Відкрите суспільство та його вороги - читать бесплатно онлайн полную версию книги автора Карл Поппер (ч. 8)

Усе це знову навертає нас до Марксового виразу, наведеного на початку цього розділу. Люди, себто людська психіка, потреби, надії, страхи, сподівання, мотиви і устремління людських індивідів, якщо вони взагалі щось важать, є, радше, не творцями, а продуктом суспільного життя. Слід зазначити, що структура нашого соціального оточення, в певному розумінні, є результатом людської діяльності; наші інститути і традиції — не витвори Бога чи природи, а результати людських дій і рішень, завдяки чому їх можна змінювати. Проте це не означає, що всі вони проектувалися свідомо і обумовлені потребами, сподіваннями, мотивами. Навпаки, навіть ті з них, що їх спричинили свідомі й умисні людські дії, є, як правило, непрямими, неумисними і, часто, небажаними побічними наслідками таких дій. Як зазначалося раніше: «Лише окремі соціальні інститути спроектовані свідомо, тоді як переважна їх більшість просто «зросли» як непередбачені наслідки людської діяльності»11. Можна додати, що більшість навіть тих небагатьох інститутів, які проектувалися свідомо і успішно (як-от новий університет або профспілка), ніколи не функціонують у відповідності до плану їх створення — знову ж таки через непередбачувані соціальні наслідки, що виникають через їхнє цілеспрямоване творення. Ці наслідки обумовлені тим, що створення нових інститутів впливає не лише на інші соціальні інститути, а й на «людську природу» — спершу на сподівання, страхи і амбіції людей, безпосередньо включених у цей процес, а потім і всіх членів суспільства. Відтак моральні цінності суспільства — визнані всіма або майже всіма його членами, вимоги й рекомендації,— виявляються тісно пов'язаними з його інститутами і традиціями і не можуть пережити руйнування цих інститутів і традицій (як зазначалося у розділі 9, коли ми обговорювали «очищення полотна» радикальними революціонерами).

Усе це виразніше проявляється на ранніх періодах соціального розвитку, тобто в закритих суспільствах, де свідоме проектування інститутів було справою винятковою, якщо взагалі існувало. Нині ситуація змінюється завдяки поступовому накопиченню наших знань про суспільство, тобто завдяки вивченню непередбачуваних наслідків наших планів і дій, а в майбутньому люди навіть зможуть стати свідомими творцями відкритого суспільства, а тому, значною мірою, і власної долі. (Маркс передбачав таку можливість, про що йтиметься у наступному розділі.) Все це почасти залежить від рівня нашого пізнання, адже, хоча ми і можемо навчитися передбачати деякі з неумисних наслідків наших дій (у чому й полягає головна мета всієї соціальної технології), все ж досить багато залишиться поза нашим баченням.

На мою думку, сам той факт, що психологізм змушений вдаватися до ідеї психологічного походження суспільства, є вирішальним аргументом проти нього. Але й це ще не все. Найдошкульніша критика психологізму полягає, мабуть, у тому, що він неспроможний зрозуміти головного завдання суспільних наук.

Це завдання — не в пророкуванні майбутнього історичного розвитку, як вважають історицисти, а, радше, у відкритті й поясненні малозрозумілих залежностей у соціальній галузі, тобто розкритті перешкод на шляху соціальної діяльності, вивченні, так би мовити, незграбності, крихкості чи гнучкості соціального матеріалу, його опору нашим намаганням сформувати його і працювати з ним.

Щоб унаочнити цю мою тезу, я коротко опишу досить поширену теорію, яка розуміє мету суспільних наук зовсім інакше, ніж має бути в самих цих науках. Я називаю її «змовницькою теорією суспільства». Згідно з цією теорією, пояснення соціального явища полягає у розкритті осіб чи груп, зацікавлених у появі такого явища (часом це таємний інтерес, який спочатку слід викрити), котрі запланували його і змовилися, аби його втілити.

Зрозуміло, що такий погляд на мету суспільних наук виникає з хибних переконань у тому, що всі явища в суспільстві, зокрема такі як війна, безробіття, злидні, дефіцит, до яких люди, як правило, ставляться негативно,— це результат цілеспрямованої діяльності певних сильних індивідів або груп. Теорія ця досить поширена; вона давніша за історицизм (що, як зрозуміло з його найдавнішої теїстичної форми, сам походить із теорії змови). У сучасній формі вона, подібно до сучасного історицизму і сучасних установок щодо «природних законів», є типовим наслідком секуляризації релігійних марновірностей. Віра в гомерівських богів, змовами яких пояснювали історію Троянської війни, вже минула. Боги вигнані. А їхнє місце посіли сильні особистості або групи, злостивість яких і спричинює все те зло, від якого ми потерпаємо; ними можуть бути сіонські мудреці, монополісти, капіталісти або імперіалісти.

Я не кажу, що змов не буває взагалі. Навпаки, це типове соціальне явище. Змови набирають ваги, наприклад, тоді, коли до влади приходять люди, котрі вірять у теорію змов. При цьому люди, які щиро вірять, що знають, як створити рай на землі,— більше схильні до теорії змов і укладають контрзмову проти неіснуючих змовників, бо єдиним поясненням їхніх невдач у створенні раю є підступність Диявола, котрий опікується переважно створенням пекла.

Слід визнати, що змови таки існують. Однак слід визнати і той важливий факт, що успішливими бувають лише деякі з них. Змовники не часто користуються плодами своєї змови.

Чому так виходить? Чому наслідки надто відрізняються від задумів? Та тому, що існує змова чи не існує — все це звичайнісінькі випадки з життя суспільства. Суспільне життя — це не випробовування сил різних протидіючих груп, а діяльність у межах більше або менше гнучких чи крихких структур інститутів і традицій та їх творення безвідносно до будь-яких свідомих протидій, безліч несподіваних реакцій у цих структурах, реакцій, що їх взагалі неможливо передбачити.

Намагатися аналізувати ці реакції і по можливості завбачувати їх — у цьому, я певен, і полягає основне завдання суспільних наук. Аналізувати несподівані соціальні наслідки умисних людських дій, ті наслідки, значенням яких, як уже зазначалося, нехтує як теорія змов, так і психологізм. Дія, що повністю відповідає задуму, не створює проблем для науки про суспільство (за винятком того, коли необхідно пояснити, чому саме в цьому окремому випадку не виникло несподіваних наслідків). Прикладом, що унаочнює ідею про несподіваність наслідків нашої діяльності, може бути найпростіша економічна діяльність. Якщо людина дуже хоче купити будинок, то, зрозуміло, що не бажає, аби ринкові ціни на них зростали. Однак уже сама поява її на ринку призводить до такого зростання. Це зауваження стосується і продавця. Можна взяти приклад і з іншої галузі, скажімо, коли людина захотіла застрахувати своє життя. У цьому випадку вона навряд чи буде свідомо підбивати якихось людей вкладати їхні гроші до страхових компаній. Однак чинить вона саме так. З цього зрозуміло, що не всі наслідки нашої діяльності завбачувані, а, відповідно, і змовницька теорія суспільства не може бути правдивою, адже згідно з нею всі результати, навіть і ті, що на перший погляд видаються наслідками чиєїсь діяльності, є результатами саме запланованих дій людей, зацікавлених у цих результатах.

Наведені приклади не спростовують психологізму так легко, як змовницької теорії, адже можна заперечити, що, мовляв, саме поінформованістю продавця про присутність покупця на ринку і його сподіваннями на одержання вищої ціни — інакше: психологічними факторами — пояснюються описані наслідки. І це дійсно так. Проте не слід забувати, що ця поінформованість і ці сподівання не закорінені безпосередньо в людській природі, а, в свою чергу, пояснюються в термінах соціальної ситуації — ринкової ситуації.

Соціальна ситуація не зводиться до мотивів і загальних законів «людської природи». Втручання певних «властивостей людської природи», таких як наша піддатливість пропаганді, дійсно можуть інколи призвести до відхилення від зазначеної економічної поведінки. Крім того, якщо соціальна ситуація відрізняється від розглянутої, то, можливо, що самим актом купівлі споживач може зробити внесок у зниження ціни товару, наприклад, зробивши прибутковішим його масове виробництво. І хоча цей ефект спонукатиме його інтерес як споживача, він може бути таким же мимовільним, як і протилежний, причому за тотожних психологічних умов. Зрозуміло, отже, що соціальні ситуації в суспільстві, які можуть призвести до таких надто різних небажаних або несподіваних наслідків, має вивчати наука про суспільство, вільна від марновірностей про імператив «ніколи не вводити жодних узагальнень... до соціальної науки, поки не проясниться їхнє підґрунтя в людській природі...» — як зазначав Мілль12. Такі ситуації має вивчати автономна наука гро суспільство.

Продовжуючи аргументацію проти психологізму, слід відмітити, що людську діяльність багато в чому можна пояснити в термінах тієї ситуації, в якій вона відбувається. Зрозуміло, самими лише термінами ситуації її не поясниш. Пояснення того, в який спосіб людина, переходячи вулицю, уникає автомобілів, що мчать на неї, може вийти за межі самої ситуації і бути віднесене на рахунок її мотивів, «інстинкту самозбереження» чи бажання запобігти болю тощо. Однак ця «психологічна» частина пояснення найчастіше виявляється тривіальною порівняно з детальною детермінацією її дій тим, що можна назвати «логікою ситуації». Крім того, залучити до опису ситуації всі психологічні фактори просто неможливо. Аналіз ситуації, ситуаційна логіка відіграють у соціальному житті, так само як і в соціальних науках, досить значну роль. Це, по суті, метод економічного аналізу. Щоб навести приклад не з економічної галузі, я звернуся до «логіки влади»,13 якою можна скористатися для пояснення діяльності як політиків, що перебувають при владі, так і певних політичних інститутів. Метод застосування ситуаційної логіки до наук про суспільство не грунтується на жодних психологічних припущеннях стосовно раціональності (або ірраціональності) «людської природи». Навпаки, коли ми говоримо про «раціональну поведінку», то маємо на увазі поведінку, адекватну чи неадекватну логіці ситуації. По суті, психологічний аналіз учинку в термінах цього (раціональних чи ірраціональних) мотивів передбачає,— як зазначив Макс Вебер14,— те, що ми вже маємо певну норму, за якою можна визначити, що в даній ситуації раціональне.

Мої аргументи проти психологізму вимагають адекватного тлумачення15. Вони не означають, що психологічні дослідження і відкриття небагато важать для вченого, котрий вивчає суспільство. Стосовно політичної науки, ніхто не заперечуватиме значення таких психологічних чинників, як жадання влади і різних невротичних явищ, пов'язаних із ним. Однак «жадання влади» — поняття, безперечно, і соціальне, і психологічне, адже не слід забувати, що, коли ми вивчаємо, скажімо, його перші дитячі прояви, то робимо це в межах певного соціального інституту, наприклад, інституту нашої сучасної сім'ї (сім'я ескімосів може спородити зовсім інші явища). Ще один психологічний факт, не менш важливий для соціології, який ставить ґрунтовні політичні та інституційні проблеми, полягає в тому, що для багатьох людей життя в племені або в «угрупованні» близькому до племені емоційно необхідне (зокрема, це стосується молоді, яка, очевидно завдяки паралелізму онтогенетичного і філогенетичного розвитку, мабуть, повинна пройти через племінну стадію чи стадію «американських індіанців»). Те, що критикуючи психологізм, я не збираюся критикувати всі психологічні визначення, видно вже з того, як саме я використовую (у розділі 10) таке поняття як «напруга цивілізації», в якому почасти уособлена непогамована емоційна потреба. Воно пов'язане з певними відчуттями неспокою і тому належить до психологічних понять. Проте водночас це і соціологічне поняття, адже воно характеризує відчуття неспокою не лише як неприємність чи нестабільність, але пов'язує його також і з певною соціальною ситуацією, з контрастами відкритого і закритого суспільства. (Аналогічний статус мають багато психологічних понять, таких як, скажімо, амбіція чи кохання.) Не слід також забувати про значні заслуги психологізму в захисті методологічного індивідуалізму і опозиції методологічному колективізму. Справа в тому, що психологізм обґрунтовує важливу концепцію про те, що всі соціальні інститути слід розглядати як результат рішень, дій, установок тощо окремих людей, і тому не слід ніколи задовольнятися поясненнями в термінах так званих «колективів» (держав, націй, рас тощо). Помилка психологізму полягає в припущенні того, що цей методологічний індивідуалізм у галузі суспільних наук тягне за собою програму зведення всіх суспільних явищ та соціальних закономірностей до явищ і законів психологічних. Небезпека такого припущення, як видно,— у його схильності до історицизму. Необґрунтованість його зрозуміла із необхідності використання в соціальних науках теорії несподіваних соціальних наслідків нашої діяльності та з того, що я описав як логіку соціальних ситуацій.

Захищаючи і розвиваючи погляди Маркса, згідно з якими проблеми суспільства не можуть зводитися до проблем «людської природи», я дозволив собі вийти за межі суто Марксової аргументації. Маркс не говорив про «психологізм» і не критикував його систематично. Вираз Маркса, цитований на початку даного розділу, не стосується безпосередньо Мілля. Пафос цього виразу спрямований, радше, проти «ідеалізму» в його гегельянській формі. Втім, торкаючись проблеми психологічної природи суспільства, можна зазначити, що психологізм Мілля збігається з ідеалістичною теорією, проти якої боровся Маркс16. Проте сталося так, що під впливом іншого елемента гегельянства — гегелівського платонізованого колективізму, його теорії про те, що держава і нація «реальніші», ніж індивід, котрий завдячує їм усім, що має,— Маркс дійшов висновків, викладених у цьому розділі. (Приклад того, як навіть із абсурдної філософської теорії можна інколи добути цінні думки.) Отож, історично Маркс розвинув певні погляди Гегеля щодо зверхності суспільства над індивідом і використав їх як аргументи проти інших поглядів Гегеля. А що я вважаю Мілля достойнішим опонентом Маркса, аніж Гегель, то не дотримувався історії ідей Маркса, а намагався розвинути їх у формі аргументів проти Мілля.

Розділ 15. Економічний історицизм

Уявлення про Маркса, яке склалося з попередніх розділів, може здивувати як деяких марксистів, так і деяких немарксистів, адже багато хто, здається, бачить його зовсім іншим. Вони вважають, що Маркс учив про всеохопний вплив економічних мотивів у житті людей і успішно пояснив їх усевладну могутність, показавши, що «переважною потребою людини є добування засобів для життя»1, а отже, продемонстрував фундаментальне значення таких категорій, як мотив зиску або мотив класового інтересу для діяльності не лише індивідів, а й соціальних груп. Він показав також, як використовувати ці категорії для пояснення історичного розвитку. Дехто справді вважає, що квінтесенцією марксизму є доктрина, за якою економічні мотиви й, особливо класовий інтерес — це рушійна сила історії, а сама доктрина точно відповідає «матеріалістичній інтерпретації історії» або «історичному матеріалізму» — назві, за допомогою якої Маркс і Енгельс намагались охарактеризувати суть свого вчення.

Такі погляди надто поширені, однак я певен, що подібна інтерпретація Марксового вчення — помилкова. Тих, хто захоплюється Марксом саме за ці його погляди, можна назвати вульгарними марксистами (відповідно до ярлика «вульгарний економіст», яким Маркс наділяв деяких своїх опонентів2). Звичайний вульгарний марксист вірить у те, що марксизм розкриває зловісні таємниці суспільного життя, показуючи ті потаємні мотиви жадоби й пристрасті до матеріальних набутків, які живлять сили, приховані за лаштунками історії. Для задоволення свого ницого жадання зиску ці сили підступно і свідомо породжують війни, депресії, безробіття, голод посеред достатку та всі інші форми соціального убозтва. (Вульгарний марксист інколи серйозно непокоїться проблемою узгодження тверджень Маркса, Фройда та Адлера, і якщо не спиниться на комусь із цих трьох, то може вирішити, очевидно, що голод, любов і жадання влади3 — це три великі потаємні мотиви людської природи, висвітлені Марксом, Фройдом і Адлером — трьома великими творцями філософії сучасної людини...)

Безвідносно до спроможності і привабливості цих поглядів, вони все ж мають дуже мало спільного з тією доктриною, яку Маркс називав «історичним матеріалізмом». Слід зазначити, що він інколи говорив про такі психологічні явища як пожадливість, мотив зиску тощо, однак ніколи не використовував їх для пояснення історії. Він інтерпретував їх, радше, як симптоми розпадницького впливу соціальної системи, тобто системи інститутів, розвинутої протягом історичного розвитку, як результат, а не причину розпаду, як наслідки, а не рушійні сили історії. Так чи так, але Маркс убачив у таких явищах як війна, депресія, безробіття, голод посеред достатку не результат підступної змови з боку «великого бізнесу» чи «імперіалістичних паліїв війни», а небажані соціальні наслідки діяльності, спрямованої зовсім на інше тими, хто заплутався в тенетах соціальної системи. Він дивився на людей-акторів на сцені історії, включаючи й «великих», як на простих маріонеток, керованих економічними нитками — історичними силами, над якими вони не владні.«Сцена історії,— учив він,— всаджена в соціальну систему, що пов'язує нас усіх; вона всаджена в царство необхідності». (Однак свого часу маріонетки зруйнують цю систему і здобудуть «царство свободи».)

Цю доктрину Маркса більшість його послідовників відкидали, можливо, з пропагандистських причин, а, можливо, через її незрозумілість. Натомість, цю винахідливу і досить оригінальну доктрину Маркса багато в чому заступила теорія змови, що її визнали вульгарні марксисти. По суті, це був інтелектуальний занепад, зсування з рівня «Капіталу» на рівень «Міфа XX століття».

Втім, такою, власне, і була Марксова філософія історії, яку звично називають «історичним матеріалізмом». Вона стане головною темою наступних розділів. У цьому розділі я в загальних рисах поясню її «матеріалістичний» чи економічний аспект; далі детальніше змалюю роль класової боротьби і класового інтересу, а також марксистську концепцію «соціальної системи».

Виклад економічного історицизму4 Маркса доцільніше було б поєднати з нашим співставленням Маркса і Мілля. Маркс згоден із Міллєм у тому, що соціальні явища слід пояснювати історично і намагатися зрозуміти кожен історичний період як історичний продукт попереднього розвитку. Маркс, як ми бачили, не згоджувався з психологізмом Мілля (що відповідав гегелівському ідеалізму). Натомість він увів до свого вчення те, що сам називав матеріалізмом.

Про матеріалізм Маркса сказано багато непереконливого. Надто часто повторюють особливо безглузде твердження про те, що Маркс не визнавав нічого за межами «низьких», або «матеріальних» аспектів людського життя. (Ще одна реплікація найдавнішого з усіх реакційних видів наклепництва проти борців за свободу, а саме — гераклітівського гасла про те, що більшість «натоптують собі черево, як звірі»5.) Однак, по суті, Маркса не можна назвати власне матеріалістом, незважаючи навіть на відчутний вплив на нього французького матеріалізму XVIII ст. і на те, що він сам називав себе матеріалістом, як і на те, до речі, що випливає з більшості його концепцій. У творах Маркса є деякі досить важливі місця, які важко ототожнити з матеріалізмом. Причина цього, на мій погляд, полягає в тому, що Маркс набагато менше, аніж, скажімо, Енгельс чи Ленін, опікувався власне філософськими питаннями,— його цікавив передовсім соціологічний і методологічний бік проблеми.

Уривок з «Капіталу»6, де Маркс говорить, що «у Гегеля діалектика стоїть на голові. Треба її поставити на ноги» — добре відомий. Суть його також зрозуміла: Маркс хотів показати, що «голова», себто людське мислення, не є власне основою людського життя, вона, радше, є певною надбудовою над матеріальним базисом. Подібна тенденція міститься і в такому уривку: «...ідеальне є не що інше, як матеріальне, пересаджене в людську голову і перетворене в ній». Ці уривки, однак, не відбивають радикальної форми матеріалізму, хоча, здається, це й досі ще не усвідомлено вповні. Вони відбивають, радше, певну схильність до визнання дуалізму тіла і розуму. Це, так би мовити, практичний дуалізм. Хоча теоретично психіка для Маркса була, мабуть, лише інакшою формою (чи інакшим аспектом, можливо, епіфеноменом) матерії, на ділі вона відрізнялася від матерії, адже була інакшою її формою. Цитовані уривки вказують на те, що хоча наші ноги мають, так би мовити, твердо стояти на міцному грунті матеріального світу, голови наші (Маркс високо цінував людські голови) мають віддаватися думкам чи ідеям. Я вважаю, що без визнання такого дуалізму належно оцінити марксизм неможливо.

Маркс любив свободу, справжню свободу (а не гегелівську «дійсну свободу»), і, наскільки мені зрозуміло, дотримувався відомого гегелівського принципу тотожності свободи і духу, бо вірив у те, що ми можемо бути вільними лише як істоти духовні. Водночас на практиці (як практичний дуаліст) він визнавав, що ми — дух і плоть і досить реалістично вважав плоть фундаментальнішою. Ось чому він і виступав проти Гегеля, твердячи, що у того речі переставлено навспак. Проте хоча він і визнавав матеріальний світ і його необхідність фундаментальнішими, але не відчував ніякої любові до «царства необхідності» — як сам називав суспільство, що перебуває в полоні власних матеріальних потреб. Він опікувався духовним світом «царства свободи» і духовною частиною «людської природи» як і будь-який християнський дуаліст, а в його творах можна простежити навіть сліди зненависті і презирства до матеріального. Далі я спробую показати, що таке розуміння поглядів Маркса випливає з його власних текстів.

У третьому томі «Капіталу»7 Маркс досить вдало описує матеріальний бік соціального життя і, зокрема, його економічний бік — виробництво і споживання — як розширення людського метаболізму, тобто обміну речовин між людиною і природою. Він переконливо вказує на те, що наша свобода має обмежуватися вимогами цього метаболізму. Більшої свободи можна досягнути лише шляхом раціонального регулювання обміну речовин з природою, коли люди «регулюють цей свій обмін речовин з природою,... здійснюють його з найменшою затратою сил і за умов, найбільш гідних їх людської природи і адекватних їй. Та проте це все ж лишається царством необхідності. По той бік його починається розвиток людських сил, який є самоціллю, справжнє царство свободи, яке, однак, може розквітнути лише на цьому царстві необхідності, як на своєму базисі». Безпосередньо перед цим Маркс зазначає: «Царство свободи починається насправді лише там, де припиняється робота, диктована нуждою і зовнішньою доцільністю, отже, за природою речей воно лежить по той бік сфери власне матеріального виробництва». А весь уривок він завершує практичним висновком, з якого стає очевидною його єдина мета — відкрити шлях у це матеріальне царство свободи для всіх без винятку: «Скорочення робочого дня — основна умова».

На мій погляд, цей уривок не залишає жодного сумніву в тому, що я називав практичним дуалізмом погляду Маркса на життя. Разом із Гегелем він вважав свободу метою історичного розвитку. Разом із Гегелем він ототожнював царство свободи з людською ментальністю. Однак він не визнавав, що ми повністю духовні істоти, адже, з його погляду, ми не маємо ні повної свободи, ні можливості коли-небудь досягнути її, ми завжди цілковито залежатимемо від потреб нашого метаболізму, а відтак, від продуктивної праці. Все, що ми можемо, то це поліпшити виснажлві й негідні умови праці, зробити їх сприйнятливішими для людей, урівняти їх і зменшити важку працю настільки, щоб усі ми могли бути вільними певну частину свого життя. Я вважаю, що в цьому і полягала центральна ідея Марксового «погляду на життя», центральна ще й тому, що видається найвпливовішою в його доктрині.

З цією ідеєю можна поєднати методологічний детермінізм, який ми обговорювали вище (у розділі 13). Згідно з цією концепцією, наукове розуміння суспільства і наукове історичне передбачення можливе лише тією мірою, якою суспільство детерміноване власним минулим. Це означає, що наука має справу лише з царством необхідності. Якби люди могли коли-небудь уповні стати вільними, то історичному пророцтву, а заразом і науці про суспільство, настав би кінець. Якби існувала власне «вільна» духовна діяльність, вона лежала б поза досяжністю науки, яка має постійно дошукуватися причин або чинників. Наука може заторкати наше психічне життя лише тією мірою, якою наші думки й ідеї обумовлені, детерміновані «царством необхідності» — матеріальними і передовсім економічними умовами нашого життя, нашим метаболізмом. Думки й ідеї можуть вивчатися науково, з одного боку, лише через розгляд матеріальних умов, що їх спородили, тобто економічних умов життя людей, які їх спородили, а з другого — матеріальних умов їх засвоєння, тобто матеріальних умов життя тих людей, які їх засвоїли. Отож, з наукового чи каузального погляду, думки й ідеї слід розглядати як «ідеологічні надбудови над економічним базисом». Усупереч Гегелю, Маркс твердив, що ключ до історії, навіть до історії ідей, слід шукати в розвитку відносин між людьми та їхнім природним оточенням, матеріальним світом, тобто в їх економічному, а не духовному житті. Саме тому Марксів різновид історицизму можна схарактеризувати як економізм, на противагу гегелівському ідеалізму чи психологізму Мілля. Однак було б зовсім неправомірно ототожнювати економізм Маркса з тим різновидом матеріалізму, що допускає зневажливе ставлення до духовного життя людей. Марксове бачення «царства свободи», тобто часткового, але рівноправного звільнення людей від пут їхньої матеріальної природи, можна схарактеризувати, радше, як ідеалістичне.

Таке розуміння Марксового погляду на життя видається досить послідовним, і я вважаю, що при такому розумінні зникають очевидні протиріччя і ускладнення, виявлені при його почасти детерміністській, почасти лібертаріанській інтерпретації.

Вплив названого мною дуалізму і наукового детермінізму Маркса на його розуміння історії — очевидний. Наука історії, яка для нього була тотожною науці про суспільство взагалі, має досліджувати закони, за якими розвивається обмін речовин між людиною та природою. Її основне завдання повинно полягати в поясненні розвитку умов виробництва. Соціальні відносини мають історичне і наукове значення лише тією мірою, якою вони пов'язані з виробничим процесом — впливаючи на нього або, можливо, перебуваючи під його впливом. «Як первісна людина, щоб задовольняти свої потреби, щоб зберігати і відтворювати своє життя, мусить боротися з природою, так мусить боротися і цивілізована людина, мусить в усіх суспільних формах і при всіх можливих способах виробництва. З розвитком людини розширюється це царство природної необхідності, тому що розширюються його потреби; але в той же час розширюються і продуктивні сили, які служать для їх задоволення»8. У цьому, коротко кажучи, і полягає погляд Маркса на історію людства.

Схожі думки висловлював Енгельс. Розширення сучасних засобів виробництва, за Енгельсом, створило «можливість забезпечити всім членам суспільства... не тільки цілком достатні і з кожним днем дедалі кращі матеріальні умови існування, але також цілковито вільний розвиток і застосування їхніх фізичних і розумових здібностей»9. Відтак стає можливою свобода, тобто звільнення від плоті. «Тим самим людина тепер... остаточно виділяється із царства тварин і зі звіриних умов існування переходить в умови дійсно людські». Людина перебуває в путах саме доти, доки над нею тяжіє економіка. «Умови життя, які оточують людей і до цього часу над ними панували, тепер підпадають під владу і контроль людей, які вперше стають дійсними і свідомими повелителями природи, тому що вони стають господарями свого власного об'єднання в суспільство... І тільки з цього моменту люди почнуть цілком свідомо самі творити свою історію... Це є стрибок людства з царства необхідності в царство свободи».

Якщо ми знову повернемося до порівняння Марксової версії історицизму з історицизмом Мілля, то зрозуміємо, що економізм Маркса легко знаходить вихід з ускладнень, які, як я показав, стали фатальними для психологізму Мілля. Я маю на увазі досить безглузду доктрину виникнення суспільства, сформульовану в психологічних термінах, доктрину, яку я схарактеризував як психологічний варіант суспільного договору. Ця ідея не має аналогій з теорією Маркса. Заміна пріоритету психології на пріоритет економіки не дає аналогічних ускладнень, бо «економіка» включає людський метаболізм, обмін речовин між людиною і природою. Чи існував цей метаболізм завжди, навіть у часи до виникнення людини соціально організованої, чи залежав він колись лише від індивіда — це питання залишається відкритим. Можна лише виснувати думку, що наука про суспільство має збігатися з історією розвитку економічних умов суспільства, що їх Маркс звично називав «умовами виробництва».

Побічно можна зазначити, що марксистський термін «виробництво» запроваджувався, власне, для використання в широкому значенні, що охоплювало весь економічний процес, включаючи розподіл і споживання. Однак цим двом поняттям Маркс і марксисти не приділяли достатньої уваги. Їх цікавило виробництво переважно у вузькому розумінні цього терміна. Це ще один приклад наївної історико-генетичної установки — віри в те, що наука має лише дошукуватися причин і навіть у царстві створених людиною речей допитуватися: «Хто це зробив?» та «З чого це зроблено?», а не «Хто збирається використати це?» та «Для чого це зроблено?»

III

Переходячи до критики й оцінки «історичного матеріалізму» Маркса, переважно розглянутої його частини, можна виокремити два різні аспекти. Перший — це історицизм, твердження про те, що галузь наук про суспільство збігається з галуззю історичного чи еволюціоністського методу і, зокрема, історичного пророцтва. Я вважаю, що таке твердження слід відкинути. Другий аспект — це еволюціонізм (або «матеріалізм»), тобто твердження про те, що економічна організація суспільства, організація нашого обміну речовин з природою, є фундаментальнішою для всіх інших соціальних інститутів і, зокрема, для їхнього історичного розвитку. Я вважаю це твердження цілком правильним, якщо брати термін «фундаментальний» у звичайному розумінні, не наголошуючи на ньому. Інакше: не може бути ніяких сумнівів у тому, що практично всі соціальні дослідження, інституціональні чи історичні, можуть мати сенс тільки, якщо вони проводяться з огляду на «економічні умови» суспільства. Навіть історія такої абстрактної науки як математика в даному випадку не є винятком10. У цьому розумінні можна сказати, що економізм Маркса означає досить значний прогрес у методах соціальної науки.

Проте, як зазначалося, не слід ставитися до терміна «фундаментальний» надто серйозно. Безперечно, Маркс і сам не сприймав його так. Завдяки своєму гегельянському вихованню, він перебував під впливом давнього розмежування «дійсності» і «видимості» й відповідного розмежування між тим, що «суттєве», і тим, що «випадкове». Порівняно з Гегелем (і Кантом), його власне досягнення полягало в тому, що він схильний був ототожнювати «дійсність» з матеріальним світом11 (включаючи людський метаболізм), а «видимість» — зі світом думок та ідей. Відтак, всі думки та ідеї мали бути пояснені за допомогою зведення їх до сутнісної реальності, яка за ними стоїть, тобто до економічних умов. Звичайно, цей філософський погляд не набагато кращий12 від будь-якої іншої форми есенціалізму, а його наслідки в галузі методу мали привести до збочення в бік екологізму. І хоча загальне значення економізму Маркса важко переоцінити, проте легко переоцінити значення економічних умов у кожному конкретному випадку. Певні знання економічних умов можуть зробити чималий внесок, скажімо, до історії розвитку математичних проблем, однак саме по собі знання математичних проблем важить при цьому набагато більше. Можна написати ґрунтовну історію розвитку математичних ідей, взагалі не посилаючись на «економічні підвалини». («Економічні умови» та «соціальні відносини» в науці, на мій погляд, є темами, які легко допускають перебільшення і легко перетворюються на банальність.)

Однак це лише незначний приклад небезпеки зайвого наголошення на економізмі. Економізм часто інтерпретують як концепцію про те, що весь соціальний розвиток залежить від розвитку економічних умов, зокрема від розвитку матеріальних засобів виробництва. Однак така концепція, безперечно, хибна. Між економічними умовами й ідеями існує не просто однобока залежність останніх від перших, а взаємодія. Якщо взагалі можна щось стверджувати з цього приводу, то саме те, що деякі «ідеї», ті, що лежать в основі наших знань,— фундаментальніші за переважну частину складних матеріальних засобів виробництва, про які йтиме мова нижче. Уявіть, що наша соціальна система, включаючи всю промисловість і всі соціальні організації, знищена, але технічні і наукові знання залишилися. У такому випадку потрібно було б не так багато часу для її відновлення (звичайно, у меншому масштабі і після загибелі багатьох людей від голоду). А тепер уявіть, що зникли всі наші знання, а матеріальні речі лишилися. Це рівнозначно тому, коли б дикунське плем'я захопило країну з високим рівнем індустрії, полишену її мешканцями. Це швидко призвело б до цілковитого зникнення матеріальних решток цивілізації.

Саме історія марксизму дає приклад очевидної фальсифікації цього перебільшеного економізму, що виглядає доволі іронічним. Ідея Маркса: «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!» набула великої ваги напередодні російської революції і справила значний вплив на економічні умови. Однак після революції ситуація надто ускладнилася, власне через те, що, як визнавав і сам Ленін, не було подальших конструктивних ідей. (Див. розд. 13.) Пізніше Ленін висунув кілька нових ідей, які можна звести до гасла: «Соціалізм — це диктатура пролетаріату плюс якнайшвидше впровадження сучасної електричної техніки». Саме ця нова ідея стала основою розвитку, що змінив увесь економічний і матеріальний фундамент однієї шостої частини світу. У боротьбі з неймовірними труднощами вдалося подолати жахливі матеріальні нестатки, були принесені численні матеріальні жертви, аби переінакшити чи, радше, побудувати з нічого умови виробництва. І рушійною силою цього розвитку був ентузіазм з приводу ідеї. Цей приклад свідчить, що за певних умов ідеї можуть революціонізувати економічні умови країни, а не бути самі сформовані цими умовами. Вдаючись до термінології Маркса, можна було б сказати, що Маркс недооцінив силу царства свободи та його шанси на перемогу над царством необхідності.

Разючий контраст між розвитком російської революції і метафізичною теорією економічної реальності Маркса та її ідеологічними формами найкраще видно з такого твердження: «При розгляді таких переворотів необхідно завжди відрізняти матеріальний, з природно-науковою точністю констатований, переворот в економічних умовах виробництва від юридичних, політичних, релігійних, художніх або філософських, коротше — від ідеологічних форм...»13. З погляду Маркса, марно чекати на те, що використання правових чи політичних засобів приведе до значних змін; політична революція може привести лише до зміни однієї групи правителів іншою — всього лише зміни осіб, які виступають як правителі. І тільки революція прихованої суті, економічної реальності може привести до якихось суттєвих чи реальних змін — до соціальної революції.

Лише коли така соціальна революція стане реальністю, тільки тоді політична революція щось важитиме. Проте навіть і в цьому випадку політична революція — це лише зовнішнє виявлення суттєвих чи реальних змін, що вже відбулися. Згідно з цією теорією, Маркс стверджував, що будь-яка соціальна революція розвивається за такою схемою; матеріальні умови виробництва зростають і визрівають, аж поки вступають у конфлікт із соціальними і правовими відносинами, виростаючи з них, як з одежі, зрештою, розриваючи її. «Тоді,— писав Маркс,— настає епоха соціальної революції. Із зміною економічної основи більш або менш швидко відбувається переворот в усій величезній надбудові. ... Нові вищі виробничі відносини (у надбудові — К. П.) ніколи не з'являються раніше, ніж дозрівають матеріальні умови їхнього існування в надрах самого старого суспільства». Беручи до уваги це твердження, я вважаю, що російську революцію неможливо ототожнювати з соціальною революцією, передбаченою Марксом; по суті, між ними немає нічого спільного14.

Можна зазначити доречно, що друг Маркса, поет Г. Гейне, міркував про ці проблеми зовсім інакше: «Так знайте, горді люди дії,— писав він,— ви не що інше, як несвідомі інструменти людей думки, котрі часто у смиренній самоті наперед визначали ваші неминучі діяння. Максиміліан Робесп'єр був не кимось іншим, як рукою Жана-Жака Руссо...»15 (Мабуть, щось подібне можна сказати й стосовно Леніна і Маркса.) Зрозуміло, що за термінологією Маркса Гейне був ідеалістом і своє ідеалістичне бачення історії застосував до Французької революції, яка для Маркса була одним із найвагоміших аргументів на користь його економізму і яка, справді, начебто добре вкладається в його доктрину, надто ж у порівнянні з російською революцією. Втім, незважаючи на такі єретичні погляди, Гейне лишався другом Маркса16,— в ті щасливі часи розривання стосунків з причин єретичних поглядів було ще дуже нетиповим явищем серед тих, хто боровся за відкрите суспільство, а до терпимості тоді ще ставилися досить толерантно.

Звичайно, мою критику «історичного матеріалізму» Маркса не слід сприймати як вияв якихось переваг гегелівського «ідеалізму» над Марксовим «матеріалізмом». Сподіваюся, всім зрозуміло, що у конфлікті ідеалізму з матеріалізмом мої симпатії віддані Марксові. Я хотів показати саме те, що «матеріалістичну інтерпретацію історії» Маркса, хоч вона і може видаватися цінною, не слід сприймати надто серйозно. Ми маємо ставитися до неї не краще, ніж до цінного припущення про те, що всі речі слід розглядати у зв'язку з їхньою матеріальною основою.

Розділ 16. Класи

Серед загальних положень «історичного матеріалізму» Маркса чільне місце посідає його (і Енгельса) твердження про те, що «Історія всіх суспільств, що існували до цього часу, була історією боротьби класів»1. Суть цього твердження очевидна. В ньому йдеться про те, що історію рухає і людські долі визначає не боротьба націй, а боротьба класів (усупереч поглядам Гегеля і більшості істориків). У каузальному поясненні історичного розвитку, включаючи національні війни, класові інтереси начебто відбивають інтереси нації, які насправді є лише інтересами національних правлячих класів. Більше того, класова боротьба і класовий інтерес спроможні пояснити явища, які традиційна історія пояснити навіть не намагалася. Прикладом такого явища, надто важливим для Марксової теорії, є історична тенденція до зростання продуктивності праці. Традиційна історія з її фундаментальною теорією військової сили може лише відзначити цю тенденцію, однак не спроможна її пояснити. Натомість класовий інтерес і класова боротьба, за Марксом, може цілком її витлумачити, адже значна частина «Капіталу» присвячена аналізу механізму, за допомогою якого в період, названий Марксом «капіталізмом», здійснювалося зростання продуктивності праці.

Як співвідноситься ця доктрина класів із обговорюваною вище інституціоналістською доктриною автономії соціології2? На перший погляд здається, ніби ці дві доктрини конфліктують між собою, адже в доктрині класової боротьби основну роль відіграє класовий інтерес, тобто очевидний різновид мотиву. Я не думаю, проте, що існують якісь серйозні неузгодження в цій частині теорії Маркса. Я сказав би навіть, що ніхто не зрозуміє Маркса і передовсім його найбільшого досягнення — антипсихологізму, не засвоївши, як саме цей антипсихологізм узгоджується з теорією класової боротьби. Немає потреби вважати слідом за вульгарними марксистами, що класовий інтерес треба розуміти психологічно. Можливо, у власних писаннях Маркса і є кілька уривків із незначним відтінком цього вульгарного марксизму, однак там, де Маркс серйозно розмірковує над суттю речей, подібних до класового інтересу, він завжди розглядає об'єкт у царстві автономної соціології, а не як психологічну категорію. Він розглядає об'єкт, ситуацію, а не стан психіки, не думку чи відчуття зацікавленості до об'єкта. Тобто він розглядає речі чи соціальні інститути й ситуації, вигідні певному класу. Інтерес класу — це, по суті, все, що збільшує його силу та добробут.

Згідно з Марксом, класовий інтерес в інституціональному або, мовити б, «об'єктивному» розумінні справляє вирішальний вплив на людський розум. Користуючись гегелівським жаргоном, можна сказати, що об'єктивний інтерес класу стає усвідомленим у суб'єктивній психіці його членів; це робить їх класово заінтересованими і класово свідомими і змушує їх діяти відповідним чином. Класовий інтерес як інституціональна або об'єктивна соціальна ситуація та його вплив на людський розум схарактеризовані Марксом у вислові, цитованому на початку розділу 14: «Не свідомість людей визначає їх буття, а. навпаки, їх суспільне буття визначає їх свідомість». Це твердження слід доповнити одним уточненням: саме місце, яке посідає людина в суспільстві, її класова приналежність, визначає, згідно з марксизмом, її свідомість.

Маркс дещо роз'яснює те, як відбувався цей процес детермінації. З попереднього розділу ми засвоїли, що людина може бути вільною лише тією мірою, якою вона звільнилася від процесу виробництва. Але тепер ми дізнаємося, що в жодному з досі існуючих суспільств саме в цьому відношенні людина і не була вільною. Але як саме,— запитує Маркс,— ми можемо звільнитися від процесу виробництва? Лише змусивши інших виконувати за нас брудну роботу. Отож, ми змушені використовувати їх як засоби для досягнення нашої мети, ми повинні принизити їх. Ми можемо одержати більшу частину свободи лише за рахунок поневолення інших, розподілу людства на класи; правлячі класи одержують свободу за рахунок пригноблених класів рабів. Наслідком цього є той факт, що члени правлячого класу мають сплатити за свою свободу новим типом залежності. Вони змушені пригноблювати підданих і боротися проти них, якщо вони хочуть зберегти свою власну свободу і свій власний статус. Вони змушені чинити саме так, бо той, хто чинить інакше, втрачає приналежність до правлячого класу. Отже, правителі детерміновані своїм класовим становищем, бо не можуть уникнути свого соціального відношення до пригноблених. Вони пов'язані з ними, бо пов'язані із соціальним метаболізмом. Отож, правителі, як і пригноблені, спіймані в тенета і змушені боротися одні з одними. Саме ця залежність, цей метаболізм, згідно з Марксом, і дозволяє досліджувати їхню боротьбу за допомогою наукового методу і науково-історичного передбачення, а також уможливлює наукове визначення історії суспільства як історії боротьби класів. Соціальні тенета, в які спіймано класи і які змушують їх боротися між собою,— це те, що марксизм називає економічною структурою суспільства або соціальною системою.

За цією теорією, соціальні або класові системи змінюються разом із умовами виробництва, адже від цих умов залежить спосіб, у який правителі можуть експлуатувати пригноблених і боротися з ними. Кожному конкретному періодові економічного розвитку відповідає конкретна соціальна система, а кожен історичний період найкраще характеризується його соціальною системою класів. Ось чому ми вживаємо такі поняття як «феодалізм», «капіталізм» тощо. «Ручний млин дає вам суспільство з сюзереном на чолі, паровий млин — суспільство з промисловим капіталістом»,— писав Маркс3. Класові відносини, що характеризують соціальну систему, не залежать від волі окремих людей. Соціальна система нагадує велетенський механізм, в якому спіймані і перемелені індивіди. «В суспільному виробництві свого життя,— писав Маркс,— люди вступають у певні, необхідні, від їх волі не залежні відносини — виробничі відносини, які відповідають певному ступеню розвитку їх матеріальних продуктивних сил. Сукупність цих виробничих відносин становить економічну структуру суспільства»4, тобто соціальну систему.

Ця соціальна система, хоч і має свою певну логіку, однак діє сліпо і нерозумно. Спіймані у цей механізм — загалом, теж сліпі або майже сліпі. Вони навіть неспроможні передбачити найважливіші наслідки своєї діяльності. Хтось один може позбавити багатьох можливості дістати товар, що існує у великій кількості, бо може просто скупити певну його частину і так попередити зниження цін на цей товар у критичний момент. Інший по доброті душевній може роздати свої багатства і тим самим зробити внесок у притлумлення класової боротьби, віддаливши, отже, звільнення пригноблених. А що передбачити далекі соціальні наслідки нашої діяльності просто неможливо і ми всі спіймані в ці тенета, то й не можемо серйозно намагатися подолати їх. Ми не можемо вплинути на них ззовні, а через свою сліпоту не можемо навіть виробити якийсь план для поліпшення її зсередини. Соціальна інженерія неможлива, а через те і соціальна технологія — не потрібна. Ми не можемо нав'язати соціальній системі наші інтереси. Натомість система змушує нас вірити, що нав'язані нею уявлення про наші інтереси — це справді наші інтереси. Вона діє так, змушуючи нас чинити відповідно до наших класових інтересів. Марно покладати на індивіда, навіть на окремого «капіталіста» чи «буржуа», відповідальність за несправедливість, за аморальність соціальних умов, бо сама ця система умов змушує капіталіста чинити так, як йому належить. Так само марно сподіватися на поліпшення обставин через поліпшення людей, бо радше люди стануть кращими, якщо поліпшиться система, в якій вони живуть. «Лише остільки, оскільки капіталіст є персоніфікований капітал, він має історичне значення... І лише остільки минуща необхідність його власного існування полягає в минущій необхідності капіталістичного способу виробництва. Але остільки і рушійним мотивом його діяльності є не споживання і споживна вартість, а мінова вартість і її збільшення» (його реальна історична задача). «Як фанатик збільшення вартості, він нестримно спонукає людство до виробництва заради виробництва... у цій своїй якості він поділяє із збирачем скарбів абсолютну пристрасть до збагачення. Але те, що у збирача скарбів виступає як індивідуальна манія, те для капіталіста є діянням суспільного механізму, в якому він є тільки одним із коліщаток... а конкуренція нав'язує кожному індивідуальному капіталістові іманентні закони капіталістичного способу виробництва як зовнішні примусові закони. Вона змушує його постійно розширяти свій капітал для того, щоб його зберегти...»5

Саме в цей спосіб, згідно з Марксом, соціальна система детермінує діяльність індивіда, як правителя, так і підданого, як капіталіста чи буржуа, так і пролетаря. Це — ілюстрація до вищезгаданої «логіки соціальної ситуації». Вся діяльність капіталіста здебільшого «є лише функцією — свідомістю», як це стверджував Маркс у гегелівському стилі6. Однак це означає, що соціальна система визначає також і думки своїх членів, адже думки або ідеї — це, почасти, інструменти діяльності, а почасти, якщо вони суспільно виражені, важливий різновид соціальної діяльності, бо в цьому випадку вони мають пряму мету — впливати на діяльність інших членів суспільства. Через детермінацію людських думок соціальна система і, зокрема, «об'єктивний інтерес» класу усвідомлюється суб'єктивним розумом її членів (як ми говорили про це раніше, користуючись гегелівським жаргоном7). Засобами досягнення цього є класова боротьба, так само, як і конкуренція між членами одного класу.

Ми вже бачили, чому, згідно з Марксом, соціальна інженерія і, відповідно, соціальна технологія неможлива. А неможлива вона тому, що саме каузальний ланцюжок залежностей припинає нас до соціальної системи, а не vice versa. Однак, хоч ми і не можемо переінакшити систему на свій лад8, капіталісти, як і робітники, змушені сприяти її перетворенню і нашому остаточному звільненню від її кайданів. Спонукаючи «людство до виробництва заради виробництва»9, капіталіст спрямовує його «до розвитку суспільних продуктивних сил і до створення тих матеріальних умов виробництва, які одні тільки можуть стати реальним базисом більш високої суспільної форми, фундаментальний принцип якої — всебічний і вільний розвиток кожної людини.» Таким чином навіть члени класу капіталістів змушені будуть зіграти свою роль на певному етапі історії на шляху до соціалізму.

Для подальшої нашої аргументації важливо зробити невелике лінгвістичне зауваження стосовно використання марксистами терміну, який зазвичай перекладають як «класово свідомий». В першу чергу, цей термін означає результат проаналізованого вище процесу, в якому об'єктивна класова ситуація (інтерес класу і класова боротьба) пробудить свідомість в мізках членів класу, або, висловлюючись мовою, менш залежною від Гегеля, в якому члени класа усвідомлять свою класову ситуацію. Бути класово свідомим означає знати не лише своє місце у суспільстві, а й свій класовий інтерес. Але відповідне слово німецькою мовою, використане Марксом, несе деякий сенс, який губиться при перекладі. Термін походить від і натякає на звичайне слово німецькою, яке стало частиною гегелівського жаргону. Буквально воно перекладається як «самосвідомий», однак це слово навіть в звичайному застосуванні має відтінок свідомий своєї вартості й могутності, тобто впевнений в собі й навіть самовдоволений. Відповідно, термін «класово свідомий» означає не лише знання інтересів і місця класу, а й гордість за свій клас і зв'язок з ним шляхом усвідомлення необхідності солідарності. Ось чому Маркс і марксисти застосовують його майже виключно по відношенню до робітників і майже ніколи — до буржуазії. Класово свідомий пролетарій — це робітник, який не лише усвідомлює класову ситуацію, а й упевнений в історичній місії свого класу і беззастережно вірить, що його боротьба приведе до появи кращого світу.

Звідки він знає, що це станеться? Тому що, якщо він класово свідомий, він повинен бути марксистом. Сама теорія марксизму та її наукове передбачення пришестя соціалізму є важливою частиною історичного процесу, в якому класова ситуація породжує класову свідомість в мізках робітників.

Моя критика Маркосової теорії класів с точки зору історицизму наведена в попередньому розділі. Формула «вся історія — це історія боротьби класів» має незаперечну цінність як нагадування про те, що ми повинні звернути належну увагу на класову боротьбу в політиці. Це нагадування тим цінніше, що блискучий аналіз Платоном ролі класової боротьби в історії грецьких міст-держав останнім часом лишається поза увагою навіть ревних платоніків. Втім, ми не повинні сприймати Марксове слово «вся» надто буквально. Навіть історія класових стосунків не завжди є історією боротьби класів у тому сенсі, яке в нього вкладає Маркс. Часто важливу роль відіграють суперечності всередині класу. Фактично, розбіжності всередині керуючого або керованого класів часто заходять так далеко, що Марксову теорію класів слід визнати надмірним спрощенням, навіть якщо ми погоджуємося з тим, що суперечності між багатими й бідними завжди відіграють фундаментальну роль. Одна з найбільш важливих тем середньовічної історії — боротьба пап з імператорами — яскравий приклад домінування суперечностей всередині правлячого класу. Безсумнівно, ми не можемо інтерпретувати ці суперечністі як суперечності між експлуататорами й експлуатованими. (Втім, формально можна розширити Марксову концепцію класу до того, що вона покриє цей та інші аналогічні випадки, і звузити концепцію історії до того, що доктрина Маркса стане тривіально істинною, простою тавтологією, але тоді вона буде позбавлена будь-якого сенсу, та й Маркс зовсім не мав цього на увазі.)

Одна з небезпек Марксової формули полягає в тому, що, якщо її сприймати надто серйозно, вона приведе до інтерпретації будь-якого політичного конфлікту як боротьби між експлуататорами й експлуатованими (або як намагань сховати справжню суть — боротьбу класів). В результаті, деякі марксисти, особливо в Німеччині, інтерпретували Першу Світову Війну як війну між революціними «незаможними» силами (Німеччина і союзники) і контрреволюційними «заможними» (Антанта). Очевидно, що подібна інтерпретація дозволяє легко виправдати будь-яку агресію. Це лише один з прикладів небезпеки, притаманної всеохопному історицистському узагальненню Маркса.

З іншого боку, його спроба використати те, що можна назвати «логікою класової ситуації», для пояснення функціонування інститутів індустріальної системи — просто чудова, незважаючи на певні перебільшення або применшення деяких аспектів цієї ситуації. Вона чудова, зрештою, як соціологічний аналіз того рівня індустріальної системи, який і мав на увазі Маркс,— системи «необмеженого капіталізму» (як я його називаю10) столітньої давності.

Розділ 17. Правова та соціальна системи

Тепер ми можемо підступитися до того, що, мабуть, є найкритичнішим пунктом як нашого аналізу, так і нашої критики марксизму, а саме: Марксової теорії держави і, як це не парадоксально, його теорії про безсилля будь-якої політики.

Теорію держави Маркса можна уявити, поєднавши висновки двох попередніх розділів. Правову чи юридично-політичну систему, тобто нав'язану державою систему правових інститутів, згідно з Марксом, слід розглядати як одну з надбудов, яка виникла над існуючими продуктивними силами економічної системи і яка ці сили виявляє. У зв'язку з цим Маркс говорить про «юридичну та політичну надбудову»1. Звичайно, це не єдиний спосіб виявлення економічної чи матеріальної дійсності і відповідних їй відносин між класами у світі ідеологій та ідей. Іншим прикладом такої надбудови, згідно з поглядами Маркса, може бути пануюча система моралі. На противагу правовій системі, вона не нав'язана державною владою, однак санкціонована ідеологією, створеною і контрольованою правлячим класом. Різниця між цими обома формами надбудови приблизно така ж, як між переконанням і присилуванням (як сказав би Платон2), причому держава, тобто правова і соціальна система, використовує саме присилування. Енгельс3 називав її «особливою силою для придушення», для спонукання підданих правлячими. «Політична влада у власному розумінні цього слова,— сказано у «Маніфесті Комуністичної партії»,— це організоване насильство одного класу для придушення іншого»4. Аналогічна характеристика подана Леніним: «За Марксом, держава є орган класового панування, орган пригноблення одного класу іншим, є створення «порядку», який узаконює і зміцнює це пригноблення...»5. Словом, держава — це лише частина механізму, за допомогою якого правлячий клас провадить свою боротьбу.

Перед тим, як перейти до розгляду наслідків такого розуміння держави, слід зазначити, що воно — це, почасти, інституціональна, а почасти, есенціоналістська теорія. Інституціональна вона там, де Маркс намагається визначити практичні функції правових інститутів у соціальному житті, а есенціоналістська — тому, що Маркс взагалі не досліджував варіанти цілей, яким ці інститути в принципі можуть служити (або для яких вони створені), і не розглядав, які інституціональні реформи необхідні для того, щоб поставити державу на службу тим цілям, які сам вважав бажаними. Замість того, щоб висувати вимоги чи пропозиції щодо бажаних ним функцій держави, правових інститутів чи уряду, Маркс запитував: «Що таке держава?», тобто намагався розкрити сутнісні функції правових інститутів. Як було показано раніше6, задовільної відповіді на такі типово есенціоналістські запитання бути не може. Втім, безперечно, що це питання узгоджується з есенціоналістським і метафізичним підходом Маркса, за яким сфера ідей і норм інтерпретується як вияв економічної реальності.

Які ж наслідки цієї теорії держави? Найважливішим є те, що вся політика, всі правові і політичні інститути, так само як вся політична боротьба, ніколи не можуть мати першорядного значення. Політика безсила. Вона ніколи не зможе докорінно переінакшити економічну реальність. Основним, ба навіть єдиним, завданням будь-якої освіченої політичної діяльності є спостереження за тим, аби зміни в юридично-політичній оболонці встигали за змінами в соціальній реальності, тобто в засобах виробництва і відносинах між класами; у такий спосіб можна уникнути тих труднощів, які можуть виникнути, якщо політика лишається далеко позаду цих змін. Інакше: політична діяльність — або лишається поверхневою, не обумовленою глибокою реальністю соціальної системи, і в цьому випадку рокованою на незначущість і неспроможність реально допомогти пригнобленим та експлуатованим; або вона стає виразником змін в економічному базисі та класовій ситуації і в цьому випадку набирає рис вулканічного виверження, цілковитої революції, яку тільки можна уявити в соціальній системі і чию жорстокість можна згодом пом'якшити, якщо не опиратися її вулканічним силам, тієї революції, яку, однак, неможливо ні викликати, ні припинити якоюсь політичною акцією.

Ці наслідки ще раз показують цілісність системи історицистського мислення Маркса. Якщо зважити на те, що лише кілька політичних рухів могли дорівнятися до марксизму у стимулюванні інтересу до політичної діяльності, то теорія фундаментального безсилля політики виглядає при цьому дещо парадоксально. (Щоправда, деякі марксисти можуть скористатися в цьому випадку одним із таких двох аргументів: у згаданій теорії політична акція все-таки має свою функцію, бо хоча робітнича партія своєю діяльністю не може покращити долю експлуатованих мас, однак її боротьба пробуджує класову свідомість, а відтак — готує ці маси до революції. Таким міг би бути аргумент радикального крила. Другий аргумент, що ним може скористатися помірковане крило, полягає у можливості існування таких історичних періодів, коли політична акція мала незаперечний успіх, а саме: коли сили обох протидіючих класів приблизно зрівноважені. Під час таких періодів політичні зусилля й енергія можуть стати вирішальними в досягненні суттєвого поліпшення життя робітників. Зрозуміло, що цей другий аргумент поступається деякими фундаментальними положеннями теорії, однак це закладене в ньому неусвідомлено, а отже, без знання суті справи.)

Слід зазначити, що, згідно з Марксовою теорією, робітнича партія, поки вона продовжує відігравати визначену їй роль і енергійно наполягати на вимогах робітників, убезпечена від значних політичних помилок, адже політичні помилки суттєво не впливають на об'єктивну класову ситуацію, а надто — на економічну діяльність, від якої, зрештою, все залежить.

Іншим важливим наслідком цієї теорії є те, що, в принципі, будь-який, навіть демократичний, уряд є диктатурою правлячого класу над тими, ким він править. «Сучасна державна влада,— проголошує «Маніфест Комуністичної партії»7,— це тільки комітет, який управляє загальними справами всього класу буржуазії». Згідно з цією теорією, все, що ми називаємо демократією,— це таки форма класової диктатури, найзручніша в певній історичній ситуації. (Ця доктрина не зовсім узгоджується з вищезгаданою теорією поміркованого крила про класову зрівноваженість.) Так само як держава за капіталізму є диктатурою буржуазії, так і після соціальної революції вона спершу буде диктатурою пролетаріату. Однак ця пролетарська держава повинна втратити свою функцію, як тільки буде зламано опір колишньої буржуазії, адже пролетарська революція веде до однокласового, а отже, безкласового суспільства, де вже не може бути диктатури. Таким чином, позбавлена будь-яких функцій, держава має зникнути, за словами Енгельса, «вона відмирає»8.

Я надто далекий від того, аби захищати Марксову теорію держави. Його погляд на демократію і, зокрема, його теорія безсилля будь-якої політики здається мені не лише помилковою, а фатально помилковою. Слід визнати, однак, що за цими його жорстокими і заразом винахідливими теоріями стояв жорстокий і гнітючий досвід. І хоча Марксові, на мою думку, не вдалося пізнати майбутнє, яке він конче бажав передбачити, мені здається, що навіть його помилкові теорії є доказом його проникливого соціологічного погляду на тогочасні умови, його незламного гуманізму і відчуття справедливості.

Незважаючи на абстрактний і філософський характер, Марксова теорія держави — це, безперечно, просвітницька інтерпретація історичного періоду, в якому він жив, це, зрештою, логічна думка про те, що так звана «промислова революція» розвивається передовсім як революція «матеріальних засобів виробництва», тобто машинної техніки; що згодом це призвело до перетворення класової структури суспільства, а відтак — до нової соціальної системи; що політичні революції та інші перетворення правової системи — це лише третій крок. І хоча ця марксистська інтерпретація «зростання капіталізму» заперечувалася істориками, котрі змогли розкрити деякі її глибокі підвалини (що для Маркса, мабуть, і не було несподіванкою, хоча підривало його теорію9), все ж навряд чи можна сумніватися в цінності цієї інтерпретації як першого наближення до суті справи і як допомоги послідовникам у цій галузі. Незважаючи на те, що деякі явища, які вивчав Маркс, були виплекані законодавчими заходами і лише завдяки їм могли існувати (як це визнавав і сам Маркс10), саме він уперше поставив питання про вплив економічного розвитку і економічних інтересів на законодавство і про функцію законодавчих заходів як знаряддя класової боротьби, надто ж як знаряддя для створення «надлишкового населення», а заразом і промислового пролетаріату.

У багатьох місцях своїх творів Маркс дає нам зрозуміти, що роздуми зміцнили його впевненість у тому, що юридично-політична система — це лише «надбудова»11 над соціальною, тобто економічною системою. І хоча ця теорія звичайно ж була спростована наступним досвідом12, вона лишається не тільки цікавою, але, я певен, і такою, що має зерно істини.

Історичний досвід Маркса вплинув як на його бачення зв'язків між економічною і політичною системами, так, зокрема, і на його бачення лібералізму і демократії, які він вважав лише масками для диктатури буржуазії, саме на те бачення, що було інтерпретацією тогочасної соціальної ситуації і що здавалося йому цілком вірогідним, бо підтверджувалося сумним досвідом. Маркс (особливо замолоду) жив у період найбезсоромнішої і жорстокої експлуатації. І цю безсоромну експлуатацію цинічно захищали лицемірні апологети, котрі апелювали до принципу свободи людини, до права людини визначати свою власну долю і вільно укладати будь-яку угоду, яку вона вважає сприятливою для своїх інтересів.

Користуючись лозунгом «рівної та вільної конкуренції для всіх», тогочасний необмежений капіталізм успішно протистояв будь-якому трудовому законодавству аж до 1833 року, а ще протягом багатьох років — його практичному втіленню13.

Наслідком цього було спустошене і злиденне життя, яке навряд чи можна уявити сьогодні. Надто великі страждання випали на долю жінок і дітей. Ось два приклади, запозичені з «Капіталу» Маркса: «Вільям Вуд, дев'яти років, «почав працювати, коли йому було 7 років і 10 місяців»... Він приходить щодня о 6 годині ранку і закінчує приблизно о 9 годині вечора». «Отже, п'ятнадцять годин праці для семирічної дитини!» — вигукує офіційний звіт14 комісії з дитячої роботи 1863 року. Інші діти мусили починати роботу о 4 годині ранку чи працювати всю ніч до 6 години ранку, і часто навіть дітей лише шести років приневолювали до щоденної важкої праці протягом 15 годин. «Мері Анн Уоклі пропрацювала без перерви 26 1/2 години разом із 60 іншими дівчатами, по 30 чоловік у кімнаті... Лікар, пан Кіз, покликаний надто пізно до її смертного одра, засвідчив перед «Со» («присяжними по огляду трупів») просто: «Мері Анн Уоклі померла внаслідок того, що вона спала в надто тісному, погано вентильованому приміщенні». Щоб дати лікареві урок хорошого тону, «Со» у відповідь на його свідчення заявили: «Вона померла від удару, але є підстава побоюватись, що її смерть могла бути прискорена надмірною працею у переповненій майстерні»15.

Такими були умови життя робітничого класу навіть у 1863 році, коли Маркс писав «Капітал». Його палкий протест проти цих злочинів, до яких тоді ставилися досить терпимо, а часом навіть захищали не лише професійні економісти, а й церковники, назавжди забезпечує Марксу місце в ряду визволителів людства.

З огляду на цей досвід, не дивно, що Маркс був не вельми високої думки про лібералізм і що в парламентській демократії він убачав-таки замасковану диктатуру буржуазії. Йому легко було інтерпретувати ці факти як такі, що підтверджують його власні аналізи відносин між правовою і соціальною системами. Згідно з правовою системою, рівність і свобода, зрештою, майже встановлені. Але якими вони були насправді! Отож, не слід винуватити Маркса за те, що він наполягав на виключній «реальності» економічних факторів, а правову систему вважав лише надбудовою, прикриттям цієї реальності і засобом класового панування.

У «Капіталі» досить чітко розроблена відмінність між правовою і соціальною системами. В одній з його теоретичних частин (детальніше розглянутій у розділі 20) Маркс аналізує капіталістичну економічну систему, користуючись спрощеним й ідеалізованим припущенням, згідно з яким правова система в усіх відношеннях є досконалою. Він припускає, що свобода, рівність перед законом, справедливість гарантовані кожному і привілейованих відносно закону класів не існує. Більше того, він припускає, що навіть економічна галузь позбавлена будь-якого «грабунку», що «справедлива» ціна сплачується за всі товари, включаючи і робочу силу, яку робітник продає капіталістові на ринку праці. Ціна на всі ці товари є «справедливою» в тому розумінні, що всі товари продаються і купуються пропорційно середній кількості праці, необхідній для їх вироблення (або, користуючись термінологією Маркса, продаються і купуються відповідно до їхньої справжньої «вартості»16). Звісно, Маркс знав, що все це надто спрощений погляд, адже, на його думку, з робітниками майже ніколи не поводилися чесно, точніше — їх завжди обманювали. Проте, виходячи навіть із такого ідеалізованого погляду, він намагався показати, що і в такій досконалій правовій системі економічна система має функціонувати так, аби робітники не змогли скористатися своєю свободою. Незважаючи на всю цю «справедливість», вони були б анітрохи не кращими від рабів17, бо якщо вони бідні, то на ринку праці можуть продавати лише самих себе, своїх дружин і дітей рівно за стільки, скільки необхідно для відтворення їх робочої сили. Інакше: за свою робочу силу вони одержать не більше, ніж потрібно для убогого існування. Це засвідчує, що експлуатація — не просто грабунок. Її не можна позбутися лише правовими засобами. (Міркування Прудона про те, що «власність — це грабунок» — надто поверхневі18.)

З усього цього Маркс виснував, що робітники не можуть покладати великих надій на поліпшення правової системи, яка, як це відомо кожному, однаково наділяє багатія і бідняка свободою спати на лавці в парку і однаково загрожує обом покаранням за спробу жити «без очевидних засобів до існування». Таким чином, Маркс дійшов того, що (мовою Гегеля) можна назвати відмінністю між формальною і матеріальною свободою. Формальної19 або правової свободи, яку Маркс, проте, не поціновував низько, виявляється зовсім не досить, щоб забезпечити нам свободу, яку він вважав метою історичного розвитку людства. Справді реальною виявляється економічна або матеріальна свобода. Її можна досягти лише звільнивши всіх од важкої праці. «Скорочення робочого дня — головна умова» такого звільнення.

III

Що можна сказати про Марксів аналіз? Чи слід вірити, що політика або структура правових інститутів внутрішньо нездатна покращити таке становище і що допоможе лише цілковита соціальна революція, цілковита зміна соціальної системи? А може, повіримо захисникам необмеженої «капіталістичної» системи, котрі наголошують (на мій погляд, правильно) на величезних перевагах механізму вільного ринку і котрі роблять висновок із цього, що справді вільний ринок праці міг би принести значні вигоди всім, хто зайнятий у ньому?

Я переконаний, що несправедливість і нелюдяність описаної Марксом необмеженої «капіталістичної системи» не викликає сумнівів; її можна визначити як парадокс свободи (обговорений нами у попередніх розділах20). Свобода, як ми бачили, перестає існувати, якщо вона необмежена. Необмежена свобода означає, що сильна людина вільна залякати слабку і загарбати її свободу. Саме через те ми і вимагаємо, щоб держава, в певному розумінні, обмежила свободу, аби свобода кожного була захищена законом. Ніхто не повинен жити за рахунок «милосердя» інших, проте всі повинні мати право на захист з боку держави.

Я переконаний також, що ці міркування, які спершу стосувалися царства грубої сили, фізичного залякування, мають стосуватися і царства економіки. Навіть якщо держава захищає своїх громадян від залякування фізичним насильством (як це вона робить, у принципі, за системи необмеженого капіталізму), вона може позбавити нас усіх сподівань своєю неспроможністю захистити від зловживань економічною владою. У такій державі економічно сильний все ще вільний залякати економічно слабкого і загарбати його свободу. Необмежена економічна свобода за цих умов може бути такою ж саморуйнівною, як і необмежена фізична свобода, а економічна влада може бути майже такою ж небезпечною, як і фізичне насильство, адже той, хто має надлишок продуктів, може змусити тих, хто потерпає від голоду, «вільно», без застосування насильства, прийняти рабство. А знаючи, що держава обмежує свою діяльність придушенням насильства (і захистом власності), меншість економічно сильних може таким чином експлуатувати більшість економічно слабких.

Якщо цей аналіз правильний,21 то зрозуміло, які засоби тут потрібні. Це мають бути політичні засоби, схожі на ті, що ми застосовували проти фізичного насильства. Ми маємо створити соціальні інститути, що спиратимуться на державну владу, для захисту економічно слабких від економічно сильних. Держава мусить стежити за тим, аби нікому не доводилося укладати нерівноправні угоди під загрозою голоднечі або економічного краху.

Звичайно, це означає, що принцип невтручання в необмежену економічну систему слід відкинути. Якщо ми прагнемо захистити свободу, то повинні вимагати, аби політика необмеженої економічної свободи була змінена на державне планове економічне втручання. Ми повинні вимагати, аби необмежений капіталізм поступився економічному інтервенціонізму22. А саме так і сталося. Описана і критикована Марксом економічна система повсюдно припинила існування. Її заступила не система, в якій держава починає втрачати свої функції, а отже, «виявляє ознаки відмирання», а різноманітні інтервенціоністські системи, в яких функції держави в галузі економіки поширюються далеко за межі захисту власності й «вільних договорів». (Такий розвиток ми обговорюватимемо в наступних розділах.)

Ми досягли, як бачиться, найголовнішого пункту нашого аналізу, коли значення докорінної різниці між історицизмом і соціальною інженерією з її впливом на політику друзів відкритого суспільства стає очевидною.

Марксизм претендує на дещо більше, ніж бути наукою, і вдається не просто собі до історичного пророцтва. Він претендує на те, щоб стати основою практичної політичної діяльності. Він піддає критиці існуюче суспільство і стверджує, що може вивести на шлях до кращого світу. Однак, згідно з Марксом, ми не можемо за власним бажанням, скажімо правовими реформами, переінакшити економічну реальність. Політика може хіба що «скоротити і полегшити пологові муки»23. Ця його політична програма, на мій погляд, украй бідна. Обмеженість її в тому, що в загальній ієрархії влади політичній владі вона надає лише третьорядного значення. Згідно з Марксом, реальна влада належить розвиткові техніки; друге за значенням місце посідає система економічних класових відносин, а найменш впливовою виявляється політика.

У нашому аналізі ми дійшли абсолютно протилежних висновків і вважаємо фундаментальнішою саме політичну владу. З цього погляду, політична влада може контролювати економічну. Це означає істотне розширення сфери політичної діяльності. Але до чого ми прагнемо і як цього досягти? Ми можемо, наприклад, розробити раціональну політичну програму захисту економічно слабких, виробити закони, що обмежуватимуть експлуатацію, обмежити робочий день, але можемо і значно більше. Закон допоможе нам застрахувати робітників (а краще — всіх громадян) на випадок утрати працездатності, на випадок безробіття і старості. Так само можна ліквідувати форми експлуатації, засновані на безпомічному економічному становищі робітника, змушеного погоджуватися на все, аби уникнути голодної смерті. І коли ми через закон гарантуємо засоби існування для кожного, хто хоче працювати (а причин, з яких таке неможливо, просто не існує), тоді захист громадян від економічного страху і економічного залякування буде реалізовано вповні. З цього погляду, політична влада — це ключ до економічної безпеки. Отже, найголовніше — це політична влада та засоби її контролю. Економічна влада не повинна домінувати над політичною, а в разі необхідності, з економічною владою слід боротися і ставити її під контроль влади політичної.

Отож, можемо зазначити, що Марксове зневажливе ставлення до політичної влади полягало не лише в нехтуванні розвитком теорії надто важливого потенційного засобу поліпшення становища економічно слабких, а й у тому, що він не помітив найбільшої потенційної небезпеки, яка загрожувала людській свободі. Його наївна думка про втрату державною владою своїх функцій і «відмирання» держави у безкласовому суспільстві ясно вказує на те, що він ніколи не розумів ні парадокса свободи, ані тієї функції, яку може і мусить виконувати державна влада для забезпечення свободи і людяності. (Окрім цього, переконання Маркса свідчать про те, що, зрештою, незважаючи на його колективістські звернення до класової свідомості, він був індивідуалістом.) Отож, марксистський погляд аналогічний до ліберального переконання про те, що нам потрібні лише рівні можливості. Вони й справді потрібні нам, але не тільки вони. Така «рівність» не захищає обділених, людяніших, невдатливіших від перетворення на об'єкти експлуатації з боку обдарованіших, жорстокіших або вдатливіших.

Те, що марксисти зневажливо називали «чисто формальною свободою», на наш погляд, є основою всього іншого. Ця «чисто формальна свобода», тобто демократія, право народу оцінювати і розпускати свій уряд є єдиним відомим засобом, за допомогою якого можна намагатися захистити себе від зловживань політичної влади24. Це контроль над правителями з боку тих, ким вони правлять. Без демократичного контролю уряд не матиме жодної причини відмовитися від використання своєї політичної й економічної влади для досягнення намірів, надто далеких від захисту свободи своїх громадян.

Саме фундаментальної ролі «формальної свободи» і не добачили марксисти, які вважали формальну демократію недостатньою і прагнули доповнити її тим, що називали звичайно «економічною демократією». Це двозначне й абсолютно спрощене визначення, яке затемнює той факт, що «чисто формальна свобода» — це єдина гарантія демократичної економічної політики. Маркс відкрив значення економічної влади і очевидно, що він його перебільшив. І він сам, і марксисти вбачали економічну владу в усьому. Ось їхній аргумент: той, хто має гроші, має і владу; у разі потреби він може купити зброю і навіть гангстерів. Але цей аргумент — двосічний. Фактично, він допускає, що людина, котра має зброю, має і владу. І якщо той, хто має зброю, починає це усвідомлювати, то згодом матиме до зброї ще й гроші. Цей аргумент справді спрацьовує в умовах необмеженого капіталізму, адже правління, яке розвиває інститути контролю над озброєнням і гангстерами, а отже — над владою грошей, може потрапити під вплив цієї влади. У такій державі може правити безконтрольний гангстеризм багатих. Я вважаю, однак, що Маркс перший згодився б із тим, що такий хід подій вірогідний не для всіх держав. Дійсно, в історії траплялися часи, коли, приміром, будь-яка експлуатація була грабунком, безпосередньо заснованим на владі військової сили. Сьогодні лише дехто міг би підтримати наївний погляд про те, що «прогрес історії» раз і назавжди поклав край цій прямій експлуатації людей і що досягнута формальна свобода унеможливлює для нас підпадання під владу таких примітивних форм експлуатації.

Наведених міркувань цілком вистачило б для спростування догматичної доктрини, за якою економічна влада — фундаментальніша від фізичної або державної влади. Проте існують ще інші міркування. Як правильно наголошували різні автори (серед них — Бертран Рассел і Уолтер Ліппман25), лише активне втручання держави — захист власності законами, що спираються на фізичні санкції,— робить багатство потенційним джерелом влади, бо без цього втручання людина швидко втратила б своє багатство. Через те економічна влада цілковито залежить від політичної і фізичної влади. Рассел наводить приклад, що ілюструє залежність ба, навіть, безпорадність багатства: «Економічна влада в державі,— пише він26,— хоча і виходить, зрештою, із закону і громадської думки, проте легко набуває повної незалежності. За допомогою корупції вона може впливати на закон і за допомогою пропаганди — на громадську думку. Вона може зв'язати політиків зобов'язаннями, що суперечать їхній свободі. Вона може погрожувати фінансовою кризою. Але можливості її надто обмежені. Цезарю допомогли прийти до влади його кредитори, які вбачали в його успіхові єдиний спосіб повернути власні гроші. Проте, досягнувши успіху. Цезар став настільки могутній, що зміг їх знищити. Карл V позичив у Фуггерів гроші, необхідні, щоб купити місце імператора, але, ставши ним, він проігнорував своїх кредиторів і вони втратили все, що вклали в нього».

Слід відкинути догму про те, що коренем усього зла є економічна влада. Натомість слід наголосити на розумінні небезпеки будь-якої форми безконтрольної влади. Самі по собі гроші не такі вже й небезпечні. Вони стають небезпечними лише тоді, коли на них можна купити владу, безпосередньо чи шляхом поневолення економічно слабких, котрі змушені продавати себе, щоб вижити.

Над цим слід поміркувати ще матеріалістичніше, ніж це зробив Маркс. Слід усвідомити, що контроль над фізичною владою і фізичною експлуатацією лишається основною політичною проблемою. Для встановлення такого контролю ми маємо запровадити «чисто формальну свободу». Відтак, ми зрозуміємо, як скористатися нею для контролю над політичною владою. Решта залежить від нас самих. Ми не повинні більше звинувачувати когось, не повинні обурюватися злочинними економічними демонами за лаштунками влади, адже з демократією ми матимемо ключі для контролю над ними, ми зможемо їх приборкати. Це слід усвідомити і користатися цими ключами. Нам слід сконструювати інститути демократичного контролю над економічною владою й інститути нашого захисту від економічної експлуатації.

Марксисти багато говорили про купівлю виборчих голосів (безпосередню чи шляхом купівлі пропаганди). Однак детальне вивчення питання показало, що тут маємо добрий приклад владно-політичної ситуації, аналізованої раніше. Досягнувши формальної свободи, ми зможемо контролювати будь-яку купівлю виборчих голосів. Існують закони, що обмежують витрати на виборчу кампанію, і від нас залежить введення ще суворіших законів такого типу27. Правова система може стати могутнім засобом для їхнього захисту. Окрім цього, ми можемо впливати на громадську думку і наполягати на значно суворішому моральному кодексі політичних справ. Все це можна зробити, однак насамперед слід усвідомити, що соціальна інженерія такого типу — це першорядне наше завдання, що вона в наших руках і що не слід чекати, поки економічні потрясіння якимось дивом створять для нас новий економічний світ, а нам тільки залишиться зняти стару політичну оболонку.

Звичайно, на практиці марксисти ніколи цілковито не покладалися на доктрину безсилля політичної влади. Тією мірою, якою вони могли діяти і планувати діяльність, вони (як і всі інші) завжди вважали, що політичну владу таки можна використовувати для контролю над економічною. Однак їхні плани і діяльність ніколи не базувалися на такому очевидному відступові од їх попередньої теорії, як і на зваженому погляді щодо найфундаментальнішої проблеми політики — контролю над контролерами і небезпечної концентрації влади в державі. Вони так і не усвідомили повного значення демократії як єдиного знаного засобу досягнення цього контролю.

Відтак, вони не усвідомили і небезпеки, притаманної політиці зростання державної влади. І хоча вони, більшою чи меншою мірою несвідомо, відмовилися від доктрини про безсилля політики, однак зберегли думку про те, що проблема державної влади не є важливою, що влада ця може бути шкідливою лише перебуваючи в руках буржуазії. Вони не зрозуміли, що, зрештою, будь-яка влада, як політична, так й економічна, є небезпечною. Через те вони зберегли свою формулу диктатури пролетаріату. Марксисти не зрозуміли принципу (nop. розділ 8), за яким будь-яка великомасштабна політика має бути інституціональною, а не особистісною, а, вимагаючи розширення державної влади (всупереч Марксовому погляду на державу), вони не зважають на те, що одного дня лихі люди можуть оволодіти цією широкою владою. В цьому почасти і полягає причина того, чому марксисти, починаючи обговорення проблеми державного втручання, відводили державі практично необмежену владу в галузі економіки. Вони зберегли Марксове холістське й утопічне переконання, що поліпшити становище може лише абсолютно нова «соціальна система».

В одному з попередніх розділів (розділ 9) я вже критикував цей утопічний і романтичний підхід до соціальної інженерії. Однак варто додати ще й те, що економічне втручання, нехай навіть поміркованими методами, які ми відстоюємо, веде до зростання державної влади. Отже, інтервенціонізм — річ украй небезпечна. Проте це не може бути вирішальним аргументом проти нього, бо державна влада завжди лишається небезпечним, але необхідним злом. Слід, однак, зважити на те, що, послабляючи нашу пильність і не зміцнюючи наші демократичні інститути, а відтак — через інтервенціоністське «планування» — надаючи більше влади державі, ми можемо втратити нашу свободу, а з нею втратити все, включаючи і «планування», бо з якого дива мають виконуватися плани добробуту людей, якщо ці люди не мають влади, аби їх підтримати. Надійну безпеку може дати лише свобода.

Отож, ми переконалися, що існує не лише парадокс свободи, а й парадокс державного планування. Запланувавши надто багато, надавши державі надмірної влади, можна втратити свободу і тим самим покласти край плануванню.

Такі міркування, всупереч утопічним чи холістським, навертають нас до нашого заклику про помірні методи соціальної інженерії і до нашої вимоги планування заходів по боротьбі з конкретним злом, а не для встановлення ідеального добра. Державне втручання має бути обмежене, що й випливає з реальної необхідності захисту свободи.

Однак твердити, що наші рішення мають бути зваженими, що нам слід пильнувати і не надавати державі більшої влади, ніж цього потребує захист свободи, недостатньо. Ці зауваження можуть лише порушити проблеми, але вони не вказують шляху до їх розв'язання. Можливо, навіть, що таких шляхів узагалі не існує, що набуття державою — чия сила порівняно з силами її громадян завжди загрозливо велика — нової економічної влади, унеможливлюватиме будь-який опір, адже ніхто ще не довів, що свободу можна зберегти, і ніхто не показав, як це можна зробити.

Можна згадати принагідно наші міркування з розділу 7 щодо проблеми контролю над політичною владою і парадокса свободи.

VII

Ми вже виявляли важливі відмінності між особистостями та інститутами (див. розд. 7), зазначаючи при цьому, що хоча політичні проблеми сьогодення і можуть вимагати особистих рішень, проте будь-яка довгострокова політика, надто ж будь-яка демократична довгострокова політика, має розроблятися у позаособистісних інститутах. Ми особливо наголошували на тому, що проблема контролю над правителями і перевірки їхньої влади є переважно проблемою інституціональною, проблемою планування інститутів контролю для запобігання тій значній шкоді, що її може заподіяти недобрий правитель.

Аналогічні міркування стосуються і проблеми контролю над економічною владою держави. Ми мусимо захищатися від зростаючої влади правителів, від особистостей та їх свавільства. Деякі типи інститутів можуть надавати необмежену владу, однак певні інститути можуть і віднімати її у певних осіб.

Переглянувши з цього приводу наше трудове законодавство, ми знайдемо там обидва типи інститутів. Переважна частина законів у цьому законодавстві надає виконавчим органам держави зовсім мало влади. Можливо, звичайно, що, приміром, державний чиновник може зловживати законами проти дитячої праці, аби залякати простака-громадянина. Однак небезпека такого зловживання надто несерйозна, порівняно з небезпекою, властивою законодавству, що надає правителям дискреційної влади, скажімо, влади над управлінням працею28. Так само й закон, що карає зловживання громадянина своєю власністю її конфіскацією, не можна порівнювати із законом, що надає правителям чи державним чиновникам право дискреційної влади або конфіскації власності громадян.

Отож, ми підступилися до відмінностей між двома абсолютно різними методами29, за допомогою яких держава може здійснювати своє економічне втручання. Перший із них полягає у плануванні «правової структури» протекціоністських інститутів (скажімо, законів, що обмежують владу власника тварин чи землі). Другий полягає у наданні державним органам достатньо обмеженої свободи дій, якщо це справді необхідно для досягнення поставленої правителем мети. Перший можна схарактеризувати як «інституціональне» чи «непряме» втручання, а другий — як «особистісне» або «пряме» втручання. (Звичайно, трапляються і проміжні випадки.)

З огляду на демократичний контроль, не може бути жодного сумніву в тому, який саме з двох методів приносить більше користі. Очевидною політикою будь-якого демократичного втручання є використання по можливості першого методу і обмеження користування другим методом на випадок, якщо перший застосувати неможливо. (Такі випадки трапляються. Класичним прикладом є бюджет — уособлення свободи дій міністра фінансів та його розуміння неупередженості і справедливості. Можливо, навіть, хоча і небажано, щоб заходи для пом'якшення наслідків циклічності економічного розвитку мали подібний характер.)

З огляду на поступову соціальну інженерію, різниця між зазначеними обома методами досить-таки суттєва. Лише перший, інституціональний, метод, спираючись на результати обговорень і досвіду, уможливлює якесь поліпшення. Лише він дозволяє застосувати метод спроб і помилок до нашої політичної діяльності. Цей метод — довготривалий, адже постійну правову структуру слід змінювати поступово, щоб уникнути непередбачених і небажаних наслідків, зміни в інших частинах структури тощо. Цей метод винятковий щодо розкриття (на базі досвіду й аналізу) того, що ми зробили насправді, втрутившись і переслідуючи певну мету. Дискреційні рішення правителів і державних чиновників перебувають поза межами цього методу, адже вони є короткостроковими, перехідними, день у день (у кращому разі — з року в рік) мінливими. Як правило (хоча бюджет у цьому випадку є винятком), їх навіть неможливо обговорювати публічно як через брак інформації, так і через неясність принципів, за якими вони приймаються. Якщо такі рішення й існують, вони ніколи не бувають інституціалізованими, а становлять частину внутрішньої чиновницької традиції. Перший метод можна схарактеризувати як раціональний, а другий — як ірраціональний — не тільки в цьому розумінні, а й в абсолютно іншому, значнішому. Окремий громадянин має знати і розуміти правову систему, тому планувати її слід зрозумілою. Вона не повинна бути несподіваною, адже має нести в соціальне життя фактор упевненості і безпеки. Якщо ця система підлягає змінам, то протягом перехідного періоду слід передбачати гарантії для тих індивідів, які складали свої плани з огляду на її стабільність.

Метод особистого втручання, всупереч першому методу, вносить у соціальне життя постійно зростаючий елемент непередбачуваності, а відтак, посилює відчуття ірраціональності і незахищеності. Дискреційна влада, одразу ж по введенні, має тенденцію до швидкого зростання, бо вимагає певних коригувань, а такі коригування дискреційних короткострокових рішень важко здійснити лише за допомогою інституційних заходів. Зазначена тенденція посилює ірраціональність системи, створює враження тіньової влади, а відтак, підштовхує до сприйняття змовницької теорії суспільства з усіма її наслідками — полюванням на єретиків, національною, соціальною і класовою ворожнечею.

Незважаючи на абсолютно сприйнятливі й очевидні переваги інституційного методу, застосовують його далеко не завжди. Таке несприймання, на мій погляд, викликане різними причинами. Одна з них полягає в необхідності, при застосуванні такого методу, реальної незалежності у виконанні довгострокових програм перегляду «правової структури». Однак найчастіше уряд живе лише сьогоднішнім днем, а дискреційна влада якраз і належить до такого способу життя, не кажучи вже про те, що політики взагалі схильні любити особисту владу як таку. Проте найголовніша причина полягає у нерозумінні різниці між указаними двома методами. Послідовники Платона, Гегеля і Маркса і не можуть цього розуміти. Вони ніколи не зрозуміють того, що одвічне запитання «Хто буде правителем?» давно слід замінити на більш реальне — «Як ми можемо його приборкати?»

VIII

Повертаючись до Марксової теорії безсилля політики і безсилля влади історичних сил, слід зазначити, що це таки вражаюча споруда. Ця теорія — прямий результат його соціального методу, його економічного історицизму, доктрини про залежність соціального і політичного розвитку від розвитку економічної системи або людського метаболізму. Тогочасний досвід Маркса, його гуманістичне обурення, потреба утішити пригноблених пророцтвом, вселити в них сподівання чи, радше, впевненість у перемозі — все це поєднано в одній грандіозній філософській системі, яку можна порівняти з холістськими системами Платона і Гегеля (аби переконатися, що вона таки їх перевершує). Лише через те, що він не був реакціонером, в історії філософії сказано про нього так мало, та й то переважно як про пропагандиста. Один із рецензентів «Капіталу» писав: «На перший погляд... Маркс великий ідеаліст-філософ, і до того ж в «німецькому», тобто поганому, значенні цього слова. Насправді ж він нескінченно більший реаліст, ніж усі його попередники...30» Він таки мав рацію. Маркс був останнім зодчим великих холістських систем. Нам слід потурбуватися, аби він і залишився ним, і не намагатися замінити його систему іншою Великою Системою. Нам не потрібен холізм. Нам потрібна поміркована, поступова соціальна інженерія.

На цьому я завершую критичний аналіз Марксової філософської методології соціальних наук, його економічного детермінізму і пророчого історицизму. Останнім випробуванням будь-якого методу є його практичне застосування і практичні результати. Тому я переходжу до більш детального дослідження основного результату його методу — пророцтва про майбутнє пришестя безкласового суспільства.

Пророцтво Маркса

Розділ 18. Прихід соціалізму

Економічний історицизм — це метод, який Маркс застосував для аналізу невідворотних змін у нашому суспільстві. Згідно з Марксом, кожна окрема соціальна система має зруйнувати себе лише тому, що сама створює сили, які продукують у ній новий історичний період. Доскіпливий аналіз феодальної системи — періоду, що передував промисловій революції,— дозволив виявити сили, готові зруйнувати феодалізм і передбачити найхарактерніші риси нового періоду — капіталізму. Так само і аналіз розвитку капіталізму дозволяє виявити в ньому руйнівні сили і передбачити найхарактерніші риси нового історичного періоду, в якому ми живемо, адже безпідставно вважати, що капіталізм триватиме вічно. Навпаки, матеріальні умови виробництва, а заразом і спосіб людського життя, ніколи ще не змінювалися так швидко, як за капіталізму. Змінюючи таким чином свої основи, капіталізм змушений самозмінюватися і продукувати новий період в історії людства.

Згідно з методом Маркса, основні принципи якого обговорено вище, фундаментальні або сутнісні1 сили, що зруйнують чи змінять капіталізм, слід шукати в розвитку матеріальних засобів виробництва. Відкривши ці фундаментальні сили, можна простежити їхній вплив на соціальні відносини між класами, юридичну і правову системи.

Аналіз цих фундаментальних економічних сил і руйнівних тенденцій періоду, який Маркс називав «капіталізмом», був здійснений ним у «Капіталі» — головній праці всього його життя. Аналізований ним історичний період і економічні сили пов'язані із Західною Європою і, зокрема, Англією приблизно з середини XVIII ст. до 1867-го (року першого видання «Капіталу»), «...Кінцевою метою мого твору,— пояснював він у передмові2,— є відкриття економічного закону руху сучасного суспільства» для того, аби передбачити його долю. Іншою його метою3 було розвінчання апологетів капіталізму — економістів, які пояснювали закони капіталістичного способу виробництва невмолимими законами природи, подібно Берку, який стверджував: «Закони комерції — це закони природи, а відтак — закони Бога». На противагу цим, начебто невмолимим, законам, Маркс показав, що існують закони, які діють виключно в суспільстві, а саме — закони суспільного розвитку. Він намагався показати, що сповідувані економістами вічні й незмінні закони — це лише тимчасові регулятори, приречені на знищення разом із самим капіталізмом.

Історичне пророцтво Маркса можна характеризувати як злитий воєдино аргумент. У «Капіталі», однак, наведено лише (як я це називаю) «перший крок» цього аргументу — аналіз фундаментальних економічних сил капіталізму та їхнього впливу на відносини між класами. «Другий крок», що призводить до висновку про невідворотність соціальної революції, і «третій», що передбачає появу безкласового, тобто соціалістичного, суспільства, викладені стисло. У цьому розділі я насамперед чіткіше поясню, що я називаю трьома кроками Марксового аргументу, а далі детально розгляну третій крок. У двох наступних розділах я обговорюватиму спершу другий, а далі — перший кроки. Така перестановка — лише на користь детальному критичному розглядові; вона має привести нас до неупередженого сприйняття істинності посилань кожного кроку і цілковитої зосередженості на питанні про те, чи випливає висновок по кожному окремому крокові із посилань. Ось ці три кроки.

На першому кроці свого аргументу Маркс аналізує капіталістичний спосіб виробництва. Він відкриває тенденцію зростання продуктивності праці, пов'язану як з технічним удосконаленням, так і з тим, що він називає зростанням концентрації засобів виробництва. Відтак, він робить висновок, що в галузі суспільних відносин між класами ця тенденція має приводити до накопичення дедалі більших багатств у руках дедалі меншої кількості людей. Таким чином він висновує тенденцію до зростання багатства і злиденності — багатства правлячого класу буржуазії і злиденності класу, яким правлять, класу робітників. Цей перший крок ми розглянемо у розділі 20 («Капіталізм та його доля»).

На другому кроці аргументу висновки першого приймаються Марксом беззаперечно. Звідси він висновує, по-перше, що всі класи, окрім невеликої групки правлячої буржуазії і великого експлуатованого класу робітників, мають зникнути або стати несуттєвими; по-друге, що зростання протиріч між цими двома класами має привести до соціальної революції. Цей крок ми аналізуватимемо в розділі 19 («Соціальна революція»).

На третьому кроці аргументу висновки другого теж приймаються беззаперечно і робиться заключний висновок про те, що після перемоги робітників над буржуазією виникне суспільство, що складатиметься лише з одного класу, а тому — безкласове, суспільство без експлуатації, тобто соціалізм.

Я приступаюся тепер до обговорення третього кроку — пророцтва про прихід соціалізму.

Основні посилання цього кроку, що їх я критикуватиму в наступному розділі, а поки що лишаю неторкнутими, такі: розвиток капіталізму привів до зникнення всіх класів, крім двох — маленького буржуазного і величезного класу пролетарів; зубожіння пролетаріату змушує його повставати проти експлуататорів. Висновки: перший — у цій боротьбі робітники повинні перемогти; другий — знищивши буржуазію, вони повинні встановити безкласове суспільство, адже лишається тільки один клас.

Я готовий припустити, що перший висновок випливає з основних посилань (і ще з кількох несуттєвих, які ми опускаємо). Буржуазія не тільки нечисленна; власне її фізичне існування, її «метаболізм», залежить від пролетаріату. Експлуататор, нероба, без експлуатованого помирає; у будь-якому випадку, навіть знищуючи експлуатованих, він закінчує своє існування як нероба. Отож, він не може перемогти — щонайбільше розпочне тривалу боротьбу. З іншого боку, робітники у своєму матеріальному існуванні не залежать від експлуататора; піднявшись на боротьбу, вирішивши змінити існуючі порядки, робітники тим самим позбавляють експлуататора його суттєвої соціальної функції. Робітник може знищити свого класового ворога, не ризикуючи своїм власним існуванням. Відповідно, результат може бути лише один — буржуазія зникне.

Але чи випливає другий висновок із посилань? Невже перемога робітників насправді має привести до безкласового суспільства? Я так не вважаю. З того факту, що з двох класів залишиться один, зовсім не виходить утворення безкласового суспільства. Класи не схожі на індивідів, навіть якщо припустити деяку схожість між протиборством двох класів і протиборством двох індивідів. Єдність або солідарність класу, згідно з власним Марксовим аналізом, є частиною їх класової свідомості4, яка, в свою чергу, багато в чому походить із класової боротьби. У нас нема реальних підстав вважати, що після завершення боротьби проти спільного ворога індивіди, які складають пролетаріат, зберігатимуть свою класову єдність. Будь-який, прихований доти конфлікт між їхніми інтересами може розділити колишню єдність пролетаріату і розростися до нової класової боротьби. (За принципами діалектики тут згодом виникає нова антитеза, новий класовий антагонізм. Звичайно, діалектика — річ надто непевна і пристосовницька, і за її допомогою можна пояснити будь-що, а отже, і безкласове суспільство як діалектично необхідний синтез, що виникає у розвитку антитез5.)

Очевидно, розвиток суспільства полягає в тому, що ті, хто перебуватиме при владі в момент перемоги, тобто революційні вожді, які вижили у боротьбі за владу і після різноманітних політичних чисток, та їхні прибічники сформують Новий клас — новий правлячий клас нового суспільства, різновид аристократії або бюрократії6. Цілком імовірно також, що вони намагатимуться приховувати цей факт. При цьому найзручнішим для них буде збереження, наскільки це можливо, революційної ідеології з витратами на це чималих зусиль замість того, щоб витрачати час і сили для її знищення (як радив Парето всім правителям). Цілком можливо також, що вони зможуть уповні використати революційну ідеологію, якщо при цьому враховуватимуть і залучатимуть тенденції контрреволюційного розвитку. Таким чином, революційна ідеологія слугуватиме їм для апологетики того, як вони використовують владу, й одночасно, засобом її стабілізації, словом — новим «опіумом для народу».

Виходячи з Марксових посилань, станеться саме щось подібне до описаного вище. Проте мої завдання не охоплюють історичне пророцтво (чи інтерпретацію минулої історії багатьох революцій). Я лише хочу показати, що висновок Маркса, пророцтво про прихід безкласового суспільства, не випливає з його посилань. Третій крок Марксового аргументу слід визначити як необгрунтований.

Я не вважаю, що до цього треба щось додавати. Зокрема, мені здається неможливим передрікати, що соціалізм не настане, або твердити, що посилання аргументу свідчать про це надто розпливчасто й непевно. Наприклад, цілком можливо, що тривала боротьба й ентузіазм з приводу перемоги сприятимуть зміцненню відчуття солідарності доти, доки будуть встановлені закони, що запобігатимуть експлуатації й зловживанню владою. (Єдиною гарантією усунення експлуатації є встановлення інститутів демократичного контролю над правителями.) На мій погляд, шанси побудови такого суспільства багато в чому залежатимуть від вірності робітників ідеям соціалізму і свободи, а не безпосередньо інтересам свого класу. Є речі, які важко чи взагалі неможливо передбачити. З певністю можна сказати лише те, що класова боротьба не завжди зміцнює солідарність пригноблених. Існують як приклади такої солідарності і палкої відданості загальній справі, так і приклади того, коли ті чи інші групи робітників переслідують лише свої групові інтереси, навіть якщо ці інтереси конфліктують з інтересами інших робітників і з ідеєю солідарності пригноблених. Експлуатація може й не зникнути разом із буржуазією, адже цілком можливо, що певні групи робітників після перемоги одержать привілеї, рівноцінні до експлуатації ними менш удачливих груп7.

Як видно, існує багато різноманітних можливостей для історичного розвитку після переможної пролетарської революції, відповідно — багато можливостей для використання методу історичного пророцтва. Слід наголосити, зокрема, що було б не по-науковому заплющувати очі на якісь із цих можливостей тільки тому, що вони нам не до вподоби. Зрозуміло, що важко уникнути того, аби видавати бажане за дійсне, яким би позанауковим воно не здавалося. Слід визнати, що таке псевдонаукове пророцтво для багатьох людей є однією з форм утечі від реальності, від сучасної відповідальності до майбутнього раю. Це пророцтво доповнюється перебільшенням безпорадності індивіда перед лицем того, що називають всемогутніми і демонічними економічними силами сьогодення.

III

Якщо ми запізнаємося з цими силами трохи ближче і на грунті нашої сучасної економічної системи, то зрозуміємо, що наш теоретичний критицизм народжується з досвіду. Проте нам слід остерігатися всіляких перекручень в інтерпретації цього досвіду, подібних до марксистського пророкування про те, що лише «соціалізм» чи «комунізм» стане можливим наступником «капіталізму». Ні Маркс, ні хтось інший так і не довели, що соціалізм (у розумінні безкласового суспільства, тобто як «асоціація, в якій вільний розвиток кожного є умовою вільного розвитку всіх»8) — це єдина альтернатива жорстокій експлуатації тієї системи, яку Маркс вперше описав століття тому (у 1845 році) і яку він назвав «капіталізмом»9. І справді якби хтось намагався довести, що соціалізм — це єдиний можливий наступник Марксового необмеженого «капіталізму», ми могли б спростувати його аргументи історичними фактами. Політика невтручання (laissez-faire) зникла безслідно і її не заступила соціалістична чи комуністична система, як їх розумів Маркс. Лише в Росії, на 1/7 частині Землі, можна знайти економічну систему, в якій, згідно з пророцтвом Маркса, засоби виробництва належать державі, чия політична могутність не виказує, однак (всупереч пророцтву Маркса), ніяких симптомів зникнення, а повсюдно на земній кулі політична влада почала здійснювати економічні функції. Необмежений капіталізм відкрив шлях до нового історичного періоду, до нашого періоду політичного інтервенціонізму, тобто економічного втручання держави. Інтервенціонізм набрав різноманітних форм: російський варіант, фашистська форма тоталітаризму, демократичний інтервенціонізм в Англії та Сполучених Штатах, «мала демократія» Швеції10, де технологія демократичного втручання держави в економіку досягла найвищого рівня. Розвиток, що привів до такого втручання, розпочався ще за часів Маркса з британського фабричного законодавства, першим успіхом якого було запровадження 48-годинного тижня, а згодом — страхування за безробіттям та інших форм соціального забезпечення. Було б украй абсурдно ототожнювати економічну систему сучасних демократій із системою Марксового «капіталізму». Це очевидно, якщо порівняти ці системи сучасної демократії з тим, про що йдеться у 10-ти пунктах Марксової програми комуністичної революції. Якщо опустити несуттєві пункти цієї програми (скажімо, «4. Конфіскація майна всіх емігрантів і заколотників»), то можна сказати, що в демократичних державах більшість із цих пунктів була повністю або значною мірою реалізована. Разом із тим, було здійснено дуже багато важливіших кроків (про застосування яких Маркс навіть і гадки не мав) у напрямку соціального захисту. Я нагадаю лише деякі пункти його програми: 2. Високий прогресивний податок. (Здійснено.) 3. Скасування права на успадкування. (У більшості реалізовано за допомогою значного податку на спадщину. В усякому разі, навряд чи можна бажати більшого.)

6. Централізація транспорту і засобів комунікації в руках держави. (Здійснено в Європі перед війною 1914 року з воєнних міркувань, без особливих результатів; цього досягла також більшість країн «малих демократій».) 7. Збільшення числа і розмірів державних фабрик, засобів виробництва... (Реалізовано в країнах «малої демократії», однак користь від такого заходу викликає сумніви.) 10. Громадське і безкоштовне виховання всіх дітей. Скасування дитячої фабричної праці в сучасних її формах... (Першу вимогу виконано у країнах «малої демократії» і, до певної міри, повсюдно; другу вимогу перевиконано.)

Деякі пункти Марксової програми не реалізовані в демократичних країнах11 (наприклад: «1. Експропріація земельної власності»). Тому марксисти справедливо вважають, що в цих країнах «соціалізм» не побудований. І якщо з цієї причини вони розглядають такі країни як усе ще «капіталістичні» у Марксовому розумінні, то цим лише виказують догматичний характер свого засновку про те, що іншої альтернативи не існує. З цього видно, наскільки можна бути осліпленим блиском сконструйованої системи. Марксизм — не тільки кепський поводир у майбутнє, він також позбавляє своїх послідовників можливості бачити те, що відбувається перед їхнім зором у даний історичний період, інколи навіть за їхньої участі.

Однак чи спрямована ця критика якимось чином проти методу широкомасштабного історичного пророцтва як такого? Чи можемо ми, в принципі, так укріпити посилання пророчою аргументацією, щоб одержати надійний висновок? Звичайно, це можна зробити. Завжди можна одержати бажаний висновок, якщо виходити з винятково міцних посилань. Але справа полягає в тому, що для будь-якого широкомасштабного історичного пророцтва нам слід погодитися із такими припущеннями (куди входять моральні та інші чинники, ті, що Маркс називав «ідеологічними»), які ми не в змозі звести до економічних факторів. А Маркс перший визнавав такі припущення псевдонауковими. Тому його метод пророцтва спирається на припущення про те, що ідеологічні фактори не можна вважати незалежними і непередбачуваними елементами, їх слід зводити до очевидних економічних умов, од яких вони залежать, а отже, їх можна і передбачати.

Неортодоксальні марксисти інколи і самі зазначають, що прихід соціалізму не є просто результатом історичного розвитку. Твердження Маркса про те, що «ми можемо лише скоротити або послабити пологові муки» для приходу соціалізму — вкрай непевне. Його слід інтерпретувати, радше, як твердження про те, що хибна політика може перешкодити пришестю соціалізму на цілі століття, а правильна — звести цей період до мінімуму. Така інтерпретація уможливлює навіть для марксистів визнання того, що пореволюційне створення соціалістичного суспільства залежить переважно від нас самих — від нашої мети, відданості, щирості, інтелектуальності, тобто від моральних чи «ідеологічних» факторів. Марксисти можуть додати ще й те, що Марксове пророцтво — це невичерпне джерело моральної сили, а отже, воно може прискорити розвиток соціалізму. Маркс справді хотів показати, що існує лише дві можливості — постійне існування цього жахливого світу або виникнення світу нового, кращого. Проте не слід серйозно сприймати першу можливість. Відтак, друга цілковито підтверджується, адже що ясніше люди уявляють собі досягнення другої можливості,— більше впевненості в тому, що вони здійснять вирішальний стрибок від капіталізму до соціалізму. Більш повного пророцтва зробити неможливо.

Це — аргументи, в яких визнається вплив моральних та ідеологічних факторів, які не можуть бути зведені до економіки, на хід історії. З цього виходить, що аналіз Маркса непридатний для аналізу суспільства. Стосовно цієї частини аргументації, за допомогою якої дехто намагається захистити марксизм, можна повторити: ще ніхто і ніколи не довів, що існують лише дві можливості — «капіталізм» чи «соціалізм». Я цілком погоджуюся з тим, що нам не слід витрачати час на розмірковування про вічне існування нашого надто незадовільного світу. Однак альтернатива полягає не лише в очікуванні пророчого пришестя кращого світу або в допомозі його народженню шляхом пропаганди, іншими ірраціональними засобами чи й насильством. Можна, наприклад, розвивати технологію безпосереднього поліпшення світу, в якому ми живемо, розвивати метод поступової інженерії, демократичного втручання в економіку12. Марксисти могли б заперечити, що, мовляв, цей вид втручання — неможливий, бо історію не можна витворити за раціональними планами поліпшення світу. З цього заперечення, однак, випливають досить-таки дивні висновки: якщо нічого не можна виправити за допомогою розуму, то справді було б історичним чи політичним дивом, якби ірраціональні сили історії самі створили кращий і раціональніший світ13.