Відкрите суспільство та його вороги

Свій діалектичний викрутас Гегель підсумовує так (Selections, 401 = WW, XI, 82): «На попередньому рівні обговорення ми встановили... спершу — ідею свободи як абсолютну і кінцеву мету.» Потім ми визнали державу як моральне ціле і реальність свободи...» Отож, Гегель починає зі свободи, а завершує тоталітарною державою. Навряд чи можна цинічніше здійснити таке перетворення.

(2) Про інший приклад діалектичного викрутасу, а саме — перетворення розуму на пристрасть і насильство — див. закінчення пункту (g) у підрозділі IV даного розділу (текст до прим. 84). З огляду на це, надто цікавою є гегелівська критика Платона (див. також прим. 7 і 8 до даного розділу та відповідний текст). Удавано визнаючи всі сучасні «християнські» цінності — не лише свободу, а навіть і «суб'єктивну свободу» індивіда, Гегель піддає критиці Платонів холізм або колективізм («Філософія права», § 187): «Принцип самостійної в собі... особистості одиничного, принцип суб'єктивної свободи у Платона позбавлений своїх прав. Цей принцип виокремлюється... в християнській релігії та... у римському світі». Критика просто блискуча, і вона доводить, що Гегель знав, про що йдеться у Платона. Фактично, гегелівське прочитання Платона добре узгоджується з моїм власним прочитанням. Для недосвідченого читача Гегеля цей уривок може видатися навіть таким, що доводить несправедливість оцінки Гегеля як колективіста. Однак варто лише звернутися до § 70L «Філософії права», аби переконатися, що Гегель міг би поставити підпис під найрадикальнішим колективістським висловлюванням Платона, котрий твердив: «Ви створені заради цілого, а не ціле заради вас». Так само пише й Гегель: «Зрозуміло, що окрема особистість є чимось підпорядкованим і як така має присвятити себе етичному цілому», тобто державі. Таким є гегелівський «індивідуалізм».

Чому ж він все-таки критикує Платона? Чому він підкреслює важливість «суб'єктивної свободи»? Відповідь на це запитання можна одержати, прочитавши §§ 316 та 317 «Філософії права». Гегель був переконаний, що революції можна запобігти, лише давши народу (як клапан для випускання пари) дещицю свободи, яка дозволить йому дати бодай якийсь вихід своїм почуванням. Він пише («Філософія права», §§ 316, 317L, курсив мій): «У наш час... принцип суб'єктивної свободи — надто важливий і значущий... Кожен бажає висловитися і дати пораду. Однак тільки-но вій висловиться,.. його суб'єктивність заспокоюється, і він багато з чим може змиритися. У Франції свобода слова завжди приносила менше небезпеки, ніж встановлена силоміць тиша. В тиші... людина може виношувати будь-які задуми, тоді як при обговоренні вона матиме своєрідний вихід і вдоволення, завдяки чому їй стає легше йти вже второваною стежею». Важко знайти більш цинічне міркування. Гегель широко розчиняє двері своїм чуттям стосовно «суб'єктивної свободи» або, як він інколи пишномовно називає це чуття, «принципу сучасного світу».

Підсумовуючи сказане, зазначимо, що Гегель цілковито погоджується з Платоном, критикуючи його лише за неспроможність підвести підлеглих до ілюзії «суб'єктивної свободи».

12.44. Дивно, що це огидне прислужництво виявилося аж надто успішливим і що навіть серйозні люди були введені в оману гегелівським діалектичним методом. Для прикладу можна пригадати, що навіть такий критичний і освічений поборник свободи і розуму як Ч. Воен став жертвою гегелівського лицемірства, повіривши в гегелівську «віру в свободу і прогрес, яка, за власним визнанням Гегеля, є суттю його переконань» (див. С. Е. Vaughan. Studies in the History of Political Philosophy, vol. II, 296; курсив мій). Слід визнати, однак, що Воен критикував гегелівську «надмірну схильність до встановленого порядку» (р. 178); він навіть говорив про Гегеля, що «ніхто не міг... бути більш готовим... переконати світ у тому, що найретроградніші і найпридатніші для пригнічення інститути» мають... бути визнані як незаперечно раціональні» (р. 295); проте він довіряв «самому Гегелю» такою мірою, що розглядав подібні твердження Гегеля, як прості «екстравагантності» (р. 295), як «недоліки, які легко вибачити» (р. 182). Окрім того, його сильному і цілком виправданому зауваженню про те, що Гегель «вбачає останнє слово політичної мудрості, наріжний камінь... історії у прусській конституції» (p. 182), не судилося бути опублікованому без протиотрути, яка відновлювала довіру читачів до Гегеля. Справа в тому, що видавець Военових посмертних «Studies», по суті, знищив силу военівських коментарів, додавши свою примітку з посиланням на уривок з праці Гегеля, який, на його думку, був саме тим, що на нього посилався Воен (при цьому він залишив поза увагою уривок з Гегеля, процитований у даному розділі в тексті між примітками 47, 48 та 49), «але, мабуть, цей уривок навряд чи підтверджує военівський коментар»,

12.45. Див. прим. 36 до даного розділу. Ця діалектична теорія відмічена у такому ранньому джерелі як «Фізика» (І, 5) Арістотеля.

12.46. Я щиро вдячний Е. Гомбріху, котрий дозволив мені скористатися основними думками його чудової критики мого викладу Гегеля. Із його листа до мене я почерпнув ці основні думки, які виклав у даному абзаці.

Щодо ідеї Гегеля про те, що «Абсолютний Дух маніфестує себе у світовій історії» — див. його «Філософію права», § 259L. Про ідентифікацію Гегелем «Абсолютного Духу» і «Світового Духу» — див. «Філософію права», § 339L. Стосовно його погляду про те, що досконалість — це мета Провидіння, а також стосовно гегелівської критики (кантівського) погляду, згідно з яким плани Провидіння незбагненні,— див. «Філософію права», § 343. (Про досить цікаву контркритику М. Фостера йдеться в прим. 19 до розділу 25.) Щодо гегелівського використання (діалектичних) силогізмів — див., зокрема, «Енциклопедію філософських наук», § 181 («силогізм є раціональне і все є раціональне»); § 198, де держава описана як тріада силогізмів; §§ 575-577, де вся гегелівська система представлена як тріада силогізмів. Відповідно до цих уривків, можна сказати, що «історія» є царством «другого силогізму» (§ 576); див. Selections, 262 та наст. Перша наведена в цьому абзаці цитата почерпнута з розділу ІІІ «Вступу» до «Філософії історії» — див. Selections, 348 та наст.; далі йде цитата з «Енциклопедії філософських наук» — див. Selections, p. 262 та наст.; курсив подекуди мій.

12.47. Selections, 442 (останній абзац = WW, XI, 119-120). Остання цитата в цьому абзаці почерпнута з того самого місця.

Стосовно трьох кроків — див. Selections, p. 360, 362, 398 (= WW, XI, 44, 46, 79-80). Див. також гегелівську Philosophy of History (transl. by J. Sibree, 1857, цитується за виданням 1914 року), p. 110: «Схід знав... лише, що один вільний, грецький та римський світ знає, що вільні деякі, германський світ знає, що вільні — всі. Отож, першою політичною формою, яку ми бачимо в історії, є деспотія, другою — демократія та аристократія, третьою — монархія». (Подальші міркування щодо цих кроків — див. Philosophy of History, рр, 117, 260, 354.)

12.48. Наступні три цитати почерпнуті з гегелівської Philosophy of History, p. 429 — Selections, pp. 358, 359 (= WW, XI, 43-44).

Виклад гегелівської позиції у тексті дещо спрощений, адже Гегель спочатку ділить («Phil. of History», p. 356 та наст.) германський світ на три періоди, які він описує (p. 358) як «Царство Отця, Сина і Духа», а потім царство Духа знову поділяється на три періоди, що згадані у тексті.

12.49. Наступні три цитати див. у Philosophy of History, pp. 354, 476, 476-477.

12.50. Див., зокрема, текст до примітки 75 до цього розділу.

12.51. Див., зокрема, примітки 48-50 до розділу 8.

12.52. Див. гегелівську Philosophy of History, p. 418. (Перекладач пише: «германізовані слов'яни».)

12.53. Масарика часом змальовували як «філософа-царя». Але він, звичайно, не був правителем того типу, який сподобався б Платону — адже він був демократом. Він дуже цікавився Платоном, одначе ідеалізував Платона і витлумачував його демократично. Його націоналізм був реакцією на національне гноблення, і він завжди боровся проте крайнощів націоналізму. Можна згадати, що його першою видрукованою чеською мовою працею була стаття про Платонів патріотизм. (Див. біографію Масарика К. Чапека, розділ про його студентський період в університеті.) Чехословаччина Масарика була, ймовірно, однією з найкращих і найдемократичнішнх держав, що коли-небудь існували. Та, незважаючи на це, вона була побудована на принципі національної держави, на принципі, що непридатний у цьому світі. Міжнаціональна федерація у дунайському басейні могла б багато чому запобігти.

12.54. Див, розділ 7. Щодо цитати з Руссо, нижче в цьому абзаці, див. Social Contract, book I, ch. VII (кінець другого абзаца). Щодо гегелівського погляду стосовно доктрини про суверенітет народу див. фрагмент з § 279 з «Філософії права», що наводиться в тексті до примітки 61 до цього розділу.

12.55. Див. гердерівську Modern Political Doctrines (1939), наведену Циммерном, р. 165 і далі. (Уривок, що наведений у моєму тексті, не притаманний для гердерівського порожнього багатослів'я, яке було розкритиковане Кантом.)

12.56. Див, примітку 7 до розділу 9. Стосовно двох цитат з Канта, нижче у цьому абзаці, див. Works (ed. by Е. Cassirer), vol. IV, p. 179 і p. 195.

12.57. Див. Фіхте Briefwechsel (ed. Schuls, 1925), II, p. 100. Лист частково наводив Андерсон в Nationalism, etc. (Див. також Hegemann, Entlarvte Geschichte, 2nd ed., 1934, p. 118.) Другу цитату взято з Anderson, op. cit., p. 34 і наст. Стосовно цитат у наступному абзаці див. op. cit., 36 і далі; курсив мій.

Слід відзначити, що спочатку антинімецькі настрої були звичайними для багатьох засновників німецького націоналізму, що показує, як глибоко коріниться націоналізм у почутті неповноцінності. (Див. примітки 61 і 70 до цього розділу.) Як приклад, Андерсон пише (ор. сіt., 79) про Е. М. Арндта, згодом відомого націоналіста: «Коли Арндт мандрував Європою у 1798-1799 роках, він називав себе шведом, бо, за його словами, ім'я німця «смердить у світі», але, додавав неодмінно, не через вину простих людей». Хегеман правильно наголошує (op. cit., 118), що тогочасні німецькі духовні лідери повстали особливо проти варварства Пруссії, й цитує Вінкельмана, котрий зазначив: «Я б радше був турецьким євнухом, ніж пруссаком», та Лессінга, що сказав: «Пруссія — найбільш рабська країна в Європі». Він посилається на Гете, котрий палко сподівався на те, що підмога прийде від Наполеона. Тож Хегеман, що був ще й автором книжки проти Наполеона, додає: «Наполеон був деспотом... що б ми не говорили проти нього, мусимо визнати, що завдяки своїй перемозі при Ієні він змусив реакційну державу Фрідріха запровадити деякі реформи, що надто припізнилися».

Цікаву думку про Німеччину 1800 року можна знайти в праці Канта «Антропологія з прагматичної точки зору» (l800), в якій він розглядає, хоч і не надто серйозно, національні властивості. Кант пише (Works, vol. VIII, 213, 211, 212; курсив мій) про німця: «Його поганою рисою є схильність до копіювання інших і невисока думка про себе стосовно своєї власної оригінальності... а особливо певна педантична пристрасть до того, щоб ретельно класифікувати себе по відношенню до інших громадян, згідно з системою рангів і привілеїв. У цьому табелі про ранги він невичерпний у вигадуванні титулів і, таким чином, раболіпний з педантизму... З усіх цивілізованих народів німецький підкоряється якнайлегше і якнайтриваліше урядові, за якого йому випадає жити, і більше за всіх він далекий від будь-якого прагнення до перемін і опору існуючому ладу. Його характер — це своєрідна флегматична розсудливість».

12.58. Див. Kant, Works, vol. VIIІ, 516. Кант, який негайно виявив готовність допомогти, коли до нього звернувся Фіхте, невідомий автор у нужді, вагався протягом семи років після анонімної публікації першої книжки Фіхте, щоб висловити свою думку про Фіхте, хоч на нього тиснули з різних боків, приміром, сам Фіхте, котрий удавав із себе виконавця кантівської обіцянки. Зрештою, Кант видрукував «Публічне пояснення щодо Фіхте» як відповідь «на урочисту вимогу рецензента від імені громадськості» висловити свою думку. Він заявив, що, на його погляд, «система Фіхте була цілковито неспроможною» і заперечив будь-який зв'язок із філософією, що складалася з «беззмістовних хитрощів». І після молитви (наведеній у тексті), аби Бог захистив нас від наших друзів, Кант провадить далі: «Адже можуть бути також... обманливі й віроломні друзі, котрі прагнуть нашої загибелі, хоч і говорять мовою доброзичливості; завжди треба бути насторожі, щоб уникнути розставлених ними пасток». Якщо Кант, якнайврівноваженіша, доброзичлива і совіслива людина, мусив сказати такі речі, то ми маємо всі підстави розглядати його судження серйозно. Одначе я досі не зустрічав жодної історії філософії, яка б ясно свідчила, що, на думку Канта, Фіхте був нечесним самозванцем, хоча я бачив багато історій філософії, які намагаються виправдати, наприклад, звинувачення Шопенгауера, натякаючи на його заздрісність.

А проте звинувачення Канта і Шопенгауера ні в якій мірі не є винятковими. А. фон Февєрбах (у листі від 30 січня 1799 рю., див. A. Schopenhauer. Works, vol. V, 102), висловлюється не менш сильно, ніж Шопенгауер. Такої самої думки доходить Шіллер, а також Гете. А Ніколовіус назвав Фіхте «блюдолизом і брехуном». (Див. також ор. cit, pp. 119 і далі)

Дивовижно бачити, що, завдяки змові мовчання, така людяна, як Фіхте, досягла успіху у перекрученні вчення свого «вчителя», всупереч протестам Канта і за життя Канта. Це сталося лише сто років тому і легко може бути перевіреним будь-ким, хто візьме на себе клопіт прочитати листи Канта і Фіхте, а також Кантові публічні заяви. А це показує, що моя теорія про перекручення Платоном учення Сократа ніякою мірою не є такою фантастичною, якою може видатися платонікам, Сократ на той час був мертвий і не залишив після себе листів. (Якби таке порівняння не робило великої честі Фіхте й Гегелю, то можна було б сказати: без Платона не було Арістотеля, а без Фіхте — Гегеля.)

12.59. Див. Anderson, op. cit., p. 13.

12.60. Див. Гегелеву Philosophy of History, 465. Див. також «Філософію права», § 258. Щодо поради Парето див. примітку 1 до розділу 13.

12.61. Див. «Філософію права», § 279. Стосовно наступної цитати див. Selections, 256 (= Encycl., 1870, p. 446). Критика Англії, нижче в цьому абзаці, на ст, 257 (= Encycl., 1870, р. 447). Щодо посилання Гегеля на німецьку імперію див. Philosophy of History, p. 475 (див. також примітку 77 до цього розділу). Почуття неповноцінності, зокрема по відношенню до Англії, і вправне звернення до таких почуттів відіграють значну роль в історії піднесення націоналізму; див. також примітки 57 і 70 до цього розділу. Щодо інших фрагментів про Англію див. наступну примітку і примітку 70 до цього розділу, з також текст. (Слова «мистецтва і науки» виділені курсивом мною.)

12.62. Гегелеве зневажливе звернення до суто «формальних» прав, суто «формальної» свободи, суто «формальної» конституції тощо цікаве, оскільки є можливим джерелом сучасної марксистської критики суто «формальних» демократій, які пропонують суто «формальну» свободу. Див. примітку 19 до розділу 17 і текст.

Кілька характерних фрагментів, у яких Гегель засуджує суто «формальну» свободу тощо, можна тут навести. Всіх їх узято з Philosophy of History (p. 471 ): «(Лібералізм насаджує, на противагу всьому цьому» (тобто прусській «холістичній» реставрації), «атомістичний принцип, який вимагає управління індивідуальними волями, стверджуючи, що всі уряди повинні... мати їхнє (народне) ясне схвалення. Ті, хто обстоює цей формальний бік Свободи — цю чисту абстракцію,— робить геть неможливим заснування будь-якої політичної організації» (р. 474): «Конституція Англії — це комплекс суто партикулярних прав і особистих привілеїв... Ніде немає менше інститутів, що відрізняються справжньою свободою» (на противагу суто формальній свободі), ніж в Англії. З погляду приватного права і свободи власності вони являють собою небачену недосконалість: достатнім доказом цього буде право першородства, що змушує молодших синів з аристократичних родин здобувати (купувати чи в якийсь інший спосіб) собі військові чи духовні посади». Див. далі обговорення Французької Декларації прав людини і кантівських принципів на ст. 462 і наст. із посиланням на те, що це «не що більше, як формальна Воля» і «принцип Свободи», яка «лишилася суто формальною», і порів. це, скажімо, з примітками на ст, 354, які показують, що німецький дух є «справжньою» і «абсолютною» свободою: «Німецький дук є Духом нового світу. Його мета — втілення абсолютної Істини як безмежного самовизначення Свободи, тієї свободи, змістом якої є її власна абсолютна форма». Якби я вжив термін «формальна свобода» у зневажливому розумінні, то міг би застосувати його до гегелівської «суб'єктивної свободи», як він її трактує у «Філософії права», § 317L (що цитувалося наприкінці примітки 43).

12.63. Див. Е. Anderson. Nationalism, etc., p. 279. Щодо Гегелевого посилання на Англію (процитовано в дужках наприкінці цього абзаца) див. Selections, 263 (= Encycl., 1870, p. 452); див. також примітку 70 до цього розділу.

12.64. Ця цитата з «Філософії права», § 331. Щодо наступних двох цитат див. Selections, 403 (=WW XI, 84) і 267 і наст. (=Encycl., 1870, pp. 455-456). Щодо шпати трохи нижче (яка ілюструє юридичний позитивізм) див. Selections, 449 (тобто «Філософію права», § 274). З теорією світового панування пop. також теорію панування і підкорення і теорію рабства, описані в загальних рисах у примітці 25 до розділу 11 і в тексті. Стосовно теорії національних духів, воль або геніїв, що затверджують себе в історії, тобто в історії війн, див. текст до приміток 69 і 77.

У зв'язку з історичною теорією нації пop. такі примітки Ренана (цитовані А. Циммерном у Modem Political Doctrines, p. 190 і наст.): «Забути й — насмілюся сказати — викривити історію — це суттєві фактори у створенні нації (або, як ми тепер знаємо, тоталітарної держави); а отже, просування вперед в історичних дослідженнях часто небезпечне для національності... Отож, сутність нації полягає в тому, що всі індивіди повинні мати багато спільного і багато чого повинні забути». Важко повірити, що Ренан був націоналістом, але він таки ним був, хоч і націоналістом демократичного типу. Його націоналізм типово гегельянський, адже він пише (ст. 202): «Нація — це душа, духовний принцип».

12.65. Геккеля навряд чи можна сприймати всерйоз як філософа чи вченого. Він сам називав себе вільним мислителем, одначе його мислення не було достатньо залежним, щоб перешкодити йому зажадати в 1914 році «таких плодів перемоги»: (1) звільнення від англійської тиранії; (2) вторгнення в британську піратську державу німецького флоту та війська; загарбання Лондона; (3) розділ «Бельгії» і так далі і тому подібне. (У книжці Das Monistische Jahrhundert, 1914, № 31/32, pp. 65 і наст., цитовано в Thus Spake Germany, 1941, p. 270.)

Есе В. Шальмайєра, відзначене премією, називається: «Heredity and Selections in the Life of the Nations». (Див. також примітку 71 до розділу 10, вгорі.)

12.66. Щодо гегельянства Бергсона дав. прим. 25 до цього розділу. Щодо характеристики Шоу релігії творчої еволюції див. Back to Methuselah, останній розділ «Передмови» («Мій особистий внесок у справу»): «...з розвитком концепції Творчої еволюції я побачив, що ми, зрештою, підійшли до віри, яка узгоджується з першою умовою всіх релігій, що коли-небудь сповідувалися людством: а саме, що насамперед і головним чином повинна бути наука метабіології».

12.67. Див. блискучий «Вступ» А. Циммерна до його Modern Political Doctrines, p. XVIII.— Стосовно платонівського тоталітаризму див. текст до примітки 8 до цього розділу. Щодо теорії пана і раба та панування і підкорення див. примітку 25 до розділу 11; див. також примітку 74 до даного розділу.

12.68. Див. A. Schopenhauer. Grundprohleme, 1890, S. XIX.

12.69. Стосовно восьми цитат у цьому абзаці див. Selections, 265, 402, 403, 435, 436, 399, 407, 267 і наст, (=Епсусl., 1870, р. 453, WW, XI, 83, 84, 113-114, 81, 88, Encycl., pp. 455-456). Див. також § 347 у «Філософії права».

12.70. Див. Selections, 435 і наст. (=WW, XI, 114). Щодо проблеми неповноцінності див. також примітки 57 і 61 до цього розділу і текст. Щодо іншого фрагмента про Англію див. примітки 61-63 і текст цього розділу. Дуже цікавий фрагмент («Філософія права», § 290L), що містить класичне формулювання холізму, показує, що Гегель не лише мислив у термінах холізму, колективізму чи влади, а й бачив застосовність цих принципів до організації пролетаріату. «Нижчі класи,— пише Гегель,— залишилися більщ-менш неорганізованими, а втім, украй важливо, щоб вони були організованими, оскільки лише в цей спосіб можуть здобути владу. Без організованості вони лише юрма, скупчення атомів». Гегель у цьому уривку впритул підходить до Маркса.

12.71. Уривок узято з книжки: H.Freyer, Pallas Athene (1935), який було процитовано в А. Коlnаі. The War against the West (1938), p. 417. Я великою мірою завдячую книжці Колнаї, яка зробила можливим для мене цитувати в тій частині цього розділу, що лишилася, значну кількість авторів, котрі інакше були б для мене недоступними. (Одначе я не завжди наслідую переклади Колнаї.)

Шодо характеристики Фрайєра як одного з провідних соціологів сучасної Німеччини див. F. A. von Hayek. Freedom and Economic System (Public Policy Pamphlet № 29, 2nd impression, 1940 § P7 30).

Стосовно чотирьох уривків у цьому абзаці з Гегелевої «Філософії права», §§ 331, 340, 342L (див. також 331 і наст.) і 340, див. Selections, 466, 467, 465, 468. Щодо уривків з «Енциклопедії філософських наук» див. Selections. 260 і наст. ( = Епсусl., 1870, pp. 449-450). (Останнє процитоване речення є іншим варіантом першого речення з § 546.) Щодо уривка з Г. фон Трайтчке див. Thus Spake Germany (1941), p. 60.

12.72. Див. «Філософію права», § 257, тобто Selections, 443. Щодо наступних трьох цитат див. «Філософію права», §§ 334 і 339L, тобто Selections, 467. Стосовно останньої цитати в цьому абзаці див. «Філософію права» Гегеля, §§ 330L і 333.

12.73. Див. Selections, 365 (=WW, XI, 49); курсив частково мій. Щодо наступної цитати див. Selections, 468, тобто «Філософію права», § 340,

12.74. Процитовано в книжці Колнаї. op. cit., 418.— Щодо Геракліта див. текст до примітки 10 до розділу 2. Стосовно Гайзера див. Колнаї, loc. cit.; див. також теорію Гегеля про рабство, згадану в примітці 25 до розділу 11. Щодо заключної цитати цього абзаца див. Selections, 467, тобто «Філософія права», 334. Щодо «війни оборонної», яка перетворюється у «війну загарбницьку», див. op. cit., § 326.

12.75. Щодо всіх уривків з Гегеля у цьому абзаці див. Selections, 426 і наст. ( = WW. XI, 105-106); курсив мій. Щодо іншого уривка, в якому постулюється, що всесвітня історія мусить взяти гору над мораллю, див. «Філософію права», § 345. Стосовно Е. Майєра див. закінчення примітки 15 (2) до розділу 10.

12.76. Див. «Філософію права», § 317 і наст.; nop. Selections, 461. Ті самі фрагменти див. у § 316: «Громадська думка в тому вигляді, в якому вона існує, є безперервним самозапереченням». Див. також § 301, тобто Selections, 456 і § 318L. (Стосовно інших поглядів Гегеля на громадську думку див. також текст до примітки 84 до цього розділу.) Щодо зауваження Гайзера див. Колнаї, op, cit., 234.

12.77. Див. Selections, 464, 465 стосовно уривків з «Філософії права», §§ 324 і 324L. Щодо наступних фрагментів з «Філософії історії» див. Selections, 436 і наст. (=WW, XI, 114-115), Характерне продовження наступного за процитованим уривка: «...природно мертвий сам по собі, як наприклад німецькі імперські міста, німецький імперський устрій». Пор. примітку 61 до цього розділу і текст.

12.78. Див, «Філософію права», §§ 327L і 328, тобто Selections, 465 і наст.; курсив мій. Щодо зауваження про порох див. «Філософію історії» Гегеля, ст. 419.

12.79. Щодо цитат з Кауфмана, Банзе, Людендорфа, Шелера, Фрайєра, Ленца і Юнга див. Колнаї, op. cit., 411, 411 і наст., 412, 411, 417, 411 і 420. Цитату з Фіхте взято з Addresses to the German Nation (1808), нім. видання 1871 p. (видане І. Г. Фіхте), p. 49 і наст.; див. також A. Zimmern. Modern Political Doctrines, 170 і наст. Уривок із Шпенглера взято з його «Занепаду Заходу», 1, ст. 12. Щодо уривка з Розенберга див. його «Myth of the Twentieth Century» (1935), p. 143; див. також мою примітку 50 до розділу 8 і M.Rader. No Compromise (1939), 116.

12.80. Див. Kolnai, op. cit., 412.

12.81. Див. Caird, Hegel (1883), p. 26.

12.82. Koinai, op. cit., 438.— Стосовно уривків з Гегеля див. Selections, 365 і наст., курсив частково мій; див. також примітку 84 до цього розділу. Щодо слів Е. Кріка див. Kolnai, op. cit., 65 і наст., а також Е. Кrіeck. National Political Education (in German, 1932, p. 1; цитовано в Thus Spake Germany, p. 53).

12.83. Див. Selections, 268 (= Encycl., 1870, p. 456); Щодо Штапеля див. Kolnai, op. cit., 292 і наст.

12.84.. Щодо Розенберга див. Kolnai, op. cit., 295. Стосовно поглядів Гегеля на громадську думку див. також текст до примітки 76 до цього розділу. Щодо уривків, процитованих у цьому абзаці, див. «Філософію права», § 318L. тобто Selections, pp. 461 (курсив мій), 375, 377, 378, 367/368, 380, 368. 364, 388, 380 (=WW, XI, 59, 60, 60, 60-61, 51-52, 63, 52, 48, 70-71, 63; курсив частково мій. (Щодо гегелівського вихваляння емоцій і пристрастей та самозацікавленості див. також текст до примітки 82 до цього розділу.

12.85. Щодо висловлювання Беста див. Kolnai, op. cit., 414 і наст. Стосовно цитат з Гегеля див. Selections, 464 і наст., 464, 465, 437 (=WW, XI, 115, варта уваги подібність до Бергсона), 372. (Уривки з «Філософії права» взято з §§ 324, 324L, 327L.) Стосовно зауваження про Арістотеля див. «Політика», VII, 15, 3 (1334 а).

12.86. Щодо цитати із Штапеля див. Kolnai, op. cit., 255-257.

12.87. Див. Selections, p. 100: «Якщо я заперечую всі визначення об'єкта, то залишається ніщо». Стосовно гайдеггерівського What is Methaphysic? див. Carnap I. Erkenntnis, 2, 229. З приводу відношення Гайдеггера до Гуссерля і Шелера див. J. Kraft, From Husserl to Heidegger (1957). Гайдеггер визнає, що його сентенції є безглуздими: «Питання і відповідь стосовно «ніщо» є самі по собі нісенітними», пише він (див. Erkenntnis, 2, 231). Що можна було б сказати з точки зору вітгенштайнівського Tractatus проти такої філософії, яка визнає, що каже нісенітницю, але глибокозначну нісенітницю? (Див. примітку 51 (1) до розділу 11.) У книжці G. Schneeberger. Nachlese zu Heidegger, 1962, міститься зібрання документів про політичну активність Гайдеггера.

12.88. Щодо цих цитат з Гайдеггера див. Kolnai, op. cit., 221, 313. Стосовно поради Шопенгауера опікунові див. Works, vol. V, p. 25 (примітка).

12.89. Щодо Ясперса див. Kolnai, op. cit., 270 і наст. Колнаї (ст. 282) називає Ясперса «молодшим братом Гайдеггера». Я не можу з цим погодитись. Адже, на противагу Гайдеггеру, Ясперс, безсумнівно, написав книжки, які містять багато цікавого, навіть такі, що містять багато заснованого на досвіді, скажімо, «General Psycho-Pathology». І я можу процитувати тут кілька уривків з його ранньої праці «Psychology of World-Views» (вперше надрукованій у 1919 p.; я цитую за третім німецьким виданням 1925 року), які показують, що ясперівський світогляд був достатньо розвинутий, у всякому разі до того, як Гайдеггер почав писати. «Для того, щоб уявити собі життя людини, необхідно побачити, як вона живе в цей Момент. Момент — це єдина реальність, реальність у собі, в житті душі. Прожитий момент є Останнє, Теплокровне, Безпосереднє, Живе, Тілесне, Тотальність Реального, єдина Конкретна Річ... Людина знаходить Існування і Абсолют, зрештою, лише в Моменті.» (р. 112). (З розділу «Ставлення ентузіаста», ст. 112): «Де б не був Ентузіазм абсолютним спонукальним мотивом, тобто де б не жили ним у Дійсності й заради Дійсності й усе ще нехтували небезпекою і ризикували всім, можна говорити про Героїзм: про героїчну Любов, героїчну Боротьбу, героїчну Працю тощо. § 5. Ставлення ентузіаста є Любов...» (Підрозділ 2, ст. 128): «Співчуття не є Любов'ю...» (ст. 127): «Ось чому Любов жорстока, безжалісна; і ось чому справжній Закоханий вірить у Любов лише тоді, коли вона така» (ст. 256 і далі): «III. Одиничні маргінальні ситуації... (А) Боротьба. Боротьба є основною формою всього Існування... Реакції на маргінальні ситуації Боротьби такі:... 2. Брак розуміння людиною того факту, що Боротьба — Остаточна: людина ховається...» І так далі. Ми завжди бачимо ту саму картину: істеричний романтизм, сполучений з брутальним варварством і професійним педантизмом у підрозділах і підпідрозділах.

12.90. Див. Kolnai, op. cit., 208.

Щодо мого зауваження про «філософію гравця» див, О. Spengеr. The Hour of Decision. Germany and World-Historical Evolution.— German ed., 1933, p, 230; процитовано у Thus Spake Germany, 28: «Він, чий меч здобуває перемогу тут, буде повелителем світу. Гральні кості тут, готові для цієї величезної гри. Хто наважиться їх кинути?»

Для філософії гангстерів, мабуть, ще характерніша книжка дуже талановитого автора Е. фон Саломона. Я наведу кілька уривків із цієї книжки, The Outlaws (1930; уривки взято із ст. 105, 73, 63, 307, 73, 367): «Сатанинська пристрасть! Хіба в мене нема рушниці?... Перша пристрасть людини — це руйнування — Вони стріляли геть неперебірливо, просто тому, що це була чудова розвага... Нас не обтяжує ні план, ні метод, ні система... Ми не знали, чого бажали, а що знали, того не бажали.. Моєю найбільшою пристрастю завжди було руйнування». І там інше. (Див. також W. Hcgemann, op. cit., 171).

12.91. Див. Kolnai, op. cit., 313.

12.92. Щодо цитати з Ціглера див. Kolnai, op. сіt., 398.

12.93. Цю цитату взято з Шопенгауера, Grundprobleme (4th ed., 1890). Вступ до першого видання (1840), p. XIX.— Гегелеве зауваження про «найпіднесенішу глибину» (або «найвивищенішу глибину») почерпнуто з Jahrbuecher der wissenschaftlichen Literatur, 1827, № 7; воно цитується Шопенгауером, op. cit.— Завершальну цитату взято з Шопенгауера, op. cit., XVIII.

Прим. до розд. 13

Загальна примітка до розділів про Маркса. Скрізь, де можливо, я посилаюся в цих примітках на «Capital» або на «Н. о. М» чи на дві ці праці. Назву «Capital» я використовую як скорочення для Everyman Double Volume Edition of K. Marx, Capital, transl. by E. and C. Paul. «Н. o. M» означає A Handbook of Marxism, ed. by Bums, 1935,. одначе при цьому я посилаюся і на повне видання текстів. Щодо цитат з Маркса і Енгельса я посилаюся на московське стандартне видання (Gesamtausgabe, скорочено GA), що друкується під редакцією Д. Рязанова та інших з 1927 року, але й досі незавершене. Стосовно цитат з Леніна я посилаюся на Little Lenin Library, опубліковане Мартіном Лоуренсом, пізніше — Лоуренсом і Вісгартом, скорочено L. L. L. Останні томи «Капіталу» цитуються як «Das Kapital» (перший том був опублікований 1867 p.), посилання стосуються т. II, 1885 р. або т. III, частини 1 і т. III, частини 2 (цитуються як ІІІ(1) і ІІІ(2), обидві частини 1894 р. Хочу відразу зазначити, що хоч я й посилаюся скрізь, де можливо, на зазначені вище переклади, не завжди їх дотримуюсь.

13.1. Див. V. Pareto. Traeatise on General Sociology, § 1843. (Англійський переклад: The Mind and Society, 1935, vol. III, p. 1281; див. також текст до примітки 65 до розділу 10.) Парето пише (р. 1281 і наст.): «Мистецтво урядування полягає у відшукуванні шляхів здобути вигоду з таких почуттів, а не витрачати енергію в безплідних зусиллях знищити їх; дуже часто єдиним наслідком другого підходу є лише зміцнення цих почуттів. Особистість, здатна звільнитися від сліпого панування своїх власних почутгів, буде здатною використати почуття інших людей для своїх власних цілей... Це можна сказати загалом про відносини між правителем і підвладними. Політик, котрий може якнайкраще прислужитися собі і своїй партії — це людина без упереджень, яка знає, як здобути користь із упереджень інших». Упередження, що їх має на думці Парето, різноманітні — націоналізм, любов до свободи, гуманізм. І слід, мабуть, зауважити, що Парето, хоч і звільнився від багатьох упереджень, безперечно, не зумів звільнитися від усіх їх. Це помітно майже на кожній написаній ним сторінці, зокрема, звичайно, там, де він каже про те, що доречно змальовано ним як «гуманістична релігія». Його власне упередження — антигуманістична релігія. Якби він побачив, що його власний вибір був не між упередженням і свободою від упереджень, а лише між гуманістичним упередженням і упередженням антигуманістичним, то, вочевидь, був би менш упевнений у своїй вищості. (Щодо проблеми упереджень див. примітку 8 (1) до розділу 24 і текст.)

Ідеї Парето щодо «мистецтва урядування» дуже старі; вони беруть початок принаймні від дядька Платона Критія і відіграли свого часу належну роль у традиції платонівської школи (як зазначено у примітці 18 до розділу 8).

13.2. (1) Ідеї Фіхте і Гегеля привели до принципу національної держави й національного самовизначення, реакційного принципу, в який, одначе, щиро вірив такий борець за відкрите суспільство, як Масарик, і який прийняв демократ Вільсон. (Щодо Вільсона див., приміром, Modem Political Doctrines, ed.. by A. Zimmern, 1939, pp. 223 і далі.) Цей принцип явно незастосовний на нашій землі й, зокрема, в Європі, де нації (тобто мовні групи) такою мірою щільно скупчені, що їх просто неможливо розплутати. Жахливий наслідок спроби Вільсона застосувати цей романтичний принцип до європейської політики мусить бути зрозумілим нині кожному. Те, що Версальська угода була жорстокою,— міф, що не додержувалися вільсонівських принципів,— інший міф. Справа в тому, що такі принципи не можна послідовно застосувати, й Версаль впав, головним чином, через спробу застосувати незастосовні принципи Вільсона. (Про все це див. примітку 7 до розділу 9 і текст до приміток 51-64 до розділу 12.)

(2) У зв'язку з гегельянським характером марксизму, згаданим у тексті цього абзаца, я наводжу тут перелік важливих поглядів, що їх марксизм запозичив у гегельянства. Моє трактування Маркса не грунтується на цьому переліку, оскільки я не намагаюся тлумачити його як гегельянця, а радше як серйозного дослідника, котрий може і мусить відповідати за себе. Ось цей перелік, упорядкований у приблизній відповідності до важливості різноманітних поглядів марксизму.

(а) Історицизм: метод науки про суспільство — вивчення історії й, зокрема, тенденцій, притаманних історичному розвитку людства.

(б) Історичний релятивізм: те, що є законом в один історичний період, не повинно бути законом в інший період. (Гегель стверджував, що істинне в один період, не повинно бути істинним в інший,)

(в) Існує природний закон прогресу в історичному розвитку.

(г) Розвиток є рухом у напрямку до більшої свободи й розуму, хоча знаряддями втілення цього в життя є не наше раціональне планування, а швидше такі ірраціональні сили, як наші пристрасті й егоїстичні інтереси. (Гегель називає це «хитрістю розуму».)

(д) Моральний позитивізм або, у випадку з Марксом, моральний «футуризм». (Цей термін пояснюється в розділі 22.)

(е) Класова свідомість є одним зі знарядь, завдяки якому відбувається розвиток. (Гегель оперує свідомістю нації, «національним Духом» або «національним Генієм».)

(є) Методологічний есенціалізм. Діалектика,

(ж) Нижченаведені гегелівські ідеї відіграють окрему радь у писаннях Маркса, але стали значнішими у послідовників марксизму.

(ж1) Відмінність між суто «формальною» свободою або суто «формальною» демократією і «реальною» або «економічною» свободою чи «економічною» демократією тощо; у зв'язку з цим існує певне «амбівалентне» ставлення до лібералізму, тобто суміш любові й ненависті.

(ж2) Колективізм.

У наступних розділах (а) знову головна тема. У зв'язку з (а) і (б) див. також примітку 13 до цього розділу. Щодо (б) див. розділи 22-24. Щодо (в) див. розділи 22 і 25. Щодо (г) див. розділ 22 (а відносно гегелівської «хитрості розуму» див. текст до примітки 84 до розділу 12). Щодо (е) див. розділи 16 і 19. Щодо (є) див. примітки 4 до даного розділу, 6 до розділу 17, 13 до розділу 15, 15 до розділу 19, а також примітки 20-24 до розділу 20 і відповідний текст. Щодо (ж1) див. 19 до розділу 17. (ж2) мало свій вплив на Марксовий антипсихологізм (див. текст до примітки 16 до розділу 14). Саме під впливом платонівсько-гегелівської доктрини про вищість держави над особистістю Маркс розвиває свою теорію про те, що навіть «свідомість» особистості визначається соціальними умовами. Одначе, по суті, Маркс був індивідуалістом, основним його інтересом було допомогти людським індивідам, що страждають. Отож, колективізм як такий, безперечно, не відіграє важливої ролі у власних працях Маркса. (Не враховуючи наголошення ним на колективній класовій свідомості, згаданій у пункті (е); див., наприклад, примітку 4 до розділу 18.) Але він відіграє свою роль у марксистській практиці.

13.3. У Capital (387-389) Маркс робить кілька цікавих зауважень як про платонівську теорію розподілу праці (див. примітку 29 до розділу 5 і текст), так і про кастовий характер Платонової держави. (Маркс посилається, одначе, лише на Єгипет, а не на Спарту; див. примітку 27 до розділу 4.) У цьому зв'язку Маркс наводить також цікавий фрагмент з Ісократового «Бузириса», 15 і наст., 224/5, у якому Ісократ вперше висуває аргументи на захист розподілу праці, дуже подібні до аргументів Платона (текст до примітки 29 до розділу 5). Далі Ісократ продовжує: «Єгиптяни... були такою мірою успішливими, що більшість видатних філософів, котрі торкалися цих проблем, вихваляють державний устрій Єгипту понад усі інші, і спартанці... правлять своїм власним полісом у такий блискучий спосіб, тому що вони скопіювали методи єгиптян». Гадаю, що якнайочевидніше те, що Ісократ посилається тут на Платона, і, в свою чергу, можливо, Крантор посилається на Ісократа, коли говорить про тих, хто звинувачував Платона в тому, що він став учнем єгиптян, як згадано в примітці 27(3) до розділу 4.

13.4. Або «інтелект, що руйнує», див. текст до примітки 68 до розділу 12. Щодо діалектики загалом і гегелівської діалектики зокрема, див. розділ 12, особливо текст до приміток 28-33. Я не маю наміру розглядати Марксову діалектику в цій книжці, оскільки я торкався її в іншому місці. (Див. What is Dialectic?, Mind, N. S., vol. 49, 1940, pp. 403 і далі; і переглянутий варіант у Conjectures and Refutations, pp. 312 і далі.) Я вважаю Марксову діалектику, так само як і Гегелеву, досить небезпечною плутаниною; одначе тут я утримуюся від її аналізу, оскільки, зокрема, критика Марксового історицизму покриває все, що можна серйозно сприймати в його діалектиці.

13.5. Див., приміром, цитату в тексті до примітки 11 до цього розділу.

13.6. Маркс і Енгельс уперше піддали критиці утопізм у «Маніфесті Комуністичної партії», III, 3. (Див. Н. о. М., 55 і далі = GA, Series I, vol. 6, 553-555; — ME, 4, 437-439.) Щодо Марксових нападок на «буржуазних економістів», котрі «намагаються узгодити... політичну економію з вимогами пролетаріату», нападок, спрямованих, зокрема, проти Мілля та інших членів контівської школи, див. Capital, 868 (критика Мілля; див. також примітку 14 до цього розділу) і 870 (критика контівського Revue Positiviste; див. також текст до примітки 21 до розділу 18). Щодо всієї проблеми соціальної технології проти історицизму і поступової соціальної інженерії проти утопічної соціальної інженерії див., зокрема, розділ 9, вгорі. (Див. також примітки 9 до розділу 3; 18 (3) до розділу 5 і 1 до розділу 9, де є посилання на М. Eastman. Marxism is it Science?)

13.7. (1) Дві цитати з Леніна взято з Sidney and Beatrice Webb. Soviet Communism (2nd ed., 1937), p. 650 і наст. Автори вказують у примітці, що друга з цитат почерпнута з промови Леніна в травні 1918 р. Дуже цікаво відзначити, як швидко Ленін усвідомив становище. Напередодні приходу його партії до влади в серпні 1917 року, коли він опублікував книжку «Держава і революція», він був іще чистим історицистом. Toді він не лише не усвідомлював як найважчі проблеми, пов'язані із завданням побудови нового суспільства, а й навіть вірив разом із більшістю марксистів у те, що ці проблеми не існують, або що вони будуть вирішені в процесі історії. Див., зокрема, фрагменти з «Держави і революції», І- L. L-, vol. 14, 77-79, де Ленін наголошує на простоті проблем організації й управління на різних фазах розвитку комуністичного суспільства. «Вся справа в тому,— пише він,— щоб вони працювали нарівно, правильно дотримувалися міри праці й отримували рівно. Облік цього, контроль за цим спрощений (курсив в оригіналі) капіталізмом до крайності». Ці проблеми, отож, можуть бути просто прийняті робітниками, оскільки методи контролю «приступні кожному, хто вміє читати й писати і знає перші чотири арифметичні дії». Ці дивовижно наївні твердження показові. (Ми бачимо, що подібні погляди висловлювалися як у Німеччині, так і в Англії — див. цю примітку, пункт (2). Ці погляди мають суперечити промовам Леніна, виголошеним кілька місяців по тому. Вони показують, якою мірою був позбавлений «науковий соціаліст» передбачення майбутніх проблем і лих. (Я маю на увазі лиха періоду військового комунізму, періоду, який був наслідком пророчого і антитехнологічного марксизму.) Одначе ці погляди показують також здатність Леніна знаходити й визнавати зроблені ним помилки. Він відкинув марксизм на практиці, але не в теорії. Див. також розділ V, підрозділи 2 і 3 праці Леніна «Держава і революція» (Н. о. М., pp. 742 і далі — State and Revolution, 67-73) щодо суто історицистського, тобто пророчого й антитехнологічного («антиутопічного», як міг сказати Ленін; див, р. 747 «State and Revolution, 70-71) характеру цього «наукового соціалізму» до його приходу до влади.

Втім, коли Ленін зізнався, що не знає жодної книжки, яка торкається конструктивних проблем соціальної інженерії, то цим він тільки виказав, що марксисти, вірні вказівкам Маркса, ніколи навіть не читали «утопічні твори» кабінетних професорів-соціалістів, котрі намагалися покласти початок розгляду цих проблем. Я маю на гадці окремих фабіанців у Англії й А. Менгера (приміром, його Neue Staatslehre, 2nd. ed., 1904, зокрема pp. 248 і далі) та Й. Поппера-Лінкоя в Австрії. Останній розвинув, окрім багатьох інших пропозицій, технології колективного сільського господарства і, зокрема, велетенських сільськогосподарських об'єднань, що були пізніше запроваджені в Росії (див. його Allgemeine Nahrpflicht, 1912, pp. 206 і далі, а також 300 і далі 2-го вид. 1923 p.). Одначе його відкинули марксисти як «напівсоціаліста». Вони назвали його «напівсоціалістом», тому що він передбачив приватний сектор підприємництва у своєму суспільстві; він обмежив економічну діяльність держави турботою про основні потреби кожного — «гарантованим мінімумом існування». Все поза межами цього мусило належати до суто конкурентної системи.

(2) Ленінський погляд у «Державі і революції», цитований вище, дуже подібний (як відзначив Дж. Віпер) до погляду Джона Каррузерса (J. Carruthers. Socialism and Radicalism, див., зокрема, ст. 14-16, а також примітку 9 до розділу 9). Він пише: «Капіталісти вигадали систему фінансів, яка, хоч і складна, достатньо легка в практичному застосуванні й яка цілковито навчає кожного, як найкраще керувати своєю фабрикою. Дуже схожа, але ще простіша система фінансів буде в такий самий спосіб навчати обраного керівника соціалістичної фабрики, як управляти підприємством, і він відчуватиме потребу в пораді професійного організатора не більшу, ніж капіталіст».

13.8. Це наївне натуралістичне гасло є марксистським «принципом комунізму» (запозиченим Марксом із статті Луї Блана «Організація праці» (L'organisation de Travail), як люб'язно вказав мені Брайєн Магі). Він бере початок з платонізму і раннього християнства (див. примітку 29 до розділу 5; «Дії святих апостолів», 2, 44-45 і 4, 34-35; див. також примітку 48 до розділу 24 і наведені там посилання). Цей принцип цитується Леніним у «Державі і революції»; див. Н. о. М., 752 (State and Revolution, 74) — (Ленін, т. 33). Марксів «принцип соціалізму», який увійшов до Конституції СРСР 1936 року, формально трохи, але, по суті, значно слабкіше «принципу комунізму». Порів. статтю 12: «У СРСР,— читаємо там,— реалізовано принцип соціалізму: «Від кожного за його здібностями, кожному — за його працею». Підміна ранньохристиянського терміна «потреби» на «працю» перетворює романтичний і економічно зовсім незалежний натуралістичний вираз у дуже практичний, але загальновідомий принцип — такий, що його навіть «капіталізм» може визнати своїм.

13.9. Я посилаюся на назву відомої книжки Ф. Енгельса «Розвиток соціалізму від утопії до науки». (Книжка вийшла англійською мовою під назвою «Socialism: Utopian and Scientific».)

13.10. Див. мою працю The Poverty of Historicism // Есоnomіса, 1944; тепер видану окремо.

13.11. Це одинадцята теза Марксових «Тез про Фейєрбаха» (1845), див. Н. о. М., 231 (= F. Engels. Ludwig Feuerbach und der Ausgang der Klassischen deutschen Philosophie; J. W. Dietz, Nachf. Berlin, 1946, 56) — (ME, 3, 5). Див, також примітки 14-16 до цього розділу, а також розділи 1, 17 і 18 з моєї праці «Убогість історицизму».

13.12. Я не маю наміру детально обговорювати тут метафізичну чи методологічну проблему детермінізму. (Кілька подальших зауважень щодо цієї проблеми можна знайти в розділі 22, внизу.) Але я б хотів відзначити, якою мірою вона неадекватна, якщо «детермінізм» і «науковий метод» подаються як синоніми. Це все ще роблять, навіть такі блискучі і зрозумілі автори, як Б. Малиновський. Див., приміром, його пращо в «Human Affairs» (ed. by Caiell, Cohen and Travers, 1937), chapter XІІ. Я цілком погоджуюся з методологічними тенденціями цієї праці, з її аргументацією щодо застосування наукового методу в суспільних науках, так само як і з блискучим засудженням романтичних тенденцій в антропології (див., зокрема, pp. 207 і далі, 221-224). Проте коли Малиновський висуває докази на користь «детермінізму у вивченні людської культури» (р. 212; див. також р. 232), я не бачу, що він розуміє під «детермінізмом», якщо не просто «науковий метод». Таке ототожнення, одначе, неспроможне і сповнене небезпеки, як показано в тексті, адже може привести до історицизму.

13.13. Про критику історицизму — див. мою працю The Poverty of Historicism (Economica, New Series, vol. 11, 1944).

Маркса можна вибачити за те, що він дотримувався хибних переконань щодо існування «природного закону історичного розвитку», адже деякі з кращих науковців того часу (наприклад, Т. Г. Гакслі — див. Т. Н. Huxley. Lay Sermons, 1880, p. 214) вірили у можливість відкриття закону еволюції. Однак ніякого емпіричного «закону еволюції» не може бути. Існує специфічна еволюційна гіпотеза, згідно з якою життя на Землі розвивалося певним чином. Універсальний або природний закон еволюції міг би висунути гіпотезу про хід розвитку життя на всіх планетах (зрештою). Інакше: якщо обмежитися спостереженням лише за одним унікальним процесом, то ми не матимемо ніяких надій на віднаходження і перевірку «закону природи». (Звичайно, існують закони еволюції, що спрямовують розвиток молодих організмів тощо.)

Безперечно, можуть існувати соціологічні закони і навіть такі соціологічні закони, що стосуються проблеми прогресу, наприклад гіпотеза, згідно з якою там, де свобода думки і свобода обміну думками ефективно захищена правовими інститутами, а відповідні інститути забезпечують публічність обговорення, там буде і науковий прогрес (див. розділ 23). Але існують причини, через які нам краще взагалі не згадувати про історичні закони (див. прим. 7 до розділу 25 та відповідний текст).

13.14. Capital, 864 («Передмова до першого видання») — (ME, 23, 12). Щодо аналогічних зауважень Мілля — див. прим. 16 до даного розділу. У цьому самому місці Маркс також зазначає: «Кінцевою метою мого твору є відкриття економічного закону руху сучасного суспільства...» (Н. о. М., 374) — (ME, 23, 12). Див. також текст до прим. 16 до даного розділу. Суперечності між Марксовим прагматизмом та його ж таки історицизмом стають цілком очевидні, тільки-но ми порівняємо ці уривки з одинадцятою з його «Тез про Фейєрбаха» (цитованій у тексті до прим. 11 до даного розділу). У розділі 17 моєї праці «The Poverty of Historicism» я намагався унаочнити ці суперечності, визначивши Марксів історицизм у формі, прямо відповідній його критиці Фейєрбаха. Ми можемо переінакшити уривок з твору Маркса, процитований у тексті до даної примітки, і так: «Історицист може лише пояснювати соціальний розвиток і всіляко сприяти йому. На думку історициста, однак, ніхто не може змінити хід суспільного розвитку». Див. також розділ 22, зокрема текст до прим. 5.

13.15. Capital, 469 — (ME, 23; 425). Наступні три цитати почерпнуті з Capital, 868, 673, 830— (ME, 23; 19, 579, 705), Про згадані в тексті «численні додаткові свідчення» — див., наприклад, Capital, 105, 562, 649, 656 — (ME, 23; 128, 481, 560, 566).

13.16. Capital, 864 Н. о. М„ 374 - (ME, 23; 12). Див. також прим. 14 до даного розділу. Наступні три цитати почерпнуті з J. S. Mill. A System of Logic (1st ed., 1843; цитується за 8th ed.), книга VI, розділ X, § 2 (закінчення); § 1 (початок); § 1 (закінчення). Цікавий уривок (у якому йдеться майже про те саме, що й у відомому твердженні Маркса, процитованому в тексті до прим. 14) можна знайти у розділі X згаданої Міллевої «Logic» (§ 8). Посилаючись на історичний метод, завдяки якому дошукуються «законів соціального устрою і соціального прогресу», Мілль пише: «З його допомогою ми зможемо в майбутньому зазирнути не лише в далеке майбутнє історії людства, а й визначити, які саме штучні засоби слід використати і як саме використати для того, аби прискорити природний прогрес настільки, наскільки він сприятиме компенсації за всі його можливі незручності чи й шкоду і наскільки він оберігатиме від небезпеки чи випадковості, в які утягнене людство почерез необхідні випадковості свого розвитку» (курсив мій). Або, користуючись виразом Маркса, «скоротити і полегшити пологові муки».

13.17. Див. J. S. Mill, op. cit., книга VI, розділ X, § 2. Наступні зауваження почерпнуті з першого абзаца § 3. Терміни «орбіта» і «траєкторія» взято з кінця другого абзаца § 3. Пишучи про «орбіти», Мілль, очевидно, мав на увазі циклічні теорії історичного розвитку, сформульовані Платоном в його «Політику» або, можливо, Макіавеллі у його «Міркуваннях про першу декаду Тіта Лівія».

13.18. J. S. Mill, loc. cit., початок останнього абзаца, 3.— Щодо всіх цих уривків — див. також прим. 6-9 до розділу 14 та The Poverty of Historicism, розділи 22, 24, 27, 28.

13.19. Стосовно психологізму (термін, уведений Гуссерлем) варто процитувати кілька висловлювань визначного психолога Д. Каца. Уривки почерпнуті з його статті (див. D. Katz. Psychological Needs // (Human Affairs, ed., by Cattell, Cohen and Travers, 1937, ch. IІІ, p. 36): «Певний час у філософії існувала тенденція до того, аби робити із психології «виняткову» фундаментальну основу для всіх інших наук... Цю тенденцію називають психологізмом... Проте навіть науки, тісно пов'язані з психологією — такі як соціологія або економіка,— мають нейтральне ядро, яке не є психологічним...» Детальніше ми розглядатимемо психологізм у розділі 14. Див. також прим. 44 до розділу 5.

13.20. Див. «Передмову» Маркса до «Критики політичної економії» (1859), цитовану в Н. о. М., 371 (= Karl Marks. Zur Kritic der politisehen Oekonomie. Ed. by K. Kautsky. Berlin, J. W. Dietz, Nachtf., 1930, S. LIV— LX) — (ME, 13; 6), а також у Capital, p. XV та наст. Більш повно уривок цитовано в тексті до прим. 13 до розділу 15 та в тексті до прим. 3 до розділу 16. Див. також прим. 2 до розділу 14.

Прим. до розд. 14

14.1. Див. прим. 19 до розділу 13.

14.2. Див. «Передмову» Маркса до «Критики політичної економії», цитовану також у прим. 20 до розділу 13 та в тексті до прим. 13 до розділу 15, а також у прим. 4 до розділу 16. Див. Н. о. М., 372 — Capital, p. XVI. Див. також працю Маркса і Енгельса «Німецька ідеологія» (Н. о. М., 213 — GA, Series I, vol. V, 16): «Не свідомість визначає життя, а життя визначає свідомість» (ME, 3; 23).

14.3. Див. М. Ginsberg. Sociology. Home University Library, p. 130, де ця проблема обговорюється у подібному контексті, однак без посилання на Маркса.

14.4. Див., наприклад. Zoology Leaflet, 10. Chicago, Field of Natural History, 1929.

14.5. Про інституціоналізм — див., зокрема, розділ 3 (текст до прим. 9 і 10) та розділ 9.

14.6. J. S. Mill. System of Logic, книга VI, розділ IX, , 3. (Див. також прим. 16-18 до розділу 13.)

14.7. J. S. Mill, op. cit., книга VI, розділ VI, , 2.

14.8. J. S. Mill, op. cit., книга VI, розділ VII, § 1. Щодо протилежності «методологічного індивідуалізму» і «методологічного колективізму» — див. F. A. von Hayek. Scientists and the Study of Society. Part II, Section VІІ (Economica, 1943, pp. 41 та наст.).

14.9. Ця та наступна цитати почерпнуті з J. S. Mill. op, cit., книга VI, розділ X, § 4.

14.10. Я користуюся терміном «соціологічні закони» для позначення природних законів соціального життя на противагу його нормативним законам — див. текст до прим. 8-9 до розділу 5.

14.11. Див. прим. 10 до розділу 3. (Уривок узято з р. 123 частини 11 моєї праці «The Poverty of Historicism» (Economica, N. S., XI, 1944, Part II, р. 122); K. Popper. The Poverty of Historicism. London, 1957, p. 65.

Припущенням про те, що саме Маркс першим розглядав соціальну теорію як вивчення небажаних наслідків майже всіх наших дій, я завдячую К. Полані, котрий підкреслив цей аспект марксизму у приватній бесіді зі мною (1924),

(1) Слід зазначити, однак, що незважаючи на той аспект марксизму, про який ми щойно згадували і який є важливим пунктом узгодженості між поглядами Маркса і моїм методом, між нашими поглядами існують значні розбіжності щодо способів аналізу цих небажаних або неумисних наслідків. Маркс — методологічний колективіст. Він вважав, що саме «система економічних відносин» як така породжує ці небажані наслідки — систему інститутів, яку можна пояснити в термінах «засобів виробництва», але яку не можна проаналізувати в термінах індивідів, їх відносин та дій. Всупереч цьому, я стверджую, що інститути (і традиції) слід аналізувати в індивідуалістських термінах, тобто в термінах відносин індивідів, що діють у певних ситуаціях, та неумисних наслідків їхніх дій.

(2) Посилання в тексті на «очищення полотна» і на розділ 9 стосується прим. 9 та 12 до розділу 9 і відповідного тексту.

(3) Щодо зауважень, викладених у тексті (в абзаці, якого стосується ця примітка, а також у деяких інших абзацах), про неумисні соціальні наслідки наших дій, хотілося б звернути увагу на те, що подібна ситуація склалася і у фізичних науках (та в галузі технічної інженерії й технології). Дійсно, завдання технології полягає переважно в тому, аби інформувати нас про неумисні наслідки того, що ми робимо (наприклад, міст може стати заважким, якщо укріпити деякі його елементи). Цю аналогію можна продовжити. Наші технічні винаходи рідко функціонують відповідно до наших планів. Винахідники автомобіля, мабуть, не передбачали соціальних наслідків своєї роботи, але вони точно не передбачали чисто технічних наслідків свого винаходу — численність і різноманітність поламок автомобілів. А для того, щоб уникнути поламок, конструкції автомобілів постійно вдосконалювалися і в результаті змінилися до невпізнанності. (З ними змінилися також певні людські мотиви та бажання.)

(4) Стосовно моєї критики змовницької теорії суспільства або теорії змов (див. розділ 14 даної праці) — див. мої статті на цю тему: Prediction and Prophecy and Their Significance for Social Theory // Proceedings of the Xth International Congress of Philosophy, 1948, vol, I, pp. 82 та наст., зокрема p. 87 та наст. і Toward a Rational Theory of Tradition //The Rationalist Annual. 1949, p. 36 та наст., зокрема p. 40 та наст. Обидві ці статті вміщені в моїй книзі «Conjectures and Refutations».

14.12. Див. уривок із праці Мілля, цитований у прим. 8 до даного розділу.

14.13. Див, прим. 63 до розділу 10. Значний внесок до логіки влади або сили зробили Платон (у книжках VIII та IX «Держави» і в «Законах»), Арістотель, Маківвеллі, Парето та багато інших,

14.14. Див. М. Weber. Gessammelte Aufsaetze zur Wissenschaftslehre, 1922, зокрема S. 480 та наст.

Варто також зауважити щодо поширеного твердження, згідно з яким метод наук про суспільство відрізняється від методу природничих наук, адже ми знаємо «соціальні атоми», тобто самих себе, безпосередньо, а наше знання фізичних атомів є лише гіпотетичне. Із цього часто висновують (наприклад, Карл Менгер), що метод соціальної науки, як такий, що використовує наше знання самих себе, є психологічним або, сказати б, «суб'єктивиим», всупереч «об'єктивним» методам природничих наук. Ми можемо відповісти на це так: звичайно, немає ніяких причин відмовлятися від використання будь-якого «безпосереднього» знання, яке ми можемо одержати про самих себе. Однак таке знання може щось важити в науках про суспільство лише тоді, коли ми узагальнюємо, себто припускаємо, що наше знання про самих себе правильне і щодо інших. Проте це узагальнення має гіпотетичний характер і його слід контролювати і виправляти за допомогою «об'єктивного» досвіду. (Поки ви не зустрінете людину, яка не любить шоколад, ви можете вважати, що його люблять усі.) Безперечно, у випадку з «соціальними атомами» ми до певної міри перебуваємо у кращому становищі, ніж у випадку з атомами фізичними, і цим завдячуємо не лише нашому знанню про самих себе, а й використанню мови. І все-таки, з погляду наукового методу, соціальна гіпотеза, яку ми розробляємо на основі нашої власної інтуїції, не відрізняється від фізичної гіпотези про атоми, адже ця остання може виникнути у фізика на основі його інтуїтивних уявлень про атом. В обох випадках — це лише власні інтуїції або уявлення людини, яка пропонує гіпотезу. Важливим для науки є питання про її «суспільність», питання про те, чи можуть ці гіпотези контролюватися досвідом і чи витримають вони експериментальні перевірки.

З огляду на це, соціальні теорії є такими ж «суб'єктивними», як фізичні. (Ось чому правильніше буде говорити про «теорію суб'єктивних цінностей» або про «теорію актів вибору», а не про «суб'єктивну теорію цінностей» — див. також прим. 9 до розділу 20.)

14.15. Цей абзац введений для того, аби уникнути згаданих у тексті непорозумінь чи нерозуміння. Я вдячний професору Е. Гомбріху за те, що він звернув мою увагу на можливість такого неправильного розуміння.

14.16. Гегель наполягав на тому, що його «ідея» існує «абсолютно», тобто незалежно від чиєїсь думки. Звідси можна зробити висновок, що він не був психологом. Проте Маркс цілком правильно не сприймав «абсолютний ідеалізм» Гегеля всерйоз, вважаючи його замаскованим психологістом, і боровся з ним. Див., зокрема, Capital, 873 (курсив мій): «Для Гегеля процес мислення, що його він перетворює навіть під назвою ідеї на самостійний суб'єкт, є деміург дійсного...» (ME, 23; 23). Маркс спрямував свою критику на доктрину Гегеля про те, що процес мислення {свідомість чи психіка) творить дійсність, і показав, що він не створює навіть соціальної дійсності (не кажучи вже про матеріальний універсум).

Про гегелівську теорію залежності індивіда від суспільства — див. (крім підрозділу III розділу 12) обговорення соціального чи радше міжособистісного елементу наукового методу у розділі 23, а також відповідне обговорення міжособистісного елементу в тлумаченні раціонального у розділі 24.

Прим. до розд. 15

15.1. Пор. «Передмову» Коула до Capital, XVI. (Див. також наступну примітку.)

15.2. Ленін також інколи використовує термін «вульгарні марксисти», однак дещо в іншому значенні. Наскільки далекими є загальні погляди вульгарних марксистів від поглядів Маркса, можна зрозуміти з аналізу Коула (op. cit, XX), а також із тексту до прим. 4 та 5 до розділу 16 і з прим. 17 до розділу 17.

15.3. Згідно з Адлером, жадоба влади є насправді лише потребою компенсувати відчуття неповноцінності через доведення своєї зверхності.

Деякі вульгарні марксисти вірять навіть у те, що останню крапку у філософії сучасної людини поставив Ейнштейн, котрий, як вони вважають, відкрив «відносність» або «релятивізм», тобто, що «все є відносним».

15.4. І. Ф. Гекер пише (J. F. Hecker. Moscow Dialogues, p. 76) про «історичний матеріалізм» Маркса: «Я назвав би це «діалектичним історицизмом» або... чимось подібним».— Я знову звертаю увагу читачів на те, що в цій книжці не торкаюся Марксової діалектики, яку розглядаю в іншому місці. (Див. прим. 4 до розділу 13.)

15.5. Про це висловлювання Геракліта — див., зокрема, текст до прим. 4 (3) до розділу 2, прим. 16-17 до розділу 4 та прим. 25 до розділу 6.

15.6. Обидві наведені цитати взято з Capital, 873 («Післямова до другого видання») — (ME, 23; 23).

15.7. Див. Das Kapital, vol. Ш/2 (1894), p. 355, тобто розділ 48, підрозділ III, звідки почерпнуто наведені цитати (ME, 25, ч. 2; 355).

15.8. Das Kapital, vol. IІІ/2, 355 — (ME, 25, ч. 2; 355).

15.9. Цитати в цьому абзаці почерпнуто з F. Engels. Anti-During (див. H. о. М., 298, 299 - F. Engels. Herrn Eugen Dueh ring's Umwaelzung der Wissenschaft, GA sp. v., 294-295) — (ME, 20; 277-278).

15.10. Я маю на увазі, наприклад, питання про вплив економічних умов (як, скажімо, потреба у вимірюванні землі) на розвиток єгипетської геометрії та на досягнення ранньої піфагорійської геометрії у Греції.

15.11. Див., зокрема, цитату з Capital, 873, наведену в прим. 16 до розділу 14, а також уривки з «Передмови» до «Критики політичної економії», почасти цитовані в тексті до прим. 13 до даного розділу. Стосовно проблеми есенціалізму Маркса та розмежування між «дійсністю» і видимістю — див. прим. 13 до даного розділу та прим. 6 і 16 до розділу 17.

15.12. Я схиляюся до того, що Марксів погляд дещо кращий, ніж ідеалізм гегелівського чи платонівського напряму. Я вже писав у своїй статті «What is Dialectic?» про те, що якби мені довелося вибирати між ідеалізмом Гегеля чи матеріалізмом Маркса (на щастя, такий вибір переді мною не стоїть), я вибрав би матеріалізм (див. «Mind», vol. 49, p. 422 або «Conjectures and Refutations», p. 331, де я розглядаю проблеми, надто подібні до тих, про які тут ідеться).

15.13. Ця та наступна цитати почерпнуті з «Передмови» Маркса до «Критики полтичної економії» — Н. о. М., 372 (= Zur Kritik der politischen Oekonomie, L.V) — (ME, 13; 7).

Ці цитати (як і текст до прим. 3 до розділу 16) стануть зрозуміліші, якщо звернутися до «Другого зауваження», розділу II, , 1 Марксової «Злиденності філософії» (див. Н. о. М., 354 та наст. =GA, Series 1, vol. VI, 179-180). У цій праці Маркс дуже чітко поділяє суспільство на три прошарки, якщо їх можна так назвати. Перший прошарок відповідає «дійсності» або «сутності», другий і третій — первинній та вторинній формам видимості. (Це надто схоже на платонівський поділ ідей, чуттєвих речей та образів чуттєвих речей. Див. про Платонів есенціалізм розділ 3, а про відповідні ідеї Маркса — також прим. 8 та 16 до розділу 17.) Перший або фундаментальний прошарок («реальність») — це матеріальний прошарок: машини, механізми та інші матеріальні засоби виробництва, які є в суспільстві. Цей прошарок Маркс назвав матеріальними «продуктивними силами» або «матеріальним виробництвом». Другий прошарок Маркс називає «виробничими відносинами» або «суспільними відносинами». Вони залежать од першого прошарку: «Суспільні відносини тісно зв'язані з продуктивними силами. Здобуваючи нові продуктивні сили, люди змінюють свій спосіб виробництва, а зі зміною способу виробництва, способу забезпечення свого життя,— вони змінюють всі свої суспільні відносини» (ME, 4; 130). (Стосовно перших двох прошарків — див. текст до прим. 3 до розділу 16.) Третій прошарок формується ідеологіями, тобто правовими, моральними, релігійними, науковими ідеями: «Ті самі люди, які встановлюють суспільні відносини відповідно до розвитку їхнього матеріального виробництва, створюють також принципи, ідеї і категорії відповідно до своїх суспільних відносин» (ME, 4; 130). Застосовуючи цей аналіз, ми можемо сказати, що в Росії перший прошарок було перетворено і приведено у відповідність із третім, що було цілковитим запереченням теорії Маркса (див, також наступну примітку).

15.14. Легко робити розлогі загальні пророцтва, наприклад, стверджувати, що в розумний проміжок часу буде дощ. Ось чому не так уже й багато говорить пророцтво, яке стверджує, що протягом кількох десятиліть десь відбудеться революція. Проте, як видно, Маркс казав трохи більше і якраз достатньо для того, аби сказане ним могло бути сфальсифіковане наступними подіями. Ті, хто відмовляється від можливості такої фальсифікації, тим самим позбавляють систему Маркса останньої краплі емпіричного смислу, а відтак — вона стає чисто «метафізичною» (у світлі моєї «The Logic of Scientific Discovery»).

Те, як Маркс, згідно із своєю теорією, розумів загальний механізм будь-якої революції, добре видно з опису буржуазної соціальної революції (так званої «промислової революції») у «Маніфесті Комуністичної партії» (Н. о. М. 28; курсив мій — GA, Series I, vol. VI, 530-531): «Засоби виробництва та обміну, на основі яких склалася буржуазія, були створені у феодальному суспільстві. На певному ступені розвитку цих засобів виробництва і обміну... феодальні відносини власності вже перестали відповідати продуктивним силам, що розвинулися. Вони гальмували виробництво заміть того, щоб розвивати його. Вони перетворилися в його кайдани. Їх необхідно було розбити, і вони були розбиті» (ME, 4; 414). (Див, також текст до прим. 11 та прим. 17 до розділу 17.)

15.15. Н. Heine. Religion and Philosophy in Germany. Engl, transl., 1882; цитується з «Додатка» до P. Carus. Kant's Prolegomena, 1912, p. 267.

15.16. Свідчення про цю дружбу можна почерпнути з Capital, 671 (закінчення примітки 2) — (ME, 23; 579).

Слід зазначити, що Маркс був нетерпимим. Втім, я відчуваю, хоча можу й помилятися, що він мав достатньо критичного розуму для того, щоб зрозуміти слабкість будь-якого догматизму, і що йому не сподобався б той спосіб, за допомогою якого його теорії обернули на догми. (Див. прим. 30 до розділу 17 та pp. 425-434 моєї статті «What is Dialectic?», опублікованої в «Conjectures and Refutations». Див. прим. 4 до розділу 13.) Натомість Енгельс, як здається, був готовий більш толерантно ставитися до нетерпимості й ортодоксії марксистів. У своїй «Передмові до англійського видання «Капіталу» він писав, що «на континенті «Капітал» часто називають "біблією робітничого класу"». І замість того, щоб протестувати проти перетворення «наукового» соціалізму в релігію, Енгельс у своєму коментарі намагається показати, що «Капітал» заслуговує на таку назву, бо «висновки, зроблені в «Капіталі», з кожним днем все більше і більше стають основними принципами великого руху робітничого класу...» у всьому світі (Capital, 886) — (ME, 23; 35). Відтак, лишався лише крок до полювання на єретиків і проклинання тих, хто зберігає критичний, себто науковий, дух — дух, який колись надихав як Енгельса, так і Маркса.

Прим. до розд. 16

16.1. К. Маркс і Ф. Енгельс. «Маніфест Комуністичної партії» (Н. о. М„ р. 22 = GA, Series 1, vol. VI, 525) — (ME, 4; 410). Як зазначалося у розділі 4 (див. текст до прим. 5/6 та 11/12), у Платона були досить близькі до цих ідеї.

16.2. Див. текст до прим. 15 до розділу 14.

16.3. К. Маркс. «Злиденність філософії» (Н. о. М., 335 = GA, Series 1, voL VI, 179) — (ME, 4; 130). (Цитується те саме місце, що і в прим. 13 до розділу 15.)

16.4. К. Маркс. Передмова до «Критики політичної економії» (Н. о. М., 371 та наст. = Zur Kritik der poiilischen Oekonomie L1V— LV) — (ME, 13; 6— 7). Див. також прим. 20 до розділу 13, прим. 1 до розділу 14, прим. 13 до розділу 15 та відповідний текст. Цитований уривок і, зокрема, терміни «матеріальні продуктивні сили» та «виробничі відносини» стануть зрозуміліші, якщо звернутися до цитат із творів Маркса, наведених у прим. 13 до розділу 15.

16.5. Capital, 650, та наст.— (ME, 23; 562). Див. також аналогічні висловлювання про капіталіста і збирача скарбів у Capital, 138 та наст. = Н. о. М., 437. Див. також прим. 17 до розділу 17. У «Злиденності філософії» Маркс пише: «Якщо всі члени сучасної буржуазії мають той самий інтерес, оскільки вони становлять один клас, який протистоїть другому класові, то інтереси їх протилежні, антагоністичні, оскільки вони протистоять один одному. Ця протилежність інтересів випливає з економічних умов їх буржуазного життя» (Н. о. М., 367 = GA, Series 1, vol. VI, 189) — (ME, 4; 140).

16.6. Capital, 651 — (ME, 23; 562).

16.7. Це прямо відповідає націоналістичному історизму Гегеля, де істинний інтерес нації усвідомлюється у суб'єктивному розумі націоналістів, зокрема

їх лідерів.

16.8. Див. текст до прим. 14 до розділу 13.

16.9. Capital, 651 — (ME, 23; 562).

16.10. Спочатку я використовував термін «laissez-faire капіталізм», однак з огляду на той факт, що «laissez-faіre» вказує на відсутність торговельних бар'єрів (таких, як митні) — що, на мою думку, дуже бажано,— а також те, що я розглядаю економічну політику невтручання початку XIX століття як небажану і навіть парадоксальну, я вирішив замінити мою термінологію і вжити замість цього термін «нестриманий капіталізм».

Прим. до розд. 17

17.1. Див. «Передмову» до «Критики політичної економії» (Н. о. М., 372 = Zur Kritik der Polilischen Oetumomie, LV). Щодо теорії страт, або прошарків, «надбудови» див. цитати в примітці 13 до розділу 15.

17.2. Стосовно Платонової рекомендації «переконання і сили» див., приміром, текст до примітки 35 до розділу 5, а також примітки 5 і 10 до розділу 8.

17.3. Див. Ленін. «Держава і революція» (Н. о, М., 733-734 і 735 = State and Revolution, 15 і 16) — (Ленін, 33, 18).

17.4. Дві цитати взято з К. Маркс, Ф. Енгельс, «Маніфест Комуністичної партії» (Н. о. М„ 46 = GA, Series I, vol. VI, 546) — (ME, 4, 412).

17.5. Див. Ленін. «Держава і революція» (Н. о, М., 725 — State and Revolution. 8-9) — (Ленін, 33, 7).

17.6. Щодо особливих проблем історичного есенціалізму і, зокрема, проблем типу: «Що таке держава?» або «Що таке урядування?» див. текст до приміток 26-30 до розділу 3, 21-24 і 26 і наст, до розділу 11 і 26 до розділу 12.

Щодо мови політичних вимог (чи краще політичних «пропозицій», як визначає це Л. Дж. Рассел), яка, на мою думку, повинна замінити цей есенціалізм, див., зокрема, текст між примітками 41 і 42 до розділу 6 і примітку 5 (3) до розділу 5. Щодо Марксового есенціалізму див., зокрема, текст до приміток 11 і 13 до розділу 15, примітку 16 до цього розділу і примітки 20-24 до розділу 20. Пор., зокрема, методологічну примітку в третьому томі «Капіталу» (Das Кapital, ІІІ/2, p. 352), процитовану в примітці 20 до розділу 20 — (ME, 25, ч. II; 345).

17.7. Цю цитату взято з «Маніфесту Комуністичної партії» (Н. о. М., 25 = GA, Series, І, vol. VI, 528) — (ME, 4, 412). Наступний текст узято з «Передмови до англійського видання «Капіталу» Ф. Енгельса. Я наводжу тут повністю завершальний фрагмент з цієї «Передмови»; Енгельс говорить про Марксів висновок, що «принаймні в Європі Англія є єдина країна, де неминуча соціальна революція може бути здійснена цілком мирними й легальними засобами». Звичайно, при цьому він ніколи не забував додати, «що навряд чи можна чекати, щоб пануючі класи Англії підкорилися цій мирній і легальній революції без «бунту на захист рабства». (Див. Capital, 887 — (ME, 23, 36); див. також текст до примітки 7 до розділу 19.) Цей уривок ясно показує, що відповідно до марксизму насильство чи ненасильство революції залежатиме від опору чи відсутності опору колишнього правлячого класу. Див. також текст до приміток 3 і наст. до розділу 19.

17.8. Див. Ф. Енгельс. «Анти-Дюрінг» (Н. о. М., 296 = GA, Special volume, 292) — (ME, 20, 276); див. також уривки, згадані в примітці 5 до цього розділу.

Опір буржуазії було подолано протягом кількох років у Росії; однак там нема ознак «відмирання» російської держави, навіть у її внутрішній організації.

Теорія відмирання держави вищою мірою нереалістична, і я гадаю, що, очевидно, Маркс і Енгельс прийняли її головним чином для того, щоб вибити грунт з-під ніг їхніх супротивників. Під супротивниками я маю на увазі Бакуніна й анархістів. Марксові не подобалось спостерігати будь-чий радикалізм, що перевищував його власний. Так само як Маркс, анархісти прагнули повалити існуючий соціальний лад, спрямовуючи свою атаку, одначе, супроти політико-правової, а не супроти економічної системи. Згідно з ними, держава була ворогом роду людського, який мусив бути знищеним. Утім, на противагу своїм супротивникам-анархістам, Маркс, виходячи із власних передумов, зміг легко показати ймовірність того, що інститут держави за соціалізму міг би виконувати нові й необхідні функції, а саме, функції охорони справедливості й свободи, покладені на нього великими теоретиками демократії.

17.9. Див. Capital, 799 — (ME, 23, 680-681).

17.10. У розділі «Taк зване первісне нагромадження» Маркса не цікавили, за його словами (р. 801), «чисто економічні пружини аграрної революції. Нас цікавлять її насильствені» (тобто політичні) «підойми» (ME, 23, 682).

17.11. Щодо багатьох фрагментів стосовно надбудови див. примітку 13 до розділу 15.

17.12. Див. текст до прим., указаній у попередній примітці.

17.13. Однією з найвизначніших і найцінніших частин «Капіталу», справжнім нетлінним документом людських страждань, є розділ VIII з першого тому під назвою «Робочий день», у якому Маркс окреслює ранню історію законодавства про працю. З цього чудово документованого розділу взято наведені цитати.

Слід, однак, чітко зрозуміти, що той самий розділ містить у собі матеріал, що цілковито спростовує марксистський «науковий соціалізм», заснований на npopoцтвi про постійно збільшувану експлуатацію робітників. Не можна читати цей Марксів розділ, не усвідомивши, що це пророцтво, на щастя, не справдилося. Втім, цілком можливо, що це сталося почасти внаслідок діяльності марксистів з організації праці, але основний внесок належить зрослій продуктивності праці, яка, в свою чергу, згідно з Марксом, є наслідком «капіталістичного нагромадження».

17.14. Див. Capital, 246 — (ME, 23). (Див. примітку 1 під текстом до цього уривку; в укр. виданні — прим. 67.)

17.15. Див. Capital, 257 і наст.— (ME, 23, 246 і наст.). Марксове зауваження в примітці 1 на цій сторінці (258) якнайцікавіше. Він показує, що такі випадки, як ці, були використані прихильниками рабства — реакційними торі для пропаганди на користь рабства. І він засвідчує, що з-поміж інших участь у цьому рухові на підтримку рабства брав Томас Карлейл — оракул (предтеча фашизму). Карлейл, якщо цитувати Маркса, звів «єдину велику подію сучасної історії, громадянську війну в Америці, до того рівня, що Петро з Півночі прагне проломити голову Павлові з Півдня, тому що Петро з Півночі наймає свого робітника «поденно», а Павло з Півдня — «довічно»» — (ME, 23, 246). Маркс тут цитує статтю Карлейла «Ilias Americana in Nuce» / / Macmillan's Magazine, August, 1863.І на цій підставі робить висновок: «Так луснула, нарешті, мильна бульбашка симпатій торі до міських — але зовсім не до сільських! — найманих робітників. Суть цих симпатій називається рабством» — (ME, 23. 246).

Одна з причин, чому я навів цей уривок, полягає в тому, що я бажаю наголосити на Марксовій цілковитій незгоді з переконанням, нібито нема великої різниці між рабством і «найманим рабством». Ніхто б не зміг показати так ясно, як Маркс, що скасування рабства (і, відповідно, запровадження «найманого рабства») є найважливішим і найнеобхіднішим кроком у визволенні гноблених. Термін «наймане рабство», таким чином, небезпечний і здатний ввести в оману, адже він був витлумачений вульгарними марксистами як указівка того, що Маркс погодився з тим, що є насправді карлейлівською оцінкою ситуації.

17.16. Маркс визначає «вартість» товару як середню кількість робочого часу, необхідного для його відтворення. Це визначення є чудовою ілюстрацією його есенціалізму (див. прим. 8 до цього розділу). Адже він запроваджує термін «вартість» з метою одержати дійсну сутність, що відповідає тому, що постає у формі ціни товару. Ціна — обманливий різновид явища, «Річ... може мати ціну, не маючи вартості»,— пише Маркс (Capital, 79) — (ME, 23, 108); див. також прекрасні зауваження Коула у його «Вступі» до «Капіталу», зокрема, pp. XXVII і далі). Начерк Марксової «теорії вартості» буде зроблено в розділі 20. (Див. примітки 9-27 до вказаного розділу і текст.)

17.17. Щодо проблеми «найманих рабів» див. закінчення примітки 15 до цього розділу, а також Capital, 155 (зокрема примітку 1). Щодо Марксового аналізу, наслідки якого коротко окреслені тут, див., зокрема, Capital, 153 і далі, а також примітку 1 до ст. 153; див. ще розділ 20 цієї книжки, внизу.

Мій виклад Марксового аналізу можна підкріпити твердженням Енгельса з його «Анти-Дюрінга» з приводу стислого викладу «Капіталу». Енгельс пише (Н. о. М., 269 = GA, Special volume, 160-167) — (ME, 20, 156-157): «Інакше кажучи, коли навіть виключити можливість всякого грабежу, насильства і обману, коли навіть припустити, що всяка приватна власність первісно була заснована на особистій праці власника і що в усьому подальшому ході речей обмінювалися одна на одну тільки рівні вартості,— то ми й тоді при дальшому розвитку виробництва й обміну неминуче прийдемо до сучасного капіталістичного способу виробництва, до монополізації засобів виробництва та життєвих засобів у руках одного нечисленного класу, до зведення другого класу, що становить величезну більшість, до становища неімущих пролетарів, до періодичної зміни спекулятивної виробничої гарячки та торгових криз і до всієї нинішньої анархії виробництва. Увесь процес пояснено суто економічними причинами, причому жодного разу не було потреби посилатися на грабіж, насильство, державу або яке-небудь політичне втручання».

Можливо, цей уривок одного дня переконає вульгарних марксистів у тому, що марксизм не пояснює депресій змовою «великого бізнесу». Маркс сам зазначив (Das KapitaL, II, 406 і наст., курсив мій): «Капіталістичне виробництво включає в себе умови, які незалежно від доброї чи злої волі дозволяють лише короткочасне відносне благополуччя робітничого класу, та й то лише як передвістя чергової депресії».

17.18. Щодо доктрини «власності як крадіжки» або «власності як грабежу» див. також Марксову примітку про Джона Уотса в «Капіталі» (Capital, 601, прим. 1) — (ME, 23, 520, прим. 45).

17.19. Щодо гегельянського характеру відмінності між суто «формальною» і «дійсною» або «реальною» свободою чи демократією див. примітку 62 до розділу 12. Гегель полюбляв критикувати британську конституцію за її культ суто «формальної» свободи на противагу прусській державі, де «актуалізовано реальну свободу». Щодо цитати наприкінці цього абзаца див. уривок, процитований у тексті до примітки 7 до розділу 15. Див. також примітки 14 і 15 до розділу 20 і текст.

17.20. Щодо парадоксу свободи й необхідності захисту свободи з боку держави див. чотири абзаци в тексті перед приміткою 42 до розділу 6 і, зокрема, примітки 4 та 6 до розділу 7 і текст. Див. також примітку 41 до розділу 12 і текст, а також примітку 7 до розділу 24.

17.21. Стосовно цього аналізу можна було б заперечити, що коли ми припускаємо досконалу конкуренцію між підприємцями як виробниками й, зокрема, як покупцями праці на ринку праці (і коли ми далі припустимо, що не існує «промислової резервної армії» безробітних, яка б справляла тиск на цей ринок), то не можна говорити ні про яку експлуатацію економічно слабких економічно сильними, тобто робітників підприємцями. Та чи таке припущення про досконалу конкуренцію між покупцями на ринку праці реалістичне? Чи насправді не існує, приміром, на багатьох місцевих ринках праці лише єдиний значний покупець? Окрім того, ми не можемо припустити, що досконала конкуренція автоматично усунула б проблему безробіття, хоча б лише з тієї причини, що праця не може легко пересуватися,

17.22. Щодо проблеми економічного втручання держави й щодо характеристики нашої сучасної економічної системи як інтервенціонізму див. наступні три розділи, зокрема й примітку 9 до розділу 18. а також текст. Варто зазначити, що інтервенціонізм, у тому розумінні, як його вжито тут, є економічним додатком того, що я назвав у розділі 6 — текст до приміток 42-44 — політичним протекціонізмом. (Зрозуміло, чому термін «протекціонізм» не може бути вжитим замість «інтервенціонізму».) Див., зокрема, примітку 9 до розділу 18, примітки 25-26 до розділу 20 і текст.

17.23. Цей уривок цитується більш повно у тексті до примітки 14 до розділу 13. Щодо протиріччя між практичною дією й історицистським детермінізмом див. вказану примітку і текст до приміток 5 і наст. до розділу 22.

17.24. Див. підрозділ II розділу 7.

17.25. Див. В. Russell. Power (1938), зокрема pp. 123 та наст.; W. Lippmann. The Good Society, (L937), див. зокрема, pp. 188 і наст.

17.26. В. Russell. Power, pp. 128 і далі; курсив мій.

17.27. Закони на захист демократи й досі перебувають на зачатковій стадії розвитку. Дуже багато можна і треба зробити. Свобода друку, скажімо, необхідна, тому що громадськість повинна мати правдиву інформацію; але з цієї точки зору це буде зовсім недостатньою інституціональною гарантією того, що мету вдасться досягти. Те, що добрі газети, як правило, роблять зараз за своєю власною ініціативою, а саме, забезпечують громадськість всією важливою доступною їм інформацією, слід було б встановити як її обов'язок, чи то за допомогою ретельно розроблених законів, чи заснуванням морального кодексу, санкціонованого громадською думкою. Такі явища, як, скажімо, лист Зінов'єва, міг би регулювати закон, який дозволяв би анулювати результати виборів, виграних нечесними засобами, й який притягав би до відповідальності видавця, котрий нехтує своїм обов'язком забезпечувати всіма можливими засобами правдиву друковану інформацію, за завдану шкоду. У даному випадку це могло б бути відшкодуванням збитків, завданих новими виборами. Я не можу входити тут у подробиці, одначе, на моє тверде переконання, ми могли б легко подолати технічні труднощі, які постають на шляху проведення виборчих кампаній, значною мірою завдяки тому, що зверталися б не до пристрастей, а до розуму. Я не бачу причин, чому б нам, скажімо, не стандартизувати розмір, тип тощо виборчих проспектів і не заборонити виборчі плакати. (Це не обов'язково становить загрозу свободі, так само як і розумні обмеження, накладені на тих, хто виступає перед судом, покликані скоріше захищати свободу, а не загрожувати їй.) Сучасні методи пропаганди — це образа як громадськості, так і кандидата. Ту пропаганду, що цілком придатна для продажу мила, не слід використовувати в таких значних заходах, як вибори.

17.28. * Див. британський «Указ про контроль над угодами» (1947). Той факт, що цей указ навряд чи застосовували (їм явно не зловживали), показує, що навіть найнебезпечніше законодавство запроваджується без кричущої в тому потреби — вочевидь через те, що фундаментальну різницю між двома типами законодавства, а саме, тим, що встановлює загальні правила поведінки, й тим, що надає урядові можливість діяти на власний розсуд, недостатньо усвідомлюють.*

17.29. * Щодо цієї різниці й щодо вживання терміна «правова структура» див. F.A.Hayek. The Road to Serfdom. (Я цитую за 1-м англійським виданням, Лондон, 1944.) Див., приміром, р. 54, де Хаєк говорить про «різницю... між створенням постійної системи законів, у межах якої продуктивна активність визначається індивідуальним рішенням, і керуванням економічною активністю згори». (Курсив мій.) Хаєк наголошує на значенні передбачуваності правової системи; див., приміром, р. 56. *

17.30. Рецензія, видрукувана у Санкт-Петербурзькому «Вісникові Європи», цитується Марксом у «Післяслові до другого видання «Капіталу». (Див. Сарital, 871) — (ME, 23, 21).

Віддаючи належне Марксові, мусимо сказати, що він не завжди сприймав свою власну систему надто серйозно і був певною мірою ладен відхилитися трохи від своєї основної схеми. Він розглядав її швидше як точку зору (і як така, вона, безперечно, була найважливішою), а не як систему догм.

Через те на двох підряд сторінках «Капіталу» (Capital, 832 і наст.) ми читаємо твердження, яке підкреслює звичайну марксистську теорію вторинного характеру правової системи (або її характеру як покрову, як «видимості»), і друге, що приписує дуже важливу роль політичній силі держави й ясно підносить її до штибу повноцінної економічної сили. Перше з цих тверджень: «Автор мусив би пам'ятати, що закони не здійснюють революцій» (Capital, 832 — перекл. за англ. варіантом,— прим. перекл.) — стосується промислової революції й автора, котрий вимагав запровадження законів, що здійснили б цю революцію. Друге твердження є тлумаченням (і одним із найнеортодоксальніших, з марксистської точки зору) методів нагромадження капіталу; «Всі ці методи,— пише Маркс,— користуються державною владою, тобто концентрованим і організованим громадським насильством... Насильство є бабою-повитухою усілякого старого суспільства, коли воно вагітне новим. Само насильство е економічною потенцією» (Capital, 833). Аж до останнього речення, яке я виділив курсивом, уривок, безсумнівно, ортодоксальний. І лише це останнє речення виламується з цієї ортодоксальності

Енгельс був більш догматичним. Можна порівняти, зокрема, одне з його тверджень в «Анти-Дюрінгу» (Н. о. М., 277), де він пише: «Ясно, яку роль відіграє в історії насильство у відношенні до економічного розвитку». Далі він провадить, що завжди, коли «політична влада діє всупереч цьому розвиткові... за небагатьма винятками, вона, як правило, падає під тиском економічного розвитку. Цими небагатьма винятками є ті поодинокі випадки завоювань, коли менш культурні завойовники винищували або виганяли населення завойованої країни і знищували його продуктивні сили... не уміючи їх використати»— (ME, 20, 177). (Пор. одначе, примітки 13-14 до розділу 15 і текст.)

Догматизм і авторитаризм більшості марксистів — справді приголомшуюче явище. Воно лише показує, що марксисти нераціонально використовують марксизм як метафізичну систему. Це помітно як серед радикалів, так і серед поміркованих марксистів. Е. Берне, приміром, висуває дивовижно наївне твердження (Н. о. М., ст. 374) про те, що «спростування... неминуче викривляють Марксові теорії», що, вочевидь, значить, що Марксові теорії неспростовні, тобто ненаукові. Але кожну наукову теорію можна спростувати й замінити іншою. Л. Лорат, з іншого боку (у своїй праці «Marxism and Democracy», p. 226), пише; «Дивлячись на світ, у якому ми живемо, ми вражаємося тій майже математичній точності, з якою втілюються головні передбачення Карла Маркса».

Сам Маркс, схоже, думав інакше. Я можу помилитися, але вірю у щирість його твердження (наприкінці його «Передмови до першого видання «Капіталу», Capital, 865 — (ME, 23, l0); «Я вітатиму будь-яку наукову критику. Що ж до передсудів так званої громадської думки... то моїм девізом, як і раніше, лишаються слова..: «Segui il tuo corso, е lascie dir lе gentil» *

* За мною йди і хто б не марнославив,

будь наче горда вежа кам'яна,

Що не схитне її ніякий повів.

(Данте. Божественна комедія, Чистилище, пісня V— ІЗ. Переклад Є. Дроб'язка.— К.. Дніпро, 1968.)

Прим. до розд. 18

18.1. Щодо Марксового есенціалізму і того факту, що матеріальні засоби виробництва відіграють суттєву роль у його теорії, див., зокрема, примітку 13 до розділу 15. Див. також примітку 6 до розділу 17 і примітки 20-24 до розділу 20 та текст.

18.2. Див. Capital, 864 = Н. о. М., 374— (ME, 23, 12), а також примітки 14 і 16 до розділу 13.

18.3. Те, що я називаю вторинною метою «Капіталу», його антиапологетичною метою, включає в себе певне академічне завдання, а саме — критику політичної економії відносно її наукового статусу. Саме на це завдання Маркс посилався як у назві попередньої перед «Капіталом» праці, а саме, «До критики політичної економії», так і в підзаголовку власне «Капіталу», який у дослівному перекладі читається як «Критика політичної економії». Справа в тому, що обидві ці назви безпомилково натякають на «Критику чистого розуму» Канта. А назва цієї праці, в свою чергу, мала означати: «Критику чистої чи метафізичної філософії відносно до її наукового статусу». (Більш ясно вказує на це переповідь Кантової «Критики», яка читається в майже дослівному перекладі як «Пролегомени до будь-якої метафізики, яка в майбутньому може претендувати на науковий статус».) Натякаючи на Канта, Маркс, вочевидь, прагнув сказати: «Так само, як Кант критикував претензії метафізики, показуючи, що це не наука, а переважно апологетична теологія, так і я критикую відповідні претензії буржуазної економіки». Те, що в Марксовому колі вважалося, буцімто головна тенденція кантівської «Критики» була спрямована проти апологетичної теології, можна побачити з її представлення в праці Марксового друга Г. Гейне «Релігія та філософія в Німеччині» (див. примітки 15 і 16 до розділу 15). Досить цікаво й те, що попри нагляд з боку Енгельса, перші англійські перекладачі «Капіталу» переклали підзаголовок як «Критичний аналіз капіталістичного виробництва», змістивши в такий спосіб наголос із того, що я назвав головною метою Маркса, на його другорядну мету.

Маркс цитує Берка в «Капіталі» (Capital, 843, прим. І — ME, 23, 203, прим. 22а). Цитату взято з Е. Burke. Thoughts and Details on Scarcity, 1800, p. 31 і наст.

18.4. Див. мої примітки щодо класової свідомості наприкінці підрозділу 1 розділу 16.

Стосовно збереження класової єдності після завершення класової боротьби проти класового ворога, вважаю, важко узгодити з Марксовими припущеннями й, зокрема, з його діалектикою припущення про те, що класова свідомість може бути акумульована й затим збережена, що вона може пережити сили, які її породили. Наступне припущення про те, що ця свідомість необхідно мусить пережити ці сили, суперечить Марксовій теорії, яка розглядає класову свідомість як віддзеркалення чи як продукт важких соціальних умов, А проте це наступне припущення мусить зробити кожен, хто вважає разом із Марксом, що діалектика історії повинна вести до соціалізму.

Наведений далі уривок, з «Маніфесту Комуністичної партії (Н, о. М. 46 і далі = G A, Series I, vol. VI, 46 — ME, 4, 430) особливо цікавий у цьому контексті. Він містить у собі ясне твердження про те, що класова свідомість робітників є просто наслідком «сили обставин», тобто впливу класової ситуації; та водночас у ньому міститься й критикована в книжці доктрина, а саме, пророцтво про безкласове суспільство. Ось цей уривок: «Якщо пролетаріат у боротьбі проти буржуазії неодмінно об'єднується в клас, якщо шляхом революції він перетворює себе на панівний клас і як панівний клас силою скасовує старі виробничі відносини, то разом з цими виробничими відносинами він знищує умови існування класової протилежності, знищує класи взагалі, а тим самим і своє власне панування як класу.

На місце старого буржуазного суспільства з його класами і класовими протилежностями приходить асоціація, в якій вільний розвиток кожного є умовою вільного розвитку всіх». (Див. також текст до примітки 8 до цього розділу.) Це прекрасна віра, одначе естетичного і романтичного типу. Це бажаний «утопізм», якщо використовувати марксистську термінологію, а не «науковий соціалізм».

Маркс боровся проти того, що він називав «утопізмом», і належно це робив. (Див. розділ 9.) Але оскільки він сам був романтиком, то не зміг розпізнати найнебезпечніші елементи в утопізмі — романтичну істерію, естетичний ірраціоналізм; натомість він боровся проти утопічних (вочевидь, найнестигліших) спроб раціонального планування, протиставляючи їм свій історицизм. (Див. примітку 21 до даного розділу.)

Незважаючи на свої високі міркування та спроби застосовувати науковий метод, Марксові ірраціональні й естетичні почуття часто цілковито керують його думками. Тепер це називають мисленням, що бажає видавати уявне за дійсне. Саме романтичне, ірраціональне, навіть містичне мислення, що видає бажане за реальне, підвело Маркса до припущення, що загальна класова єдність і класова солідарність робітників збережуться після зміни класової ситуації. Таким чином, мислення, що бажає бачити нереальне, містичний колективізм та ірраціональна реакція на напруження цивілізації привели Маркса до пророцтва про необхідність приходу соціалізму.

Цей різновид романтизму є одним з елементів марксизму, що якнайпотужніше приваблює багатьох його послідовників. Це найзворушливіше, скажімо, виразив Гекер у присвяті до своїх «Московських діалогів». Гекер говорить тут про соціалізм як про «суспільний лад, де більше не буде боротьби класів і рас, а правда, доброта і краса стануть належати всім». Хто б не жадав здобути небеса на землі! А проте одним із головних принципів раціональної політики повинен стати принцип, за яким ми не можемо здобути небеса на землі. Ми неспроможні стати вільними духами чи ангелами, принаймні протягом кількох наступних століть. Ми прив'язані до цієї землі нашим метаболізмом, як одного разу мудро проголосив Маркс; або, як стверджує християнство, ми є і духом, і плоттю. Отож, мусимо бути скромнішими. Той, хто обіцяє занадто в політиці та в медицині, ймовірно, є шарлатаном. Ми повинні прагнути поліпшити речі, але мусимо відкинути ідею філософського каменя, ідею формули, що оберне наше розбещене людське суспільство в чисте, тверде золото.

Поза всім цим стоїть надія вигнати диявола з нашого світу. Платон гадав, що може зробити це, заславши диявола в нижчі класи й керуючи ним. Анархісти уявляли, що щойно держава, політична система будуть зруйновані, все поверне на краще. І Маркс плекав таку саму мрію щодо вигнання диявола шляхом руйнування економічної системи.

Цими зауваженнями я зовсім не хочу довести, що неможливо досягти швидких успіхів, навіть проводячи відносно незначні реформи, такі як, приміром, податкова реформа чи зниження процентної ставки. Я лише наполягаю на тому, що нам слід завжди чекати, що знищення будь-якого зла може породити — як небажаний наслідок — силу-силенну нових, хай, можливо, і набагато менших, зол, що можуть бути на зовсім іншому рівні сприйняття. Таким чином, другим принципом розумної політики мусить бути такий: суть політики полягає в тому, щоб вибрати менше зло (як сформулював це віденський поет і критик К. Крауз). Політикам слід не приховувати, а виявляти ті лиха, до яких неминуче призведуть їхні дії, оскільки інакше належна оцінка зол у їхньому протистоянні стане неможливою.

18.5. Хоч я не маю наміру розглядати Марксову діалектику (див. примітку 4 до розділу 13), я можу показати, як легко «посилити» Марксовий логічно непереконливий доказ шляхом так званого «діалектичного розмірковування». Згідно з цим розмірковуванням, нам тільки й потрібно усього що змалювати антагоністичні тенденції всередині капіталізму в такий спосіб, щоб соціалізм (приміром, у формі тоталітарного державного капіталізму) постав як необхідний синтез. Дві антагоністичні тенденції капіталізму можна було б, очевидно, змалювати таким робом. Теза: Тенденція до нагромадження капіталу в руках небагатьох людей, до індустріалізації й бюрократичного управління промисловістю, до економічного і психологічного зрівняння робітників через стандартизацію потреб і бажань. Антитеза: Зубожіння великих мас, зростання класової свідомості внаслідок (а) класової війни й (б) усвідомлення свого першорядного значення в економічній системі того промислового суспільства, в якому робітничий клас є єдиним продуктивним класом і, відповідно, єдиним суттєвим класом. (Див. також примітку 15 до розділу 19 і текст.)

Навряд чи необхідно показувати, як виникає бажаний марксистський синтез; але, можливо, слід зазначити, що незначна зміна наголосу в опису антагоністичних тенденцій може привести до різноманітних «синтезів», по суті, до будь-якого з тих, який абихто бажає обстоювати. Наприклад, можна легко уявити собі такий необхідний синтез як фашизм, і, вочевидь, як «технократію» або й систему демократичного інтервенціонізму.

18.6. * Брайєн Магі пише щодо цього уривка: «Саме про це книжка Джіласа «Новий клас»: цілковито розроблена теорія про реалії комуністичної революції, написана комуністом, що не розкаявся». *

18.7. Історія робітничого руху сповнена протиріч. Вона свідчить про те, що робітники були готові на найбільші жертви у своїй боротьбі за визволення свого класу й, окрім того, всього людства. Але є в тій історії також багато розділів, що розповідають про звичайний егоїзм і гонитву за груповим інтересом на шкоду всім іншим.

Цілком зрозуміло, що професійна спілка, створюючи великі переваги своїм членам завдяки солідарності й колективній згоді, прагне позбавити цих переваг тих, хто не готовий вступити до спілки, скажімо, включаючи до їхніх колективних угод умови, згідно з якими лише члени спілки можуть отримати роботу. Одначе зовсім інша справа і, зрозуміло, недоказова, коли спілка, що в такий спосіб здобуває монополію, закриває свій список членства, не впускаючи товаришів по роботі, які бажали б туди вступити, не притримуючись при цьому ніякого методу (такого, як суворе дотримання списку очікування) прийняття нових, членів. Те. що таке може статися, засвідчує простий факт: бутність робітником не убезпечує, людину від того, що вона може геть забути про солідарність гноблених і що вона не скористається вповні з належних їй економічних привілеїв, тобто не буде експлуатувати своїх товаришів по роботі.

18.8. Див. «Маніфест Комуністичної партії» (Н. о. М., 47 = GA, Series 1, vol. VI, 546) — (ME, 4, 430); цей уривок процитовано більш повно в примітці 4 до цього розділу, де йдеться про романтизм Маркса.

18.9. Термін «капіталізм» надто розпливчастий для того, щоб його використати як назву для певного історичного періоду. Термін «капіталізм» було первісно використано у зневажливому смислі («система, що сприяє отриманню більших прибутків людьми, які не працюють»), і він зберіг цей смисл у загальному вжитку. Але водночас його було також використано в нейтральному науковому смислі, одначе в найрізноманітніших значеннях. Оскільки, згідно з Марксом, всі нагромадження засобів виробництва можна назвати «капіталом», ми навіть можемо сказати, що «капіталізм» у певному розумінні є синонімом «індустріалізму». В цьому розумінні ми могли б змалювати цілком правильно комуністичне суспільство, в якому держава володіє всім капіталом, як «державний капіталізм». З цих причин я пропоную вживати назву «нестримуваний капіталізм» для того періоду, який проаналізував Маркс і назвав «капіталізмом», і «інтервенціонізм» — для нашого періоду. Назва «інтервенціонізм», звісно, може охопити три головні типи соціальної інженерії в наш час: колективістський інтервенціонізм Росії, демократичний інтервенціонізм Швеції та «малих демократій» і «новий курс» Америки й навіть фашистські методи керованої економіки. Те, що Маркс називав «капіталізмом», тобто нестриманий капіталізм, цілковито «відмерло» у двадцятому столітті.

18.10. «Шведські соціал-демократи», партія, що урочисто розпочала шведський експеримент, колись була марксистською, одначе відкинула марксистські теорії, перш ніж вирішила прийняти на себе урядову відповідальність і вдатися до великої програми соціальних реформ. Одним з аспектів, в якому шведський експеримент відхиляється від марксизму, є наголос на споживачеві й ролі споживчих кооперативів, на відміну від догматичного марксистського акценту на виробництво. Шведська технологічно-економічна теорія позначена глибоким впливом того, що марксисти називають «буржуазною економікою», в той час як ортодоксальна марксистська теорія вартості взагалі не відіграє в ній ніякої ролі.

18.11. Щодо цієї програми див. Н. о. М., 46 = GA, Series I, vol. VI, 545 — ME, 4, 430). Пор. пункт (1) з текстом до примітки 15 до розділу 19.

Можна зауважити, що навіть в одному з найрадикальніших тверджень, зроблених Марксом у «Зверненні Центрального комітету до Спілки комуністів» (1850), він розглядав прогресивний податок як щонайреволюційніший засіб. Наприкінці звернення, у фінальному опису революційної тактики, що досягає апогея в бойовому вигуку «Безперервна революція!», Маркс пише: «Якщо демократи пропонують пропорційний податок, робітники мусять вимагати прогресивний; якщо самі демократи пропонують помірковано-прогресивний податок, робітники повинні наполягати на податку, ставки якого зростають так швидко, що великий капітал при цьому повинен загинути» (Н. о. М., 70 — ME, 7, 234 і особливо примітку 44 до розділу 20).

18.12. Щодо моєї концепції послідовної соціальної інженерії див., зокрема, розділ 9. Щодо політичної інтервенції в економіку і точнішого пояснення терміну інтервенціонізм див. примітку 9 до цього розділу І текст.

18.13. Я вважаю цю критику марксизму дуже важливою. Вона згадана в розділах 17-18 моєї «Убогості історицизму» і, згідно з висловленою там думкою, її можна парирувати, запропонувавши історицистську моральну теорію. Але лише за умови, що цю теорію сприймають (див. розділ 22, зокрема примітки 5 і наст. та текст). Марксизм може уникнути звинувачення в тому, що він учить «вірі в політичні чудеса». (Цим терміном завдячуємо Юліусу Крафту.) Див. також примітки 4 і 21 до цього розділу.

18.14. Щодо проблеми компромісу див. примітку в кінці абзаца розділу 9, до якого відноситься примітка 3. Щодо обгрунтування зауваження в тексті — «Вони не планують для суспільства в цілому» — див. розділ 9 і мою «Убогість історицизму», ІІ (зокрема, критику холізму).

18.15. Ф. А. фон Хаєк (див., скажімо, його Freedom and Economic System, Chicago, 1939) наполягає на тому, що централізована «планова економіка» може бути вкрай небезпечною для особистої свободи. Але він також підкреслює, що планування свободи необхідне. («Планування свободи» обстоює також і Мангейм у своїй праці Man and Society in an Age of Reconstruction, 1941. Але оскільки його ідея «планування» виразно колективістська і холістсьха, я переконаний, що вона мусить вести не до свободи, а до тиранії. І, звичайно ж, Мангеймова «свобода» походить від Гегеля. Див. закінчення розділу 23 і мою працю, цитовану наприкінці попередньої примітки.)

18.16. Це протиріччя між марксистською історичною теорією і російською історичною реальністю обговорюється в розділі 15, примітки 13-14 і в тексті.

18.17. Це інше протиріччя між теорією Маркса та історичною практикою. На відміну від згаданого в попередній примітці, це протиріччя викликало багато суперечок і спроб пояснити справу через запровадження допоміжних гіпотез. Найважливішою з-поміж них є теорія імперіалізму і колоніальної експлуатації. Вона стверджує, що революційний рух зазнає краху в тих країнах, у яких пролетаріат укупі з капіталістами збирають плоди там, де сіяли не вони, а гноблені тубільці колоній. Цю гіпотезу, що її, безперечно, спростовує розвиток країн, подібних неімперіалістичним країнам малих демократій, буде обговорено повніше в розділі 20 (текст до приміток 37-40).

Багато соціал-демократів витлумачували російську революцію, відповідно до Марксової схеми, як запізнілу «буржуазну революцію», наполягаючи на тому, що ця революція була пов'язана з економічним розвитком, паралельним «індустріальній революції» в більш розвинутих країнах. Одначе така інтерпретація передбачає, звичайно, що історія мусить узгоджуватися з Марксовою схемою». Насправді ж, така есенціалістська проблема, чи являє собою російська революція запізнілу промислову революцію або ж передчасну «соціальну революцію», носить суто вербальний характер; і якщо вона створює певні труднощі в самому марксизмі, то це свідчить лише, що марксизм стикається з вербальними труднощами в опису подій, яких не передбачили його засновники.

18.18. Вожді могли вселити в своїх послідовників захоплену віру в їхню місію — визволення людства. Однак ті самі вожді були також відповідальні за остаточний крах своєї політики й занепад руху. Цей крах був зумовлений великою мірою їхньою інтелектуальною безвідповідальністю. Вожді запевнили робітників, що марксизм є наукою і що інтелектуальний бік руху перебуває а найкращих руках. Проте вони ніколи не приймали науковий, тобто критичний підхід до марксизму. Доти, доки вони могли застосовувати марксизм (а що є легшим за це?), доти, доки вони могли витлумачувати історію в статтях і промовах, вони були інтелектуально задоволеними. (Див. також примітки 19 і 22 до цього розділу.)

18.19. Протягом кількох років перед піднесенням фашизму в Центральній Європі в лавах соціал-демократичних вождів спостерігалось дуже виразне пораженство. Вони почали вірити, що фашизм був неминучою стадією суспільного розвитку. Тобто вони почали вносити деякі поправки до Марксової схеми, але ніколи не сумнівалися у правильності історицистського підходу; вони ніколи не розуміли, що таке питання, як «Чи є фашизм неминучою стадією розвитку цивілізації?», може лише вводити в оману.

18.20. Марксистський рух у Центральній Європі має мало прецедентів у історії. Це був рух, який, усупереч тону, що проповідував атеїзм, справедливо можна назвати великим релігійним рухом. (Можливо, це вразить тих інтелектуалів, які не сприймають марксизм усерйоз.) Звичайно, у багатьох відношеннях це був колективістський і навіть трибалістський рух. Але це був рух робітників за саморозуміння своєї великої задачі, за самовизволення, за підняття норм своїх зацікавленостей і свого дозвілля, за заміну алкоголю альпінізмом, свінгу — класичною музикою, трилерів — серйозними книжками. «Визволити робітничий клас можуть власне самі робітники». (Щодо глибокого впливу, який справив цей рух на деяких спостерігачів, див., приміром, G. E.R.Gedye. Fallen Bastions, 1939.)

18.21. Цитату взято з «Післяслова» до другого видання «Капіталу» Маркса (див. Capital, 870 — ME, 23, 21); див, також примітку 6 до розділу 13. Вона показує, якою мірою Марксу пощастило з його рецензентами (див. також примітку 30 до розділу 17 і текст).

Інший, дуже цікавий уривок, в якому Маркс виражає свій антиутопізм та історицизм, можна знайти у праці «Громадянська війна у Франції» (Н. о. М., 150, К. Marx, Der Bauergerkrieg in Frankreich, A. Willaschek, Hamburg, 192P, 65— 66 — ME, 17, 326), де Маркс схвально відгукується про Паризьку комуну: «Робітничий клас не чекав див від комуни. Він не думає здійснювати par decret du peuple [за декретом народу] готові й закінчені утопії. Він знає, що для того, щоб досягти свого визволення і разом з тим досягти тієї вищої форми, до якої нестримно прагне сучасне суспільство... йому доведеться витримати тривалу боротьбу, пережити цілу низку історичних процесів, які цілковито змінять і обставини, і людей. Робітничий клас має не втілювати якісь ідеали, а лише дати простір елементам нового суспільства, що вже розвинулися в надрах старого руйнівного буржуазного суспільства». У Маркса небагато таких фрагментів, що виявляють більш відверто брак будь-якого плану в історициста. Їм доведеться «витримати тривалу боротьбу»,— пише Маркс. Але якщо в них нема плану, щоб його реалізувати, якщо в робітників нема «якихось ідеалів», щоб їх «втілювати», за словами Маркса, то за що вони борються? «Робітничий клас не чекав див»,— пише Маркс, але сам очікував див, вірячи, що історична боротьба неминуче веде до «вищих форм» суспільного життя. (Див. примітки 4 і 13 до цього розділу.) Відмова Маркса від соціальної інженерії була певною мірою виправдана. Організувати робітників було, безперечно, якнайважливішим практичним завданням того часу. Якщо таку гадану відмовку, як «для цього ще не настав час», взагалі можна вважати застосовною, то її треба застосувати до Марксової відмови зайнятися хоч поверхово проблемами раціональної інституційної соціальної інженери. (Цей момент ілюструється легковажним характером утопічних пропозицій, аж до Б. Белламі включно.) Та, на жаль, свою гостру політичну інтуїцію він підкріплював своїми нападками на соціальну технологію. Це стало виправданням для його догматичних послідовників залишитися на тій самій позиції, в той час коли події змінилися і соціальна технологія стала в політичному плані більш важливою навіть, ніж організація робітників.

18.22. Марксистські вожді інтерпретували ці події як діалектичні злети й падіння історії. Таким чином, вони діяли радше як гіди, як проводирі горами (й долами) історії, а не як політичні активні лідери. Це сумнівне мистецтво витлумачувати жахливі події історії, замість того, щоб боротися з ними, було переконливо засуджене поетом К. Краузом (який згадувався у примітці 4 до цього розділу).

Прим. до розд. 19

19.1. Див. Capital, 846 — Н. о. М., 403 — ME, 23, 717.

19.2. Уривок узято з «Маніфесту Комуністичної партії» К. Маркса і Ф. Енгельса. (Див. Н. о. М., 31 = GA, Series I, vol. VI, 533 — ME, 4, 416-417.)

19.3. Див. Capital, 547 — H. o. M„ 560 (де цей фрагмент цитує Ленін) — ME, 23, 476.

Слід зауважити щодо застосування терміну «концентрація капіталу» (який я перекладаю в тексті як «концентрація капіталу в руках небагатьох» ).

У третьому виданні «Капіталу» (див. Capital, 689 і наст.— ME, 23, 593) Маркс запроваджує такі відмінності: (а) під нагромадженням капіталу він має на думці просто зростання в абсолютній величині засобів виробництва, скажімо, в межах певного регіону; (б) під концентрацією капіталу він має на увазі (689-690; — ME, 23, 593-594) звичайне зростання капіталу в руках окремих капіталістів, зростання, що постає із загальної тенденції до нагромадження і що дає капіталістам владу над робітниками, число яких збільшується; (в) під централізацією він розуміє (див. р. 691 — ME, 23, 595) таке зростання капіталу, що відбувається завдяки експропріації одних капіталістів іншими («один капіталіст побиває багатьох капіталістів»).

У другому виданні «Капіталу» Маркс ще не проводив різниці між концентрацією і централізацією, він вживав термін «концентрація» у двох значеннях — (б) і (в). Щоб побачити різницю, ми читаємо в третьому виданні (Capital, 691 — ME, 23, 595): «Це — власне централізація на відміну від нагромадження і концентрації». У другому виданні в тому самому місці читаємо: «Це — власне концентрація на відміну від нагромадження». Одначе таку зміну було зроблено не у всій книжці, а лише в кількох фрагментах (зокрема, pp. 690-693 і 846 — ME, 23, 594-597 і 717). У фрагменті, що його цитовано в тексті, порядок слів лишається таким самим, як і в другому виданні. В уривку, що цитується в тексті, якого стосується примітка 15 цього розділу (р. 846,— ME, 23, 717-718), Маркс замінив «концентрацію» на «централізацію».

19.4. Див. Н. о. М., 123; курсив мій = К. Marks. Der Achtzehnte Brumaire des Louis Bonaparte.— Wien— Berlin, 1927, 28— 29;— (ME, 8): «Переможницею вийшла буржуазна республіка. На її боці стояли фінансова аристократія, промислова буржуазія, середні верстви, дрібні буржуа, армія, організований у мобільну гвардію люмпен-пролетаріат, інтелігенція, попи й сільське населення. Паризький пролетаріат мав на своєму боці лише самого себе».

Щодо неймовірно наївного твердження Маркса про «сільських виробників» див. також примітку 43 до розділу 20.

19.5. Див. текст до примітки 11 до розділу 18.

19.6. Див. цитату в примітці 4 до цього розділу, зокрема посилання на середній клас і на «інтелігенцію».

Щодо «люмпен-пролетаріату» див. те саме місце, а також Capital, 711 і наст.— (ME, 23, 610). (Цей термін перекладено в англійському виданні, як «tatterdemalion or slum proletariat» — «пролетаріат голодранців».)

19.7. Щодо значення терміна «класова свідомість» у Марксовому розумінні див. закінчення підрозділу 1 у розділі 16.

Окрім можливого розвитку пораженських настроїв, як вказується в тексті, існують й інші явища, спроможні підірвати класову свідомість робітників і призвести до роз'єднання всередині робітничого класу. Ленін, приміром, вказує, що імперіалізм може розколоти робітників, пропонуючи їм розділити свої прибутки з ними. Він пише (Н. о. М., = V. I. Lenin, L. L. L„ Imperialism, The Highest State of Capitalism, vol. XV, 96 — Ленін, 27, 369): «...В Англії тенденція імперіалізму розколювати робітників і посилювати опортунізм серед них, породжувати тимчасове загнивання робітничого руху виявилась набагато раніше за кінець XIX і початок XX століття». Див. також примітку 40 до розділу 20.

Г. Б. Паркес справедливо зазначає у своєму прекрасному дослідженні Marxism — A Post Mortem, 1940 (надрукованому також під назвою «Marxism — An Autopsy»), що не виключається можливість експлуатування споживача підприємцями спільно з робітниками. За умов протекціоністської чи монополістської промисловості вони можуть ділити прибутки. Така можливість показує, що Маркс перебільшує антагонізм інтересів робітників і підприємців.

І нарешті слід зазначити, що тенденція більшості урядів додержуватися лінії найменшого опору може мати такий наслідок. Оскільки робітники та підприємці є найкраще організованими і політично наймогутнішими групами в суспільстві, то сучасні уряди легко схиляться до того, щоб задовольнити ці групи за рахунок споживача. Вони можуть робити це з чистим сумлінням, оскільки переконають себе в тому, що роблять добру справу, встановлюючи мир між найантагоністичнішими класами суспільства.

19.8. Див. текст до приміток 17 і 18 до цього розділу.

19.9. Деякі марксисти навіть насмілюються стверджувати, що насильствена соціальна революція викликала б набагато менше страждань, ніж постійні лиха, притаманні тому, що вони називають «капіталізмом». (Див. L. Laurat. Marxism and Democracy. Translated by Fitzgerald.— London, 1940; p. 38, примітка 2; Лорат критикує Сіднея Хука, що той дотримується таких поглядів у своїй праці «Towards an Understanding of Marx».) Ці марксисти, одначе, не наводять наукового обгрунтування такій оцінці або, грубо кажучи, такому надзвичайно безвідповідальному зразку оракульської претензійності.

19.10. «Адже саме собою зрозуміло,— каже Енгельс про Маркса, пам'ятаючи Гегеля,— що, коли речі та їхні взаємостосунки розглядають не як постійні, а як ті, що перебувають у процесі змін, то й їхні мислені відображення, поняття також зазнають змін і перетворень; їх не втискають в закостенілі визначення, а розглядають у їхньому історичному, відповідно логічному процесі створення» (F. Engels. Preface to Das Kapital, III/I, p. XVI — ME, 25, ч. 1, 16).

19.11. Ця відповідність не точна, тому що часом комуністи визнають більш помірковану теорію, особливо в тих країнах, де цієї теорії не додержуються соціал-демократи. Див., наприклад, текст до примітки 26 до цього розділу.

19.12. Див, примітки 4 і 5 до розділу 17 і текст, а також примітку 14 до цього розділу і пop. з примітками 17 і 18 до цього розділу та текстом.

19.13. Існують, зрозуміло, й інші позиції між цими двома, і є також більш помірковані марксистські позиції: зокрема, так званий «ревізіонізм» Е. Бернштейна. Він, по суті, геть відкидає марксизм. Бернштейнівська позиція є нічим іншим, як захистом суто демократичного і ненасильственого робітничого руху.