В лабіринтах абверу

ВІЛЛА НА АЛОЇЗЕНШТРАССЕ

Клинченко обідав. Як завжди в ресторані Долла — Філіппова за одним із столиків кельнера Стефана Бойка, того самого, який прислужував йому пам'ятного вечора визволення з гестапо.

Подаючи кухоль пива з високою пінистою шапкою, Стефан сказав:

— Читав ваше оголошення. Якщо пан не має інших пропозицій, я насмілився б запропонувати свою оселю. Не окрему, правда, квартиру, лише кімнату. Зате простору, на два вікна. Обидва виходять на схід.

— Куди, перепрошую, виходять вікна? — зацікавився Клинченко.

— Два вікна й обидва виходять на схід, — чітко повторив Стефан.

— Коли можна оглянути?

— Хоч би й завтра.

Кельнер, вклонившись, відійшов. Клинченко осушив кухоль, витер спітніле чоло. Розмова з Стефаном схвилювала його, породила суперечливі думки. Радів, що оголошення «спрацювало» так швидко. Непокоївся, що зв'язковим від Центру буде людина з ресторану, про який він тепер уже напевно знав: уся обслуга тут з годованців абверу.

Ніч не спав. Насилу діждався дев'ятої ранку, коли можна було відвідати Стефана, не викликаючи нічиєї цікавості надто ранньою появою.

Будиночок Бойка стояв на тихій вуличці, огороджений з фасаду палісадником. Повільно натиснув кнопку електродзвоника. Десь у кімнатах задзеленькало. Господар відчинив двері й привітав гостя. Не запобігливо, як у ресторані, а з почуттям власної гідності, навіть якось по-товариському. Незвичайність поведінки Стефана ще більше насторожила Клинченка. Коли ж з'ясувалося, що кімната справді має два вікна на схід, він спитав себе: збіг обставин чи провокація?

У Чернівцях було домовлено: зв'язковий Центру, який з'явиться на оголошення в газеті, має запропонувати кімнату з двома вікнами на схід. Ці слова були паролем. Фактично ж приміщення могло дивитися куди завгодно. Проте передбачався і збіг обставин, з яким він і зустрівся. Тому, закінчивши огляд, Клинченко з виглядом невдоволення виголосив запасний пароль:

— Коли вже не ізольована квартира, то хоч би хід окремий…

— Якщо пан погодиться заплатити, можна прорубати окремий хід. Аби гроші!

— Обидва усміхнулися й потиснули один одному руки…

— А ви й справді оселяйтесь у нас, — запропонував Бойко. — Майте на увазі, що зв'язок з Центром підтримується через Львів, а практично його здійснює моя дружина Іванна з допомогою своїх родичів, які живуть на самому кордоні.

— Принадно, Стефане, та чи не надто ризиковано? Троє радянських розвідників під одним дахом… Провал, і накриваємося однією покришкою.

— Так, певний риск є, але він послаблюється деякими іншими обставинами. Як ви вже напевно здогадалися, я служу в абвері. Ви — теж. Навряд чи таке сусідство викличе підозру. Навпаки: скоріше воно діятиме заспокійливо. Отже, й тут, як бачите, єдність протилежностей.

— А я й не знав, що кельнери ресторанів так обізнані з діалектикою, — пожартував Клинченко.

Вони поринули в деталі своєї майбутньої роботи.

Клинченко на собі випробував виснажливий темп редакційної гарячки, встиг усвідомити ціну часу в органах державної безпеки, де година іноді вирішувала успіх багаторічної операції, а мить — саме життя. Тому напруження, з яким довелося працювати в Грубешові, не було для нього новиною. Вдень вони з Федоровим збирали інформацію серед білокозачої агентури абверу вздовж певної ділянки німецько-радянського кордону і доповідали Доллові. А ввечері Павло з Стефаном шифрували матеріали для Центру. Набиралося їх усе більше. Всю розвідувальну діяльність абверштелле Грубешув видно було Львову, як на долоні.

Шифрограми від Клинченка надходили все тривожніші. Гітлер зосереджував на кордоні нові, обстріляні в боях на заході дивізії. На старих і новоспоруджува-них аеродромах літакам ставало дедалі тісніше.

Сотні агентів німецької політичної й військової розвідок провалювалися, ледь перейшовши лінію радянського кордону. Та це не зупиняло ні гестапо, ні абвер. Ще до проголошення війни Гітлер намагався організувати тотальне шпигунство. Для цього придатні були, насамперед, білоемігранти, буржуазні націоналісти всіх мастей і відтінків. Аби проба на них стояла антирадян-ська. Гестапо й абвер згрібали тепер ці покидьки з емігрантських смітників усіх п'яти континентів. Нашвидку знайомили з азами розвідки чи диверсійного ремесла, формуючи найбільшу в світі армію шпигунів для війни в темряві.

Якось Федоров попередив Клинченка:

— Незабаром маємо виконати одну місію. Як тільки абверштелле Прага, якій ми безпосередньо підлягаємо, дасть вказівку — вирушаємо до Берліна для переговорів з його ясновельможністю — гетьманом Павлом Скоропадським.

— Це ще активний штик, і навіть у розвідці? — здивувався Микола.

Федоров похитав головою:

— Між нами кажучи, політичний труп, але його на магаються гальванізувати. Може хто клюне й на таку принаду.

Про все це розповім вам потім докладно. Шеф доручив поінформувати вас, щоб під час переговорів, мій дорогий друже, ви не показали себе невігласом, а, навпаки, ще й ерудицією блиснули.

— Про кращого лектора не мрію, — зрадів Клинченко. Він говорив це щиро. Федоров вважався не тільки в абвері, а й серед емігрантів теоретиком і мало не головним літописцем білокозачого руху.

Вже другого дня Сергій Олексійович десь роздобув і притяг на квартиру до Бойка комплект журналу «Вольное Казачество», який видавався в Празі з благословіння рейхсміністра пропаганди Геббельса.

На території Чехословаччини, в момент її загарбання фашистами, налічувалося понад двадцять білокозачих організацій. Ватажки їх безперервно гризлися між собою за субсидії. А щоб прикрити взаємне шарпання за чуби ширмою ідейності, кожна група й групка проголосили свою програму. Дехто, не мудруючи лукаво, стояв «за веру, царя и отечество», добиваючись повернення на російський трон Романових. Другі придумали «окрему козачу державу», в якій мали б право жити виключно представники «козачої нації». Треті доводили чисто «арійське походження» козаків і проголошували себе найближчими родичами есесівців і самого Адольфа Гітлера.

Прихильники Павла Скоропадського дбали, звичайно, про гетьманську булаву для нього. Та за цю булаву, наче воші за кожух, чіплялися інші претенденти. Найбільш екзотичною постаттю серед них можна вважати Полтавця-Остряницю. Його строкатій кар'єрі міг би позаздрити перший-ліпший герой шахрайського роману. Почавши її юнкером чугуївського- військового училища, він пізніше служив осавулом у Скоропадського. В 1924 році вступив до фашистської партії, потрапив навіть до почту Гітлера й брав участь у «ночі довгих ножів». Зобов'язавшись навернути все населення України до католицтва, заручився згодом підтримкою Ватікану й оголосив себе єдиним законним претендентом у гетьмани.

Коли ж у розкішних шинках і борделях проковзнуло між пальцями римське золото, знайшов Остряниця нове джерело прибутку: став фундатором «українських орденів». За великі гроші самозваний і безпритульний гетьман нагороджував цими «орденами» шукачів аристократичних титулів і блискучих цяцьок на фраки.

Кінчив свою кар'єру Полтавець-Остряниця штатним пропагандистом геббельсівського міністерства пропаганди, спеціалізувавшись на оббріхуванні Радянської України.

Бурю на болоті намагався зняти ще один мисливець на гетьманську булаву, відомий спочатку як Макогон, потім як Маркотун і, нарешті, як граф Розумовський. У життєписі цього триєдиного в одній особі авантюриста було стільки складних лабіринтів, що в них можна було заплутатися навіть володіючи ниткою міфічної Аріадни.

У смутні часи Центральної ради і гетьманування Скоропадського Маркотун знаний був у керівних жовто-блакитних колах, як голова масонської ложі, до якої належали (незважаючи на суперництво на політичній арені) Павло Скоропадський та Симон Петлюра.

Пізніше майстер масонських справ відбув за океан, де одному лише йому відомими шляхами «встановив», що він не просто козачого роду, а ніхто інший, як нащадок останнього українського гетьмана графа Розумовського. Графським титулом спокусилася багата американка. Новоявлений претендент на український престол одружився з нею і відкрив кампанію проти Скоропадського, обвинувачуючи його в «узурпації трона».

Торжество Макогона-Маркотуна-Розумовського тривало, однак, недовго: в німецькій Сілезії виринув ще один нащадок Кирила Розумовського й подав до суду на Макогона за самозванство.

Гестапо й абверу цей балаган на кінець тридцятих років був уже не на руку. Підготовка походу на схід вимагала консолідації всіх антирадянських груп. Гітлерівці вирішили об'єднати білогвардійське козацтво у «Всекозачий союз». На чолі поставили колишнього похідного отамана Війська Донського — генерала Петра Попова, виписаного для цього з Америки.

З українських гетьманів гітлерівці віддали перевагу Павлу Скоропадському. Хоч він себе у вісімнадцятому цілком дискредитував на Україні, зате його вірність кольорам німецького інтервенціоністського прапора — не лишала сумнівів. А те, що ляканий і битий Скоропадський боявся українського народу, наче чорт ладану, ще міцніше прив'язувало його до гітлерівського воза.

Жовтоблакитники з табору УНР зчинили, було, галас і влаштували в Берліні сцену ревнощів: як же, мовляв, так? Адже фюрер обіцяв нам українську республіку під німецьким протекторатом, а тепер збирається звести на трон Скоропадського.

Та кожна з сторін — і монархісти, і «республіканці» дістали запевнення, що буде саме так, як обіцяно їй. Пізніше, як відомо, Гітлер скрутив по величезній дулі всім своїм найманцям. Але на той час оунівці й скоропадчики сподівалися, що їхня вірна служба буде винагороджена.

Клинченку-Козаченку доводилося тепер нашвидку вникати в усі деталі цієї багаторічної колотнечі.

Довести, однак, до кінця свої «лекції» Федорову не пощастило. Шифровка зобов'язувала Долла негайно відрядити Федорова з Козаченком до абверштелле Прага в розпорядження доктора Грубера — «референта в українських справах» — для участі в переговорах з гетьманом Скоропадським.

Вони знайшли Грубера в празькому ресторані «Завжел». Це був високий, худий чоловік у застебнутому на всі ґудзики глухому чорному костюмі й золотих окулярах, зовні схожий на лютеранського пастора з солідної парафії.

Грубер почастував їх сніданком. Розмова точилася навколо Польщі. Точними «місткими» запитаннями референт з'ясував, наскільки його співрозмовники обізнані з настроями різних кіл населення генерал-губернаторства, з їх ставленням до «третього рейху». Жартома поцікавився навіть, чи мають успіх у польського жіноцтва німецькі офіцери. Це був своєрідний екзамен на спостережливість, уміння аналізувати. А послухаєш — подумаєш: зустрілися друзі після довгої розлуки й поспішають обмінятися враженнями.

Десь за годину Грубер рішуче піднявся, розплатився. Всі троє вийшли на вулицю. За рогом чекала малолітражка «оппель-кадет». Доктор Грубер сів за кермо, Федоров — поруч. Миколі дісталося місце на задньому сидінні.

Мовчки проминули кілька вулиць. Нарешті «оппель» вискочив на обсаджену черешнями автомагістраль. Клин-ченко встиг прочитати написи на дороговказі: Прага — Моравська Острава. Отже, їхали на схід. Тим же курсом йшли довгі автовалки з мотопіхотою, торохтіли тупорилі міномети, м'яко котилися артилерійські системи. Узбіччями, здіймаючи пилюгу, повзли танки. «Спеціально завіз нас сюди для «натхнення» перед переговорами», — промайнуло в Клинченка.

Він угадав: саме з цього Грубер почав розмову.

— Розкажіть гетьманові й членам гетьманської управи, що бачили в дорозі. Дипломатично. Ніби між іншим. Але так, щоб зрозуміли: на Західному Бузі й Сані фюрер не спиниться.

— Чого маємо добиватися на тих переговорах? — зацікавився Федоров.

— Звичайно, не українських військових формувань. Навряд чи гетьман нашкрябає хоч одну дивізію. Та й до чого вона? Його сердюків та синєжупанників старше покоління на Україні згадує без захоплення, хлібом-сіллю не зустріне. Та гетьманська управа веде до Цього часу облік колишніх кадрів «Варти» [*Варта — гетьманська поліція й розвідка], підтримує зв'язки з групками фанатиків українського монархізму. Цих людей після відповідної підготовки можна було б засилати на той бік. Отже, насамперед, добийтеся списків «Варти». Вербування абвер бере на себе, всі витрати на підготовку — теж.

— А де ж тут інтерес гетьмана? — вставив слово Клинченко. — Заради чого він має ділитися з абвером своїми «підданими»?

— Ви мислите реально. Це хороша риса в розвідника, — похвалив Грубер. — Буде й інтерес. Про це далі. А поки що слухайте уважно. На гетьмана, панове, впливати по-різному. Ви, Козаченко, видаватимете себе за українського монархіста, який досі поділяв свою активність по той бік кордону на два фронти: працював н абвер і одночасно об'єднував десь, ну, скажімо, в Києві, прихильників гетьмана.

— Велику організацію пощастило мені створити? — пожартував Микола.

— Не будемо втрачати почуття реальності, Невелику. Список організації сьогодні ми з вами складемо. Нам відомий дехто з числа колишніх дідичів та заможних господарів із спілки «Хліборобів-власників», які іноді зустрічаються і навіть зверталися до німецького консульства в Києві з просьбою зв'язати їх з Скоропадським. Цим зв'язковим, Козаченко, будете ви. Прибрешете, ніби й серед молоді є прихильники української монархії. Треба добитися, щоб його ясновельможність повірив вам і погодився всі дальші зв'язки з абвером підтримувати виключно через вас. Паном Федоровим, який вів з ним у свій час переговори про приєднання до «Всекозачого союзу», Скоропадський, за нашими відомостями, не задоволений. Вважає його, прибічником Попова. Тому він охоче прийме ваші послуги для зв'язку з абвером. Та без докладних списків «Варти», про які згадувалося вище, — не повертайтеся. Задля них весь цей парад.

— До чого ж зводиться тоді моя роль? — поцікавив ся Федоров. І Миколі здавалося, що в тоні його запитання пролунала образа: чому, мовляв, його пересувають на другий план?

Це вловив, видно, й Грубер, бо поспішив з поясненнями:

— Ви, Федоров, стоятимете над усіма, в тому числі над самим гетьманом. Наш молодий друг покаже ясновельможному пряника, пообіцявши, що абвер заплатить гетьманській управі за кожного завербованого з її допомогою агента. А коли почнеться навколо цього торг, виймете з-за халяви канчука.

— Треба його мати, — буркнув Сергій Олексійович.

— Завтра одержите, — заспокоїв Грубер.

— Який же він, цей канчук? — запитав Микола, щоб підтримати свого старшого колегу.

— Я передам вам копії деяких документів із досьє ясновельможного в гестапо. З них видно, що, перебуваючи на повному нашому утриманні, гетьман тягнув і з англійців, навіть після того, коли сам рейхсміністр Ріббентроп попередив, що фюрерові це не подобається. Натякніть, що нам відомо про його зв'язки з іноземними, ворожими нам розвідками. Хай покрутиться вночі на ліжку.

На перехресті доріг Грубер розвернув свій «оппель» і взяв курс назад, на Прагу.

Наступного ранку «референт в українських справах» зустрівся із своїми посланцями знову. Він передав їм папку фотокопій із гестапівського досьє Скоропадського і залізничні квитки.

Клинченку здавилося, що після зустрічі з Грубером на магістралі Прага — Моравська Острава Федоров ставиться до нього холодніше. Відкрита чи навіть прихована ворожнеча між ними аж ніяк не сприяла б справі. Тому Микола вирішив докласти зусиль, аби повернути собі прихильність наставника. Як тільки зайняли вони своє двомісне купе в Берлінському поїзді; Клин-ченко витяг з валізи пляшку витриманого французького коньяку, придбану з допомогою Стефана Бойка саме на такий випадок, і круглу коробку голландського шоколаду з колою.

— Давайте, Сергію Олексійовичу, за старим християнським звичаєм вип'ємо, щоб вдома не журилися. Помічаю: мій учитель незадоволений мною. Та ж я, їй-богу, не просив тієї ролі, яку мені доручили. І вже напевне не збирався ставати на вашому шляху…

Схаменувшись, що говорить надто голосно, Микола відчинив двері й визирнув у коридор. Заглянув у сусіднє купе. Там нікого не було.

— Не шукайте собі клопоту, — махнув рукою Федоров, коли Клинченко повернувся.

— Це ви до чого?

— До всього, — посміхнувся співрозмовник. — Можете хоч кричати. Я це купе знаю добре. Воно спеціально устатковане для таких, як ми з вами. Вважайте його одним з кабінетів абверу й говоріть усе, що хочете. Просити вибачення вам теж не треба. Грубер має рацію: розподіл ролей правильний. Вам, як землякові, гетьман повірить більше. Отже, хай все так і буде: ви — з пряником, я — з канчуком. Хильнемо за успіх!

Федоров налив по другій. Атмосфера доброзичливості була відновлена.

— Вам уже доводилося бувати у Скоропадського. Змалюйте мені трохи обстановку, в якій він живе, оточення гетьмана, щоб по приїзді я скоріше орієнтувався, — попросив Микола.

— Що це — боязкість підданого перед своїм королем? — в'їдливо кинув сусід по купе.

— Ні, скоріше знайомство з картою місцевості перед боєм, — відповів у тому ж тоні Клинченко.

— Що ж, — погодився Федоров, — можливо це і є прогалиною, яку я допустив у вашій підготовці. Заповнимо білу пляму. Ви іронічно говорили про карту місцевості. А що як почати справді з неї. Доводилося вам чути коли-небудь про Ванзее?

— Це якась околиця Берліна…

— Не якась, а дуже красива! Там багато чудових особняків, вілл із садами й парками. Одна з цих вілл на Алоїзенштрассе, 17, належить його ясновельможності гетьманові всієї України, королю Галичини та Володимири й господареві Молдавії Павлові Петровичу Скоропадському.

— Ого! Я не знав, що матиму знайомого з таким довгим титулом.

— От бачите, як багато білих плям і плямочок у вашій підготовці. Це речі, які правовірному українському монархістові треба знати з пелюшок. А втім, коли ви гойдалися в колисці, цього титулу Скоропадський ще не мав. Він присвоєний йому дев'ятсот двадцять сьомого року в Мюнхені на з'їзді німецьких, англійських та угорських монархістів. Це, між іншим, посварило ясновельможного з деякими його друзями з оточення великих російських князів — претендентів на престол Романових, Нагадавши Скоропадському його колишню близькість до царського двору, вони звинуватили його в «невдячності до благодійників». А втім, це вже не наш клопіт. Нині, як вам відомо, йде консолідація всіх антибільшовицьких сил під егідою свастики. Фюрер кожному вкаже його місце. Повернімося, однак, до наших справ…

Звивисті, невідомі стежки — дороги розвідника. То вибоїсті, наче схвильоване море, то бездоганно гладенькі, як автострада. Не думав, не гадав Микола Клинчен-ко, що через три місяці після розмови з Федоровим у поїзді Прага — Берлін, він сидітиме в одній з кімнат Одеського обласного управління НКВС і спокійно, в повній безпеці, відкритим текстом складатиме звіт Центру про свої зустрічі на Алоїзенштрассе.

Заглянемо в цей, колись цілком таємний документ, щоб продовжити нашу повість.

З журналістською спостережливістю і чекістською "Проникливістю автор звіту повідомляв:

«…У Берліні Федоров зателефонував на віллу гетьмана. Невідомий, назвавшись черговим ад'ютантом, відповів:

— Про ваш приїзд відомо, ласкаво прошу прибути.

Видно ті самі особи з абверу чи відомства Ріббентропа, які оповістили гетьмана про нашу появу в столиці рейху, прислали за нами в готель авто. Номер машини на Алоїзенштрассе знали. Бо як тільки ми підкотили до світло-зеленої, білим облямованої брами, вона розчинилася. Тим часом, за моїми спостереженнями, вілла пильно охороняється й увійти сюди сторонній людині без дозволу неможливо.

Хтось із гетьманської охорони повів нас алеєю углиб невеликого парку, де в оточенні квітників стоїть двоповерховий будинок.

Вілла — власність Скоропадських. Зі слів Федорова, добре поінформованого навіть у майнових справах гетьмана, він тримав значну частину своїх капіталів у швейцарських банках. Великі цінності, награбовані на Україні за короткочасне своє гетьманство, зумів Скоропадський переправити за кордон дипломатичною поштою.

Вілла була куплена після втечі з України майже за безцінь, бо переможену Німеччину вже тримала за горлянку інфляція.

— Отже, ваш улюблений носій гетьманської булави, — в'їдливо констатував Федоров, — виявився далекоглядним лише в справах власної кишені. Аристократ, а в грошових справах спритніший за крамаря.

Ад'ютант привів нас до вітальні на другому поверсі, обставленої меблями в стилі українського барокко й прикрашеної килимами та паласами. На одній із стін — колекція дорогоцінних витворів запорозьких зброярів сімнадцятого й вісімнадцятого століть.

Просиділи ми тут досить довго, а його ясновельможність усе не з'являлася.

— Набиває собі ціну, — люто, але все ж пошепки, пояснив мені мій супутник. — Пиха, окозамилювання — його стиль. Хоч би ця вітальня: вона призначена для гри на національних почуттях. Інші кімнати умебльовані з допомогою віденських фірм наймодерніше. Говорить гетьман українською мовою лише трохи краще, ніж я ірокезькою. З членами своєї сім'ї — німецькою або ж російською…

Федоров замовк, бо на сходах почулися кроки й поріг вітальні переступив секретар гетьмана Скоропис-Йолтуховський. Незабаром завітав і сам Сергій Шемет, який грає при місцевому «дворі» роль міністра закордонних справ. Через нього йдуть «дипломатичне» листування й переговори з гітлерівцями та російськими монархістами.

Шемет засипав мене запитаннями. В них відчувалося явне недовір'я до мене і до всього, що я розповідав про Україну. Власне, наш діалог був не розмовою, а допитом. Це вловив і Федоров, хоч українську мову знав далеко недосконало. Доки я роздумував як мені бути: зробити вигляд, що ображений такою недовірою, чи терпляче відповідати й переконати «міністра», що я палкий монархіст, Федоров дав мені наочний урок того, як абверівці поводяться з гетьманцями, навіть у високих сферах. Безцеремонно перебивши Шемета на півслові, роздратовано кинув:

— Сергію Михайловичу, ми не такі багаті на час, щоб двічі робити ту ж саму справу.

— Про що це ви, пане Федоров? — Ви допитуєте мого колегу: вас гнітить думка: «А що коли раптом він підісланий більшовиками?!». Заспокойтеся: гестапо ганяло його по всіх семи колах пекла. До того ж пан Козаченко працівник абверу. Сподіваюсь, цього досить для вашого спокою!

— На одвертість відповім одвертістю: повідомлення нашого дорогого гостя про існування в Києві гетьманської організації все ж здається мені сумнівним. У нас ніяких відомостей про неї немає. Чи не перебільшує, м'яко кажучи, пан Козаченко у своєму твердженні, що він зумів об'єднати прихильників гетьмана? Повторюю: ми досі нічого про київську організацію не чули.

— Хіба ж то його вина? Ні! Скоріше ваша біда. Як можна жити без постійних зв'язків з Україною? — почав наступ Федоров. — До речі, зміцнення цих зв'язків — мета нашого візиту. Що ж до київської організації — не турбуйтеся, вона існує. Задовго до переходу кордону паном Козаченком, ми довідалися про неї з донесень нашого київського консула.

— Попросимо пана Козаченка щиро пробачити нас, — простягнув мені руку Скоропис.

— Винуватий перед вами, — приєднався Шемет. — Зате тепер з чистим сумлінням відрекомендую вас гетьманові як вірного прихильника української державності.

І все ж гетьман нас у цей день не прийняв. Видно чекав на інформацію «міністра» й свого секретаря.

Увечері ми зустрілися з доктором Грубером. Він похвалив Федорова за те, що той розвіяв сумніви в моїй відданості гетьману, але кинув докір, що ми недостатньо наполегливі.

— Зрозумійте, ми співробітничаємо з Скоропадським не на паритетних основах, — повчало нас начальство. — Ми наказуємо — він виконує. Хай кине розігрувати перед вами роль могутнього володаря. Та й часу на всі ці витребеньки немає. Завтра ж беріть бика за роги.

Наступного дня Федоров знову подзвонив на Алоїзенштрассе. Той же голос, що й напередодні, відповів: «Черговий ад'ютант слухає!».

— Чи не надто затяглося ваше чергування? — з навмисною зневагою ошелешив його Федоров. — От що, хлопче, збігай до пана Шемета й передай: ті двоє, які були вчора, вимагають, щоб гетьман прийняв їх негайно, інакше вони змушені будуть доповісти своєму шефові, що гетьман відмовився розмовляти з ними.

За кілька хвилин до апарата підійшов Шемет. Сказав невдоволено:

— Гетьман дуже зайнятий іншими державними справами. Все ж він дасть вам аудієнцію. И при всій моїй повазі до вас, Сергію Олексійовичу, мушу зауважити: ви розмовляєте телефоном не з козачою казармою, а з резиденцією його ясновельможності, визнаної всіма королівськими династіями Європи.

— Щойно, пане Шемет, мені зробив таке ж зауваження мій колега — пан Козаченко. Відповім одночасно йому і вам: я служу абверові, абвер служить фюрерові, а наш фюрер — прихильник динамічності. Коли йдеться про боротьбу з більшовиками, ми не маємо права витрачати на етикет жодної хвилини. Отже, негайно виїздимо до вас.

— А ви мене досить таки активно просуваєте в гетьманці, навіть примушуєте робити вам зауваження з приводу неповаги до його резиденції, — сказав я Федорову.

— Все це піде нам на користь. Можете навіть у слушну хвилину шепнути Шеметові, а то й самому гетьманові, що думками й душею ви беззастережно віддані йому.

За годину ми були на віллі. Незабаром після нашого приїзду Скоропадський дав нам аудієнцію в знайомій уже мені вітальні. Він зайшов у супроводі Шемета, Скорописа, свого сина Данила та члена «гетьманської управи» Миколи Васильовича Кочубея.

Шемет відрекомендував нас гетьманові. З Федоровим Скоропадський привітався підкреслено офіційно й сухо. Мені довго тис руку, посміхнувся, сказав, що чув про мене, як про одного з послідовних своїх прихильників. Дякує за вірну службу, просить докладніше розповісти про київську організацію. Мою розповідь вислухав уважно. Нагадав, що від Шемета чув, ніби про цю організацію інформував міністерство закордонних справ консул Німеччини в Києві. Попросив Скорописа занотувати його намір обов'язково звернутися до Ріббентропа й попросити копію консульського донесення з Києва.,

— А що я казав вам, панове, — резюмував Скоропадський нашу, розмову, — того, хто мав земельку, не так легко збити з пантелику. Хлібороби-власники за мене. Вся біда в голодранцях, у «пролетаріях», а найбільше, якщо хочете, — в інтелігенції. Зрозумійте мене правильно, пане Козаченко. Вам я, звичайно, вірю, хоч скажу одверто, не чекав зустріти в молодій людині, яка прибула з Радянщини, високу освіченість і справжню інтелігентність. Вірю вам. Та хочу попередити: в наші підпільні громади, які ви створите в селах, інтелігенцію не підпускайте й близько. Вона вся на боці більшовиків. Вагалася, дехто ворогував навіть з Радами, а врешті валом повалила до більшовиків. Колись мої управи на місцях немало всипали голодранцям. А все треба було переадресувати інтелігенції: це вона внесла в голови більшовицьку заразу. Та ми ще все виправимо…

Члени почту мовчали. Думали, мабуть, про те ж саме, що й гетьман, але надто одверту форму вислову старшим Скоропадським свого кредо вони явно не схвалювали. Розуміли, що з політикою, яка вже раз зазнала краху, лізти знову на Україну не можна, а нової, більш конструктивної політики немає і не може бути, бо мета лишалася старою.

Ніяковість, викликану висловленими вголос розсудами гетьмана, трохи розвіяв своїм втручанням Федоров.

— Питання тактики в політиці — річ складна, куди складніша, ніж тактика воєнна, яку мені доводилося викладати. Та про це, панове, поговорите без мене. Моя місія чисто воєнна…

Федоров виклав завдання, поставлене Грубером, конкретизувавши його: триста колишніх працівників «Варти» — в школи абверу. Сказано все було з тією ж солдафонською прямолінійністю, з якою гетьман говорив про те, як він канчукуватиме інтелігенцію, коли знову добереться до влади.

— Я можу дати фюрерові для його походу проти більшовиків своїх солдатів. Але робити з моїх підданих найманців іноземних розвідок ніколи не дозволю. Це аморально, розкладає людей. І взагалі говорити на такі теми з особами королівської крові може лише той, хто не набув доброго виховання.

— Ми маємо до гетьмана ще й конфіденціальну справу, — відповів на це Федоров. Якщо його ясновельможність дозволить, ми викладемо її йому без свідків,

— У мене від сина й друзів таємниць немає, — зауважив Скоропадський.

— Зате розвідка не терпить гласності, — настоював мій «колега».

Врешті гетьман, вклонившись своєму почтові, дав йому зрозуміти, що він просить усіх вийти. Данило трохи затримався, видно побоюючись, щоб батько не накоїв дурниць, але старший Скоропадський легким нахилом голови відпустив і його.

Федоров не став втрачати часу. Відразу випустив пазурі:

— Ваша ясновельможність, дозвольте запитати, чому ви, живучи на німецькій землі й багато років користуючись допомогою та гостинністю німецької нації, відмовляєте абверові в тому, що ви з охотою робите для інших розвідок? Тим більше, що абвер і ваша «Варта» мають уже досвід співробітництва.

— Пробачте, пробачте! — заволав Скоропадський. — Ви дозволяєте собі якісь натяки на моє співробітництво з іноземними розвідками.

— Павле Петровичу, — назвав Федоров гетьмана по імені й по батькові, аби підкреслити, що суперечка ведеться на рівних, — я не натякаю, а маю повноваження заявити вам категоричний протест проти вашого співробітництва з ворогами рейху, зокрема з англійцями. Нагадаю вам: ще в липні 1934 року рейхсміністр Розенберг викликав вас і запропонував закрити «Інвестигатор» — щомісячник, який видавали ви в Лондоні, а також припинити всі свої зв'язки з англійцями й діяльність на «Інтелідженс-сервіс». Ви тоді запевнили рейхс-міністра, що його вказівку виконаєте.

— Так все й було…

— Не тягніть мене за язика, Павле Петровичу, й не примушуйте твердити особам королівської крові, що вони, м'яко кажучи, не говорять правди. Пам'ятаєте таке прізвище: Коростовець…

— Чому б ні, це колишній посланик царя в Пекіні, мій особистий друг. Не приховую: ми з ним у Лондоні не раз зустрічалися.

— Каву пили, — насмішкувато кинув Федоров.

— Як ви смієте мене допитувати! — вдарив кулаком по столу гетьман.

— Не допитую, а нагадую, — спокійно заперечив Федоров. — Ну, хоча б такий факт. Ви разом з паном Шеметом і вашим сином Данилом Павловичем мали побачення з англійським генералом Ноксом. На цій зустрічі «за чашкою кави» був присутній і представник генштабу капітан Греєн. А тема розмови дуже нагадувала нашу: генерал докоряв вам, що, дістаючи досить солідну грошову допомогу від англійців, ви зобов'язалися перед японцями навербувати для них, тобто запродати їм, кілька полків з українців, які живуть у Маньчжурії. Скінчилося все відкритим судовим процесом, на якому деякі вельми впливові в Англії особи почали вимагати від вас повернення значних сум, що давали вам на «рух», а ви їх витратили на. особисті потреби, зокрема на подарунки жінкам. Крім того, ви брали гроші з приватних осіб, зобов'язавшись надати їм пільги в майбутній українській державі, главою якої ви збираєтесь стати. На думку ж англійського суду, ви не мали права продавати те, чого не маєте. Одне слово, я згоден не продовжувати цієї розмови, якщо ви зробите для абверу принаймні те, що з такою легкістю робили для наших нинішніх ворогів.

— Докази! — голосно заволав гетьман.

— Не кричіть, Павле Петровичу, будуть і докази, — з цими словами Федоров розчинив свій портфель і вийняв купу фотокопій судового звіту «Тефнел проти Скоропадського і Коростовця»…

— Ніколи не думав, що абвер стежить за кожним моїм кроком, — обурився гетьман.

— Не абвер, а СД [SD — служба безпеки гітлерівської Німеччини]. І це робить вам честь, ваша ясновельможність. В СД завжди думали, що ви важлива для третього рейху особа. Ну, а таких людей треба оберігати. Ви ж не скаржитеся, наприклад, що ваша вілла охороняється від усяких випадковостей… Нащо ж, пане гетьман, вам здаватися гіршим, ніж ви є? «Всекозачий союз» уже відрядив у наші школи стільки людей, скільки було наказано. Дайте триста чоловік, і ви лишитеся другом рейху та абверу. Ми обіцяємо вам, що деяких з них ви зможете використати для зв'язку з Україною.

— Згоден, — здався Скоропадський. — Приїздіть через три місяці й одержите списки.

— Довго, — похитав головою Федоров. — Зробимо інакше: пан Козаченко лишиться при гетьманській управі, як офіцер зв'язку. Добір трьохсот з «Варти» має бути закінчений за місяць. Придатність відібраних визначає комісія. Представником абверу в ній буде мій колега.

На цьому ми розпрощалися з гетьманом і відбули до свого готелю. Увечері Федоров доповів про все Груберу й повернувся до Грубешова.

Так я став членом комісії по відбору трьохсот фашистських шпигунів з числа колишніх гетьманських головорізів. Докладний список навербованих і шкіл, у яких вони проходять підготовку, я свого часу передав вам через постійний канал зв'язку.

Протягом позаминулого місяця, коли я, як член комісії, бував на Алоїзенштрассе майже щодня, мені довелося познайомитися з усією родиною гетьмана, а головне з його почтом. Повідомляю більш докладно інформацію, яку дістав або безпосередньо від старшого Скоропадського, або від найближчих його співробітників і частково передав шифром через постійний канал зв'язку.

Гетьман вважає, що старе його залицяння до англійців нічого не дало. «Головна антирадянська сила в Європі, — сказав він мені, — Гітлер. І на нього нам треба орієнтуватися».

— А на які сили ми зуміємо спертися на Україні, якщо Гітлер передасть владу вашій ясновельможності? — спитав я.

— Німці, — відповів Скоропадський, — передадуть нам владу не відразу, а лише після закінчення війни. За цей час маємо підготувати панівну верству.

— Кого саме, ясновельможний має на увазі?

— Я поставлю до влади саме таких людей, яких ви об'єднали в своїй київській організації, — солідних, респектабельних, офіцерів, промисловців. Що там не кажіть, а в них величезний досвід управління. Та все це згодом. А тепер потрібні мені, насамперед, добрі дипломати. Головне вирішується тут. Зуміємо здобути повагу у фюрера — Україна буде наша.

— Ваша ясновельможність, — питаю, — а як ми маємо поводитися з представниками УНР? Як із союзниками в спільній боротьбі, чи як з конкурентами, що намагаються послабити наш вплив на фюрера?

— Внизу — спілкуйтеся. Сподіваюся повести за собою весь український народ. Але вгорі, особливо в оточенні фюрера і впливових чиновників, ми маємо доводити, що петлюрівці — від Центральної ради й до наших днів — це тільки експозитура Пілсудського й пілсудчиків, яка після розгрому Польщі вже взагалі ніякої опори і впливу не має.

На засідання комісії, коли відбиралися абверівці, кілька разів заходив гетьман. Часто встрявав у розмови з відібраними, дуже настійливо радив їм проникати до лав Червоної Армії і, крім збирання інформації, агітувати за владу гетьмана, що має встановитися відразу, після розгрому Червоної Армії Гітлером.

Взагалі, треба сказати, гетьман не такий дурень, яким малював його мені Федоров. Деякі деталі свідчать про найтісніші його зв'язки не тільки з абвером, а і з службою безпеки, гестапо та відомством Геббельса.

Ось підтвердження. Двоє журналістів гетьманської орієнтації заходами Скоропадського відряджені на спеціальні курси міністерства пропаганди при берлінському університеті й одержують вельми солідні стипендії за рахунок міністерства. Крім того, з числа найбільш відданих Скоропадському людей вербуються кадри для антирадянських радіопередач українською мовою. Гетьманська управа готує безпосередньо для Геббельса, а також для гестапо спеціальні огляди радянських українських газет.

Павла Скоропадського протягом останніх місяців кілька разів викликав до себе головний референт німецького уряду в українських справах доктор Альд.

Мені стало відомо, що за завданням генштабу вермахту та японського військового атташе в Берліні гетьман, крім продажу людей для абверу, добирає також найбільш відчайдушних і лютих своїх башибузуків для формування диверсійних загонів, які мають діяти на території СРСР. З цією ж метою на Балкани відряджено генерала Лощенка.

За вказівкою Центру, я зустрів тут тов. Г-нка, допоміг йому ввійти у довір'я до гетьмана, зібрати потрібну інформацію й благополучно відбути. Але вважаю, що такі наїзди не можуть бути системою у висвітленні кубла на Алоїзенштрассе. В зв'язку з прискоренням підготовки гітлерівцями війни проти Радянського Союзу, ми не можемо нехтувати цим джерелом інформації. З штаб-квартири гетьмана тягнуться нитки і в абвер, і у вермахт, і в міністерство закордонних справ та пропаганди. Тому я вважаю, що на Алоїзенштрассе мусимо мати людину, яка б не тинялася туди-сюди через кордон, а постійно сиділа б тут і працювала.

Про те, як я потрапив до Одеси, — доповідаю в окремому звіті.

М. Клинченко».