В лабіринтах абверу

ЗУСТРІЧ З «КОЛЕГОЮ»

Микола Клннченко рано зв'язав свою долю з журналістикою. У двадцять, маючи лише семикласну освіту, фабзавуч і три роки слюсарювання, він уже редагував багатотиражну газету на одній з найбільших шахт Донбасу. Нелегко було. Та практичний робкорівський досвід, самоосвіта, добре знання рідного шахтарського колективу виручали завжди.

Професійної журналістської освіта Миколі ніяк не щастило здобути. Коли заходила про це мова, Петро Панасович Кравчук, секретар шахтного партосередку, завжди погоджувався, що з Клинченка таки вийде добрий газетяр. Та досить було заговорити конкретніше, як той же Петро Панасович знаходив десяток причин, через які Миколі саме тепер не можна залишати шахту, і просив його «послужити» ще рік.

— Зате, хлопче, — втішав його старий, — ми тобі таку характеристику видамо на-гора, що тебе і в столичну газету на роботу візьмуть.

Якось Кравчукові зателефонував друг дитинства й однополчанин по громадянській війні — редактор обласної газети, куди Клинченко часто дописував. Редактор покартав у напівсерйозному, напівжартівливому тоні Петра Панасовича, що, мовляв, поводиться егоїстично й недооцінює значення підготовки кадрів для преси. Зумів, видно, редактор переконати Кравчука, що Клинченка слід відпустити на навчання. Восени Миколу прийняли до Харківського комуністичного інституту журналістики.

В 1939 році він як спеціальний військовий кореспондент української столичної газети вже брав участь у визвольному поході до Галичини. Тоді стався епізод, який пізніше переріс в цілу епопею.

Прозорого вересневого дня частини Червоної Армії ввійшли до Львова. На площі Ринок біля ратуші ще роззброювали полонених. Тут лежали гори трофейної зброї, а на широкій вулиці Легіонів, майдані Міцкевича, Академічній уже буяв р-адісно збуджений натовп львів'ян. Під ноги червоноармійцям, на запорошену броню танків, на стволи гармат веселкою лягали квіти.

Визволителі форсованим маршем просувалися далі, на захід. У Львові лишилися тільки комендантська рота і група військових кореспондентів київських газет, до якої входив Микола Клинченко.

Він стояв коло пам'ятника великому польському поетові, допитливо вглядаючись у натовп. Шукав поглядом інтелігентну людину, яка б могла провести до університету, до будинку, де жив і творив Каменяр. Хотілось, якщо не цього ж дня, то принаймні завтра побувати на підприємствах, поговорити з робітниками, відшукати героїв класових битв, на які багата історія древнього міста.

Вийшло все навпаки. Не встиг Клинченко щось спитати, як опинився в тісному колі людей, які з усіх боків простягали йому розкриті портсигари, клацали запальничками, величаючи «пане коменданте», «пане старшино», «пане офіцер» і навіть «пане генерал», закидали його запитаннями — серйозними, наївними і просто смішними. Це була дуже своєрідна прес-конференція, де йому вперше довелося бути в ролі головного героя. Микола захрип, очманів від диму сигарет, які викурив сам і якими чаділи навколо. Зранку він нічого не їв. Нарешті, треба було знайти якийсь притулок, щоб написати чергову кореспонденцію до своєї газети.

Попросивши пробачення, Клинченко вийшов з натовпу і подався в першу бічну вуличку. Вона вивела його до похмурого будинку монастиря єзуїтів.

Тут панувала тиша. Хотів було спитати когось як дістатися до готелю «Жорж», як за спиною пролунало;

— Пане сов'єт, пане сов'єт!

Його наздоганяв невисокий чоловік. Маловиразне обличчя цієї людини привертало увагу хіба що вусиками «а ля Гітлер». Незнайомий був у дорогому плащі з габардину, картатому костюмі, надзвичайно високому капелюсі, головним призначенням якого, мабуть, було створювати ілюзію, ніби власник його вищий на зріст.

Порівнявшись з Клинченком, чоловік зняв капелюх і повільно процідив:

— Даруйте, що називаю вас не на прізвище, не на чин, бо не маю честі знати їх. Слухаючи ваші відповіді на площі Міцкевича, я, в усякому разі, зрозумів, що ви людина обізнана. І збираюсь задати вам одне запитан ня, так би мовити, конфіденціально. Хотілося б таки, нарешті, знати, хто ви такий: міліцай, військовий, урядовець?

Клинченко з височини свого майже двометрового зросту глянув на співрозмовника досить таки неприязно. Йому хотілося нагадати цьому нахабі відоме прислів'я про те, чим є надмірна допитливість. Та цікавість журналіста взяла гору над обуренням. Вперше в житті він чув це чудернацьке звернення «пане сов'єт», вперше зустрів людину, яка збирається задати першому-ліпшому конфіденціальне запитання. «Зараз він запропонує мені порнографічні листівки, і тоді я вже просто вріжу йому все, що думаю про таких типів», — вирішив Микола. Сухо кинув:

— Моє прізвище Клинченко. Микола Романович Клинченко. Я військовий кореспондент газети. Чим можу бути для вас корисним?

— Звуся Богдан Пецюра! По батькові Мирославович, — відрекомендувався, в свою чергу, новий знайомий. І, показуючи рідкуваті кругленькі й гострі, наче кістяні гвіздочки, зуби, розливаючи сморід алкоголю, додав: — Вважайте, що вам пощастило, пане Клинченко! Ви зустріли колегу. Отже, не тільки ви мені, а й я вам можу стати в пригоді.

— Чим саме?

— Ще й питаєте, — щирив свої мишачі зуб'ята Богдан Мирославович. — Майте на увазі, що я у Львові на роджений, вів у газеті відділ міської хроніки. Кращого чичероне, ніж я, вам не знайти.

— Радію такому кваліфікованому провідникові, — вклонився Клинченко. — Коли вже з'ясувалося, що ми газетярі, хотілося б знати, який саме часопис ви представляєте.

Пецюра дістав візитну картку. Жирним курсивом на ній було виведено: «Богдан Пецюра. Редакція часопису «Новий час».

Лише вміння володіти собою допомогло Миколі не показати почуття огиди до власника картки.

«Новий час»!.. Заснований полковником Коновальцем, сумновідомим петлюрівським прихвоснем, катом київських робітників, брудний листок цей згодом став у Галичині одвертим рупором гітлерівців у таборі їх жовто-блакитних найманців.

Отже, перед ним був фашист. Досі Клинченко бачив їх тільки на газетних фотографіях. А цей — живий, величає його колегою і пропонує свої послуги як провідник по місту. Було над чим задуматися. Власне кажучі виходів із цього становища він бачив два. Перший: витерти хустинкою руку, яку подавав Пецюрі, і прямо заявити, що з підручними катів знайомства не веде. Другий — тимчасово удати, ніби він не обізнаний з політичним курсом «Нового часу». «Врешті, — думав Клинченко, — чому б мені не поговорити з ним, а потім не висміяти цього панка в гострому памфлеті на газетній сторінці? Хай всі знають справжні думки цих недолюдків».

Але того разу так нічого й не вийшло: прогулятися містом Пецюра відмовився, посилаючись на зайнятість. Свого конфіденціального запитання теж не подав. Домовилися зустрітись завтра о дев'ятій біля «Жоржа».

Микола прождав до одинадцятої. Новий знайомий так і не з'явився. За три місяці, які провів тоді Клйнченко на західних землях України, вони ні разу більше не зустрілися. І, розповідаючи пізніше товаришам з інших редакцій про свої плани, зв'язані з цією зустріччю, Микола завжди промовляв: «От був би вам „фітіль"!».

За рік Миколина доля двічі круто поверталася. Наприкінці тридцять дев'ятого взяли його на роботу в один із столичних райкомів партії, а звідти — в органи державної безпеки.

У цій зовсім новій для себе ролі опинився Клйнченко влітку сорокового року в Чернівцях.

Десь через тиждень після того, як місто залишили румунські бояри, Микола, що жив тут ще без сім'ї, зайшов у ресторан «Шварцер адлер» повечеряти. Прийнявши замовлення, кельнер насамперед приніс карафку молодого вина і сифон содової води для суміші, відомої тут під назвою «шприц».

Микола зробив собі «шприц» і з насолодою ковтнув прохолодного напою. Підняв келих удруге і раптом мало не захлинувся. З-за сусіднього столика на нього якось нерішуче й тривожно дивилися знайомі очі, а з розкритого від подиву рота виглядали мишачі зуб'ята. Таких молодий чекіст не бачив більше ні в кого і саме завдяки їм пізнав Пецюру з першого погляду.

— Колего, — неголосно гукнув Клйнченко і рухом запросив сісти поруч, його дуже цікавило, що цей тип може робити в Чернівцях. Цікавило цього разу професіонально, як контррозвідника.

— Вас би й не варто частувати горілкою, — жарту вав Микола. — Прочекав вас тоді дві години та й пішов шукати іншого чичероне. Скажіть-но, колего, куди ви зникли?

Покликавши кельнера, Клинченко замовив пляшку цуйки — місцевого самогону, який подавався з-під поли.

— Непередбачені обставини, — виправдовувався Пецюра.

— Термінове завдання редакції «Нового часу», — в'їдливо мовив Микола. І додав: — До речі кажучи, знайшов я вашу редакцію, але в ній чомусь застав лише возного, який пояснив мені, що всі панове літератори розбіглися. Кого це вони так перелякалися?

Пецюра дивився на Миколу розгублено: він не розумів, хто ж все-таки перед ним: київський журналіст, погано обізнаний з характером преси, яка виходила у Львові до вересня тридцять дев'ятого, чи, навпаки, людина, яка повністю в курсі справи і одверто глузує з нього. Це, видно, засмучувало Пецюру. Він весь час намагався відійти од розмови про «Новий час» і Львів. Розпитував, як подобаються Клинченкові Чернівці. Та після третьої чи четвертої чарки став сміливішим. І раптом попросив.

— Пане Клинченко! Бачу, що на гроші ви не дуже бідний. Чи не могли б мені позичити якусь суму? Ну, хоча б той гонорар, який належав би мені, коли б я тоді у Львові таки прислужився вам у ролі чичероне.

— Не дам!

— Чому?

— Гроші так, нізащо, дають або друзям, або тим, хто має в них гостру потребу. Ну, скажімо, жебракам. А ви ні те, ні се. Другом вважати вас не можу, бо ви не щирі зі мною, навіть обманули мене у Львові, не прийшовши на дружнє побачення. А жебраком людину, яка відвідує найдорожчий у місті ресторан, теж не назвеш. Чому б я давав вам гроші? Адже, ви це знаєте, газетярі заробляють їх нелегкою працею!

— Добре, скажу все, — зірвався, наче курок із запобіжника, Пецюра, якому горілка вже добре вдарила в голову. — Я не прийшов тоді до «Жоржа» тому, що боявся, як би мене не затримали.

— Хіба були для цього підстави?

— Моє співробітництво в газеті, яка постійно пропагувала ненависть до всього радянського, закликала до терору і воєнного походу проти Рад, звичайно, не могло розцінюватися позитивно. А проте, — вів далі Пецюра, — я не раз говорив собі: кинь, Богдане. Якби він хотів тебе затримати, міг би це зробити того ж вечора. І все ж мене лякала ваша військова форма. Одверто кажучи, я прийшов тоді до «Жоржа». Навіть передчасно. Зайняв зручну позицію для спостереження. Переконався, що ви нікого з собою не привели. Стежив за вами весь той день. Перевірив навіть у готелі, що ви за єден. Вийшло, що саме той, за кого ся видаєте. Хотів навіть з вами заприятелювати, та друзі сказали: зарано!

— Полохливі у вас друзі. Хто вони?

— Ті самі, що допомогли мені тоді вибратися за кордон, до Чернівців. Тепер червоні й тут. Треба тікати далі. Тільки от опинився без грошей. На останні зайшов до ресторану. Сподівався зустріти когось із знайомих. Наразився на вас. Не знаю: друга чи ворога.

— Давай, Богдане, з'ясуємо й це, — перейшов на «ти» Клинченко. — Тільки поговоримо одверто. Чому ти тікаєш?

— Тому, що ти, твій редактор не дозволите мені писати у вашій газеті.

— А що б ти хотів у ній написати?

— Довго розповідати…

— Може те, що писав у «Новому часі»?

— Більше І зліше. Там нас польська цензура обмежувала. Я писав би одвертіше. Як у «Фелькішер беобахтер», як у «Ангріффі».

— Тоді я тебе спитаю, як питав мене ти при першій нашій зустрічі у Львові: хто ж ти є, Богдане?

— Я націоналіст, точніше — націонал-соціаліст. Хочу, щоб затупілий наш тризуб поріднився із свастикою. І тоді ми разом з нашими друзями покажемо вам, більшовикам, що таке національний соціалізм. Про це все! Давай, Миколо, гроші і я колись скажу за тебе добре слово, або видавай мене ЧК чи, як воно у вас тепер там зветься, НКВС…

Обличчя Пецюри налилося кров'ю. Почавши розмову тихим голосом, він тепер майже кричав.

— Мовчи, п'яний дурню, — пошепки заспокоював Богдана Клинченко. — Дам тобі грошей. Тільки ходім звідси, бо через твій галас ще біди наживемо.

Він покликав кельнера, кинув на стіл крупну купюру і наказав на решту принести ще пляшку цуйки та закуску і добре запакувати, щоб можна було взяти з собою.

Вийшли на вулицю. Постояли. Клинченко запропонував:

— Гайда до мене! Живу один у двох кімнатах. Переночуєш. І діло є.

Вдома Пецюра відразу потягся до другої пляшки. Клинченко не дав.

– Є розмова. Дуже серйозна. З п'яним про це говорити не буду. До того ж ти як вип'єш — втрачаєш обережність, зайве говориш. Кричиш. А через тебе сідати за грати не хочу. Навпаки, сподіваюсь на твою допомогу.

— В чому?

— Про все завтра.

Богдан покрутився, посопів та й заснув. Микола лежав мовчки, симулюючи спокійне й рівне дихання, хоч спати не давали дуже тривожні думки. З ким мав справу — було ясно, хоч Богдан сказав про себе, звичайно, далеко не все. «Хто цей фашист за родом діяльності? — думав Клинченко. — Безумовно, розвідник. У Чернівці приїхав, звичайно, не цуйку пити. Коли? Бреше, ніби у вересні минулого року. Бо навіть житла тут не має. Давно не мився. Тхне, як від козла. Брудна білизна й сорочка підтверджують це. Виходить, прибув зовсім недавно. До кого? Цього не розповість. Того, до кого приїхав на зв'язок, у Чернівцях, мабуть, не виявилося. Тому й без грошей. А може бреше про гроші. Ресторан просто місце явки. Затримувати тепер Пецюру було б недоцільно. Та й які обвинувачення можна поки що пред'явити? Ні, треба почекати. Тим часом, може вдасться переконати начальство здійснити план, який спав мені на думку сьогодні в ресторані».

З цим він і прокинувся вранці після сторожкого сну, який буває лише в людей, що звикли до постійної небезпеки. Глянувши на Пецюру, відразу помітив, що той стежить за ним з-під вій. І бадьоро вигукнувшиї «Піднімайся!», першим скочив з ліжка і тут же присів у звичному русі зарядки.

— Вставай, ледарю, — підганяв він Богдана. — Смачно поснідаємо.

Пецюра у відповідь тільки щось мимрив. Удавав, ніби ще не прокинувся. Шукав, видно, лінію поведінки, якою можна було б виправдати вчорашню заяву.

«Ага, принишк, «друже», — спостерігав за ним Микола. — Тепер посилатимешся, що то базікав не ти, а цуйка. Говори, що хочеш. Мені це байдуже».

За сніданком Богдан справді почав напускати туману.

— Здорово я тебе, Миколо, вчора розіграв. Під кінець уже й насправді боявся, що ти побіжиш до НКВС. Та бачу, яких би переконань не був українець — почуття гумору він не втрачає. Жарти, братику розумієш.

— До біса ті твої жарти! — розлютився Клинченко. — Думав, ти хлопець рішучий, категоричний, можеш допомогти. Хотів звернутися з просьбою. Помилився, виходить. Так забирайся звідси під три чорти, щоб і не тхнуло тут боягузтвом…

— Чого кричиш, наче на батька, — відбивався Богдан, якому не хотілося, видно, йти без грошей. — Доп'ємо пляшку й піду. Знав би, що ти такий гарячий, — ніколи не прийшов би до тебе. Чого хочеш від мене?

— Допоможи перебратися через кордон. Тільки перейти. Я знайомий з одним старим валютником, у якого виміняю всі свої гроші на німецькі марки. Хай частину з мене візьмуть контрабандисти за те, що переведуть На той бік. Решта буде на життя, поки знайду роботу.

Пецюра зацікавився: — Чого це тобі приспічило за кордон? Живеш, бачу, непогано, а там навряд чи знайдеш роботу, житло, друзів…

— Пробач, Богдане, я й так довірив тобі більше, ніж, може, варто. Моя доля нині в твоїх руках. Більше зможу сказати в Німеччині. Якщо виберемося…

— Я, Миколо, туди не збираюся. Вже говорив, що пожартував. Але тобі згоден допомогти. Цими днями має повернутися до Чернівців один німець, власник великого мануфактурного магазину. Він дістав дозвіл на виїзд з усією сім'єю до Мюнхена. Мені здається, що коли йому добре заплатити, він погодиться тебе приєднати до складу своєї сім'ї…

Клинченко палко подякував. Дістав бумажник.

— Бери все, що при мені. Буде ще. Напозичаю в усіх, хто дасть. Ладен їхати хоч сьогодні. В усякому разі це треба зробити до приїзду моєї дружини.

— Не квапся, Миколо, того німця ще нема. До того ж у мене тут не дуже хороша кімната, і я не від того, щоб кілька днів погостювати в тебе, якщо, звичайно, буде цуйка…

— Домовилися. Зайду до обласної редакції — протелефоную до своєї газети в Київ. Скажу, що їду на кілька днів у райони. Хай не дають завдань. Так нам спокійніше буде. А ти тут без мене хазяйнуй. Почувай себе як удома. Ось ключі від квартири.

Добре знаючи, що Пецюра стежитиме за ним, Клинченко подався таки до обласної редакції. Вибравши кімнату, в якій саме нікого в цей момент не було, зателефонував до обласного управління начальникові свого відділу. Натякнув, що заїхати на службу не може, а потрібна порада. Негайно. Що робити?

— Виходьте з редакції. Заплутайте слід. Переконайтеся, що «очей» за вами немає. Після цього приїздіть на вулицю Табора Латерала, до Н., — порадив начальник, давши адресу квартири одного з працівників їх відділу, який теж поки що жив без сім'ї.

Микола обережно виглянув з вікна на довгу й тиху вулицю, де містилася редакція. Здалеку побачив Пецюру, що саме на мить висунув голову з якогось під'їзду.

Клинченко залишив редакцію і пішов прямо на будинок, у якому ховався Богдан. Минув його, повернув праворуч. Постояв, глянув на годинника, вийняв кілька купюр, перерахував і, ніби щось нарешті вирішивши, скочив на ходу у вагон трамвая, який рухався в напрямі базару. Там він сторгувався з власником приватної малолітражки і наказав везти себе в другий кінець міста.

Начальник відділу уважно вислухав Миколу. План Клинченка схематично виглядав так. Разом з Пецюрою, безумовно зв'язаним із жовто-блакитними кублами, він нелегально долає кордон, вкорінюється в одну з буржуазно-націоналістичних організацій, стає тут відомим своїми симпатіями до гітлерівців і знаходить шляхи до фашистської розвідки.

— Ну, що ж, — сказав начальник відділу, — маємо час подумати над деталями і навіть дещо перевірити. Чекає Пецюра не повернення власника магазину, хоч така людина дійсно є і збирається до Мюнхена. Ми про це знаємо. І якщо купець, який, до речі, нікуди не виїздив, захоче нас обманути, включивши вас під чужим ім'ям до списків своєї родини, — надамо йому таку можливість. Чекає ваш Богдан не купця, а гітлерівського резидента, щоб порадитися, як з вами бути. Можливо також, що з обережності він перейде кордон не разом з вами. Скаже, що лишається тут. Удавайте, що вірите. Не просіть зв'язків на той бік — все одно не дасть. Але можна бути певним, що на вас уже там чекатимуть. І з Пецюрою неодмінно побачитесь. А тепер, оскільки все виглядає так, ніби ви їздили на базар, пошлемо таки туди мою машину. Накажу шоферові, хай швиденько купить пляшку цуйки, сала, півторби горіхів. Повернетесь додому з трофеями.

За вашою квартирою і за Пецюрою встановимо нагляд. І він обов'язково чи то сам, чи то через інших осіб, приведе нас до резидента. Отже, вважайте, що одну корисну справу ви вже зробили.

Дружині вашій передамо, що відрядили вас далеко й надовго. Порадимо їй чекати на вас у Києві. До управління більше не дзвоніть. На цю квартиру не приходьте. Вдруге від Пецюри так легко не відкрутитесь. Згоду командування на від'їзд за кордон, пароль на зустріч із зв'язковими, докладне завдання одержите через тиждень на базарі через К., в якого купите продуктів на дорогу. Хай вам щастить!

Вісімнадцятого серпня сорокового року Микола Романович Клинченко під ім'ям Курта Вейделя, племінника німецького купця з Чернівців, разом з іншими репатріантами «повертався» спеціальним поїздом до фатерланду. Та доїхати туди йому не пощастило. За Перемишлем, поминувши міст через Сан, поїзд зупинився. До вагона зайшли німецькі прикордонники: офіцер і два солдати.

— Хайль Гітлер! — вигукнув офіцер.

Репатріантів наче пружиною підкинуло. Збіглися в проході. Копіюючи позу і жест офіцера, зарепетували.

— Зіг хайль!

Підвівся і Клинченко. Знітився в кутку, щоб не впадала у вічі його стриманість на цьому збіговиську.

Почалась перевірка документів. Офіцер уважно перечитав Миколині папери. Повернув, як усім, назад. Та коли перевірку вже закінчили, підійшов знову.

— Курт Вейдель, ви мені потрібні. Вийдете разом зі мною. Де ваші речі?

— Не розумію, в чому справа. Уповноважений по репатріації запевнрв мене, що всі формальності виконано…

— Тут вирішую я!

Обабіч Миколи вже стояли солдати. Один з них підштовхував його до виходу.

— Поспішайте, треба відправляти поїзд, — обірвав офіцер Клинченка, коли той почав знову вимагати пояснень.

І справді, тільки вийшли вони з вагона, як пронизливо засвистів паровоз, і поїзд, квапливо застукотівши колесами, побіг далі на захід.

«Дорогий дядечко щасливо відбув. Отже, моє затримання до наших з ним «сімейних» справ відношення не має. Які ж тоді до мене претензії?»

У нього було досить часу для роздумів над цим. На сусідній колії вже чекала мотодрезина. Прикордонники посадили на неї затриманого.

Із назв станцій, які час від часу миготіли за вікнами дрезини, Клинченко зрозумів, що везуть його не на захід, а на північ, паралельно лінії кордону.

— Куди? В чому звинувачують? — намагався він розпитати конвоїрів, але відповідь була одна:

— Приїдеш — дізнаєшся!

Сутеніло, коли його з мотодрезини пересадили в арештантський вагон. Поїзд пішов тепер на захід.