В лабіринтах абверу

НА БЕРЕЗІ ЛАГУНИ ФРІШГАФ

Ад'ютант приніс ранкову пошту. Зверху, як і завжди, він поклав лист з берлінським штампом на вузенькому блакитному конверті.

Як тільки постать ад'ютанта зникла за дверима, капітан фон Шеллер нетерпляче розпечатав послання. Ось уже багато місяців чекає він цих листів з надією і водночас з тривогою, хоч приходять вони досить часто. З того самого дня, коли на Берлін стали падати бомби, фон Шеллер попросив дружину писати принаймні тричі на тиждень. Герта зважила на цю просьбу. Вона заспокоювала чоловіка, згадуючи мало не в кожному листі, що з їх особняку обладнано надійне залізобетонне сховище, крім того в саду викопано глибокі щілини. Та Герхард добре поінформований із службових джерел про характер та інтенсивність ворожих нальотів на столицю, не міг подолати в собі передчуття нещастя.

І ось воно прийшло. Він дізнався про це, точніше здогадався, як тільки глянув на рядки знайомих літер, розмитих сльозами.

Незважаючи на цензуру, що старанно викреслювала будь-яку згадку про бомбардування й чинила таким «поганим німцям» усякі неприємності через поліцію, дружина повідомляла, що їх шістнадцятирічний Гер-берт, їх голубоокий красень «загинув від повітряної зброї».

Капітан схилився на стіл, і вся його важка постать здригнулася від ридання. В такій позі перебував він досить довго. Потім простяг руку до телефону, набрав номер. З протилежного кінця проводу відповів густий баритон. Вислухавши просьбу офіцера дозволити поїздку до Берліна в зв'язку з смертю сина, баритон став умовляти фон Шеллера не їхати.

— На похорон уже не встигнете, а дружину своєю появою ще більше травмуєте. Крім усього, подібні листи одержує тепер багато офіцерів. Усіх не відпустиш.

Та капітан просив так довго й настійно, що баритон зрештою здався.

З тієї поїздки і почався занепад кар'єри Герхарда фон Шеллера, відомого в широкому колі домашніх друзів під прізвиськом «Щасливчик», а серед абзерівців — під псевдонімами: «Ліндквіст», «Торн» та іншими. І під кожною маскою йому справді щастило. А попереду відкривалися нові незатьмарені, здавалось, обрії.

Герхгард народився в аристократичній сім'ї, де вся атмосфера була пройнята сумішшю німецького шовінізму та ніцшеанства. З дитинства його привчили боготворити кайзера й прищеплювали думку, що він належить до раси панів і надлюдей, до тих «білявих бестій», чиїм покликанням є створити Велику Німеччину від Чорного моря до Атлантики. Під впливом цих ідей молодий фон Шеллер у роки першої світової війни змінив мундир студента вищої політехнічної школи на офіцерський, який свого часу носили його предки, і дістав під командування взвод, а потім і роту. Заслужив у кайзера залізні хрести першого та другого класів.

Після поразки кайзерівської Німеччини він приєднався до юнкерських та монархічних кіл, які прагнули реваншу, і вступив до «антибільшовицької ліги». Тут «білявій бестії» знову поталанило: під час каральних «подвигів» проти німецьких революційних робітників доля звела його з одним із організаторів убивства Карла Лібкнехта і Рози Люксембург — морським офіцером Вільгельмом Канарісом. Коли ж Гітлер прийшов до влади й поставив цього запеклого антикомуніста обершпигуном рейху, фон Шеллер нагадав про себе старому соратникові. Був викликаний у «Лисячу нору» призначений таємним агентом абверу за кордоном.

З деяким жалем покидав він свою інженерну посаду на заводі Круппа: адже тепер починалася справжня робота — знову настав давно омріяний час варити сталь для гармат. Але розвідка, де, як здавалося фон Шелле-ру, він вершитиме долю Цілих народів, вабила його більше.

Початковим об'єктом діяльності нового абверівця стала Фінляндія. Перший відділ, який очолював тоді полковник, а пізніше генерал Піккенброк, зумів влаштувати свого підшефного на офіцерську посаду в армію маршала Маннергейма. Завдання стояло так: вести розвідку проти Червоної Армії, а також проти фінської. Бо хоч Гітлер і Маннергейм приятелювали, в абвері, як і у всіх імперіалістичних розвідках, завжди дотримувалися принципу: «Брат братом, сват сватом, а гроші — не рідня».

Перебування у Фінляндії відкрило перед фон Шеллером широкі можливості для знайомства з іншими скандінавськими країнами. Звичайно, в розвідувальному плані. За участь у таємній війні проти Норвегії та Данії Гітлер нагороджує його «рицарським хрестом». У 1943 році «Щасливчик» виходить сухим з води в Швеції і з новим псевдо «Кваст» призначається начальником розвідшколи під Кенігсбергом: хай, мовляв, перепочине після трудів праведних, а заодно підучить початківців.

Капітан не від того, щоб забрати з собою сім'ю, та Канаріс не радить: самі рейхсміністри тримають свої родини в Берліні. Вивозити дружину і дітей з-під бомб — непатріотично…

І раптом смерть… Для неї фон Шеллер розвідував дороги в Радянський Союз та деякі інші країни Європи. Тепер, випадково, прийшла вона у його власний дім. На думку капітана, це вже було порушенням правил гри.

Набравшись на поминках сина, Герхард дає волю язикові. Весь свій батьківський гнів він обрушує на «цього жирного пацюка» — Герінга, який твердо обіцяв, що на німецьку землю не впаде жодна ворожа бомба.

Розмова точилась у тісному колі друзів, та все ж дійшла до вух СД. Не минуло й тижня, як капітана викликав начальник СД Кенігсберга. Допитував, соромив, лаявся, погрожував судом. «Кваст» перелякався. Особливо після другого допиту, коли слідчий прочитав йому тут же написаний короткий обвинувальний висновок, в якому кілька разів згадувалися слова «поразницькі настрої». Хоч і були в «Щасливчика» заслуги, йому загрожував концтабір, а може, й щось страшніше. Адже принципом фашистської юстиції став проголошений Гітлером принцип: «Карати на смерть кожного, на кого падає хоч тінь підозри».

Капітан став писати рапорт Канаркові. Він благав адмірала зважити на те, що лайку на адресу рейхсмаршала він виголосив у стані афекту, викликаного смертю сина, що насправді він так ніколи не думав і не думає, і просив заступитися за нього, замінити йому суд найтяжчим випробуванням у розвідці. Краще смерть, ніж ганьба.

Відповів через тиждень генерал Піккенброк: «Рейхс-фюрер Гіммлер на клопотання адмірала Канаріса погодився не доводити справу до суду. Продовжуйте виконання службових обов'язків».

До СД більше не викликали. Фон Шеллеру перестали снитися страхіття.

Зондерфюреру Доллу вбивство Астрова завдало куди меншого клопоту, ніж фон Шеллеру кілька необережних слів про Герінга. Командир «корпусу» власноручно підписав акт «про знищення зрадника при спробі втекти», наказав конвоїрам поставити під ним свої підписи — і людини наче й не існувало. Може, в інший час СД на клопотання Альбрехта і зацікавилося б подробицями того, як Астров потрапив у начальники розвідки карального з'єднання, але тепер було не до цього. Під натиском радянських військ розвалився «Міус-фронт», у міцність якого так вірили проводирі рейху, і півмільйонне угруповання німецьких військ мусило почати відступ з Донбасу. Цей відступ мав поєднуватися з розправою над героїчним робітничим класом Донеччини, який чинив опір гітлерівцям під час їх тимчасового панування. Ще 7 вересня 1943 року Гіммлер видав наказ про зруйнування Донецького басейну. В ньому говорилося: «Добитися, щоб при відході… не лишилося жодної людини, жодної голови худоби, жодного центнера зерна, жодної рейки, щоб не лишилися цілими жоден будинок, жодна шахта… Противник має застати справді тотально випалений, зруйнований край».

Горлорізи Долла, які мали взяти участь у здійсненні наказу рейхсфюрера СС та імперської безпеки, тільки того й чекали. Всюди, де проходив «корпус», за ним тягнувся кривавий слід, спалахували заграви пожеж, лишалися руїни. Таке варварство коїли і всі інші частини, що належали до групи армій Манштейна «Південь», а також есесівці, абверівці, підрозділи СД. Де вже тут було думати про вбивство якогось Астрова, який до того ж загинув від руки людини, що так старанно виконувала наказ Гіммлера і взагалі була поза підозрою. Та зондерфюрер все-таки побоювався: зменшиться напруження, і до з'ясування причин невдач корпусу в боротьбі з силами опору в Донбасі, а в зв'язку з цим до обставин смерті Астрова, можуть повернутися. Треба зробити або ж запропонувати таке, щоб про нього, Долла, знову заговорили в оточенні самого Гітлера. Для цього він припас хід козирем. Щоправда, хід був намічений ще тоді, коли армії фельдмаршала Манштейна намагалися деблокувати оточене в районі Сталінграда угруповання Паулюса. А тепер, коли радянські війська вже успішно подолали «Східний вал», на думку зондер-фюрера, його пропозиція мала виглядати ще вагомішою. Не довіряючи друкарці, Долл власноручно відстукав на машинці такий документ:

«Цілком таємно

Мій фюрер!

Будучи глибоко переконаним, що втрата нами позицій на Волзі — тимчасова, я при відході корпусу, яким Ви довірили мені командувати, наказав залишити в районі Елісти й Астраханських пісків таємні склади стрілецької зброї. Мої люди вибрали й нанесли на карти пустельні місця, в яких легко створити просторі сховища. Там же припасено консервовані продукти для солдатів і фураж для коней. Залишено надійну агентуру з числа місцевих жителів, які під час перебування нашого в Елісті працювали на абвер.

Пропоную перекинути в район Яшкуля спочатку кілька груп, добре підготовлених до партизанських дій, а потім і весь мій корпус, підсиливши його танками. Користуючись з того, що військові сили червоних зайняті на фронтах, ми проведемо кілька рейдів, знищимо в приволзьких районах партійне та адміністративне керівництво й будемо поступово розширяти радіус дії, аж доки інші десантні війська з'єднаються з нами для переможного походу з сходу на захід, назустріч основним силам вермахту. Беру на себе сміливість твердити, що психологічний ефект такої операції теж буде надзвичайно великий, підтримає бойовий дух вермахту і в той же час деморалізує противника. Дозвольте сподіватися на позитивну оцінку моєї пропозиції.

Зондерфюрер Оттомар Верба».

Долл кілька разів перечитав листа і замислився. Чи правильно він робить, звертаючись безпосередньо до Гітлера? Зважив усі «за» і «проти». Тих «проти» було більше. По-перше, склади зброї створено за наказом Канаріса, і адмірал (а з ним обов'язково порадяться) тут же викриє його як брехуна. По-друге, він образиться, що лист пішов не по інстанції. Тоді, диви, з цієї витівки взагалі нічого, крім неприємностей, не вийде. Краще вже зберегти авторство тільки на ідею десанту і маги шефа розвідки на своєму боці.

Зондерфюрер дещо змінив редакцію листа, адресувавши його на вулицю Тірпіцуфер, 74/76, начальникові головного управління абверу — адміралу Вільгельму Канарку.

Додав: крупномасштабні карти з позначками складів зброї, провіанту та фуражу, списки агентури, законсервованої в Елісті, Яшкулі, Астрахані, а також список людей, яких треба підготувати в спеціальній розвідшколі для ведення партизанської війни. Серед інструкторів згадаз, зокрема, Клинченка, Войцехівського, а серед найбільш здібних і впливових агентів Сангаджі Амбушева. Зондерфюрер довіряв йому, хоча останній був завербований Астровим.

Довір'я грунтувалося на різних підставах. Долл пригадав, що допитував цього Сангаджі особисто, що він — із сім'ї зойсангів (це підтвердив тоді і покійний тепер «Товстун»). Та головним доказом на користь сина поважаного Гаря Амбушева стала розмова, яку зондерфюрер провів з Клинченком незабаром після смерті Астрова.

Говорили вони тоді довго, без свідків, дооре перевіривши, чи не приховали десь підручні майора Альбрехта скритий мікрофон.

Вислухавши інформацію Долла про обставини загибелі моряка, Клинченко розлютився:

— Ти мій друг і вчитель, Отто, але я більше не хочу працювати з тобою жодного дня. Це я кажу тобі щиро, й одверто: боюся, щоб у приступі гніву ти не зробив щось подібне зі мною. Якого хлопця згубив, якого розвідника! І лише тому, що тобі привиділося!

— Привиділося? А вбивство «Шаміля»? Та ще перед самою операцією!

— В нього ж іншого виходу не було. Провів би ти, принаймні, слідство. Не вбив же ти Гюнтера, хоч був переконаний, що він послав «Товстуна» на смерть.

— Чому ж Астров тікав, коли за ним вини не було?

– І я б утік, щоб пізніше, коли мине твоя лють, поговорити спокійно. В тебе ж, Отто, жодного доказу його вини немає!

— В нашій справі краще помилитися, ніж припустити зраду. Є про що говорити: одним агентом більше, одним менше. Що він тобі дорожчий за мене? Чи може Альбрехт встиг уже й тебе на свій бік перетягти?

— З тобою просто неможливо стало розмовляти, Отто! Невже наші невдачі на фронті так вплинули на тебе, що ти розум втрачаєш!

Так вони того разу ні до чого й не договорилися. І аналізуючи після від'їзду Клинченка ще раз пригоду з Астровим, зондерфюрер прийшов до висновку, що погарячкував.

У військовий успіх свого плану, викладеного в доповідній записці адміралові, Долл, звичайно, не вірив. Знав: інші теж не повірять. Хіба міг десант зробити те, чого не вдалося зробити цілій групі армій фельдмаршала Манштейна? Ні. На успіх десанту покладатиме надії лише повний неук. Однак зондерфюрер був переконаний, що Канаріс при черговій доповіді Гітлерові обов'язково згадає його пропозицію і фюрер підтримає її. Хоча б для того, аби показати, що невдачі вермахту вважає тимчасовими. Звичайно, обійдеться ця авантюра не дешево. Солдатів поглине не одну тисячу. Плювати! Йому, Доллу, ця ініціатива дасть додаткові «поплавки», за допомогою яких він зможе довгий час протриматися на поверхні. А там видно буде: покращає становище на фронтах — переможців не судять. Станеться повна катастрофа — кожний рятуватиме власну шкуру. В цій метушні буде не до нього.

Одержавши дозвіл, зондерфюрер з усіма матеріалами вилетів для особистої доповіді Канарісу. Зустріч з шефом перевершила всі його сподівання. «Маленький адмірал» довго говорив про те, як приємно йому мати підлеглих, що так турбуються про інтереси рейху. Така самовідданість буде відповідно оцінена. І не тільки в абвері. Немає сумніву, що план схвалить і верховне командування.

Долл за традицією, як це робили всі, хто добре знав слабості Канарка, приголубив улюбленого песика господаря кабінету, за що тут же дістав нагороду: схвальну усмішку і пляшку доброго італійського «Кіянті».

Начальник головного управління абверу дотримав слова. Зондерфюрер незабаром дістав шифровку з чотирьох слів: «План схвалено. Дякую. Канаріс».

«Дякуєш, ще б пак! Через мене і на тебе пролилася милість фюрера», — подумав Долл, читаючи шифровку. Однак, справжня причина вдячності адмірала була в тому, що знайшлася робота для фон Шеллера. Канаріс твердо пообіцяв Гіммлеру дати капітанові одне з тих завдань, з яких не повертаються. Та дуже поспішати з цим — теж не варто було. Зрештою аристократ і випробуваний солдат фон Шеллер був йому ближчий за Гіммлера, з яким він таємно ворогував. Тому адмірал вирішив: хай капітан лишається поки що начальником розвідшколи, підготує людей, а потім полетить з ними разом.

Клинченко і Войцехівський домовилися зустріти новий, 1944-й, рік разом. І привід для цього був досить поважний: підняти келихи за успіхи Червоної Армії.

Іх ранішню розмову на цю тему перебило гарчання телефонного апарата. Дзвонив з Нового Бугу Долл. Запрошував Клинченка на новорічну чарчину.

— Заодне й попрощаємося, — сказав він, натякаючи, що вже знає про нове призначення Миколи та його скорий від'їзд.

Радянський розвідник, роздумуючи, відтягував відповідь. Перспектива сидіти за святковим столом з убивцею Астрова — пригнічувала. Крім усього вони з Войцехівський мали обговорити, як слід побудувати свою розвідувальну роботу на новому місці, як підтримувати зв'язок з Центром.

Але відмовлятися від запрошення зондерфюрера було недоцільно. До Кенігсберга мають летіти десять унтер-офіцерів, дібраних особисто командиром «корпусу». Хто вони? Що там готується?

— Чесно кажучи, — кинув після паузи Микола, — їхати аж за вісімдесят кілометрів — ризиковано. На дорогах ожеледь, а покришки на моїй машині давно «облисіли». Та відмовитися від такої чудової компанії…

— Давай зробимо так, — запропонував Долл: — сідай у поїзд. З Кривого Рога до нас три години їзди. В теплому вагоні це просто приємна прогулянка!

— До партизанів? — пожартував Клинченко.

— Пипоть тобі на язик. Залізницю охороняють мої вершники. А втім, на тебе чекають великі діла і поберегтися треба. Пришлю бронетранспортер.

Микола поїхав і не пошкодував. Зондерфюрер, п'яний не стільки від горілки, скільки від того, що, як здавалося йому, на небі абверу знову яскраво запалала. зірка його слави, докладно розповів Клинченкові про схвалення його пропозиції, про те, як люб'язно прийняв його адмірал і як швидко відгукнувся на ідею десанту сам Гітлер.

— Ну, — сказав господар, прощаючись вранці з гостем, — до скорого побачення в Елісті. Пам'ятаєш, я коїлись пропонував тобі стати власником газети, — готуйся. Моє слово — тверде. А поки що прошу тебе взяти най-діяльнішу участь у підготовці моїх людей. Приглядайся там до фон Шеллера. Між нами кажучи, в мене є деякі підстави думати, що від не позбавлений поразницьких настроїв. Це, звичайно, між нами. Поглядай! В разі чого- пиши.

…Ясним морозяним січневим ранком літак, серед пасажирів якого були Клинченко, Войцехівський і десять доллових вихованців, піднявся з криворізького аеродрому і взяв курс на північний захід. Увечері він приземлився під Кенігсбергом. Тут пасажирів пересадили в автобус і привезли до якогось пустельного куточка морського узбережжя.

Лише вранці Микола зорієнтувався. Великий двоповерховий особняк під черепицею, в якому вони оселилися, стояв на березі затоки. Через неї, кінця-краю не видно, тяглася піщана коса. А кілометрів за вісім на схід сірими скелями здіймалися шпилі похмурих, готичної архітектури будинків.

Пригадуючи карту району Кенігсберга, яку уважно вивчав перед самим приїздом сюди, Клинченко визначив: їх особняк стоїть на самому березі відомої балтійської лагуни Фрішгаф. Згодом він дізнався: умовне найменування школи — Табір Нойхов. Раніше тут був один з центрів підготовки радистів для абверу.

Нікого з попереднього складу школи новачки не застали. Лишився тільки колишній начальник — капітан фон. Щеллер. Зате протягом декади набралося близько сотні новоприбулих з Кривого Рога. Псевдоніми їм давали в розвідвідділі «корпусу». Та, не маючи ще достатнього конспіративного досвіду, вони продовжували часто називати один одного справжніми іменами. Завдяки цьому Клинченко склав докладний список прізвищ зрадників.

Войцехівському виділили для навчання групу майбутніх радистів. Кількох з них він мав підготувати для роботи на так званій проміжній радіостанції. Ця потужна рація призначалася для підтримування зв'язку розвідувальної групи десанту з головним управлінням абверу в Німеччині, з одного боку, і з агентурою в тилу радянських військ — з другого.

Через цю станцію Клинченко і Войцехівський сподівалися відновити зв'язок з своїм Центром. Готувалися до цього старанно. Функ-абвер [*Відділ перехоплень німецької військової розвідки] пильнував на суші й на морі. Він намагався ловити шифровані, кодовані, навіть передані відкритим текстом радіограми, з яких джерел і на які адреси вони б не йшли, щоб потім пропустити весь цей «улов» через решета дешифрувальників: може, лишиться якась пожива для розвідки.

Щупальця функ-абверу могли бути десь зовсім близько. Існували, правда, деякі, хоча й не цілком надійні, способи обминути їх: вихід на зв'язок у години найбільшого «заселення» ефіру, підробка під чийсь добре знайомий функабверівцям «почерк» і ряд інших. Для застосування всіх цих прийомів треба було добре вивчити обстановку в ефірі.

Цим і зайнявся Войцехівський під приводом наладки радіоапаратури.

Пошуки «незамінованих проходів» в ефірі не вирішували, звичайно, всієї проблеми зв'язку. Треба було знайти ще й можливість користуватися станцією. Без неї радянські розвідники почували себе в ролі людей, які заволоділи скарбом, а користі від цього жодної. Та везіння з невезінням часто йдуть поруч. Через тісноту в особняку, не розрахованому на проживання в ньому такого великого числа людей, фон Шеллер розтикав їх куди можна: аби був дах над головою. Войцехівському наказано було оселитися в радіокласі. Офіцерів розмістили у флігелі. На ніч у приміщенні школи лишався тільки один з них — черговий по штабу. Раз на тиждень, коли цей обов'язок припадав на долю Клинченка, Войцехівський, замкнувшись у класі, виходив у ефір.

Вони вже поінформували Центр про свої нові координати, підготовку десанту, передали список особового складу школи.

Центр дякував за службу, закликав до найсуворішої конспірації та обережності, але в той же час наказав інформувати його і про все зв'язане з фортифікація ми навколо Кенігсберга, військовою промисловістю міста, заходом і виходом військових та допоміжних суден у порт Піллау.

Одержавши цей наказ, Микола обізвав себе йолопом. Справді, як, живучи в районі Кенігсберга, міг він забути, що це місто-фортеця, і про міжнародний скандал, який розігрався навколо нього задовго до війни! Правда, сам він тоді військовими проблемами цікавився мало, але пізніше, в 1939 році, коли Клинченка вже вчили мистецтва розвідки, йому пощастило прослухати курс лекцій: «Від Гінденбурга до Гітлер'а». Лектор — відомий військовий історик — розповідав, як німецькі мілітаристи, готуючись після першої світової війни до реваншу, хитро обминали заборони й обмеження Версальського договору: створили так звані кишенькові лінкори, глибоко замаскований генеральний штаб, підготували офіцерські та унтерофіцерські кадри. У 1925 році вони зуміли таємно посилити Кенігсберзьку фортецю бетонними спорудами. Та це вже було зроблено настільки відкрито й зухвало, що міжсоюзницька контрольна комісія мусила втрутитися. Близько половини тих фортифікацій знесли.

— Але ми повинні завжди пам'ятати, — резюмував тоді свою лекцію професор, — що німецький імперіалізм розглядав і розглядає фортецю Кенігсберг як опору своєї армії при її наступі на Схід…

«Як же міг я забути, про цей горішок, який нашим скоро доведеться розгризати?!» — картав себе Микола. Він, звичайно, знав, що радянські війська штурмуватимуть Кенігсберг, керуючись не тільки його інформацією, що Центр і командування черпають відомості про противника з багатьох інших джерел, але іноді навіть третьорядне, здавалося б, повідомлення стає тим останнім штрихом, який надає портретові повної схожості.

З того дня вони з Войцехівським перетворилися на завзятих «краєзнавців». Прихопивши з собою про людське око ще кого-небудь з офіцерів чи курсантів школи, радянські розвідники вирушали на екскурсії до Кенігсберга, Піллау, прибережних курортних міст і містечок. Всюди гарячково споруджували укріплення. Пруссію — колиску німецького мілітаризму — гітлерівці готувалися утримати за всяку ціну.

Розвідники поспішали. Їх підганяло побоювання, що десантна операція ось-ось почнеться — і тоді прощай радіостанція, а може, і сам Кенігсберг.