В лабіринтах абверу

У ЛІГВІ АБВЕРУ

На світанку Клинченка вивели з вагона. Стежкою, що починалась одразу за пероном, він прийшов з конвоїрами в селище. Невеликі тутешні будиночки належали, мабуть, раніше польським залізничникам. Тепер до багатьох вели дроти польового телефону. Де-не-де попід стінами й тинами стояли військові машини.

Біля однієї оселі, оточеної яблунями, що аж гнулися від рясного врожаю, наказали спинитись. Офіцер зайшов у приміщення. Незабаром повернувся й покликав Миколу. Всередині передав його під розписку фельджандармові.

Новий конвоїр привів арештованого до кімнати, в якій сидів рудий, веснянкуватий обер-лейтенант.

Не пропонуючи стільця, рудий спитав:

— Як ваше ім'я?

Німецьку мову, якою звернувся до нього обер, Микола знав непогано. Та щоб хоч одним оком заглянути в карти противника, він сказав, що просить говорити з ним українською або російською.

І тоді сталося саме те, на що чекіст розраховував. Обер-лейтенант піднявся і в'їдливо кинув:

— Курт Вейдель не знає рідної мови?!

«Водевіль закінчено. Моє «переодягнення» в Курта Вейделя тут давно відоме. І чи не з'явиться зараз пан Пецюра? А коли з'явиться, то в якій ролі. Невже гестапо «переграло» нас і просто замануло мене сюди?»

Оцінивши становище, Клинченко вирішив говорити те, що знали й без нього.

— Я не німець. Справжнє моє ім'я — Микола Клинченко.

Затриманий розповів з усіма подробицями про своє давнє бажання перейти кордон і про те, як Пецюра допоміг йому через купця Вейделя здійснити свій намір.

Допит ішов через перекладача. Роль цю виконував фельджандарм, який зустрічав Миколу біля входу.

— Розкажіть більш докладно, що спонукало вас покинути свою країну?

— Я ж говорив: мої політичні переконання!

— Докладніше!

— Мені здається, цього досить і докладніше розповідати я не хотів би.

— Ха-ха-ха! — зареготав рудий. — Він не хотів би… Роз'ясни, Йогане, цьому більшовицькому недоноскові, хто тут наказує, а хто слухається.

Здоровенний, кремезний жандарм шарпонув Клинченка лівою рукою до себе, а правою так ударив в обличчя, що той упав. Сорочку йому заюшило кров'ю.

— Ну, як? З'явилося бажання задовольнити мою допитливість? — іронічно спитав обер.

— Коли вже доводиться, скажу як на сповіді. Це щира правда, що мої політичні переконання збігаються з вашими. Але є ще одна причина особистого характеру, про яку говорити не хотілося. Просто не прийнято говорити про це. А втім, я зовсім не вважаю це вадою…

— Що ви тут крутите, як кобила хвостом. Кажіть ясніше, бо на обличчі Йогана я вже бачу бажання знову навчити вас щирості…

— Спасибі за попередження! Люблю одвертість між друзями. Так от, на одних партійних зборах (я вже говорив вам про мою приналежність до партії комуністів) мене гостро критикували за кар'єризм. Але що, власне, поганого в тому, що я вимагав керівної роботи? Почуваю в собі досить сил і енергії. Міг би редагувати газету. Мною ж весь час затикають дірки. Що таке Чернівці, куди мене призначили кореспондентом і звідки я втік? Задвірки Європи! Мене вабить Берлін, Париж, Лондон. Знаю: з вами я потраплю туди, — запально кидав Клинченко, помічаючи, що його слова падають на благодатний грунт.

Обер-лейтенант замислився. Потім шепнув щось жандармові. Той здивувався: «Вже?». Та відразу ж вийшов. А ще за якусь хвильку почувся знайомий голос Пецюри:

— Широко замахуєшся, друже, кажуть, до Парижа збираєшся! Не забудь мене з собою прихопити, хоча б у подяку за те, що я рекомендував тебе тут, як порядну людину.

— Спасибі за тепле слово, а цим панам за доброзичливість, — гірко посміхнувся Микола, показуючи вибиті зуби.

— Ти, мабуть, не досить чемно розмовляв з паном обер-лейтенантом, — улесливо пожартував Пецюра.

— Все найгірше — позаду. Які можуть бути рахунки між своїми, — примирливо втрутився рудий. — Тепер, коли я переконався, що ви наш, пробачте мені колишні сумніви. Така служба! І якщо ви не образилися й готові вважати мене своїм другом, дам вам одну рекомендацію: тримайтеся й надалі пана Пецюри!

Микола й сам розумів: якими б мотивами не керувався рудий, орієнтуючи його на дружбу з Богданом, йому треба було в цій ситуації погодитись. Атестація, яку, без сумніву, дав йому в гестапо Пецюра, полегшила проходження першої перевірки.

— Розумію. А зрозуміти — значить пробачити, — підробився під загальний тон розмови Клинченко. — На доказ цього запрошую пана Пецюру і вас, панове, поснідати зі мною десь у ресторані… Звичайно, якщо я вже вільний і мені буде повернуто двісті рейхсмарок, взятих під час обшуку.

— Де ви їх, до речі, взяли? — не стримався рудий. — Я зовсім забув спитати вас.

— Це можу пояснити навіть я, — заступився за приятеля Богдан Мирославович. — Пан Вейдель, ну, той «дядя», вимагав за родичання тисячу марок. Клинченко і наміняв таку суму в одного валютника. А потім ми сторгувалися за вісімсот. От і лишилося дещо на перший випадок. Гроші чесного походження, пане обер-лейтенант, і ви можете поснідати з нами, не псуючи собі апетиту.

Обер, проте, запрошення не прийняв, посилаючись на перевантаженість невідкладними справами. Зате жандарм, переглянувшись із своїм начальником, погодився, але з одним застереженням: не снідати, а вечеряти в ресторані. А до вечора Клинченку слід відпочити, полікуватися примочками, які він дасть.

Все це запропоновано було так, ніби зуби вибивав хтось інший, а пан жандарм ціле життя тільки те й робить, що піклується про чуже здоров'я.

Ресторан, куди привели Клинченка Богдан з Йоганом, стояв неподалік базару. Двоповерхова цегляна будівля далеко світила довгими, вузькими вікнами.

«Схоже на лютеранську кірху», — подумалось Миколі.

Але всередині було досить-таки затишно: на столиках лежали бездоганно білі скатертини, стояли вазочки із свіжими квітами. Полиці буфета в кінці зали аж гнулися від пляшок і закусок. Там, у фатерланді, німці вже такого достатку не бачили. Тут він теж був штучним. Населення голодувало. А гітлерівці жиріли, наживалися на величезних «ножицях» між курсом рейхсмарки і марки окупаційної.

Та звичайного для таких установ напису: «Тільки для німців» на дверях не було. Прислухаючись до голосів у залі, Микола переконався, що й говорять не тільки по-німецькому. Чути було і польську мову, і російську, і українську.

Пецюру й жандарма, видно, знали. Бо як тільки вони разом з Клинченком посідали в кутку за столик, до них одразу ж підскочив кельнер, вклонився і, вийнявши з кишені блокнота, приготувався записувати замовлення.

— Не бійся, — пожартував Богдан, звертаючись до Миколи, — щось із твоїх двохсот марок ще й лишиться, хоч ми тебе почастуємо добре.

Радячись з Йоганом, Пецюра почав замовляти закуски і напої. З кількості пляшок, принесених кельнером, Клинченко зрозумів, що жандарм напросився до ресторану не випадково. Дружня вечеря мала перетворитися на ще одну перевірку, точніше, була продовженням тієї, яку він пройшов удень в гестапо.

Перший тост проголосив Богдан:

— За успішну кар'єру Миколи!

— За моїх нових друзів і дружбу взагалі! — віддячив Клинченко присутніх за прихильність.

Жандарм ще більше почервонів з натуги, придумуючи своє заздоровне слово. Підвівся й вигукнув, як команду:

— За велику Німеччину!

Коли всі випили, Клинченко сказав:

— Я думаю, що талановитий німецький народ справді зробить колись свою державу великою.

Жандарм підскочив, вилупив блякло-голубі очі і, подавшись усім тілом у бік Клинченка, кинув, підкреслюючи кожне слово:

— Ми вже велика імперія. Розумієш? Уже! Велика на тисячоліття. І зробив Німеччину такою не народ, а наш фюрер. Якщо ти, комуністіше швайн, не зарубаєш собі цього на носі, я відправлю тебе туди, звідки ти сьогодні вийшов!

«Чорти б мене взяли, — вилаяв себе Микола, — сидить у мені агітатор і вискакує, коли й не треба. Ляпнув, а тепер викручуйся…»

— Пробачте, гер Йоган, — продовжував Клинченко вголос, — забув, що перебуваю серед людей, з якими можна говорити одверто. Ех, не скоро вдасться мені, видно, позбутися машкари, яку колись доводилося носити.

— Штрафну хай п'є, штрафну! — запропонував Пецюра і підморгнув жандармові.

Микола зробив контрхід.

— Оскільки це фактично тост за фюрера, — констатував він, — не можна його іменувати штрафним. І взагалі це досить важливий привід для того, щоб вихилити всім.

— До дна! На ньому — істина, — підтримав Богдан. Йому не терпілося швидше висмоктати свій келих.

— У вас, гер йоган, є дружина? — раптом спитав Микола.

– Є, а що?

— За її здоров'я!

Не встигли жандарм з Пецюрою підтримати здравицю, як Клинченко вже запропонував ще два тости. І обидва таких, що хоч-не-хоч, а залити за комір довелося.

— Без закуски не можна, — протестував Йоган, але язик йому вже заплітався.

Та коли глянути збоку — найп'яніший був Микола. Він голосно розповідав якісь анекдоти, ліз з обіймами до жандарма, кричав кельнерові, щоб ніс ще горілки.

Зовсім не для товаришів по чарці удавав він, ніби перебрав. Ті двоє вже й «мама» вимовити не могли. Та якось інтуїтивно Клинченко відчував на собі весь час чийсь погляд.

Чекістська спостережливість допомогла знайти ті очі, що стежили і за ним, і, мабуть, за іншими.

Із сигаретою в руці Микола нахилився до когось за сусіднім столиком. Попросив вогню. Прикуривши, раптом випростався, оглянувся, і їхні погляди зустрілися. Тепер він уже був переконаний, що спостерігав за ним чоловік, який сидів через столик. Це був невисокий, але добренько напханий дядько в чорному костюмі-трійці. З-за вирізу камізельки виглядала біла сорочка з целулоїдним комірцем. Чорна краватка з золотою шпилькою надавала йому солідного вигляду. А пооране вже досить глибокими зморшками чоло і лисина, врізана аж за маківку, сивина на скронях свідчили, що поважному панові вже десь за п'ятдесят.

Перед лисим стояла пляшка коньяку, який він повільно смоктав з маленької чарочки, запиваючи кожні два-три ковтки чорною кавою. «На вигляд — власник невеликого підприємства, насправді — гестапівець. А може, і те, і те разом», — оцінив його Клинченко.

Час минав. Пецюра з жандармом то куняли, то прокидались і тяглися до сифона з содовою водою. Микола, наслідуючи їх приклад, в той же час уважно стежив за гестапівцем. Він помітив, як лисий підізвав до себе кельнера, того самого, який подавав і на їхній столик, щось пошепки сказав йому.

Ішла третя година ночі. Забрався геть верескливий оркестрик. Пішли один по одному всі відвідувачі, серед них і людина в чорному. Погасла більшість ламп. А Клинченко все не знав, як бути. Піти шукати десь ночівлі він не міг. І тому, що не знав міста, і тому, що не можна було кинути нових «друзів»: власне, заради зв'язку з ними він і перебував тут.

— Кельнер! — гукнув Микола.

Офіціант підійшов, подав рахунок. Клинченко розплатився, нещедро кинувши «на чай». Він починав уже розбиратися, до розряду яких установ належить цей ресторан, особливо після того, коли помітив, що патрон електролампи над його столиком є одночасно й мікрофоном.

Кельнер подякував, але далеко не відходив.

«Має до мене якусь справу» — вирішив Микола. Допомагаючи йому розв'язати розмову, спитав:

— Ви не підкажете, де можна переночувати?

— Чому б не порадити. Прислужувати гостям — наш обов'язок. Я так і подумав, що не маєте де спати. Всі пішли, а ви все сидите, хоч вигляд маєте втомлений. Порадив би вам взяти ліжко тут же, у нас, на другому поверсі. Якраз у кімнаті пана Пецюри друге ліжко вільне. А може, пан полюбляє жіноче товариство?

— Спасибі за пораду! Я ваш боржник. Та бачимося ж, мабуть, не востаннє. Ну, піду і пана Пецюру візьму з собою. Він дорогу покаже. Та куди подінемо пана Йогана?

— О-о-о, за нього не турбуйтеся. Він наш постійний клієнт і мій сусіда. Дорогою заведу його.

Пецюру розштовхали. Після склянки гарячої чорної кави він уже й зовсім ожив і рушив уперед, показуючи дорогу до своєї кімнати.

Втома за день, повний тривожних пригод і величезного нервового напруження, була така сильна, що, ледь Добравшись до ліжка, Микола заснув.

Прокинувся пізно від- шуму під вікнами. Пецюра вже голився. Поруч з прибором для гоління на столі стояла почата пляшка з шнапсом.

— Тут не дуже розіспишся, — кинув Богдан, — сьогодні базарний день. На, похмелися, — простяг він Миколі склянку. — Закусимо, чим бог дав, та й підемо оглядати твої володіння.

— Які це?

— Грубешув, звичайно.

— Хіба ми сьогодні не поїдемо далі?

— Куди це ти так поспішаєш?

— Як це куди? Я ж тобі говорив, що хочу жити в Берліні, чи принаймні в Мюнхені, де видається українська газета, в якій ти раніше працював.

— Не розумію тебе, Миколо: дурнуватий ти, чи, може, наївний дуже… З чим же ми поїдемо: з тою сотнею марок, яка в тебе лишилася? Спочатку заробимо, а вже потім будемо думати про твою кар'єру.

— На чому ж ми заробимо?

— Це вже ділова розмова. Оскільки почуваю себе трохи відповідальним за твою долю — не кину тебе в біді. Власне кажучи, можеш вважати, що вже маєш роботу. Світ не без добрих людей. Один з таких добродіїв наш земляк — співвласник цього ресторану і готелю, дізнавшись від мене про твоє нелегке становище, хотів би сьогодні з тобою зустрітися. Його кабінет тут же, поруч з рестораном. Він чекатиме нас о дванадцятій. Чепурися. Поснідаємо — і з богом.

— Точність — чемність королів, — зустрів їх господар кабінету, поріг якого вони переступили рівно опівдні. І відрекомендувався:

— Філіппов, козак війська донського.

— А ви досить добре говорите українською мовою, — зробив комплімент Клинченко.

— Приємно чути. Та це й не випадково: мій дід звався Пилипенком. Родом був з Харківщини. Десь років із сотню тому подався на Дон. За якісь послуги Війську Донському удостоївся козачого звання. Не знаю, коли саме він змінив прізвище, але мій батько значився вже Філіпповим. А мова в нас збереглася по лінії жіночій: бабка і мати — теж українки.

Микола відразу пізнав у лисому Філіппові вчорашнього пана в чорному. Та аналізування цього факту довелося лишити на потім, бо Філіппов уже вів далі:

— З вашої точності я дозволю собі зробити висновок, що ви людина діла, вмієте цінувати час. Отже, перейдемо до того, що становить наш спільний інтерес. Ще до вашої появи тут пан Пецюра розповідав мені про вас, як про людину критичних до радянської дійсності поглядів, чесну й освічену, Це й спонукало мене запропонувати вам роботу. Можливо, вона здасться вам незвичною. Та перш ніж погодитися чи відмовитися од неї, знайте, що знайти службу в цьому зруйнованому війною краї нелегко. Житло — теж. До речі, кімнату кельнер запропонував вам за моїм дорученням. Отже, погоджуйтесь, принаймні тимчасово, доки обростете грішми. А там — бог вам суддя: захочете — тримайтеся нас, ні — беріться знову за перо.

— Дуже вдячний за ласкаве до мене ставлення. Та що це все-таки за робота?

— Я й сам не знаю, як її назвати. Ваші обов'язки полягатимуть у тому, щоб закуповувати у селян навколишніх районів продукти для ресторану. Ми його розширюємо. Незабаром займемо під зали і другий поверх. А з продуктами стає все важче. Щоб ми вірили один одному до кінця, буду з вами цілком одвертай. Наших німецьких підлеглих ми посилати в села не можемо, їм нічого не продають. А дехто й не повернувся. З вами все-таки хоч поговорять, а певні люди, ну, скажімо ті, кого в Радянському Союзі називали куркулями, — за рейхсмарки продадуть і кабанця, і птицю, і борошна… Отака робота. Не дуже приємна, не зовсім безпечна, але прибуткова. Ми обмежуємо вас певними закупочними цінами. А придбаєте дешевше — ваше щастя. Згода?!

— Дайте до завтра подумати. Те, що ви пропонуєте, надто вже далеке від журналістики.

— Зате наближає час, коли у вас буде можливість робити кар'єру!

«І цей про кар'єру, Видно, вже прочитав протоколи вчорашнього допиту, або підказали, що треба грати на кар'єристській струнці», — здогадався Клинченко. І в тон співрозмовникові додав:

— Не приховаю, що мрію про велику журналістську кар'єру. Заради цього на все готовий. Давайте, шеф, по руках. А далі видно буде. Доводилося мені вже з усякого казанця хлебтати. Спробую і з того, який ви пропонуєте.

— Тоді за наше знайомство і ваші майбутні успіхи!

З цими словами Філіппов дістав зі столу пляшку італійського вина. Налив гостям та собі.

— Сьогодні погуляйте, влаштуйтеся з мешканням, а завтра зранку — заходьте до мене. Скажу, як і що робити.

— Лишайся жити зі мною, — запропонував Пеиюра, коли вони вийшли.

Такій пропозиції Микола щиро зрадів. Вона свідчила про довір'я: інакше його не тримали б у будинку, де все наводило на роздуми, що тут не просто злачне місце.

Наступного ранку Клинченко зайшов до Філіппова. Шеф був не сам. Біля вікна, за голубуватою завісою тютюнового диму, стояв високий, худорлявий чоловік з обличчям аскета. Років п'ятдесяти. Надзвичайно струнка постать, підтягнутість відразу свідчили, що це колишній кадровий офіцер, а піджак спортивного покрою, елегантні галіфе, заправлені в м'які шеврові чоботи, стек у руках — про довгу звичку їздити верхи.

— Знайомтеся: Сергій Олексійович Федоров, ваш колега, і поки що, ну, скажімо, наставник, — відрекомендував Філіппов людину, яка стояла біля вікна.

Потиск руки Федорова був міцним, погляд допитливим, майже пронизливим. Клинченку добре треба було себе стримати, щоб не показати, як зрадів він цій несподіваній зустрічі. Так і хотілося вигукнути: «Еврика!» — знайшов!

На останньому інструктажі в Чернівцях йому наказали обов'язково довідатися, чому не перейшов кордон Федоров, чим він нині займається. Словесний портрет людини, яку він мав розшукати, точно нагадував ту, що стояла перед ним. Сумніву не було: той!

Філіппов запропонував обом присісти і, продовжуючи розмову, почату напередодні, сказав Миколі:

— Отже, наша домовленість лишається в силі. Сьогодні ж ви рушаєте у вояж за продуктами. Перші подорожі зробите разом з паном Федоровим, який виконує у нас ту саму функцію, що й ви. Придивляйтеся, переймайте досвід. Ось вам під звіт тисяча марок: раптом десь доведеться роз'їхатися в різні села. Пишіть розписку. І хай вам щастить. Наш ресторан лишився єдиною, здається, світлою плямою в Грубешові, єдиним місцем, де ще можна добре попоїсти. Сподіваюся, ви своїм старанням підтримаєте його добру славу. Постачальники вийшли.

— А чим ми поїдемо? — поцікавився Клинченко.

— Як завжди, пікапом, — відповів Федоров. І поблискуючи з-під вусів золотими зубами, додав: — Та ви не поспішайте. Посидимо, подзвонимо скляночками — тоді можна й у дорогу.

— Де ж це ми зробимо?

— У мене. Парубкую, ніхто на заваді не стане.

На Побережанській вулиці, в затишній квартирі, куди Федоров привів Клинченка, все сприяло невимушеній розмові: і затишна обстановка, і гостинно накритий стіл..

— Ви, очевидно, вирішили довести мені, що агентам — постачальникам ресторану пана Філіппова непогано живеться, — пожартував гість. — Здаюся, ви мене переконали…

— От і не вгадали! Я привів вас сюди, — цілком серйозно відповів господар, — зовсім не для того, щоб похвалитися. Просто скучив за інтелігентним товариством. До того ж ви, як розповідав мені Філіппов, тільки-но прибули з того боку. Поділіться своїми враженнями. Чи не привезли часом літературних новинок? Скажу одверто, нехай це лишиться між нами, — знудьгувався я за Росією…

Микола почав розповідати про культурне життя Москви і Києва, контролюючи кожне слово, щоб не вихопилось його справжнє ставлення до змін, які сталися за двадцять три роки, що відділяли Федорова від радянського сьогодні. Це були факти, правдиві факти. Тільки без коментарів.

З культури непомітно перейшли на економіку. І тут Федоров обережно, але настирливо «потяг» Клинченка за язик.

— Кажуть, ніби економічні успіхи Рад були б значнішими, якби не довелося так багато витрачати на оборону.

— Так, радянські керівники цього не приховують. Я не раз читав про це в доповідях Сталіна.

— Ну, І як це позначилося на стані Червоної Армії? Невже вона справді озброєна так що може позмагати ся з могутністю рейху? Мені, як колишньому російському офіцерові, це дуже цікаво.

Клинченко розвів руками:

— Мені, звичайно, важко сказати, адже я не військовий спеціаліст. Можу судити лише з того, що розповідали мені знайомі командири. За їх словами, збройна міць нарощується безперервно.

І Микола, помітивши на обличчі співрозмовника неприхований інтерес, заглибився у військовий огляд. Виклав усе, чим озброїли його на інструктажі саме для таких «одвертих» розмов. З хвалькуватістю людини, яка полюбляє демонструвати свою обізнаність, Микола викладав загальновідомі речі, щедро розбавляючи їх «цілком таємними» відомостями, розрахованими на дезінформацію.

Федоров аж крутився на стільці від захоплення.

— Та ви просто недооцінюєте свої знання у військових справах. Ваш огляд — цілком кваліфікований. Та якби нас підслухало НКВС — довелося б вам стати до стінки.

— Якби, Сергію Олексійовичу, мене могло підслухати НКВС, — я просто не став би всього цього розповідати. Але тут мені ж нічого не загрожує? Сподіваюсь, ви не агент цієї установи. Скажу більше: подумую, чи не звернутися до німецького командування з проханням вислухати мене. Тепер, коли ви так високо оцінили те, що я розповів вам, моє рішення записати все це й передати вермахтові остаточно зміцніло.

— Сподіваєтесь, добре заплатять?

— В моєму становищі і це б не завадило. Та головне, що не можу роздвоюватися. Хай це не здасться вам гучною фразою: я раб своїх політичних переконань.

— Он які А мені говорили, ніби вас привело на цей бік кордону тільки прагнення зробити гучну кар'єру,

— Ви теж людина інтелігентна і, сподіваюсь, розумієте: кар'єра потрібна мені як широке коло пропаганди моїх поглядів.

— Які ж вони?

— Хіба не ясно?

— А точніше, хто ви: монархіст, націоналіст?

— Націонал-соціаліст.

— Тоді нам по дорозі…

— Ні, якщо масштаби вашої діяльності не виходять за межі цього ресторанчика.

— Не будьте таким категоричним в оцінках, мій молодий друже! Мені, якраз доручено, відкрити вам очі на те, що стоїть за його вивіскою, запропонувати справжню роботу.

— Якого характеру?

— Розвідка…

— Я журналіст…

— Ви будете ним за сумісництвом, у комплексі, так би мовити. Служба в абвері відкриє вам можливість багато їздити, бачити і, звичайно, писати.

— Ви мій рятівник, Сергію Олексійовичу!

— Не я, Пецюра, це він вас примітив. Чому б, ви думали, він панькався з вами в Чернівцях!

— Що ж я маю робити?

— Насамперед дати згоду.

— Згоден, згоден і ще раз згоден! Тепер досить?

— Ні, підпишіть ще оце.

Федоров вийняв з кишені піджака аркуш спеціального паперу і продиктував Клинченкові текст розписки. У ній значилося, що Микола Романович Клинченко добровільно вступає на службу до німецької військової розвідки — абверу, зобов'язується в строк і точно виконувати всі її завдання, зберігати в таємниці все, що може йому стати відомим про її діяльність. Порушення цих зобов'язань карається смертю.

— Підписую без страху, з глибоким почуттям обов'язку. Сподіваюся скоро довести це, — сказав Клинченко, відповідаючи якимсь своїм, далеким від Федорова, думкам.

— Що ж, тепер обміняємося документами, — загадково кинув Сергій Олексійович. — Тримайте!

— Клинченко простяг руку і з великим здивуванням побачив у ній розписку, яку давав Філіппову на тисячу марок. Федоров пояснив:

— За ці гроші вам звітувати не доведеться. Вважайте, що це подарунок фюрера.

— Спасибі, бачу, з вами не пропадеш.

— А тепер поїхали, — сказав Сергій Олексійович тоном начальника, і підвівся.

Пікап «оппель-блітц» з цивільним номером стояв у дворі, тут же на Побережанській. Федоров сів за кермо, і через якихось п'ятнадцять хвилин вони вже минали північну околицю Грубешова.

Обидва мовчали. Клинченко реєстрував у пам'яті дорогу і все на ній: номери цивільних і військових машин, що зустрічались або випереджали їхній «оппель», форму солдатів та офіцерів, які потрапляли в поле зору досить-таки часто. Десь у глибині душі наростало почуття тривоги. Її викликав надто вже інтенсивний рух машин на дорогах прикордоння і наявність тут значних військових сил, аж ніяк до прикордонної охорони не належних.

Але в той час, коли Клинченко старанно ховав свою душевну тривогу за бездумним виразом обличчя, Федоров, навпаки, своєї занепокоєності не таїв. Видно було: щось напружено обмірковує. І коли на обрії з'явились обриси якогось хутора, Миколин супутник нарешті заговорив.

— Все думаю, з чого почати… Мабуть-таки, з попередження, що ви старовинного козачого роду. Ваш далекий прадід був славним сотником. Напишіть для нього якусь цікаву бойову біографію…

— Пробачте, Сергію Олексійовичу, він був звичайнісіньким кріпаком, утік до Таврії.

— Але ж у вас, як і в кожного, — заперечив Федоров, — було два діди. Так отой, другий, сотникував. І взагалі не починайте службу з суперечок з начальством. Слухайте уважно далі. Про прадіда-сотника, про любов до козацької романтики, всмоктану з молоком матері, ви віднині розповідатимете всім своїм знайомим при першій-ліпшій нагоді.

— Для чого?

— Вам доведеться працювати серед козаків, видавати себе за прихильника козацької самостійності.

— Дуже прошу вас, Сергію Олексійовичу, розповісти докладніше, аби я не зробив десь помилку.

— Все свого часу. А зараз при розмові з людиною, до якої ми їдемо, згадайте лише про своє козацьке походження і придумайте що-небудь про переслідування козаків на Кубані, Дону. Одним словом, про становище на тому боці.

— Мені ж про це, як ви знаєте, нічого не відомо.

— Не має ніякого значення. Розкажіть першу-ліпшу історію про так званого куркуля з України.

Клинченко збирався ще заперечувати, але вже було пізно. Федоров круто загальмував біля великого цегляного будинку, оточеного високою дощаною огорожею. Десь у глибині двору загавкала ціла зграя псів. Сергій Олексійович вийшов з машини. За якусь хвилину розчинилася хвіртка. З-за неї з'явився чоловік. Було йому років близько шістдесяти, але тримався він браво. Усією своєю зовнішністю — розкішними нафабреними вусами, високими чобітьми, синьою суконною венгеркою, облямованою сірим каракулем і недбало накинутою на білосніжну спідню сорочку, він нагадував чимось старого дідича. Це враження підсилювали кілька хортів, що крутилися коло нього.

— Здоров, земляче, як ся маєш? — привітно простяг Федоров руку вусатому. Відрекомендував його Клинченкові: — мій старий друг, осавул Війська Донського Шумилін Євстахій Корнійович. Прошу любити, поважати, доведеться зустрічатися.

Миколу відрекомендував коротко:

— Мій помічник.

Поки друзі розпитували один одного про близьких і знайомих, Клинченко, щоб не виказати інтересу до цієї теми, розглядав хутір. Власне кажучи, це був маєток з великим цегляним будинком для власника і кількома невеликими халупами для наймитів та їх родин. Кілька височезних скирт соломи, великі запаси сіна, акуратно складеного під дашками, — все це свідчило про наявність чималого стада худоби.

Шумилін запросив їх до хати. Познайомив з дружиною. І хоч Клинченко, звичайно, нічим не видавав своєї цікавості, господар вважав за потрібне пояснити:

— Луїза Карлівна за походженням німкеня. Живемо в цих краях близько двадцяти років, а дружина і російською, і польською говорить з акцентом.

А втім, Луїза Карлівна, очевидно, в ділах чоловіка активної участі не брала і правила для цього будинку лише своєрідною охоронною грамотою.

Коли господиня розпорядилась подати на стіл все потрібне і вийшла, Євстахій Корнійович почав щільно причиняти двері вітальні.

— Чекай-но, — зупинив Федоров. — Накажи приготувати все, що маєш продати для ресторану. Луїза Карлівна підготує рахунок, а ми тим часом про все й поговоримо.

Повернувшись, господар виразно глянув на Федорова. Той, прочитавши все в цьому погляді, мовчки хитнув головою і додав:

— Можеш говорити цілком одверто. Пан Клинченко — своя людина. Більше того, тепер ти підтримуватимеш зв'язок зі мною через нього.

— Ми майже незнайомі, наче виправдовуючись за своє недовір'я, мовив Шумилін.

— Пан Клинченко відданий прибічник ідеї козачої самостійності і співробітник абверу. Він візьме безпосередню участь у координації зв'язків козацтва Дону й Кубані з українським козацтвом, яке збирається під прапором Скоропадського.

Це вже було новиною і для Клинченка. Та він і взнаки не дав. Тільки подумав: «Бреше для чогось чи й справді збирається відвести мені цю роль?»

Шумилін, заспокоєний, видно, повідомленням земляка, доповів:

— За твоїм дорученням ми з Штовханем об'їздили козаків, які живуть на південний схід від Варшави і в Галичині, а Кир'янов побував у Східній Пруссії. Усім нам, одверто кажучи, здалося, що абвер переоцінює готовність емігрантів активно боротися проти Рад. Дехто, не знаючи, звичайно, про наші зв'язки з розвідкою, одверто заявив: «Радянська влада нам не до вподоби. Та віддавати Росію під владу німця, одвічного ворога, — теж не хочемо. Як воно буде — хай буде, без нас!».

— Сподіваюсь, вам відомі прізвища цих зрадників?

Шумилін, видно, збирався щось заперечити, але, глянувши на спотворене люттю обличчя Федорова, на його налиту кров'ю шию, не насмілився. Вийняв з кишені блокнота і, заглянувши до нього, продовжував доповідь.

— Микола Рождественський, колишній підполковник, активний учасник боїв на півдні Росії за білу справу, а нині піп у прикордонному селі Д., після нашої з ним розмови про те, що прийшов час знову активно братися за зброю, і після мого прохання назвати людей, яких можна було б послати через радянський кордон з розвідувальними цілями, відповів мені спокійно, але категорично: «Ти переплутав адресу, сину мій! І взагалі, думаю, заплутався в житті. Справжньому патріотові та ще колишньому офіцерові тепер місце тільки в лавах Червоної Армії. Загроза війни Росії з Німеччиною стала реальністю. І кожний, хто служить у Гітлера, — зрадник і ще раз зрадник. Анафема йому!».

— У-у-у, патлата сволота, — аж захлинувся Федоров, — ми до нього доберемося… Про таких напиши мені окремо, а зараз доповідай, кого завербували.

Клинченко дуже сподівався почути прізвища, адреси, характеристики, але схвильований попередньою розмовою Шумилін простягнув Федорову лист паперуї

— Це копія пересланого до Праги.

— Туди більше не посилати. Все через мене або Клинченка направляти до Грубешова, докторові Доллу.

— Слухаю, — по-військовому відповів Шумилін.

Чоловіки підвелися. Почувши шум відсунутих стільців, зайшла до вітальні Луїза Карлівна. Простягла рахунок. Федоров розплатився.

— Приїздіть частіше, ви ж знаєте, що ми завжди готові приймати у себе старих друзів! І нових теж, — адресувала жінка люб'язну посмішку Клинченку.

Продукти вже були навантажені в пікап. Його охороняв якийсь хлопець з батраків.

— Ну, от ми і з трофеями, — пожартував Микола.

— Не можна, однак, похвалитися, що з багатими, — буркнув Федоров, займаючи своє місце в «оппелі». — Утрьох навербували аж п'ятьох. А далеко не кожному щастить перейти. Що там не кажи, а прикордонна охорона Рад своє діло знає. І з грошима — теж не підсту-пишся. Скільки працюю тут на кордоні, а ще жодного разу не чув, щоб радянського прикордонника можна було підкупити. Не думайте, пане Клинченко, що ви завжди будете заробляти гроші так легко, як першу тисячу марок!

— Знаю: працювати доведеться багато, але заради того, щоб побувати в Берліні, я готовий хоч носом землю орати.

Обидва посміхнулися. Кожний своїм думкам. А десь за годину вже сиділи перед Філіпповим.

— З першим успіхом, з першою вдалою покупкою, — поздоровив його Іуда Максимович.

— Зайдемо пообідаємо, — запропонував Клинченко, коли вони вийшли від шефа.

— Заодно й повечеряємо, — підтримав колегу Федоров.

Микола, вловивши в його відповіді нотку задоволення запрошенням, спитав.

— Скажіть одверто, Сергію Олексійовичу, чи не викличимо ми цим самим невдоволення начальства. Мені вже довелося з паном Пецюрою і якимсь фельд-жандармом тут, так би мовити, розговітися. Сьогодні у вас, трохи у Шумиліна. Ну, одне слово, чи не дуже часто? Ви мене розумієте…

— Все залежить від обставин. Поки справи йдуть добре, начальство дивиться на це крізь пальці. А спіткнетеся — нагадають і випиту чарку. Дуже важливо пити лише з своїми. Із сторонніми лише в разі прямого завдання. І будьте обережні — за столом ніяких службових розмов, навіть, коли вас начальство за язик потягне: воно може зробити це з метою перевірки.

— Спасибі за батьківське піклування.

Клинченко зрозумів: довіряють! Після такої розмови вони з Федоровим стали на крок ближче. В ресторані на нього вже чекав Пецюра.

— Знаю: ти розбагатів. Почастуй старого друга.

І знову вибрав місце під лампою з мікрофонним пристроєм.

Випили по одній, по другій.

— Розкажи, Миколо, про свої успіхи. Кар'єра почалася?

— Розповім, розповім, Богдане, тільки вдома. За столом службових розмов не веду.

— Так я ж про постачання, про твої закупки.

— А це теж, Богдане, комерційна таємниця.

— Яйця вже курей учать, підморгнув Пецюра Федорову. Той, наче не помічаючи, — схилився над тарілкою.

— Ти таки молодець. Не помилився я в тобі. Будуть з тебе люди, — похвалив Богдан Мирославович хрещеника ранком наступного дня, коли, як завжди, одночасно похмелявся і голився.

Але з похвалою думав про нього, видно, не тільки Пецюра. Бо десь через місшь після переходу кордону, коли Клинченко повернувся від Шумиліна та інших з особливо цікавими даними, Філіппов представив його співвласникові ресторану і начальникові абверштелле Грубешув докторові Доллу.

Після кількох ділових запитань Долл подав Клинченкові посвідчення, видане канцелярією генерал-губернаторства на ім'я Миколи Козаченка.

— Хай шукають тепер більшовики Миколу Романовича Клинченка. Тільки і встановлять, що він потрапив у пазурі гестапо. Отже, з другим народженням вас, колего! З цим документом ви можете змінити квартиру й оселитися в Грубешові де завгодно.

Клинченко-Козаченко не примусив себе просити. Треба було якнайшвидше повідомити Центр. Та й вічно п'яний Пецюра остогид. Микола написав у кількох примірниках об'яву. Оголосив, що розшукує окрему невеличку квартиру, бажано з вікнами на схід.