В лабіринтах абверу

ПОСТРІЛ У КАБІНЕТІ

Тривожною видалася для фашистських загарбників весна третього року війни. Зокрема, в Донбасі. Червона Армія вже переступила його східну межу. І хоча противник сховався в фортецях «Міус-фронту», було не до сну. Вдень і вночі радянські наземні війська та авіація перемелювали на своїх вогневих жорнах живу силу й техніку ворога. Горіла земля під ногами окупантів і в тилу. Грозові хмари нависли над великими й малими німецькими гарнізонами. Партизанські блискавки вражали'їх саме там, де поява месників здавалася найменш імовірною. Не встигали каральні ескадрони Долла, підняті за тривогою, осідлати коней, щоб мчати на місце однієї пригоди, як оголошувався новий алярм [*Алярм (нім.) — тривога].

Зондерфюрер скаржився своїм штабістам, що бойова зухвалість підпільників і партизанів «переходить усякі межі». В самій столиці вугільного краю — місті Сталіно, де гітлерівці тримали особливо численний гарнізон військ і поліції, підпільники вчинили сміливу диверсію: серед білого дня напали на військові майстерні, перебили охорону, підпалили склади з авіабомбами, снарядами та порохом. Пожежі й вибухи не стихали дві доби. Ще довше тривали вибухи гніву високого начальства з гестапо. Вони докотилися і до командира карального «корпусу». Його, Отто Долла, одного з найстаріших шпигунів Німеччини і не менш запеклого ката дехто намагався звинуватити в «ліберальному ставленні до ворогів рейху». Цього зондерфюрер уже не міг стерпіти. Він видав наказ номер 0090:

«Всіх радянських партизанів надалі іменувати бандитами і в усіх рапортах та листуванні вживати цього терміну.

Командирам частин підвищити свою пильність і до бандитів застосовувати найсуворіші заходи кари аж до їх фізичного знищення.

Кожний бандит, спійманий із зброєю в руках, повинен бути негайно розстріляний частиною, яка його затримала.

Відстрочку розстрілу можна допускати лише в тих випадках, коли від спійманого керівника або члена бандитської групи можна чекати при допиті розкриття зграї».

Отак люди героїчного Донбасу були офіційно поставлені поза законом. Кожному окупантові надавалося право на свій розсуд вирішувати питання про життя і смерть радянського громадянина: назви партизаном — і вбивай. Без слідства й суду.

Свій наказ Долл не погоджував навіть з абвергрупою. В цьому й потреби не було, бо його «законотворчість» не виходила за межі дозволеного циркулярним листом начальника штабу верховного головнокомандування збройних сил Німеччини Кейтеля, який вимагав:

«Щоб у корені придушити незадоволення, необхідно з першого ж приводу вжити найжорстокіших заходів… Дійовим заходом залякування може бути при цьому лише смертна кара».

В СД кодексом міжнародного права цікавилися ще менше. Від Долла вимагали пояснень з одного тільки приводу: чому після всіх каральних експедицій підпілля й партизани продовжували діяти ще активніше: Настійно радили знайти щілину, через яку просочується таємна інформація про наміри і дії штабу корпусу.

На початку травня знову приїхав Клинченко. З відповідальною місією: з рук на руки передати зондерфюрерові відібраних і спеціально підготовлених для нього двадцять агентів.

Першим запитанням господаря до гостя було:

— Як ти думаєш, Миколо, де шукати зрадників?

— Що я можу сказати тобі, живучи за вісімдесят кілометрів від Будьоннівки? Можливо, треба вкоротити язики твоїм воякам. Вони надто багато п'ють, а отже, напевно, й базікають. — Збивав з пантелику радянський розвідник зондерфюрера. — Зробімо так: доки ти розбиратимешся з новою агентурою, я походжу по відділах штабу, придивлюся, погомоню. Якщо ти не проти — побуваємо і в підрозділах. Тоді, сподіваюся, зможу якусь пораду дати. Збери уповноважених контррозвідки при дивізіонах. Послухаємо їхню думку. Не ворожити треба в таких випадках, а шукати. Почнемо з штабу. Кому ти тут найменше довіряєш?

Зондерфюрер відповів не зразу. Щось перебирав у пам'яті. Нарешті, на його хворобливо-жовтому обличчі з набряклими мішками під очима відбилося якесь гостре хвилювання. Таким Клинченко бачив його рідко. Тільки в хвилини, коли добре натренований у вмінні приховувати свої почуття, старий абверівець давав їм волю. В пароксизмі люті Долл заволав:

— Тут є лише одна людина, готова заради своєї кар'єри та з ненависті до мене навіть на запроданство…

— Тихше, — перебив його Клинченко. — Диви, щоб якийсь мудрагель, підслухавши нас, не здумав саме в дверях твого кабінету шукати ту щілину, через яку просочується зовні таємна інформація. В пору невдач у нас буває мало друзів і багато ворогів. А начальство, в пошуках стрілочника, на якого можна б звалити вину, охоче вірить і небилицям…

— Так! Тим більше, що людина, ім'я якої я тобі зараз назву, має нахил до підслухування й немалий досвід наклепництва. Здогадуєшся, про кого мова?

— Ні, хоч мусив би знати. Адже недруги моїх друзів — і мої вороги.

Зондерфюрер впритул підійшов до співрозмовника і прошепотів на саме вухо: Віллі Гюнтер…

Клинченко мовчки і довго дивився на Долла з таким виразом, ніби той повідомив щось надприродне. А тим часом аналізував: «Чому раптом назване ім'я саме тої людини, якій за характером її обов'язків зондерфюрер мав вірити, як самому собі? Що це — надмірна підозрілість, давнє переконання, ніби Гюнтер підісланий Альбрехтом для стеження за ним, Доллом, чи може підступна провокація, щоб потім разом із Гюнтером познущатися з радянських розвідників? Підсунули вам, мовляв, дурну версію, а ви, щоб збити мене з сліду, почали відразу підтакувати…»

В усякому разі заява зондерфюрера була справді така сенсаційна, що давала право не поспішати з відповіддю. Нарешті, порушуючи досить довгу паузу, Микола з нотками сумніву в голосі сказав:

— Капітан Гюнтер, начальник. твоєї розвідки — зрадник, чи, принаймні, базікало, який вибовтує військові таємниці? Ну, знаєш, Отто, мені здається, ти надто вже підозріливий. Просто не любиш капітана й тому ввижається він тобі жовтим привидом зради. Обережніше, Гюнтер має добру «підпорку» в особі Альбрехта.

— Ціную твою дружню прямоту й щирість, Миколо, але повір, що для такої підозри у мене є підстави.

— Можеш сказати які?

— Пригадуєш того череваня, зв'язкового?

— Аякже. Його псевдо, здається, «Товстун»?

— Вірно! Так от, повернувшись з Астрахані, він скаржився мені, що Гюнтер не раз посилав його в це місто навіть після того, як з'ясувалося, що червоні там стежать за ним. Тільки втручання Астрова врятувало «Товстуна». Коли зв'язковий одверто сказав Гюнтеру про це, той хотів його застрелити, але не наважився на вбивство у присутності Астрова. Я наказав череваневі інформувати мене особисто про все підозріле в поведінці капітана. Він же, бідолаха, став благати, щоб я забрав його від Гюнтера, бо останній так чи інакше розправиться з ним. Дарма я не послухався. Взимку нашого зв'язкового нестало.

— Завалився?

— Гірше… Вовки з'їли!

— Жартуєш!..

— Не до сміху, Миколо! Жартувала баба з колесом та попала між спиці. Послав його той негідник ніби на чергове завдання через кригу Таганрозької затоки. Час для цього вибрав такий, коли добрий хазяїн і собаку надвір не вижене. Хуга бешкетувала вже третю добу. За крок — нічого не видно. Бідолашний «Товстун», хоч і не чекав від капітана ласки, насмілився просити його відкласти вихід до ранку. А той:

– Іди, йди, боягузливий ледацюго, бо віддам до військового суду! Заметіль — не завада: вона сліди твої прикриє…

Кажуть інші агенти, що повернувся «Товстун» до гуртожитку з сльозами на очах, зібрався й пішов. З одним пістолетом…

Минуло кілька діб, і піший розвідувальний патруль одного з моїх підрозділів, висланий на кригу затоки з собаками полювати радянських розвідників, які зачастили в наші тили, набрів на якесь закривавлене шмаття. Вівчарки навели. Подумали наші — заміновано. Викликали по радіо саперів. Розкопали ту купу, а під нею обгризений вовками чоловічий кістяк. Поруч «парабелум» лежить і двоє сірих хижаків, теж обгризених. Видно, відбивався, двох вовків застрелив, а зграя і його і їх роздерла. Принесли до штабу пістолет і за номером встановили: зброя належала «Товстунові».

Клинченко достатньо знав свого колишнього шефа, щоб визначити: не бреше. Принаймні в даному разі. Цю антипатію між зондерфюрером і капітаном Микола колись сам і «посіяв». Тепер у нього промайнула думка: чому б справді не підтримати версію про зрадництво Гюнтера? Хай постукаються лобами.

Та все ж заради обережності Клинченко мовив:

— Припустімо, капітан справді ненавидів зв'язкового і послав його на вірну смерть. Та як ти доведеш, що це зрадництво, а не випадковість? Потрібні докази. Майор Альбрехт боронитиме свою креатуру…

— Прямих доказів у мене немає, а побічні є. Гюнтер — азартний картяр і програв останнім часом деяким своїм підлеглим купу грошей. Де він їх узяв?

— Такий факт дійсно примушує серйозно замислитись. Але все ж і це не доказ. Послухай мене, Отто, почекай трохи. Треба знайти такі докази, щоб капітан уже не відкрутився. Голими руками його не візьмеш…

— Ти ще погано знаєш мене, Миколо! Досить мені тільки розповісти декому те саме, що говорив тобі, і Гюнтера від мене заберуть. А там хай розбираються. Аби тут його не було. Тебе ж поставлю на його місце.

— Тоді Альбрехт буде тобі ще злішим ворогом, а мене просто з'їсть з потрухами. Дуже прошу мене на його місце не сватати.

— Цураєшся мене! Ну, біс із тобою. Порадь підхожу людину. Тепер мені на начальника розвідки потрібний не офіцер, а хитромудрий Одіссей, який добре знав би психологію місцевих жителів. Без цього до жодного партизанського кодла не підступишся. А якщо твого хрещеника зробити начальником розвідки? Астрова, га?

— Він уже більше твій вихованець. Я його лише по кілька хвилин у свої приїзди бачу. Поради дати не можу, хоч, думаю, він і згодився б на це. Перевір, постав його на цю посаду тимчасово. Придивишся, а там життя покаже.

Через п'ять днів Клинченко відбув назад у Таганрог. Перед тим вони з Доллом об'їхали найбільші підрозділи «корпусу». Микола зібрав для Центру широку інформацію про озброєння карателів і настрої особового складу, дані про уповноважених СД при дивізіонах, проаналізував стан дисципліни серед солдатів. Падіння її виявлялось не тільки в бандитизмі, мародерстві (таке команди карателів і за гріх не вважали, а скоріше — за молодецтво). Непокоїло їх інше: наступ Червоної Армії породив у військах Долла масове дезертирство. Дехто із спійманих дезертирів зізнався на слідстві, що збирався перейти лінію фронту, дістатися до своєї оселі, а там, порадившись з рідними, вирішити: з'являтися з повиною чи переховуватися. Та більшість втікачів, як було встановлено через агентуру, пристала до партизанських загонів.

Головною спонукою перебіжчиків стали успіхи Червоної Армії. Вони примусили багатьох замислитися: «А що зі мною буде далі?»

Саме на ці настрої і порадив Микола Павлові спиратися, перевербовуючи декого з прибулої двадцятки. Основну ставку Астров мав зробити на одинадцять колишніх військовополонених. Ще при розмові з ними в Таганрозі Клинченко прийшов до висновку: більшість цих людей дала згоду вступити до розвідшколи під загрозою, затаївши в душі надію використати засилку в радянський тил для повернення в ряди захисників Батьківщини. Завдання Астрова і полягало якраз у тому, щоб переконати їх послужити Вітчизні на фронті таємному: вважатися агентами абверу, а виконувати завдання радянської розвідки.

Одночасно Павло був попереджений: жодних спроб перевербувати будь-кого, крім цих одинадцяти, бо останні дев'ять прибулих із розвідшколи він вважав переконаними ворогами Країни Рад. Про це свідчило їх минуле: служба в білій армії, активна антирадянська діяльність в еміграції.

— З перевербовкою — не поспішай! Дій, лише добре розвідавши настрої осіб, яким запропонуєш високу честь працювати на праве діло. Підкреслюй це: наша розвідка, як і наша армія, борються за визволення своєї Батьківщини та інших народів Європи від фашистського поневолення, від найстрашнішої в усій історії людства біди.

Минуло ще днів двадцять, і до штабу абвергрупи-103 надійшло перше донесення розвідслужби «корпусу». Під ним стояв підпис Астрова. Того ж дня обер-лейтенанта Клинченка викликав Альбрехт. Обличчя майора не віщувало нічого хорошого, коли він показав розвідникові папірець з підписом Астрова і на найвищій ноті заверещав:

— Вас іст дас? Поясніть, що там сталося? Хто дозволив призначити того сосунця Астрова на посаду, яку може обіймати офіцер і до того ж чином не нижче капітана? Куди подівся Гюнтер?

Клинченко мобілізував усю свою витримку. Спокійно мовив:

— Коли я від'їздив з Будьоннівки, капітан був у відрядженні. Ми з ним не зустрічалися. А звідки ж, гер майор, я можу знати про події, що відбулися за мою відсутність?

— Зондерфюрер ваш друг, а Астрова вербували ви. Не може бути, щоб Долл поставив його на місце Гюнтера без вашої поради…

— Гер майор, запевняю вас: ви переоцінюєте мій вплив на зондерфюрера, мою обізнаність із станом справ у штабі корпусу і, зрештою, ступінь наших зв'язків. Уже багато разів ви називаєте мої хороші службові відносини із зондерфюрером дружбою. Давно хотів переконати вас, що це не так. Але, погодьтесь: мені незручно говорити таке. До призначення Астрова на нову посаду я ніякого відношення не маю. Але чому б вам не зателефонувати до Будьоннівки й не розпитати, чим викликано заміну. Може капітан поїхав на передній край і його вбито чи поранено. Адже ми — солдати, йде війна і статися може всяке…

Альбрехт схопив трубку телефону й наказав негайно зв'язати його з «краніхом» [*Краніх (нім.) — журавель]. Помітивши, що обер-лейтенант все ще тут, майор крізь зуби кинув:

— Ви вільні!

Микола пішов, роздумуючи над тим, що Альбрехт реагував на зняття Гюнтера саме так, як попереджав він Долла при останній розмові з ним. «Але, — тішив себе Клинченко, — Отто надто обережний, щоб діяти наосліп. Видно, таки вдалося йому навести тінь підозри на капітана».

Про що говорили між собою Альбрехт з Доллом по телефону, ніхто в штабі точно не знав. Але через кілька днів серед офіцерів усе ж рознеслася чутка: з «Валлі» несподівано прийшла шифровка з розпорядженням негайно відрядити капітана Гюнтера до Сулеювека. Без заїзду в Таганрог. З високими інстанціями, як здогадувався Клинченко, було погоджено й призначення Астрова. Бо наказу зондерфюрера Альбрехт не скасував і взагалі розмов про це більше не виникало.

Тим часом у Будьоннівці готувалися до нових каральних операцій. Кожна планувалася в два етапи: глибока агентурна розвідка, за нею — нищівний удар. Долл намагався довести, що в усіх його попередніх невдачах винен Гюнтер. Тому зондерфюрер особисто взявся за складання легенд для нових агентів і за розробку хитромудрих комбінацій, завдяки яким його шпигуни могли б увійти в довір'я до партизанів і підпільників.

Першим закидався агент «Азов». Під цією кличкою приховувався міцно збитий молодик, років двадцяти п'яти, колишній старшина надстрокової служби. За військовою професією — зв'язківець. Вибір був не випадковий. «Азов» мав з'явитися на ринку міста Амвросіївки під виглядом спекулянта, який, хоч і дуже приховано, все ж ризикує торгувати забороненими товарами: електробатареями, акумуляторами, радіолампами.

Підступність цього задуму полягала в тому, що підпільники та партизани завжди відчували потребу в деталях для приймачів, передатчиків. Отже, на таку заманливу принаду мали обов'язково клюнути. Далі події могли розгорнутися в двох напрямах. Припускалася можливість, що партизани запросять «Азова» до свого табору. Звідтіля він підкаже карателям зручний момент для повного знищення загону. Варіант другий: партизани «спекулянтові» з самого початку не довіряють, але товар черрз гостру потребу все ж купують. Тоді до покупця негайно чіпляється «хвіст», вистежує його адресу. Вона стає кінчиком нитки, вхопившись за який, можна дібратися до клубочка.

…Сьогодні «Азов» у Астрова втретє і востаннє. Він уже напам'ять, як вірш, вивчив написані для нього командиром «корпусу» легенду і завдання. Начальник розвідки повинен лише перевірити його повну готовність, дати пароль для зв'язку з амвросіївською поліцією та СД. Але моряк по змозі відтягує цей момент. Мозок свердлить одна думка: як знешкодити «Азова»? Та хто довів, що хлопець, який сидить по той бік столу, запродався німцям? Але й відпускати старшину до Амвросіїв ки, не впевнившись у його справжніх намірах, теж небезпечно — це може коштувати життя багатьом радянським людям.

Лишалося єдине: переконати «Азова» чи, зрештою, примусити працювати на радянську розвідку. Втім і цьому варіантові заважали численні «але». Серед одинадцяти кандидатів на перевербовку — старшину знали найменше. В розвідшколі він тримався окремо, ні з ким не приятелював. Та ніхто, власне, і не шукав контактів з цією притаєною, замкненою, неговіркою людиною, від якої тільки й можна було почути односкладні «так» чи «ні». Вчився ж добре, міг похвалитися дисциплінованістю і з точки зору командування школи заслуговував на позитивну характеристику. Саме така і зберігалася в його особистій справі.

Ось чому під час останнього відвідання Клинченком Будьоннівки, коли Микола з Павлом обговорювали в деталях план перевербовки одинадцяти, з «Азовим» вирішено було говорити в останню чергу. І то через третіх осіб. Завдання він теж мав одержати пізніше за інших. Але Долл своїм втручанням, сам того не знаючи, переплутав радянським розвідникам карти.

Де ж вихід? Астров роздумував. Швидко минав час. Скоро «спекулянтові» до Амвросіївки вирушати, а Павло не знає, як розпочати таку потрібну й відповідальну розмову. І він, ніби так, з простої цікавості, спитав «Азова»:

— Слухай, Сашко (Олександр — справжнє ім'я «Азова»), ти, випадково, не з блатняків?

— Я вже звик до образ, гер начальник, тільки не розумію, що саме дало вам привід поставити мені таке запитання. Невже знову перевіряєте? Я ж, здається, пройшов уже всі, так звані, фільтри, — відповів Сашко.

Але в очах його Астров прочитав: «і до образ ніколи не звикну, і прощати їх не збираюсь!».

— Пробач, друже, що мимоволі зробив тобі боляче!

Та знати все про підлеглих — мій обов'язок. Давно хотів спитати, звідки це в тебе. Куля такого візерунку не випише, осколок — тим більше… Виходить — ніж…

Олександр зрозумів, що йдеться про глибокий червоно-сизий шрам, який починався у нього під правим вухом, перетинав щоку, заходив півколом на шию і закінчувався аж на підборідді.

— Може абверові навіть у провокатори красунчики потрібні? — в'їдливо, хоч і зовсім спокійним тоном мовив старшина. — Тоді поверніть мене до табору. Смерть, принаймні, — наречена не вередлива. Ну, а щодо ножа — ваша правда. Тільки претензії пред'являйте самому собі. Це мене німець так, штиком…

— У таборі?

— Ні, під час рукопашного бою…

— Он як? Непоганим солдатом, мабуть, був…

Старшина замислився. Астров тим часом заглибився в папірці особистої справи агента і, ніби раптом нара-зившись на щось досі невідоме йому, кинув:

— А ми з тобою, Сашко, виходить, мало не земляки.

— Яким чином?

— В одному таборі бідували, з одного казана баланду хлебтали. Тебе ж, виявляється, до школи з Маріуполя брали, з-під Шлакової гори?

— Ну, що ж, це робить мені честь, — ледь приховуючи сарказм, відповів «Азов». — Хоч, щиро кажучи, таким способом я міг би зарахувати до числа земляків усіх солдатів армій світу!

— Не розумію…

— Аякже, всі ми на одному сонці онучі сушили!

— Важкий у тебе характер, Олександре!

— Про це теж у папірцях сказано?

— Вгадав! І хоч не маю права робити цього, прочитаю тобі кілька слів. А ти слухай і на вус мотай: «…Похмурий, мовчазний. Для розвідника годиться, якщо навчиться контактувати з людьми…». Так про тебе уповноважений СД у таборі писав. І мав рацію.

— Побував би він, розумник, у моїй шкурі…

— Я тебе розумію, Сашко! Ми ж люди однієї долі, одного багаття, якщо можна так сказати. Не пощастило нам на війні!

«Азов», відчувши, що розмова все більше переноситься в площину політичну, запручався і зробив нову спробу вибратися на безпечніший грунт:

— Якщо говорити по щирості, гер начальник, нам з вами все-таки пофортунило. Лишилися живими! Німці, спасибі їм, випустили нас із табору, нагородили довір'ям, а там, диви, і війні кінець. Хіба це не везіння?

— Все, Сашко, залежить від того, звідки дивитися. Живі, кажеш. І хробак живе. Я такого черв'яка знаю. Його для принади на гачок напнули, а він заволав: «Дивіться, люди, і заздріть! Я живий, живий і в рибалки довір'я маю». Тьфу! В мене про тебе, Сашко, інша думка була. Помилився. Сплутав божий дар з яєшнею. В одному ти маєш рацію: війні скоро кінець. І переможці після Сталінграда теж уже визначилися. Це ті, з ким ми бойове хрещення приймали. Вони живі додому повернуться. А ми з тобою куди? Здохнемо попід чужими тинами. Нікому буде й поплакати над нами. Ось так-то, гер хробак! А може, настав час і нам подумати про вихід з такого становища?

— Не розумію, нащо ви провокуєте мене! Я ж щиро хочу послужити абверові. Або вже вірте, або поверніть до табору. Інакше змушений буду поскаржитися командирові корпусу…

— Не будеш ти, «Азов», скаржитися. Бо серцем визнаєш мою правоту. Тільки боїшся мене, як і я, в якійсь мірі, тебе. Щоправда, моя позиція вигідніша: вона дає мені право перевіряти тебе першим-ліпшим методом. У тому числі й цілком узаконеним в абвері методом провокації. Та, зрештою, бувають ситуації, коли смілива людина розумно ризикує. Перший крок на стежці риску зробив я. Другий — зробиш ти…

— Можу я, принаймні, знати від чийого імені ви говорите зі мною?

— Від імені Радянської Вітчизни, якій ти присягав. І те, що скажу тобі далі, — не моя просьба, а її наказ. Вислухай уважно. Сьогодні ж уночі тебе відвезуть до Амвросіївки. Зробиш усе, як передбачено завданням зондерфюрера. Та першому ж покупцеві, який підійде до тебе, скажеш: «За вами стежить поліція. Ні в якому разі не йдіть звідси додому. Знайдіть спосіб призначити мені побачення. Поки що передайте всім, кого це може цікавити, що німці примусили мене грати роль підсадної качки». Підпілля тобою, безумовно, зацікавиться. Ти повідомиш про це поліцію.

Старшина зірвався з стільця. Павлу здалося, що Сашко ось-ось накинеться на нього. Тому він застережно підвів руку:

— Не гарячкуй, вислухай до кінця! Поінформуєш поліцію лише про те, що самі підпільники вважатимуть за потрібне сказати їй. Справжні дані — лише мені. При особистій зустрічі, усно! Зрозумів?

«Азов» усе ще стояв мовчки. Та кулаки його вже були розтулені, а на обличчі з'явився вираз, у якому змішалися нерішучість і здивування. Того, що сталося, він до кінця не міг зрозуміти. Тому на запитання не відповідав ні ствердно, ні заперечно.

Пролунав телефонний дзвінок. З гаража начальника розвідки питали, чи відбудеться сьогодні від'їзд до Амвросіївки.

— Так підганяйте машину до мого приміщення!

Закінчивши розмову, Павло підійшов до «Азова» з простягнутою рукою:

— Ну, ні пуху, ні пера. Пробач: вийшло не дуже складно. Іншим разом договоримо…

Розвідник подав Сашкові руку. Той мляво потиснув її. Захоплення своєю новою роллю не виявляв. Та Астров відчував: усе буде гаразд. Такі, як Сашко, не відразу зав'язують дружбу, зате вірні їй до кінця.

Минало літо. Благовістом нової і вже вирішальної перемоги Червоної Армії пролунали громи Курської битви, а на «Міус-фронті» все ще йшли «бої місцевого значення». Та невидимий фронт у цьому районі значно активізувався. Окупанти, чекаючи наступу радянських військ, поспішали якнайшвидше зламати антифашистський опір у своєму тилу. Шаленіли й головорізи Долла. Та далеко не завжди удари карателів влучали у ціль. Часто вони наражалися на контрзаходи радянської розвідки, яка не тільки глибоко проникала у воєнні таємниці ворога, а й прикривала своїм щитом антифашистів. Саме на допомогу народним месникам Астров спрямував дії одинадцяти колишніх випускників розвідшколи абвергрупи-103, перевербованих ним за рекомендацією Клинченка. Вони працювали сміливо, самовіддано, винахідливо й зірвали не один задум штабу «корпусу».

Серед дев'яти інших агентів, на яких зондерфюрер міг цілком покластися; особливо пнувся з шкури немолодий уже, але все ще міцний чолов'яга під кличкою «Шаміль». Це був, так би мовити, особистий таємний агент командира карателів. Долл наблизив його до себе за те, що «Шаміль» по-звірячому ненавидів усе радянське й відзначався хитрістю того особливого гатунку, яку прийнято називати розумом дурнів. Своєю «мораллю» він відверто визнавав облудність і навіть похвалявся цим.

Будучи якось сильно напідпитку, «Шаміль» почав нахабно вимагати в Астрова каністри спирту, потрібного йому нібито для споювання партизанів.

— Дивись, Ягоре, — попередив Астров, підкреслюючи свою удавану цим разом пильність, — сам сп'яну не розбовкай перед ними, хто ти, бо повісять на першій гілляці.

— Е-е, погано ви мене ще знаєте, гер начальник, — заспокоював начальника розвідки «Шаміль». — Я ж із старообрядців…

— Це мені нічого не говорить!

— Дід сам учив мене грамоти. Він же наставляв у вірі, читаючи у старовинних книгах проповіді протопопа Авакума. На все життя запам'яталося мені Авакумове «Послання до всіх вірних». У ньому протопоп навчає: «А над всем мудрость ту змеину имей, а чистоту голубину».

— Ну, і як же зрозумів ти протопопове повчання?

— Правильно зрозумів, гер начальник, саме так, як сказано: вмій приховати жало під зовнішністю голуба… Це ж як потрібно для тієї роботи, яку нам дали наші визволителі.

Астров знав: «Шаміль» не перебільшує. Все своє свідоме життя він проповзав по землі справжнім гадом, злим, слизьким і лукавим. Свідченням тому була його автобіографія, що зберігалася за сімома печатками в сейфі документів агентури.

…Ягорів батько промишляв окупованим в «інородців» за безцінь у сибірській тайзі хутром, краденим золотом, кіньми. Син, ледь досягши чотирнадцяти років, став його правою рукою. Жовтневу революцію Ягорів батько вирішив «перебути» в рідному селі поблизу Іркутська. А Ягор, на той час уже солдатського віку, зустрів революцію «в штики» у буквальному розумінні цього слова. Не було в Сибіру, а потім і на Далекому Сході ворожого Радам «уряду», якого не підпирав би він своєю зброєю. Погинули білогвардійські «правителі» — став кочувати по бандах. Побував у фон Унгерна, атамана Семенова, а в роки непу знову прийшов до батька. Продавши награбоване добро та приховане старим золото, сімейка відкрила в Іркутську м'ясну крамницю.

Широко, як завжди, по-купецькому, погуляв у трактирі якось старший непман, і віддав богові душу. Молодший заходився спекулювати. За це був засуджений. Зумів утекти. Два тижні блукав по тайзі, потім зустрів мисливця. Вбив його, заволодів рушницею, знайшов стару хижу. Перебув тут зиму, продав награбоване хутро, приодягся і з паспортом убитого подався в Донбас. Одружився там, загосподарював. Та скільки вовка не годуй…

Усю ненависть до радянського ладу, всю жагу помсти, яку назбирав у куркульську свою карнавку, «Шаміль» тепер виливав на партизанів, підпільників і просто людей, які не співробітничали з окупантами. Нарешті, потрапив у розвідшколу і тут вдосконалив злочинне ремесло.

У нечисленний за складом, але добре організований партизанський загін «Шаміль» пробрався під машкарою столяра, колишнього майстра виробничого навчання в школі ФЗУ. З різними кустарними виробами, ніби на базар, ходив він у розвідку. Насправді ж Ягор використовував ці виходи з табору для відвідування Долла. Поступово з інформацій «Шаміля» штаб «корпусу» дізнався про особовий склад загону, його озброєння, системи сторожової охорони, про командирів і рядових бійців.

Зрадник дуже обурювався, що карателі не використали його донесень для знищення дрібних партизанських груп, коли ті виходили в розвідку або виконували невеликі бойові завдання. Зондерфюрер у таких випадках заспокоював «Шаміля», пояснюючи повільність дій побоюванням навести партизанів на думку, що між ними є зрадник.

І хоча дорожив Долл своїм агентом, та не міркуванням про його безпеку керувався він, полишивши дрібні партизанські групи. Ні, він прагнув ефекту, яскравого підтвердження правильності запропонованої ним тактики, яку називав «мат у два ходи»: глибока агентурна розвідка і такий нищівний удар, після якого із загону партизанів не лишиться жодного.

Для цього чекав слушного моменту. Ягор доповів, що командира й комісара загону мають викликати на якусь нараду. Тож карателі готувалися напасти. Варту розраховували пройти, скориставiись паролями, які мав принести зрадник.

Астров мучився тим, що не мав змоги попередити партизанів про «Шаміля». З інформацій агента він знав: радіостанції в загоні немає. Лишалося одне — знищити зрадника. В правильності рішення він переконався, помітивши, що «Шаміль» стежить за іншими агентами і за ним самим. Одного разу навіть спіймав його на гарячому: відчинив вікно кабінету і почув: щось гупнуло, наче хтось із присьби скочив. Астров, не довго думаючи, кинувся нагінці. В кущах смородини наздогнав утікача і, застосувавши прийом, повалив на землю. Затриманий мовчав, тільки сопів. Невдовзі прибіг і «Азов», розмову з яким перебив підслухувач. Присвітили ліхтариком і побачили перед собою червоне, надуте, мов футбольний м'яч, обличчя «Шаміля».

— Не знаєш, де двері, що до вікна пхаєшея? — сердився Астров.

— Хотів попросити пляшку горілки, та не знав, чи зручно заходити. От і заглянув у вікно, — виправдовувався Ягор.

Іншим разом двоє вірних Павлові людей застукали конопатого біля дверей кабінету, коли він підслуховував.

— Утретє спіймаю — віддам тебе до рук уповноважених СД! Не повірю, що ти знову за горілкою приходив, — попередив Астров.

Розповів про обидві пригоди Доллові, але той удав, ніби не надає цьому значення:

— Ти ж знаєш, що він п'яниця, мабуть справді шнапсу захотілося. Дивись тільки, щоб він не напився в суботу, коли прийде з партизанського загону. В неділю має вести підрозділ Конокова до лісу. Беремо всю банду разом. Лишаємо засідку, щоб захопити в понеділок командира й комісара, коли вони повернуться з наради. Піднесемо сюрприз…

Той факт, що підозріливий командир «корпусу» так легковажно поставився до поведінки Ягора, остаточно впевнило Астрова: «Шаміль» стежив за ним не з власної волі.

Втім, після розмови із зондерфюрером радянський розвідник дбав не про особисту безпеку. Врятувати партизанів стало головною метою, до якої, здавалося Павлові, він ішов усе життя. А врятувати загін можна було лише знищивши зрадника «Шаміля».

Ягор прийшов, як і домовлено було із зондерфюрером, у суботу пізно ввечері. Відразу заявився до Астрова:

— Гер начальник, у горлі пересохло. Хоч одну чарчину! — попросив він і заглянув за шафу, де зберігалася каністра спирту для частування агентів.

— Сьогодні, Ягоре, тобі доведеться обійтися чаєм. Командир корпусу заборонив давати тобі спиртне. Повернешся з операції — бери хоч кварту.

— Не повірю, щоб зондерфюрер поставився до мене так несправедливо. Відмовити людині, яка зробила для нього таку важливу справу.

Астров замислився. «Шаміль» заканючив, наче старець на кладовищі:

— Подайте хоч чарочку! За помин душі партизанів…

— Біс із тобою, — махнув рукою Павло. — Тільки не тут. Дізнається зондерфюрер — обом голови постинає. Зробимо так: я збираюся на рибалку. Якраз кефаль пішла. Гайда зі мною. Там і почастую.

— Вік не забуду вашої доброти, гер начальник. Ось тільки мотнуся, віддам Конокову завтрашній партизанський пароль — і через п'ять хвилин чекайте мене на пристані.

— До початку операції вісімнадцять годин — встигнеш. А прийдеш у штаб, більше не випустять. Командир корпусу наказав замкнути тебе в окремій кімнаті й вартового поставити. Ходімо ж прямо на берег. І, не ображайся, більш як півсклянки не дам.

Через півгодини, прихопивши з собою вудки, повну флягу спирту й закуску, обидва вже сиділи в шлюпці. Ягор на веслах, Павло — на кормі. Однією рукою він тримав кермо, — другою — вудку.

— Чи не дуже далеко ми забралися? — занепокоєно спитав Ягор, помітивши, що Астров вирулює все мористіше.

— Якщо тобі судилося втопитись, то це може трапитись і за три кроки від берега. До того ж не забувай: маєш справу з моряком. Ну, а якщо дуже боїшся — хильни для хоробрості. Тільки пам'ятай умову: не більш як півсклянки.

З цими словами Павло простягнув сусідові флягу й відвернувся, закидаючи вудку. За його спиною булькотіло досить довго. Потім хруснув прикушений «Шамілем» огірок.

— Хоч добре закуси, а то, диви, ще в море звалишся!

— Хто, я? Від такої капочки! Та мене й троє у воду не зіпхнуть…

Минуло ще з годину. На дні шлюпки билося вже з десяток сріблястих рибин. Агент похропував.

«Час, чи хай його дужче розбере?» — подумав Астров.

І тут же почув шум мотора сторожового катера.

Треба кінчати, інакше нас затримають фашисти і провокатор завтра матиме змогу повести карателів до партизанів», — блискавкою промайнуло рішення. Рукояткою «парабелума» Павло щосили вдарив «Шаміля» в голову і став піднімати важке тіло Ягора, щоб викинути його в море. Саме цієї миті довгим, сліпучим кинджалом ударив в очі промінь катерного прожектора. Асїров залишив труп у човні.

— Хенде хох! — закричали в рупор. Моряк виконав наказ.

— Що там у вас сталося? — допитував його через кілька хвилин на борту сторожовика знайомий офіцер з морської контррозвідки.

— Нічого особливого, спеціально виїхав у море ліквідувати одного свого агента.

— Хіба цього не можна було зробити на березі? — засумнівався офіцер.

— Тут вірніше, до того ж ховати не треба, — пояснив Павло і попросив негайно висадити його на берег, бо має терміново доповісти командирові корпусу.

— Ні, просьби вашої виконати не можу, — відмовив фашист. Мої люди доставлять вас у штаб корпусу, а там уже розбирайтеся зі своїм начальством.

Троє німецьких моряків з автоматами проконвоювали затриманого в школу. Терміново викликали Долла.

— Конвой, за двері! — наказав зондерфюрер. — Але будьте напоготові.

Старий абверівець зовнішньо був спокійним. Сів за стіл, закурив, поклав у шухляду стола зведений пістолет і аж тоді запитав:

— За що ти вбив «Шаміля»?

— Він напросився зі мною рибалити. А в морі став умовляти, щоб утікав з ним на схід. Війна, мовляв, німцями програна — треба якось рятувати свою шкуру.

— Нехай так, але ж був інший вихід: сказати, що поміркуєш, а на березі арештувати його.

— Говорив, але він і слухати не хотів. Поставив ультиматум: або рулюємо на схід, або… Довелося діяти рішуче.

— Партизанські паролі він передав тобі?

— Ні, про це і мови не було…

— Виходить, операцію зірвано?

— Можна вважати і так. Але я переконаний, що цей зрадник, коли б я не вбив його, повів би завтра підрозділ Конокова на смерть…

— Так, виходить, ти не лише покарав зрадника, а й врятував Конокова. Отже, тебе треба представляти до ордена?

Долл так глибоко замислився, що, тримаючи в губах сигарету, жодного разу не затягнувся.

Астров, добре знаючи Долла, вгадував хід його думок: «…Надто завинив «Шаміль» перед червоними, щоб розраховувати на помилування… І надто ненавидів їх, щоб розкаятися. Та припустимо, що за якусь велику послугу йому обіцяно амністію. За яку? Він зобов'язався привести з собою начальника розвідки корпусу… Привести не силою, а перевербувати… Неможливо! Надто примітивним, незважаючи на всю свою хитрість, був «Шаміль», щоб радянські розвідники могли повірити, ніби він виконає таке завдання. Виходить, в Астрова були інші мотиви для вбивства Ягора. Для знищення саме напередодні важливої операції. Які? Очевидно, послугу червоним вирішив зробити не «Шаміль», а сам начальник моєї розвідки. Для чого: щоб після цього перейти до них, маючи певні заслуги. А може сталося найгірше: Астров — здавна радянський розвідник? Який скандал: найбільш довірена людина командира корпусу — агент ворожої розвідки! Тоді пригадають все: і надто довге невезіння в боротьбі з підпіллям і партизанами, і наклепи на Гюнтера… Та й не один він, мабуть, працює на червоних. Хто ще? Його рекомендував мені Клинченко. Господи! Невже спеціально? Ні, такого не може бути! Микола просто помилився, як і я. Так чи інакше, не можна допускати до слідства. Скажу, що вбив його при спробі втекти. Хто, зрештою, стане цікавитись цим росіянином, підібраним в таборі під Шлаковою горою…»

Поки Долл роздумував, Павло вирішив: «Все одно зараз стрілятиме в мене. Чому б і справді не спробувати втекти? Хай один шанс із ста! Зате вже ні допитів, ні тортур. І для Клинченка так буде краще…»

Павло кинувся до вікна і сильним ударом ноги висадив раму. Ззаду пролунав постріл. До кімнати вбігли конвоїри. Зондерфюрер, тепер уже насправді спокійний, кинув їм:

— Намагався втекти, та я б'ю без промаху. Винесіть його звідси!..