Відкрите суспільство та його вороги

19.14. Такий розвиток поглядав Маркса є, звичайно, інтерпретацією, але не дуже переконливою. Справа в тому, що Маркс був не дуже послідовним і застосовував терміни «революція», «влада», «насильство» тощо з постійною двозначністю. Такий його погляд був частково обумовлений тим, що історія за його життя не розвивалася відповідно до його плану. Вона відповідала марксистській теорії, оскільки якнайвиразніше проявила тенденцію руху від того, що Маркс назвав «капіталізмом», тобто від політики невтручання. Маркс часто із задоволенням посилався на цю тенденцію, скажімо, в своїй «Передмові» до першого видання «Капіталу». (Див, цитату в примітці 16 до цього розділу, див. також текст.) З іншого боку, та сама тенденція (у напрямку до інтервенціонізму) призвела до покращання долі робітників, усупереч марксистській теорії, і, таким чином, зменшила ймовірність революції. Вочевидь, що Марксові вагання й двозначне витлумачення свого власного вчення є наслідком цієї ситуації.

Для ілюстрації цього моменту можна навести два уривки, один із ранньої, другий з пізньої праці Маркса. Перший уривок узято із «Звернення Центрального комітету до Спілки комуністів», 1850 (див. Н. о. М., рр, 60 і далі — Labour Monthly, September, 1922, 136 і далі). Уривок цікавий тим, що сповнений практичності. Маркс припускає, що робітники разом із буржуазними демократами перемогли у боротьбі проти феодалізму і встановили демократичний режим. Маркс наполягає, що після досягнення цього бойовим девізом робітників мусить стати вигук: «Безперервна революція!» Що це означає, докладно пояснено (р, 66 — ME, 7, 237): «Вони повинні діяти в такому напрямку, щоби безпосереднє революційне збудження не було знову придушене відразу після перемоги. Навпаки, вони повинні його підтримувати, наскільки це тільки можливо. Вони не лише не повинні виступати проти так званих ексцесів, проти випадків народної помсти по відношенню до ненависних осіб чи офіційних будівель, з якими пов'язані лише прикрі спогади, вони повинні не тільки терпіти ці виступи, а й узяти на себе керівництво ними» (див. також примітку 35 (1) до цього розділу і примітку 44 до розділу 20).

Більш поміркований фрагмент, що контрастує з вищенаведеним, можна взяти з Марксового твору Address to the First International.— Amsterdam, 1872: див. L. Law at. op. cit., p. 36) — (ME, 18, 129): «Ми не заперечуємо, що існують такі країни, як Америка, Англія, і якби я краще знав ваші заклади, то, можливо, додав би до них і Голландію, в яких робітники можуть досягти своєї мети мирними засобами. Втім, не в усіх країнах справа стоїть саме так». Щодо цих більш поміркованих поглядів див. також текст до приміток 16-18 до цього розділу.

Але цілковиту плутанину, якщо казати коротко, можна знайти у заключній частині «Маніфесту Комуністичної партії», де містяться два суперечливі твердження, що їх відділяє лише одне речення: (1) «Одним словом, комуністи всюди підтримують всякий революційний рух, спрямований проти існуючого суспільного і політичного ладу». (Сюди треба включити й Англію, приміром.) (2) «Нарешті, комуністи всюди добиваються об'єднання і порозуміння між демократичними партіями всіх країн». Щоб цілковито все заплутати, наступне речення проголошує: «Комуністи вважають за ганьбу приховувати свої погляди і наміри, вони відкрито заявляють, що їх цілі можуть бути досягнені тільки насильственим поваленням всього існуючого суспільного ладу» — (ME, 4, 441). (Демократичний лад не складає винятку.)

19.15. Див. Capital, 846 = Н. о. М., 403 і наст,— ME, 23. 717-718. (Щодо терміну «централізація», що він замінив у третьому виданні термін «концентрація» з другого видання, див. прим. 3 до цього розділу. Стосовно перекладу «their capiitalist cloak becomes a straight jacket» («вони стають несумісні з їх капіталістичною оболонкою»), то слід зауважити, що більш дослівний переклад міг бути таким»: «they become incompatible with their capitalist wrapper» («вони стають несумісні з їхньою капіталістичною обгорткою»), або трохи вільніше: «їхня капіталістична оболонка стає непридатною» — «their capitalist cloak becomes intolerable».

Цей фрагмент перебуває під сильним впливом гегелівської діалектики, про що свідчить продовження фрагмента. (Гегель часом називав антитезу запереченням тези, а синтез — «запереченням заперечення».) «Капіталістичний спосіб привласнення,— пише Маркс,— ...є першим запереченням індивідуальної приватної власності, заснованої на особистій праці. Однак капіталістичне виробництво породжує з необхідністю природного процесу своє власне заперечення. Це — заперечення заперечення. Воно відновлює... індивідуальну власність на основі... спільного володіння землею і... засобами виробництва» (ME, 23, 717-718). (Щодо докладнішого діалектичного висновку про походження соціалізму див. примітку 5 до розділу 18.)

19.16. Такого погляду Маркс додержувався у «Передмові до першого видання «Капіталу» (Capital, 865 — ME, 23, 12), де він зазначає: «Однак... прогрес не підлягає сумніву... Представники англійської корони за кордоном заявляють... що... в усіх культурних державах Європейського континенту... радикальна зміна в існуючих відносинах між капіталом і працею така ж відчутна і така ж неминуча, як в Англії... Пан Уейд, віце-президент Сполучених Штатів Північної Америки, оголосив на публічних зборах: після скасування рабства на порядок денний стає радикальна зміна відносин капіталу і відносин земельної власності». (Див. також примітку 14 до цього розділу.)

19.17. Див. «Передмову Енгельса до першого англійського видання «Капіталу» (Capital, 887 — ME, 23, 36). Цей уривок наводиться більш повно у примітці 9 до розділу 17.

19.18. Див. лист Маркса до Гайндмана від 8 грудня 1880 p.— (MЕ, 34, 339), див. книжку Н. Н. Hyndman. The Record of an Adventurous Life (1911), p. 283. Див. також L. Laurat, op. cit., 239. Можна навести цитований уривок повніше: «На Ваші слова про те, що Ви не поділяєте поглядів моєї партії по відношенню до Англії, я можу тільки заперечити, що ця партія вважає англійську революцію не необхідною, але — згідно з історичними прецедентами — можливою. Якби неминуча еволюція перейшла в революцію, то в цьому були б винними не тільки правлячі класи, а й робітничий клас». (Зверніть увагу на двозначність цієї позиції.)

19.19. Г. Паркес у книжці «Marxism — A Post Mortem», p. 101 (див. також pp. 106 і далі) висловлює такий самий погляд. Він наполягає на тому, що марксистська «віра в те, що капіталізм не можна реформувати, не зруйнувавши його», є одним із характерних догматів марксистської теорії нагромадження. «Прийміть будь-яку іншу теорію,— пише він,— і стане можливим трансформувати капіталізм шляхом поступових реформ».

19.20. Див. закінчення «Маніфесту Комуністичної партії» (Н. о. М., 59 = GA, Series 1, vol. VI, 557 — ME, 4, 441): «Пролетарям нічого втрачати... крім своїх кайданів. А здобудуть вони весь світ».

19.21. Див. «Маніфест Комуністичної партії» (Н. о. М., 45 = GA, Series І, vol. VI, 545 — ME, 4, 429-430). Фрагмент цитується більш повно в тексті, якого стосується примітка 35 до цього розділу. Останню цитату в абзаці взято з «Маніфесту Комуністичної партії» (Н. о. М., 35 = GA, Series І, vol. VI, 536 — ME, 4, 419-420). Див. також примітку 35 до цього розділу.

19.22. Однак соціальні реформи рідко проводяться під тиском тих, хто бідує. Великою мірою на громадську думку можуть впливати релігійні рухи — я включаю сюди й утилітаристський рух — і видатні особистості (такі, як Діккенс). А Генрі Форд відкрив, на подив усіх марксистів і багатьох «капіталістів», що підвищення заробітної платні може давати користь роботодавцю.

19.23. Див. примітки 18 і 21 до розділу 18.

19.24. Див. Н. о. М., 37 = GA, Series I, vol. VI, 538 — (ME, 4, 421).

19.25. Див. «Держава і революція» (Н. о. М., 756 = V.I.Lenin, State and revolution, 77 — Ленін, 33, 94). Ось цей фрагмент повністю: «Демократія має величезне значення у боротьбі робітничого класу проти капіталістів за своє визволення. Однак демократія зовсім не є межею, що її не перейдеш, а лише одним з етапів на шляху від феодалізму до капіталізму і від капіталізму до комунізму».

Ленін наполягає, що демократія означає тільки «формальну рівність» (Ленін, 33, 94). Див. також Н. о. М. 834 (= V. I. Lenin. The Proletarian Revolution and the Renegate Kautsky, L. L. L. vol. XVHI, 34 — Ленін, 37, 227), де Ленін використовує цей гегелівський доказ суто «формальної» рівності проти Каутського, який приймає «формальну рівність, що її «демократія» капіталізму проголошує»... і що є шахрайством, яке «розкриває... облудність, лицемірство капіталізму».

19.26. Див. Н. В. Parkes. Marxism — A Post Mortem, p. 219.

19.27. Такий тактичний хід узгоджується з «Маніфестом Комуністичної партії», де проголошується, що комуністи (ME, 4, 441) «всюди добиваються об'єднання і порозуміння між демократичними партіями всіх країн», та водночас, що «їх цілі можуть бути досягнені тільки насильственим поваленням всього існуючого суспільного ладу», включаючи й демократичний лад.

Та цей тактичний хід узгоджується також з програмою Комуністичного Інтернаціоналу 1928 року, адже в ній сказано (Н. о. М., 1036; курсив мій = The Programme of the Communist International.— London, Modern Books Ltd., 1932, 61): «Визначаючи тактичну лінію, кожна Комуністична партія мусить враховувати конкретну внутрішню і зовнішню ситуацію... Партія визначає гасла... з метою організації... мас у якомога ширших масштабах». Але цього не можна досягти, не використовуючи повною мірою постійну двозначність терміна революції.

19.28. Див. Н. о. М„ 59 і 1042 = GA, Scries I, vol. VI, 557 і The Programme of the Communist International, p. 65 — ME, 4, 441, а також закінчення примітки 14 до цього розділу. (Див. також примітку 37.)

19.29. Це не цитата, а парафраз. Див., приміром, фрагмент із «Передмови Енгельса до першого англійського видання «Капіталу», наведений у примітці 7 до розділу 17. Див. також L. Laurat, op. cit„ p. 240.

19.30. Перший з двох фрагментів був наведений у L. Laurat. loc. cit., щодо другого див. Н. о. М., 93 (= Karl Marx. The Class Struggle in France 1848-1850. Introduction by F. Engels. Cooperative Publishing Society of Foreign Workers in the USSR.— Moscow, 1934, 29). 1934, p. 29; курсив мій — ME, 22, 518.

19.31. Енгельс певною мірою усвідомлював, що мусив змінити тактику, оскільки «Історія показала, що і ми й усі, хто мислив, як ми, були неправі» (Н. о. М., 79 = Karl Marx. Die Klassenkampfe in Frankreich, Vorwaerts.— Berlin, 1890, 8 — ME, 22, 483). Але він усвідомлював головним чином одну помилку — що вони з Марксом переоцінили швидкість суспільного розвитку. Що розвиток відбувався, по суті, в іншому напрямку, він ніколи не визнавав, хоч і нарікав на це. Див. текст до приміток 38-39 до розділу 20, де я наводжу Енгельсове парадоксальне нарікання на те, що «робітничий клас насправді все більше й більше обуржуазнюється».

19.32. Див. примітки 4 і 6 до розділу 7.

19.33. Вони можуть бути збереженими також і з іншої причини, наприклад, через те, що влада тирана залежить від підтримки певних груп підданих. Але це не означає, що тиранія мусить бути владою класу, як сказали б марксисти. Адже навіть якщо тиран вимушений підкупати певну групу поселення, дарувати їй економічні чи інші переваги, це не значить, що його примушує до цього саме ця група або що вона може вимагати цих переваг і здобувати їх по праву. Якщо не існує інститутів, що дають змогу тій групі проводити в життя свій вплив, то тиран може позбавити переваг, якими користувалася ця група, й шукати підтримки в іншої групи.

19.34. Див. Н. о. М., 171 (= Karl Marx. Civil War in France. Introduction by F. Engels. Martin Lawrence.— London, 1933, 19 — ME, 22, 190). (Див. також H. о. M., 833 = The Proletarian Revolution, 33-34 — Ленін, 37, 214.)

19.35. Див. H. о. М., 45 (= GA, Series I, voL VI, 545 — ME, 4,429). Див. також примітку 21 до цього розділу. Пор. з наступним уривком з «Маніфесту Комуністичної партії» (Н. о. М, 37 = GA, Series I. voL VI, 538) — (ME, 4, 421): «Найближча мета комуністів... завоювання пролетаріатом політичної влади».

(1) Тактична порада, що обов'язково приведе до поразки в битві за демократію, докладно викладена Марксом у його «Зверненні Центрального комітету до Спілки комуністів» (Н. о. М., 67 = Labour Monthly, September, 1922, 143 — ME, 7, 234); див. також примітку 14 до цього розділу і примітку 44 до розділу 20. Маркс пояснює тут позицію, що її слід зайняти, коли досягнуто демократії, по відношенню до демократичної партії, з якою, згідно з «Маніфестом Комуністичної партії» (див. примітку 14 до цього розділу), комуністи повинні знаходити «об'єднання і згоду». Маркс каже: «Одним словом, з першої ж миті перемоги необхідно спрямовувати недовіру вже не проти переможеної реакційної партії, а проти своїх колишніх союзників» (тобто демократів).

Маркс вимагає, щоб «озброєння всього пролетаріату рушницями, карабінами, гарматами і бойовими припасами було проведено негайно» і щоб робітники спробували «організуватися у вигляді самостійної пролетарської гвардії, з командирами та власним генеральним штабом». Мета полягає в тому, щоб «буржуазно-демократичні уряди не лише негайно втратили підтримку робітників, а й побачили б себе із самого початку під наглядом і загрозою влади, за якою стоїть уся маса робітників».

Зрозуміло, що така політика обов'язково зруйнує демократію. Вона обов'язково підбурить уряд проти тих робітників, котрі не готові твердо додержуватися закону, а намагаються управляти за допомогою погроз і зброї. Маркс намагається виправдати свою політику через пророцтво (Н.о. М., 68 і 67 = Labour Monthly, September, 1922, 143 — ME, 7, 234): «Щойно нові уряди до певної міри зміцняться, миттєво розпочнеться їхня боротьба проти робітників», і він провадить далі: «Але для того, щоб енергійно і грізно виступити проти цієї партії» (тобто демократів), «яка почне зраджувати їх з першої ж години перемоги, робітники повинні бути організованими й озброєними». Гадаю, що його тактика може призвести саме до того огидного наслідку, який Маркс провіщає. Вона може справдити його історичне пророцтво. Справді, якби робітники діяли в такий спосіб, то кожен демократ у Марксовому розумінні мусив би (навіть якби, і зокрема якби, він і прагнув підтримати справу пригноблених) приєднатися до тих, кого Маркс називає зрадниками робітників, і боротися проти тих, хто намагається зруйнувати демократичні інститути для захисту особистості від милості тиранів і Великих диктаторів.

Я можу додати, що наведеш уривки є відносно ранніми висловлюваннями Маркса і що більш пізні його думки були певною мірою іншими, принаймні більш невизначеними. Але це не применшує того факту, що ці ранні фрагменти мали тривалий вплив і що вони часто діяли на шкоду всій справі.

(2) У зв'язку з пунктом (б) тексту в книжці можна навести уривок з праці Леніна (Н. о. М., 828 = The Proletarian Revolution, 30 — Ленін, 37, 221-222): «Робітники чудово знають і відчувають, бачать і сприймають, що буржуазний парламент — чужий заклад, знаряддя гноблення пролетарів буржуазією, заклад ворожого класу, експлуататорської меншості». Зрозуміло, що ці слова не надихали робітників на захист парламентської демократії від зазіхань фашистів.

19.36. Див. В. І. Ленін. «Держава і революція» (Н. о. М., 744 = State and Revolution, 68 — Ленін. 33, 84): «Демократія... для багатих — ось такий демократизм капіталістичного суспільства... Маркс чудово ухопив цю суть капіталістичної демократії... сказавши: «пригнобленим раз на кілька років дозволяють вирішувати, який саме з представників пригноблюючого класу... буде придушувати їх!» Див. також примітки 1 і 2 до розділу 17.

19.37. Ленін пише в «Дитячій хворобі лівизни в комунізмі» (Н. о. М., 884 і наст., курсив мій = V. I. Lenin. Left-Wing Communism, An Infantile Disorder. L. L. L., vol. XVI, 72-73 — Ленін, 41, 69-70): «Треба всі сили, всю увагу зосередити на такому кроці... на відшукуванні переходу чи підходу до пролетарської революції. Пролетарський авангард ідейно завойований... Однак від цього ще досить далеко до перемоги... щоб справді весь клас, справді широкі маси трудящих і пригноблених капіталом дійшли до такої позиції, для цього самої пропаганди, самої агітації недостатньо. Для цього потрібен власний політичний досвід цих мас. Такий — основний закон усіх великих революцій... Треба було відчути на власній шкірі... всю неминучість диктатури крайніх реакціонерів... як єдиної альтернативи по відношенню до диктатури пролетаріату, щоб рішуче повернути до комунізму».

19.38. Як і слід було чекати, одна з двох марксистських партій намагається перекласти провину за свою невдачу на другу; одна звинувачує другу в політиці катастроф і, в свою чергу, звинувачується другою у підтримці віри робітників у можливість перемоги в боротьбі за демократію. Досить кумедно, що сам Маркс дав докладний опис, який змальовує кожну подробицю цього методу накидання звинувачення на обставини й особливо на конкурентну партію за власну невдачу. (Цей опис був спрямований, зрозуміло, проти опозиційної лівацької фракції того часу.) Маркс пише (Н. о, М., 130; курсив у заключному реченні мій — V. I. Lenin, The Teachings of Karl Marx, L. L. L,, vol. I, 55 — ME, 8, 137): «Їм нема потреби надто суворо зважувати свої власні засоби. Їм варто тільки дати сигнал — і народ з усіма своїми невичерпними засобами кинеться на гнобителів. Однак якщо виявляється, що їхні інтереси не зацікавлюють, що їх сила є безсилля, то винні тут або шкідливі софісти» (вочевидь, інша партія), «що розколюють єдиний народ на різноманітні ворожі табори... або все повалилося через якусь деталь виконання, або, нарешті, непередбачена випадковість призвела цього разу до невдачі. В будь-якому випадку демократ» (або антидемократ) «виходить із найганебнішої поразки таким самим незаплямованим, яким невинним він туди ввійшов, виходить із зміцнілим переконанням, що він мусить перемогти, що не він сам і його партія повинні облишити стару точку зору, а, навпаки, обставини мусять дорости до нього».

19.39. Я кажу «радикальне крило», оскільки цю історицистську інтерпретацію фашизму як неминучої стадії у невблаганному розвитку приймали і обстоювали ті групи, що були поза лавами комуністів. Навіть деякі з керівників віденських робітників, які виявили героїчний, але запізнілий і погано організований опір фашизму, щиро вірили в те, що фашизм був необхідним кроком в історичному розвитку на шляху до соціалізму. Хоч якою мірою вони ненавиділи фашизм, вони відчували обов'язок вважати навіть фашизм кроком уперед, що наближає народ, який страждає, до кінцевої мети.

19.40. Див. уривок, що цитувався в примітці 37 до цього розділу.

Прим. до розд. 20

20.1. Єдиний повний англійський переклад трьох томів «Капіталу» складається майже з 2500 сторінок. До них слід додати три томи, видруковані в Німеччині під назвою «Теорії додаткової вартості»; вони містять переважно історичний матеріал, що його Маркс мав намір використати в «Капіталі».

20.2. Див. протилежність між нестриманим капіталізмом та інтервенціонізмом, що її ми запровадили а розділах 16 і 17. (Див. примітки 10 до роздану 16, 22 до розділу 17 і 9 до розділу 18 та текст.)

Щодо твердження Леніна див. Н. о. М., 561 (= The Teachings of Karl Marx, 29; курсив мій — Ленін, 26, 67). Цікаво те, що ні Ленін, ні більшість марксистів, виявляється, не усвідомлювали, що суспільство змінилося з часів Маркса. Ленін говорить 1914 року про «сучасне суспільство», так наче воно сучасне і Марксу і йому. Однак «Маніфест Комуністичної партії» було надруковано 1848 року.

20.3. Щодо всіх цитату цьому абзаці див. Capital, 691 — ME, 23, 593-594.

20.4. Див. зауваження щодо цих термінів, зроблені у примітці 3 до розділу 19.

20.5. Це було б краще, оскільки пораженський настрій, що може загрожувати класовій свідомості (як сказано в тексті до примітки 7 до розділу 19), розвивався б з меншою вірогідністю.

20.6. Див. Capital, 696 і далі — ME, 23, 606.

20.7. Дві цитати взято з Capital, 698 і 706 — ME, 23, 605-606, 612. Термін, перекладений як «середнє процвітання», можна було б більш дослівно перекласти як «помірне процвітання», Я переклав «надмірне виробництво» замість «надвиробництва», оскільки Маркс розумів «надвиробництво» не в тому значенні, що виробляється більше, ніж можна продати зараз, а в тому, що виробляється така кількість, що невдовзі виникне трудність з продажем.

20.8. Як стверджує Паркес; див. примітку 19 до розділу 19.

20.9. Теорія трудової вартості, звичайно, дуже стара. Мої міркування щодо теорії вартості, слід пам'ятати, пов'язані з так званою «об'єктивною теорією вартості». Я не маю наміру критикувати «суб'єктивну теорію вартості» (яку, можливо, краще назвати теорією суб'єктивної оцінки або теорією актів вибору. Див. примітку 14 до розділу 14.) Дж. Вінер люб'язно вказав мені, що трохи не єдиний зв'язок між Марксовою теорією вартості і теорією Рікардо випливає з нерозуміння Рікардо Марксом і що Рікардо ніколи не стверджував, що — дослівно — праця має більшу творчу силу, ніж капітал.

20.10. Я майже певен, що Маркс ніколи не сумнівався в тому, що його «вартості» певною мірою відповідають ринковим цінам. Вартість одного товару, вчив він, рівна вартості іншого, якщо для їхнього виготовлення потрібна якась середня кількість робочих годин. Якщо один із двох товарів золото, то його вага може бути визначеною як ціна іншого товару, виражена в золоті. А що гроші забезпечуються (за законом) золотом, то ми, таким чином, одержуємо грошове вираження ціни товару.

Мінові пропорції товарів на ринку, вчить Маркс (див. зокрема, важливу виноску 1 до р. 153 «Капіталу» — ME, 23, 164, прим. 37), змінюватимуться у зв'язку з вартісними пропорціями, і — відповідно — ринкова ціна в грошах також змінюватиметься у зв'язку з відповідною вартістю до золота даного товару. «З перетворенням величини вартості в ціну,— трохи незграбно каже Маркс (Capital, 79; курсив мій — ME, 23, 108),— це необхідне відношення проявляється як мінове відношення даного товару до «грошового товару», що перебуває поза ним, тобто золоту). «Але в цьому міновому відношенні може виразитись як величина вартості товару, так і той плюс або мінус в порівнянні з нею, яким супроводиться відчуження товару за даних умов». Іншими словами, вони можуть коливатися. «Відповідно, можливість... відхилення ціни від величини вартості полягає вже в самій формі ціни. І це не є недоліком цієї форми,— навпаки, саме ця відмінна риса робить її адекватною формою такого способу виробництва, при якому правило може торувати собі шлях крізь безладний хаос тільки як закон середніх чисел, що сліпо діє». Мені видається зрозумілим, що «правилом», про яке каже тут Маркс, є вартість і що він вірить у те, що вартості «проявляються» (або «стверджують себе») лише як середні величини реальних ринкових цін, що, таким чином, коливаються навколо вартості.

Я наголошую на цьому тому, що часом це заперечували, Дж. Д. Коул, приміром, пише у своїй «Передмові» (Capital, XXV; курсив мій): «Маркс ...як правило, говорить так, ніби товари насправді мали тенденцію — як наслідок тимчасових ринкових флуктуацій,— до обміну згідно з їхніми «вартостями», Однак на ст. 79 (ME, 23, 108) він ясно вказує, що не має цього на думці, а в третьому томі «Капіталу» він цілковито ясно говорить про неминучу дивергенцію цін і «вартостей». Та хоча насправді Маркс не вважає флуктуації просто «тимчасовими», він стверджує, що існує тенденція обмінювати, відповідно до ринкових флуктуацій, товари за їхніми «вартостями». Адже, як ми побачили з наведеного тут фрагмента, на який посилається Коул, Маркс не говорить ні про яку дивергенцію між вартістю і ціною, а змальовує флуктуації та середні величини. Його підхід трохи інший у третьому томі «Капіталу», де (в розділі IX) замість «вартості» товару запроваджено нову категорію — «ціну виробництва»,— яка складає суму виробничих витрат і середньої додаткової вартості. Проте навіть у цьому випадку для Марксових міркувань залишається характерним те, що ця нова категорія — ціна виробництва — співвідноситься з реальною ринковою ціною лише як регулятор середніх величин. Вона не визначає безпосередньо ринкову ціну, а проявляється (так само, як і «вартість» у першому томі) як середня величина, навколо якої коливаються або флуктують реальні ціни. Це можна показати за допомогою такого фрагмента (Das Kapital, ІІІ/2, p. 396 і наст,— ME, 25, ч. 2, 396 і наст.): «Ринкові ціни піднімаються вище і падають нижче цієї регулюючої ціни виробництва, однак такі коливання взаємно знищуються... Ми знайдемо тут те панування регулюючих середніх, яке Кетле вказав для суспільних явищ». Так само Маркс каже (р. 399 — ME, 25, ч. 2, 398) про «регулюючу ціну... навколо якої коливаються... ринкові ціни». А на наступній сторінці, де він торкається впливу конкуренції, каже, що його цікавить «природна ціна.., тобто не та яка регулюється конкуренцією, а та, яка, навпаки, регулює її». (Курсив мій.) Окрім того, що «природна» ціна ясно вказує на те, що Маркс сподівається відкрити сутність, «формами вияву» якої є ринкові ціни, що коливаються (див. також примітку 23 до цього розділу), ми бачимо, що Маркс послідовно додержувався погляду, що ця сутність — чи то вартість чи ціна виробництва — проявляється як середня величина ринкових цін. Див. також Das Kapital, ПІ/І, 171 1 наст.— ME, 25, ч. І, 149 і наст.

20.11. Коул (Capital, XXIX), даючи абсолютно правильну оцінку теорії додаткової вартості Маркса, зазначав, що ця теорія була Марксовим «видатним внеском до економічної теорії». Однак Енгельс у своїй «Передмові» до другого тому «Капіталу» пояснював, що ця теорія не належала власне Марксу, що Маркс ніколи не говорив про своє авторство і навіть досліджував історію її виникнення (у праці «Теорія додаткової вартості» — див. прим. 1 до даного розділу). Щоб показати, як Маркс використовував у своїх дослідженнях теорію додаткової вартості Адама Сміта і Рікардо, Енгельс цитує рукопис Маркса, а також наводить уривки з памфлету «The Source and Remedy of the National Difficulties. A Leller 10 John Russell» (London, 1821), згадуваного у «Капіталі» (Capital, 646). аби показати, що основні ідеї цієї теорії викладені у цьому памфлеті безвідносно до Марксового розмежування праці і робочої сили (див. Das Kapital, II, XII— XV) — (ME, 24; 16).

20.12. Першу частину Маркс назвав «необхідним робочим часом», а другу — «додатковим робочим часом» (дав. Capital, 213 та наст.) — (ME, 23; 212— 213).

20.13. Див. «Передмову» Енгельса до другого тому «Капіталу» (Das Kapital, II, XXI та наст.) — (ME, 24; 20 та наст.).

20.14. Розробка Марксом теорії додаткової вартості тісно пов'язана з його критикою «формальної» свободи, «формальної» справедливості тощо. Див., зокрема, прим. 17 та 19 до розділу 17 і відповідний текст. Див. також текст до наступної примітки,

20.15. Див. Capital, 845— (ME, 23; 717). Див, також посилання, згадані у попередній примітці.

20.16. Див. текст до прим. 18 до даного розділу, а також прим. 10 до даного розділу.

20.17. Див., зокрема, розділ X третього тому «Капіталу».

20.18. Capital, 706 — (ME, 23; 606). Починаючи від слів «Отже, відносне перенаселення», цитований уривок йде безпосередньо після того уривка, який ми цитували в тексті до прим. 7 до даного розділу. (Я вилучив слово «відносне» перед словом «перенаселення» як непотрібне в даному контексті й таке, що може ввести в оману. У загальному виданні «Капіталу» (Capital, 706) допущено помилку — замість терміну «надлишкове населення» вжито «перевиробництво» Наведена цитата цікава з погляду проблеми попиту і пропозиції, а також з погляду вчення Маркса про те, що попит і пропозиція повинні мати «основу» (чи «сутність») — див. прим. 10 та 22 до даного розділу.

20.19. Слід принагідно зазначити, що вказаний феномен — зубожіння в період бурхливої індустріалізації (або «раннього» капіталізму; див. прим. 36 до даного розділу та відповідний текст) — нещодавно було пояснено за допомогою гіпотези, яка (якщо сприймати її як вірогідну) пояснює, що для вирішення цієї проблеми суттєвою може бути Марксова теорія експлуатації. Йдеться про пояснення, грунтоване на доктрині Вальтера Ойкена про дві чисті монетарні системи (золоту і кредитну) та його методі аналізу різних економічних систем, що мали місце в історії, як «суміші» чистих систем. Застосовуючи цей метод, Леонард Мікш нещодавно довів (у статті Die Geldordnung der Zukunft // Zeitschrifl fOr das Gesamte Kreditwesen, 1949), що кредитна система приводить до вимушених вкладів, коли споживач змушений зберігати вклад і утримуватися від його використання. «Проте капітал, збережений за допомогою таких вимушених вкладів,— пише Мікш,— належить не тому, хто змушений утримуватися від використання вкладу, а підприємцям».

Якщо пристати на цю гіпотезу, то аналіз Маркса (але не його «закони» і пророцтва) можна вважати значною мірою обгрунтованим. Існує лише незначна відмінність між Марксовою «додаткового вартістю», яка по праву належить робітнику, а «привласнюється» чи «експропріюється» капіталістом, і «вимушеними вкладами» Мікша, які стають власністю «підприємця», а не того споживача, який змушений ці вклади робити. Мікш сам натякає на те, що його висновки пояснюють переважну частину економічних явищ XIX століття (а також виникнення соціалізму).

Слід зазначити, що аналіз Мікша пояснює відповідні факти в термінах недосконалості системи конкуренції (в ньому йдеться про «економічну монополію виробництва грошей, що має величезну владу»), тоді як Маркс намагався пояснити відповідні факти за допомогою припущення про вільний ринок, тобто про конкуренцію. (До того ж «споживача», звичайно, не можна повністю ототожнювати з «промисловим робітником»,) Однак при будь-яких поясненнях факти, описані Мікшем як «суспільно нестерпні», лишаються фактами, а те, що Маркс ними обурювався, так само як і те, що він намагався їх пояснити, робить йому честь.

20.20. Див. прим. 10 до даного розділу, зокрема фрагмент, у якому йдеться про «природну» ціну (а також прим. 18 та відповідний текст). Цікаво, що у третьому томі «Капіталу», недалеко від уривка, процитованого в прим. 10 до даного розділу, і в аналогічному контексті Маркс робить таке методологічне зауваження; «Коли б форма прояву і суть речей безпосередньо збігалися, то всяка наука була б зайва». (Das Kapital, ІІІ/2, 352; курсив мій) — (ME, 25, ч. 2; 352). Звичайно, це чистий есенціалізм. Те, що такий есенціалізм межує з метафізикою, показано в прим. 24 до даного розділу.

Зрозуміло, що коли Маркс, надто у першому томі «Капіталу», постійно повторює про форму ціни, то він має на увазі «форму вияву», а суттю при цьому виступає «вартість». (Див. також прим. 6 до розділу 17 та відповідний текст.)

20.21. Див. Capital, p. 43 та наст.: «Товарний фетишизм і його таємниця» — (ME, 23; 79 та наст.).

20.22. Див. Capital, 567 (див. також 328) — (ME, 23; 492), де Маркс робить такий висновок: «...подвоєння продуктивної сили праці при тому самому поділі робочого дня залишить ціну робочої сили і додаткову вартість без зміни. Тільки тепер кожна з них виражатиметься в подвійній кількості, але відповідно здешевлених, споживних вартостей» (тобто товарів). «Таким чином, при зростанні продуктивної сили праці ціна робочої сили могла б падати безперервно поряд із безперервним же зростанням маси життєвих засобів робітника».

20.23. Якщо продуктивність зростає в середньому в загальному масштабі, то, отже, зростає продуктивність золотодобувних компаній, а це означає, що золото, як і будь-який товар, стає дешевшим, якщо оцінювати його в кількості робочого часу, необхідного для його добування. Відтак — все, що стосується інших товарів, стосується і золота. І коли Маркс каже (див. попередню примітку), що реальний заробіток робітника збільшується, то, згідно з його теорією, все це стосується і заробітку робітника в золоті, тобто в грошах. (Ось чому Марксів аналіз (Capital, 567 — ME, 23; 492), з якого я цитував лише висновок — див. попередню примітку,— має погрішність там, де йдеться про «ціни», адже «ціни» — це «вартості» виражені в золоті, які можуть лишатися постійними, якщо продуктивність зростатиме однаково в усіх галузях виробництва, включаючи і виробництво золота.)

20.24. Досить дивною рисою теорії вартості Маркса (як такої, що, згідно з Дж. Вінером, відрізняється від теорії англійської класичної школи) є те, що вона розглядає людську працю як щось докорінно відмінне від інших природних процесів, наприклад від діяльності тварин. Відтак стає зрозуміло, що ця теорія заснована виключно на етичній концепції, себто доктрині про те, що людські переживання і людська форма життєдіяльності принципово відрізняються від інших природних процесів. Її можна назвати доктриною святості людської праці. Я не заперечую, що ця теорія правильна у моральному розумінні, тобто що ми маємо діяти якраз у відповідності з нею. Однак я вважаю, що економічний аналіз не повинен базуватися на моральній, метафізичній чи релігійній доктрині, неусвідомлено сповідуваній автором цього аналізу. Маркс, котрий сам (як стане зрозуміло з розділу 22) не вірив у моральність людини або притамовував у собі таку віру, спирався на етичний базис у несподіваному для нього самого місці — у своїй абстрактній теорії вартості. Ця риса Марксової теорії, звичайно ж, тісно пов'язана з його есенціалізмом, адже людську працю він вважав суттю всіх соціальних та економічних відносин.

20.25. Стосовно інтервенціонізму — див. прим. 10 до розділу 16, прим. 22 до розділу 17 та прим. 9 до розділу 18. (Див. також прим. 2 до даногоо розділу.)

20.26. Про парадокс свободи в його відношенні до економічної свободи — див. прим. 20 до розділу 17, де вказано подальші посилання.

Проблема вільного ринку, згадана в даному розділі лише у зв'язку з ринком праці, є надто важливою. Узагальнивши сказане в тексті, можна зрозуміти, що ідея вільного ринку — це ідея парадоксальна. Якщо в ринок не втручається держава, то в його діяльність можуть втрутитися напівполітичні організації, такі як монополії, трести, спілки тощо, перетворюючи свободу ринку на чисту фікцію. Окрім того, надто важливо усвідомити, що без добре захищеного вільного ринку вся економічна система псрестає служити своїй єдиній раціональній меті — задоволенню вимог споживача. Якщо у споживача немає вибору, якщо він змушений брати те, що пропонує виробник, якщо не споживач, а виробник — байдуже приватний чи державний або маркетинговий — є господарем ринку, то може виникнути ситуація, у якій споживач служить для виробника — єдино — поставником грошей і перевізником мотлоху, замість того, щоб виробник задовольняв бажання і потреби споживача.

Перед нами постає важлива проблема соціальної інженерії: ринок необхідно контролювати, але так, щоб цей контроль не позбавляв споживача свободи вибору, а виробника — потреби конкурувати в інтересах споживача. Економічне «планування», яке не планує економічної свободи у цьому розумінні, ставить економічну систему на небезпечну грань тоталітаризму. (Днв. F. A.Hayek. Freedom and Economic System // Public Policy Pamphlets. 1939/40.)

20.27. Див. прим. 2 до даного розділу та відповідний текст.

20.28. Це розмежування між машинним обладнанням, яке сприяє розширенню виробництва, і машинним обладнанням, що сприяє переважно інтенсифікації виробництва, введене в текст даного розділу головним чином для того, щоб прояснити мої аргументи на користь теорії Маркса. Окрім цього, я сподіваюсь, що це покращить і аргументи Маркса.

Принагідно, я хочу навести найвагоміші уривки з творів Маркса, в яких ідеться про економічний цикл (trade cycle — t-c) та його зв'язок із безробіттям (unemployment — у): «Маніфест Комуністичної партії» (Н. о. М., 29 та наст.) — (ME, 4; 420 та наст.) — t-c; Capital, 120— (ME, 23; 140) — грошова криза — загальна депресія; Capital, 624 — (ME, 23; 540-541 та наст.) — і-с та обіг грошей: Capital. 694 — (ME, 23; 596 та наст.) u; Capital, 698 — (ME, 23; 598-599) — t-c; Capital, 699 — (ME, 23; 600 та наст.) — залежність t-c від u, автоматизм циклу; Capital, 703-705 — (ME, 23; 610— 611) — взаємозалежність t-c та u; Capital, 706 та наст.— (ME, 23; 612 та наст.) — u. Див. також третій том «Капіталу», зокрема розділ XV, підрозділ «Надлишок капіталу при надлишку населення» — Н. о. М., 516-528 — (ME, 25, ч. 1; 257-266) — t-c та и, а також розділи XXV— XXXII (ME, 25, ч. 1; 409-470 та ч. 2; 3-60) — t-c і обіг грошей. Зокрема див. Das Kapital, ІІІ/2, 22 та наст. (ME, 25, ч. 2; 23 та наст.). Див. також уривок із другого тому «Капіталу» (Das Kapital, II, 406 — ME, 24; 429), одне з речень якого цитоване в прим. 17 до розділу 17.

20.29. Див.; Minutes of Evidence, taken before the Secret Committee of the House of Lords appointed to inquire into the causes of Distress, 1857. Ця праця цитована в «Капіталі» (Das Kapital, ІІІ/І, 398 та наст.— ME, 25, ч. 1; 413 та наст.).

20.30. Див., наприклад, дві статті К. Симкіна про бюджетну реформу (Budgetary Reform // The Australian Economic Record, 1941, 1942); див. також прим. 3 до розділу 9. Статті Симкіна присвячені антициклічній політиці і містять короткий опис відповідних заходів, проведених у Швеції.

20.31. Див. Н. Parkes. Marxism — A Post Mortem, зокрема, p. 220, примітку 6.

20.32. Цю цитату почерпнуто з Das Kapital, ІІІ/2, 354 та наст.

20.33. На теорію, яку я маю на увазі (Дж. Вінер поінформував мене, що такої чи дуже схожої теорії дотримувався Джеймс Мілль) часто посилався Маркс. Він виступав проти неї, однак при цьому його позиція лишалася не зовсім зрозумілою. Цю позицію можна коротко схарактеризувати як доктрину, за якою весь капітал зводиться, зрештою, до заробітної платні, адже «нерухомий» (або, як називав його Маркс, «постійний») був вироблений і сплачений у вигляді заробітної платні. Інакше, за Марксом; постійного капіталу не існує, натомість існує лише змінний капітал.

Ця доктрина ясно і просто викладена Паркесом (op. cit., 97): «Будь-який капітал є змінним капіталом. Це стане зрозумілим, якщо розглянути певну гіпотетичну галузь виробництва, в якій контролюються всі процеси виробництва від ферми чи рудні й до кінцевого продукту і ніяка техніка чи сировина не купуються поза цією галуззю. Повна вартість виробництва в цьому разі дорівнюватиме загальній сумі заробітної платні». А що економічну систему в цілому можна розглядати як таку гіпотетичну галузь виробництва, в якій техніка (постійний капітал) завжди оплачується через заробітну платню (змінний капітал), то загальна сума всього постійного капіталу має бути частиною загальної суми змінного капіталу.

Не думаю, що ці аргументи, в які я сам колись вірив, можуть послабити марксистські позиції. (Очевидно, це єдиний важливий пункт, в якому я не можу погодитися з блискучою критикою марксизму Паркесом.) Причина тут у тому, що якщо гіпотетична галузь виробництва вирішить збільшити кількість своєї техніки чи обладнання, а не лише замінити старе чи провести його необхідне вдосконалення, то цей процес виглядатиме типово марксистським процесом нагромадження капіталу шляхом інвестування прибутків. Для того, щоб визначити рівень успішливості такого капіталовкладення, нам слід визначити чи зросте в наступні роки прибуток пропорційно сумі капіталовкладень. Деякі з цих нових прибутків можна знову інвестувати у виробництво. Тоді, протягом року, коли таке інвестування було зроблене (або коли прибуток накопичувався шляхом перетворення його в постійний капітал), ці капіталовкладення оплачуватимуться у формі змінного капіталу. Однак після того, як ці капіталовкладення зроблені, їх можна вважати частиною постійного капіталу, бо передбачається, що капіталовкладення здійснюються пропорційно до розмірів нового прибутку. Якщо такої пропорції не дотримуватися, можна втратити норму прибутку. Це означатиме, що капіталовкладення зроблені невдало. Отож, норма прибутку є мірилом успішливості капіталовкладень, мірилом продуктивності нового внесеного постійного капіталу, який стає постійним саме в Марксовому розумінні й впливає на норму прибутку.

20.34. Диві розділ XIII третього тому «Капіталу» в Н. о. М.. 499 — (ME, 25, ч. 1;222): «Таким чином., абсолютна маса вироблюваного... прибутку маже зростати і зростати прогресивно, незважаючи на прогресивне падіння норми прибутку. Це не тільки можливо. На основі капіталістичного виробництва так повинно бути, якщо залишити осторонь минущі коливання».

20.35. Цитати, наведені в цьому абзаці, почерпнуті з «Капіталу» — Capital, 708 та наст.; курсив мій — (ME, 23; 608-612).

20.36. Щодо висновку Паркеса — див. Marxism — A Post Mortem, p. 102.

Слід зазначити, що марксистська теорія про залежність революції від прогресуючого зубожіння робітничого класу до певної міри підкріплювалася минулого століття вибухами революцій в тих країнах, в яких злиденність дійсно зростала. Проте всупереч пророцтву Маркса, ці країни були не країнами розвинутого капіталізму, а радше аграрними або такими, в яких капіталізм перебував на низькому рівні розвитку. На користь свого твердження Паркес наводить перелік таких країн (див. op. cit., 48). Виявляється, що революційні тенденції слабшають разом із розвитком індустріалізації. Відтак, російську революцію не можна вважати передчасною (а передові країни — перезрілими для революції), а радше її можна вважати результатом зубожіння, характерного для нерозвинутого капіталізму, і злиденності селянства, яке посилювалося війною і загрозою поразки у цій війні. Див. також прим. 19 до даного розділу.

20.37. Див. Н.о.М., 507 — (ME, 25, ч. 1; 243).

У примітці до цього уривка (Das Kapital, ІІІ/І, 219 — ME, 25, ч. І; 243, прим. 36) Маркс зазначає, що Адам Сміт правий, коли заперечує Рікардо. Уривок із праці Сміта, на який, очевидно, посилається Маркс, цитується далі в цьому абзаці тексту. Цитату почерпнуто з Wealth of Nations (vol. II, p. 95, Everyman edition).

Маркс цитує уривок з Рікардо (Works, ed; MacCultoch. p. 73, = Ricardo, Everyman ed. p. 78). Проте існує більш характерний уривок, в якому Рікардо стверджує, що описаний Смітом економічний механізм «не може... впливати на норму прибутку» (Principles. 232).

20.38. Про Енгельса — див. Н. о. М„ 708 ( = цитований у праці В. 1. Леніна «Імперіалізм як вища стадія капіталізму» — ПЗТ, 27; 374).

20.39. Щодо цієї зміни позиції — див. прим. 31 до розділу 19 та відповідний текст.

20.40. Див. V. I. Lenin. Imperialism: The Highest Stage of Capitalism, 1917 (H. о. M., 708 = Imperialism, p. 97) — (Ленін, ПЗТ, 27; 405-406).

20.41. Це може служити виправданням, хоча і не дуже задовільним, для деяких найгнітючіших зауважень Маркса, цитованих Паркесом у його праці Marxism — A Post Mortem, p. 213 та наст., прим. 3. Ці зауваження справляють ще більш гнітюче враження і змушують сумніватися в тому, чи справді Маркс та Енгельс були поборниками свободи, якими їх дехто уявляє, і чи не перебували вони під значнішим впливом гегелівської безвідповідальності і гегелівського націоналізму, ніж можна було б чекати, виходячи з їх загального вчення.

20.42. Див. Н. о. М. 295 (= GA, Special Volume, 290-291); «Все більше і більше перетворюючи величезну більшість населення на пролетарів, капіталістичний спосіб виробництва створює силу, яка... змушена здійснити цей переворот». Цей уривок почерпнуто з «Маніфесту Комуністичної партії» (Н. о. М., 35 = GA, Series I, vol. VI, 536). Наступну цитату почерпнуто з: Н. о. М., 156 та наст. (= Der Buergerkrieg in Frankreich, 84) — (ME, 17; 329).

20.43. Цей вражаючий своєю наївністю уривок почерпнутий з Н. о. М., 147 та наст. (= Der Buergerkrieg in Frankreich, p. 75 та наст.) — (ME, 17; 318).

20.44. Стосовно такої політики — див. «Звернення Центрального комітету до Союзу комуністів» (Address to the Communist League), цитоване в прим. 14 та 35-37 до розділу 19. (Див. також, наприклад, прим. 26 та наст. до того ж розділу.) Див. наступний фрагмент із «Звернення Центрального комітету до Союзу комуністів» (Н. о. М., 70 та наст.; курсив мій = Labour Monthly, Sept., 1922, p. 145-146) — (ME, 7; 235): «Так, наприклад, якщо дрібні буржуа пропонують викупити залізниці і фабрики, робітники повинні вимагати, щоб ці залізниці і фабрики, як власність реакціонерів, були просто конфісковані державою без усякої винагороди. Якщо демократи пропонують пропорційний податок, робітники повинні вимагати прогресивного; якщо демократи самі пропонують помірно-прогресивний податок, робітники повинні наполягати на податку, ставки якого зростають так швидко, що крупний капітал повинен при цьому загинути; якщо демократи вимагають регулювання державних боргів, робітники повинні вимагати оголошення державного банкрутства. Відповідно, вимоги робітників всюди повинні поєднуватися з поступками і заходами демократів». Такою виглядає тактика комуністів, про яких Маркс казав: «Їх бойовим гаслом повинне бути: Безперервна революція!»

Прим. до розд. 21

21.1. Див. прим. 22 до розділу 17 та прим. 9 до розділу 18 і відповідний текст.

21.2. Енгельс писав у «Анти-Дюрінгу», що Фур'є давно відкрив «порочне коло» капіталістичного способу виробництва. Див. Н. о. М., 287 — (ME, 20; 269).

21.3. Н. о. М., .527 = Das Kapital, III/І, 242 — (ME, 25, ч. I; 255-256).

21.4. Див., наприклад, працю Паркеса Marxism — A Post Mortem, pp. 102 та наст.

21.5. Це якраз те питання, яке я хотів би залишити відкритим.

21.6. На цьому пункті наголошував мій колега проф. К. Симкін.

21.7. Див. текст до прим. 11 до розділу 14 та закінчення прим. 17 до розділу 17.

21.8. Див. «Передмову» до праці Г. Фішера «Історія Європи» (History of Europe, Preface). 1935, vol. 1, p. VII. Більш повно цей уривок процитовано в прим. 27 до розділу 25.

Прим. до розд. 22

22.1. Про боротьбу К'єркегора проти «офіційного християнства» — див., наприклад, його працю «Книга судді» (Book of the Judge. German ed., by H.

Gottsched, 1905).

22.2. Див. J. Townsend. A Dissertation on the Poor Laws, by a Wellwisher of Mankind, 1817). Цей твір цитовано в «Капіталі» — Capital, 715 — (ME, 23; 613).

У «Капіталі» (Capital, 711, прим. 1) — (ME, 23; 610, прим. 87) Маркс цитує «галантного і дотепного абата Галіані» як такого, котрий дотримувався подібних поглядів: «Бог зробив так, що люди, які виконують найбільш корисні роботи, народжуються в найбільшому числі» (F. Galiani, Delia Moneta, 1803, p. 78),

Той факт, що навіть у країнах Заходу християнство ще не зовсім звільнилося від настроїв на підтримку повернення до закритого суспільства пригнічення і реакції, видно, наприклад, із чудового полемічного твору Г. Уеллса спрямованого проти упереджених і профашистських поглядів на громадянську війну в Іспанії релігійного діяча У. Інга (Н. G. Weils. The Common Sense of War and Peace, 1940, pp. 38-40). Мої посилання на книгу Уеллса не означають, що я приєднуюся до його поглядів — критичних чи конструктивних — на федерацію і, зокрема, до його ідеї, висунутої на р. 56 та наст. щодо всесвітніх комісій, яким надані широкі повноваження. Мені здасться, що в цій ідеї прихована значна небезпека фашизму. З іншого боку, існує інша небезпека, протилежна згаданій,— небезпека прокомуністичної церкви. Див. прим. 12 до розділу 9.

22.3. Kierkegaard, op. сіt., p. 172.

22.4. Проте К'еркегор сказав про Лютера щось таке, що, можливо, справедливо і стосовно Маркса: «Реформістська ідея Лютера... породжує... иайвишуканішу форму... язичництва» (ор. сіt., 147).

22.5. Н. о. М., 231 = Ludwig Feuerbach, 56 — (ME, 3; 4). Див. також прим. 11 та 14 до розділу 13.

22.6. Див. прим. 14 до розділу 13 та відповідний текст.

22.7. Див. мою працю The Poverty of Historicism, section 19.

22.8. H. о. M., 247 та наст. = GA., Special Volume, 97 — (ME. 20; 90).

22.9. H. o. M_, 248 та 279 = GA, Special Volume, 97 та 277 — (ME, 20; 90 та 263). Останній уривок скорочено.

22.10. L. Laurat. Marxism and Democracy, 1940, p. 16; курсив мій.

22.11. Див. The Churches Servey Their Task, 1937, p. 130; A. Loewe. The Universities in Transformation, 1940, p. 1. Із заключними зауваженнями до цього розділу пop. погляди, висловлені Паркесом у заключних словах його праці по критиці марксизму (Н. Parkes. Marxism — A Post Mortem, 1940, p. 208).

Прим. до розд. 23

23.1. Стосовно Мангейма — див., зокрема, його працю «Ідеологія і утопія» (цитовану тут за німецьким виданням 1929 року; Ideology and Utopia, 1929). Терміни «соціальне середовище» і «тотальна ідеологія» належать Мангейму; терміни «соціологізм» та «історизм» згадуються у попередньому розділі. Ідея «соціального середовища» належить Платону.

Критику праці Мангейма «Людина і суспільство в епоху реконструкції» (Man and Society in an Age of Reconstruction, 1941), в якій поєднано історицистські тенденції з романтичним і навіть містичним холізмом, див. у моїй праці «Убогість історицизму» (The Poverty of Historicism // Economics, 1944).

23.2. Див. мою інтерпретацію у статті «Що таке діалектика?» (What is Dialectic? // Mind, New Series, vol. 49, 1940, зокрема p. 414, передрукованій пізніше в книжці «Припущення і спростування» (Conjecture and Refutations, 1963, зокрема p. 325).

23.3. Це термін Мангейма (див. Ideology and Utopia, 1929, p. 35). Стосовно «інтелекту, що вільно ширяє» — див. op. cit., p. 123, де цей термін приписано Альфреду Веберу. Щодо інтелігенції, яка втратила зв'язок з традиціями,— див. op. cit., pp. 121-134 і зокрема р. 122.

23.4. Про цю теорію чи, радше, практику — див. прим. 51 та 52 до розділу 11.

23.5. Див. What Із Dialectic?, р, 417, а також — Conjectures and Refutations, p. 327. Див. також прим. 33 до розділу 12.

23.6. Аналогія між методом психоаналізу і методом Вітгенштайна згадана в праці Вісдома (Other Minds // Mind, vol. 49, p. 370, прим.): «Сумніви типу: «Я ніколи не зможу дізнатися, що насправді відчуває інша людина» можуть мати більше одного джерела. Ця супердетермінованість скептичних симптомів ускладнює їх лікування. Лікування — схоже на лікування психоаналізом (якщо скористатися аналогією Вітгенштайна), де лікування — це діагноз, а діагноз — це опис, дуже повний опис симптомів». І так далі. (Слід зауважити, що користуючись словом «знаю» у буденному його значенні, ми, звичайно, ніколи не дізнаємося, що відчуває інша людина. Ми можемо лише висувати гіпотези на цю тему і саме так вирішувати так звану проблему. Можливо, що висловлений мною сумнів і є помилкою, однак ще більшою помилкою є намагання усунути сумнів за допомогою семіотико-аналітичного лікування.)

23.7. Здається, психоаналітики стверджують те саме і щодо представників індивідуальної психології, і в цьому розумінні вони, можливо, праві. Див.: S.Ferud. History of the Psycho-Analytic Movement, 1916, p. 42, де Фронд зазначає, що Адлер висловив йому таке зауваження (воно добре узгоджується з індивідуально-психологічною схемою Адлера, згідно з якою відчуття власної неповноцінності має переважне значеная у структурі психіки): «Ти гадаєш, що дня мене все моє життя перебувати в твоїй тіні — це така велика радість?» Це наштовхує на думку, що Адлер не зміг успішно застосувати свою теорію до себе самого, принаймні у даному випадку. Однак те саме, як здається, є справедливим і стосовно Фройда: ніхто із засновників психоаналізу не був сам підданий психоаналізу. Проте вони ніколи і не прийняли б такого вибачення від когось іншого. І це дійсно так.

23.8. Стосовно наступного аналізу наукової об'єктивності — див. мою статтю «Логіка наукового відкриття» (The Logic of Scientific Discovery, p. 44 та наст.).

23.9. Хотілося б вибачитися перед кантіанцями за те. що їх згадано тут укупі з гегельянцями.

23.10. Див. прим. 23 до розділу 8 та прим. 39 (другий абзац) до розділу 11.

23.11. Див. прим. 34 та наст, до розділу II.

23.12. Див. К. Mannheim. Ideology and Utopia, German ed., p. 167.

23.13. Перша з наведених тут цитат почерпнута з праці Мангейма (op. cit., 167). (Для спрощення в перекладі цієї цитати я використав термін «свідомість» (conscious) замість «рефлексія» (reflexive).) Щодо другої цитати — див. op. cit., p. 166.

23.14. Н.о.М., 255 = GA, Special Volume, 117-118 — (ME, 20; 109): «Гегель правильно представив співвідношення свободи і необхідності. Для нього свобода є пізнанням необхідності». Власне гегелівське формулювання його улюбленої ідеї таке (див. Hegel Selections, 213 = Werke, 1832-1887, VI, 310): «Ось чому істина необхідності полягає в свободі»; 361 WW, XI, 46): «...Християнський принцип самосвідомості — це свобода»; 362 (= WW, XI, 47): «Сутнісна природа свободи, яка включає в себе абсолютну необхідність, полягає в усвідомленні себе самої (адже за своєю природою вона є самосвідомістю), а відтак — реалізації свого існування» тощо.

Прим. до розд. 24

24.1. У даному випадку я вживаю термін «раціоналізм» на противагу не «емпіризму», а «ірраціоналізму». У своєму творі «Логічна структура світу» Карнап зазначає (R. Carnap. Der Logisehe Aufbau der Welt. B.Schlaschtensee, 1926, p. 260): «Слово «раціоналізм» у сучасному розумінні часто означає... протилежність ірраціоналізму».

Використовуючи термін «раціоналізм» саме так, я цим самим не стверджую, що інакше використання цього терміна, а саме — на противагу емпіризму — важить менше. Навпаки, я переконаний, що ця опозиція характеризує одну з найцікавіших проблем філософії. У даному разі, однак, я не збираюся заторкати цю проблему. Як на мене, для позначення протилежності емпіризму краще використовувати інший термін — скажімо, «інтелектуалізм» чи «інтелектуальний інтуїціонізм» замість «раціоналізму» в картезіанському розумінні. Слід зазначити принагідно, що я не визначаю терміни «розум» і «раціоналізм». Я використовую їх як позначки чи ярлики і слідкую за тим, аби від використання цих слів нічого не залежало. Див. розділ 11, зокрема прим. 50. (Стосовно посилання на Канта — див. прим. 56 до розділу 12 та відповідний текст.)

24.2. * Якраз це я і намагався зробити у своїй статті «Про раціональну теорію традиції» (Towards a Rational Theory of Tradition // The Rationalist Annual, 1949, pp. 36 та наст.), а згодом у книжці Conjectures and Refutations, p. 120 та наст. *

24.3. Див. Платон. «Тімей», 51 е (див. також перехресні посилання в прим. 33 до розділу 11).

24.4. Див. розділ 10, зокрема прим. 38-41 та відповідний текст.

У Піфагора, Геракліта, Парменіда і Платона містичні і раціоналістичні елементи перемішані. Зокрема, Платон, незважаючи на те значення, яке він надавав «розуму», залучив до своєї філософії могутню домішку ірраціоналізму, що вона майже витіснила раціоналізм, успадкований ним від Сократа. Це дало змогу неоплатонікам спиратися у своєму містицизмі на Платона, а пізніший містицизм почерпнув свої ідеї саме з цих джерел.

Можливо, що це випадковість, однак і її не слід лишати поза увагою: культурна межа між Західною Європою і районами Центральної Європи, які приблизно збігаються з територіями, що не перебували під правлінням Римської імперії Августа, а отже, не могли користуємся римським добробутом, тобто римською цивілізацією,— ця межа зберігається ще й досі. Ці «варварські» райони надто схильні до містицизму, хоча його винайшли і не на цих територіях. Бернард Клервоський здобув найбільшої популярності у Німеччині, де пізніше процвітав Екхард разом зі свого школою, а також Бьоме.

Набагато пізніше Спіноза, котрий намагався поєднати картезіанський інтелектуалізм з містичними тенденціями, іще раз відкрив теорію містичної інтелектуальної інтуїції, яка, незважаючи на жорсткий опір Канта, призвела до посткантіанського зростання «ідеалізму», до Фіхте, Шеллінга та Гегеля. Практично весь сучасний ірраціоналізм навертає до цих останніх, як про це коротко зазначалося в розділі 12. (Див. також прим, 6, 19-32, 58 до даного розділу, прим, 32-33 до розділу 11, а також перехресні посилання на містицизм, наведені у цих розділах.)

24.5. Про «механічну діяльність» — див. прим. 21 та 22 до даного розділу.

24.6. Я пишу «відкинути припущення» для того, щоб позначити такі погляди: 1) припущення буде хибним; 2) воно буде ненауковим (або неприйнятним), хоча випадково може виявитися й істинним; 3) припущення буде «нісенітним» або «таким, що позбавлене значення» у тому розумінні цих понять, яке використовується, наприклад, у «Трактаті» Вітгенштайна (див. прим. 51 до розділу 12 та прим. 8(2) до даного розділу).

У зв'язку з розмежуванням «критичного» і «некритичного» раціоналізму слід зазначити, що вчення Дунса Скота, так само як і Канта, можна інтерпретувати як близьке до «критичного раціоналзму». (Я маю на увазі їх вчення про «примат волі», яке може бути витлумачене як примат ірраціонального вирішення.)

24.7. У цій, а також у наступній примітці я висловлю кілька зауважень про парадокси, зокрема, про парадокс брехуна. Однак перед тим варто було б зазначити, що так звані «логічні» або «семантичні» парадокси більше не є простими іграшками логіків. Вони стали важливими не лише для розвитку математики, а й для інших інтелектуальних сфер. Існує певний зв'язок між цими парадоксами і такими проблемами, як парадокс свободи, який, як стало зрозуміло (див. прим. 20 до розділу 17 та прим. 4, 6 до розділу 7), має велике значення у політичній філософії. У пункті 4 даної примітки буде стисло показано, що різні парадокси суверенітету (див. прим. 6 до розділу 7 та відповідний текст) надто подібні до парадоксу брехуна. Я не наводитиму ніяких коментарів щодо сучасних методів вирішення цих парадоксів (або радше — щодо методів конструювання мов, позбавлених таких парадоксів), адже це виходить далеко за межі нашого дослідження.

(1) Парадокс брехуна можна сформулювати по-різному. Наведу один із способів такого формулювання: припустімо, що хтось якогось дня говорить таке: «Все, що я сказав сьогодні,— брехня» або точніше: «Всі висловлювання, що їх я зробив сьогодні,— брехливі» і після цього решту дня він більше нічого не говорить. І якщо тепер ми запитаємо себе, чи істинне те, що сказав цей чоловік, то виявимо: якщо припустити, що все сказане ним — істинне, то, беручи до уваги те, що він сказав, мусимо визнати, що сказане ним є брехнею. Якщо ж виходити із того, що сказане ним було брехнею, то, беручи до уваги те, що він сказав, мусимо зробити висновок, що все сказане ним — істинне.

(2) Парадокси інколи називають «протиріччями». Однак це — очевидна помилка. Звичайне протиріччя (або самосуперечливе висловлювання) є просто логічно хибним висловлюванням, як-от: «Платон був учора щасливий і він не був учора щасливий». Якщо ми визнаємо таке висловлювання хибним, то не матимемо ніяких подальших ускладнень. Однак щодо парадокса ми не можемо визнати його ні істинним, ні хибним без подальших ускладнень.

(3) Існують, однак, висловлювання, близькі до парадоксів, які насправді є лише самосуперечностями. Для прикладу візьмемо висловлювання: «Всі висловлювання — хибні». Якщо ми визнаємо це твердження істинним, то, беручи до уваги те, про що в ньому йдеться, ми дійдемо висновку, що воно хибне. Однак, якщо припустити, що воно хибне, то ми не матимемо ніяких ускладнень, адже таке припущення приведе нас лише до того висновку, що не всі висловлювання є хибними або, інакше — що існують певні висловлювання (принаймні одне висловлювання), яке є істинним. А такий результат є для нас цілком безпечним, адже з нього не випливає, що наше початкове висловлювання є істинним. (З нього не випливає, що ми насправді можемо сконструювати мову вільну від парадоксів, в якій «Всі висловлювання хибні» або «Всі висловлюваная істинні».)

Незважаючи на той факт, що дане висловлювання, а саме: «Всі висловлювання є хибними» насправді парадоксом не є, його можна назвати дещо інакше — «однією з форм парадоксу брехуна», адже між ними існує певна подібність. І дійсно, давньогрецьке формулювання цього парадоксу (крітянин Епіменід сказав: «Всі крітяни завжди брешуть») є насправді не парадоксом, а радше «формою парадоксу брехуна», тобто радше протиріччям, ніж парадоксом. (Див. також наступну примітку та прим. 54 до даного розділу і відповідний текст.)

(4) А тепер варто було б кількома словами означити подібність парадоксу брехуна і різноманітних парадоксів суверенітету, скажімо принципу, згідно з яким правити повинні кращі з кращих, наймудріші або ті, що складають більшість. (Див. прим. 6 до розділу 7 та відповідний текст.)

Е. Ленгфорд описав різноманітні способи побудови парадоксу брехуна, серед яких є і такий: розглянемо два твердження, висловлені двома різними людьми — А та В:

А: «Те, що каже В,— істинне».

В: «Те, що каже А,— хибне».

Застосовуючи описаний вище метод, ми легко переконаємося, що кожне з цих тверджень — парадоксальне. А тепер розглянемо такі два твердження, перше з яких є принципом, згідно з яким правити мають наймудріші:

(A) Принцип стверджує: «Те, що кажуть наймудріші в (В), має стати законом».

(B) Наймудріші стверджують: «Те, що стверджується принципом (А), не повинно стати законом».

24.8. (1) Те, що принцип усунення всіх передбачень є «формою парадоксу брехуна» у тому розумінні, як його викладено в прим. 7 (3) до даного розділу, а відтак, є принципом самосуперечливим, добре видно, якщо описати його так: нехай філософ починає із сприйняття на віру принципу — «Всі принципи, що їх сприймають без доказів, є неприйнятними». Зрозуміло, що визнавши цей принцип істинним, ми маємо зробити висновок, що він — неприйнятний. (Протилежне припущення не спричинить жодних ускладнень.) Зауваження щодо «захисту досконалості» звертає на звичайну критику цього принципу, висунутого, скажімо, Гуссерлем. Дж. Лейрд (Recent Philosophy. 1936, p. 121) писав щодо цього принципу, що він є «визначального рисою філософії Гуссерля. Успіх цієї філософії можна було б поставити під сумнів, адже передбачення можуть закрастися і до цієї філософії». Я цілком погоджуюся з цими словами, однак застереження викликає таке висловлювання Лейрда: «Усунення всіх передбачень може бути надійним захистом досконалості, недосяжної у недосконалому світі». (Див. також прим. 5 до розділу 25.)

(2) Можна розглянути ще декілька «принципів», які, згідно з прим. 7(3) до даного розділу, є «формою парадоксу брехуна», а отже, є самосуперечливими.

(а) 3 погляду соціальної філософії надто цікавим є такий «принцип соціологізму» (та аналогічний до нього «принцип історизму»): «Будь-яке твердження не е абсолютно істинним, а всі твердження є неминуче відносними, залежними від соціального (або історичного) середовища їх автора». Зрозуміло, що згадані міркування (прим. 7(3) до даного розділу) ми можемо застосовувати тут практично без змін, адже якщо ми зробимо висновок, що вказаний принцип істинний, із цього випливає, що він не є істинним, а лише «відносним, залежним від соціального чи історичного середовища його автора». Див. також прим. 53 до даного розділу та відповідний текст.

(б) Аналогічні приклади можна зустріти і в «Трактаті» Вітгенштайна. Одне з вітгенштайнівських тверджень передбачає (більш повно воно цитоване в прим. 46 до розділу 11): «Сукупністю всіх істинних тверджень є... сукупність всіх природничих наук». А що це твердження не належить до природничих наук (радше, не належить до метанауки, себто теорії, що займається дослідженням науки), то з цього випливає, що воно стверджує власну неістинність, а отже, є суперечливим.

Окрім того, зрозуміло також, що це твердження порушує власний принцип Вітгенштайна, проголошений у його «Трактаті» (Tractate Logico-Philosophicus, p. 57): «Жодне твердження не може стверджувати бодай що-небудь про себе самого...»

* Втім, навіть цей останній принцип, який я позначу літерою «W», виявляється однією з форм парадоксу брехуна і стверджує власну неістинність. (Ось чому, всупереч думці Вітгенштайна, він навряд чи може бути еквівалентом, скороченням або замінником «теорії типів», тобто теорії Рассела, створеної для усунення парадоксів, яку він відкрив, розділивши всі вирази, що мають форму тверджень, на три класи: істинні твердження, хибні твердження та вирази, позбавлені значення або псевдотвсрдження.) Відтак, переформулюймо принцип Вітгенштайна W:

(W+) Кожен вираз (зокрема той, що має форму твердження), який має посилання на самого себе — своє власне ім'я або індивідну змінну, значеннями якої є елементи класу, до якого він сам належить,— такий вираз не є твердженням, а є безглуздим виразом або псевдотвердженням.

Тепер припустімо, що W+ є істинним. Зважаючи на той факт, що цей принцип є певним виразом і що він має посилання на увесь клас виразів, ми приходимо до висновку про те, що W+ не може бути твердженням, а отже, a fortiori не є істинним.

Отож, припущення про те, що принцип W+ істинний — неприйнятне. Цей принцип не може бути істинним. Проте це ще не означає, що даний принцип повинен бути хибним, адже обидва припущення — про те, що він хибний і про те, що це безглуздий (або нісенітний) вираз — не приводять нас до будь-яких ускладнень.

Очевидно Вітгенштайн міг би сказати, що розумів це сам, коли писав (op. cit., p. 189:, див. прим. 51 (1) до розділу 11): «Мої твердження можна пояснити так: той, хто зрозумів мене, насамкінець усвідомлює їх безглуздість...» У будь-якому разі ми можемо припустити, що він був схильний характеризувати W+ радше як безглуздий, ніж як хибний. Натомість я переконаний, що цей принцип є не безглуздим, а просто хибним. Точніше: я переконаний, що в кожній формалізованій мові (в такій, скажімо, де можуть бути сформульовані нерозв'язані твердження Геделя), яка має засоби для того, аби говорити про свої власні вирази і в якій маємо назви класів виразів, такі як «твердження» та «нетвердження», формалізація тверджень, що подібно до W+ стверджують свою власну безглуздість, є самосуперечливою, а не безглуздою і не парадоксальною. Така формалізація буде твердженням, яке має значення, принаймні тому, що має у собі твердження про те, що кожен вираз певного типу не є твердженням (тобто правильно збудованою формулою). Таке твердження буде істинним або хибним, але не безглуздим, адже бути (чи не бути) правильно збудованими твердженнями — властиво виразам. Наприклад, висловлювання: «Всі вирази є безглуздими» буде самосуперечлнвим, а не парадоксальним. Таким самим буде і вираз «Вираз «х» є безглуздим», якщо ми підставимо заміть «х» назву або ім'я цього виразу. Модифікуючи ідею Дж. Фіндлея, можна сказати:

Вираз, одержаний за допомогою заміни змінної у виразі: «Вираз, одержаний за допомогою заміни змінної «х» у даному виразі на ім'я цього виразу, не є твердженням» на ім'я цього виразу, не є твердженням.

Те, що ми зараз написали, є самосуперечлнвим твердженням. (Якщо написати двічі «є хибним твердженням» замість «не є твердженням», то ми одержимо парадокс брехуна. Якщо ми напишемо «є твердженням, яке неможливо довести», то ми одержимо твердження Геделя у редакції Дж. Фіндлея.)

Підіб'ємо деякі підсумки. Всупереч першому враженню, ми зрозуміли, що теорія, яка передбачає власну безглуздість, насправді є не безглуздою, а хибною, бо предикат «безглуздий» на відміну від предиката «хибний» не призводить до виникнення парадоксів. Ось чому теорія Вітгенштайна є не безглуздою, а саме хибною (чи точніше, самосуперечливою).

(3) Деякі позитивісти стверджували, що потрійний поділ усіх мовних виразів на класи — (І) істинні твердження; (II) хибні твердження; (III) безглузді вирази (або, радше, вирази, які не є правильно збудованими твердженнями) — є більш-менш «природним», таким, що забезпечує елімінацію парадоксів та метафізичних систем з причин їхньої безглуздості. Викладені нижче міркування доводять, що дана трихотомія — недостатня.

Скажімо, підпорядкований генералові головний офіцер контррозвідки має три коробки, позначені як: «(І) «коробка для генерала»; (II) «коробка для ворога» (доступна для ворожих шпигунів); (III) «непотрібні папери». І цей офіцер має таку інструкцію: всю інформацію, яка надходить до 12 години, розподіляти по цих трьох коробках, залежно від того, чи виявляється вона (1) істинною, (II) хибною або (III) безглуздою.

Протягом певного часу цей офіцер одержує інформацію, яку легко розподіляти (серед іншого, в ній є істинні твердження теорії натуральних чисел тощо, а також деякі твердження логіки, такі як L: «Із великої кількості істинних тверджень не можна вивести ніякого хибного твердження»)/ Останнє донесення М, яке прибуло за якусь хвилину до 12 години, трохи збентежило офіцера, бо в ньому зазначалося: «Із численних тверджень, що вже покладені або ще будуть покладені до коробки з написом «коробка для генерала», не можна вивести твердження "0=1"». Спершу головний офіцер контррозвідки подумає: а чи не покласти це донесення М у коробку (II). Однак усвідомивши, що кладучи М до коробки (II), він тим самим надасть ворогові істинну інформацію, офіцер вирішить покласти М до (І).

Однак такий рішенець виявиться величезною помилкою. Спеціалісти в галузі символічної логіки (експерти логістики?) зі штабу генерала, займаючись формалізацією (та «арифметизацією») змісту генеральської коробки, побачать, що в ній є безліч тверджень, що стверджують власну несуперсчливість. А це, згідно з другою теоремою Геделя про розв'язність, має приводити до виникнення суперечності, в результаті чого твердження «0=1» виявляється таким, що його можна виводити із численних тверджень, які надходять генералові і про які наперед відомо, що вони — істинні.

Для подолання цієї перешкоди необхідно визнати той факт, що вказаний вище трихотомічний поділ — необгрунтований принаймні для звичайних мов. З теорії Тарського зрозуміло, що навіть будь-яка кількість коробок, не зможе допомогти подолати цю перешкоду.

Отож, ми зрозуміли, що «безглуздість» у розумінні «відсутність приналежності до правильно збудованих формул», безперечно, є індикатором «безглуздої розмови», себто розмови, у якій «слова, що не мають будь-якого значення, претендують на глибину і серйозність». Розуміння того, що метафізика має саме такий характер, є основною тезою позитивістів. *

24.9. * Як виявилося, існували певні ускладнення, пов'язані з так званою «теорією індукції», які підштовхнули Уайтхеда до нехтування аргументів, уміщених у книжці «Процес і реальність» (А. N. Whitehead. Process and Reality, I960). Див. також прим. 35-37 до даного розділу. *

24.10. Це моральне рішення, а не просто «справа смаку», адже воно не є справою приватною, а впливає на інших людей та їхнє життя. (Щодо протиставлення проблеми естетичного смаку і проблем моралі — див. текст до прим. 6 до розділу 5 та розділ 9, зокрема текст до прим. 10-11.) Рішення, яке ми мусимо прийняти, є надто важливим з огляду на те, що «навчений», котрий уже прийняв рішення, діє як інтелектуальний опікун по відношенню до тих, хто ще не прийняв такого рішення.

24.11. Я вважаю, що найбільша сила християнства — у зверненні переважно не до абстрактних спекуляцій, а до уяви, почерез конкретне змалювання людських страждань.

24.12. Кант, великий поборник рівноправності, аналізуючи моральні рішення, підкреслював позитивний бік людської нерівності. У різноманітності та індивідуальності людських характерів і думок він вбачав одну з головних умов як морального, так і матеріального прогресу.

24.13. Натяк на книжку О. Гакслі «Відважний новий світ» (A. Huxley. Brave New World).

24.14. Стосовно різниці між фактами та рішеннями або вимогами — див. текст до прим. 5 та наст., що міститься в розділі 4. Про «мову політичних вимог» (або пропозицій) у розумінні Л. Дж. Рассела — див. текст до прим. 41-43, розділ 6 та прим. 5 (3) до розділу 5.

Я схильний до думки про те, що теорія природженої інтелектуальної рівності всіх людей — хибна. Однак, якщо такі люди як Нільс Бор стверджують, що на формування індивідуальних розбіжностей має вплив виключно оточення, а також оскільки не існує експериментальних даних для вирішення цього питання, ця теорія є «ймовірно хибною» — це мабуть усе, що можна сказати.

24.15. Див., наприклад, уривок із «Політика» Платона, процитований в прим. 12 до розділу 9. Див. також уривок із «Держави», 409 е-410 а. Після слів (409 b та с) про «суддю... доброго тому, що у нього добра душа», Платон продовжує (409 е та наст.): «Чи збираєшся ти узаконити лікарів і суддів... які опікуються тими громадянами, чий фізичний та духовний стан — добрий і здоровий? Тих, хто має негаразди з фізичним здоров'ям, вони просто залишать помирати. А тих, хто від природи має недобру і невигойну душу — уб'ють».— «Так, адже саме так буде краще для обох — для тих. хто страждає цими недугами, і для держави».

24.16. Див. прим. 58 до розділу 8 та прим. 28 до розділу 10.

24.17. Прикладом тут може слугувати Г. Уеллс, котрий дав чудову назву першому розділу своєї книжки «Здоровий глузд війни і миру» — «Дорослим людям не потрібні вожді» (The Common Sense of War and Peace, 1940, ch. 1: Grown Men Do Not Need Leaders). (Див. також прим. 2 до розділу 22.)

24.18. Щодо проблеми терпимості і парадокса терпимості — див. прим. 4 до розділу 7.

24.19. «Світ» — не раціональний, але завдання науки полягає в тому, щоб раціоналізувати його. «Суспільство» — не раціональне, але завдання соціального інженера полягає в тому, щоб раціоналізувати його. (Це, звичайно, не означає ні того, що він має «спрямовувати» це суспільство, ні того, що бажано мати централізоване або колективне «планування».) Природна мова — не раціональна, але наше завдання полягає в тому, щоб раціоналізувати її або принаймні зберегти її стандарти зрозумілості. Таку позицію можна схарактеризувати як «прагматичний раціоналізм». Цей прагматичний раціоналізм ставиться до некритичного раціоналізму та ірраціоналізму так само, як до них ставиться критичний раціоналізм. Некритичний раціоналізм може стверджувати, що світ — раціональний, а завдання науки полягає лише в тому, щоб відкрити цю раціональність, тоді як ірраціоналіст може наполягати на тому, що світ, будучи у своїй основі ірраціональним, має досліджуватися за допомогою почуттів і пристрастей (або за допомогою нашої інтелектуальної інтуїції), а не за допомогою наукових методів. На відміну від них, прагматичний раціоналізм може, визнаючи те, що світ — не раціональний, вимагати, аби ми підпорювали або підпорядковували його розумові, так як це тільки можливо. Те, що я називаю «прагматичним раціоналізмом», можна схарактеризувати словами Карнапа (Der Logische Aufbau, etc., 1928, p. VI) як «підхід, який у всьому намагається домогтися ясності, однак визнає, що зв'язок між явищами життя ніколи не стане зрозумілим для нас уповні, ніколи не стане цілковито раціональним».

24.20. Щодо проблеми про стандарти зрозумілості нашої мови — див. попередню примітку, а також прим. 30 до розділу 12.

24.21. Індустріалізація і поділ праці були піддані критиці, наприклад, Тойнбі (див. A. Study of History. vol. I, pp. 1 та наст.). Тойнбі скаржиться (р. 4), що «„інтелектуальні робітники" західного світу змушені служити престижеві індустріальної системи.» А коли вони намагалися «опрацювати» ці матеріали у своїх «ремісницьких» чи «напівремісницьких» статтях, то часто зверталися до поділу праці...» В іншому місці (с. 2) Тойнбі зазначає щодо наукової періодики по фізиці: «Ці видання є індустріальною системою «у книжковій формі», з її поділом праці та максимальним безперервним випуском статей, механічно зроблених на неопрацьованому матеріалі». (Курсив мій.) Так само як і гегельянець Дільтей, Тойнбі підкреслює (с. 3, прим. 2), що духовні науки мають принаймні триматися осторонь цих методів. (Він цитує слова Дільтея, який писав: «Реальні категорії... ніколи не бувають у науках про дух такими самими, як і в науках про природу».)

Інтерпретація Тойнбі поділу праці у науці видається такою ж помилковою, як і спроба Дільтея намацати прірву між методами природничих і соціальних наук, Те, що Тойнбі називає «поділом праці», можна схарактеризувати радше як співробітництво та взаємний критицизм. Див. текст до прим. 8 та наст. до розділу 23, а також коментар Макмаррі щодо співробітництва в науці, наведений у даному розділі,— текст до прим. 26. (Стосовно антираціоналізму Тойнбі — див. також прим. 61 до розділу 11.)

24.22. Див. Adolf Кеller. Church and State on the European Continent, Beckly, Social Service Lecture, 1936. Я щиро вдячний п-ові Л. Веббу за те, що він звернув мою увагу на цей цікавий уривок.

24.23. Щодо морального футуризму як різновиду морального позитивізму — див. розділ 22 (зокрема, текст до прим. 9 та наст.).

Слід звернути увагу на той факт, що всупереч сучасній моді (див. прим. 51 та наст. до розділу 11), я намагався серйозно поставитися до зауважень Келлера і розглянути їхню істинність, замість того, щоб відкинути їх як безглузді, як цього вимагає позитивістська мода.

24.24. Див. прим. 70 до розділу 10 та відповідний текст, а також прим. 61 до розділу 11.

24.25. Див. Євангеліє від св. Матвія: «Стережіться фальшивих пророків, що приходять до вас в одежі овечій, а всередині — хижі вовки. По їхніх плодах ви пізнаєте їх». (Матв., 7, 15-16).

24.26. Ці два уривки взяті з J. Macmurray. The Clue to History, 1938, pp. 86 та 192. (Про те, в чому я не згоден з Макмаррі,— див, текст до прим. 16 у розділі 25.)

24.27. Див. книжку: L. S. Stebbing. Philosophy and the Physicists, а також моє коротеньке зауваження щодо гегельянства Джинса у статті «What is Dialectic?» (Mind, 1940, 49, p. 420), пізніше передрукованій в «Conjectures and Refutations», p. 330.

24.28. Див., наприклад, прим. 8-12 до розділу 7 та відповідний текст.

24.29. Див. розділ 10, зокрема закінчення цього розділу, себто прим. 59-70 та відповідний текст (див. іще посилання на Мак-Таггарта в прим. 59 до розділу 10). Див. також примітки до «Вступу», прим. 33 до розділу 11 та прим. 36 до розділу 12, прим. 4, 6 та 58 до даного розділу. Окрім того, див. твердження Вітгенштайна (цитоване в прим. 32 до даного розділу) про те, що споглядання чи відчуття світу як обмеженого цілого є містичним відчуттям.

Книжка Олдоса Гакслі «Сірий кардинал» (A. Huxley. Grey Eminence), про яку багато говорилося і яка присвячена містицизмові та його ролі у політиці, цікава передовсім тим, що її автор абсолютно не усвідомлює того, що викладена ним історія про містика і політика отця Жозефа цілковито спростовує основну тезу самої книжки. А теза ця полягає в тому, буцімто навчання містиці — це єдина з відомих форм навчання, яка здатна захистити людей, дати їм моральне та релігійне підґрунтя, якого так потребують люди, котрі мають змогу впливати на політику. Проте викладена автором історія отця Жозефа показує, як, незважаючи на своє містичне навчання, отець Жозеф впадає у гріх — звичайнісінький гріх можновладців — і виявляється нездатним йому опиратися; абсолютна влада повністю його розбещує. Таким чином, єдине історичне свідоцтво, доскіпливо обговорюване автором, спростовує його ж тезу, що, однак, не бентежить самого автора.

24.30. F. Kafka. The Great Wall of China, English transl. by Е. Muir, 1933, p. 236.

24.31. Див. також прим. 19 до даного розділу.

24.32. L. Wittgenstein. Tractatus Logico-Philosophicus, p. 187: «Містичне полягає не в тому, як світ є, а в тому, що вік є.— Споглядання світу sub specie aeterni [з погляду вічності] — це споглядання його як обмеженого цілого.— Відчуття світу як обмеженого цілого є відчуттям містичним». Відтак зрозуміло, що містицизм Вітгенштайна — містицизм типово холістський.— Про це свідчать також інші уривки з його праці (lос. cit.), скажімо, такий: «Щось невимовне справді існує. Воно виявляє себе. Воно — це містичне». Див, критику цих поглядів Карнапом (R. Carnар. Logical Syntax of Language, 1937, p. 314 та наст.). Див. також прим. 25 до розділу 25 та відповідний текст. Див. також прим. 29 до даного розділу і наведені в ньому перехресні посилання.

24.33. Див. розділ 10, зокрема прим. 40, 41. Племінну та езотеричну тенденцію такого типу можна проілюструвати цитатою з Г. Блюхера (див. A. Kolnai. The War against the West, p. 74; курсив мій): «Християнство є підкреслено аристократичним переконанням, вільним від моралі і нездатним до навчання. Християни пізнають один одного по зовнішньому вигляду. В людському суспільстві вони утворюють групу, яка ніколи не страждала від взаємного нерозуміння і яку не розуміє ніхто, крім членів самої групи. Вони складають таємну спілку. Окрім того, та любов, якою оперують у християнстві, осяювала колись і поганські храми. Така любов не має нічого спільного з винаходом іудеїв — так званою любов'ю до людей або любов'ю до ближнього». Інший приклад можна почерпнути з Е. фон Саломона, а саме — з його книжки «The Outlaws» (цитованої також у прим. 90 до розділу 12; цитату, що наведена нижче, почерпнуто зі с. 240; курсив мій): «Ми миттєво пізнали один одного, хоча прийшли із різних кінців рейху, підхоплені вітром битв і небезпеки».

24.34. Це зауваження не слід сприймати в історицистському розумінні. Я не збираюся робити пророцтва з приводу тієї ролі, яку цей конфлікт відіграватиме у майбутньому. Скажу тільки, що ми здатні засвоїти лише таке: існує проблема співвідношення науки і релігії чи не існує — у будь-якому разі це не є суттєвим моментом порівняно з проблемою релігій зла, таких як тоталітаризм і расизм, з якими ми спіткаємося у своєму житті,

24.35. Я маю на увазі Principia Mathematica by Whitehead and Russell (У Process and Reality Уайтхед зазначав, що передмова в обох виданнях цієї книжки належить Расселу (р. 10, прим. 1).

24.36. Див. посилання на Гегеля (а також багатьох інших філософів, таких як Платон та Арістотель) у книжці: А. N. Whitehead. Process and Reality, p. 14.

24.37. A. N. Whitehead, op. cit., p. 18 та наст.

24.38. Див. Кант, додаток до «Пролегоменів» (Works, ed., by Cassier, vol, IV, 132 та наст.) Стосовно перекладу терміну «драна ковдра» — див. англійське видання кантівських «Пролегоменів» (ed. by P. Carus, 1902 та 1912, p. IV).

24.39. Див. A. N. Whitehead. Process and Reality, p. 20 та наст.

Стосовно позиції «прийми або облиш», яка описана в наступному абзаці,— див. прим. 53 до розділу 11,

24.40. Див. А. N. Whitehead, op. cit., 429. Дві інші антитези такі: «Сказати, що світ іманентний Богові — так само справедливо, як і сказати, що Бог іманентний ситові... Сказати, що Бог творить світ — так само справедливо, як і сказати, що світ творить Бога». Це надто нагадує німецького містика Шеффлера (Агелуса Силезіуса), котрий писав: «Я такий великий, як Бог. Бог — такий же маленький, як і я. Я не можу без нього, так само, як і він не може без мене».

Щодо мого зауваження в цьому абзаці тексту про те, що я не зрозумів думки автора — слід зазначити, що я написав це з великою нехіттю. Критика типу «я не зрозумів» перетворює будь-яку дискусію на різновид дешевого і небезпечного спорту. Я написав ці слова лише тому, що (незважаючи на всі мої зусилля) я дійсно не зрозумів думки Уайтхеда.

24.41. Див. лист Канта до Мендельсона 8 квітня 1766 року (Works, ed., by Cassier, vol. IX, 56 та наст.).

24.42. Див. A. Toynbee. A Study of History, vol, VI, 536 та наст.

24.43. Тойнбі зазначає (op. cit., 537) щодо «традиційно ортодоксальної свідомості», що з погляду такої свідомості «наше дослідження буде ударом по уявленнях про історичність євангельських оповідей про Ісуса Христа». Він стверджує (op. cit., 538), що Бог виявляє себе як у поезії, так і в істині. Згідно з його теорією «Бог виявляє себе у фольклорі».

24.44. Продовжуючи застосовувати методи Тойнбі до нього самого, можна запитати, а чи не є його книжка «Study of History», яка за задумом мала складатися з тринадцяти томів, тим самим, що він називав tour de force — «історичним дослідженням тилу багатотомних серій, опублікованих Кембриджським університетом», створення яких він блискуче порівнює (vol. І, р. 4) з «чудовими тунелями, мостами, греблями, лайнерами, крейсерами і. хмарочосами». Можна також запитати, а чи не є tour de force Тойнбі, зокрема створення того, що він називає «машиною часу», втечею в минуле? (Див., зокрема, медієвізм Тойнбі, про який ішлося в прим. 61 до розділу 11. Див. далі прим. 54 до даного розділу.)

24.45. Досі я ознайомився лише з шістьома томами. Ейнштейн — один із небагатьох, згаданих у цьому творі.

24.46. А. Toynbee, op. cit., vol. II, p. 178.

24.47. A. Toynbee, op. cit, vol. V, p. 581 та наст.: курсив мій.

У зв'язку із згаданою в тексті незгодою Тойнбі з теорією Маркса, зокрема з «Маніфестом Комуністичної партії», слід зазначити, що у своїй праці він пише: «Більшовики або представники більшості в Російській соціал-демократичиій партії перейменували себе в Російську Комуністичну партію (на честь Паризької комуни 1871 року) в березні 1918 року...» Аналогічне зауваження див. у цьому томі праці Тойнбі — прим. 1, р. 582.

Проте це не так. Зміну назви запропонував Ленін на партійній конференції у квітні 1917 року. Див. Н. о. М., р. 783, а також р. 787. Така зміна була пов'язана із тим, що «Маркс та Енгельс називали себе комуністами», а також із тим, що в основу своєї стратегії більшовики поклали «Маніфест Комуністичної партії».

24.48. Див. працю Енгельса «Розвиток соціалізму від утопії до науки» (див. прим. 9 до розділу 13). Стосовно двох історичних джерел комунізму Маркса (архаїзм Платона та, можливо, Піфагора, а також «Діянь святих апостолів», на які вплинув цей архаїзм) — див., зокрема, прим. 29 до розділу 5, а також прим. 30 до розділу 4, прим. 30-36 до розділу 6, прим. 3 та 8 до розділу 13 та відповідний текст.

24.49. A. Toynbee, op. cit., vol. V, p. 587.

24.50. Див. розділ 22, зокрема текст, до якого належать прим. 1-4, а також закінчення цього розділу.

24.51. Цей уривок не є винятком. Тойнбі часто висловлює свою повагу до «вердикту історії». З його теорією узгоджується також і те «положення християнства... що Бог виявляє себе в історії». Цю «неопротестантську доктрину» (як її називає К. Барт) ми обговорюватимемо в наступному розділі. (Див., зокрема, прим. 12 до даного розділу.)

Щодо тлумачення Маркса, викладеного Тойнбі,— слід зазначити, що на формування його підходу марксизм таки вплинув. Тойнбі пише (ор. cit., vol. 1, p. 41, прим. 3): «Не одна з думок Маркса стала популярною серед людей, які відкидали марксистські догми». Ця заява пов'язана, зокрема, з використанням терміну «пролетаріат». Однак вона має відношення не лише до використання термінів.

24.52. A. Toynbee, op. cit., vol. IІІ, p. 476. Наведений уривок навертає до vol. 1, part 1, A The Relativity of Historical Thought. (Проблему «відносності» історичної думки ми обговорюватимемо в наступному розділі.) Чудовий зразок ранньої критики історичного релятивізму (та історицизму) — див. Я. Sidgwick. Philosophy — Its Scope and Relations, 1902, Lecture IX, pp. 187 та наст.

24.53. Якщо будь-яка думка як така є «неминуче відносною», пов'язаною зі своїм історичним середовищем і в цьому розумінні не є «абсолютно істинною» (тобто є неістинною), то це стосується і самого цього твердження. Але відтак не може бути істинним, а отже, і «неминучим» також і «закон людської природи». Див. також прим. 8 (2, а) до даного розділу.

24.54. Щодо мого твердження про те, що Тойнбі здійснює втечу в минуле — див. прим. 44 до даного розділу та прим. 61 до розділу 11 (про медієвізм Тойнбі), Сам Тойнбі продемонстрував чудові зразки критики архаїзму, і я цілком погоджуюся з його застереженнями стосовно націоналістичних спроб відродити давні мови, зокрема в Палестині. Проте критика Тойнбі індустріалізму (див. прим. 21 до даного розділу) виглядає не менш архаїчною.— Щодо втечі в майбутнє, то я не маю ніяких інших свідоцтв, крім відомої профетичної назви дванадцятої частини праці Тойнбі — «Перспективи західної цивілізації» (The Prospects of the Western Civilisation).

24.55. «Трагічний світовий успіх фундатора ісламу» згадується Тойнбі (op. cit., ІІІ, р. 4-72). Про Ігнатія Лойолу — див. vol. III, 270, 466 та наст.

24.56. A. Toynbee, op. cit., vol. V, 590.— Наступну цитату взято з того самого тому, р. 588.

24.57. A. Toynbee, op. cit., vol. VI, 13.

24.58. Див. A. Toynbee, op. сіt., vol. VI, 12 та наст. (Тойнбі посилається на працю Бергсона «Два джерела моралі й релігії» (Я. Bergson. Two Sources of Morality and Religion).

У цьому контексті цікавою є така історицистська цитата із праці Тойнбі (vol. V, 585; курсив мій); «Християни вірять а дослідження історії впевнено доводить їхню правоту — що братерство людей недосяжне за допомогою будь-якого іншого шляху, окрім вступу до числа мешканців Civitas Dei, який перевершує людський світ, а за царя має самого Бога. Як дослідження історії може довести вірогідність цього? Чи не надто велика відповідальність — стверджувати, що таке можна довести?»

Стосовно «Двох джерел моралі й релігії» Бергсона, я цілком згоден із тим, що у будь-якій творчій думці існує ірраціональний або інтуїтивний момент. Втім, такий елемент можна віднайти і в раціональній науковій думці. Раціональна думка не виключає інтуїтивного, просто в даному разі (на відміну від інтуїції в дикому, первісному стані) вона більше підпорядкована контролю та перевіркам. Стосовно проблеми створення відкритого суспільства, я визнаю, що такі люди як Сократ надихалися інтуїцією. Але погоджуючись із цим фактом, я переконаний, що саме раціональністю фундатори відкритого суспільства відрізняються від тих, хто намагався перешкодити розвиткові цього суспільства і хто (подібно до Платона) надихався інтуїцією, але такою інтуїцією, яка не контролюється розумом (у тому значенні, в якому термін «розум» використано в даному розділі), Див. також прим. до «Вступу».

24.59. Див. прим. 4 до розділу 18.

Прим. до розд. 25

25.1. Так звані конвенціоналісти (А.Пуанкаре, П.Дюем, а пізніше — А.Еддінгтон); див. прим. 17 до розділу 5.

25.2. Див. мою працю «The Logic of Scientific Discovery».

25.3. «Теорія черпаючої свідомості» згадується в розділі 23. (Про «теорію науки як прожектора» — див. також мою працю «Towards a Rational Theory of Tradition», згодом опубліковану в «Conjectures and Refutations», зокрема pp. 127 та наст.). «Теорія науки як прожектора» містить, очевидно, саме ті елементи кантіанства, які є сприйнятими. Можна сказати, що Кантова помилка полягала в тому, що він вважав начебто прожектор не можна удосконалити і не бачив, що деякі прожектори (теорії) не висвітлюють фактів, добре висвітлених іншими прожекторами. Втім, ми справді відмовляємося від застосування певних прожекторів і домагаємося прогресу в науці,

25.4. Див, прим. 23 до розділу 8.

25.5. Щодо спроби позбутися будь-яких припущень див. мою критику (Гуссерля) в прим. 8 (1) до розділу 24 та відповідний текст. Наївну ідею про те, що можна позбутися припущень (або поглядів), неодноразово піддавав критиці Г. Гомперц (див. Н. Gomperz. Weltanschauungslehre, 1, 1905, pp. 33 та 35; можливо, мій переклад — дещо довільний). Критика Гомперца спрямована проти радикальних емпіристів. (А не проти Гуссерля.) «Філософське або наукове ставлення до фактів — це завжди розумова установка,— пише Гомперц,— а не насолоджування фактами подібно до корови, не споглядання фактів подібно до художника або замилування ними подібно до мрійника. Отож, слід виходити із того, що філософ не задовольняється фактами, такими як вони є, а розмірковує про них... Тепер, мабуть, зрозуміло, що за філософським радикалізмом, який претендує... на те, щоб повернутися безпосередньо до фактів чи об'єктивних даних, завжди приховане некритичне сприйняття традиційних теорій, адже деякі думки про факти мають спадати на розум навіть цим радикалам. А що радикали не помічають їх аж до того, що стверджують начебто вони просто приймають факти, то ми змушені припустити, що їхні думки — ...некритичні». (Див. також зауваження того самого автора щодо проблеми інтерпретації — Interpretation // Erkenntnis, vol, 7, p. 225 та наст.)

25.6. Див. історичні коментарі Шопенгауера (А. Schopenhauer. Parerga etc., vol. ІІ, ch. XIX, § 238; Works, second German edition, vol. VI, p. 480).

25.7. (1) Наскільки мені відомо, теорія причинності, яку я хочу коротко представити, вперше була викладена у моїй книжці «Logic der Forschung» (1935), згодом перекладеній англійською мовою під назвою «The Logic оf Scientific Discovery» (1959). Див. pp. 59 та наст. цього перекладу. В англійському перекладі було опущено дужки німецького оригіналу, а цифри та чотири короткі уривки в дужках були додані для того, аби зробити фрагмент зрозумілішим, а почасти, і для того, аби врахувати концепцію, яку я сам ще не засвоїв 1935 року, а саме— концепцію, яку А. Тарськнй назвав «семантикою» (див., наприклад, A. Tarski. Grundlegung der wissenschaftlichen Semantic // Actes du Congres International Philosophique, vol. III.— Paris, 1937, p. 1 — і R. Carnap. Introduction to Semantics, 1942). Завдяки тому, що Тарський розвинув основи семантики, у мене немає більше ніяких застережень (як це було раніше, коли я писав «Logic der Forscliung») проти того, щоб вільно використовувати поняття «причина» та «наслідок». Користуючись концепцією істини Тарського, ці поняття можна ввести за допомогою такого семантичного визначання: подія А є причиною події В, а подія В є наслідком події А лише в тому випадку, якщо існує така мова, в якій можна сформулювати три вирази — u, а та b, такі, щоб u — це був істинний універсальний закон, а описував би А, b описував би B і b було б логічним наслідком від u та а. (Термін «подія» чи «факт» можна визначити за допомогою семантичної версії мого визначення терміну «подія» з книжки «The Logic of Scientific Discovery», p. 88 та наст., скажімо, так: подія Е — це загальний десигнатор класу взаємовизначних сингулярних тверджень.)

(2) Варто додати кілька зауважень історичного характеру щодо проблеми причин та наслідків. Концепція причинності Арістотеля (а саме — концепція формальної, матеріальної та діючої причин, остання з яких у даному разі нам не потрібна, навіть тоді, коли мої зауваження справедливі і для неї) є типово есенціалістською. Проблема полягає в тому, аби пояснити зміни чи рух, і Арістотель намагається розв'язати її, звернувшись до прихованої сутності або структури речей. Такий есенціалізм існує і в поглядах на рух Бекона, Декарта, Локка і навіть Ньютона. Однак теорія Декарта дозволила поглянути на проблему по-новому. Декарт вбачав сутність речей в їх просторовій протяжності або геометричній формі, а відтак робив висновок про те, що єдиний спосіб, за допомогою якого тіла можуть діяти одне на одне, полягає у відштовхуванні: одне тіло, що рухається, з необхідністю виштовхує інше з його місця, тому що обидва вони мають протяжність, а отже, не можуть займати одне і те саме місце. Отож, наслідок іде за причиною через необхідність і всі дійсно причинні пояснення (фізичних подій) мають бути в термінах відштовхування. Таку позицію поділяв і Ньютон, який погоджувався щодо своєї теорії гравітації з тим, що в ній використано ідею тяжіння, а не відштовхування і що, мабуть, жодна людина, яка хоча б щось знає про філософію, не вважатиме цю теорію задовільним поясненням. Проте ця концепція все ще зберігає свій вплив у фізиці і проявляється у вигляді нелюбові до будь-якого типу «дії на відстані».— Берклі був першим із тих, хто піддав критиці пояснення причинності за допомогою прихованих сутностей речей, незалежно від того, чи вводяться вони для «пояснення» ньютонівського тяжіння, чи використовуються для побудови декартівської теорії відштовхування. Берклі вимагав, аби наука описувала, а не пояснювала сутнісні або необхідні зв'язки. Ця концепція, надто характерна для позитивізму, втрачає сенс, якщо погодитися з моєю теорією причинного пояснення. Тоді пояснення стає одним із типів опису, в якому застосовуються універсальні гіпотези, початкові умови та логічна дедукція. Юму (попередниками якого, у певному розумінні, були Секст Емпірик, аль Газалі та інші) належить чи не найвагоміше дослідження з теорії причинності. Він стверджував (всупереч картезіанським поглядам), що ми не можемо знати нічого про необхідний зв'язок між подією А та іншою подією В. Все, що ми можемо знати,— це те, що подія типу А (або подія, схожа на А) досі стояла перед подією В (або подією, схожою на В), тобто, що фактично ці дві події були пов'язані одна з одною. Однак оскільки ми не знаємо, чи є цей зв'язок необхідним, ми можемо лише стверджувати, що такий зв'язок існував у минулому. Моя теорія цілком погоджується з критикою Юма. Проте вона і відрізняється від концепції Юма тим, що (1) в ній сформульована універсальна гіпотеза, за якою подія типу А завжди і повсюдно стоїть перед подією типу В; (2) твердження «А є причиною В» вважається в ній істинним лише за умови, що істинною є сформульована універсальна гіпотеза. Інакше: Юм розглядав лише події А та В як такі і не знаходив слідів причинної залежності або необхідного причинного зв'язку між подіями. Натомість, ми додаємо до подій дещо третє, а саме — універсальний закон і стосовно цього закону можемо говорити як про причинну залежність, так і про необхідний причинний зв'язок між подіями. Наприклад, ми можемо дати таке визначення: подія В перебуває в причинному зв'язку (або необхідно пов'язана) з подією А лише тоді, коли А є причиною В (у розумінні нашого семантичного визначення, викладеного вище). Стосовно питання про істинність універсального закону можна сказати, що існує безліч універсальних законів, істинністю яких ми ніколи не цікавилися у повсякденному житті і, відповідно, існує безліч випадків причинного зв'язку, про які в повсякденному житті ми ніколи не замислюємося, чи є ці «причинні зв'язки необхідними». З погляду наукового методу ситуація виглядає дещо інакше. Адже ми ніколи не зможемо раціонально визначити істинність наукових законів. Все, що ми можемо вдіяти,— це суворо перевірити закони і позбавитися хибних законів (як на мене, то саме в цьому полягає основна ідея моєї праці «The Logic of Scientific Discovery»). Відповідно, всі наукові закони завжди мають гіпотетичний характер. Це просто припущення, а отже, всі твердження про окремі причинні зв'язки також завжди мають гіпотетичний характер. Ми ніколи не можемо бути певні (у науковому розумінні) того, що А є причиною В, саме тому, що ми ніколи не можемо бути впевненими в істинності даної універсальної гіпотези, як би доскіпливо її не перевіряли. Більше того, ми схильні вважати конкретну гіпотезу про те, що А є причиною В, прийнятною, якщо ми перевіримо і підтвердимо відповідну універсальну гіпотезу. (Про мою теорію «підтвердження» — див. розділ X, а також додаток IX в «The Logic of Scientific Discovery», зокрема p. 275, де обговорюються часові коефіцієнти або індекси підтвердження тверджень.)

(3) Стосовно моєї теорії історичного пояснення, яку я розвиваю у тексті даного розділу,— хотілося б доповнити її деякими критичними коментарями з приводу статті Мортона Уайта «Історичне пояснення» (М. White. Historical Explanation // Mind, vol. 52, 1943, p. 212 та наст.). Автор погоджується з моїм аналізом причинного пояснення, яке я вперше виклав у «Logik der Forschung». (Він помилково приписує авторство цієї теорії К. Гемпелю, маячи на увазі його статтю, опубліковану в «Journal of Philosophy», 1942; див., однак, реферат Гемпеля на мою книжку, опублікований в «Deutsche Literaturzeitung», 1937, (8), pp. 310-314. Дослідивши питання про те, що взагалі ми називаємо поясненням, Уайт запитує — що таке історичне пояснення? Відповідаючи на це запитання, він зазначає, що характерною рисою біологічного пояснення (на відміну, від, скажімо, фізичного) є входження специфічно біологічних термінів у пояснювальні універсальні закони. І він робить висновок, що історичне пояснення — це таке пояснення, до якого входять специфічно історичні терміни. Далі він виявляє, що всі закони, до яких входять терміни, подібні до специфічно історичних, краще характеризувати як закони соціологічні, бо використані в них терміни є радше соціологічними, ніж історичними. Отож, він, зрештою, був змушений ототожнити «історичне, пояснення» з «соціологічним».

Здається, зрозуміло, що за таких поглядів не враховано те, що я називаю у тексті розмежуванням між історичними та узагальнюючими науками, в також між їхніми специфічними проблемами і методами. Слід зазначити, що дискусія з проблем історичного методу давно виявила, що історія цікавиться радше окремими подіями, ніж загальними законами, Я маю на увазі статті лорда Ектона, написані 1858 року, проти Бакла (з ними можна познайомитися в Historical Essays and Studies, 1908) та суперечку між Максом Вебером та Е. Майєром (див. М. Weber. Gesammelte Aufsaetie zur Wissenschaftslehre, 1922, pp. 215 та наст.). Подібно до Майєра, Вебер завжди справедливо підкреслював, що історія цікавиться одиничними подіями, а не універсальними законами, і що водночас вона цікавиться причинним поясненням. Однак, на жаль, ці справедливі зауваження (ор. сit., р. 8) привели його до заперечення зв'язку причинності з універсальними законами. Здається, що моя теорія історичного пояснення, розвинута в цій моїй праці, усуває цю перешкоду і водночас пояснює, як вона могла з'явитися.

25.8. Доктрину про те, що у фізиці провадяться вирішальні експерименти, критикують конвенціоналісти, зокрема Дюем (див. прим. 1 до даного розділу). Однак Дюем писав про це ще до Ейнштейна і вирішального спостереження Еддінгтоном відхилення видимого положення зірок в умовах повного сонячного затемнення і навіть задовго до експериментів Луммера та Прингсгейма, котрі фальсифікували формулу Релея-Джинса, що привело до виникнення квантової теорії.

25.9. Залежність історії від наших інтересів припускав і Майєр, і його критик Вебер. Майєр писав (див. Е Meyer. Zur Theorie und Methodik der Ceschichte. 1902, p. 37): «Відбір фактів залежить від історичних інтересів тих, хто живе нині...» Він зазначав: (Gesammelle Aufsaetze, 1922, p. 259): «Наш... інтерес... буде визначати коло культурних цінностей, які визначають» історію». Вебер, слідом за Ріккертом, постійно наполягав на тому, що наші інтереси, у свою чергу, залежать під поняття цінності. Тут він дійсно не помилявся, однак це не додає нічого нового до методологічного аналізу нашої проблеми. Жоден із названих авторів не зробив революційного висновку: якщо вся історія залежить від наших інтересів, то можуть існувати лише історії, а не «історія» розвитку людства.

Про дві протилежні інтерпретації історії — див, прим. 61 до розділу 11,

25.10. Стосовно цієї відмови обговорювати проблему «сенсу сенсу» (Огден та Річардс ) чи радше «сенсів сенсу» (Г. Гомперц) — див. розділ II, зокрема прим. 26, 47, 50 та 51. Див. також прим. 25 до даного розділу.

25.11. Щодо морального футуризму — див. розділ 22.

25.12. Див. К. Barth. Credo, 1936, p. 12. З приводу зауваження Барта проти «неопротестантської доктрини явлення Бога в історії» — див. op. cit., 142. Про гегельянське джерело цієї доктрини — див. текст до прим. 49 до розділу 12. Див. також прим. 51 до розділу 24. Наступна цитата у цьому абзаці почерпнута з праці Барта — op. cit., 79.

Стосовно мого зауваження про те, що історія Христа не була «історією чи епізодом безуспішної... національної революції», то нині я не схильний вірити, що це дійсно так (див. про це книжку: R. Eisler. Jesus Basileus). Однак у будь-якому разі історія Христа — це не історія мирського успіху.

25.13. Див. К. Barth. op. cit., 76.

25.14. Kierkegaard's Journal of 1854; див. також German edition of Book of the Judge, 1905, p. 135.

25.15. Див. прим. 57 до розділу 11 та відповідний текст.

25.16. Див. заключне речення у книжці: J. Macmurray. The Clue to History, 1938, p. 237.

25.17. Див., зокрема, прим. 55 до розділу 24 та відповідний текст.

25.18. К'єркегор навчався в університеті Копенгагена в період значного поширення і навіть певної агресивності гегельянства. Особливо впливовим був теолог Мартенсен. (Щодо ціє'ї агресивної позиції — див. судження Копенгагенської академії, спрямоване проти чудової статті Шопенгауера «Основи моралі» (Foundations of Morals. 1840). Цілком імовірно, що ця подія сприяла знайомству К'єркегора з Шопенгауером у той час, коли Шопенгауера ще не знали в Німеччині.)

25.19. Див. Kierkegaard's Journal of 1853; див. також: S. Kierkegaard. Book of the Judge, Germ. ed., 1905, p. 129, уривок з якої у довільному перекладі наведений у даному розділі

К'єркегор був не єдиним християнським мислителем, який протестував проти гегелівського історицизму. Як ми переконалися (див. прим. 12 до даного розділу), Барт також висловлював свій протест. Надто цікава критика гегелівської теологічної інтерпретації історії міститься в праці християнського філософа М. Фостера, великого прихильника (якщо не послідовника) Гегеля (див. М. В. Foster. The Political Philosophies of Plato and Hegel). Основним пунктом його критики, якщо я правильно зрозумів, було таке: інтерпретуючи історію теологічно, Гегель не помітив, що в його інтерпретації різні періоди історії як такі позбавлені мети, а є лише засобами для досягнення кінцевої мети. Однак Гегель помилявся, вважаючи, що історичні явища або періоди є лише засобами для досягнення кінцевої мети, яку можна усвідомити і виділити як щось відмінне від самих явищ,— аналогічно до того, як наміри можна відрізнити від дії, спрямованої на їхню реалізацію, або мораль від поведінки (якщо ми, помиляючися, вважаємо, що єдина мета нашої поведінки полягає у вираженні ідеї цієї моралі). Таке припущення,— зазначає Фостер,— свідчить про нездатність зрозуміти різницю між працею творця і роботою виконавця, який добре володіє технікою, або «Деміурга». «...Серію творчих актів можна вважати розвитком,— пише Фостер (op. cit., pp. 201-203),— ...не визначаючи при цьому поняття мети, яку мають під собою ці акти... Скажімо, можна вважати, що живопис певної ери розвинувся від живопису попередньої ери і не розглядати цей розвиток як подальше наближення до досконалого або кінцевої мети... Аналогічно, політичну історію... можна розуміти як розвиток, не витлумачуючи її як процес теологічний.— Однак Гегель і в цьому, і в усіх інших моментах не розумів значення творчих актів». Далі Фостер пише (op. cit., p. 204; курсив подекуди мій): «Як вважав Гегель, про неадекватність релігійних образів свідчить те, що люди, котрі мають такі образи, стверджують, буцімто існує план Провидіння, заперечуючи водночас, що цей план можна пізнати... Твердження про те, що цей план незбагненний, безперечно, є виразом неадекватним, але істина, яку неадекватно відбиває це твердження, полягає не в тому, що план Бога незбагненний, а в тому, що як Творець, а не як Деміург, Бог взагалі не діє згідно з планом».

На мій погляд, це блискуча критика, навіть незважаючи на те, що витвори мистецтва, щоправда в іншому розумінні, можуть створюватися за «планом» (хоча й не мати мети або призначення). Можна спробувати реалізувати щось типу платонівської ідеї, скажімо, своєї праці — ту досконалу модель, яка стоїть перед твоїм духовним зором і яку художник або музикант намагаються копіювати. (Див. прим. 9 до розділу 9 та прим. 25-26 до розділу 8.)

25.20. Про критику Гегеля Шопенгауером, на яку посилається К'єркегор,— див. розділ 12, наприклад, текст до прим. 13 та заключні речення. Наведене в тексті продовження цитати з К'єркегора почерпнуто з: op. cit„ 130. (У примітці К'єркегор пізніше вставляє слово «пантеїст» перед словами «моральний розпад».)

25.21. Див. розділ 6, зокрема текст до прим. 26.

25.22. Стосовно гегелівської етики панування і підпорядкування — див. прим. 25 до розділу 11. Стосовно етики обожнення героїв — див. розділ 12, зокрема текст, до якого належать прим. 75 та наст.

25.23. Див. розділ 5 (зокрема текст до прим. 5).

25.24. Ми можемо «проявити себе» за допомогою різноманітних способів, не вдаючись до спілкування. Щодо задач використання мови з метою раціональної комунікації, а також щодо необхідності збереження стандартів зрозумілості мови — див. прим. 19 та 20 до розділу 24 і прим. 30 до розділу 12.

25.25. Цей погляд на проблему «сенсу життя» надто відрізняється від погляду Вітгенштайна, викладеного ним у «Трактаті» (Traclatus Logico-Philosophicus, p. 187): «Розв'язання проблеми життя полягає у зникненні цієї проблеми. (Чи не в цьому причина того, що люди, яким після довгих сумнівів сенс життя стає зрозумілим, таки не можуть сказати, в чому цей сенс полягає.) Про містицизм Вітгенштайна — див. також прим. 32 до розділу 24. Щодо запропонованої інтерпретації історії — див. прим. 61 (1) до розділу 11 та прим. 27 до даного розділу.

25.26. Див., наприклад, прим. 5 до розділу 5 та прим. 19 до розділу 24. Слід зазначити, що світ фактів — заповнений (адже будь-яке рішення можна інтерпретувати як факт). Саме через те неможливо спростувати моністичний погляд, згідно з яким існують лише факти. Однак неспростовність не є чеснотою. Ідеалізм, наприклад, теж неможливо спростувати.

25.27. Як виявилося, один із мотивів історицизму полягає в тому, що історицист не бачить іншої альтернативи, крім тих двох, з якими він погоджується,— або світом правлять вищі сили, «неминуча доля», гегелівський «розум», або ж він є просто ірраціональною грою випадку. Однак існує і третя можливість: ми можемо дати світові розум (див. прим. 19 до розділу 24), і хоча світ не прогресує, проте прогресувати можемо ми, як індивідуально, так і спільно.

Ця третя можливість чітко викладена Г. Фішером у його «Історії Європи» (Н. A. Fisher. History of Europe, vol. I, p. VII; курсив мій; частково цитована у тексті до прим. 8 до розділу 21): «Цей інтелектуальний ентузіазм... зник у мені. Людина, набагато мудріша і освіченіша, ніж я, могла б, можливо, розпізнати в історії план і ритм, визначену систему. Ці гармонії приховані від мене. Я можу бачити лише одну несподіванку за іншою, як хвилю за хвилею. Існує лише один значущий факт; оскільки він унікальний, відносно нього не може бути ніяких узагальнень, є лише одне надійне правило для історика: він мусить зрозуміти... гру випадковості і непередбачуваності». Зразу ж після цієї чудової критики історицизму (з уривком, що його подано курсивом, nop. прим. 13 до розділу 13) Фішер продовжує: «Це не теорія цинізму і відчаю. Факт прогресу ясно і чітко викарбувано на скрижалях історії. Але прогрес не є законом природи. Основа, досягнута одним поколінням, може бути втрачена наступним».

Ці три останні речення надто чітко формулюють те, що я назвав «третьою можливістю»,— впевненість у тому, що все залежить від нас. Цікаво, що це висловлювання Фішера інтерпретує Тойнбі (A Study of History, vol. V, 414) як уособлення «сучасної західної віри у всемогутність Випадку». Навряд чи можна зрозуміліше висловити позицію історициста та його нездатність побачити третю можливість. Можливо, саме в цьому полягає причина спроб історициста уникнути цієї, так би мовити, «всемогутності Випадку» за допомогою віри у всемогутність сили, яка діє за лаштунками історії, тобто за допомогою історицизму. (Див. також прим. 61 до розділу 11.)

Можливо, варто розгорнутіше процитувати коментар Тойнбі до цього уривку з праці Фішера (Тойнбі цитує уривок лише до слова «непередбачуваності»): «В цьому уривку, написаному блискучим стилем,— зазначає Тойнбі,— висловлено лише марнославство вченого, адже автор є лібералом, котрий формулює кредо, яке лібералізм переносить із теорії в дію... Сучасна західна віра у всемогутність Випадку породила в дев'ятнадцятому столітті християнської ери, коли ще здавалося, що у західної людини все добре, політику laissez-faire...» (Чому віра в прогрес, за який ми самі несемо відповідальність, має породжувати віру у всемогутність Випадку або, чому вона має породити політику laissez-faire, Тойнбі так і не пояснює.)

25.28. Під «реалізмом» вибору нашої мети я розумію те, що нам слід вибирати мету, котру можна реалізувати протягом розумного відрізку часу, і нам слід уникати далеких і непевних утопічних ідеалів, якщо тільки вони не визначають безпосередню і значущу мету. Див., зокрема, принципи поміркованої соціальної інженерії, що ми обговорювали їх у розділі 9.