Відкрите суспільство та його вороги - читать бесплатно онлайн полную версию книги автора Карл Поппер (ч. 21)

Схоже, таким чином, що принаймні деякі із звичайних використань терміну «досвід» більше узгоджуються з тим, що я вважаю характерною рисою як «наукового досвіду», так і «звичайного емпіричного знання», ніж з традиційними аналізами філософів емпіричної школи. І все це, схоже, узгоджується також із первинним значенням слова «empeiria» (від «periao» — намагатися, перевіряти, досліджувати), і отже, слів «experientia» і «experimentum». Утім, це не слід вважати аргументом, чи то виведеним із звичайного вживання слова «досвід», чи з його походження. Це лише спроба проілюструвати мій логічний аналіз структури досвіду. Відповідно з цим аналізом, досвід, особливо науковий досвід, є наслідком помилкових, як правило, здогадок, їхньої перевірки й навчання на наших помилках. Досвід (у такому розумінні) не є «джерелом знання» і не має ніякого авторитету.

Отож, критика, що спирається на досвід, не має авторитарного характеру. Вона не полягає у протиставленні сумнівних результатів з уже встановленими або із «свідченням наших органів чуттів» (чи з «даними»). А полягає радше у порівнянні деяких сумнівних результатів з іншими, часто також сумнівними, які можуть, одначе, бути прийнятими на цей момент як достовірні, хоча в будь-який час можуть бути піддані сумніву, щойно ці сумніви виникнуть чи з'явиться підозра або припущення. Скажімо, припущення про те, що певний експеримент може привести до нового відкриття.

Ситуація з надбанням знання про норми видається мені цілковито аналогічною.

У цій царині філософи також шукали авторитарні джерела знань і знайшли в основному два: відчуття задоволення або страждання — моральне почуття чи моральну інтуїцію щодо того, що є істинним чи неправильним (аналогічні сприйняттю в епістемології фактуального знання) — і, з другого боку, джерело, яке називають «практичним розумом» (аналогічне «чистому розуму», або здатності «інтелектуальної інтуїції» в епістемології фактуального знання). Суперечки навколо питання про те, чи існують усі, чи лише деякі з цих авторитарних джерел морального знання, точилися постійно.

Я вважаю, що це не що інше, як псевдопроблема. Суть полягає не в питанні про «існування» будь-якої з цих здібностей — надто розпливчастому і сумнівному психологічному питанні,— а в тому, чи можуть вони бути авторитарними «джерелами знання», що постачають нас «даними» чи іншими визначеними відправними точками для наших побудов, чи принаймні системою посилань для нашої критики. Я заперечую, що ми володіємо будь-яким авторитарним джерелом такого типу як в епістемології фактуального знання, так і в епістемології знання норм. Я також заперечую, що ми потребуємо будь-яку таку визначену систему посилань для нашої критики.

Як ми навчаємося норм? Як у цій царині ми вчимося на наших помилках? Спершу ми вчимося наслідувати іншим (в даному разі ми робимо це шляхом проб і помилок) і так учимося дивитися на норми поведінки, як наче б вони складалися з фіксованих «даних» правил. Тоді ми відкриваємо (також через проби й помилки), що так само припускаємося помилок — скажімо, можемо завдавати прикрощів людям. Тож ми можемо навчитися «золотому правилу», але невдовзі знаходимо, що здатні невірно складати думку про позицію іншої людини, про підмурок її знань, про її цілі та норми; на наших помилках ми вчимося дбати про людей навіть більше, ніж вимагає «золоте правило».

За загальною думкою, такі явища як співчуття та уява, можуть відігравати важливу роль у цьому розвитку, але вони не є авторитарними джерелами знання — не більше за будь-яке з наших джерел знання у царині фактів. І хоча дещо, на зразок інтуїції про істинне й хибне також може відігравати важливу роль у цьому розвитку, воно так само не є авторитарним джерелом знання. Оскільки сьогодні ми можемо не сумніватися у своїй правоті, а назавтра відкрити, що припустилися помилки.

«Інтуїтивізм» — така назва філософської школи, що вчить тому, ніби ми маємо здібність чи здатність інтелектуальної інтуїції, яка дозволяє нам «бачити» істину. Отож, те, що нам видалося істинним, повинно насправді таким бути. Це, отже, теорія про певне авторитарне джерело знання. Антиінтуїтивісти, як правило, заперечували існування цього джерела знання, стверджуючи водночас існування іншого джерела, такого як чуттєве сприйняття. На мою думку, обидві сторони помиляються — з двох причин. По-перше, я обстоюю існування чогось на кшталт інтелектуальної інтуїції, яка дає нам відчути якнайпереконливіше, що ми бачимо істину (що заперечують супротивники інтуїтивізму). По-друге, я стверджую, що ця інтелектуальна інтуїція, хоч і дуже потрібна, часто вводить нас в оману в найнебезпечніший спосіб. Таким чином, ми загалом не бачимо істини, коли найбільше переконані в тому, що бачимо її, і мусимо на помилках навчитися не довіряти цій інтуїції.

Чому ж тоді ми мусимо довіряти? Що нам слід прийняти? Відповідь така: по-перше, тому, що ми приймаємо, ми мусимо довіряти лише у пробному плані, завжди пам'ятаючи про те, що ми володіємо в кращому випадку частиною істини (чи справедливості) і можемо припускатися принаймні певних помилок і складати деінде невірну думку — не лише стосовно фактів, а й також стосовно прийнятих норм. По-друге, ми можемо довіряти (навіть у пробному плані) нашій інтуїції лише тоді, якщо дійшли до неї внаслідок багатьох випробувань нашої уяви, багатьох помилок, багатьох перевірок, багатьох сумнівів і критичних пошуків.

Можна побачити, що ця форма антиінтуїтивізму (або, як може, вочевидь, дехто сказати, інтуїтивізму) радикально відрізняється від колишніх форм антиінтуїтивізму. Також можна зауважити, що в цій теорії є один суттєвий компонент: ідея про те, що ми можемо не досягнути — очевидно, завжди — певної норми абсолютної істини або абсолютної справедливості, як у наших думках, так і в наших вчинках.

На все це можна заперечити, що незалежно від прийнятності моїх поглядів на природу етичного знання і етичного досвіду, вони все-таки є «релятивістськими» чи «суб'єктивістськими». Адже вони не запроваджують ніяких абсолютних моральних норм — у кращому випадку вони показують, що ідея абсолютної норми є певною регулятивною ідеєю, корисною для тих, хто вже навернутий, хто вже жадає відкривати чи шукати істинні, обгрунтовані чи добрі моральні норми. Моя відповідь полягає в тому, що навіть «встановлення» (скажімо, за допомогою чистої логіки) абсолютної норми чи системи етичних норм не змінило б нічого у цьому відношенні. Припустімо, що ми досягли успіху в логічному доказі дійсності певної абсолютної норми чи системи етичних норм, так що могли б логічно довести певній особі, як їй слід діяти; але і в тому випадку та особа могла б не зважати на це чи просто зауважити: «Мене не обходять ваше «повинен» чи ваші моральні правила анітрохи, не більше за ваші логічні докази чи, скажімо, вашу вищу математику». Таким чином, навіть логічний доказ не може змінити принципову ситуацію, коли етичні (чи будь-які інші) аргументи можуть вразити лише того, хто ладен сприйняти ці речі всерйоз і дізнатися про них. Ви не можете змусити кого б то не було за допомогою аргументів приймати ці аргументи всерйоз чи поважати свій власний розум.

16. Дуалізм фактів і норм та ідея лібералізму

Я стверджую, що дуалізм фактів і норм є однією з основ ліберальної традиції. Адже суттєвою частиною цієї традиції є визнання існування в нашому світі несправедливості і рішучість спробувати допомогти її жертвам. Це означає, що існує, чи можливий, конфлікт, або принаймні розрив, між фактами й нормами: факти можуть не досягати справедливих (обгрунтованих чи істинних) норм — зокрема ті соціальні чи політичні факти, що полягають у фактичному прийнятті чи запровадженні в життя певного зведення законів.

Інакше кажучи, лібералізм спирається на дуалізм фактів і норм у тому розумінні, що вірить у пошуки ще навіть кращих норм, зокрема в царині політики та законодавства.

Одначе такий дуалізм фактів і норм заперечили деякі релятивісти, котрі протиставили йому такі аргументи:

(1) Прийняття пропозиції, а отже, норми, є соціальним, політичним чи історичним фактом.

(2) Якщо прийнята норма оцінюється за допомогою іншої, ще не прийнятої норми й виявляється недостатньою, то ця оцінка (хто б її не робив) також є соціальним, політичним чи історичним фактом.

(3) Якщо оцінка такого роду стає основою соціального чи політичного руху, то це також є історичним фактом.

(4) Якщо цей рух досягає успіху і внаслідок його старі норми реформуються чи змінюються на нові, то це також є історичним фактом.

(5) Таким чином, доводить релятивіст чи моральний позитивіст, ми ніколи не зможемо вийти за межі царини фактів, якщо тільки ми включаємо до цієї царини соціальні, політичні чи історичні факти — отож, нема ніякого дуалізму фактів і норм.

Я вважаю, що такий висновок (5) помилковий. Він не випливає з передумов (1)-(4), істинність яких я визнаю. Підстава для заперечення висновку (5) дуже проста: ми завжди можемо запитати, чи був змальований тут розвиток — соціальний рух, заснований на прийнятті програми реформ певних норм — «добрим» чи «поганим». Ставлячи це запитання, ми знову відкриваємо прірву між нормами та фактами, яку намагалися стулити за допомогою моністичних аргументів (1)-(5).

З вищесказаного можна з повним правом зробити висновок, що моністична позиція — філософія тотожності фактів і норм — небезпечна; адже навіть якщо вона не ототожнює норми з існуючими фактами, навіть якщо не ототожнює наявну силу з правом, неминуче веде до ототожнення майбутньої сили (влади) з правом. Оскільки питання про те, чи справедливий чи несправедливий (добрий чи лихий) певний рух за реформи не можна ставити, на думку моніста, хіба що з точки зору іншого руху з протилежними тенденціями, то усього тільки що ми можемо спитати, то це, який з цих протилежних рухів, зрештою, здобуде успіху в справі запровадження своїх норм як соціального, політичного чи історичного факту.

Іншими словами, описана тут філософія — спроба «подолати» дуалізм фактів і норм і звести певну моністичну систему, світ самих фактів — веде до ототожнення норм із закріпленою нині чи з майбутньою владою, це веде до морального позитивізму чи морального історицизму, змальованих і обговорених у розділі 22 цієї книжки.

17. Знову Гегель

Мій розділ про Гегеля багато критикували. З більшістю критики я не згоден, бо вона не торкається головних заперечень, висунутих мною проти Гегеля — те, що його філософія у порівнянні з філософією Канта (я навіть находжу майже святотатственим ставити ці імена поряд) є зразком жахливого занепаду в інтелектуальній щирості та інтелектуальній порядності; те, що його філософські аргументи не слід приймати всерйоз, і те, що його філософія була головним фактором, який породив «епоху інтелектуального безчестя», як назвав її Конрад Хайден, і підготував те сучасне trahison des clercs* (я натякаю на велику книжку Жюльєна Бенда), що допомогло так далеко розвинутися двом світовим війнам.

* Зрадництво писарів (фр.) — прим. перекладача.

Не слід забувати, що я розглядав свою книжку як внесок у воєнні дії: будучи переконаним насправді у відповідальності Гегеля та гегельянців за багато того, що сталося в Німеччині, я відчув своїм обов'язком, як філософа, показати псевдофілософство цієї філософії.

Час написання цієї книжки може, мабуть, також пояснити моє оптимістичне припущення (яким я завдячую Шопенгауеру) про те, що суворі реалії війни повинні викрити сутність таких ігор інтелектуалів, як релятивізм, і про те, що цей словесний привид незабаром щезне.

Звичайно, я був надто оптимістичним. Насправді більшість моїх критиків, схоже, прийняли певну форму релятивізму такою мірою на віру, що були геть неспроможні повірити, ніби я в дійсності серйозно його заперечую.

Я згоден, що припустився кількох фактичних помилок, м-р Г. М. Родмен з Гарвардського університету повідомив мені, що я помилився, написавши «два роки» на одній із сторінок, а мусив написати «чотири роки». Він також сказав, що, на його думку, в тому розділі є чимало серйозніших — та менш очевидних — історичних помилок і що деякі з моїх спроб приписати приховані мотиви Гегелю є, на його думку, історично невиправданими.

Про такі речі доводиться тільки шкодувати, хоч вони трапляються і в кращих за мене істориків. Одначе справді важливе питання полягає от у чому: чи ці помилки впливають на мою оцінку гегелівської філософії та її жахливого впливу?

Моя відповідь на це запитання буде: «Ні». Саме філософія Гегеля, а не його біографія змусила мене розглянути його в такий спосіб. По суті, я досі дивуюся тому, що серйозні філософи були ображені моєю явно частково жартівливою атакою на філософію, що я її досі не можу сприймати всерйоз. Я намагався виразити це через жартівливий стиль мого розділу про Гегеля, сподіваючись показати сміховинність цієї філософії, яку я можу сприймати лише із сумішшю зневаги та жаху.

На все це було ясно вказано в моїй книжці, а ще на той факт, що я не міг* і не бажав витрачати часу без ліку на глибоке дослідження історії філософа, до праці якого я відчуваю відразу. Через те я написав про Гегеля в такій манері, яка передбачала, що небагато людей можуть сприймати його всерйоз. І хоча така моя манера пройшла повз увагу моїх критиків-гегельянців, які явно не знайшли в цьому втіху, я все ще сподіваюсь, що деякі з моїх читачів зрозуміли жарт.

* Див. мій «Вступ» і «Передмову до другого видання».

Однак усе це досить неістотно. Що ж може виявитись важливим, то це питання про те, чи таке моє ставлення до гегелівської філософії було виправданим. Нижче я хочу підступитися саме до цього питання.

Гадаю, що більшість гегельянців визнають, що одним з основних мотивів і намірів філософії Гегеля було прагнення замінити і «подолати» дуалістичний погляд на факти й норми, який представив Кант і який став філософською основою ідей лібералізму та соціальних реформ.

Подолання цього дуалізму фактів і норм є визначальною метою гегелівської філософії тотожності — тотожність ідеального і реального, права і сили. Всі норми історичні: вони є історичними фактами, стадіями в розвитку розуму, що є тим самим, що й розвиток ідеального і реального. Нічого нема, окрім факту, і деякі соціальні чи історичні факти є водночас нормами.

Гегелівський аргумент був в основному таким, яким я його виклав (і піддав критиці) в попередньому розділі — хоча власне Гегель представив його в дивовижно розпливчастій, неясній і показній формі. Більше того, я стверджую, що ця філософія тотожності (попри деякі «прогресистські» твердження й деякі помірковані вираження симпатії, що в ній містяться, до різноманітних «прогресивних» рухів) відіграла важливу роль у занепаді ліберального руху в Німеччині, того руху, що під впливом філософії Канта породив таких значних ліберальних мислителів, як Шіллер і Вільгельм фон Гумбольдт, і такі значні праці, як Гумбольдтова «Спроба визначення кордонів державної влади» («Essay towards the Determination of the limits of the Powers of the State»).

Це моє перше і основне звинувачення. Друге моє звинувачення, тісно пов'язане з першим, полягає в тому, що філософія тотожності Гегеля, підтримуючи історицизм та ототожнення сили і права, надихала тоталітарні способи мислення.

Моє третє звинувачення полягає в тому, що аргументація Гегеля (яка явно потребувала від нього певного ступеня вправності, хоча й не більшого, ніж можна було чекати від великого філософа) сповнена логічних помилок і перекручень, представлених з претензійною помпою. Це підірвало і кінець кінцем понизило традиційні норми інтелектуальної відповідальності й чесності. Це також зробило внесок у піднесення тоталітарного філософування і — що навіть серйозніше — у відсутність будь-якого визначеного інтелектуального опору йому.

Такі мої головні заперечення Гегелю, що, на мій погляд, досить ясно викладені в розділі 12. Одначе я, безперечно, не проаналізував головний пункт — філософію тотожності фактів і норм — так ясно, як мусив те зробити. Тому сподіваюсь, що виправився у цьому «Додатку» — не перед Гегелем, а перед тими, кому він завдав шкоди.

18. Висновок

Знову підійшовши до кінця цієї книжки, я усвідомлюю, як ніколи, всі її недоліки. Почасти вони є наслідком широти рамок цієї книжки, які перевищують те, що я міг би вважати моїми суто професійними інтересами. Почасти вони є просто наслідком моєї особистої погрішності: адже недаремно я є прихильником фоллібілізму.

Одначе, хоч я й цілковито усвідомлюю свою особисту погрішність і її вплив на те, що я збираюся зараз сказати, я насправді вірю, що фоллібілістський підхід може багато дати соціальному філософу. Шляхом визнання по суті критичного, а отже, революційного характеру людського мислення — того факту, що ми радше вчимося на помилках, а не за допомогою накопичення даних — і визнання, з іншого боку, що майже всі проблеми і всі (неавторитарні) джерела нашого мислення закорінені в традиціях і що майже завжди ми критикуємо саме традиції, критичний (і прогресивний) фоллібілізм може забезпечити нас якнайнеобхіднішою перспективою для оцінки як традиції, так і революційної думки. Навіть ще важливіше, він може показати нам, що роль мислення полягає в тому, щоб проводити революції шляхом критичних суперечок, а не за допомогою насильства і воєн, що велика традиція західного раціоналізму — це битва словами, а не мечами. Саме тому наша західна цивілізація є, по суті, плюралістичною і саме тому монолітне соціальне становище означає смерть свободи — свободи думки, свободи пошуку істини, а разом із цим раціональності й гідності людини.

II. Зауваження щодо книги Шварцшільда про Маркса

Додано в 1965 р.

Через кілька років після того, як я написав цю книжку, мені стала відома книжка Леопольда Шварцшільда про Маркса «Червоні пруссаки» (The Red Prussian. Transl. by Margaret Wing. London, 1948). Я не маю жодного сумніву, що Шварцшільд дивиться на Маркса без симпатії, навіть ворожо і що він часто малює його найпохмурішими фарбами. Та хоч ця книжка не завжди справедлива, вона містить у собі документальні свідчення, зокрема з листування Маркса і Енгельса, які показують, що Маркс був меншим гуманістом і меншим прихильником свободи, ніж він представлений у моїй книжці. Шварцшільд змальовує його як людину, яка бачила у «пролетаріаті» головним чином знаряддя для вдоволення особистих амбіцій. Хоча, можливо, що справа представлена жорсткіше, ніж того вимагають свідоцтва, слід визнати, що ті свідоцтва самі по собі нищівні.

Остаточний рукопис тому 1 першого видання цієї книжки було завершено в жовтні 1942 року, а рукопис тому 2 — в лютому 1943 року.

Карл Поппер

====================================================

Переклали Олександр Коваленко (т.1) і Олександр Буценко (т.2) в 1994 р.

Перекладено за виданням: THE OPEN SOCIETY AND ITS ENEMIES

by KARL R. POPPER

Princeton University Press Princeton, New Jersey. 1966.

==================================================

Оцифровано 13 квітня 2012 р. для Чтива (www.chtyvo.org.ua). При вичитці літературне редагування не виконувалось, виправлено тільки друкарські помилки, внесені зчитувачем OCR. Паперове джерело:

Карл Поппер

Відкрите суспільство та його вороги

Редактор Олександр Коваленко

Відповідальна за випуск Валентина Кирилова

Коректор Галина Колінько

Технічний редактор Ольга Грищенко

Здано до набору 20.01.94.

Підписано до друку 04.07.94.

Формат 84х108 1/32.

Папір офсетний. Гарнітура Тип Таймс

Зам. 4-5.

ISBN 5-7707-5614-4 ISBN 5-7707-5616-0