В лабіринтах абверу

ЗОНДЕРБАНДА ДОКТОРА ДОЛЛА

На контрольно-пропускному пункті при в'їзді до' селища Будьоннівки палало багаття із стовбурів яблунь і вишень. Сходив димом чийсь вигублений сад. Навколо вогню юрмилися солдати. Біля конов'язі, утоптуючи копитами сніг, басували верхові коні в досить дивній «амуніції»: замість попон, вони були вкриті ватяними ковдрами, килимами, картатими ряднами.

Клинченкові пригадалася подібна картина. В роки громадянської війни, ще хлопчиком, їздив він якось з матір'ю до бабусі. На глухому степовому полустанку поїзд спинили махновці. Награбовані у пасажирів речі бандити зв'язали в клунки і в'ючили різнобарвним ганчір'ям коней…

Багато років минуло відтоді. А картинка схожа. Тільки густо-зеленого кольору німецькі шинелі та «шмайсе-ри»-автомати робили, так би мовити, поправку на час.

До машини ліниво, перевальцем підійшов єфрейтор. Угледівши по той бік запорошеного снігом скла обер-лейтенанта, він виструнчився, підніс руку до пухнастого лисячого малахаю, який носив замість форменого кашкета, й ламаною німецькою мовою доповів:

— КПП калмицького кавалерійського корпусу. Прошу пред'явити документи.

Війнуло густим духом самогонного перегару.

Офіцер простягнув посвідчення і спитав, де можна побачити начальника пункту. Єфрейтор показав пальцем у напрямку найближчого будиночка.

Незабаром Клинченко ввійшов до приміщення. Тут тхнуло самогоном. Просто на підлозі, серед купи перин, подушок, ковдр, у шинелях і чоботях хропли вояки, їхній командир — унтер-офіцер, мабуть, теж добре сьорбнувши, міцно спав, обіймаючи телефонний апарат.

Штурхан примусив унтера розплющити очі. Зрозумівши, хто перед ним, начальник КПП відразу протверезів.

— Не гнівайтесь, гер обер-лейтенант, і нічого поганого про нас у штабі не кажіть. Через той клятий мороз дозволив солдатам погрітись, а вони, негідники, перебрали. Якщо ваша милість не проти, я покараю їх сам. Порозписую спини дротянкою так, що ваш приїзд запам'ятають надовго.

— Ну, що ж, — кинув обер-лейтенант, — дарую вам на цей раз. Передаю долю цих пияк у ваші руки. Тільки не забудьте ще й тих, які коло шлагбаума: вони теж п'яні, як свині. З дисципліною ви явно не справляєтесь, то, може, хоч канчуком добре володієте…

Микола їхав до штабу. У бічне дзеркало добре видно було, як унтер-офіцер намагається нагаєм втовкмачити бандитам елементарні норми військового порядку.

Чим далі заглиблювався Клинченко в селище, тим більше пересвідчувався: «служба» підлеглих Долла нічим не відрізняється від бандитського розгулу «Нахтігаля» та інших підрозділів «хатнього війська» адмірала Канаріса. На одній з вулиць він зустрів чотирьох вершників, які гнали двох чоловіків у закривавлених; задубілих на морозі сорочках. Через три квартали — новий злочин. Цього разу знущання з групи жінок.

— Гей ти, — до мене! — гукнув обер-лейтенант конвоїрові, що саме замахнувся прикладом на одну з заарештованих, яка трохи відстала від гурту.

Вершник спішився, підійшов, ведучи коня на поводу:

— Яволь, гер обер-лейтенант!

— Кого й куди ви оце женете?

— Точно не знаю. Кажуть; ніби дві з цих жінок — партизанські зв'язкові. Інші — теж підозрілі. Сьогодні в Будьоннівці якраз велика акція: очищаємо селища від небезпечних елементів. Тут розташувався штаб корпусу. Навколо ж родини шахтарів, металургів.

— Ну, то що ж?

— Хіба не знаєте? Вони ж, кажуть, наскрізь червоні!

— Хто каже?…

— Наш командир, зондерфюрер Долл. Може, чули?

— Чув! А не знаєш випадково, де він?

— Чом би не знати. Я якраз з штабного ескадрону. Саме до нього й ведемо цих більшовичок на допит.

— У штаб?

— Ні, — пояснив конвоїр, озираючись, чи не підслухує хто. — Там хіба допитувати можна? Школа — в надто людному місці. А не кожному заткнеш пельку. До того ж буває і так, що мовчазний арештант після «розмови» з нашими хлопцями перетворюється на покійничка. Море — поруч. Узяв за ноги — та й в ополонку. Тому всі «процедури», зв'язані з слідством, провадяться прямо у в'язниці.

— Хіба вона тут є?

— Ми пристосували для цього колишні пристанські склади…

— Ясно! Ти вільний, можеш іти, — дозволив обер-лейтенант і так грюкнув дверцятами автомашини, що балакучий кат зачудовано знизав плечима: чим, мовляв, я тобі не догодив…

Побачене й почуте в Будьоннівці не було, власне, для Клинченка новиною. Ще тиждень тому, коли штаб абвергрупи-103 після довгого відступу через Сальські степи, Північний Кавказ і Ростов-на-Дону прибився, нарешті, до Таганрога й розташувався тут, щоб вести розвідку для військ південного флангу «Міус-фронту», Клинченка викликав майор Альбрехт і ознайомив з документом особливої таємності — з оглядом оперативної обстановки в Донбасі, складеним в імперському управлінні безпеки, і рекомендаціями, що випливають з обстановки.

І хоча перед ним був документ, написаний ворожою рукою, наскрізь пройнятий лютою ненавистю до радянського народу, перша частина огляду не могла не викликати у Клинченка почуття гордості за своїх земляків.

Відомство Кальтенбруннера змушене було визнатиг «Донецький басейн ще в період першої російської революції вважався фортецею більшовизму… Ворожі націонал-соціалізмові настрої, тенденції і традиції, — підкреслювалося далі, — надзвичайно поширилися тут в передвоєнні роки завдяки тому, що комуністи й комсомольці розгорнули тотальну пропаганду проти фюрера та ідей націонал-соціалізму. Ця пропаганда мала дійовий вплив, бо комуністи й комсомольці є майже в кожній сім'ї… Наявність у Донбасі багатьох підпільних і комсомольських організацій, партизанських загонів, антифашистських груп і навіть саботажників-одинаків свідчить, що населення краю вороже рейхові…».

Мимоволі засвідчивши своє безсилля зламати бойовий дух радянських патріотів, фашистські варвари лишалися вірними своїй старій політиці нищення всіх і всього, що протистояло їх кривавому «дрангу нах остен». Імперське управління безпеки вимагало від командирів фронтових військових з'єднань, контррозвідки, поліції посилити репресії, розглядати найменший прояв опору, хоча б і не збройного, як саботаж і бандитизм.

— А тепер, — посміхнувся Альбрехт, — розв'яжіть два рівняння з багатьма невідомими. Як, на вашу думку, може позначитися така оперативна обстановка і висновки, зроблені з неї в Берліні, на завданнях корпусу вашого друга Долла і розвідшколи нашої абвергрупи? Якщо вгадаєте — даю вам три дні відпустки, відрядження до Будьоннівки і дозвіл випити там за моє здоров'я. На роздуми, як це заведено при іспитах, ну… півгодини. Досить?

— Щоб довести, яких учителів хороших мав я, готовий відповідати негайно…

— Тоді я весь — увага, — іронічно посміхнувся майор.

— Мені здається, — повільно, ніби розмірковуючи вголос, повів Клинченко, — що, по-перше, калмицький кавалерійський корпус буде відведено в тил для виконання виключно каральної служби. По-друге, насмілюсь твердити: підготовка агентури в нашій розвідшколі набере дещо іншого профілю. її спеціалізуватимуть тепер для засилання в підпільні організації та партизанські загони.

Іронічна посмішка збігла з обличчя Альбрехта, поступившись місцем яскраво вираженому здивуванню.

— Вас хтось ознайомив уже з шифровкою штабу «Валлі»…

— Ні, звичаино, хто б зробив це без вашого дозволу? Мої твердження побудовані виключно на логічних висновках. Директиву про посилення репресій поєдную з вашим запитанням, як це може позначитись на корпусі доктора Долла, додаю відомі всім нам факти про те, для чого використовуються «Нахтігаль», «Ролланд», «Бергман» та інші, аналогічні калмицькому кавалерійському корпусові, формування абверу — і відповідь на перше рівняння готова. Ну, а коли ми переносимо тотальну війну і на мирне населення в тилу своїх військ, то хіба сама собою не випливає і друга відповідь: абверові тепер потрібні агенти, знайомі не тільки з принципами організації Червоної Армії, її оперативним мистецтвом, тактикою, озброєнням, а й добре обізнані з методами підпільної боротьби партійних груп і тактикою партизанів. Точніше кажучи, ми офіційно стаємо філіалом СД і гестапо. Думаю, це ще вище підносить роль абверу в очах фюрера!

Посилання обер-лейтенанта на «хороших учителів» начальник абвергрупи-103 відніс, мабуть, і на свій рахунок. Бо обличчя його аж засяяло від задоволення. Альбрехт вийняв з кобури свій «Зауер» і простягнув його обер-лейтенантові:

— Ось вам на згадку про те, що ваші вчителі вміли цінувати здібних учнів…

Дякуючи за подарунок, радянський розвідник звертався в думці до тих, далеких тепер від нього, своїх справжніх наставників, яким (коли лишиться живим) передасть цю зброю на знак визнання ворогом високого класу радянської розвідки.

…Усе це згадалося Миколі в Будьоннівці, коли на власні очі побачив, як колишня зондеркоманда Долла, Що виросла до досить великої зондербанди, здійснює рекомендації імперського управління безпеки. Щоправда, чисельністю вона аж ніяк не дорівнювала корпусові у звичайному військовому розумінні цього слова. Ще менше міг претендувати «корпус» на назву «калмицький». Купку зрадників калмицького народу фашистські пропагандисти намагалися видати за його синів, а зграю буржуазних націоналістів за «цвіт нації». Та все ж цей набрід зойсангів і «аристократів» злочинного світу був небезпечним, особливо для мирного населення, своєю непримиренністю і лютою ненавистю до всього радянського.

Саме таку характеристику й дав Клинченко «корпусові» в своїй інформації Центру перед поїздкою до Бу-дьоннівкн. За останні дні вони з Войцехівським двічі виходили в ефір. Центр подякував, нагадав про обережність і поставив нові завдання. Перше — якнайдоклад-ніше повідомляти йому наміри карателів, спрямовані проти антифашистського підпілля і партизанських загонів. Одночасно наказувалося сіяти в «корпусі» поразницькі настрої, переконувати тих, хто ще Не заплямив своїх рук кров'ю радянських людей, переходити на бік. Червоної Армії, партизанів і гідною поведінкою в боях проти фашистів повернути собі довір'я Вітчизни.

Головна роль у цьому новому двобої з ворожою розвідкою випадала на долю Астрова, який був тепер ад'ютантом зондерфюрера. Щоб проінструктувати Павла і водночас порадитися з ним, приїхав Клинченко до Будьоннівки. Триденної відпустки, обіцяної за вдалі відповіді на «екзамені», Альбрехт не дав, відклавши на потім. Зате відрядив його до штабу «корпусу» з діловим завданням: докладно обговорити з Доллом програму додаткової підготовки двадцяти агентів, які за наказом «Валлі» розвідшкола мала виділити йому для засилання до підпілля і в партизанські загони.

Після розмови з конвоїром Клинченко завагався: куди насамперед податися? За правилами військової ввічливості перший візит він мав зробити зондерфюреру, який до того ж вважався його особистим другом. Та цього Миколі не хотілося з багатьох міркувань. Присутність офіцера вищестоящого штабу при допитах не полегшила б становища заарештованих. Навпаки — ще більше обтяжила б його. Кати із шкури пнулися б, намагаючись довести своє вміння. То чи не краще, пославшись на відсутність зондерфюрера в штабі, виграти більше часу для зустрічі з Павлом? Обер-лейтенант рішуче повернув до школи…

У штабі все наче вимерло. Микола глянув на годинника й зрозумів причину такого безлюддя: перерва на обід. Пунктуальність — національна риса німців. Він і сам високо цінив таку якість. Але знав і те, що серед служак вермахту культ пунктуальності доходив іноді до анекдоту. Особливо це стосувалося обіду. До нього солдати й офіцери вермахту ставились, як до священнодійства. Радянський розвідник повернув це собі на користь. Виконував під час перерви роботу, яка не терпіла стороннього ока. Тому припускав, що й Астров при його спостережливості теж не пропустить нагоди в години загальної перерви попрацювати «на себе».

Інтуїція не підвела його і цього разу. Павло був на місці.

Як зрадів моряк несподіваному гостеві, може зрозуміти лише той, кому довго й самотньо доводилося жити у ворожому таборі, не маючи з ким перекинутися словом у хвилину душевної тривоги чи поділитися доброю звісткою. Адже він був тут, коли можна так сказати, «людиною навпаки», антиподом Доллу та його оточенню. У дні капітуляції армії фельдмаршала Паулюсапід під Сталінградом, коли Павла аж розривало від радісних почуттів, усі навколо ходили з похмурими обличчями. Сьогодні ж він із самого ранку ховався від «колег», щоб не видати свого болю й гніву з приводу злочинної «акції» в Будьоннівці.

Поява Клинченка вивела Астрова з стану депресії, в якому перебував уже багато годин.

— Що будемо робити, Миколо? — спитав він. — Більше терпіти не можу! Не маю права сидіти тут, склавши руки, коли за кілька сот метрів звідси катують наших людей. Я бачив і пережив немало в таборі військовополонених. На моїх очах товариші гинули від голоду, падали мертвими під кулями садистів-вахтманів, коли гітлерівським бузувірам спадало на думку позмагатись у влучності. Але там я був таким, як усі: беззбройним і знесиленим. Тепер у мене є зброя. Розумію, що не можу, звичайно, один виручити всіх, хто перебуває у Долловій в'язниці. Та в моїх силах, хай ціною власного життя, знищити хоч кількох катів. А втім, називати їх так — значить применшувати їхню жорстокість. Кат одним ударом сокири відтинає голову. Долл, Коноков, Мукебенов, Хаджігоров, Немгуров, їх підлеглі закопують в'язнів живими в землю, заганяють голки під нігті, палять пучки пальців соломою. Навіть не партизанам, не підпільникам, а просто підозрілим, єдина «вина» яких у тому, що вони ненавидять окупантів. Тиждень тому прийшов наказ про нові функції «корпусу». У Будьоннівці, навколишніх селищах і селах Донбасу та Ростовської області навряд чи знайдеться родина, яка не зазнала б фашистського терору. Що робити, Миколо? Відчуття таке, ніби б'ють мене безупину в саме серце!

Астров схопився з місця, нервово запалив сигарету й почав швидкими кроками міряти кабінет.

— Сідай, Павле, — тихо, але владно мовив Клинчен-ко. — В мене надто мало часу, щоб відпоювати тебе валеріанкою. Та й навряд чи треба нам приглушувати в собі біль від ударів ворога.

— Може, накажеш ще боки підставляти, хай б'ють, — з гіркотою кинув моряк.

— Не перебивай, дослухай! Розповім тобі один випадок із свого життя. Може, він скаже тобі більше, ніж довга доповідь про те, як радянському розвідникові треба поводитись у ворожому таборі.

…У перші дні війни доля закинула мене в Берлін. Там випадково зустрів я свого колишнього вчителя — почесного чекіста, якому доводилося подовгу жити за кордоном і, як то кажуть, схрещувати меч не з одною ворожою розвідкою. Цього разу на ньому був мундир полковника військ СС. Підійти я не наважився, бо розумів: товариш прибув сюди аж ніяк не на запрошення гітлерівців. Віддаю честь і хочу йти далі, коли раптом полковник підзиває мене, подає руку, обнімає, цілує. Для сторонніх враження таке, ніби зустрілися батько з сином. Видно, обставини дозволяли чи диктували йому повестися саме так. Про службові справи ми не говорили, хоча з одного його натяку мені стало зрозуміло, що моє перебування в Німеччині для нього не новина. Я, звичайно, не розпитував. А все ж з моїх уст якось мимоволі зірвалося:

— Ви, бачу, товаришу полковник, тут уже давненько?

Мій співрозмовник зацікавився:

— Чому ви так думаєте?

— Мундир есесівський сидить на вас так ловко, ніби носите його вже сто років. Правду кажуть: звичка — друга натура!

Чекіст заперечно похитав головою:

— Сумнівний робите мені комплімент. Нам, розвідникам, призвичаюватися до чужих мундирів не можна. Звикнеш — і втратиш відчуття дистанції. Забудеш який бік барикади твій. Пригасне полум'я ненависті й притупиться пильність. Одне слово, мундир — машкара. Минула потреба — і маску легко зняти. Звичка ж — причіплива. І коли ми вже заговорили про це, лейтенанте, дам вам, на правах старшого, ще одну пораду: не притерпітися до болю від ударів ворога. Інакше забудете здачі давати, а там і зовсім втратите волю до перемоги. Доки болить серце за матінку-Вітчизну — ти її син. Адаптувався біль — добре придивись до себе: ким ти став…

— Уболівати — ще не значить діяти, — заперечив Астров, продовжуючи міряти кроками кімнату.

— Правда, вболівання — не самоціль. Його ще треба через енергію, вміння, сміливість і багато інших якостей, притаманних розвідникові, перетворити в діло…

— Так до цього ж і прагну, Миколо!

— Не заперечую твоїх добрих намірів: бити ворога. Власне, ти досі з успіхом і робив це. А тепер втрачаєш орієнтацію, відходиш від головного. Кинеш, скажімо, гранату, вона розірве десяток карателів. Ну, і що? Канаріс із Кальтенбруннером пришлють інших. Такого добра в гітлерівській Німеччині вистачає. Для солдата фронту видимого знищити відразу десяток ворогів — удача. Розвідник бере до рук гранату лише в безвихідному становищі. Від нього чекають більшого. Зокрема, тепер Центр вимагає від нас відомостей про систему укріплень «Міус-фронту». Він зобов'язав нас з тобою своєчасно інформувати його про кожну пастку, яку готує «корпус» антифашистськохму підпіллю й партизанам. Коли ми це зробимо — врятуємо не десятки, а сотні, тисячі наших солдатів, партизанів та підпільників. А ти за зброю хапаєшся, Хіба в ній сила розвідника?

Клинченко вийшов на вулицю прогріти мотор автомашини. Коли повернувся, Астров був уже спокійний, урівноважений.

Розмова тривала далі. Домовилися так: Клинченко докладно вивчає склад двадцятки, яка має поповнити агентуру «корпусу» і намічає кандидатури для перевербовки. Потім Астров, придивившись до відібраних уже на місці, доводить справу до кінця.

Пізно ввечері повернувся з катівні Долл, п'яний, роздратований. Допит не дав нічого цінного, крім загальної згадки про те, що радянські військові розвідники заходять кригою Таганрозької затоки в тил «Міус-фронту» по «язики».

— Завтра ж накажу висилати патрулі в глиб затоки. Будуть усі вони в мене ось тут, — стиснув зондерфюрер порослий рудою щетиною кулак.

Про це треба було негайно сповістити Центр. І обер-лейтенант, пославшись на перевантаженість службовими справами, відмовився від запрошення погостювати й наступним ранком відбув у Таганрог.

На КПП чергував інший підрозділ. Та й на цей раз солдати були п'яні. Зондербанда рівнялася на зондер-фюрера.