Відкрите суспільство та його вороги

Отож, ми змушені знову повернутися до положення, згідно з яким моральні та інші ідеологічні фактори, які випали з поля зору наукового пророцтва, справляють значний вплив на хід історії. Одним із цих непередбачуваних факторів якраз і є вплив соціальної технології і політичного втручання у справи економіки. Соціальний технолог і поміркований інженер можуть запланувати утворення нових інститутів, щоб замінити старі; можуть навіть планувати шляхи і засоби здійснення таких змін. Однак «історія» не стане від того передбачуванішою, адже вони не в змозі спрямувати свої плани на суспільство в цілому і не можуть знати, чи будуть їхні плани втілені в життя. Ці плани справді важко втілити без певних змін, почасти зважаючи на накопичення нашого досвіду протягом самого втілення, а почасти — через наші вимушені компроміси14. Отож, Маркс був цілком правий, коли наполягав на тому, що «історію» не можна запланувати на папері. Однак суспільні інститути планувати можливо і вони плануються. Лише плануючи15 крок за кроком інститути захисту свободи, особливо свободи від експлуатації, можна покладати надії на досягнення кращого світу.

V

Щоб показати практичне значення історицистської теорії Маркса, я проілюструю кожен з трьох розділів (цей і два наступні), що стосуються трьох кроків його пророчого аргументу, кількома зауваженнями про вплив його історичного пророцтва на сучасну європейську історію. Вплив цей був доволі-таки значний завдяки діяльності у Центральній та Східній Європі двох великих марксистських партій — комуністичної та соціал-демократичної.

Обидві партії були абсолютно не підготовлені для вирішення таких завдань, як перетворення суспільства. Російські комуністи, які першими виявилися при владі, кинулися вперед, навіть не підозрюючи про ті неймовірні проблеми, численні жертви і страждання, що чекали на них попереду. Соціал-демократи Центральної Європи, чий шанс трапився дещо пізніше, протягом багатьох років ухилялися од відповідальності, яку з готовністю взяли на себе комуністи. Вони сумнівалися (і, очевидно, були праві) в тому, чи зможе якийсь інший народ, крім російського, жорстоко пригнічуваного царизмом, перенести страждання і жертви, завдані революцією, громадянською війною і тривалим періодом перших, часто невдалих, експериментів. Окрім того, протягом критичного періоду (з 1918-го по 1926 pp.) результати російських експериментів здавалися їм досить непевними, бо в той період насправді важко було говорити про якісь перспективи. Розкол між комуністами і соціал-демократами Центральної Європи, по суті, був розколом між марксистами, що мали ірраціональну віру в кінцевий успіх російського експерименту, і тими, хто ставився до цього експерименту раціонально, тобто скептично. Коли я вживаю терміни «ірраціональний» чи «раціональний», то розглядаю діяльність марксистів згідно з їхніми власними стандартами і згідно з самим марксизмом, адже, за марксизмом, пролетарська революція мала бути кінцевим результатом індустріалізації, а не vice versa16; вона повинна була відбутися спершу у високоіндустріалізованих країнах і лише значно пізніше — в Росії17.

Цим зауваженням я, однак, не збираюся вигороджувати соціал-демократичних лідерів18, чия політика цілковито обумовлювалася марксистським пророцтвом та їхньою власною сліпою вірою у прихід соціалізму. Часто ця віра поєднувалася в них із безнадійним скептицизмом стосовно їхніх власних безпосередніх задач і стосовно незабарного майбутнього19. Марксизм навчив їх організовувати робітників і надихати їх справді чудовою вірою в те, що їхнім завданням є звільнення людства20. Однак соціал-демократичні лідери були неспроможні реалізувати свої обіцянки. Вони добре вивчили свої підручники, вони знали все про «науковий соціалізм», так само як і те, що підготовка рецептів на майбутнє була псевдонауковою утопією. Хіба сам Маркс не висміював свого послідовника Конта, котрий критикував його у «Revue Positiviste» за нехтування практичними програмами? «Revue Positiviste»,— насмішкувато писав Маркс21,— закидає мені, з одного боку, те, що я розглядаю політичну економію метафізично, а з другого боку — відгадайте-но що? — те, що я обмежуюсь критичним розчленуванням даного, а не складаю рецептів (контівських?) для кухні майбутнього». Отож, марксистські лідери добре зважали перед тим, як затрачати час на таку справу як технологія. Вся їхня практична програма вичерпувалася лозунгом: «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!» Коли робітники в їх країнах об'єдналися, коли виникла можливість взяти на себе всю відповідальність уряду і закласти підвалини кращого світу, коли настав їх час, вони покинули робітників напризволяще. Вони не знали, що робити. Ці лідери чекали обіцяного самознищення капіталізму. Після неминучої кризи капіталізму, коли становище значно погіршилося, коли все розпалося, а ризик дискредитації й поганьблення суттєво зменшився, лідери соціал-демократії все ще сподівалися стати рятівниками людства. (Нам слід, звичайно, пам'ятати той факт, що успіх комуністів у Росії став можливий значною мірою завдяки тим жахливим подіям, що відбувалися в цій країні перед їхнім приходом до влади.) Проте, коли велика депресія, яку соціал-демократичні лідери першими вітали як передбачену ними світову кризу, почала слабшати, вони почали усвідомлювати, що робітники надто втомилися від загодовування їх і нав'язування їм різних інтерпретацій історії22, що недостатньо лише розповідати їм про фашизм згідно з неспростовним науковим соціалізмом Маркса як про найостаннішу зупинку капіталізму перед його неминучим крахом. Потерпаючі потребували більшого. Соціал-демократичні лідери почали поступово усвідомлювати жахливі наслідки політики очікування і сподівань великого політичного дива. Однак було вже надто пізно. Вони втратили свій шанс.

Ці зауваження — надто коротенькі, проте вони розкривають деякі практичні наслідки Марксового пророцтва про прихід соціалізму.

Розділ 19. Соціальна революція

Другим кроком Марксового пророчого доказу було — як найдоречніша передумова — припущення про те, що капіталізм мусить вести до зростання багатства й бідності — багатства буржуазії, що чисельно зменшується, й бідності робітничого класу, що чисельно зростає. Це припущення буде піддано критиці в наступному розділі, а тут воно приймається на віру. Висновки, що випливають з нього, можна розділити на дві частини. Перша частина — це пророцтво, що стосується розвитку класової структури капіталізму. Тут стверджується, що всі класи, за винятком буржуазії та пролетаріату, а особливо так звані середні класи, обов'язково зникнуть і що внаслідок зростаючого напруження у відносинах між буржуазією і пролетаріатом останній швидко обернеться на свідомий і згуртований клас. Друга частина — пророцтво про те, що згадане напруження неможливо зняти і що воно призведе до пролетарської соціальної революції.

Я вважаю, що жоден із цих двох висновків не витікає з передумови. Моя критика буде переважно такою самою, як і в попередньому розділі; іншими словами, я спробую показати, що доказ Маркса нехтує багатьма можливими шляхами розвитку.

І

Розглянемо відразу перший висновок, тобто пророцтво про те, що всі класи неодмінно зникнуть чи втратять своє значення, за винятком буржуазії та пролетаріату, чия класова свідомість і солідарність мусять зрости. Слід погодитись, що передумова — Марксова теорія зростання багатства і бідності — насправді передбачає зникнення певного середнього класу, а саме, класу неміцних капіталістів і дрібної буржуазії. «Один капіталіст побиває багатьох капіталістів»,— як пише Маркс1. І ті інші капіталісти, звичайно, можуть бути приведені до стану найманих робітників, котрі, за Марксом, є тим самим, що й пролетарі. Такий розвиток подій — частина зростання багатства, нагромадження все більшого капіталу і концентрації та централізації його у все меншій кількості рук. Така сама доля відміряна і «нижчим верствам середнього класу», як зазначає Маркс2. «Нижчі верстви середнього класу: дрібні промисловці, дрібні торговці і рантьє, ремісники і селяни — всі ці класи опускаються в ряди пролетаріату, почасти через те, що їх маленького капіталу не досить для ведення великих промислових підприємств і він не витримує конкуренції з більшими капіталістами, почасти через те, що їх професійна майстерність знецінюється в результаті запровадження нових методів виробництва. Так рекрутується пролетаріат з усіх класів населення».

Звичайно, цей опис цілком точний, особливо, коли йдеться про ремісників; він також вірний стосовно того, що багато пролетарів приходять із селянського середовища.

Однак ця чудова картина Марксових спостережень недосконала. Розвиток, що його він дослідив, є промисловим розвитком, його «капіталіст» — промисловим капіталістом, а його «пролетарій» — промисловим робітником. Незважаючи на те, що багато промислових робітників приходять із селянського середовища, це не означає, що, скажімо, всі фермери й селяни поступово перейдуть до стану промислових робітників. Навіть сільськогосподарські наймані робітники не обов'язково пов'язані з промисловими робітниками спільним почуттям солідарності та класової свідомості. «Розпорошення сільських робітників на великих просторах,— визнає Маркс3,— ламає силу їх опору, тимчасом як концентрація міських робітників збільшує цю силу». Це навряд чи допускає уніфікацію єдиної класової свідомості. А показує, швидше, можливість принаймні розбіжностей, те, що сільськогосподарський робітник часом може такою мірою залежати від свого господаря, фермера чи селянина, що не матиме спільної справи з промисловим пролетаріатом. А що фермери та селяни скоріше можуть підтримати буржуазію, а не робітників, відзначав і сам Маркс4; і робітнича програма, така як у «Маніфесті Комуністичної партії»5, де головною вимогою є «експропріація земельної власності», навряд чи призначена протистояти цій тенденції.

Це показує, що принаймні сільські середні класи можуть не зникнути, а сільський пролетаріат може і не злитися з промисловим пролетаріатом. Однак це ще не все. Власний аналіз Маркса засвідчує, що для буржуазії життєво необхідно роздувати розкол між найманими робітниками; а це можна досягнути, як побачив сам Маркс, принаймні двома шляхами. Перший з них полягає у створенні нового середнього класу, привілейованої групи найманих робітників, що могли б почуватися вищими за робітників фізичної праці6 й водночас залежними від милості правителя. Другий шлях лежить через використання того нижчого прошарку суспільства, що його Маркс охрестив «люмпен-пролетаріатом». Це, за визначенням Маркса, джерело злочинців, готових продати себе класовому ворогові. Зубожіння, як він припускав, мусить вести до збільшення кількісності цього класу — процес, який навряд чи сприятиме солідарності всіх пригноблених.

Та навіть класова солідарність промислових робітників не є обов'язковим наслідком зубожіння. Припустімо, що зубожіння мусить породжувати опір і ще ймовірніше — спалахи повстань. Однак припущення з розглядуваного нами доказу полягає в тому, що злигодні не можна подолати доти, доки не буде здобуто перемогу в соціальній революції. А це значить, що робітники, які чинять опір, знову і знову зазнаватимуть поразки в безплідних зусиллях поліпшити свою долю. Такий розвиток подій не може зробити робітників класово свідомими в марксистському розумінні7, тобто гордими за свій клас і впевненими у своїй місії; швидше він зробить їх класово свідомими в розумінні своєї належності до переможеного війська. Можливо, так воно й станеться, якщо робітники не зуміють усвідомити, що їхня кількість і потенційна економічна влада так само зростають. Це було б можливим, якби, згідно з пророцтвом Маркса, всі класи, за винятком робітничого і класу капіталістів, проявили тенденцію до зникання. Але оскільки, як ми побачили, це пророцтво не обов'язково мусить справдитися, вірогідно, що солідарність навіть промислових робітників може бути позначена настроями пораженства.

Отож, усупереч пророцтву Маркса, який наполягає на розвитку ясного розмежування лише між двома класами, ми виявляємо, що, згідно з його ж власним припущенням, може розвинутися така класова структура: (1) буржуазія, (2) великі землевласники, (3) решта землевласників, (4) сільські робітники, (5) новий середній клас, (6) промислові робітники, (7) люмпен-пролетаріат. (Будь-яка інша комбінація цих класів, звичайно, також можлива.) І ми виявляємо, крім того, що такий розвиток може, вочевидь, підірвати єдність класу (6).

Можна сказати, таким чином, що перший висновок з другого кроку Марксового доказу не випливає з нього. Але так само, як і при критиці третього кроку Маркса, я також мушу сказати, що не збираюся заміняти Марксове пророцтво якимось іншим. Я не стверджую, що це пророцтво не може справдитись або що станеться описаний мною альтернативний розвиток. Я лише стверджую, що так може статися. (І, звичайно, цю можливість навряд чи заперечать члени радикального марксистського крила, котрі залюбки використовують обвинувачення у зраді, хабарництві й недостатній класовій солідарності для пояснення того, чому розвиток подій не відповідає пророчій схемі.) Те, що подібне ймовірно, повинно бути зрозумілим кожному, хто спостерігав за подіями, які призвели до появи фашизму, коли всі згадані мною можливості відіграли певну роль. Але й однієї можливості достатньо, щоб зруйнувати перший висновок, досягнутий при другому кроці Марксового доказу.

Це, звичайно, торкається й другого висновку, пророцтва про прихід соціальної революції. Та перш ніж я зможу перейти до критики того способу, в який зроблено це пророцтво, необхідно докладно зупинитися на ролі, що його воно відіграло в цілому доказі, так само як і на вживанні Марксом терміна «соціальна революція».

II

Що мав на думці Маркс, коли говорив про соціальну революцію, з першого погляду видається цілком зрозумілим. Його «пролетарська соціальна революція» є історичним поняттям. Воно означає більш-менш швидкий перехід від історичного періоду капіталізму до історичного періоду соціалізму. Іншими словами, це назва перехідного періоду класової боротьби між двома основними класами, аж до остаточної перемоги робітників. На запитання, чи термін «соціальна революція» значить жорстоку громадянську війну між двома класами, Маркс відповів8, що це не обов'язково мається на, увазі, додавши, одначе, що перспективи її уникнення, на жаль, не дуже ясні. Він міг би ще додати, що з погляду історичного пророцтва, це питання видається не дуже доречним, або принаймні другорядним. Суспільне життя жорстоке, наполягає марксизм, і класова війна вимагає щоденних жертв9. Реально важить результат — соціалізм. Досягнення цього результату є суттєвою рисою «соціальної революції».

Отож, якби ми сприйняли доведеним чи інтуїтивно певним те, що після капіталізму прийде соціалізм, таке пояснення терміну «соціальна революція» було б задовільним. Та оскільки ми мусимо використовувати доктрину соціальної революції як частину наукового доказу, за допомогою якого намагаємося обгрунтувати прихід соціалізму, таке пояснення насправді буде вкрай незадовільним. Якщо в такому доказі ми спробуємо схарактеризувати соціальну революцію як перехід до соціалізму, то сам доказ стане таким кружним, як доказ лікаря, котрого попросили пояснити його передбачення смерті пацієнта і котрий вимушений був визнати, що не знав ні симптомів, ні геть нічого про хворобу, окрім того, що вона обернеться на «смертельну недугу». (Якщо пацієнт не помер, то це не було ще «смертельною недугою»; якщо революція не веде до соціалізму, то це ще не «соціальна революція».) Ми можемо звести цю критику до тієї простої форми, що на жодному з трьох кроків пророчого доказу не слід брати на віру нічого, що виводиться лише на наступному кроці.

Ці міркування показують, що для належної реконструкції Марксового доказу ми мусимо знайти таку характеристику соціальної революції, що не стосується соціалізму і в такий спосіб дозволяє якнайкраще відіграти свою роль у доказі. Характеристика, що задовольняє ці умови, очевидно, буде такою. Соціальна революція — це спроба міцно згуртованого пролетаріату здобути цілковиту політичну владу, здійснена з твердим рішенням не уникати насильства, якщо воно буде потрібно для досягнення цієї мети, і протистояти будь-якій спробі своїх супротивників повернути назад політичний вплив. Ця характеристика позбавлена щойно згаданих недоліків; вона відповідає третьому кроку доказу такою мірою, якою цей крок узагалі обгрунтований, і надає йому той ступінь імовірності, що, безсумнівно, йому притаманний. До того ж, ця характеристика, як буде показано далі, узгоджується з марксизмом і особливо з його історицистською тенденцією уникати визначеного10 твердження про те, чи буде насильство справді застосовано на цій історичній фазі.

Та хоч запропонована характеристика, якщо розглядати її як історичне пророцтво, і не визначена стосовно застосування насильства, важливо усвідомити, що з погляду моралі чи законності вона зовсім не виглядає такою. З цього погляду, запропонована тут характеристика соціальної революції подає її, безсумнівно, як насильствене повстання; адже питання про те, застосовувалося насправді чи ні насильство, не так важливе, як, власне, намір — а ми взяли на віру те тверде рішення не уникати насильства, якщо воно буде необхідним для досягнення цілей руху. Сказати, що рішення не уникати насильства відповідає сутності соціальної революції як насильственого повстання, узгоджується не лише з моральним чи правовим, а й з ординарним поглядом на справу. Адже якщо людина вирішила застосувати насильство для досягнення своїх цілей, то можна сказати, що в усіх своїх намірах і прагненнях вона стане на позицію насильства, незалежно від того, буде чи ні насильство застосовано в тому чи тому окремому випадку. Отож, якщо ми спробуємо передбачити поведінку цієї людини, то муситимемо, очевидно, так само невизначено, як марксизм, стверджувати, що не знаємо, вдасться чи ні ця людина насправді до сили. (Тож наша характеристика в цьому плані узгоджується з марксистським поглядом.) Але невизначеність, безсумнівно, зникне, якщо замість історичного пророцтва ми спробуємо схарактеризувати позицію цієї людини в звичайний спосіб.

Тепер я хочу пояснити, що саме це пророцтво про можливість насильственої революції я вважаю — з погляду практичної політики — якнайшкідливішим елементом марксизму. Гадаю, що краще спершу коротко витлумачити підставу для такої думки, перш ніж перейти до її аналізу.

Не в усіх випадках і не за всіх обставин я проти насильственої революції. Я згоден з окремими християнськими мислителями часів середньовіччя і Ренесансу, які розглядали припустимість тиранії, що насправді за умов тиранії не існувало іншої можливості, а тому насильствену революцію можна виправдати. Однак я також вважаю, що будь-яка така революція повинна переслідувати єдину мету — встановлення демократії. А під демократією я маю на увазі не щось розпливчасте, на зразок «влади народу» чи «влади більшості», а множину інституцій (і з-поміж них, особливо, загальні вибори, тобто право народу розпускати свій уряд), які дозволяють здійснювати громадський контроль над правителями та їхньою відставкою за бажанням керованих ними мас, а також, не вдаючись до насильства, проводити реформи, хай навіть і всупереч волі правителів. Іншими словами, застосування сили виправдане лише за умов тиранії, котра унеможливлює проведення реформ без насильства, і повинно переслідувати єдину мету, а саме — створення в країні такого стану речей, що робить можливим ненасильницькі реформи.

Я вважаю, що не слід навіть пробувати досягти чогось більшого насильницьким шляхом. Оскільки, на мою думку, сама ця спроба сповнена ризику зруйнувати всі перспективи здійснення розумних реформ. Тривале застосування сили може привести, зрештою, до втрати свободи, оскільки воно, як правило, має наслідком не спокійну владу розуму, а владу сильної людини. Насильствена революція, що прагне досягти чогось більшого, ніж просто зруйнування тиранії, так само ймовірно може привести до нової тиранії, як і до здійснення своєї справжньої мети.

І тільки ще одне застосування скли в політичних суперечках я можу вважати виправданим. Маю на увазі опір досягнутої демократії будь-якому нападові (як ізсередини, так і ззовні держави) на демократичну конституцію і застосування демократичних методів. Кожному такому нападові, особливо здійсненому чи дозволеному урядом, який перебуває при владі, повинні чинити опір усі лояльні громадяни, аж до застосування насильства. По суті, дієвість демократії значною мірою залежить від розуміння того, що уряд, який намагається зловжити владою і стати тиранією (чи який допускає встановлення тиранії з будь-чийого боку), позбавляє себе законної сили, і що це не лише право громадян, а й їхній обов'язок вважати діяльність такого уряду злочинною, а його членів — небезпечною зграєю злочинців. Однак я наполягаю, що такий насильницький опір спробам скинути демократію повинен бути недвозначно захисним. Не мусить виникати й крихти сумніву, що єдиною метою опору є порятунок демократії. Загроза використати ситуацію для встановлення контртиранії не менш злочинна за первинну спробу запровадження тиранії; використання цієї загрози, хай навіть із щирим наміром врятувати демократію шляхом віднадження її ворогів, може виявитися, таким чином, дуже поганим способом захисту демократії. Справді, така загроза може внести безладдя в ряди захисників демократії в час небезпеки, а отже, бути на руку, скоріше, її ворогам.

Ці зауваження вказують, що успішна демократична політика вимагає від її захисників дотримання певних правил. Деякі з них будуть перелічені нижче в цьому розділі. А тут я хочу лише пояснити, чому вважаю марксистське ставлення до насильства одним із найважливіших моментів у будь-якому аналізові Маркса.

III

Відповідно до витлумачення соціальної революції, можна розрізнити дві головні групи марксистів — радикальне й помірковане крило (що приблизно11 відповідають комуністичній та соціал-демократичній партіям).

Марксисти часто відмовляються обговорювати питання про те, чи може бути «виправдана» насильствена революція, зазначаючи, що вони не моралісти, а вчені, й мають справу не із спекуляціями про те, що мусило б бути, а з фактами того, що є і що буде, Іншими словами, вони начебто є історичними пророками, які обмежуються питанням про те, що станеться. Але припустімо, що нам вдалося переконати їх обговорити проблему виправдання соціальної революції. В цьому випадку, я вважаю, ми побачимо, що всі марксисти в принципі згодні із стародавнім поглядом про те, що насильствені революції виправдані лише тоді, кали спрямовані проти тиранії. Далі думки двох крил розходяться.

Радикальне крило наполягає на тому, що, згідно з Марксом, будь-яка класова влада є диктатурою, тобто тиранією12. Справжню демократію, таким чином, можна досягти лише шляхом створення безкласового суспільства, поваливши, з допомогою насильства в разі необхідності, диктатуру капіталістів. Помірковане крило не погоджується з цим поглядом, наполягаючи на тому, що демократія певною мірою може бути здійснена навіть за умов капіталізму, а тому, мовляв, можна провести соціальну революцію шляхом мирних і поступових реформ. Та навіть і помірковане крило вважає такий мирний розвиток непевним, вказуючи, що буржуазія вдасться до застосування сили перед можливістю зазнати поразки від робітників на полі бою за демократію; а в цьому випадку, стверджується, робітники вправі відплатити тим самим і здобути владу за допомогою насильства13. Обидва крила претендують на те, що представляють справжнє вчення Маркса, і між іншим, обидва мають рацію. Адже, як згадувалося вище, погляди Маркса в цьому питанні були дещо невизначеними через його історицистський підхід; до того ж, протягом життя він, схоже, міняв свої погляди, почавши як радикал і ставши пізніше на більш помірковану позицію14.

Спершу я розгляну радикальну позицію, оскільки мені здається, лише вона відповідає «Капіталу» і загальній тенденції Марксового пророчого доказу. Адже головна теорія «Капіталу» полягає в тому, що антагонізм між капіталістом і робітником неминуче загострюється, компроміс між ними неможливий, отож, капіталізм можна тільки знищити, а не поліпшити. Найкраще буде навести основний фрагмент із «Капіталу», в якому Маркс остаточно підсумовує «історичну тенденцію капіталістичного нагромадження». Він пише15: «Разом із постійним зменшенням числа магнатів капіталу, які узурпують і монополізують всі вигоди цього процесу перетворення, зростає маса злиднів, гноблення, рабства, виродження, експлуатації, але разом з тим зростає і обурення робітничого класу, який постійно збільшується кількісно, який навчається, об'єднується і організується механізмом самого процесу капіталістичного виробництва. Монополія капіталу стає оковами того способу виробництва, який виріс при ній і під нею. Централізація засобів виробництва і усуспільнення праці досягають такого пункту, коли вони стають несумісними з їх капіталістичною оболонкою. Вона вибухає. Б'є година капіталістичної приватної власності. Експропріаторів експропріюють».

Беручи до уваги цей основоположний фрагмент, навряд чи можна сумніватися, що серцевиною Марксового вчення в «Капіталі» була неможливість реформувати капіталізм, і пророцтво про його насильницьке повалення — доктрина, що відповідає теорії радикального крила. А ця теорія якнайкраще вкладається в пророчий доказ, що його ми розглядаємо. Адже якщо ми приймаємо на віру не лише передумову другого кроку, а і його перший висновок, то звідси насправді випливає, згідно з вищенаведеним фрагментом із «Капіталу», пророцтво про соціальну революцію. (Так само як і перемога робітників, як було показано в попередньому розділі.) Звичайно, важко уявити собі цілковито згуртований і класово свідомий робітничий клас, який би, зрештою, не спробував, якби злигодні не можна було подолати в якийсь інший спосіб, повалити суспільний лад. Однак це, зрозуміло, не рятує другого висновку. Адже ми вже показали, що перший висновок нечинний, а з самої лише передумови, з теорії про зростання багатства і бідності, неможливо виснувати неминучість соціальної революції. Як було зазначено в нашому розгляді першого висновку, ми можемо казати лише про неминучість вибухів повстань; але оскільки ми не можемо бути певними ні в класовій єдності, ні в розвинутій класовій свідомості серед робітників, то не можемо і ототожнювати ці вибухи із соціальною революцією. (Вони не обов'язково мусять закінчуватися перемогою, тож твердження про те, що вони представляють собою соціальну революцію, не узгоджується з третім кроком.)

На противагу радикальній позиції, яка, зрештою, цілковито узгоджується з пророчим доказом, поміркована позиція повністю його відкидає. Але, як було сказано вище, і вона також підпирається авторитетом Маркса. Маркс жив досить довго, щоб побачити проведені реформи, які, згідно з його теорією, були геть неможливими. Однак йому так і не спало на думку, що ці поліпшення долі робітників були водночас спростуванням його теорії. Двозначний історицистський погляд на ці реформи дозволив йому витлумачити ці реформи як прелюдію16 чи навіть початок соціальної революції. За словами Енгельса17, Маркс дійшов висновку, що принаймні в Англії «неминуча соціальна революція може бути здійснена цілком мирними і легальними засобами». Звичайно, при цьому він ніколи не забував додати, що навряд чи можна чекати, щоб пануючі класи Англії підкорились цій мирній і легальній революції без «бунту на захист рабства». Це повідомлення узгоджується з листом18, у якому Маркс написав лише за три роки перед смертю: «Моя... партія вважає англійську революцію не необхідною, а — відповідно до історичних прецедентів — можливою». Слід відзначити, що принаймні в першому з цих тверджень ясно виражено теорію «поміркованого крила», а саме, що в разі непідкорення правлячого класу насильство буде неминучим.

Ця поміркована теорія, мені здається, руйнує весь пророчий доказ19. Вона має на увазі можливість компромісу, поступової реформи капіталізму, а отже, зменшення класового антагонізму. А єдиним підмурком пророчого доказу є твердження саме про зростання класового антагонізму. За логікою не обов'язково, щоб поступова реформа, досягнута за допомогою компромісу, вела до цілковитого знищення капіталістичної системи, щоб робітники, які переконалися з досвіду, що можуть поліпшити свою долю шляхом поступової реформи, не віддали переваги цьому способу, хай навіть він і не принесе «цілковитої перемоги», тобто підкорення правлячого класу, щоб вони не пішли на компроміс із буржуазією, залишивши в її руках засоби виробництва, замість ризикувати всіма вигодами, висуваючи вимоги, здатні призвести до сутичок із застосуванням насильства. Лише в тому випадку, якщо ми пристанемо на думку, що «пролетарям нічого втрачати... крім своїх кайданів»20, що закон зростання злигоднів вірний чи що принаймні досягти якихось поліпшень неможливо, лише тоді ми можемо пророкувати, що робітники будуть змушені зробити спробу повалити всю систему. Еволюційне витлумачення «соціальної революції», таким чином, руйнує весь марксистський доказ, від першого його кроку до останнього. Тільки й залишається від марксизму що його історицистський підхід. А коли намагатися все-таки зробити історичне пророцтво, то воно мусить спиратися на цілковито новий доказ.

Якщо ми спробуємо вибудувати такий видозмінений доказ, відповідно до пізніх поглядів Маркса і поглядів поміркованого крила марксизму, зберігаючи якомога більше від первинної теорії, то отримаємо доказ, який спиратиметься цілковито на твердження про те, що робітничий клас представляє нині чи одного дня представлятиме більшість населення. Такий доказ міг би мати такий вигляд. Капіталізм буде трансформовано шляхом «соціальної революції», під якою ми тепер розуміємо лише розвиток класової боротьби між капіталістами та робітниками. Ця революція може відбутися поступовими й демократичними методами або ж насильственим шляхом, а може бути і поступовою, і насильницькою на різних стадіях свого розвитку. Все залежатиме від опору буржуазії. Але так чи так, і, зокрема, якщо революція розвиватиметься мирним шляхом, вона повинна завершитися «перетворенням пролетаріату в пануючий клас»21; як сказано в «Маніфесті Комуністичної партії», робітники мусять «завоювати демократію», тому що «Пролетарський рух є самостійний рух величезної більшості в інтересах величезної більшості».

Важливо зрозуміти, що навіть у такій помірковані і видозміненій формі передвіщення залишається неспроможним. Пояснення цьому таке. Якщо береться на віру можливість поступової реформи, виникає необхідність відкинути теорію про зростання злигоднів, але при цьому зникає будь-яка форма виправдання для твердження про те, що промислові робітники мусять одного дня створити «величезну більшість». Я не хочу натякати, що таке твердження насправді випливає з марксистської теорії про зростання злигоднів, оскільки ця теорія ніколи не звертала належної уваги на фермерів та селян. Але якщо закон про зростання бідності, що припускає приведення середнього класу до рівня пролетаріату, виявляється неспроможним, то слід бути готовим визнати, що дуже значний середній клас продовжуватиме існувати (або що з'явиться новий середній клас) і що він зможе об'єднатися з іншими непролетарськими класами проти домагань влади з боку робітників. І ніхто напевно не скаже, чим може скінчитися ця суперечка. Звичайно, статистика більше не показує тенденцію зростання кількості промислових робітників по відношенню до інших класів населення. Простежується, швидше, протилежна тенденція, незважаючи на те, що нагромадження засобів виробництва триває. Тільки один цей факт спростовує вірність модифікованого пророчого доказу. Від нього лишається тільки важливе спостереження (яке, однак, не відповідає претензійним стандартам історицистського пророцтва), що соціальні реформи проводяться переважно22 під тиском пригноблених, або (якщо цьому термінові віддається перевага) під тиском класової боротьби, тобто, що звільнення пригноблених значною мірою є справою самих пригноблених23.

IV

Пророчий доказ, в усіх його інтерпретаціях, як радикальній, так і поміркованій — неспроможний і непоправний. Але для кращого розуміння ситуації недостатньо спростувати модифіковане пророцтво, необхідно також розглянути двозначне ставлення до проблеми насильства, що його можна спостерігати як у радикальній, так і в поміркованій марксистських партіях. Я вважаю, що це ставлення значно впливає на питання про те, чи буде виграна «битва за демократію» — адже де б не вигравало на загальних виборах чи було близьке до перемоги помірковане марксистське крило, одна з причин цього полягала, схоже, в тому, що представники цього крила привабили до себе великі групи середнього класу. Це було обумовлено їхньою гуманістичною позицією за свободу проти гноблення. Але систематична невизначеність їхнього ставлення до насильства не лише сприяє нейтралізації їхньої привабливості, а й безпосередньо підтримує інтереси атидемократів, антигуманістів і фашистів.

У марксистській доктрині є дві тісно пов'язані неясності, й обидві важливі з цього погляду. Перша — це невизначене ставлення до насильства, що спирається на історицистський підхід. Друга — невизначений спосіб, у який марксисти кажуть про «завоювання пролетаріатом політичної влади», як зазначено в «Маніфесті Комуністичної партії»24. Що мається на увазі? Це може означати, і часом саме так витлумачується, що партія робітників, як і будь-яка демократична партія, переслідує невинну і очевидну мету здобути більшість на виборах і сформувати уряд. Однак це може означати, і часто саме на це натякають марксисти, що партія, яка здобула владу, намагається укріпитися в цьому становищі, тобто, що вона використовуватиме більшість голосів з метою перешкодити іншим партіям повернути владу навіть демократичними засобами. Різниця між цими двома тлумаченнями дуже важлива. Якщо партія, яка перебуває у певний час у меншості, планує придушити іншу партію чи шляхом насильства, чи за допомогою більшості голосів, то вона визнає імпліцитно право партії, що нині має більшість голосів, зробити те саме. Вона втрачає будь-яке моральне право скаржитись на гноблення, і це, звичайно, грає на руку тим групам усередині правлячої партії, що прагнуть придушити опозицію за допомогою сили.

Я можу коротко назвати ці дві невизначеності двозначністю щодо насильства і двозначністю щодо захоплення влади. Обидві походять не лише з невизначеності історицистського підходу, а й з марксистської теорії держави. Якщо держава є, по суті, тиранією одного класу, то, з одного боку, насильство дозволене, а з другого — диктатуру буржуазії можна замінити на диктатуру пролетаріату, тільки й усього. Переживання за формальну демократію просто позбавлене історичного сенсу; до того ж, «демократія є... лише одним з етапів на шляху від феодалізму до капіталізму і від капіталізму до комунізму», за словами Леніна25.

Обидві невизначеності відіграють свою роль у тактичних доктринах як радикального, так і поміркованого крила. Це зрозуміло, оскільки систематичне використання невизначеності дає їм змогу розширити сферу, з якої вони можуть набирати майбутніх послідовників. Ця тактична перевага, однак, може в найкритичнішу мить привести до збитковості; вона може привести до розколу, щойно найрадикальніші члени вирішать, що пробила година насильствених дій. Той спосіб, у який радикальне крило здатне систематично використовувати двозначність щодо насильства, можна проілюструвати фрагментами з недавнього критичного розгляду марксизму Паркесом26. «Оскільки Комуністична партія Сполучених Штатів Америки проголошує тепер, що не тільки зараз не підтримує революцію, а й ніколи її не підтримувала, доцільно буде навести кілька речень з програми Комуністичного Інтернаціоналу (написаної 1928 року)». Серед інших Паркес наводить такі витяги з програми: «Завоювання влади пролетаріатом не означає мирне «заволодіння» готовою буржуазною державою шляхом парламентської більшості... Завоювання влади... є насильственим поваленням влади буржуазії, знищенням капіталістичного державного апарату... Перед партією... постає завдання повести маси в безпосередню атаку на буржуазну державу. Це робиться шляхом... пропаганди... і... масових виступів... До масових виступів входить... кінець кінцем, загальний страйк у поєднанні зі збройним повстанням... Останнє, що є вищою формою, мусить вестися за законами війни». З наведених уривків видно, що ця частина програми цілком визначена, що, однак, не перешкоджає партії систематично використовувати двозначність щодо насильства, вдаючись, якщо того вимагають тактичні міркування27, до ненасильницької інтерпретації терміна «соціальна революція», всупереч підсумковому параграфу «Маніфесту Комуністичної партії»28 (збереженому в програмі 1928 року): «Комуністи вважають за ганьбу приховувати свої погляди і наміри. Вони відкрито заявляють, що їх цілі можуть бути досягнені тільки насильственим поваленням всього існуючого суспільного ладу».

Але є ще більш важливий спосіб, у який систематично використовувало двозначність щодо насильства і захоплення влади помірковане крило. Цей підхід був розроблений головним чином Енгельсом на основі більш поміркованих поглядів Маркса і перетворився на тактичну доктрину, що значною мірою вплинула на подальший розвиток. Я маю на думці таку доктрину29: Ми, марксисти, віддаємо більшу перевагу мирному й демократичному руху до соціалізму, якщо він можливий. Однак як політичні реалісти передбачаємо можливість того, що буржуазія не залишиться бездіяльною, коли ми наблизимося до здобуття більшості. Вона, швидше за все, спробує знищити демократію. В цьому випадку нам не слід відступати, а слід боротися і здобути політичну владу. А що такий розвиток можливий, мусимо підготувати робітників до цього — в противному разі ми зрадимо нашу справу. Ось один з енгельсівських пасажів30 з цього приводу: «В даний момент зовсім не ми перебуваємо в становищі тих, кого «законність убиває». Навпаки, вона так чудово працює на нашу користь, що ми були б нерозумними, якби порушили її, поки справа йде таким чином. Далеко скоріше виникає питання, чи не порушить цю законність саме буржуазія та її уряд, щоб задушити нас з допомогою сили? Поживемо — побачимо. А поки що: «Стріляйте перші, панове буржуа!» Без сумніву, вони стрілятимуть першими. Одного прекрасного дня буржуа набридне пасивно спостерігати всезростаюче піднесення соціалізму, вони вдадуться до беззаконня, до насильствених дій». Що станеться після цього, залишається, як правило, неясним. І ця невизначеність використовується як загроза, адже-бо в наступних фрагментах Енгельс так звертається до «панів буржуа»: «Коли ви порушите... конституцію, то соціал-демократія теж буде вільна від своїх зобов'язань і зможе вчинити щодо вас, як вона вважатиме за потрібне. Але що саме вона зробить,— цю таємницю вона навряд чи розкриє вам тепер».

Цікаво відзначити, якою мірою ця доктрина відрізняється від первісної концепції марксизму, яка передвіщає, що революція станеться внаслідок збільшення тиску капіталізму на робітників, а не внаслідок збільшення тиску успішного робітничого руху на капіталістів. Така якнайдивовижніша зміна31 свідчить про вплив дійсного соціального руху, з притаманною йому схильністю до зменшення злигоднів. Одначе нова доктрина Енгельса, що віддає революційну чи, точніше, контрреволюційну ініціативу правлячому класові, з погляду тактики абсурдна і приречена на крах. Первісна марксистська теорія вчила, що робітнича революція вибухне в умовах глибокого занепаду, тобто тоді, коли політична система буде послаблена економічним розвалом — становище, що великою мірою сприятиме перемозі робітників. Однак якщо «панів буржуа» запрошують стріляти першими, то чи припустимо, щоб вони не обрали для цього слушну мить? І чи не підготуються вони належно до війни, яку збираються вести? А що, згідно з теорією, вони утримують владу, то чи не значитиме така підготовка мобілізацію тих сил, супроти яких робітники не мають жодного шансу на перемогу? На цю критику не можна відповісти виправленнями теорії, за якими робітникам не слід чекати нападу протилежної сторони, а випередити його, оскільки, згідно з припущеннями цієї самої теорії, тим, хто перебуває при владі, завжди легше підготуватися за супротивну сторону — підготувати гвинтівки, якщо робітники готують палиці, гармати, якщо робітники готують гвинтівки, пікіруючі бомбардувальники, якщо робітники готують гармати тощо.

V

А проте ця критика, хоч і практична, і сперта на досвід, надто поверхова. Основні вади доктрини ховаються глибше. Тож зараз я хочу спробувати критично показати, що і припущення доктрини, і її тактичні висновки самі по собі ймовірно і викличуть саме ту антидемократичну реакцію буржуазії, що її теорія передбачає, але закликає (досить двозначно) ненавидіти: посилення антидемократичного елемента в буржуазії і, як наслідок, громадянську війну. А нам відомо, що це може привести до поразки, до фашизму.

Критика, яку я маю на думці, якщо коротко, полягає в тому, що енгельсівська тактична доктрина і загалом двозначність щодо насильства і захоплення влади, прийняті будь-якою важливою політичною партією, роблять розвиток демократії неможливим. У своїй критиці я відштовхуюся від твердження про те, що демократія може працювати лише тоді, коли головні партії дотримуються того погляду на свої функції, що його можна звести до кількох поданих нижче правил (nop. також підрозділ II у розділі 7):

(1) Демократію не можна схарактеризувати лише як закон більшості, хоч інститут загальних виборів є в ній найважливішим. Адже більшість може правити і в тиранічний спосіб. (Більшість нижчих на зріст за 6 футів може вирішити, що меншість вищих за 6 футів повинна сплачувати всі податки.) За демократії влада правителів мусить бути обмеженою. Критерій демократії такий: за демократії правителі, тобто уряд, можуть бути усунутими тими, ким вони правлять, без кровопролиття. Таким чином, якщо люди, наділені владою, не охороняють ті інститути, що забезпечують меншості можливість проводити мирні зміни, то їхнє правління є тиранією.

(2) Необхідно розрізняти лише дві форми уряду, а саме — ті, що мають згадані інститути, і всі решту, тобто демократії й тиранії.

(3) Послідовна демократична конституція повинна виключати лише один тип змін узаконеної системи, а саме, ті зміни, що загрожують її демократичному характеру.

(4) За демократії цілковитий захист меншостей не поширюється на тих, хто зневажає закон, і, особливо, на тих, хто підбурює інших на насильствене повалення демократії32.

(5) Політика утворення інститутів захисту демократії завжди повинна виходити з припущення, що приховані антидемократичні тенденції можуть існувати як серед підвладних, так і серед правителів.

(6) Із знищенням демократії знищуються всі права. Навіть якщо за підвладними і можуть зберегтися певні економічні вигоди, вони збережуться лише з милості33.

(7) Демократія забезпечує людей неоціненним «театром воєнних .дій» для будь-якої розумної реформи, оскільки дозволяє проводити реформи без насильства. Але якщо збереженню демократії не надано першочергової уваги при проведенні будь-якої окремої воєнної дії в цьому «театрі», то приховані антидемократичні тенденції, що завжди присутні (і що апелюють до тих, хто страждає від напруження цивілізації, як це було названо в розділі 10), можуть призвести до падіння демократії. І якщо розуміння цього принципу ще не досягнуто, необхідно боротися за це розуміння. Протилежна політика може виявитися фатальною — призвести до поразки у найважливішій битві, битві за саму демократію.

На противагу цій політиці, політику марксистських партій можна схарактеризувати як викликання у робітників підозри до демократії. «У дійсності ж держава є не що інше, як машина для придушення одного класу іншим, і в демократичній республіці нітрохи не менше, ніж у монархії»34.

Одначе такий погляд породжує:

(а) Політику звинувачення демократії в усіх лихах, що їм вона не запобігає, замість усвідомлення того, що демократи таки заслуговують на звинувачення, але опозиція, як правило, не менше за тих, хто перебуває в більшості. (Кожній опозиції відповідає та більшість, на яку вона заслуговує.)

(б) Політику навчання підвладних сприймати державу не як їхню власну, а як належну правителям.

(в) Політику запевняти їх, що існує лише один шлях поліпшити стан речей — цілковите завоювання влади. Але це заперечує єдину справді важливу річ щодо демократії — те, що вона контролює і врівноважує владу.

Така політика рівнозначна діяльності ворогів відкритого суспільства, вона забезпечує їх мимовільно п'ятою колоною. Всупереч «Маніфесту Комуністичної партії», де сказано35 двозначно: «...першим кроком у робітничій революції є перетворення пролетаріату в пануючий клас, завоювання демократії», я стверджую, що якщо це вважати першим кроком, то битва за демократію буде програна.

Такі загальні наслідки тактичної доктрини Енгельса і двозначностей, закладених у теорію соціальної революції. Зрештою, вони є просто наслідками платонівського способу постановки проблеми політики через запитання: «Хто повинен керувати державою?» (див. розділ 7). Давно пора засвоїти, що питання «Хто мусить володіти владою в державі?» важить небагато в порівнянні з питаннями «Як цією владою володіють?» і «Якою великою владою володіють?» Ми повинні зрозуміти, що, кінець кінцем, усі політичні проблеми є проблемами інституційними, проблемами правовими, а не особистими, і що поступ до більшої рівності може бути забезпечений тільки за допомогою інституцінного контролю над владою.

VI

Так само, як у попередньому розділі, я тепер проілюструю другий крок, представивши дещо той спосіб, у який пророцтво вплинуло на недавні історичні події. Всі політичні партії мають певну «законну зацікавленість» у тому, щоб їхні супротивники робили непопулярні дії. Вони ними живуть, а тому прагнуть докладно зупинятися і наголошувати на них, навіть очікувати їх. Вони можуть навіть заохочувати своїх супротивників до політичних помилок доти, доки, роблячи це, не будуть притягнуті до відповідальності. Це, вкупі з теорією Енгельса, спонукало деякі марксистські партії чекати на політичні кроки проти демократії з боку своїх супротивників. Замість того, щоб з усіх сил боротися проти таких дій, вони були раді сказати своїм послідовникам: «Подивіться, що виробляють ці люди. Ось що вони називають демократією! Ось що вони називають свободою і рівністю! Пам'ятайте це, коли настане день розплати». (Двозначна фраза, що може говорити як про день виборів, так і про день революції.) Така політика спонукання супротивників до самовикриття, якщо вона поширюється на дії проти демократії, веде до катастрофи. Це політика багато говорити й нічого не робити перед лицем реальної і зростаючої загрози демократичним інститутам. Це політика войовничо говорити й мирно діяти; звідси фашисти засвоїли безцінний метод — говорити про мир, ведучи війну.

Зрозуміло, в який спосіб щойно згадана двозначність спрацювала в руках тих фашистських груп, які прагнули знищити демократію. Отже, нам слід рахуватися з можливістю появи таких груп і з тим, що їхній вплив у середовищі так званої буржуазії залежатиме переважно від політики, обраної робітничими партіями.

Наприклад, розглянемо докладніше використання в політичній боротьбі загрози революції чи навіть політичних страйків (на відміну від суперечок про заробітну платню тощо.). Як пояснювалося вище, вирішальне питання тут полягатиме в тому, чи використовуються згадані засоби як наступальна зброя, чи виключно для захисту демократії. У межах демократії їх можна виправдати лише як оборонну зброю, і лише тоді, коли вони застосовуються в зв'язку з оборонною і визначеною вимогою, вони можуть бути успішними. (Згадаймо швидкий провал путчу Каппа.) Якщо ж їх використовують як наступальну зброю, то це призводить обов'язково до зміцнення антидемократичних тенденцій у таборі супротивника, оскільки вони роблять демократію явно непридатною для роботи. Більше того, таке використання робить цю зброю непридатною для захисту. Якщо ви застосовуєте різку навіть тоді, коли собака поводиться добре, то вона не допоможе, коли вам знадобиться утримати його від поганого вчинку. Захист демократії мусить полягати в тому, щоб зробити антидемократичні експерименти надто дорогими для тих, хто прагне їх здійснити; набагато дорожчими за демократичний компроміс... Використання робітниками будь-якого виду недемократичного тиску цілком імовірно призведе до такого самого чи навіть антидемократичного контртиску — викличе рух проти демократії. А такий рух з боку правителів є, звичайно, набагато серйознішим і небезпечнішим за рух з боку підвладних. Тож завдання робітників полягатиме у рішучій боротьбі проти цього небезпечного руху, у припиненні його на самому початку. Але як вони можуть нині боротися від імені демократії? Їхні ж бо власні антидемократичні дії дають їхнім ворогам і, загалом, усім ворогам демократії чудову нагоду.

Змальований процес можна, за бажанням, витлумачити по-різному, можна дійти думки, що демократія «погана». І саме такий висновок зробили багато марксистів. Після поразки в тому, що вони вважали демократичною боротьбою (яку вони програли, щойно сформулювали свою тактичну доктрину), вони заявили: «Ми були надто м'якими, надто гуманними, наступного разу здійснимо справді криваву революцію!» Це наче коли б людина, що програла матч з боксу, зробила висновок: бокс тут не проходить, слід було б застосувати палицю... Справа в тому, що марксисти навчали теорії класової боротьби робітників, а практиці — реакційних консерваторів з буржуазії. Маркс говорив про війну. Його опоненти уважно слухали, а тоді починали говорити про мир і звинувачувати робітників у войовничості. Проти цього звинувачення марксисти не могли заперечити, оскільки їхнім гаслом була класова війна. Фашисти ж діяли.

Досі мій аналіз охоплював переважно досить «радикальні» соціал-демократичні партії, політика яких базувалася цілковито на двозначній тактичній доктрині Енгельса. Згубні наслідки тактики Енгельса збільшилися в даному випадку за браком практичної програми, яку було обговорено в попередньому розділі. Але й комуністи також обирали розкритиковану тут тактику в певних країнах і в певні періоди, зокрема там, де інші робітничі партії, наприклад соціал-демократи й лейбористи, дотримувалися демократичних правил.

Одначе загалом з комуністами становище було іншим, оскільки вони мали програму. Вона була така: «Наслідуй Росію!» Це зробило більш визначеними їхні революційні доктрини, так само, як і твердження про те, що демократія значить просто диктатуру буржуазії36. Згідно з цим твердженням, небагато можна втратити, а дещо й здобути, якщо прихована диктатура стане відвертою, очевидною для всіх— адже це лише наблизить революцію37. Комуністи навіть сподівалися, що тоталітарна диктатура в Центральній Європі пришвидшить події. Нарешті, оскільки революція була неминучою, фашизм міг бути лише одним із засобів її наближення; і це, зокрема, виглядало саме так, бо революція, безсумнівно, дуже запізнювалась. У Росії революція вже сталася, незважаючи на її відстале економічне становище. І лише марні сподівання, породжені демократією38, затримували її прихід у більш розвинутих європейських країнах. Отож, знищення демократії фашистами могло лише сприяти початку революції, бо робітники втрачали останні ілюзії щодо демократичних методів. Таким чином, радикальне крило марксизму39 відчуло, що знайдено «сутність» і «справжню історичну роль» фашизму. Фашизм був, по суті, останньою зупинкою буржуазії. Відповідно, комуністи не боролися, коли фашисти захоплювали владу. (Що боротимуться соціал-демократи, ніхто й не сподівався.) Адже комуністи були певними, що пролетарська революція запізнюється, а фашистська інтерлюдія, необхідна для її пришвидшення40 не триватиме довше кількох місяців. Тому від комуністів не потребувалося ніякої дії. Вони були нешкідливі, «комуністичної загрози» для захоплення влади фашистами не існувало. Як підкреслив одного разу Ейнштейн, з усіх організованих груп суспільства лише Церква чи, швидше, частина Церкви, вчинила серйозний опір.

Розділ 20. Капіталізм та його доля

Згідно з марксистською доктриною, капіталізм породжує внутрішні протиріччя, що загрожують йому загибеллю. Перший крок пророчого доказу Маркса полягає в детальному аналізі цих протиріч і тих зрушень, які вони викликають у суспільстві. Цей крок — не лише найзначніший в усій його теорії, Маркс затратив на нього більшу частину своєї праці, адже практично всі три томи «Капіталу» (понад 2200 сторінок у першому виданні1) присвячені його розробці. Цей крок є також найменш абстрактним з його аргументів, бо заснований він на дескриптивному, підкріпленому статистичними даними, аналізі тогочасної економічної системи — системи необмеженого капіталізму2. За словами Леніна, «неминучість перетворення капіталістичного суспільства в соціалістичне Маркс виводить цілком і виключно з економічного закону руху сучасного суспільства».

Перед тим, як удатися до детального пояснення першого кроку Марксового пророчого доказу, я постараюся в загальних рисах охарактеризувати основні ідеї цього доказу.

Маркс був переконаний у тому, що капіталістична конкуренція зв'язує руки капіталістові і змушує його нагромаджувати капітал, а відтак — діяти всупереч своїм власним глобальним економічним інтересам (адже нагромадження капіталу може привести до зменшення його прибутків). Однак, діючи всупереч своїм особистим інтересам, він все-таки діє в інтересах історичного розвитку, працюючи мимохіть на економічний прогрес і соціалізм, бо нагромадження капіталу означає (а) високу продуктивність праці; зростання багатства; концентрацію багатства в руках кількох осіб; (б) зростання пауперизму і злиднів; робітники утримуються на мізерній або голодній платні завдяки тому, що надлишок робітників, який називають «промисловою резервною армією», отримує заробітну плату на найнижчому рівні. Економічний цикл будь-якої тривалості не допускає поглинання надлишку робітників зростаючою промисловістю. Капіталіст нічого не може змінити, навіть якщо має на те бажання, бо зниження норми його прибутків робить його власне економічне становище непридатним для будь-якої ефективної діяльності. Таким чином, капіталістичне нагромадження обертається згубним і внутрішньо-суперечливим процесом, навіть якщо воно і сприяє технічному, економічному та історичному прогресові на шляху до соціалізму.

І

Посиланнями першого кроку є закони капіталістичної конкуренції й накопичення засобів виробництва. Висновком є закон зростання багатства і бідності. З пояснення цих посилань і висновків я й почну свій аналіз.

За капіталізму вирішальну роль відіграє конкуренція між капіталістами. «Конкурентна боротьба», як Маркс визначив у «Капіталі»3, ведеться за допомогою продажу товарів, вироблених так дешево, як це лише можливо для учасника конкуренції. «Дешевизна товарів,— пояснює Маркс,— залежить caeteris paribus [за інших рівних умов] від продуктивності праці, а остання — від масштабу виробництва». Для широкомасштабного виробництва можна використати більш спеціалізоване і якісніше обладнання; це підвищує продуктивність праці робітників і дозволяє капіталістові виробляти і спродувати за нижчими цінами. «Тому менші капітали побиваються більшими... Конкуренція... завжди кінчається загибеллю багатьох дрібних капіталістів, капітали яких почасти переходять у руки переможця...» (Цей процес, як зазначає Маркс, значно прискорюється за допомогою кредитної системи.)

Згідно з Марксовим аналізом, процес, схарактеризований як нагромадження через конкуренцію, має два різні аспекти. Один із них полягає в тому, що на практиці капіталіст змушений нагромаджувати чи накопичувати все більше і більше капіталу; в дійсності це означає вкладення все більших капіталів у все більшу кількість новіших машин, а відтак — постійне підвищення продуктивності праці робітників. Інший аспект нагромадження капіталу полягає в концентрації все більших багатств у руках окремих капіталістів і класу капіталістів загалом; паралельно відбувається скорочення числа капіталістів — процес, названий Марксом централізацією4 капіталу (на противагу простому накопиченню чи концентрації).

Отже, згідно з Марксом, три терміни — конкуренція, нагромадження і зростання продуктивності праці — визначають основні тецденції капіталістичного виробництва. Це ті самі тенденції, які я мав на увазі, характеризуючи посилання першого кроку як «закони капіталістичної конкуренції і нагромадження». Натомість четвертий і п'ятий терміни — концентрація і централізація — визначають тенденцію, що формує одну частину висновку першого кроку Марксового доказу, адже йдеться про тенденцію постійного зростання багатства та його централізацію у руках все меншої кількості власників. А іншу частину висновку — закон зубожіння — можна одержати лише за допомогою складніших доказів, тому я насамперед спинюся на цій другій частині висновку.

Термін «зубожіння», як його вживає Маркс, може означати дві різні речі: його можна використати для характеристики поширення бідності, відмічаючи, що це поширення охоплює все більшу кількість людей; або для позначення зростання і умноження страждань цих людей. Очевидно, що Маркс був переконаний у тому, що бідність має тенденцію і до поширення, і до умноження. А це значно більше від того, що необхідно для обгрунтування його погляду, адже для пророчого доказу була б цілком достатньою (ба навіть більш ніж достатньою5) інтерпретація терміна «зубожіння» в широкому його розумінні, а саме: бідність має тенденцію до поширення; навіть у тому випадку, коли вона не примножується, немає ніяких підстав говорити про її зменшення.

Принагідно слід зазначити деякі надто важливі моменти. За Марксом, зубожіння суттєво пов'язане зі зростанням експлуатації найманих робітників, пов'язане не тільки чисельно, а й за рівнем інтенсивності. Крім того, мусимо згодитися, що воно пов'язане також зі зростанням кількості і страждань безробітних, яких Маркс називав6 (відносно) «надлишковим населенням» або «промисловою резервною армією». Проте функція безробітних у цьому процесі полягає в тому, щоб чинити тиск на працюючих робітників, тим самим допомагаючи капіталістам одержувати прибуток від працюючих робітників, експлуатувати їх. Маркс пише7, що промислова резервна армія «так само абсолютно належить йому [капіталові], як коли б він виростив її за свій власний рахунок. Вона постачає для його змінних потреб самозростання постійно готовий, доступний для експлуатації людський матеріал». «Промислова резервна армія... в періоди застою і середнього пожвавлення чинить тиск на активну робітничу армію і вгамовує її вимоги в період надвиробництва і пароксизмів». Згідно з Марксом, зубожіння — це, по суті, посилення експлуатації робочої сили, а що робоча сила безробітних не експлуатується, то вони виступають у цьому процесі безплатними помічниками капіталістів в експлуатації працюючих робітників. Це важливий момент, бо пізніше марксисти часто посилалися на безробіття як на один із емпіричних фактів, який підтверджує пророцтво про те, що бідність має тенденцію до зростання. Однак такі посилання можуть підтвердити Марксову теорію лише в тому разі, якщо безробіття супроводжується посиленням експлуатації працюючих робітників, себто тривалим робочим днем і низькою реальною платнею.

Цього, мабуть, цілком достатньо для пояснення терміна «зубожіння», однак слід спинитися ще й на поясненні закону зубожіння, відкритому Марксом, за його словами. Я маю на увазі доктрину Маркса, на якій тримається весь його пророчий доказ, доктрину, згідно з якою капіталізм неспроможний зменшити бідність робітників, бо сам механізм капіталістичного нагромадження чинить тиск на капіталіста, змушує його перекладати цей тиск на робітників, аби самому не бути розчавленим. Через те капіталіст не може йти на компроміс і задовольняти якусь важливу вимогу робітників, навіть якби сам того забажав. Ось чому «капіталізм не можна реформувати, а можна лише знищити»8. Зрозуміло, що цей закон є вирішальним висновком першого кроку Марксового доказу. Інший висновок — закон зростання багатства — був би очевидний, якби частина зростаючого багатства потрапляла до рук робітників. Маркс вважав, що це неможливо, і саме ця його думка стане основним об'єктом нашого критичного аналізу. Однак перед тим, як піддавати критиці Марксові докази з цього приводу, я стисло прокоментую першу частину висновку — теорію зростання багатства.

Розглянута Марксом тенденція до нагромадження і концентрації багатства навряд чи викличе сумніви. Його теорія зростання продуктивності праці, в основних своїх рисах, є також незаперечною. Збільшення промислового підприємства, хоча воно й не завжди позитивно впливає на продуктивність праці, може бути корисним у розумінні вдосконалення і накопичення обладнання. Однак стосовно тенденції до централізації капіталу в руках все меншої кількості власників справа виглядає не такою простою. Ця тенденція, безперечно, існує, і можна з певністю говорити про те, що за необмеженої капіталістичної системи ця тенденція не має майже ніякої протидії. Проти цієї частини Марксового аналізу, в якій охарактеризовано необмежений капіталізм, мало що можна заперечити. Однак як пророцтво вона не витримує критики, адже на сьогодні відомо багато засобів приборкання цієї тенденції за допомогою законодавства. Проти централізації капіталу найефективніше застосовувати податок на прибутки та спадок, і це вже робилося. Можна застосовувати, щоправда з меншим ефектом, і антимонопольне законодавство. Отож, щоб оцінити спроможність пророчого доказу Маркса, слід розглянути можливості широкого вдосконалення в цьому напрямку. Як і в попередніх розділах, я вважаю за необхідне наголосити на тому, що доказ, на якому базується Марксове пророцтво про централізацію капіталу або зменшення числа капіталістів,— непереконливий.

Пояснивши таким чином основні посилання і висновки першого кроку і спростувавши перший висновок, ми можемо тепер цілковито зосередитися на походженні іншого висновку Маркса — пророчого закону зубожіння. В його _ спробах обгрунтувати це пророцтво можна виділити три різні напрямки. Про них ітиметься в наступних чотирьох підрозділах цього розділу: підрозділ II — теорія вартості; підрозділ III — вплив чисельності надлишкового населення на рівень заробітної платні; підрозділ IV — економічний цикл; підрозділ V — наслідки зниження норми прибутків.

II

Теорія вартості Маркса, яку марксисти і антимарксисти вважають наріжним каменем його віровчення, на мій погляд, не відіграє в ньому важливої ролі. Єдиною причиною того, чому я маю спинитися на цій теорії, замість того, аби перейти до наступної частини мого аналізу, є загальне визнання її важливості, і я не можу обстоювати протилежну думку, не обговоривши самої теорії. Проте я хочу, щоб для всіх було зрозуміло: стверджуючи, що теорія вартості є зайвою частиною марксизму, я радше захищаю Маркса, ніж критикую його. Навряд чи можна сумніватися у правоті численних критиків, які показали, що по своїй суті теорія вартості є дуже слабкою. Але навіть якщо вони і помиляються, то це лише зміцнює позиції марксизму, бо приводить до висновку про те, що основні його історико-політичні доктрини можна розвинути цілком незалежно від протиріч теорії вартості.

Ідея так званої трудової теорії вартості9, запозичена Марксом у своїх попередників (зокрема, він посилається на Адама Сміта і Давида Рікардо), є досить простою. Якщо вам потрібен тесля, то ви мусите заплатити йому за його затрачений час. Якщо ви запитаєте його, чому ця робота, яку він виконує, коштує дорожче від будь-якої іншої, він скаже вам, що вона вимагає більшої затрати праці. Крім його праці, ви мусите, звичайно, оплатити ще й деревину. Однак, зацікавившись цим питанням трохи більше, ви зрозумієте, що побічно ви платите і за працю, вкладену в зрощення лісу, вирубку, транспортування, обробку тощо. В такому розумінні прихована загальна теорія, за якою вартість роботи або товару, який ви купуєте, приблизно пропорційна кількості праці, вкладеної в неї, себто кількості робочого часу, необхідного для виробництва цього товару.

Я кажу «приблизно», бо реальні ціни коливаються. Однак за цими цінами завжди стоїть (чи, зрештою, так лише здається) щось стабільніше, якась середня ціна, на рівні якої коливаються10 реальні ціни,— так звана «мінова вартість» або просто «вартість» речі. За допомогою цієї загальної ідеї Маркс визначив вартість товару як середню кількість робочого часу, необхідного для його виробництва (або відтворення).

Інша ідея — теорія додаткової вартості — майже така сама проста. Вона також запозичена Марксом у своїх попередників. (За твердженням Енгельса11— можливо, помилковим, однак я дотримуватимусь його розуміння суті справи — основним джерелом для Маркса був Рікардо.) Теорія додаткової вартості — це спроба відповісти на запитання: «Як капіталіст одержує свої прибутки?», не виходячи за межі трудової теорії вартості. Якщо припустити, що вироблені на фабриці товари продаються на ринку за їхньою реальною вартістю, тобто відповідно до кількості робочого часу, необхідного для їх виробництва, то для капіталіста єдиним способом одержання прибутку буде сплачування робітникові менше, ніж коштує продукт його праці. Таким чином, платня, одержана робітниками,— це вартість нерівнозначна кількості робочого часу, затраченого ними на роботу. І, відповідно, можна поділити їхній робочий день на дві частини: час, затрачений робітником для виробництва вартості, еквівалентної його платні, і час, затрачений на виробництво вартості для капіталіста12. Так само можна поділити і всю вартість, вироблену робітником, на дві частини: вартість еквівалентну його платні, і решту — так звану додаткову вартість. Ця додаткова вартість привласнюється капіталістом і є єдиною основою його прибутку.

Поки що все дуже просто. Однак тут виникають теоретичні труднощі. В цілому, теорія вартості була введена Марксом для того, аби пояснити реальні ціни, за якими обмінюються всі товари. При цьому припускається, що капіталіст може одержати на ринку повну вартість свого продукту, тобто ціну, що відповідає загальній кількості робочого часу, затраченого на нього. Однак виявляється, що робітник не може одержати повної ціни товару, який він продає капіталістові на ринку праці. Виявляється, що його обдурено і пограбовано, в усякому разі, йому не платять відповідно до загального закону теорії вартості, за яким всі реальні ціни, хоча б у першому наближенні, визначаються вартістю товару. (Енгельс говорив, що цю проблему усвідомлювали представники економічної школи, яку Маркс називав «шкалою Рікардо»; він стверджував13, що неспроможність цих представників розв'язати дану проблему призвела до занепаду самої школи.) Розв'язання здавалося цілком очевидним. Капіталіст володіє монополією на засоби виробництва і цю свою надекономічну владу може використовувати для того, щоб змусити робітника укласти угоду, що порушує закон вартості. Однак таке розв'язання проблеми (яке я вважаю цілком можливим) остаточно знищує трудову теорію вартості, адже тепер виявляється, що деякі ціни, а саме — платня, не відповідають їхній вартості навіть у першому наближенні. А це уможливлює таку саму ситуацію, з тих самих причин, і для інших цін.

Такою була ситуація, коли на сцені з'явився Маркс, аби порятувати трудову теорію вартості від краху. За допомогою іншої, простої, але блискучої, ідеї він успішно продемонстрував, що теорія додаткової вартості не тільки сумісна з теорією трудової вартості, а й може бути прямо виведена з неї. Для того, щоб вивести її, варто лише запитати себе: який саме товар робітник продає капіталістові? Відповідь Маркса така: не тільки свій робочий час, а й усю свою робочу силу. Те, що капіталіст купує або наймає на ринку праці, є робочою силою робітника. Припустімо, задля експерименту, що цей товар продається за реальною вартістю. Якою ж є ця вартість? За визначенням вартості, вартість робочої сили — це середня кількість робочого часу, необхідного для її виробництва чи відтворення. Однак зрозуміло, що це — не щось інше, як час, необхідний для виробництва засобів існування робітника (та його родини).

Отож, Маркс приходить до таких висновків: фактична вартість усієї робочої сили робітника дорівнює робочому часові, необхідному для виробництва засобів існування цього робітника. За такою ціною робоча сила продається капіталістові. Якщо робітник може працювати більше часу, то його надлишкова праця належить покупцеві або наймителю його робочої сили. Що вище продуктивність праці, тобто чим більше може виробити робітник за одну годину, то менше часу необхідно буде для виробництва його засобів існування і більше часу лишатиметься для його експлуатації. Це свідчить про те, що основою капіталістичної експлуатації є висока продуктивність праці. Якби робітник міг виробити за день не більше від того, що він на день потребує, то експлуатація була б неможливою без порушення закону вартості. Вона була б можливою лише засобами обману, злодійства чи пограбування. Однак з удосконаленням техніки продуктивність праці зросла настільки, що одна людина може виробити набагато більше від своїх потреб, і тому капіталістична експлуатація стає можливою. Вона можлива навіть і в тому «ідеальному» капіталістичному суспільстві, де кожен товар, включаючи і робочу силу, купується і продається за його фактичною вартістю. У такому суспільстві несправедливість експлуатації полягає не в тому, що робітник не одержує «справедливої ціни» за свою робочу силу, а в тому, що він настільки бідний, що змушений продавати свою робочу силу, тоді як капіталіст достатньо багатий для того, аби купити робочу силу у великій кількості і мати з цього прибуток.

Розробляючи14 теорію додаткової вартості, Маркс на деякий час порятував теорію вартості від краху. Незважаючи на те, що я вважаю всю «проблему вартості» (у розумінні «об'єктивної» фактичної вартості, довколо якої коливаються ціни) несуттєвою, я ладен погодитися з тим, що це був першокласний теоретичний успіх. Маркс зробив більше, ніж просто врятував теорію, висунуту «буржуазними економістами». Водночас він розробив теорію експлуатації і теорію, яка пояснювала, чому заробітна платня робітників має тенденцію коливатися на прожитковому рівні (чи рівні голодного існування). Однак найбільшим його успіхом було те, що тепер він міг, за допомогою своєї економічної теорії, пояснити особливості правової системи капіталізму і причини того, чому капіталістичний спосіб виробництва схильні приховувати під правовою маскою лібералізму. Адже нова теорія привела його до висновку про те, що коли впровадження нової техніки примножило продуктивність праці, зросла можливість нової форми експлуатації, в якій замість грубого примусу використано вільний ринок і яка базувалася на «формальному» збереженні справедливості, рівності перед законом і свободи. Капіталістична система,— стверджував він,— це не лише система «вільної конкуренції», вона також «грунтується на експлуатації чужої, але формально вільної робочої сили»15.

Я не можу вдаватися тут до детального перерахування справді дивовижної кількості інших додатків, зроблених Марксом до його теорії вартості. У цьому немає необхідності хоча б тому, що сама моя критика цієї теорії покаже, яким чином її можна вилучити з усіх цих досліджень. Отож, продовжимо наш критичний аналіз. Трьома основними його моментами є: (а) те, що Марксової теорії вартості недостатньо для пояснення експлуатації; (б) те, що для такого пояснення достатньо додаткових припущень, і теорія вартості при цьому є зайвою; (в) те, що Марксова теорія вартості — це теорія есенціалістська або метафізична.

(а) Фундаментальним законом теорії вартості є закон про те, що ціни практично на всі товари, включаючи і заробітну платню, визначаються їхньою вартістю або, радше, що вони, хоча б у першому наближенні, пропорційні часові, необхідному для їх виробництва. Відтак, цей, як я називаю його, «закон вартості» піднімає нову проблему. Чому так виходить? Очевидно, що ні покупець, ні продавець товару не можуть з першого погляду визначити, скільки часу необхідно для його виробництва. Але навіть якби вони й могли це зробити, це однаково не пояснювало б закон вартості, адже зрозуміло, що покупець хоче купити якомога дешевше, а продавець призначити ціну якомога більшу. Ймовірно, що в цьому має полягати одне з основних припущень будь-якої теорії ринкових цін. Для того, щоб пояснити закон вартості, слід насамперед показати, чому покупець не може купувати товар за ціною вищою від його «вартості», а продавець продавати товар за ціною нижчою від неї. Ця проблема виглядала більш-менш ясною для тих, хто вірив у трудову теорію вартості. Їх відповідь була такою: для першого наближення і з метою спрощення припустімо існування абсолютно вільної конкуренції і з цією ж метою розглядатимемо лише ті товари, які можна виробити практично в необмеженій кількості (якщо це можливо). Тепер припустімо, що ціна цих товарів вища за їхню вартість. Це означатиме, що в цій окремій галузі виробництва можна одержати додаткові прибутки. Відтак, у випуску цих товарів будуть зацікавлені різні виробники і конкуренція призведе до пониження ціни на цей товар. Протилежний процес призведе до підвищення ціни на товар, що продається нижче від його вартості. Таким чином, ціни коливатимуться з тенденцією наближення до вартості товару. Інакше: за вільної конкуренції закон вартості діє16 через механізм пропозиції і попиту.

Такі міркування можна легко знайти у Маркса, наприклад, у третьому томі «Капіталу»17, де він намагається пояснити, чому в різних галузях промисловості всі прибутки приблизно рівні і мають тенденцію до певного середнього рівня. Ці міркування використано і в першому томі, зокрема для того, щоб показати, чому заробітна платня лишається низькою, приблизно на рівні забезпечення лише засобів до існування або (що означає те саме) майже на рівні бідності. Зрозуміло, що, одержуючи заробітну платню нижче цього рівня, робітники будуть дійсно голодувати, і пропонування робочої сили на ринку праці припиниться. Але доти, доки люди живуть, вони відтворюють себе; і Маркс намагався показати в деталях (як ми побачимо в підрозділі IV), чому механізм капіталістичного нагромадження мусить створювати надлишок населення — промислову резервну армію. Отож, поки заробітна платня трохи вища від рівня голодного існування, на ринку праці буде не лише достатнє, а й надлишкове пропонування робочої сили, і саме воно, згідно з Марксом, перешкоджає зростанню заробітної платні18. «Промислова резервна армія... чинить тиск на активну робітничу армію... Отже, відносне перенаселення є той фон, на якому рухається закон попиту і пропозиції праці. Воно втискує чинність цього закону в межі, абсолютно відповідні жадобі експлуатації і прагненню до панування, що властиві капіталові».

(б) Отже, з цього уривка очевидно, що Маркс усвідомлював необхідність обгрунтування закону вартості за допомогою більш конкретної теорії — такої, яка в будь-якому конкретному випадку демонструвала б, як закони попиту і пропозиції призводять, скажімо, до заробітної платні на голодному рівні. Проте якщо для пояснення цього явища цілком достатньо законів пропозиції і попиту, то теорія трудової вартості, якою б надійною вона не видавалася на перший погляд (а я вважаю, що вона і не є такою), взагалі не потрібна. Більше того, Маркс розумів, що закони пропозиції і попиту необхідні для пояснення випадків, коли вільна конкуренція відсутня і, отже, його закон вартості взагалі не діє, скажімо, коли монополія використовується для того, аби тримати ціни постійно вищі від «вартості» товарів. Маркс вважав такі випадки винятками, що навряд чи можна назвати правильним. Але навіть якщо вони справді є виключеннями, приклад з монополіями все-таки показує те, що закони пропозиції і попиту не лише необхідні для підкріплення закону вартості, а також і те, що їх можна застосовувати і значно ширше.

З іншого боку, зрозуміло, що закони пропозиції і попиту — не тільки необхідні, а й достатні для пояснення всіх феноменів «експлуатації», розглянутих Марксом, зокрема — бідності робітників поряд із багатством наймителів. Для такого розуміння слід припустити (як це зробив Маркс), що існує вільний ринок праці і хронічна надлишкова пропозиція робочої сили. (Теорія Маркса про цю надлишкову пропозицію більш повно розглядатиметься нижче, у підрозділі IV.) Як показав Маркс, цілком зрозуміло, що за таких обставин робітники змушені будуть працювати тривалий час за низьку заробітну плату, інакше: дозволяти капіталістові «привласнити кращу частину плодів своєї праці». У такому тривіальному аргументі, який почасти належить самому Марксу, немає потреби навіть згадувати про «вартість».

Таким чином, теорія вартості виявляється цілком зайвою частиною Марксової теорії експлуатації, незалежно від її вірогідності. Але решта Марксової теорії експлуатації (крім теорії вартості) — безперечно правильна, якщо погодитися з його доктриною надлишкового населення. Немає ніяких сумнівів у тому, що існування надлишкового населення призводить до голодного рівня заробітної платні і відчутної диференціації життєвих стандартів (за умов, коли в суспільстві відсутній перерозподіл багатства).

(Незрозумілим і поза поясненнями Маркса лишається питання про те, чому пропозиція робочої сили продовжує перевищувати попит. Адже якщо так вигідно «експлуатувати» робочу силу, то чому конкуренція не змушує капіталістів підвищувати прибутки за рахунок залучення все більшої праці? Інакше: чому капіталісти не конкурують між собою на ринку праці, піднімаючи таким чином заробітну платню до рівня, за яким отримання прибутків стає неможливим, а отже, неможливою стає й експлуатація? Маркс міг би відповісти на це так (див. підрозділ V): «Тому що конкуренція змушує їх вкладати все більше і більше капіталу в обладнання, а значить вони не можуть збільшувати ту частину свого капіталу, що йде на заробітну платню». Проте така відповідь є незадовільною, бо навіть якщо вони витрачають свій капітал на обладнання, то можуть робити це, лише купуючи працю, необхідну для виробництва цього обладнання, або спонукаючи інших купувати таку працю, тим самим підвищуючи попит на неї. Це свідчить про те, що причини феномена «експлуатації» розглядуваного Марксом полягають не в механізмі ринку з розвинутою конкуренцією, як він сам вважав, а зовсім в інших факторах, зокрема в поєднанні низької продуктивності праці і недорозвиненої ринкової конкуренції. Втім, детального і задовільного пояснення19 цього феномена все ще не існує.)

(в) Перед тим, як завершити обговорення теорії вартості та її ролі в Марксовому аналізі, я хочу коротко прокоментувати інші її аспекти. Ідея (введена не Марксом) про те, що існує щось поза цінами, а саме — об'єктивна, реальна чи істинна вартість, відносно якої ціни — це лише «форма її прояву»20, досить ясно свідчить про вплив ідеалізму Платона з його розмежуванням прихованої суті або істинної реальності і випадкових або ілюзорних явищ. Слід сказати, що Маркс доклав чимало зусиль21, аби позбавитися цієї містичної риси об'єктивної «вартості», але безуспішно. Він намагався бути реалістом, приймаючи за реальне, що виявляє себе у формі ціни, лише зримі і важливі речі — робочий час. І немає сумнівів у тому, що кількість робочого часу, необхідного для виробництва товару, тобто його марксистська «вартість», має велике значення. До речі, питання про те, чи повинні ми називати цей робочий час «вартістю» товару, лишається, звичайно, питанням до певної міри чисто вербальним. Така термінологія може ввести в оману і виявитися досить нереалістичною, особливо, якщо слідом за Марксом ми припустимо, що існує тенденція до зростання продуктивності праці. Адже і сам Маркс зазначав22, що із зростанням продуктивності праці вартість товарів знижується, а заразом виникає можливість підвищення реальної заробітної платні і реальних прибутків, тобто може збільшуватися кількість товарів, що їх споживають робітники і капіталісти, і одночасно знижуватися «вартість» заробітної платні і прибутків, себто може зменшуватися кількість часу, необхідного для виробництва цих товарів. Отож, і в тому випадку, коли ми бачимо реальний прогрес — скорочення робочого дня і значне покращання умов життя робітників (не кажучи вже про їхні зрослі грошові заробітки23 навіть у золотому вираженні),— робітники можуть ремствувати на те, що марксистська «вартість», реальна суть чи субстанція їхнього заробітку зменшується, бо скорочується кількість часу, необхідного для виробництва цієї субстанції. (Так само могли б ремствувати і капіталісти.) Все це Маркс визнавав, і все це показує, як може ввести в оману вартісна термінологія і якою незначною мірою вона відбиває реальний соціальний досвід робітників. У трудовій теорії вартості платонівська «сутність» виявляється повністю відірваною від досвіду24.

III

Позбавившись Марксової трудової теорії вартості та його теорії додаткової вартості, ми, зрозуміла річ, можемо прийняти його аналіз (див. закінчення пункту (а) підрозділу II цього розділу) того тиску, що його чинить надлишкове населення на заробітну платню працюючих робітників. Не можна заперечувати те, що за умов існування вільного ринку праці і надлишкового населення, тобто поширеного і хронічного безробіття (безробіття, безперечно, відігравало свою роль, як за часів Маркса, так і пізніше), заробітна платня не може піднятися вище її голодного чи злиденного рівня. Допускаючи це, а також і вище згадувану доктрину нагромадження, Маркс правильно стверджував, що у світі високих прибутків і зростаючого багатства голодний рівень заробітної платні і злиденне життя можуть стати одвічною долею робітників.

Навіть якщо аналіз Маркса і був помилковий, я вважаю, що його намагання пояснити феномен «експлуатації» заслуговує на глибоку повагу. (Як згадувалося наприкінці пункту (б) попереднього підрозділу, здається, що й досі не існує абсолютно задовільної теорії, яка пояснювала б цей феномен.) Слід сказати, що Маркс, звичайно, помилявся, коли пророкував про те, що розглядувані ним умови залишатимуться незмінними, якщо їх не змінить революція. Він помилявся ще більше, коли пророкував про їхнє погіршення. Факти спростували ці його пророцтва. Більше того, навіть якщо ми визнаємо його аналіз необмеженої і неінтервенціоністської системи, то й тоді його пророчий доказ виявиться безпідставним, адже тенденція до зростання бідності, згідно з Марксовим аналізом, спрацьовує лише в системі вільного ринку праці — в системі розвинутого необмеженого капіталізму. Однак при не виключеній можливості організації професійних спілок, укладання колективних договорів, проведення страйків, допущення Марксового аналізу стають неспроможними, а пророчий доказ у цілому — розпадається. Згідно з Марксовим аналізом, можна було б чекати, що згадувані соціальні дії або будуть придушені, або дорівнюватимуть соціальній революції, адже колективний договір може протистояти капіталові, встановлюючи щось подібне до монополії на працю, може перешкоджати капіталістові використовувати промислову резервну армію з метою зниження заробітної платні, а відтак, змусити капіталіста задовольнятися нижчими прибутками. Звідси зрозуміло, чому гасло «Пролетарі, єднайтеся!» на думку марксистів було справді єдиною можливою відповіддю необмеженому капіталізму.

Зрозуміло також, чому цей заклик відкриває проблему державного втручання в економіку і призводить до зміни необмеженого капіталізму на нову систему — інтервенціонізм25, що може розвиватися у різноманітних формах. Адже очевидно, що капіталісти будуть, мабуть, відкидати право робітників на єднання, стверджуючи, що профспілки загрожують вільній конкуренції на ринку праці. Інтервенціонізм, таким чином, зустрічається з проблемою (що становить частину парадокса свободи26): яку свободу має захищати держава — свободу ринку праці чи свободу бідних об'єднуватися? Яке б рішення при цьому не приймалося, воно призводить до державного втручання в економіку, використання організованої політичної сили як держави, так і профспілок. За всіх обставин це призводить до підвищення економічної відповідальності держави, незалежно від того, чи відбувається це свідомо, чи навпаки. А це означає, що припущення, на яких базується Марксів аналіз,— невірні.

Отож, обгрунтування історичного закону зубожіння не має сили. Все, що від нього залишається, то це схвильований опис убогого життя робітників — явища, поширеного сто років тому, і героїчна спроба пояснити його за допомогою того, що, вслід за Леніним27, можна назвати Марксовим «економічним законом розвитку сучасного суспільства» (тобто необмеженого капіталізму столітньої давнини). Якщо вважати цей закон історичним пророцтвом і використовувати його для одержання висновку про «невідворотність» певних історичних подій, то він виявиться цілковито необгрунтованим.

IV

Марксів аналіз зберігає своє значення тому, що надлишкове населення, котре існувало за часів Маркса, є й нині (як я вже зазначав, цей факт і досі не знайшов задовільного пояснення). Однак ми ще не обговорювали Марксових аргументів на користь його твердження про те, що саме механізм капіталістичного виробництва сам постійно породжує надлишкове населення, яке необхідне йому, аби підтримувати низький рівень заробітної платні працюючих робітників. Проте ця теорія є оригінальною і цікавою не лише сама по собі,— вона водночас містить Марксову теорію економічного циклу і загальної кризи, теорію, безпосередньо пов'язану з його пророцтвом про крах капіталістичної системи через нестерпне зубожіння, яке вона спороджує. Щоб зробити мої докази на підтримку Марксової теорії переконливішими, я дещо переінакшив її28, (саме ввівши розмежування між двома типами машинного обладнання: для простого розширення виробництва, з одного боку, і для інтенсифікації — з другого). Таке переінакшення, проте, не повинно викликати підозри у читачів-марксистів, адже я, зрештою, не збираюся піддавати цю теорію критиці.

Теорію надлишкового населення і економічного циклу, з урахуванням моїх поправок, можна схарактеризувати таким чином: нагромадження капіталу означає, що капіталіст витрачає частину своїх прибутків на нове обладнання, тобто відмітимо, що лише частина його реальних прибутків складається із споживчих товарів, тоді як інша частина виступає у формі обладнання. Це обладнання, у свою чергу, може призначатися як для розширення промисловості, нових заводів тощо, так і для інтенсифікації виробництва шляхом підвищення продуктивності праці в уже існуючих галузях промисловості. У першому випадку обладнання уможливлює підвищення зайнятості робітників, а в другому випадку обладнання робить робітників зайвими, «вивільняє робітників», як це називалося за часів Маркса. (Нині це явище називають інколи «технологічним безробіттям».) Відтак, з урахуванням поправок до марксистської теорії економічного циклу, дія механізму капіталістичного виробництва приблизно така: якщо для початку ми припустимо, що з тієї чи іншої причини відбувається загальне розширення промисловості, то частина промислової резервної армії буде поглинута, її тиск на ринок праці ослабне і виникне тенденція до підвищення заробітної платні. Починається період добробуту. Проте зростання заробітної платні може зробити вигідним вдосконалення обладнання, яке підвищує продуктивність праці (навіть якщо вартість такого обладнання почне підвищуватися) і яке до цього моменту було невигідним почерез низьку заробітну платню. Отже, вироблятиметься більше обладнання того типу, що «вивільняє робітників». Але поки таке обладнання лише починає вироблятися, картина лишається без змін. Вона змінюється, щойно це обладнання починає виробляти продукцію. (Згідно з Марксом, ця зміна виявляється у зниженні норми прибутків, яке ми обговорюватимемо нижче у підрозділі V.) Робітники «вивільнятимуться», тобто будуть приречені на голоднечу, а зникнення значної кількості споживачів неодмінно призведе до колапсу внутрішнього ринку. В результаті, значна кількість обладнання на заводах, що розширили своє виробництво, простоюватиме (насамперед найменш ефективне обладнання), а це спричинить подальше зростання безробіття і подальше колапсування ринку. Той факт, що багато обладнання простоюватиме, означає, що значна частина капіталу стане непотрібною і що багато хто з капіталістів не зможе виконувати свої обов'язки. Відтак, розвиватиметься фінансова криза, що веде до повної стагнації у виробництві засобів виробництва тощо. Однак під час самої депресії (чи «кризи», за термінологією Маркса) визрівають умови для оздоровлення виробництва. Ці умови полягають у збільшенні промислової резервної армії, а отже, у згоді робітників на низьку заробітну платню. За дуже низького рівня заробітної платні виробництво стає прибутковим, навіть якщо ринкові ціни є надто низькими, і разом із початком виробництва капіталіст починає нагромаджувати капітал для купівлі обладнання. Поки заробітна платня досить низька, йому зрозуміло, що застосовувати нові машини (можливо, у міжчассі вже й вироблені), які призведуть до вивільнення робітників, все ще невигідно. Насамперед він радше купуватиме обладнання з метою розширення виробництва, що поступово оздоровить внутрішній ринок. І знову настане добробут, і ми повернемося на висхідні позиції. Таким чином, цикл завершується і процес починається спочатку.

У цьому й полягає марксистська теорія безробіття і економічного циклу (з деякими поправками). Як я й обіцяв, я не збираюся піддавати її критиці. Теорія економічного циклу — надто складна річ і, зрозуміло, що знаємо ми про неї зовсім недостатньо (в усякому разі я). Цілком можливо, що описана теорія є неповною. У ній недостатньо висвітлені такі, зокрема, важливі економічні аспекти, як існування грошової системи, базованої почасти на формуванні кредитів, а також на нагромадженні капіталу. Так чи так, але економічний цикл — це факт, від якого важко відмахнутися. Одна з найзначніших заслуг Маркса якраз і полягає в тому, що він підкреслив значення цього факту саме як соціальної проблеми. Проте хоча з усім цим і можна погодитися, однак Марксове пророцтво, яке він намагався обгрунтувати за допомогою теорії економічного циклу, все ж підлягає критиці. Передовсім він стверджував, що депресії нарощуватимуть масштаби і поглиблюватимуть страждання робітників, однак не наводить при цьому ніяких аргументів (окрім, хіба, теорії зниження норми прибутків, яку ми обговорюватимемо нижче). Якщо ми розглянемо реальні події, то змушені будемо сказати: якими б жахливими не були впливи безробіття, надто ж вплив психологічний, навіть у тих країнах, де робітники застраховані від нього, безперечно, що за часів Маркса страждання робітників були незмірно більші. Втім, це не основний з моїх висновків.

За часів Маркса ні в кого не виникало навіть гадки про способи державного втручання в економіку, яке нині називають «антициклічною політикою». Звичайно, така думка була абсолютно чужою для необмеженої капіталістичної системи. (Проте навіть за домарксових часів виникали сумніви і проводилося розслідування щодо правильності політики Англійського банку в період депресії29.) Втім, страхування на випадок безробіття якраз і означає втручання в економіку, що підвищує відповідальність держави і, можливо, веде до експериментів в антициклічній політиці. Я не наполягаю на тому, що такі експерименти обов'язково мають бути успішними (хоча вважаю, що, зрештою, ця проблема не така вже й складна і, зокрема, Швеція30 вже продемонструвала, що можна зробити в цьому напрямку). Однак я наполягаю на тому, що віра в неможливість ліквідації безробіття мирними засобами така ж догматична, як і численні фізичні докази (запропоновані людьми, котрі жили навіть пізніше від Маркса) того, що проблема повітроплавання ніколи не буде вирішена. Коли марксисти, як це вони інколи роблять, стверджують, ніби Маркс довів марність антициклічної політики й відповідних поміркованих засобів, вони просто кажуть неправду. Маркс досліджував необмежений капіталізм і ніколи не думав про інтервенціонізм, а тому ніколи не займався дослідженням систематичного втручання в економічний цикл і, тим більше, не висував доказів про неможливість такого втручання. Дивно, що ті самі люди, які обвинувачували капіталістів у відмові нести відповідальність за людські страждання, самі чинять украй безвідповідально, перешкоджаючи своїми догматичними твердженнями експериментам, які могли б навчити нас, як полегшити ці людські страждання (або стати господарями наших суспільних відносин, як сказав би Маркс), і як контролювати деякі небажані соціальні наслідки наших дій. Однак апологети марксизму зовсім не усвідомлюють того факту, що, захищаючи свої особисті інтереси, вони борються проти прогресу; вони не розуміють, що небезпека будь-якого руху подібного до марксизму полягає в тому, що дуже скоро цей рух починає виражати всі властиві йому інтереси і що крім матеріальних інтересів існують також інтелектуальні обов'язки.

Слід зазначити ще й інше. Як ми переконалися, Маркс вірив, що безробіття, по суті, було приналежністю капіталістичного механізму, функція якого полягала в утриманні низької заробітної платні й сприянні експлуатації найманих робітників, адже зубожіння стосується і тих, хто має роботу. В цьому і полягає головний пункт усієї схеми. Бо навіть якщо ми припустимо, що ця думка була справедливою для часів Маркса, то як пророцтво вона була цілковито спростована пізнішим досвідом. З часів Маркса життєвий рівень працюючих робітників зріс повсюдно, а (як підкреслював Паркес31 у своїй критиці Маркса) реальна заробітна платня працюючих робітників навіть має тенденцію до підвищення за часів депресії (так було, наприклад, під час останньої великої депресії) завдяки тому, що ціни знижувалися швидше від заробітної платні. Це — блискуче спростування теорії Маркса, передовсім тому, що доводить переважну роль підприємців, а не робітників, у витратах на страхування від безробіття, підприємців, які, отже, несли прямі збитки почерез безробіття, замість того, щоб побічно мати з нього прибутки, згідно з Марксовою схемою.

V

Жодна з обговорюваних досі марксистських теорій навіть не намагається висунути вагомі свідоцтва на користь того, що має вирішальне значення для першого кроку Марксового доказу, а саме — на користь того, що нагромадження капіталу утримує капіталіста під жорстким економічним тиском, який він, боячись власного розорення, перекладає на плечі робітників; відтак, капіталізм неможливо реформувати, його можна лише знищити. Спроба довести цю думку міститься в Марксовій теорії, в якій сформульовано закон тенденції норми прибутків до зниження.

Те, що Маркс називає нормою прибутку, відповідає рівневі зацікавленості капіталіста; це той відсоток усього вкладеного капіталу, що складає середньорічний розмір прибутку капіталіста. Маркс твердив, що ця норма має тенденцію до зниження завдяки швидкому зростанню капіталовкладень, адже вони мають накопичуватися набагато швидше, ніж прибутки можуть зростати.

Аргументи, за допомогою яких Маркс намагається це довести, досить-таки оригінальні. Як ми переконалися, капіталістична конкуренція змушує капіталістів до таких капіталовкладень, які підвищують продуктивність праці. Маркс погоджувався навіть із тим, що, підвищуючи таким чином продуктивність праці, капіталісти роблять велику послугу людству32: «Одна з цивілізаторських сторін капіталу полягає в тому, що він примушує до цієї додаткової праці таким способом і при таких умовах, які для розвитку продуктивних сил, суспільних відносин і для створення елементів вищої нової форми (hohere Neubildung] вигідніші, ніж при попередніх формах рабства, кріпосництва і т. д. ...Цей ступінь створює матеріальні засоби і зародок для відносин... [при яких] від продуктивності праці залежить, скільки споживної вартості виробляється протягом певного часу...» Однак ця послуга людству робиться капіталістами не лише всупереч їхнім бажанням. Дії, до яких їх змушує конкуренція, також суперечать їхнім власним інтересам, і на те існують свої причини.

Капітал будь-якого промисловця можна розділити на дві частини. Одна частина вкладена в землю, обладнання, сировину тощо, а інша використовується на заробітну платню. Першу частину Маркс називав «постійним капіталом», а другу — «змінним капіталом». Я вважаю таку термінологію не дуже вдалою, тому називатиму ці дві частини відповідно «нерухомим капіталом» і «капіталом, призначеним для заробітної платні». Згідно з Марксом, капіталіст може мати прибутки лише від експлуатації робітників, інакше кажучи, з капіталу, призначеного для заробітної платні. Нерухомий капітал є свого роду мертвим вантажем, який почерез конкуренцію капіталіст не тільки змушений нести, а й постійно збільшувати. Це збільшення, однак, не призводить до збільшення його прибутків. Такий бажаний для капіталіста ефект може дати лише збільшення капіталу, призначеного для заробітної платні. Однак загальна тенденція в напрямку підвищення продуктивності праці означає, що матеріальна частина капіталу підвищується відносно тієї його частини, що призначена для заробітної платні. Отже, увесь капітал також збільшується, але без відповідного збільшення прибутків, а це означає, що норма прибутку має знижуватися.

Ця аргументація досить часто викликала сумніви. Звичайно, суть цієї аргументації піддавалася критиці задовго до Маркса33. Незважаючи на цю критику, я переконаний, що в Марксовій аргументації є раціональне зерно, особливо, якщо розглядати її вкупі з його теорією економічного циклу. (Я ще повернуся до цього питання в наступному розділі.) Тут мені хотілося б з'ясувати питання про зв'язок цих аргументів з теорією зубожіння.

Маркс бачив цей зв'язок так: якщо норма прибутку має тенденцію до зниження, то капіталіст опиняється перед небезпекою розорення. Все, що він може зробити, то це «забрати від робітників», тобто посилити експлуатацію. Цього він може досягти, збільшивши робочий день, збільшивши темп праці, зменшивши заробітну платню, підвищивши вартість життя робітників (інфляція), експлуатуючи більше жінок і дітей. Внутрішні протиріччя капіталізму, що базуються на конфлікті між конкуренцією і ринком прибутку, розвиваються, відтак, до найвищої точки. По-перше: вони змушують капіталіста нагромаджувати капітал, розширювати виробництво, а отже, скорочувати норму прибутку. По-друге: вони змушують капіталіста посилювати експлуатацію до нестерпного рівня, а заразом, і класові протиріччя. Відтак, компроміс стає неможливим, протиріччя — невідворотними. І саме ці протиріччя й мають, зрештою, вирішити долю капіталізму.

У цьому полягає основний аргумент Маркса. Але чи переконливий він? Слід пам'ятати, що основою капіталістичної експлуатації є висока продуктивність праці. Капіталіст може привласнити додаткову працю лише тоді, коли робітник виробляє набагато більше від того, що потребує він сам і його сім'я. Висока продуктивність, за термінологією Маркса, означає збільшення додаткової праці, тобто і часу, протягом якого робітник працює для капіталіста, і кількості товару за одну годину. Інакше: це означає дуже високі прибутки, і з цим Маркс погоджується34. Він не стверджує, що прибутки зменшуються, а зазначає лише, що загальний капітал зростає набагато швидше, ніж прибутки, тобто норма прибутку знижується.

Але якщо це так, то незрозуміло, чому капіталіст має працювати під економічним тиском, який він змушений перекладати на плечі робітників, бажає він того чи ні. Це, ймовірно, тому, що він не хоче миритися зі зниженням норми прибутку. Проте доти, доки його прибуток не зменшується, а навпаки, збільшується, реальна небезпека йому не загрожує. Для процвітаючого середнього капіталіста ситуація виглядатиме так: він бачить, що прибуток швидко зростає, а капітал зростає ще швидше, тобто його заощадження зростають швидше, ніж та частина його прибутків, яку він витрачає. Я вважаю, що за такої ситуації капіталіст не вдаватиметься до нерозсудливих засобів або що його компроміс з робітниками неможливий. Навпаки, ця ситуація видається мені цілком сприйнятною.

Звичайно, правильно й те, що в цій ситуації криється елемент небезпеки. Ті капіталісти, які виходять з припущення про постійну або зростаючу норму прибутку, можуть опинитися в скруті, що сприятиме просуванню економічного циклу до його депресії. Однак все це має дуже мало спільного з тими радикальними наслідками, про які пророкував Маркс.

На цьому я завершую аналіз третього й останнього доказу Маркса, наведеного ним на користь закону зубожіння.

VI

Щоб показати всю глибину хибності Марксового пророцтва, а водночас і всю справедливість його палкого протесту проти того пекла, що містить у собі необмежений капіталізм, а також справедливість його заклику «Пролетарі, єднайтеся!», я процитую кілька уривків із розділу «Капіталу», в якому він обговорює «Загальний закон нагромадження капіталу»35: «... на фабриках— потрібна маса робітників-чоловіків юнацького віку. Після настання повноліття тільки дуже небагато хто з них знаходить собі застосування в тих самих галузях виробництва, а більшість регулярно звільняється. Вони становлять такий елемент поточного перенаселення, який зростає в міру зростання промисловості... Капітал споживає робочу силу так швидко, що робітник уже в середніх літах стає більш-менш одряхлілим...» Д-р Лі, медичний інспектор Манчестера, встановив, що в цьому місті середня тривалість життя для заможного класу становить 38 років, для робітничого класу — всього 17 років. У Ліверпулі вона становить 35 років для першого, 15 років для другого класу.«... Таким чином, потрібна швидка зміна поколінь робітників... Ця... потреба задовольняється... тією премією за виробництво дітей робітників, яку дає їх експлуатація... Чим вища продуктивна сила праці... тим ненадійніша необхідна умова їх [робітників] існування... При капіталістичній системі всі методи підвищення суспільної продуктивної сили праці, перетворюються в засоби підкорення і експлуатації виробника, вони калічать робітника, роблять з нього неповну людину [einen Теіlmenschen], принижують його до ролі придатка машини, перетворюючи його працю в муки... кидають його дружину і дітей під Джаггернаутову колісницю капіталу... З цього випливає, що, в міру того як капітал нагромаджується, становище робітника мусить погіршуватися, хоч би яка була, висока чи низька, його оплата... Чим більші суспільне багатство, функціонуючий капітал, розміри і енергія його зростання... тим більша промислова резервна армія... Відносна величина промислової резервної армії зростає разом із зростанням сил багатства. Але чим більша ця резервна армія в порівнянні з активною робітничою армією, тим більше постійне перенаселення, злидні якого прямо пропорційні мукам праці активної робітничої армії... тим більший офіційний пауперизм. Це — абсолютний, загальний закон капіталістичного нагромадження... Нагромадження багатства на одному полюсі є в той же час нагромадженням злиднів, муки праці, рабства, темноти, здичавіння і моральної деградації на протилежному полюсі...»

Змальована Марксом жахлива картина економіки його часів є надто правдивою, однак його закон про зростання злиднів у процесі нагромадження — хибний. З часів Маркса засоби виробництва і продуктивність праці зросли такою мірою, що Маркс не міг би навіть і уявити цього. Натомість дитяча праця, робочий час, нестерпна фізична праця і всі небезпеки життя робітників — не тільки не зросли, а навпаки, зменшилися. Я не кажу, що цей процес продовжуватиметься. Закону прогресу не існує і все залежить лише від нас самих. Ця ситуація стисло і зрозуміло підсумована Паркесом36 в одному реченні: «Низька заробітна платня, тривалий робочий день і дитяча праця є характеристикою не капіталізму, як передбачав Маркс, а лише його ранньої стадії, його дитинства».

Необмежений капіталізм минув. Демократичний інтервенціонізм з часів Маркса досяг значних успіхів, а підвищення продуктивності праці внаслідок нагромадження капіталу дало змогу фактично знищити злидні. Це свідчить про те, що, незважаючи на безперечно значні помилки, багато вже досягнуто, і це мусить вселяти в нас упевненість, що можна зробити і значно більше, адже залишилося ще так багато з того, що нам слід зробити, і навпаки, чого нам слід уникати.

Я не плекаю ілюзій щодо сили моїх доказів. Саме досвід більш переконливо показує, що Марксове пророцтво було лжепророцтвом. Проте будь-якому досвіду завжди можна знайти виправдання. Справді, Маркс і Енгельс у своєму аналізі виходили з розробки допоміжної гіпотези, призначеної для пояснення того, чому закон зубожіння, всупереч їхнім передбаченням, не діє. Згідно з цією гіпотезою, тенденція до зниження норми прибутку, а заразом і до зубожіння, стримується результатами колоніальної експлуатації або, як її ще називають, «сучасним імперіалізмом». Згідно з цією теорією, колоніальна експлуатація — це метод перекладання економічного тиску на пролетаріат колоній, економічно і політично слабкіший, ніж промисловий пролетаріат метрополії. Маркс писав37: «...Щодо капіталів, вкладених у колоніях і т. д., то вони можуть давати більш високі норми прибутку, тому що там внаслідок низького рівня розвитку норма прибутку вища взагалі, а в зв'язку із застосуванням рабів, кулі і т. п. вищий і ступінь експлуатації праці. Абсолютно незрозуміло, чому ж ці порівняно високі прибутки, які... відсилаються на батьківщину, не повинні брати участь тут у вирівнюванні загальної норми прибутку... і... підвищувати загальну норму прибутку». (Не слід забувати, що основна ідея цієї теорії «сучасного» імперіалізму була висловлена більш ніж 160 років тому Адамом Смітом, який говорив, що колоніальна економіка «обов'язково сприяє збереженню норми прибутку».) Розвиваючи цю теорію, Енгельс пішов далі, ніж Маркс. Змушений визнати, що переважною тенденцією в Англії була тенденція не до зубожіння, а радше, значного покращання, Енгельс натякав на те, що подібні процеси завдячують тому, що Англія «експлуатує увесь світ». Він висміював і критикував «англійський пролетаріат», який «фактично все більше і більше обуржуазнюється», а не страждає, згідно з передбаченнями. Енгельс писав38: «...так що ця найбуржуазніша з усіх націй хоче, мабуть, довести справу зрештою до того, щоб мати буржуазну аристократію і буржуазний пролетаріат поряд із буржуазією». Така зміна позиції Енгельса є не менш важливою, ніж та, про яку я згадував у попередньому розділі39. Вона теж сталася під впливом соціального розвитку, який призвів до тенденції, протилежної зубожінню. Маркс звинувачував капіталізм у «пролетаризацїї середнього класу і дрібної буржуазії» і в призведенні робітників до рівня злидарів. А Енгельс — знову-таки — звинувачував його в тому, що він робить із робітників буржуа. Одна наймиліша риса невдоволення Енгельса полягала в обуренні, яке стало причиною того, що він називав британців, котрі поводили себе так нерозсудливо і спростовували пророцтво Маркса, «найбуржуазнішою з усіх націй». Згідно з Марксовою доктриною, слід було чекати, що ця «найбуржуазніша з усіх націй» доведе зубожіння і класові протиріччя до критичного рівня, а натомість ми бачимо, що все відбувається навпаки. У марксиста волосся стає дибки, коли він довідується про нечувану аморальність капіталістичної системи, яка перетворює хороших пролетарів на поганих буржуа, забуваючи при цьому, що аморальність системи, згідно з Марксом, полягає — єдино — в тому, що вона повинна діяти прямо протилежним чином. У ленінському аналізі40 зловісних причин і жахливих наслідків сучасного англійського імперіалізму можна зустріти і таке: «Причини: 1) експлуатація даною країною всього світу; 2) її монопольне становище на всесвітньому ринку; 3) її колоніальна монополія. Наслідки: 1) обуржуазнення частини англійського пролетаріату; 2) частина його дозволяє керувати собою людям, купленим буржуазією або принаймні оплачуваним нею». Давши таку приємну марксистську назву «обуржуазнення» ненависній тенденції (ненависній переважно тому, що вона не відповідала шляху, яким повинен іти світ згідно з теорією Маркса), Ленін, мабуть, вірить у те, що вона стала марксистською тенденцією. Маркс стверджував: що швидше увесь світ пройде через невідворотний історичний період капіталістичної індустріалізації, то краще, а отже, він схилявся до підтримки41 імперіалістичних тенденцій. Ленін дійшов цілком протилежного висновку. Якщо англійський колоніалізм спричинив те, що англійські робітники йшли слідом за «лідерами, купленими буржуазією», замість того, аби йти за комуністами, то потенційний запал для вибуху він вбачав саме в колоніальній імперії. Такий революційний вибух у колоніях міг би привести в дію закон зубожіння у метрополії, а відтак, уможливив би там революцію. Отож, колонії були тим місцем, звідки могла поширитися революційна пожежа...

Я не думаю, що допоміжна гіпотеза, історію створення якої я змалював, може захистити закон зубожіння, бо й сама вона спростована досвідом. Існують країни, скажімо скандінавські демократії, Чехословаччина, Канада, Австралія, Нова Зеландія, не кажучи вже про Сполучені Штати, де демократичний інтервенціонізм забезпечив робітникам високий рівень життя, хоча колоніальна експлуатація не справила на них ніякого впливу, в усякому разі такого, щоб підтвердити цю гіпотезу. Навіть більше: якщо ми порівняємо певні країни, які «експлуатували» колонії, такі як Голландія і Бельгія, з такими країнами як Данія, Швеція, Норвегія і Чехословаччина, які не «експлуатували» колонії, то зрозуміємо, що промислові робітники не отримували прибутків від володіння колоніями, адже становище робітничого класу в усіх цих країнах має разючу схожість. Більше того, якщо злидні, які проникли до аборигенів разом із цивілізацією, є однією з найчорніших сторінок історії цивілізації, не можна наполягати на тому, що ці злидні мали тенденцію до зростання з часів Маркса. Якраз навпаки — справи аборигенів помітно покращилися. І якби допоміжна гіпотеза та й основна теорія були б правильні, то зубожіння аборигенів стало б надто відчутним.