В лабіринтах абверу

ПЕРЕДМОВА

По всій Європі височать пам'ятники жертвам фашизму. Та не завжди ці скорботні меморіали встановлено на місцях колишніх боїв. Десятки мільйонів людей в роки другої світової війни загинули не у відкритих сутичках армій антигітлерівської коаліції з вермахтом і його сателітами, а були підло знищені фашистськими таємними службами. Почавши з політичних убивств своїх противників ще до захоплення влади, нацисти згодом винайшли методи масового нищення цілих народів, проголосивши німецьку расу єдиною, покликаною панувати в світі «неповноцінних».

Удень і вночі діяла індустрія смерті. Не згасав вогонь у крематоріях Бухенвальда й Освенціма, Майданека й Треблінки. Завивав отруйний «циклон» у вщерть забитих стариками, жінками, дітьми газових камерах Дахау і Заксенхаузена. Вмирали за колючим дротом закатовані голодом і щепленням тифу радянські військовополонені. Новоявлені рабовласники полювали з собаками на молодь тимчасово окупованих районів, щоб відправити її на каторгу до рейху. На живі багаття перетворили фашистські бузувіри населення багатьох російських, українських, білоруських сіл-побратимів Хатині, Лідіце та Орадура.

Усе це було справою рук РСХА — Головного імперського управління безпеки (в якому об'єдналися гестапо та СД), абверу, різних зондер- та ейнзатцкоманд. На підозру було взяте й населення самої Німеччини та її сателітів. У 1942 році Гіммлер опублікував у фашистській газеті «Дас шварце корпс» об'яву, в якій застерігав: «У Німеччині та союзних їй країнах кожний державний діяч, кожний чиновник і генерал має знати: якщо він працюватиме на іноземні держави — його спостигне страшна кара… Кожний учасник ворожої змови буде повішений найближчої ночі!». Хоч якою неймовірною здається об'ява Гіммлера — вона є фактом. Бо чому, власне, мав соромитися рейхсфюрер СС, коли тотальне шпигунство стало офіційною доктриною «тисячолітньої імперії»!

Автор цієї доктрини — перший заступник і найближчий друг Гітлера — Рудольф Гесс поставив перед своїми співвітчизниками таку вимогу: «Кожен може й повинен стати шпигуном, і тоді не лишиться таємниці, про яку не можна було б довідатись».

Надто довго перелічувати таємні служби гітлерівської Німеччини. Вони існували. навіть при міністерстві пропаганди і в складі самої нацистської партії. Майже всі райони світу стали об'єктами підривної діяльності фашизму, Та де б не перебували ті підривні організації, чим би не займалися — військовою, дипломатичною, економічною розвідкою, радіостеженням чи диверсіями — вістря їхніх атак було спрямоване насамперед проти Країни Рад.

Особливу роль у підготовці війни відіграв абвер — військова розвідка і контррозвідка — найстаріший, найдосвідченіший, найбільш розгалужений з таємних органів рейху.

Абвер у перекладі з німецької означає відсіч. Це слово звучить, отже, синонімом до слова оборона. Та абвер ніколи не стояв на позиціях захисту. Він завжди був знаряддям агресії, активним виконавцем сумновідомої політики «дранг нах Остен» (похід на Схід). Особливо широко почала діяти військова розвідка після приходу в «Лисячу нору» (так називали головну резиденцію абверу) адмірала Канаріса.

На Заході про шефа абверу чимало написано. Створено цілу фільмотеку. Одні автори намагаються облагородити Канаріса, доводячи, ніби він був лише професіональним військовим, солдатом, який тільки виконував волю верховного головнокомандування і більше ні в що не втручався. Інші, як от англійський журналіст Іан Колвін у своїй книзі «Подвійна гра», посилаючись на контакти шефа абверу під час війни з керівними колами Англії, а пізніше США, малює головного шпигуна рейху людиною-загадкою, таким собі сфінксом XX століття і вигукує: «Хай читач сам судить, ким був Канаріс — німецьким патріотом чи-англійським шпигуном, європейським державним діячем чи космополітичним інтриганом, агентом-двійником чи пророком».

Робляться і більш одверті спроби обілити «пророка», а заодно применшити значення абверу порівняно з привілейованою таємною службою СС, зобразити абвер опозиційно настроєною групою «професіональних офіцерів», непричетних до нацистських злочинів. Навіть численні провали абверу, зокрема у двобої з радянською розвідкою, пояснюють нібито «недостатнім впливом» Канаріса у вищих сферах. Чи так?

У книзі читач знайде відповідь на ці запитання. Повість переконує в тому, що Вальтер Вільгельм Канаріс був не сліпим виконавцем волі Гітлера, а його однодумцем, давнім, лютим, непримиренним ворогом радянського ладу, робітничого класу Німеччини, військовим злочинцем. А те, що коїло «хатнє військо» абверу — карателі зондерфюрера Долла, легіонери з «Нахтігаля», диверсанти з дивізії «Бранденбург-800», — лише стверджує мудрість старої народної приказки: «Який пастух, така й череда».

Як і всяка розвідка, абвер служив класовим цілям тих, хто його створив. Точніше, абвер часів Канаріса служив фашизмові. А німецький фашизм, за досить влучним визначенням Георгія Димитро-ва, виступав як ударний кулак міжнародної контрреволюції, як головний палій імперіалістичної війни, як призвідник хрестового походу проти Радянського Союзу.

В нескінченно довгому переліку злочинів, скоєних фашизмом, зокрема в списку його чорних діянь по підготовці нападу на СРСР, немає сторінки, яка б не була зв'язана з абвером. Військова розвідка Німеччини брала найактивнішу участь у підготовці плану «Барбаросса». Як відомо, до розробки конкретних планів «бліцкрігу» проти нашої країни верховне головнокомандування фашистської Німеччини приступило в 1940 році, після закінчення французької кампанії. Саме в цей період максимально посилюється шпигунська та диверсійна робота проти Радянського Союзу. Лише за одинадцять місяців 1940 року наші прикордонники затримали близько п'яти тисяч німецьких агентів.

_ Нижче ми повернемось до цього факту, який між іншим свідчить про моральну ницість українських буржуазних націоналістів, нерозривну спорідненість тризуба із свастикою. А тепер простежимо за тим, як енергійно, ініціативно діють абвер і його шеф, яких дехто на Заході силкується зобразити в опозиції до Гітлера.

Вже на початку 1941 року генеральний штаб Німеччини, користуючись шпигунськими матеріалами відомства Канаріса, видає цілком таємний бюлетень «Збройні Сили Радянського Союзу за станом на 1 січня 1941 року». В ньому давалась оцінка матеріальних і людських можливостей нашої країни, а також бойових і моральних якостей Червоної Армії.

Інша справа — точність цих оцінок і компетентність гітлерівських теоретиків. Але то була вже не вина, а біда Канаріса, як і багатьох інших військових діячів фашистської Німеччини, яким запаморочили голову перемоги гітлерівських військ у Європі. В своїй оцінці Радянських Збройних Сил Канаріс не врахував їх високої боєздатності, незліченних ресурсів нашої країни, незламного морального духу армії та народу, готових відстоювати волю й незалежність Батьківщини до повної перемоги. Не врахували фашистські стратеги багатьох інших соціальних і політичних факторів, зв'язаних із суспільним устроєм СРСР.

Всі автори книг про Канаріса, навіть найбільш суперечливих поглядів, сходяться на одному: Канаріс і Гітлер люто ненавиділи більшовизм.

Лють — криве дзеркало. І саме те, що привиділося їм у цьому дзеркалі найуразливішим у нашій дійсності — багатонаціональний склад Радянської держави, — обернулося величезною консолідацією сил. Монолітний сплав ленінської дружби народів став одним із вирішальних факторів нашої перемоги.

Що ж до Канаріса, то він виявився антирадянським лжепророком. Цікаво б знати, чи думалось йому про це, коли за кілька днів до нашої повної перемоги за наказом Гіммлера його повісили у фортеці Флоссенбург на фортепіанній струні?!

Німецький імперіалізм, який завжди рвався на Схід, прагнув використати в агентурних цілях українських буржуазних націоналістів. Декого з своїх найманців він для цього навіть підносив до високих рангів. Павла Скоропадського зробили, наприклад, гетьманом усієї України, нашвидку вручивши йому булаву в Київському цирку, де зібралося кілька десятків українських дідичів та членів так званої партії «хліборобів-власників».

Що то був за «гетьман Української держави», як іменував себе новоявлений володар булави, яскраво розповів тов. Мануїльський в статті «Серед запроданства і зради». Дмитро Захарович написав її саме в розпал гетьманщини, після того як побував у Києві в складі делегації РРФСР у зв'язку з укладенням перемир'я з німецько-гетьманськими представниками. З притаманними йому гостротою зору політичного діяча і талантом публіциста Д. 3. Мануїльський буквально в кількох словах дає вичерпну характеристику каліфу на годину — Скоропадському та його оточенню:

«Українська культура, українська мов'а зазнавали наймерзеннішого обпльовування російських чорносотенців, які стали несподівано для себе «самостійниками». Щоб зрозуміти весь комізм становища, треба уявити собі юрбу старих околоточних, приставів, земських начальників, запеклих, вовкодавів націоналістичного мракобісся на службі у бідної «приреченої неньки». В «державних установах» панували запаморочливі крадіжки, хабарництво, розтягання держави не в цілому, а шматками. Створені за кілька днів багатства пропивалися в кабінетах ресторанів, де дикі верещання п'яних жінок, стогін струнних оркестрів змішувалися з голосами монархічного офіцерства, яке горлало по черзі «Боже, царя храни» і «Ще не вмерла Україна». І це нечуване поєднання «царя» і «України втілив у собі гетьманат».

З багатьох казанків хлебтали гетьманці за кордоном, об'єднавшись там навколо так званого «Союзу українських хліборобів-державників». Дехто навіть заздрив умінню Скоропадського ссати одноразово кількох маток. Начальник військової канцелярії Петлюри в одному з своїх листів, датованих серпнем 1921 року, страшенно обурюється тим, що буржуазна Польща дає гроші не тільки їм, петлюрівцям, а й гетьманцям, хоча останні служать одночасно й розвідці німецькій. «Необхідність такої грошової допомоги, — скаржиться начальник канцелярії, — мотивується тим, що генеральний штаб (панської Польщі — Ю. Р.} через цю організацію буде мати свою негласну розвідку… Помилка згаданих представників польського генштабу… полягає в тому, що ними переоцінено значення цієї групи на Україні, а друга полягає в тому, що ця група разом в тим через своїх представників підтримує зв'язок з німецькими військовими колами».

Мине небагато часу, й жовтоблакитники усіх гатунків самі продемонструють мистецтво бути слугами багатьох панів, агентами кількох розвідок одночасно, в тому числі «двуйки» — 2-го відділу польського генштабу і абверу, дефензиви і гестапо. Всяка служба їм годилась, аби була антирадянською.

Автори цієї книги показують гетьмана Скоропадського за тих часів, коли він був уже схожий на старий фрак, пересипаний нафталіном. І все ж його не викидають, керуючись хазяйською ощадливістю: «а раптом на щось згодиться».

Саме про таке ставлення до гетьманців у фашистському рейху — як до тих, хто втратив уже всякий політичний вплив на радянській землі, але не втратив своєї ненависті до радянського народу, свідчить один цікавий документ. Це — лист-відповідь МЗС Німеччини на запит німецького протектора Чехії та Моравії Нейрата. Датовано документ травнем 1940 року. В ньому, зокрема, говориться: «Міністерство закордонних справ і гестапо перебувають у постійному контакті з гетьманом, який завжди виявляє лояльність до Німеччини. Щоб забезпечити йому і його родині відповідний прибуток, Міністерство закордонних справ сплачує значне утримання в додаток до щомісячного гонорару, призначеного гетьманові покійним президентом фельдмаршалом фон Гінденбургом у 1928 році».

Чому гітлерівські дипломати згадують своє міністерство поруч із гестапо? Яке відношення мав «занафталінений» гетьман до МЗС гітлерівської Німеччини? Відповідь на це запитання давно дала історія. Адже відомо, що нацистські дипломати Ріббентропа винні в страхіттях фашизму й розв'язаної ним війни не менше, ніж генерали Кейтеля. Саме вони, ці дипломати, були авторами всіляких «історичних» расистських та «правових» підстав, які виправдовували фашистську агресію. 3-й (інформаційний) відділ Міністерства закордонних справ, 6-й відділ Головного імперського управління державної безпеки, абвер та інші таємні служби працювали в найтіснішому контакті. В цьому шпигунсько-диверсійному оркестрі й використовувалися для гри на третьорядних інструментах, на дрібних дорученнях гетьман Скоропадський та його недобитки.

Гетьман, демонструючи свою відданість Гітлеру, розробив, між іншим, і таку «модель» України: створити українське королівство під патронатом «Великонімеччини». А один з «державників» І. Вовк пішов ще далі. У 1942 році він на повному серйозі запропонував фюреру звання «головного отамана козачої України».

Серед п'яти тисяч шпигунів, затриманих у той передвоєнний рік (долі окремих з них показані в цій документальній повісті), були і покручі «единой неделимой» з «самостійною соборною», і «чисті», білогвардійці, представники вигаданої шукачами отаманських постів «козачої нації». Та найбільше серед тих п'яти і ще багатьох тисяч агентів, які працювали на абвер, було оунівців. Усіх відтінків: мельниківців, бандерівців та інших жовто-блакитних близнюків. Безперервно ворогуючи між собою за портфелі та субсидії, вони визнавали одну владу, одного господаря, молились одному богові: фашизмові. Він теж віддавав їм перевагу перед іншими своїми агентами, бо за довгі роки служіння німецькій, австрійській, польській і литовській буржуазним розвідкам оунівці вже зналися на конспірації, добре володіли ножем і «тихою смертю» — удавкою, вміли піднести отруту з такою гостинністю, що жертва, приймаючи її, гаряче дякувала.

Хазяї та найманці багато років підтримували свої зв'язки у великій таємниці. Нюрнберзький процес над головними військовими злочинцями трохи відкрив завісу пекельної кухні, на якій готувалися найбільші жахи сорокових років нашого сторіччя. І тоді вперше були опубліковані неспростовні свідчення й документи про роль, яку відводили гітлерівці українським буржуазним націоналістам, їх використовували як шпигунів, диверсантів, поліцаїв, карателів, убивць. Кров тисяч і тисяч одних і тих самих жертв на руках гітлерівців і оунівців.

Докладні свідчення на Нюрнберзькому процесі (а перед тим радянським слідчим органам) дав полковник Ервін Штольце, захоплений у полон військами Червоної Армії. Штольце був одним з найближчих підлеглих адмірала Канаріса, заступником начальника 2-го відділу абверу («абвер-2», як скорочено називали цей відділ у службовому листуванні), займався організацією саботажу, диверсій, терору на територіях інших держав. Навіть у середовищі людських покидьків з усіх смітників світу, що їх вербувальники фашистських таємних служб згрібали для тотального шпигунства, доручення «абверу-2» вважали найбільш брудною роботою. Та оунівці не гребували нічим.

Це неспростовно доводить і документ, опублікований радянським істориком В. Чередниченком у праці «Націоналізм проти нації». Йдеться про цілком таємну нараду у рейхслейтера Альфреда Розенберга — головного ідеолога й «філософа» нацистської партії. В той час, тобто в 1938 році, Розенберг відав «зовнішньополітичним бюро» партії, що було одним із центрів підривної діяльності фашизму в Східній Європі, головним штабом найрізноманітніших антирадянських та інших контрреволюційних організацій, які діяли в десятках країн світу. Відомство Розенберга перебувало в контакті з міністерством закордонних справ Німеччини та верховим командуванням вермахту.

В нараді у рейхслейтера взяли участь: заступник керівника зовнішньополітичного відділу фашистської партії А. Шікеданц, адмірал В. Канаріс, начальник «абверу-2» підполковник Е. Лахузен та його заступник, тоді майор, Е. Штольце.

Канаріс доповів про етапи довголітньої служби ОУН абверові. Розенберг погодився з тим, що таке співробітництво — корисне. Його треба ще більше розширити. І тому було б нерозумно користуватися послугами лише однієї емігрантської групи — організації Коновальця (прим. Є. Коновалець стояв тоді на чолі ОУН) і нехтувати іншими теж дружніми націонал-соціалізмові групами українських націоналістів.

Результатом цієї наради були, зокрема, дві зустрічі з Павлом Скоропадським та його сином Данилом. Першу провів Штольце, а другу сам Канаріс. Ішлося про розповсюдження і на абвер шпигунських послуг, які робить організація гетьманців іншим таємним службам Німеччини, зокрема гестапо і 3-му, так званому «інформаційному», відділу міністерства закордонних справ.

Після наради в Розенберга посилюються зв'язки з раніше завербованими ватажками українських буржуазних націоналістів, залучаються нові. Саме тут час повернутися до свідчень Ервіна Штольце. Як представник «абверу-2», тобто відділу «мокрих справ», ЙМн проводить з українськими націоналістами цілу серію нарад. Спочатку в австрійському місті Бадені, а потім в італійському Беладіно на березі озера Комо. На обох цих нарадах присутні головні тоді «провідники» ОУН: Коновалець, Ярий, Курманович та інші. Тут вони беруть на себе ще ширші зобов'язання по збиранню шпигунської інформації, організації диверсій, насамперед у Польщі, як тільки Німеччина на неї нападе.

Це вже стало традицією: провідник ОУН, а тим більше «головний», мав обов'язково бути платним агентом абверу. Вербування являло собою ніби акт своєрідної коронації, було підписанням присяги на вірність гітлерівському рейхові.

У 1938 році настав кінець Коновальцеві. До керівництва ОУН манівцями кар'єристської боротьби прийшов Андрій Мельник — син багатія з куркулів, колишній полковник так званої Української Галицької Армії (разом з петлюрівцями вона боролася проти Радянської влади на Україні), а потім управитель маєтків графа А. Шептицького. Навіть прихильники Мельника відзначали такі риси його характеру, як «неймовірна впертість, жорстокість і тваринна ненависть до політичних противників». А головним своїм ворогом Мельник вважав радянський лад. Він повсюдно рекламував себе «симпатиком» Гітлера та його політичних поглядів. Це цілком влаштовувало абвер. І не встиг новоявлений фюрер зробити перший самостійний крок, як з'явилися вербувальники абверу,

— Тільки-но Мельник очолив ОУН, — розповідає Штольце, — й переїхав з Польщі до Німеччини, адмірал Канаріс наказав начальникові «абверу-2» полковникові Лахузену через агента абверу Ярого, який виконував роль зв'язкового, зустрітися з Мельником і завербувати його. Оскільки Мельник мав перебувати на зв'язку особисто в мене, — пояснює Штольце, — я також був присутній при вербуванні. Воно пройшло дуже легко. Андрієві Мельнику було присвоєно агентурну кличку «Консул-1».

Невдовзі після вербування Мельник, якого повідомили про настанови Канаріса, запропонував уже конкретний план активізації підривних дій оунівців.

Тут же Мельник випросив значні субсидії на майбутні послуги. Абверівці не торгувалися. Вони погодилися навіть на створення розвідки в розвідці, дозволивши ОУН мати свій розвідувальний відділ. До речі, шпигунський хист головного провідника цінили не тільки в абвері. Дещо пізніше з'ясувалося, що Мельник є одночасно й агентом гестапо. Отже, шпигунські відомості, які поступали через націоналістів із Західної України, він продавав двічі.

Йдучи разом з радянським розвідником Миколою Клинченком та його помічниками по лабіринтах абверу, стежачи за «дуелями умів» наших і ворожих розвідників, автори книги не завжди могли знайти у сюжетних ходах місце для того, щоб докладніше спинитися на деяких деталях. Ось чому автор передмови бачить своє завдання в тому, щоб ширше зобразити загальний фон, на якому розгортається сюжет повісті, і тим самим допомогти читачеві краще зорієнтуватися в подіях того часу.

У «Лабіринтах абверу» згадується побіжно про чвари між різними угрупованнями оунівців, зокрема між бандерівцями й мель» никівцями, яких доводиться мирити німецьким хазяям. Тривають ці чвари й досі. Мимоволі постає питання: що за принципові розходження могли бути в таборі прислужників фашизму, які давно зрадили свою батьківщину й наймитували по розвідках капіталістичного світу?

Простежимо ці «розходження» на прикладі, так би мовити, первородного конфлікту між Мельником і Бандерою. Хоч треба сказати: скільки існують організації українських націоналістів, стільки тягають вони один одного за чуби, не спиняючись і перед фізичним знищенням окремих конкурентів.

Так от що вийшло у Мельника з Бандерою. В 1939 році у зв'язку з возз'єднанням західноукраїнських земель з Радянською Україною багато українських націоналістів втекли через тимчасову демаркаційну лінію до Польщі, окупованої гітлерівцями. А на загарбаних територіях фашисти повипускали з в'язниць усіх своїх приятелів-злочинців, у тому числі оунівців. Отак вибралися з-за ґрат і вбивці польського міністра внутрішніх справ Перацького — засуджені на довічну каторгу старі агенти абверу Степан Бандера та Микола Лебідь.

Розібравшись в обстановці, побачивши, що на таких, як вони, великий попит у зв'язку з підготовкою війни проти СРСР, обоє зажадали від Мельника, щоб трохи посунувся і дав їм теж місце: серед «головних провідників», ближче до абверівської кормушки, бо вони теж усією душею за гасло: «Здобудемо Соборну Самостійну Україну з допомогою Великонімеччини».

Мельник не погодився. Бандера кинувся до господарів — у головне управління абверу. В час консолідації всіх антирадянських сил для походу на Схід Канаріс, який раніше не раз застосовував до оунівців принцип «поділяй і владарюй», був тепер проти будь-яких конфліктів. «Абвер-2», в особі того ж Штольце, прийняв по черзі Бандеру та Мельника, умовляючи їх помиритися. Ті пообіцяли, але незабаром взялися за старе. Бандера зайняв при цьому більш вигідну позицію: він обвинуватив свого конкурента в недостатній антирадянській активності й запевнив, що коли відокремиться від Мельника і створить нову організацію, до якої сам добере з агентури людей, готових на все, абвер про це не пожалкує.

«…Згідно з моєю рекомендацією, — писав у своїх зізнаннях полковник Штольце, — Канаріс спинився на кандидатурі Бандери. Йому доручена була організація антирадянських виступів на території Західної України». В цій діяльності Бандері мала допомогти філія абверу в Кракові — «абверштелле-Краків».

Резидент абверу в головному проводі ОУН Ярий провів за дорученням Канаріса відповідну роботу в цій організації. В результаті стався розкол на мельниківців і бандерівців — буря в склянці води, бо суперечка йшла не про якісь політичні принципи, а про те, хто краще служить господареві й кому має дістатися більший кусень. Усе це, зрештою, сприяло тому, що в «Лисячій норі» ще міцніше прибрали до рук обидва табори. В усякому разі обидва вони продовжували постачати кадри для шпигунсько-диверсійних шкіл «абверштелле-Краків», чия підривна діяльність показана на сторінках цієї книги досить широко.

У підготовці і в ході війни проти СРСР українські буржуазні націоналісти були агентурою таємних служб гітлерівської Німеччини. Платною агентурою з усіма обов'язками, які з цього випливають. Ось чому оунівці мали зв'язки лише з абвером, гестапо та іншими таємними службами, а не з урядовими колами Німеччини. Далі шпигунської і диверсійної кухні їх не пускали.

Обидві «сторони» — господарі і наймити були варті одне одного: оунівці, щоб переконати своїх фашистських роботодавців у потребі якнайшвидше напасти на СРСР, щедро постачали їм чимало міфічної «розвідувальної» інформації. Гітлерівці, в свою чергу, через керівників фашистських таємних служб роздавали «провідникам» ОУН обіцянки, а насправді Україна потрібна була фашизмові як колонія, як аграрний придаток, а не як «самостійна» і «соборна». Власне кажучи, гітлерівці ніколи не приховували, яку долю готують слов'янським народам. І вже початок другої світової війни показав, що вони ніколи не відмовлялися від своєї програми і своїх планів.

Наведемо надзвичайно характерний трофейний документ, що яскраво й переконливо підтверджує це. Ось рядки з стенограми, яка озаглавлена: «Промова гауляйтера Еріха Коха на нараді керівного складу цивільної адміністрації рейхскомісаріату України в м. Ровно 26–28 серпня 1942 року».

«Немає ніякої вільної України. Мета наших старань у тому, щоб українці працювали на Німеччину, а не в тому, щоб принести щастя цьому народові. Україна має постачати те, чого не вистачає Німеччині. Це завдання здійснюватиметься, незважаючи на втрати. Від недостатнього харчування в Німеччині знижується продуктивність праці. Підвищити норми видачі хліба стало політичною потребою… Кількість зерна, якого не вистачає, має бути заготовлена на Україні… Постачання місцевого населення нас абсолютно не цікавить. Усе до останньої зернини мусимо вилучити, незважаючи на потреби місцевого населення.

…Для поведінки німців у рейхскомісаріаті визначальним моментом є те, що ми тут маємо справу з народом, який у всіх відношеннях є неповноцінним…

Освіта українців має стримуватися на низькому рівні. Відповідно до цього треба проводити шкільну політику. Вже трикласні школи являють собою надто високу освіту.

Все треба зробити, щоб підірвати народжуваність у цій країні.

Фюрер передбачив особливі захеди щодо цього. Інакше біологічна сила цього народу притисне німецький народ до стіни».

Закінчується промова Коха такими настановами цивільній адміністрації окупованої України: «…Всякі сентиментальні міркування — відкинути. Цим народом треба правити залізною силою з тим, щоб він допоміг нам виграти війну. Ми визволили його не для того, щоб зробити Україну щасливою, а для того, щоб забезпечити Німеччині життєвий простір і базу продуктового постачання».

Ось, виявляється, для чого «визволена» була Україна! Коментарі до такого документа навряд чи потрібні.

Може, після такої недвозначної декларації Коха, яка, власне, нічого не змінювала в поведінці окупантів, бо й до цього вони практично здійснювали на Україні політику нищення економіки та культури українського народу, оунівці перестали плазувати перед окупантами? Ні розгон «одноденного уряду» Стецька, ні одверті декларації на зразок проголошеної гауляйтером Кохом нічого в поведінці оунівців не змінили. Вже після цього вони беруть участь у створенні дивізії СС. «Галичина» і УПА — так званої Української повстанської армії, головним завданням якої до втечі окупантів з України була боротьба з радянськими партизанами.

Після другої світової війни українські буржуазні націоналісти лише змінили господарів. Їх штаб-квартира в Мюнхені на Цеппелін-штрассе і досі лишається однією з «національних» бірж, де наймають виконавців для підривної роботи. Насамперед, проти Радянського Союзу. Але, як і всякі найманці, жовтоблакитники не від того, щоб робити свою чорну справу і в іншому місці. їх можна було зустріти серед так званих «зелених беретів» у В'єтнамі. Вони об'єднуються для антирадянських вилазок з сіоністами та маоїстами. Уроки минулого не пішли їм на користь. Це й недивно: ненависть до великої Країни Рад і нашого суспільства — єдиний «товар», який у них є і яким вони торгують.

Та, як показав досвід минулої війни, зокрема досвід найширшвго використання німецькими таємними службами націоналістів усіх мастей, у тому числі оунівців, для тотального шпигунства, — на найманцях далеко не заїдеш. Радянська розвідка перемогла фашистську, бо спиралася на людей високої ідейності — полум'яних радянських патріотів, інтернаціоналістів,'для яких СРСР є Батьківщиною трудящих усього світу. Свідомість того, що служать вони справедливій справі, захищають Вітчизну, яка стоїть на чолі прогресу людства, народжувала у радянських розвідників ті високі моральні якості, завдяки яким їх діяльність викликає захоплення мільйонів трудящих і за межами нашої країни.

Про це вже багато розповідалося. Але тема про подвиг наших розвідників у Великій Вітчизняній — воістину невичерпна. Ця документальна повість є в тому літописі ще однією новою сторінкою, пізнавальною і корисною ще й тим, ідо вчить революційної пильності класовому підходу до суспільних подій і фактів.

В час гострої ідеологічної боротьби, яку веде капіталізм проти нашої країни, проти світу соціалізму, коли ідеологічні диверсанти спираючись на досвід абверу, знову намагаються використати проти радянських громадян, особливо проти молоді, націоналістичну отруту, читачеві буде цікаво ближче побачити і методи підривної «Лисячої нори», і справжнє обличчя її колишнього господаря — дволикого адмірала Канаріса.

Доктор філософських наук

лауреат премії імені Я.О.Галана

Ю. Римаренко