В лабіринтах абверу

СЛІДАМИ ЛЕГІОНЕРІВ КАНАРІСА

Ніч видалася бурхлива. Небо мірялося силами з землею. Гроза вигримувала так, що часом перекривала гуркіт бою, а спалахи блискавиць поглинали відблиски гарматних пострілів і заграви пожеж. Під цей «оркестр» Клинченко і Войцехівський попрощалися з Георгієм, який проводжав їх до самого переднього краю.

На західній околиці Коростишева лейтенант і сержант сховались у зруйнованій німецькими снарядами хаті. Світанком, коли червоноармійська частина відійшла за Тетерів, розвідників затримали німецькі мотоциклісти, їх офіцер зв'язався по радіо з командиром полку і доповів, що захопив лейтенанта і сержанта Червоної Армії, які видають себе за представників абверу. Твердять, ніби виконували завдання в Києві.

Два дні гуляв цей рапорт по інстанціях. На третій — прийшла шифровка з «Валлі». Наказувалося переодягти розвідників у німецьку військову форму й надати їм транспорт до Львова. Там вони мають з'явитися в управління новостворюваного «дистрикту Галичина» в розпорядження радника губернатора — майора Бізанца.

Перш ніж узяти курс на Львів, Клинченко наказав шоферові заїхати до лісу. Тут він і Войцехівський забрали свої особисті речі, сховані напередодні. Нікому, звичайно, і на думку не спало, що в елегантній, розцяцькованій нікельованими бляшками й рекламними наклейками іноземних готелів валізці лейтенанта Миколи Козаченка схована інша, менша розміром, з портативною рацією.

Авто мчало на захід через численні контрольно-пропускні пункти, і гітлерівські фельджандарми поважливо віддавали честь офіцерові, який поспішав з фронту в тил, можливо, з важливими повідомленнями.

Скорботний це був шлях. Обабіч шосе чорніли руїни міст і сіл, залізничних станцій. Тяглися натовпи біженців, яким гітлерівці відрізали шлях на схід і гнали тепер у концтабори для фільтрації. На всьому шляху купчилася понівечена, спалена техніка: танки, гармати, автомашини, мотоцикли. Глибоко зажурений Клинченко може й не відразу звернув би на це увагу, коли б не скиглення шофера-єфрейтора Отто. Водій весь час жахався:

— Півтора року воюю. Пройшов з полком Бельгію, Францію, а такого не бачив. Ці червоні б'ються так, наче їм жити набридло. Від самого кордону ми жодного кроку не пройшли без бою. Бачите, скільки машинерії нашої лежить. А людей втрачено! Полк тане на очах…

«Втішна заява і для Центру досить цікава», — подумав Микола й почав підраховувати втрати ворога. Не знав і не гадав тоді, що цим бідканням німецького єфрейтора вторить у своєму щоденнику не хто-небудь, а сам начальник генерального штабу сухопутних військ німецької армії генерал-полковник Ф. Гальдер. Саме в ті липневі дні 1941 року, коли офіційна фашистська пропаганда сурмила в усі труби, репетувала на всіх радіодіапазонах, що їй лишився крок до повного розгрому Червоної Армії, один з найактивніших творців плану «Барбаросса» записував:

«Жорстокість боїв, які ведуть наші рухомі з'єднання, що діють окремими групами, загаяння з прибуттям на фронт піхотних дивізій, які підходять із Заходу, повільність взагалі всіх пересувань… вперті кровопролитні бої — все це викликало певний моральний занепад у наших керівних інстанціях. Особливо яскраво це виявилось в абсолютно пригніченому настрої головнокомандуючого сухопутними силами… Бойовий склад наших з'єднань різко скоротився… 16-а танкова має менш як сорок процентів штатного складу, 11-а танкова дивізія — близько сорока процентів…».

Клинченко, звичайно, бачив цей початок провалу планів «бліцкрігу» лише через призму відомих йому цифр і фактів. Пригадалося прощання з Бізанцом у «штабі Валлі» місяць тому і його напуття: «…Через тиждень у Києві!». Минув місяць. До Києва вермахтові ще далеко, а за пройдене він уже заплатив величезними втратами.

Це тішило Клинченка. Та недовго. Чим далі на захід, тим жа'хливішою ставала картина фашистської наруги над беззахисним мирним населенням.

У цих місцях встигли вже, видно, пройти слідами вермахту й ті, кому доручено було практичне встановлення «нового порядку». У кожному населеному пункті стояли шибениці. Сотні людей висіли на балконах, ліхтарях. Трупи розстріляних лежали на тротуарах, попід парканами.

У Золочеві, біля місцевої цитаделі, юрмився в скорботному мовчанні великий натовп. А на мосту через рів, який оточував фортецю, стояла група солдатів з автоматами напоготові. Вони не дозволяли цивільним наближатися до рову.

Клинченко наказав спинити машину. Підійшов до старої жінки, яка стояла трохи осторонь, і попросив розповісти, що тут діється. Та тільки злякано подивилася на нього, відвернулася й пішла геть, удавши, ніби не зрозуміла, хоч він звертався до неї українською мовою. Тоді Микола рішуче попрямував до мосту. Солдати розступилися. Заглянувши в рів, побачив сотні трупів, ледь присипаних свіжою землею. Тут працював цілий підрозділ солдатів, продовжуючи закопувати трупи.

— До мене, — наказав Клинченко одному з тих вояків.

Солдат, як був з лопатою в руках, так і підбіг. Доповів, що він з комендантської роти 295-ї дивізії.

— Кого ви тут ховаєте?

— Не знаю, гер лейтенант… Якісь цивільні: старики, жінки, діти…

Але, глянувши на Клинченка, продовжив тихіше:

— Ви щаслива людина, гер лейтенант, що не бачили того страхіття. Сотні постріляних, порубаних, знівечених розривами гранат. Стріляли, як у тирі, довго цілячись, вибираючи мішень. Навалили, як поганий господар дрова… Матері з немовлятами… Жах, жах… Що ж тут про нас, німців, подумають!..

Побачивши фельдфебеля військ СС, який поспішав до них, солдат раптово забурмотів:

— Пробачте, не знаю, нічого не знаю, я ж тільки закопував…

Есесівець встиг почути лише останні слова солдата, але зрозумів, про що йдеться, і сказав:

— Гер лейтенант, дозвольте цьому солдатові повернутися на своє місце. Скоро западуть сутінки, а в команди ще багато роботи. Я готовий дати вам вичерпні пояснення. Та хотілося б знати, з ким маю честь…

— Я офіцер абверу, повертаюся з тилу противника. Бачу — якась пригода, от і зацікавився.

— З абверу? — вже набагато люб'язніше мовив есесівець. — Це інша справа. А втім, таємниці особливої тут немає: так, санітарна акція. Ліквідували кілька сот недолюдків: активісти різні, комісарші з комісарчиками, євреї, поляки, місцеві українці з числа тих, хто у червоних активістах ходив.

— А хто акцію здійснював?

— «Натхігаль»! Може, чули?

— Ще б пак! Ми з гером Оберлендером навіть про побачення на кордоні домовлялися…

— Він у Лембергу [*Так німецько-фашистські окупанти називали Львів]. Головне там і відбулося, а сюди і до Тернополя тільки окремі підрозділи відряджені були. Ні, що не кажіть, а легіонери діяли рішуче й швидко. В Лембергу навіть за готовими списками…

Відчуваючи, що ось-ось втратить самовладання від цинічно-спокійного, мало не веселого тону, яким есесівець розповідав йому про жахливі події в Золочеві, Клинченко сухо подякував і пішов.

За годину вони були у Львові. Та Бізанца в його службовому кабінеті вже не застали. Черговий чиновник направив Клинченка до готелю «Жорж», а Войцехівського — до гуртожитку молодших службовців управління дистрикту.

Прощаючись з своїм супутником, який заніс йому валізку в номер, Клинченко попередив Корнія:

— Можливо, Бізанц розмовлятиме з кожним із нас окремо. Будьте насторожі. Ні кроку від легенди: «Шукач» при нас пішов на Харків. Господар явочної квартири тулиться досі в родичів. Воєнну обстановку в Києві — доповідайте в тих межах і подробицях, які дали нам у наркоматі. Тримайтеся впевнено. Постарайтеся добре відпочити. Думаю, звідси нас відрядять знов у розпорядження полковника Візера. На добраніч, Корнію!

Трохи відпочивши, Клинченко спустився на перший поверх, в офіцерський ресторан. Тут стояв гамір. Під високим склепінням плавали хмари тютюнового диму. Не видно було жодного вільного стільця. Хотів був уже податися десь в інше місце, коли з далекого кутка пролунало:

— А-а-а! Колего! Хоч із запізненням, все ж таки зустрілися! Прошу до столу!

По високому і разом з тим хрипкуватому голосу впізнав Оберлендера. Той сидів в оточенні кількох офіцерів «Нахтігалю» за зсунутими столами, заставленими пляшками й тарілками.

— Стілець! — наказав він кельнерові, який підбіг з першого помаху обер-лейтенантового пальця. Відчувалося, що цього відвідувача тут добре знають.

— Сідайте. І не відмовляйтеся від гостинності, яку не мав можливості виявити вам у Нойхаммері. Тепер ви розумієте чому… У Бізанца я вже попросив пробачення.

Ми з ним тепер зустрічаємося досить часто. Сподіваюсь, і з вами станемо друзями.

«Виходить Бізанц тут дуже впливова особа, якщо цей хамелеон так підлещується навіть до мене», — зробив висновок Микола. І, щоб додати жару, кинув:

— До нього якраз і прибув. Але, на жаль, у службовому кабінеті не застав, а квартирної адреси не знаю.

— Не будемо поспішати, пане лейтенант. Запевняю вас, що й майор сидить зараз у тихенькому місці за пляшкою вина. Тож давайте, — звернувся він до інших, — піднімемо й ми свої келихи за пана Козаченка, і я беру на себе сміливість твердити, що ніхто з вас не зробить помилки, щиро побажавши нашому колезі міцного здоров'я. Він вартий цього!

Перехиливши чарку, Клинченко став прислухатися до розмов у компанії, що була вже добре напідпитку. Говорили переважно про події перших днів німецької окупації Львова. І не випадково. Офіцери «Нахтігалю» якраз і зібралися з приводу «круглої» дати: рівно місяць тому вони разом з передовими загонами вермахту вдерлися до Львова. Горілка розв'язала язики, приспала Пильність. Та й навкруги були свої. Усі почували себе цілком вільно. Розповідали і про факти, що не потрапили до найтаємніших документів СД, гестапо й абверу. Одні здавалися Оберлендерові надто дрібними, інші — доповідалися начальству усно, бо й гриф «цілком таємно» не завжди є гарантією од «відпливу» деяких відомостей.

Особливо пожвавішали спогади пізніше, коли до вояків з «Нахтігалю», з якими вже познайомився Клинченко, приєдналися ще кілька осіб у цивільному. Це теж були офіцери легіону, але прийшли вони не в мундирах, бо виконували якесь «особливе завдання» і не встигли переодягтися. Один з них — високий, чорнявий, якого «нахтігальці»-оунівці величали паном полковником, а німці — просто паном Романом, хизуючись своїм знанням Львова, де, за його словами, народився, вчився в гімназії і став «свідомим українським націонал-соціалістом», з посміхом кинув:

— Розповім вам, панове, одну пригоду. Чи не найвеселішу в історії нашого старовинного міста. Принаймні я ніколи в житті так не сміявся, як того липневого дня. Так з хлопцями нареготалися, що аж кольки схопили.

— Та не тягніть уже ви, будь ласка, кажіть.

— Ой, не можу, бо зараз зарегочу… Як згадаю…

Хтось підніс сміхотливому полковникові склянку з водою. Той, зрештою, заспокоївся і почав:

— Одне слово, взяли ми п'ятьох за тим списком, який ще в Берліні складався, щоб вивезти їх за місто й відправити більшовицького раю шукати. Всіх на прізвище вже не пам'ятаю. Одного знав близько: доктора юстиції Крепса. Цей мені особливо в пам'ять врізався. Чому — говорити не стану. Справа приватна, для вас мало цікава. Так от, беремо того Крепса, ще чотирьох… В цей момент осяває мене одна думка. Можете ви, кажу своїм хлопцям, дати розраду душі коменданта вашого? Хочу відчути, що повернувся після років блукань до дому. То можете чи ні? Тільки так, щоб святково, весело було…

— Можемо! — гукнули мої хлопці. — Наказуйте!

Поділився я з ними своєю ідеєю. Бачу — задумалися.

Чого це, питаю, з'явилась у ваших очах така занудиста поволока? Мовчать. Аж ось один каже:

— Спитати, б дозволу в гера Оберлендера, щоб потім неприємностей собі не склопотати.

— Це, — відповідаю, — вже не ваш клопіт: я наказую — ви виконуєте. До того ж, владу на сім днів німці повністю передали у Львові «Нахтігалю»: гуляй, як хто вміє.

Взяли ми тих п'ятьох для ліквідації і ще п'ятнадцятьох для розваги й повели у двір будинку під номером вісім на вулиці Артішевського. Вибрав я його не випадково: будинок здоровенний, сім під'їздів, є де розгулятися. Славко Фацько (витівник) поділяє тих двадцять арештантів на сім груп і наказує: «Всім за роботу — сходи мити!». Заарештовані стоять, чекають чогось. Він їх шомполом пошмагав, кричить: «Легенди, нероби, повертайтеся мені моторніше, бо я з вас зараз котлети нароблю!». Одна жінка з плачем: «Дайте ж нам води, ганчір'я…». А Славко як зарегоче: «Мийте, кляті язиками!». Потім ми примусили їх губами сміття в дворі прибирати. Кумедія!..

Хтось зареготав, хтось калатав склянкою об пляшку, вимагаючи, щоб і його послухали: може розповісти і не таке. Вся увага, вся воля Клинченка були сфокусовані зараз на одному: не виявити свого обурення, своєї ненависті.

Він довго не спав. Половина ночі пішла, на складання довгої шифровки, друга — на передачу її Центрові. Він доповідав про бачене в дорозі з Києва до Львова, про те, що нечувані звірства й знущання в цьому багатостраждальному місті чинили не випадкові бандитські групи німецьких солдатів, офіцерів і жовтоблакитників, а особливий апарат рейху, в тому числі легіонери Кана-ріса. Списки для винищення найвизначніших представників прогресивно настроєної польської, єврейської та української інтелігенції були складені ще в Берліні.

Звичайно, радянський розвідник не знав і не міг знати тоді, що описане ним — тільки мікроскопічна частка тих насильств, катувань, масових розстрілів і вбивств, яких зазнає населення «дистрикту Галичина», що генерал-губернатор доктор Вехтер, генерал-майор військ СС Кацман за найактивнішою участю Бізанца мають конкретні плани винищення мирного населення і військовополонених голодом, зброєю, щепленням тифу й дизентерії. Ні, цього він ще не знав. Але й того, що передав, Що доносили інші розвідники і просто радянські люди, яким пощастило вирватися з окупованої гітлерівцями території, з фашистських таборів і катівень — було досить, щоб людство побачило, який насправді вигляд має «новий порядок».

Радіопередача пройшла спокійно. А втім, Клинченко розумів, що під впливом настрою він діяв необережно: просто обурення почутим у ресторані викликало потребу негайно поділитися з ким-небудь своїми переживаннями.

Наступного ранку Войцехівський повідомив Миколу, що його серед ночі підняли з ліжка й повезли до Бізанца. Майор вивідував подробиці зустрічі з «Шукачем», розпитував про київський гарнізон і фортифікаційні споруди на підступах до міста, цікавився настроями киян. Подякував за інформацію і попередив: Козаченкові — ані слова!

— Запідозрив щось, — висловив побоювання Войцехівський.

Співрозмовник заперечно похитав головою:

— Сподіваюсь — ні! Просто в абвері поводяться так, ніби там зібралися всі брехуни світу: один одному не вірять. Все береться під сумнів. Навіть Гіммлер Канарісу не вірить, а Канаріс — Пммлеру. Ну, а до нас, не німців, довір'я ще менше. Можуть і в особисті речі за глянути. Повернемося до готелю, заберемо валізку з радіостанцією. Понесете її за мною. Зачекаєте на мене біля кабінету Бізанца. Так буде безпечніше. Сподіваюсь, ще сьогодні він відправить нас до Візера.

Коли прийшли в резиденцію губернатора, майор уже був на місці. Уважно вислухав доповідь Клинченка. Уточнив деякі деталі (ті самі, про які розпитував Войцехівського). Наказав подати письмовий звіт. Але відчувалося, що інтерес до «Шукача» він уже втратив: захопився новою роллю і новими обов'язками.

Настала слушна хвилина поцікавитися і своєю дальшою долею.

— Що накажете, гер майор, мені й Войцехівському робити далі?

Бізанц відповів не відразу. Походив по кімнаті, добув із книжкової шафи кришталевий графин і дві чарки алмазної грані, налив собі й відвідувачеві.

— За ваші дальші успіхи, лейтенант! Я зроблю все, щоб вони були помічені згори. Разом з вашим звітом перешлю фон Лахузену свою просьбу відзначити вас гідною нагородою. А тепер скажіть одверто: вас не здивувало, що за київське відрядження ви звітуєте не «Валлі-два», а безпосередньо мені, хоча я тепер виконую інші обов'язки?

— Ні, не здивувало. Ви давали мені це доручення, ви один із визначних працівників абверу. Крім того, певний, у вас є відповідні повноваження полковника фон Лахузена…

— Ви, виявляється, не тільки розвідник, а ще й дипломат, лейтенанте! Жаль, що не я вже ваш начальник. А хотів би лишитися ним. Тому я, під приводом заінтересованості спеціальних служб «дистрикту Галичина» в зв'язках із «Шукачем», попросив надіслати ваш звіт мені. Полковник Лахузен погодився. Насправді ж побачення з вами потрібне було мені, щоб дістати вашу згоду перейти до мене ад'ютантом. Посаду мою знаєте: радник при генерал-губернаторі фон Вернері. По суті я координую всю діяльність розвідки, контррозвідки та інших спеціальних служб дистрикту. Головне наше завдання тепер — очистити край від більшовицьких і неповноцінних з расового погляду елементів. Отже, ухил у бік контррозвідки. А хочете, я зроблю вас одночасно ще й політичним діячем? Тоді до омріяної вами кар'єри після війни рукою подати!

— Який же політичний пост ви мені пропонуєте, — розсміявся Микола, показуючи, що вміє цінити жарт.

Та Бізанц, як виявилося, пропонував усерйоз. Витягти з шухляди папку з грифом «таємно» й трьома великими літерами: УЦК, написаними по центру, він повів далі:

— Коли я керував вашою підготовкою у «Бранденбурзі-800» і вводив у товариство українських націоналістів, то познайомив вас і з…

— Кубійовичем, який і став на чолі так званого «Українського центрального комітету», — перехопив його думку Клинченко, вказуючи на папку.

— А пам'ятаєте, хто ще туди входить?

— Усе, що ви мені розповідали, запам'ятав, як таблицю множення. Ще входять туди мельниківці Бойдуник, Тесля, Мілянич, Паньківський…

— Можете пишатися такою пам'яттю, лейтенант! Тепер слухайте далі. Організація ця таки насправді оунівська, точніше, мельниківська, хоча й видає себе за безпартійну. Нехай! Це навіть краще, бо вона тепер претендує на право бути виразником думок народу. Створила губернські й окружні комітети. Чим би дитя не тішилось… Так от, ідіть до мене в ад'ютанти, і я зроблю вас своїм представником в УЦК.

— А якщо мене не оберуть?…

— Ха-ха-ха, його не оберуть… Ось вони в мене де! Та це такі ж абверівці, як ми з вами. І на чолі губернських комітетів наша агентура, і на чолі окружних. Ми їм — гроші, вони нам — інформацію. Та ще й у гестапо заробляють. А ви: «не оберуть!». Накажу — і дадуть вам яке захочете місце. Навіть не рядовим членом візьмуть, а заступником Кубійовича.

Жити вам, ручуся за те, буде непогано: велике й красиве місто, чарівне жіноцтво. Нагородами теж не обмину вас. А там, у Візера, тепер нелегко. Йдуть бої. Тяжкі. Ви самі доповідали мені про бачене в дорозі. Агентура, з якою вам доведеться працювати, теж не з кращих: переважно карні злочинці. Погоджуйтесь, лейтенанте. Я вас відрекомендую фон Вернеру. Він поклопочеться у Канаріса, і все буде полагоджено. Згода?

— Дозвольте подумати!

— Гаразд! О сімнадцятій годині принесете письмовий звіт і дасте відповідь. Сподіваюся, ви зробите розумний вибір.

Було над чим замислитись. Щира це пропозиція чи ще одна перевірка його відданості рейху? Куди, мовляв, поверне він у гострий момент: до власного благополуччя чи небезпечного фронтового життя?… Висновок зробив такий: пропозиція — щира. Зрештою, йому пропонували роль карателя власного народу. Коли він погодиться — нічого нелояльного з погляду правовірного націонал-соціаліста не міг би побачити в цьому сам Гім-млер. Але де можна більше зробити в інтересах боротьби з фашизмом? От що треба було обміркувати. І він дійшов висновку: все-таки у розвідці. Хай на посаді ад'ютанта Бізанца йому вдалося б урятувати десяток-другий антифашистів з таборів і в'язниць… А там, на фронті, проникаючи у військові таємниці вермахту, таємниці, знаючи які, командування Червоної Армії може впливати на хід бойових дій, — він допомагає добиватися перемоги з меншими втратами. І хоч ніколи, можливо, військова статистика не підрахує, скільки тисяч і тисяч синів врятувала радянським матерям пильність і мужність розвідників, він, Клинченко, знає, що дуже багато. І в цій найблагороднішій і найгуманнішій місії буде і його вклад.

Вручаючи о п'ятій, як домовлялися, звіт, він першим продовжив ранкову розмову:

— Гер майор, спасибі за ваше добре ставлення до мене. Нелегко було мені прийняти рішення. І все ж воно тверде: на фронт! Розвідка для мене — справа вже звична. Крім того, як я казав вам, у мене є особисті рахунки з більшовиками. Там, на сході, я буду ближче до своїх кривдників.

— Жаль, — озвався Візанц, — але я високо ціную й те, Що ви не пасуєте перед труднощами. Прекрасна характеристика для офіцера. їдьте, і хай вам щастить. Накажу відправити вас літаком. Фронт у районі, в який ви полетите, схожий на листковий пиріг: шар наших, шар червоних. Корисно згори подивитися. Привезете цікаву інформацію — будете ще дорожчим гостем. Уночі — виліт.

На світанку транспортний літак абверу з авіазагону майора Гартенфельда, створеного спеціально для обслуговування «штабу Валлі» і закидання агентури в радянський тил, приземлився на вигоні край села. Від солдатів невеликої аеродромної команди, що обслуговувала льотний майданчик, Клинченко і Войцехівський дізналися, що село зветься Мала Виска й розташоване за п'ятдесят кілометрів на північний схід від Кіровограда. А де міститься військова частина з номером польової пошти 00723 «Б», вони не знають. Відомо їм тільки, що на протилежній околиці села розташований якийсь штаб. Охороняється він фельджандармами й наближатися до того району у військовій формі стороннім забороняється, щоб не демаскувати його.

— Ми там ніколи не буваємо, — вів далі один з солдатів, якого Клинченко почастував сигаретою, — але звідти майже завжди за пасажирами літаків, які тут сідають, приходять авто. Може, приїдуть і за вами…

Вже з цього Микола зрозумів, що після довгої відсутності потрапив «додому».

І справді, незабаром за ними приїхав ад'ютант Візера. Ще дорогою він розповів, що дзвонив Бізанц і полковник Візер дав згоду на представлення лейтенанта Козаченка до нагородження Залізним хрестом, що їх організація зветься вже не абверштелле Краків, а абвергрупа-103. Її завдання — вести розвідку й контррозвідку для 1-ї танкової групи, яка є головною ударною силою групи армій «Зюйд» («Південь»),

Про все це Клинченко знав уже від Бізанца та Оберлендера і навіть встиг передати Центрові. Та базікання ад'ютанта все ж являло інтерес: в абверштелле Краків цей офіцер мав прізвисько «Лакмусовий папірець», бо завжди точно відбивав настрої Візера, його ставлення до підлеглих. І це давало Клинченкові підстави зробити висновок, що ним у штабі абвергрупи-103 задоволені.

Дійсно, прийом у Візера, а особливо у Долла, перевершив усі сподівання. Полковник повідомив, що призначає його консультантом розвідшколи. Жоден з підготовлених агентів не може бути посланий у радянський тил без попередньої розмови з лейтенантом Козаченком.

— Бо ви, пане Козаченко, найкраще серед нас знає те і довоєнну і нинішню обстановку в тилу противника.

Микола намагався довести, що таке твердження — перебільшення, що гер полковник чи майор Долл поінформовані, звичайно, краще за нього, мають куди більший досвід розвідки й так далі. Та Візер не дав йому навіть договорити:

— Поінформованість, хай найдокладніша, — ніщо порівняно з практикою. Одне слово, як кажуть на Сході, краще раз побачити, ніж сто разів почути. Дуже вдячний вам за добір людей у «Ролланді». Всі вони вже тут, призначені в школу інструкторами радіо та підривної справи й фізичної підготовки. Войцехівському присвоєно звання унтер-офіцера, старшого інструктора радіонавчання. Це нагорода за те, що супроводжував вас до Києва. Ви не помилилися в ньому?

— Що ви, гер полковник, найвідданіша нашій справі людина!

— Ну, тоді хай щастить вам на новій посаді!

Радянський розвідник і сам побажав собі того ж.

Посада його цілком влаштовувала. З цього спостережного пункту він зможе бачити кожного, кого абвергрупа-103 перекидатиме по той бік фронту, знатиме, з якою метою. А часті зустрічі з Доллом, який ставився до нього довірливо й доброзичливо, відкривали можливість бути в курсі внутрішнього життя штабу групи.

Війна порушила старі канали зв'язку. Єдиним і надійним лишалася «власна» радіостанція. Точніше — єдиним, бо надійність була відносна. І тому, що станцію могли з часом запеленгувати, і тому, що тримати її в хаті, де оселився розвідник, було небезпечно.

Що робити? Про це Клинченко з Корнієм довго роздумували, а виходу не знаходили. Та вдома, кажуть, і стіни допомагають. Як би там не було, а на рідній землі, хай окупованій ворогом, він почував себе більш впевнено, ніж на чужій. Хоч пішли вже серед німців чутки про появу партизанів і Візер видав наказ, у якому заборонялося ходити за межі села по одному і без зброї, — Микола у вільний час робив довгі прогулянки. Найчастіше ходив у сусіднє село, де тримали агентуру, призначену для перекидання в радянський тил. Під час однієї з таких прогулянок він відхилився трохи вбік від звичайних своїх маршрутів і на висоті, що здіймалася над степом, надибав напівзруйнований бліндаж і окопи. Можливо, це був останній рубіж оборони якогось підрозділу радянських військ у цьому районі. Вхід до бліндажа засипаний землею, завалений уламками дерева. Трохи попрацювавши знайденою тут саперною лопаткою, Клинченко пробрався всередину. Друге приміщення виявилося неушкодженим. Навіть нари збереглися. Про кращий притулок для радіостанції і мріяти не можна було. Побоюючись підірватися на міні, сюди не ходили ні німці, ні місцеві жителі.

Згодом Клинченко переніс рацію до бліндажа і замаскував так, щоб сторонній не знайшов її. Для роботи ж рацію можна було швидко підготувати.

Після другої передачі прибіг увечері на квартиру до Миколи схвильований Корній, якому він доручив заприятелювати з радистами станції перехоплювання, і доповів:

— Сьогодні заходив до Ріхарда Крамера. Налляв йому спирту з термоса. А коли він відлучився, я погортав книгу перехоплень і побачив нашу останню шифровку, обведену червоним. Збираються, видно, передати дешифрувальникам.

— Дивно, — розмірковував уголос Микола. — Скільки в ефірі шифрованих текстів… Чому ж вони звернули увагу саме на наш? Одне з двох: або через незвичні групи цифр, або твій Ріхард уже звик до «почерку» навколишніх кореспондентів і відразу виділив мій. Зробимо так: щоб збити їх з пантелику і створити враження, ніби працює станція з великим штатом, — будемо передавати по черзі. І до того, кожного разу міняти «почерк».

Корній заперечив. Щоразу для відлучки в бліндаж йому треба одержувати дозвіл. Години його відсутності в школі збігатимуться з часом підозрілих передач. Може, зробити інакше: передавати з навчальної радіостанції в перерві між заняттями?

Вирішили спробувати. Сеанси скоротили, передачі вели рідше.

Так у тривожних клопотах минав час. Абверкоман-Да-103 пересувалася все далі на схід і з нею двоє радянських розвідників. Долаючи сотні небезпек, вони стали для Центру постійним і надійним джерелом важливої інформації.