли про все і про всіх, але про батька Петрові нічого дізнатися не вдалося. Та все ж тепер він знову мав товариша і дядька, які порадять, як йому жити далі і що робити.

- Говори “до райвиконкому”, - поправив Дмитро Янчука. – Невже до самого голови порадила вчителька? – не ховав подиву товариш.

- Тільки до неї веліла Ліза Аврамівна, а тепер і дід швець наказав тітці Горпині, яка поховала наших Тодося і Домашку в Долинській, до неї ж мене завести. Шкода лише, що ота головиха, кажуть, поїхала до Петровського і Грінька у Київ.

- А Грінько ж хто буде? – заздрив Дмитро обізнаності товариша.

- Мабуть, помічник Петровського.

- Не вік же вона в тому Києві буде. Вернеться, то й сходиш.

- А я вже думала, що ти десь пропав, - зненацька нагодилась Горпина. – Варвара Степанівна буде лише через кілька днів. Погуляй, поки я приберу, та підемо до нас на обід... А це ж чий хлопець?

- Дядьків Левків Коваленків, мій одногрупник Дмитро.

- А ніби старший від тебе?

- Я пішов до школи у сім років, а Петро в шість, - зрадів Дмитро, що в ньому признали старшого. – Може дозволите, щоб ми тепер сходили до нас? – запитав він у молодиці.

- Сходи, Петре, але як не на обід, то хоч на вечерю приходь, - щось обдумувала Горпина. – А може дочекаєшся, у нас пообідаєш, а тоді й підеш?

- Він і у нас пообідає, тітко...

- А ти часом не Софії брат? – уважно глянула на Дмитра.

- Софія – сестра мені.

- Тепер знаю вже, чий ти! Приходь, Петре, на вечерю та на ніч до нас, - сказала, відходячи від хлопців.

- А знаєш, Петре, що я надумав?! – спохопився Дмитро, як жінка віддалилася. – Ти Макара січового лісопильника знаєш? Ну, отого, що по путі до монастиря?

- Де його обійстя, знаю, а самого ні, - не второпав Петро, до чого вів товариш. – Вивезли ж усю його сім’ю, а хіба що?

- Як то, що! У вашій хаті школа, а в його – читальня комунівської лісопилки. Будівлі всі там давно розібрані, паркану майже немає, кімнати в хаті розгороджені, а кухонька лишилася. В ній є плита, столик з комунівськими підшитими газетами й журналами – я у вікно бачив.

- Ну, то й що з того?

- Ти б міг там жити, стерегти будинок, підмітати підлогу в читальні, топити комунівськими дровами грубу, що огріває і хату, й кухню, готувати собі їжу на плиті, одержувати свіжі газети, видавати їх охочим та збирати назад вечорами... Дров там – ціла гора. Я й то вже крав їх. Ото горять!

- А харчуватися ж чим буду? Як до школи ходитиму?

- Читальня відкривається лише вечорами, до того часу зі школи встигатимеш повернутися. А з харчуванням, - затнувся Дмитро заклопотано, - ми з хлопцями нашої групи тобі допоможемо – носитимемо потроху. У школі, кажуть, будуть організовані сніданки, - додав невпевнено. – Ходімо спершу до нас, хай тебе побачать, кролят тобі покажу, голуба-поштаря від ваших голубів... Ти чого? Ми ж ненадовго. Тітка твоя нікуди не подінеться.

- Та вона мені ніяка не тітка, просто знала наших Тодося з Домашкою, поховала їх у Долинській, а працює у райвиконкомі, там я її і взнав...

Перетнувши молодий парк без огорожі і вулицю, хлопці пішли навпростець до Тясмину і далі стежкою вподовж річки. В березі п’янко пахло лозою, лататтям та ще чимось приємним, давно знайомим Петрові. У Дмитровому старому дворищі скособочено стояла обдерта хата під солом’яною стріхою і старий, як світ, напівсухий явір, перелаз у похилому тинові був обшмуляним. Дмитро, напнувшись навшпинячки на призьбі, дістав зі стріхи довгого кривого ключа і, завчено повертівши ним у дверній вичовганій дірці, відкрив двері до хати.

- Заходь! Всі десь порозходилися! – втішено сказав товариш.

У низькій присадкуватій хаті було прохолодно, пахло свіжоспеченими коржами, квасом і капустою, через тінь від явора у малі вікна сонячне світло до хати майже не проникало, три дерев’яні ліжка були захаращені розкиданою постіллю, поряд із іконою в кутику над столом під півнястими рушниками висіла фотографія покійної господині.

- То вас лише троє лишилося?

- Ні, в нас усі вижили, тільки пороз’їзжалися, а Ольга недавно вийшла заміж. Всі були пухлі, але мали досить дерті й буряків, то ними та ще дрібною картоплею й харчувалися потроху... Сходимо спершу до кролів, Петре, дамо їм їсти. Побачиш, які вони в мене гарні, а ненажери які, не наситиш! – бахвалився Дмитро перед товаришем.

У чималих сітчастих загородках із паліччя було повно білих кроликів, старші з яких насторожено стригли вухами і били лапками в підлогу, дивлячись на прийшлих сполоханими очима. Врешті заспокоївшись, разом із меншими взялися до їжі, дружно хрумкаючи. У Петра аж серце заходилося від заздрощів до товариша і теплоти до отих мирних істот.

- Козу із козеням і голубів покажу згодом, а тепер ходімо до хати, - не дав Дмитро Петрові налюбуватися кроликами.

Невбарі хлопці сиділи за столом і апетитно уплітали житні, із непросіяного від висівок борошна коржі, залиті пахучою олією і посипані сіллю, із малосоленими огірками. Потім їли, сьорбаючи, солодко-кислу квашу і закушували все кукурудзяними баранцями, які колись були і у Петрикових матері й бабусі. А Дмитро при тому захопливо хвалився турманами і поштарями, які літають швидко і далеко, завжди повертаючись.

- А ти, господарю, кхе-кхе-кхе, що ж досі у кролів не почистив? – тяжко переступив поріг хати і перервав синову похвальбу дядько Левко. Був він рудуватий із геть сивими скронями, якийсь не такий, яким знав його Янчук. – О, даруй мою нечемність, - ставлячи ціпка в кочерги, сказав він іронічно, - у тебе, бачу, гість, а я верзу про кролів. Так-так, - присів він на лавку, - людині всюди має бути перевага над іншими істотами, кхе-кхе-кхе, - вже поважніше проговорив він, не дивлячись на Петра і заправляючи гилу рукою.

- Ви, тату, не впізнаєте Петра Янчукового? – нагадав Дмитро батькові, кидаючи торбинку з баранцями в запічок. – Дядьків Карпів Петро у нас!

- Ти – Карпів Петро?! Оце подія! Де ж взявся?! Живий! Свят-свят, живий таки! Кхе-кхе-кхе!

- Коло райвиконкому ми зустрілися, - вів своє Дмитро, помітивши, що батько раптом посуворішав і ніби розгубився. – Йому до голови треба попасти, а її немає, поїхала до Петровського.

Почалися довгі детальні перепитування, уточнення, пояснення, здогади та припущення. Ні батько, ні син не йняли віри оповідям Петра, такі вони були неймовірні, але рубець на шиї в Янчука врешті змусив обох слухачів із подивом повірити у почуте. Тепер Дмитро почав заздрити товаришеві – його мандрам та навчанню в концесії.

- А чому неодмінно до неї особисто? – знову поправив гилу господар.

- Щоб дозволила жити в Макара Січового на кухні при хаті-читальні, - відповів за товариша син батькові.

- Що ти вигадуєш! – закашлявся Левко. – Хто йому дозволить?!

- Я буду там комунівськими дровами грубу палити і плиту собі, газети отримуватиму і даватиму охочим читачам, підмітатиму і митиму підлогу, витиратиму вікна, словом, доглядатиму дім, - явно намагався Янчук вговорити дядька, усвідомлюючи, що то його порятунок від колонії чи дитбудинку, про які й чути не міг.

Суворе лице господаря після цих слів Петра ніби розправилося, полагіднішало, запалилось прихильністю і добротою. Вдоволений Янчук звівся з лавиці і хотів уже йти геть, але господар жестом зупинив його.

- Посидь у нас ще трохи та пробач мені, що погарячився, не розібравшись... В житті не завжди прихильний буває другом, а неприхильний – ворогом, кхе-кхе-кхе. Трапляється і навпаки. Ти ж мене пам’ятаєш?

- Чому б не пам’ятав? До батька приходили. Разом ви воювали в червоних козаках, ще з дядьками Пилипом та Явдокимом.

- Нема Пилипа, а дядько Явдоким, тітка Олита та їхній Сергій живі. Із тринадцяти душ сім’ї лишилося їх тільки троє, земля такого не знає!.. Чутка є, що батько твій реабілітований, але певніше дізнатися нам зась!

На якусь мить у хаті запанувала незручна мовчанка, яку порушувало лише хрипливе дихання господаря, у грудях якого щось клекотало й підсвистувало.

- То, кажеш, цілі гори кукурудзи в качанах стояли в полі скирдами, а люди поряд вмирали з голоду?

- Зверху порослі, дядьку, сам крав там качани, сам бачив пороз’їдених шакалами десятки трупів у рицині під ними. А тітка Варка говорила, що із Кубані Каганович вивіз кудись двадцять сім станиць, як саботажників.

- І всі були нелузані, оті скирди? Сім, кажеш, їх було?

- Нелузаних сім, дядьку, весною дощі промочили їх наскрізь, і кукурудза прогіркла так, що й кури тітки Варки її не їли.

- І, кажеш, охоронялися всі?

- Дуже охоронялися. Правда, після півночі та під ранок ми крали їх, і тітки Варки Тиміш казав, що крав.

- А варта чия була?

- Казали, що чека. Були там і комсомольці.

- То тепер у концесії радгосп?.. Набрідь проклята всюди! – сказав злостиво.

- Казали, що у концесії буде радгосп, а в селах-станицях – сози, - не міг уловити дядькових думок Петро.

- Отак воно у нас завжди по-дурному кінчається, кхе-кхе-кхе, - застиг на мить господар у мовчанні. – Що отой замісник вигнав тебе, не зважай, прізвище твоє, видно, його налякало, - перекинувся дядько Левко на інше. – Посидьте вдома, поки я вернуся, - підвівся і направився за ціпком. – Ждіть, кажу, мене! – наказав і, пригнувшись, вийшов у низькі двері.

Дмитро по відході батька почував себе неуком поряд із Петром і мимоволі ніяковів, тож намагався компенсувати необізнаність зі світом теплим та рідним відношенням до товариша.

- Не переймайся, Петре! Тато щось придумають. Вони і з самою головою можуть поговорити, як схотять. Поки вони вернуться, збігаймо на річку – скупаємось і швидко назад.

- А у кролів почистити? – нагадав Петро про невдоволення дядька Левка.

- Встигнемо. Що з ними станеться!

По путі до берега, щоб розвіяти сумоту товариша, Дмитро зупинився.

- Я лишився живим тільки тому, що ходив до тата в тюрму, де він працював із дядьком Явдокимом на конюшні чекістів і крав там потроху овес від коней, а я носив його додому. В ДПУ працювала і Софія наша, то щодня одержувала пайку, а коли вдавалося, то й дві, а тато часто передавали шматочок своєї через мене. Отак і вижили...

Хлопці плюскалися й милися, запливали навперейми на середину річки і назад, голяком сиділи на березі, випочиваючи, і знову захоплено ковбанилися, забуваючи про час.

- Гайнемо тепер до лісопильні! – запропонував Дмитро, як купання врешті скінчилося. – Тут рукою подати! Лише глянемо і - додому!

Бігли, як на пожежу, лазили попід читальнею, заглядаючи у всі вікна, пробували замок на дверях, оглядали дрова, а потім із усіх сил наввипередки мчали додому. Дядько Левко порався біля дровничка, вдаючи сердитого, як вони переметнулися через перелаз у двір.

- Ганяєте, шибеники, як у неділю! Зараз же мені натріть бурячків козі до полови і внесіть хмизу до печі на завтра! Та проворніше повертайтеся, поки вух не накрутив! – закашлявся господар і ніби між іншим сказав, що Петро залишається ночувати в них.

Янчук зразу відчув, що дядько тільки прикидається суворим, а почувши запрошення, радо виконав із Дмитром дядькові завдання і попросив дозволу збігати до тітки Горпини за кошиком.

- Звичайно, збігай, але ненадовго, бо почастую запотиличником, кхе-кхе-кхе.

Тітки Горпини Янчук вдома не застав, а її батько, розпитавши, де хлопець був і де збирається ночувати, поклав йому в кошик шматок черствого яшного хліба з кількома огірками і запевнив на прощання: “Горпинка поговорить із Варварою Степанівною, як та приїде, тож навідуйся до нас щось дізнатися і поїсти та переночувати...” Подякувавши дуже чемно шевцеві, Янчук спішно вернувся до товариша. Дорогою ж мріяв про ту читальню, як про початок нового життя в Чигирині.

До пізнього вечора поралися хлопці у дворі під наглядом дядька, виконуючи все нові й нові його доручення. Як стемніло, вернулася Софія, і всі чинно й чемно сіли при каганцеві-блимакові вечеряти.

- То як, кажеш, називався той твій начальник концесії? – чомусь перепитав Петра дядько, як усі перехрестилися на знак закінчення вечері.

- Францем Францевичем.

- Не може того бути! Може Фріц Фріцович? Франц - то не німецьке ім’я.

- Фріцем його називала лише фрау Грета, ніби дражнячись, - дивувався Янчук, що це цікавило дядька.

- Чи Франц, чи Фріц – все одно! Ці продзагонами і продподатками під командою набрідців доять і грабують наш люд, а ті висотують його на його ж рідній землі, лишаючись при тому ще й благодійниками! Методи різні, а суть одна, чужинська, бо й ті, й інші – імперці!.. Кладіться вже спати, бо завтра обох підійму рано, - погрізнів дядьків голос, а Петро з радістю зрозумів, що його зачислено до “своїх”.

Довгенько хлопці шепталися, не маючи сил заснути. Софія якийсь час ще поралася, та нарешті й вона вклалася, заснув поряд і Дмитро. Янчук ще чув, як, зачакловуючи сонність ночі, кричав часом сич-пугач своє “По-хо-вав! По-хо-вав!”, як співали в тиші коники-стрибунці, дзизкотали комарики, аж поки і його не зморив благодатний сон.

Першим другодня проснувся Петро і не стільки від того, що виспався, скільки від сну, який уже вкотре повторився! Приснилося йому знову оте “кишло” в горі під Кубанню, розваги і бавлення паханів на “лежі”, їхні паскудні соромітства із “швабрами-чувихами”. Всі, там колись побачені, у сні перевтілилися у купи розпухлих і роздутих, до блиску, як на бубни, натягнутих тіл, із порепаних шкір яких текла солона ропа-сукровиця. Деякі, Петрові на радість, були погризені шакалами і уже не в гроті, а під отими скирдами кукурудзи в рицині. Як проснувся, Янчук спочатку не міг зрозуміти, де він і що з ним, та сплячий поряд Дмитро нагадав Петрові, що видиво нічне – тільки сон, бачений уже не вперше... Десь скавулів собака, дружно воркували голуби, чубились і голосно цвірінькали горобці, хрипло співали молоді півники.

- Дмитрику! Чуєш?! Проспали! – смикнув Петро товариша за сорочку. – Вставаймо, дядько будуть сваритися.

- Не будуть, коли не розбудили, - не хотів товариш прокидатися. – Спи сміливо!

Янчук не знав, що й робити, але за мить появився господар і, потоптавшись, запитав: “А цей ледар ще спить? До чого ж, ковінька йому в ребра, любить хлопець поспати, і все через мої потурання! – гудив і себе. – Ваша панська милість думає підійматися чи жде паска, щоб той допоміг звестися, кхе-кхе-кхе?! – не розумів Петро толком, свариться дядько чи жартує. – Ану, апштейн! А то турманом летітимеш! – почулася погроза в його голосі.

Хлопці швидко помилися, наспіх з’їли по кілька гречаних галух в олії та запили свіжим козиним молоком і вийшли надвір, щоб почути від господаря розпорядок роботи на день.

- Вчора приїхала Варвара Степанівна, - оглянув Левко хлопців. – Отож, підете у райвиконком, чи, як люди дражнять, века, і ти, Петре, будь-якою ціною спробуєш попасти до неї в кабінет, але краще тоді, коли черги вже не буде під дверима. Коли вже дасться на розмову, передаси їй мій привіт, але так, щоб чула лише вона, і прохання вислухати тебе і допомогти. А ти, Дмитре, почекаєш, поки він зайде до її кабінета, і прибіжиш скажеш мені. Тепер ідіть з Богом! – сказав Левко, як хлопці повторили, що і як мають зробити.

- Петре, чуєш, наполягай, щоб тебе опреділили в оту комунівську кухоньку, або вимагай, щоб вернули тобі вашу хату, коли відмовить зачислити тебе комунаром, - гукнув навздогін, коли хлопці були вже на перелазі.

Ішли поважно, як дорослі. Дмитро розпитував, як то їдеться на буферах вагонів та на дахах, захоплювався вкотре яскравими розповідями Петра про побачене в путі. Коло школи хлопці, не змовляючись, зупинилися. Петро показав, де на паркані була приклеєна ота папірина, що його за неї арештували депеушники, і вони заговорили про школу, де невдовзі мало початися навчання.

- Я торік грав у виставах шкільного драмгуртка, - похвалився Дмитро.

- У виставах? То й тепер будеш?

- Будемо разом, бо цікаво! Тяжко лише ролю напам’ять вивчити, а все інше – марниця! Ми ставили “Країну Рад”, а ще майже підготували “Диктатуру”... Прослідкуємо, як батько казали, щоб у неї нікого не було, та й підеш, - напучував уже перед високими сходами товариша Дмитро. – Мене знайдеш на тій лавиці, що вчора сиділи, - гукнув, як Петро вже піднімався.

- Це добре, що ти прийшов, а я ще й не говорила з нею, - зустріла Петра у коридорі прибиральниця Горпина. – Тепер вона, мабуть, одна у себе. Ось я гляну ніби знічев’я, - метнулася і на мить відкрила двері головихи. – Одна-однісінька, постукай і йди! – сказала, підштовхуючи хлопця. – Щасти тобі!

З кімнат доносилися глухі уривки розмов, стук друкарської машинки, алокання по телефону, цокання рахівниці, у коридорі ті всі звуки зливалися в один суцільний гул. Петро, постукавши, пірнув у кабінет, як у холодну воду, почувши: “Прошу!”

Кабінет був просторий, освітлений чималими вікнами, до порога устелений килимом, а по боках під стільцями – ще й смугастими ряднинами, по його стінах висіли портрети вождів, від трьох чиїхось лишилися тільки знаки.

- Добридень вам! – як умів, чемно привітався Янчук до схиленої над столом головихи, яка щось пильно писала, ніби не звертаючи на нього уваги.

- Добридень! Ти ж хто і чого до мене? – поклала ручку, міряючи хлопця поглядом.

- До вас... Дядько Левко передали поклін і просили, щоб ви вислухали мене та може допомогли, - пересохло у Янчука в роті.

- Дядько Левко? Який це дядько Левко? – примружила очі головиха.

- Дмитриків батько, а батьків товариш по червонокозацтву. Коваленком пишеться.

- Коваленко? – задумалась на хвильку. – Присядь он там і посидь, поки я допишу свою папірину, - заглибилася знову в своє, як він присів на краєчок кушетки.

Скрипіло потиху перо, цокав ритмічно годинник збоку від Янчука, воркувала за вікном горлиця, здалеку долинав півнячий хриплий спів.

- Ну, то про що просив мене дядько Левко Коваленко Дмитриків? – повеселіло запитала головиха, вимокуючи написане. – Розказуй, звідкіля ти і чого до мене? – схилилася на лікоть, роздивляючись на Петра.

Янчук різко піднявся з кушетки, як його вчили ще Ліза Аврамівна і Франц Францович у концесії, - сидячи, розмовляти зі старшими, найпаче чужими, не можна малим.

- Сиди, сиди, хлопче! – здивована його вихованістю, наказала вона Петрові і уважніше стала до нього придивлятися.

Що більше хлопець оповідав про себе: хто він, звідки та як тут опинився, то ближче головиха підсувалася до нього, аж поки зовсім не встала із-за столу і не сіла на стільці навпроти.

- Зачекайте, будь ласка, я зайнята! – сказала вона, коли хтось, видно, тутешній зайшов до неї у справах. – Перекажіть, будь ласка, щоб до мене поки-що нікого не пускали, - гукнула в двері.

- Справжня одіссея, хлопче, - нарешті сказала Варвара Степанівна, коли хлопець закінчив. – То матір твою Ганною звали? – уточнювала для себе.

- Ганною...

- Бідашня! А я дивлюся й гадаю собі, звідки мені твої очі знайомі.! – посумнішала вона. – Про батька ж чому нічого не сказав? Де він тепер?

- Батько ж, мабуть, умерли, як їх ото забрало депеу та спровадило на якийсь Тобол... Кажуть, їх реабілітували, та мабуть, неправда.

- То батько до вас не вертався?

- Як вони вмерли, то як би ж верталися? – розвів руками Петро. – А хіба що?.. За Тодося й Домашку вчора розказала мені ваша тітка Горпина, що поховала їх у Долинській, а за решту нічого не знаю. Ярисю, Тетянку і Степанка я лишив тоді під хвірткою в тітки Дарини, Гриць умер раніше, а Лідуня пропала, як у воду...

- То батько так і не вертався сюди в Чигиринщину до вас чи до родичів? – підвелася вона і, відхиливши двері в коридор, когось гукнула і знову сіла до свого столу.

Петрик в душі перелякався, бо помітив, як головиха перемінилася в лиці, але ще більшого страху на нього нагнав вчорашній замісник Горішній, що появився в дверях.

- Ага! Я що тобі казав, покидьку?! А ти скаржитись надумав? – напався він на Янчука з порога.

Петрикова віра в успіх розлетілася на друзки, душа упала каменем в ноги, бо Варвара Степанівна якось спантеличено переводила погляд з викликаного замісника на нього і навпаки.

- Не скаржився я, - скривилися хлопцеві уста і сльози заслали йому зір.

- Одну хвилинку, товаришу Горішній, - спинила головиха замісника. – Ви що ж, приймали вже хлопця?

- Не так, щоб приймав, був він у мене.

- Ну й що? – погрізнішала головиха.

- Випровадив я його, а тепер шкодую, що не здав у міліцію.

- Покличте, будь ласка, до мене Перцева і самі приходьте незагайно, - наказала вона так гнівно, що в Петра аж серце похололо.

Поки Горішній ходив за Перцевим, вона мовчки дивилася на хлопця, а він, перемагаючи млість, таки осмілився сказати їй про хату-читальню і кухоньку тамтешню. “Все пропало!” – пронеслося в Петровій голові здогадкою.

- Товаришу Горішній! – звернулася Варвара Степанівна якимось сталевим голосом, цідячи слова, коли той повернувся, ведучи за собою Перцева. – Ще на початку минулого року був лист із підписом голови ВУЦВиКу Петровського про реабілітацію Янчука Карпа Дорошовича, як невинного і неправильно засудженого. Де той лист тепер?

- Розумієте, Варваро Степанівно, тут така річ, - повів очима Горішній, затнувшись. – Лист у нас дещо затримався без дії, а пізніше нас сповістили, що саботажник Янчук умер у лікарні.

- Як то вмер, коли вмер?! – пополотніла головиха.

- Як умер, докладно не знаю, а коли – це було приблизно в лютому-березні тієї весни, - сполотніли і Горішній з Перцевим.

- Хто виконував наказ за моїм підписом про сповіщення і вимогу повернути звільненого в’язня негайно?! – ніби рубала Варвара Степанівна рукою ошаліло.

- Здається, товариш Перцев, - повернув замісник голову до товариша, що стояв поряд.

- Вам був припис об’явити родині про реабілітацію Карпа Янчука і виклопотати його негайно на основі листа ВУЦВиКу?! – повернулась і вона до Перцева.

- Був... Але ж самі знаєте! Майно його все було вже давно продане, сім’я кудись виїхала із міста, а поки я зробив запити, його вже не було в живих, - злякано й ображено виправдовувався той.

- Лист ВУЦВиКу прийшов ще позаторік, а умер він у минулому березні. Як я маю то розцінювати, товаришу Перцев, і ви, товаришу Горішній, що за рік ви не встигли виконати рішення ВУЦВиКу і моє розпорядження по ньому?! Адже Янчук – боєць революції і син народного борця за волю народу в Чигиринщині!

- Що тут розцінювати? В окружкомі також була думка не поспішати з реабілітацією, - злобився Горішній, - ОДПУ мав її опротестувати, як незаконну!

- І знайшов вихід те вчинити вашими руками!? – тремтіли від обуру губи головихи.

- Що розцінювати? Як іти проти ОДПУ? – підгрібся в поміч Перцев. – Треба було б віддати те, чого давно немає, і оці столи й лави з кріслами, і оцей годинник у вашому кабінеті, коли хочете!

- Хіба він не придбаний на кошти виконкому? Він ваш, Петрику? – подивилася на хлопця запитливо.

- Наш, але нас же вже немає, Варваро Степанівно.

- Отож, Янчуків він! На мене не звалюйте вини! – ожвавився Перцев. – Можна було й без нашої присутності прийняти хлопця по такому питанню, - додав притишено згодом.

- Мені краще знати, як тут чинити! – стукнула кулаком об стіл головиха. – Вказівка уряду і для вас – закон! – звелася вона з крісла. – Це саботаж і я його безнаказанним не лишу!

- Не для присутніх мова ваша, - пробував заспокоїти головиху Горішній.

- Ну, тоді ось що, - проколола вона очима помічників. – Обидва напишіть окремі доповідні пояснення на моє ім’я про цю подію, вказавши, коли саме до вас попав лист ВУЦВиКу. Даю вам чотири години. Не забудьте написати про вказівки окружкому по цьому питанню, принесіть мені також сповіщення про смерть разом із листом Петровського.

- Будемо виконувати! – відповів за обох Горішній.

- Я чекаю! – вказала вона поглядом на двері. – Виконуйте!

Довго по цьому в кабінеті панувала мертва тиша. Петро із почутого зрозумів мало, проте знав тепер напевно, що батько помер виправданим.

- То може, Варваро Степанівно, - не витримав Янчук довгої мовчанки, - дозволите, щоб я жив у комунівській читальні? Там є кімната-кухонька. Буду топити грубу, берегти газети, доглядати читальню, - благально спішив він виказати насущне.

- Це дійсно, хлопче, мабуть, єдиний вихід і для тебе, і для нас, - подивилася вона у вікно, затінене деревами. – А може в інтернат підеш?

- Нізащо не піду! Не гнівіться на мене! – запросився щиро. – Нізащо!

- Чого ж то? – пом’якшилася її мова.

- Знущатимуться там, що я контра.

- Отже, все клониться до комуни, коли так... Тобі в яку групу ходити до школи?

- В сьому. У мене є довідка, що у концесії я здав екзамени за шосту.

- Як же ходитимеш до школи, коли маєш сторожити читальню?

- Читальня ж, кажуть, працює лише вечорами, а до школи ходитиму до обіду...

- Ти й це вже обмізкував?.. А не підпалиш будинку?

- Не підпалю, їй-бо! Ось хрест святий, що буду сумлінний! – брався хреститися Петро. – Дозвольте!? Побачите, що й вчитимуся добре!.. Дядько Левко допомагатимуть мені порадами, - додав сміливіше.

- Та я тобі вірю, та ж неповнолітній ти, а часи дедалі гірші, - задумалась головиха, заходивши кабінетом, ніби щось видивляючись на підлозі.

- Буду щодня підмітати і топити в читальні, зимою відкидатиму сніг із доріжок, - продовжував переконувати Петро.

- За законом, ми повинні поселити тебе в батькову хату, - спинилася Варвара Степанівна перед Янчуком, ніби приходячи до себе.

- Там же все перебудували під школу, то як житиму? В комунівській читальні і дрова є, ми з Дмитриком їх наріжемо і нарубаємо. І кухонька є, і газети можна буде читати...

- Хто ж тобі про ту читальню підказав?

- Дядьків Левків Дмитрик. Ми з ним у одній групі вчитимемося, хоч він і старший на рік. Он він чекає мене під явором.

- Що ж ти снідав сьогодні?

- Снідав? Галушки гречані із олією і козяче молоко.

- То в дядька Левка є коза?

- Є і молоко від неї дуже смачне.

- То дядько Левко – хороший чоловік?

- Ще який хороший!

- Тоді вірю, що справишся з читальнею, але мусиш написати мені, що просишся в комуну-радгосп і відмовляєшся від батьківського майна і спадку, обіцяєш доглядати читальню при умові, що тебе буде утримувати комуна, - повеселіла Варвара Степанівна, кинувшись до столу за папером і ручкою.

Довгенько Янчук писав під диктовку Варвари Степанівни заяву в комуну-радгосп із обумовками забезпечення його харчами, дровами, світлом-гасом, одягом, білизною, книжками, шкільним приладдям і надання йому можливості відвідувати школу. Промокнувши написане Петром, головиха і собі взялася до якогось папірця і мовчала, поки не скінчила.

- А про дівчаток ти що знаєш? – спитала наостанок.

- Не знаю нічого, крім того, що сказав: Ярисю й Таню зі Степанком я лишив під двором тітки, бо до себе вона нас не пустила.

- Коли ж навідаєш могилу матері й Гриця?

- Може вже, як улаштуюсь... Діда Якима і бабу Параску я вже тут відвідав і бур’ян повиривав...

- Гаразд, хлопче, підеш до голови комуни із оцим листом, правління тепер у монастирі. Я тут, - подала вона папірчину Петрові, - усе описала, зараз іще подзвоню йому телефоном. Він у тебе і опікуном буде, коли що. Шануйся там і глядися пожежі, - погладила вона хлопця по голові, аж той мало не розплакався. – Приходь іноді до мене, як людей у кабінеті не буде.

- Хіба можна?

- Пробі, Петре! Чому ж би й ні?! Сестричку свою, Лідуню, не забув ти?

- Пропала вона десь, а хіба що?..

- Промовчав ти про неї, то й спитала. Де вона тепер?

- Може людоїди з’їли ще за рік до материної смерті?

- А матір ти ховав?

- Удвох із дідом Самохою. Яму я копав сам у мерзлому піскові, а матір несли удвох у рядні до ями і закопували удвох. У рядні, бо вже в нас нічого не було. Її горбик поряд із Грицевим під бором рядом із двором, бо не мали сили віднести далі.

- В таке й повірити тяжко! – скорбно зімкнула головиха уста.

- Матір хоч так поховали, а я бачив тисячі зовсім не похованих!

- Шануйся там, слухайся! Дядькові Левкові кланяйся, скажи, хай заходить, бо Варвара Степанівна занудьгувала за ним, - усміхаючись, відкрила вона двері, випроваджаючи Петра.

- Все зроблю, як кажете, - ледь вклонився, як учив його управитель у концесії, Янчук, знову подивувавши головиху вихованістю.

- Не сумніваюся, адже ти вговорив мене вчинити неможливе, - сказала вже з порога. – Бувай здоровий! – закрила вона врешті двері кабінету.

- Довго ти був у неї, мені вже й чекати набридло, - звернулася до Петра в коридорі Горпина.

- Дозволила жити в читальні! Ось і листа із заявою несу до голови комуни.

- А як же із реабілітацією батька?

- Реабілітували, але батько вмерли.

- То тобі ж належить все ваше повернути!

- Нащо воно мені, тітко?!

- В комуні, значить, тепер будеш? – йшли вони коридором до виходу.

- Буду! Перцев і Горішній листа про звільнення від Петровського сховали, то батько через те і вмерли.

- Даремно ти не хочеш, щоб вернули тобі все ваше, Петре! Приходь до нас увечері, хай тато почують, як то все було.

- Прийду обов’язково! Дякую вам за милість! – аж зрадів Петро, що нарешті може поспішити до товариша, який чекав його під явором.

- Ого! Довго ти говорив з головихою! То дозволила тобі жити в читальні чи ні? – зустрів його Дмитро, радий, що нарешті дочекався.

- Написав заяву в комуну і ось несу її з листом. Може удвох сходимо?

- А чому в комуну, а не в читальню? – заглядав товариш на листа. – І печатка є!

- Тартак і читальня тепер комунівські, а це – штамп такий!

- Оце документ! Добре, бач, я тобі нараїв!

- Я і їй про це сказав.

- Невже сказав?! – поспішав Дмитро за Янчуком у захопленні...

У правлінні комуни-радгоспу хлопці голови не застали і страшенно тим засмутилися.

- Поїхав за саджанцями у Мліїв, - пояснив їм якийсь горбатий дядько з великими настовбурченими вухами. – Приходьте завтра по обіді, - сказав їм услід, як хлопці направилися до читальні через кручі.

Розхрістаний двір був порожній і самотній. Купа дров була звалена абияк, і хлопчаки знічев’я взялися складати їх у порядок. Заглядали у вікна, планували, обговорювали, яким буде Янчукове життя. Дмитро обіцяв принести з дому стару лавку, Петро сподівався випросити щось у тітки Оксани...

- Кобила за ділом, а ти, як те лоша, і собі за нею, - сварливо зустрів хлопців дядько Левко у своєму дворі геть по обіді. – Як то можна, адже я жду?! – гримав.

- Передавала вам поклін Варвара Степанівна, просила навідатись, бо заскучила, - намагався загасити дядькову злість Петро.

- Сказала, що заскучила? – повеселів ураз дядько Левко. – Оце історія! А ти тепер, значить, будеш комунаром? Діла твої, Боже! Куди тільки не кидає людину доля!.. Обідайте хутко та до роботи! – уже вдавав він сердитого.

Ввечері, як усі дядькові доручення хлопцями були виконані, і всі повечеряли, дядько Левко, кахикаючи, ще раз звелів Петрові оповісти все докладно. Слухаючи, він то обурювався і навіть лаявся, то хвалив головиху, то гримав на Янчука.

- Ти мені не велемовствуй, а кажи все в деталях! Так і сказали, що був реабілітований і звільнений? А чому ж ти мені одразу цього не сказав?!

- Так не встиг же, ви ж сварилися!

- Сварився-сварився! Кхе-кхе-кхе! Пора вже розбиратися, що, кому і коли говорити. Повторюй їхню мову ще раз! Як ото зайшов той Перцев...

Янчук розповів ще раз, як було і що чув.

- Це ж що на світі робиться?! Супостати, сукини сини, окаянні! Не було вказівки із окружкому! Ах ви ж, пройдисвіти! – аж шипів у гніві дядько Левко. – І до чого ми, дурні, дожилися, поставивши їх у владу!? Пху, нелюдство!

Запанувала мовчанка, чути було, як хрипло із посвистами дихає господар.

- Що ти не просив своєї хати, то добре, хлопче, і на тітку Горпину не зважай, комуна тепер буде зобов’язана тебе утримувати, хоч із нею ти ще наберешся лиха... Про умеблювання не печися: щось дамо ми, а щось і комуна мусить дати взамін млина, корови й коней, не кажучи вже про реманент... Про Лідуню вашу не згадувала Варвара Степанівна? – запитав несподівано.

- Про Лідуню? Згадувала, а хіба що? – збентежився Петро.

- Просто я подумав, що вона тоді пропала десь. Може ще знайдеться?.. Ну, досить. Ідіть уже спати! Софія вам послала на сіні у ятці.. Окаянні! Убивці! Живодери!

- Вони то на кого? – запитав Петро у товариша, як вийшли з хати.

- А я знаю! Вони часто із собою говорять, а часом і сваряться. Якось мені відповіли, що розумнішого поблизу не було, а посваритися хотілося, то й... Більше не питаю.

- Кепкують із себе?

- Кажуть, кепкувати із себе, як умієш, - наймудріша річ. Я ніколи не второпаю їх, часто виглядаю дурнем... Лізь ти першим на наше сідало... А здорово тобі повезло із нашою головихою! Вона тобі помагатиме тепер, - перевів мову на інше, як опинилися вже на сіні.

- Може й помагатиме, - приліг Янчук поряд із товаришем.

Довго не давали хлопцям заснути і події, що відбулися, і сич-пугач, плачучи по-діточи. Довго ще сікли ніч коники-цвіркуни, озивалися гвалтами собаки в місті, аж поки хлопці не поснули.

Наступного дня дядько Левко розбудив їх раніше і категоричніше.

- Досить вилежуватись! Вставайте! – наказав суворо і бубонів, пораючись, поки хлопці не вийшли. – Швиденько мийтеся, снідайте та до обов’язків: ти, Петре, навідай могилу Гриця й матері та тітку Палажку в селі, а ти, бовдуре, йди по коріння для кошиків, - наказав він, прилаштовуючись гострити ножі і сокиру на старенькому пискливому точилі.

За якісь півгодини Петро перетнув кучугури й діброву і опинився в полі дорогою до тітки Палажки, яку вирішив навідати першою. На пришляховій могилі його увагу привернула вежа, що була зведена із чотирьох слупів, з’єднаних вершинами. Згадав, як із неї позаторік сторожили поле наглядачі від збирачів колосків і ловили їх потім, доганяючи на конях. На одному із слупів були щаблі, і Янчук із цікавості вибрався аж під верх, як те робили об’їжчики, і ніби наяву побачив погоню за ним, сестрами й матір’ю.Тоді їм вдалося щасливо втекти в діброву, але й досі він не може пояснити, чому велося оте людоловство за колоски, коли все одно вони пропадали, чому збирання колосків вважалось злочином, за який людей судили!.. Окіл із вежі було видно, як на долоні: поля ще й досі стояли в бур’янах, лежали облогами, і він раптом дотумкав, що їх не було кому і чим засіяти по голоді.

Хата Гармашів виявилася забитою, а подвір’я запущеним, і Петро був цим неймовірно вражений.

- Тітко, а, тітко! – гукнув він до молодиці під двором третьої хати. – Скажіть мені щось про дядька Самійла та тітку палажку Гармашів! Де вони, що з ними й дітьми?

- А ти ж хто їм будеш і звідки? – відповіла на питання питанням жінка.

- Небіж тітчин із Чигирина.

- Небіж, а не знаєш, що вони минулого року вибралися, дядько тепер лісникує.

- Не знав, тітко. Спасибі вам! А не скажете, в якому вони лісництві?

- Сказала б, так сама не знаю.

Невдача дещо опечалила Петра, бо надіявся, що від тітки дізнається про Ярисю, Таню та Степанка або живих їх зустріне. У журбі він направився до далекого бору, щоб навідати могилки Гриця й матері. Іти було далеченько, і він, що з часів жебракування знав тут кожне обійстя, переконувався, що майже половина з них – порожні й запустілі. По обіді він таки досяг бору, все більше печалячись від кількості покинутих дворів. Дідів Гнатів був геть розгородженим, із дверима й вікнами, забитими навхрест дошками. Настрахала його й хата, в якій вони колись недовго жили: вона скособочено стояла без вікон і дверей, замість них зіяли чорні отвори. Ще більше його сполохало видиво заглибин на місці колишнів горбиків. Згадалися Тесленкові “Поганяй до ями” і “Немає матусі”, і очі його враз залили сльози. І бір здавався іншим: навіть у верхів’ях він був причаєно-тихим і сонним. Хата видалася Петрові більшою й просторішою. Полика, на якому вмерла мати, уже не було, десь поділись і лави та стільці, але образок іконки висів на стіні там же.

Дивно, але в душу Петрові кралися страхи, і він із жахом вийшов у двір та взявся корчакуватою гіллякою нагортати пісок над мертвими, поки не досяг гробиків, за сльозами й не бачучи їх. Згадував родинне життя тут і ще при Грицеві, і вже без нього. Насипавши помітні горбики, хлопець вирішив подивитися на обійстя діда Самохи, якщо живий, передати йому поклін від тітки Варки, можливо, чимось поживитися із харчу. Уже з віддалі він побачив дідову хату, що так само дивилася на нього чорними отворами дверей і вікон, порожнім було і лелече гніздо.

Походивши у мертвій самотині, позаглядавши з острахом у дірки вікон і дверей, він вернувся до рідних могилок, поправив їх ще раз корчакою, врешті переломив її навпіл і довго втикав оті пакілля у головах матері й Гриця, поки не переконався, що обидвоє зариті надійно. Мовчанка бору лякала його відчуженістю й самотністю, отож, витер рукавом сльози і спершу задки, а потім із оглядками пішов до шляху. Хата маліла, а голод нагадував, що слід поспішати, тож прискорив кроки до греблі, оглянувся звідки на бір і хату востаннє та й пішов спершу селом, а потім полем до Чигирина.

Розповівши за підполудником про свої ходіння дядькові Левкові, намагаючись особливим старанням відпрацювати і харчі, і пристанище, і приязнь, Янчук подався з ним у кучугури по шелюг, лозу і коріння для кошиків, що ними промишляв дядько, як рукомесник.

- Не печися тим, хлопче, ще знайдеш їх, коли живі, а мертвим хай буде пухом земля і довгою пам’ять. Поживемо ще та може станемо й ми людьми, а найпаче ви, молоді та юні, не повторивши наших безумів... Наплетемо кошиків, то буде якийсь заробіток, найпаче під осінь, коли стануть в ціні, - навмисне поміняв тему розмови дядько.

Наступного дня хлопці застали вже цілий десяток початків, як вийшли після сну митися й снідати. Дядько показав хлопцям, як далі плести оті заготовки, і робота продовжувалась швидко й метко. Петро тішився, що в нього виходить краще від Дмитра, адже знав, як плести, ще від батька з матір’ю.

- Оце вам і підручники, і зшитки, і олівці з гумками, і всяке інше начиння буде, як виплетемо два десятки, - для підохочення сповістив дядько Левко, і Янчук старався та спішив, усвідомлюючи, що йому як із неба впало те утримання й пристанище у рідному місті після стількох поневірянь. Вкотре переконувався, що працьовита й уміла людина все знайде собі раду при скруті, діставши насущного шага на прожиття.

По обіді кошики плели вже тільки хлопці, дядько почав майструвати із тонкого коріння козубці та скриньки. Про себе Петро зауважив, що в дядьковій родині навіть при тяжкій праці не було надриву, злобивості, зажерливості, як колись у їхній. Роботу тут полегшували навмисними жартами, насмішками, недомовками, перекрученнями слів та смислів, усілякими відволікальними приповідками, що було подібним до концесійних традицій. Цікавими були розповіді дядька Левка – і під час роботи, і на спочинку - про історію Чигирина, про не одну його облогу татарами й турками, про хоробрість чигиринців, навіть жінок та юнаків – захисників рідного міста. Найчастіше дядько оповідав про гетьманські часи, Хмельницького й Дорошенка. Якось він розказав історію, як до оточеного гетьмана Петра Дорошенка прийшов на поміч аж із Запорогів кошовий Січі Іван Сірко із козаками, не порахувавшись із тим, що вони між собою ворогували.

- Ото був героїзм! Ото шляхетство! Отаких би нам тепер проводирів при владі! – закінчував він оповідь і замовкав, щоб хлопці засвоїли почуте.

Говорив він, кахикаючи, просто, уміло, доладно, цікаво, образно – так, ніби він особисто мав до того відношення.

- …І вдарили козаки тоді з туману ночі, і пішли напхом на сонних ляхів зі скісками, списами, ятаганами та довбнями, і ляхи у безвиході запросили миру. І лицарі на чолі із Тарасом Трясилою зглянулися над ними, нещасними, бо шляхетство для гетьмана Федоровича було найпершою доблестю, та відпустили полоненців з миром додому, відібравши лише зброю. А ті потім – біда, та й годі, з нами! – козакам підступом відплатили! Хіба один раз у нас так було!?.. І в революцію повторилось…

Западала мовчанка, а далі дядько пояснював, що Федорович – це і є Трясило, з яким козаки-січовики взяли розгромно у Конєцпольського Корсунь, Канів і Переяслав та склали умову там же, яку магнат і коронний гетьман Станіславчик, - іронізував дядько, - зігнорував, а пізніше ще й Кодак-фортецю поставив на козацьких кістках коло Січі, як занозу в її оці…

- Ти, Петре, тепер біжи в монастир з паперами, не гайся там даремне і вертайся, а ми тут докінчимо вже і без тебе, - звелів раптом Янчукові, перервавши оповіді, а той аж схлипнув із жалю, що не дослухає…

Як довго не чекав Петро біля контори, всівшись на лавочку, голови все не було. Сонце вже геть схилилося, і він врешті був змушений іти додому ні з чим.

- Не панікуй, куди вони дінуться, адже тим головиха опікується, - заспокоїв Петра дядько. – Тепер ідіть обидвоє митися, а потім приберете оте знаряддя нашої праці й сировину, - звелів він помічникам газетною мовою і почовгав, кахикаючи, чистити в кози.

Ввечері розповіді відновилися, і хлопці, полягавши спати, ще довго були під враженням від почутого.

Аж підобід другого дня в конторі комуни появився голова. Петрові його показали, коли той був біля підвід, упряжених волами. Сварився з погоничами, розмахував руками, кричав і матюкався. Петрові його поведінка не віщувала нічого доброго. Сам був невисокого зросту, кремезний, довгі його руки ніби теліпалися і були схожі на порожні рукави. Ішов перевальцем, за ним слідом хлопець і собі піднявся на східці контори.

- До мене? – запитав голова нарешті, сопучи та вистукуючи брудні чоботи.

- До вас. Ви ж голова будете?

- Чого ж прешся, не спитавши, ублюдку?! – гримнув.

Хлопець, як ужалений, нічого йому не відповів, тільки тут же подав йому до рук конверта.

- Це що ж, від Хорунжої?

- Від Варвари Степанівни вам особисто.

- Прийшла коза до воза та й про мене згадала, - розірвав він, стоячи на ганку, конверта, і почав читати, невдоволено мгукаючи. – Так-так! Ще одна господиня на цей бідний радгосп відшукалася! І за день вас не перевішаєш, прокляті! А в тебе, хлопче, губа не дура! Та ще мусиш доказати, що ти справді Янчук, а то може вуркаган який?! А це можуть тільки органи ДПУ доказати.

- Хіба головисі не вірите?

- Вірити – вір, а провіряти – провіряй, кажуть! Доведеться прийти тобі взавтра, - порадив він, посміхнувшись.

- Мені, бачте, немає де… - почав благально Петро.

- А мені, бач, яка до того справа? Радгосп тобі що? Інтернат може? – не дав він докінчити прохачеві, підвищивши голос. – Кажу, приходи взавтра! – гримнув він дверима перед Янчуком.

Наступного дня повторилося все ще грубіше.

- Не до тебе мені! Лазять тут, мать-перемать, всякі! Приходи завтра!

Ще з кілька разів повторилася та історія. Надія на авторитет головихи пропала не лише в хлопців, а й у дядька Левка, проте скаржитись не випадало, щоб не наражати проти себе голови-“опікуна”. Та врешті і у старшого терпець лопнув.

- Що твориться із владою й Радою?! І це ж іще цвіточки, як казав Таран. Напишу тобі завтра записку, підеш із нею до головихи, бо з цього не буде толку і після Покрови, а час же йде!

Хорунжа розмовляла із кимось по телефону, як до неї в кабінет вступив Янчук. Телефон на стіні цокав і дзенькав, клацав і хлипав, аж хлопцеві цікаво було, коли вона, посадивши його жестом на лаву, крутила ручку.

- Добрий, добрий! – подивилася уважно на Петра і сіла в крісло. – Ну, як тебе там прийняли і влаштували?

- І досі ніяк, Варваро Степанівно, - шморгнув хлопець носом і подав їй записку, згадавши наказ не скаржитись.

Забарно читала і перечитувала головиха ту папірину, суворішаючи, насуплюючи брови та стискаючи вуста.

- Так-так, - ніяк я тебе не влаштувала, - подивилася у вікно. – Та не журися, перемелеться і влаштуємо, хороші справи легко не робляться, - знову пішла до телефону.

- Треба б поїхати мені в комуну ненадовго, то як там?.. Ага, чекатиму дзвінка! – знову покрутила ручку.

Петро довгенько стояв посеред кабінету, не знаючи, що й думати. Головиха, ніби забувши про нього, підійшла до вікна, схилилася, вперлася ліктями і задумано почала споглядати скіс гори між кронами двох тополь, що застували їй сонце. Телефон різко задзвонив, вона взяла трубку і сказала комусь: “Іду!”

- Не хотілося мені, та без того не обійтися! – сказала ні до кого, складаючи якісь папери в течку. – Прокатаю тебе трохи машиною, бо вже дуже над тобою небо нахмарилося і дощем пахне, - пожартувала. – До комуни нас! – наказала водієві…

Янчук від отого несподіваного катання був на сьомому небі – його їде влаштовувати головиха особисто!.. Машина гарчала, смикалася, смерділа бензином, пирхала і ревла в піску, поки не вирвалась до низини й монастиря, де пасажирів прямо підкидало на вибоїнах. Та доїхати до місця їм не вдалося, - машина, почмихавши, раптом заглохла.

- Віджила вже вік ваша стара таратайка, а признатися в тому ніяк не хоче, - сказала півжартома вже літньому водієві головиха, відкриваючи дверцята, коли той ніяково взявся оглядати мотора. – Ми тимчасом, - вийшла вона з машини проворно й весело, - поглянемо на красу навкруги - рай же повсюди, а бачити його за нуждами й клопотами ніколи! Вилазь, Петре, я, завдяки тобі, хоч луку побачу й гай. Сходимо, хлопче, до джерела, та ізпиємо, як старі люди кажуть, живлющої водиці, бо у дядька водія, видно, пісня довгою буде, - заграли в її очах пустотливо-змовницькі іскорки.

Рухалася вона молодо, сягнисто, і Янчук ледь встигав, затамувавши радість, за нею вслід. Стежка для його босих ніг була приємною, трави пахли аж хмільно, гай поряд шемротів птаством, а з діброви чулися воронячі й грачині каркання.

- Після розпеченого піску, бач, оця рутобарвна вологість чарує, а вода ось і підкріпить нас перед зустріччю із отим головою комуни. Завдяки тобі хоч вікової попробую. Немає, хлопче, поганого, щоб не могло перевтілитись у добро… Не дивись на мене, як на ікону, грішна я, як і інші! Взагалі, мабуть, немає людини, - якою б вона не виглядала вродливо-гарною чи яку б не вдавала із себе порядну й справедливу, - без недоліку: ганжу, вади чи гріха. Єство тяжіє над усім живим, хлопче!.. Спасибі тобі і оцьому випадкові – подихаю хоч духмянами, водиці поп’ю, - підвела вона Петра до джерела. – На, пий і читай, - ставши коліном на цямрину, зачерпнула вона джерельної води черпаком і подала Янчукові.

- “Здоров пий!” – прочитав хлопець вирізані кимось у черпакові слова і мимоволі подумав про батька, що колись довбав отакі ж.

- Гадаєш, батько твій його видовбав? Таких черпаків у нас в Україні тисячі біля джерел. Хутчіше пий, бо і я хочу! – наказала головиха весело. – Хороший звичай! Вам, молодим, рости і його продовжувати.

Вода була такою холодною, що судомила щелепи і заходила в зуби. Петро ковтнув кілька разів і вилив решту в траву, дякуючи і передаючи черпака.

- Цікаво мені, звідки в тебе ота чемність, що я помітила, від батьків чи від німця? – зачерпнула вона і собі води. – Не вихлюпни її від себе, як ото решту щойно, - почала пити повільно, насолоджуючись, малими ковточками.

Прозоро-кришталеве джерельце витікало струмінцем у центрі кринички із піщаного дна, перевертаючи піщинки, і спливало попід цямриною в’юнким струмочком у бік гаю. У прозорому люстрі-просторі кринички голубіло небо. Варвара Степанівна всілася на цямрину і задумливо набирала черпаком та виливала воду, бавлячись і ніби замлівши.

- Дуже люблю це місце, як ідилію, то й тобі заповідаю, - сумовито зітхнула вона у якійсь замрії. – Згадуй чи й відвідуй його, скільки житимеш, адже Чигирин – наша столиця колишня...

Безладний стукіт мотора, наростаючи й виладжуючись, перервав їхній спочинок.

- Підемо, Петре, бо моя лірика тебе в комуну не влаштує, - із жалем посміхнулася головиха. – Машина, бач, також кличе, - проворно звелася з цямрини.

- Радий вас бачити, Варваро Степанівно, у наших палестинах, - розгублено зустрів голова радгоспу приїжджих на дворищі. – Це подія! – м’явся він, зизом глянувши на Янчука. – Та як... Потроху латаємося і зводимо кінці з кінцями, - вів він гостю, що явно посуворішала, до контори. – Ні, куди ж ви? Сідайте в оце крісло, - показав він на своє службове місце в кабінеті.

- Я вас заміняти чи підміняти не збираюся, тож посиджу й тут, - присіла головиха на стару канапу збоку стола. – Добридень ще раз, товаришу Гавриш! Кинула справи, бо маю пильнішу до вас.

- Аж так повернулося діло? – глянув той на хлопця, що ніяково стовбичив під дверима. – Жартуєте ви, чи що?

- Які вже тут жарти - при виконанні службових обов’язків?! – недобре посміхнулася гостя, видивляючись у обаві на брудні стіни, завалений паперами стіл, немиту підлогу. – Людей оцінюють і по оточенню, отож, коли у вас і в роботі отак же чисто, то я зробила, не ображайтеся, велику помилку, що дозволила Горішньому призначити вас на цю посаду.

- Було ж рішення членів комуни, - нагадав, помовчавши, голова.

- Було. І як же йому не бути!? – змовкла вона. – А як із водокачкою, із садом, з тартаком? Скаржаться на вас та вашу бездіяльність і члени, і нечлени комуни... Ти, Петре, вийди, погуляй трохи на вулиці, поки ми тут поговоримо про свої справи! – звеліла вона тим же металевим голосом, відкриваючи привезену з собою течку.

Янчук вийшов, прикрив за собою двері, сів на сходах під ними, прислухаючись і весь віддавшись слухові.

- Що ж ви, товаришу Гавриш, - почув він мову головихи, - не виконуєте старанно своїх обов’язків ні при господарюванні, ні по відношенню до мене? Навмисне чи ненароком?

- Ви про що? Про цього шушвалка?! Де ж я посмів би, Варваро Степанівно?! Субординація у мене на першому місці. Інша справа, що в господарстві чимало недоліків, але мене у кепському керівництві чого ж звинувачувати? Це все гріхи Антося Бондаренка, бо ж тепер ми разом керуємо управлінням, а він у мене – шия, куди поверне, туди й дивлюся.

- То може вернути назад Бондаренка, хай він продовжує свою безгосподарність чесно і старанно? В нього хоч заслуги перед революцією є супроти гріхів!

- Воля ваша, але я вже дещо зробив тут, і було б несправедливо щодо мене...

- Несправедливо?! Дещо зробили?! Я не бачу отого вашого “дещо”! – підвищила голос головиха.

- Нова це формація в нас, Варваро Степанівно. А набрідців усяких і потолочі без роду-племені скільки сюди до мене набралося, вони про сумлінність і не помишляють! Коли б не черниці, то взагалі... – не дочув Петро.

- Хто не працює, той і не їсть, Іване Омеляновичу, кажуть у нас!

- Та і з шушвалком цим, їдаком хтозна-чиїм, як було послухатись вас, добру й зичливу? Ледве животіємо і без нього! Додатковий же дармоїд! Що б подумали про мене, коли б я виконав вашу вказівку? Тільки остеріг ваше ім’я!.. Перцев має рацію, та й Ленський і Шерстюк одобрили б мене...

- Янчук – син червоного козака-революціонера, злочинно засудженого і тепер по смерті реабілітованого ВУЦВиКом і Балицьким. Наш суд знищив вісім душ його сім’ї, органи розпродали його обійстя, комуна безоплатно забрала його реманент, пару коней, корову з телям, різний інвентар і млин, а ви використовуєте ще й будівлі, наросвіта у його хаті влаштувала школу, то скажіть, Іване Омеляновичу, чи у змозі ви оплатити отому шушвалкові орендну плату за п’ять років і повернути хлопцеві все разом із оплатою зносу?

- За законом, його місце в інтернаті, Варваро Степанівно! Нащо нам зайвий рот?

- А по-моєму, його місце там, де його майно, інвентар, тяглова сила і млин! – аж гримнула на голову Варвара Степанівна. – Попереджаю, невиконання цього розпорядження ВУЦВиКу, крім решти ваших злочинів, грозить вам ув’язненням! Я цього не хочу, отже, ви припините грабувати радгосп, станете хлопцеві опікуном, він житиме в хаті-читальні на тартаку. Там за три доби побілиться кухонька, буде ліжко з постелею, стіл, пару стільців. Янчук буде отримувати сухим пайком харчі від вас помісячно, одіж, гас, дрова, доглядатиме будинок, відвідуватиме школу, вечорами видаватиме газети й журнали відвідувачам, сторожитиме дім вночі і вдень... І не інакше! Через три доби я відвідаю читальню і перевірю, як ви його влаштували, і тоді не ображайтеся, коли будете покарані і за пограбування майна комуни, яке за ці три дні маєте повернути, і за ігнорування наказів згори й саботаж влади у місті...

- Що я мушу повернути радгоспові? Я... – чогось не почув Янчук.

- Все, що ви взяли додому та роздали іншим, разом із ковдрами, подушками та перинами черниць, їх сукном, полотном і навіть медом!

- Не зможу всього вернути.

- Зможете, як утямите, хто ви є зараз і що з вами буде тоді. Отож, виконуйте! Ставтеся до хлопця краще, ніж до своїх рідних дітей. Як буде потрібна поміч, дзвоніть мені, я вам допоможу через Голика, Ленського і Шерстюка, - Петро почув, як головиха встала, і мимоволі зсунувся аж на нижню сходинку.

- Нащо ж одразу через них?! – чути було переляканий голос голови радгоспу.

- Кличте сюди хлопця.

- Зайди, Янчук, у кабінет, - гукнув, відхиливши двері, Гармаш.

- Отже, Петре Янчук, - звернулася до нього Варвара Степанівна, як тільки переступив поріг. – Будеш мешкати в читальні, як за три доби там побілять і все залагодять. У тебе будуть ключі, приймеш за описом книжки, журнали, гасла, плакати, також лампи, інвентар, дрова та гас. Допускатимеш прибиральницю, щоб вона кожного дня там мила і прибирала, і у кухоньці теж. Комуна-радгосп забезпечить тебе помісячним харчуванням, одягом, шкільним приладдям. Опікуном твоїм буде товариш Гавриш Іван Омелькович, до якого, як і до решти комунарів, маєш бути чемним, слухняним і уважним. Я про тебе не забуватиму.

- Дякую і вам, Іване Омельковичу, і вам, Варваро Степанівно! Намагатимусь не підвести вас! – відчув Янчук клубок у горлі і, не питаючи дозволу, вийшов у сльозах із кабінету. Серце в нього калатало так, що аж задихався.

- Почекай мене у дворі! – гукнула йому вслід головиха. – Я хутко!

Було уже по обіді, коли нарешті вона вийшла з контори. Машини, яка їх привезла, у дворі не було. У затінку дерева, де вона досі стояла, спав холодок, а на самому вершечку сперечалися сороки й озивався одуд.

- А тепер підемо обідати до твого дядька Левка, як ти на це? – зовсім повеселіла головиха, доливаючи хлопцеві в душу свята й радості. – Водія з таратайкою я відпустила, то походжу трохи та подивлюся на світ білий, бо вже й забула, який він, - проворно йшла вона попереду до берега Тясмина.

“Невже ми оце йдемо до дядька Левка?.. Невже вона їхній обід їстиме?.. – мелькали у хлопцевому тямку питання під час мовчазної ходи. – Глузує з мене, напевно... Отам ми з Дмитром тамтого тижня купалися, а аж там був колись наш берег, і я носив качкам та гусям висівки у коритці та стріляв по них камінчиками із рогатки. Ото дурень!”

Під берегом головиха повернула до мосту, перейшла його та пішла стежкою, якою Петро стільки раз ходив, що й не порахувати. Стояла в осоці їхня колишня грядка, калина й лоза були якісь заламані, ледь виднілася стежечка до хати, куди за головихою подався й Петро.

Рідний город був запущеним і зарослим бур’янами, садки - із поодинокими яблуками й грушами на обламаному гіллі, хата-школа стояла закритою на замок, на журавлі не було ключа. Варвара Степанівна мовчки оглянула все те, вийшла на вулицю і направилася в бік дядькового Левкового двору. Петро ніяк не міг зрозуміти, для чого вона завернула у їхній двір, адже це було зовсім не по дорозі до дядька Левка.

“Таки до дядька йдемо! – радів хлопець. – Ото заздритиме Дмитро! – втішався він, завертаючи слідом за жінкою до дядькового двору. – А що, коли господаря немає вдома? – похололо в його грудях перед хвірткою. – Дмитро он біля кролів,” – на правах господаря Янчук відкрив каблучку з хвіртки і пропустив головиху першою.

- Добридень! Ти і є хвалений Дмитро? – лице товариша залила фарба. – Батько ж твій де?

- Батько? – не вірив своїм очам хлопець. – Пішли до діда Гната по серпа. Я можу покликати, це надалеко.

- Клич, хлопче, і швидко… Скажи, щоб ішов і не барився, - гукнула вслід Дмитрові, що стрімголов перелетів через перелаз.

Незабаром із-за паркану показалася згорблена постать дядька Левка, почувся його кашлюк, а вже коло перелазу забіліла маківка вигорілої Дмитрової голови.

Переступивши через перелаз, господар щось тихо наказав синові, змірив гостю очима: “Коли б не приснилося, не повірив би,” – і подав руку у відповідь на простягнуту Хорунжою.

- Коли гора не йде до магомета, то Маномет, Левку, іде до неї, - усміхнулася гостя. – Прийшли пообідати, то чи дасте?

- Прошу до хати. Якщо заробили, то чому ж не дати! – пожартував господар, відкашлюючись.

- Заробили, Левку, чесно. Кажуть, правда, не кажи “гоп”, доки не перескочиш, - припрошена господарем, всідалася гостя в хаті на лаві.

Пахло кріпцем і в’ялими травами на долівці, було прохолодно й приємно. На стіні тиктакав дзигар, скрипливо сотаючи час.

- Просто чарівно тут у вас! – оглянула Хорунжа простору кімнату. – А ви, видно, були козаком?

- Козаком, добра жінко! Гріх і згадувати тепер, за що ми воювали, безумні!

- Треба згадувати, щоб оці ось не повторили того безуму, - показала вона на Петра й Дмитра, що якраз вступив у хату. – Гинемо і згинемо, коли нічого рятівного не пошле нам доля у найближчому часі... Прямо таки чарівно у вас! – перевела мову Хорунжа.

- Це Софія наводить громадський порядок. І сьогодні, як знала про ваш прихід. Даруйте мені, хороша головихо, як дражнять вас міщани, на слові, але обід подати у нас нікому, то беріть рогача в кочергах, та доставайте, кхе-кхе-кхе, щось там із печі, бо голод, кажуть, не кум і вже нас діймає. Клади, Дмитре, хліб на стола, діставай ложки, подаровані ось Петровим батьком Карпом, ним же й мережані, неси миски, - звелів Левко синові.

- Я із задоволенням, але чи ж зумію не наробити рогачем біди? – встала Хорунжа з лави і пішла в кочерги.

- Беріть, мабуть, отого, - тицьнув господар істиком середнього за розміром рогача, - відкривайте затулку і обережно тягніть оте горща, трохи піднявши. Отак, тепер іще й оте спробуйте...

Обідали всі з апетитом, хоч відчували себе трохи скуто. Янчук був одразу помічений гостею за вміння сидіти за столом і їсти.

- Вам мити посуд, хлопці, а нам для зав’язки сала – спочин, чи як, Левку? - звелася Хорунжа по всьому і пересіла на лаву.

- Спочивати, дорога гостю, хто ж не хоче, а такий ледар, як я, - завжди готов! – всівся господар навпроти. – Як воно там було в комуні у вас? – прибрав іншого вигляду дядько Левко.

- Та було не до їжі, але й корисно, бо вчилися ми із пройдисвітом Гармашем по-теперішньому: не говорити про те, що думаємо робити, а робити те, чого ніяк не хочемо робити! Складно це і не знати, як буде, коли ми всі цю науку засвоїмо... Прийшли часи, коли не відаєш, де і ким будеш завтра, - спохмурніла Хорунжа. – Досі тягне безперервні й цілеспрямовані нитки від “Братства української державності” і “Спілки визволення” проти нашої інтелігенції через балицьких, ленських, голиків та іншої потолочі тепер Постишев, як фактичний наставник і Косіора. Думаю, недовго протримаюсь і я у своєму кріслі, то спішу хоч щось добре зробити людям, а результати мізерні, бо влада все частіше переходить до рук пройдисвітів і набрідців без роду й племені.

Хлопці швидко пополоскали посуд у ночовках і тихо всілися послухати мову старших, а ті пригадували якісь події й людей, ділилися новинами в окрузі, районі, місті, на щось натякаючи і щось змовницьки обходячи, все крутячись навколо колективізації, оголення міст і сіл голодомором, незасіву полів, городів і грядок, неладів у виконкомі, який, як і Рада, “зійшов на пти”, непосильних планів хлібозаготівлі, добровільно-насильницьких позик і арештів та судів над ворогами.

- Чимала вина в тому всьому вже й моя, Левку, бо підписала відозву до переселеньців із Ярославщини й Рязанщини, а воно один клопіт, - скаржилася головиха, - розподілили їх по хатах і дворах вимерлих у різносілля, а вони хочуть жити разом, не розпорошено. Тутешніх умов не знають, як і землі, вимагають помочі, нарікають та скаржаться, викликаючи комісії, які без розбору стають на їхній бік. Взагалі ця затія Постишева коштує нам дорого, бо тратимо гроші і на перевалку їх, і на поміч при влаштуванні, а ще коли врахувати, що й досі наші люди, як вороги, правторяться із рідних місць неоплатно, бозна куди й за що.

- До чого ж воно дійде отак? – покрив питання кашлем господар. – Злочини ж це, сваволя і самосудство! А до продподатків ще й позика додалася!

- Не знаю, що й сказати! Все більше Союз стає імперією, а вождь – учителем, батьком і іконою-царем, і спинити того вже нікому не під силу. Косіор, Грінько, Людченко і Петровський ніби не при собі, - зітхнула Хорунжа, примовкнувши.

- А “головокружіння” те що значить?

- Думаю, тільки прикриття злочину по скоєному. Все у нас поволі переходить у чужі руки, і я до краю стомилася боротися з тим, криюся навіть від чоловіка... Чула в Києві, що на Єфремова таки розстріл готується, а він же і освідчений, і тямущий та людяний на рідкість. Після Скрипника немає там із ким по душі поговорити. Мудрі люди, а й вони завдяки отому нашому неудачливому “нехай” та безталанному “а може”, не пішовши разом із прибалтійцями та фінами на повний розрив із росіянами, сьогодні не можуть і себе захистити, не те, що народ. Постанова ВУЦВиКу про п’ятиденки без згоди народу, безперервні чистки на підприємствах і в установах, перевод ТСОЗів на артілі та колгоспи, а комун і кооперативів – на радгоспи, всілякі інструкції, настанови, вказівки б’ють по людській ініціативі, обезособлюють і відчуджують людей... – аж очі примружила в отусі головиха.

- А домови ж були всілякі при осоюзненні?.. – кахикливо нагадав господар.

- Закони, Левку, як дишло, кажуть! Тепер домови богоносами вождя і не згадуються у всьому великоросійському і по-російському, то пак імперському. Все націлюється на гуртожитне варіння у великодержавнім казані і ведеться будь-якими методами. Адже й тих боротьбистів, що відійшли свого часу від укапістів, уже позаарештовувано! А наші Квици, приміром, у боротьбистах не були зовсім, то за що ж їх заправторено аж на Соловки разом із письменниками?.. А Біломоро-Балтійський канал чиїми виритий куркулями й підкуркульниками? І чи ж куркулі вони?!.

- Були ж деякі з них холодноярцями...

- Хіба ж від добра? Такими методами можна хоч кого у бозна-чому звинуватити, адже немає нічого відкритого, доступного і гласного для народу! І комнезамівці тепер – вороги народу!.. Край занепадає, із центру цілеспрямовано доводиться до грані жебрацтва. Церкви-пам’ятки й собори знищуються, їхнє начиння грабується й вивозиться, музейні реліквії під об’явами нових чисток у партії, які спутують захисників рідної історії й культури, топчуться...

- А наші ж урядовці чому мовчать? – обурювався дядько Левко в задусі кашлю.

- Чомусь більшість слабує або вдає слабих. Там і тепер щось із кимось сталося, але вже не второпати, що і з ким...

- Може нам відсторонитися якось?

- Просила не раз, щоб мене звільнили від обов’язків, Левку, так партдисципліною грозять, карою лякають. Одна безвихідь!.. – змовкла гостя в журбі.

- А що сталося з Антосем Бондаренком? – згадав по мовчанці господар.

- Прокрався, та в тому й дива мало, бо ж була отакою чисельною сім’я в голоді!..

Дружня розмова й констатація фактів тяглися ще чимало часу, і хлопці принишкло слухали ті одкровення й відкриття – і головиха, виявляється, безсила зарадити біді людей у краї!

- Нерано вже, пора мені, а наостанок маю ще й прохання, - підвелася гостя з лави.

- Кажіть, як будуть сила й тям, допомагатиму, - встав і собі господар.

- Треба б комусь із Петром піти в ту читальню й комуну переконатися, що Іван Омелькович усе там належно виконав і відповідно прийме хлопця.

- Як же, як же! Я радо те вчиню, пробі! Карпо ж був товаришем моїм, та й хлопець нівроку, не те, що мій шибеник!

- Склалася ж доля його так, що й не повіриш!.. Треба б наглядати, як йому в тій комуні вестиметься...

- Виконаю, бо й сам піклуюсь тим, - пішов господар за гостею до дверей.

- Дякую вам заздалегідь!.. А ви, хлопці, слухайтеся, - оглянулася вона до мовчазних підлітків. – Коли що, Петре, приходь до мене... На тому бувайте - здорові та веселі! – додала вже у дворі, направляючись до перелазу.

- Дякую вам за все, Варваро Степанівно! – гукнув Янчук їй услід.

- Додаємо й ми вам своє спасибі! – обізвався дядько Левко, проводжаючи поглядом гостю, що віддалялася, пришвидшуючи кроки.

- Отак скінчилося в нас нині свято! Тепер воно не часто буває, - сів дядько на перелаз і взявся поправляти істиком гилу. – Попорайте хутко козу і кролів, а тоді вже й скупаєтесь, - все ще був під враженням розмови з гостею господар.

Легенький вітерець плинув нічною прохолодою від левад і Тясмину, пронизував тишу вечора і кликав люд до спочинку й сну. У стихаючому безгомінні міста лише поодинокі вигуки і зрідка татахкання кованих коліс по бруківці вулиць кришили тишу на частки...

Сяк-так попорали хлопці козу і кролів, наспіх скупалися в Тясмині і полізли на сіно, а там, ще трохи пошептавшись, пірнули обидва, як у теплу купіль, у сон. А дядько Левко ще довго сидів, покашлюючи, на призьбі...