В лабіринтах абверу

ТРИВОЖНИЙ СВІТАНОК

Полковник Візер підвівся з-за столу, вийшов на середину кабінету і, вдаючи ніби не пізнає людину, яка, виструнчившись, стоїть перед ним, уїдливо спитав:

— Як вас звати?

— Микола Козаченко.

— Не може бути, — іронізував полковник. — Ось і ад'ютант доповів, що на прийом прийшов лейтенант Козаченко, а мені все ввижається якийсь цивільний, шпак…

Візер ще раз демонстративно обмацав поглядом постать Клинченка, докірливо похитав головою і раптом, ніби змилосердившись, кинув люб'язно:

— Ну, поздоровляю, лейтенанте! Поверненню вашому радий. Тільки чому ви й досі не переодяглися? З влас ного досвіду знаю: військовий мундир збільшить ваші шанси у жінок принаймні вдвічі. Диви який: йому шану виявляють, а він… Як росіяни кажуть про таких: штафірка, шпак?

— Було колись, гер оберст, та це ще з лексикону офіцерства царської армії. Переодягтися ж, пробачте, не встиг. Командир полку «Бранденбург», вручаючи мені офіцерське посвідчення, наказав повернутись у ваше розпорядження негайно.

— Знаю! Полковник фон Ланценауер телефонував мені. Як вони там, наші славні бранденбуржці?

— Терміново передислоковуються на кордон. Я теж примчав сюди щодуху. Гадав, війна з Радами починається.

— Не будемо забігати наперед, лейтенанте, такі рішення — компетенція фюрера. Він думає і про нас. Поки що вирушайте на інтендантський склад, а звідти до майора Долла. Він уже двічі цікавився вашою особою.

Новоявлений лейтенант поспішив виконати наказ. Коли наближався до кабінету Долла, двері кімнати рвучко відчинилися. З них вибіг заклопотаний Альфред Бізанц у формі штурмбанфюрера. Заглиблений у роздуми есесівець проминув Клинченка. Та рефлекс розвідника, хоч із запізненням, спрацював. Бізанц раптом спинився, круто обернувся на сто вісімдесят градусів і гукнув Миколі:

— Ледве пізнав вас, лейтенанте! І спиняю не лише для того, щоб поздоровити. Ви мені потрібні.

Привітавшись і вже не випускаючи Миколиної руки, потяг його до Долла.

— А-а-а, знайшлася пропажа, ще й у якому вигляді, — радісно розшумівся майор, доки Клинченко козиряв і клацав закаблуками. — А ми тут телефон мало не обірвали, розшукуючи вас. Готуйтесь, друже мій, з корабля не на бал, а знову-таки на корабель…

— Яволь! Гер майор, мушу слухатися, особливо тепер, коли на мені погони. До ваших послуг, шеф! Не знав, що мене розшукують. Тому дозволив собі помитися з дороги, поголитися, переодягтися в мундир. Полковник Візер уже й так обізвав мене шпаком і штафір-кою. Та, як бачите, я вже готовий до всього, включно до війни з більшовиками. Кажуть — не сьогодні-завтра почнеться?

Клинченко обсмикнув китель і виструнчився ще більше, демонструючи свою готовність до виконання першо-го-ліпшого завдання. Очима він «їв» начальство, щоб помітити, як реагуватимуть абверівці на таке запитання.

Долл інстинктивно покосився на двері й суворо мовив:

— Допитливість — хороша риса розвідника, коли він діє в таборі ворога. Вдома ж головні його чесноти — мовчазність і скромність. А ви хочете знати більше за своїх начальників. Не підганяйте подій. На це, крім господа бога, має право тільки одна людина в світі…

— Хайль Гітлер! — скочив з стільця Бізанц.

— Зіг хайль, — сказали в один голос Долл і Клинченко.

Микола додав:

— Спасибі за урок, гер майор!

Язик механічно вимовляв слова подяки, а мозок тисячами дрилів точила думка: «Чи знають тут, у Кракові, точний строк?».

«Відомо їм чи не відомо?» — стукала кров у серце і скроні.

«Для Москви вже давно не секрет, що нападуть. Та коли б можна назвати день, час. Навіть хвилина при раптовості важлива…»

Хід його роздумів перебив Долл.

— Над чим замислилися, лейтенанте? Вас хіба не цікавить, нащо я вас викликав?

— Дуже! Та ви ж самі тільки-но роз'яснили мені, в чому чесноти розвідника у ворожому таборі і вдома. Тому ні про що не питаю. Терпляче жду наказу.

Говорив навмисне так, щоб у тоні пробреніла гіркота. Долл і Бізанц усміхнулися. Образився хлопець. Зеленкуватий ще. Не розуміє, що більшої таємниці, ніж дата початку війни проти Рад, у рейху тепер не існує. В ній, у тій таємниці, — запорука несподіваності. А несподіваність нападу — основа «бліцкрігу». Особливо на головному фронті.

Де головний? Не треба бути стратегом, щоб розуміти: він не на заході Європи, де успішно для гітлерівців пройшли спочатку сутички розвідок, а потім і бої армій. Які, власне, бої? Похід — прогулянка з засуканими рукавами під барабани й губні гармошки. Позаду бойових колон посувались удвічі довші валки вантажних машин з трофеями. І вино з виноградників півдня Європи лилося рікою. Головний фронт — поруч, на радянсько-німецькому кордоні, де причаїлися для першого стрибка близько двохсот найбільш боєздатних дивізій фюрера. Хай сьогодні ще не гримлять тут гармати, але досить сигналу — і кордон перетвориться на найдовший, найважливіший у світі фронт, де вирішуватиметься доля людства.

Всі троє, хоч і з протилежними почуттями, розмірковували про те саме, бо знали приблизно ті ж факти й оцінювали їх з точки зору досвідчених розвідників.

Думка, мов та блискавка: майнула — і не доженеш. Роздуми наче довгі, а паузи ніхто й не помітив.

— Лейтенант Козаченко!

Долл підвівся, підкреслюючи тим самим перехід розмови на рейки суто офіційні.

— Лейтенант Козаченко! Ви переходите в розпорядження штурмбанфюрера Фрідріха. Поїдете з ним, куди накаже, і допоможете підібрати для абверштелле Краків людей з колишніх випускників розвідшколи в Бескидах. Ви їх добре знаєте. Привезете сюди чи до іншого пункту, де наша частина перебуватиме на той час.

– І все ж дозвольте запитання, гер майор.

— Якщо воно не стосується причин нашої можливої передислокації.

— Ні, я тільки хочу спитати: невже хто-небудь з них уже повернувся? Адже всіх випускників школи вирішено було заслати на Радянщину?

Далекоглядність Долл вважав чи не найголовнішою своєю якістю. Тому, незважаючи на присутність штурмбанфюрера, якого не любив і навіть побоювався, пустився в теревені.

— На щастя, не всіх. Лишилося їх, правда, небагато. Пам'ятаєте мої суперечки з Катценбахом, мої поради не перекидати відразу стільки агентури через кордон, щоб не привертати уваги радянської контррозвідки? Мене не послухались. Докоряли, що я переоцінюю таємну службу більшовиків. А що вийшло? Тільки посипалися наші, мов ті переспілі груші, через рубіж, як радянські прикордонники їх тут же підмели. Добре, що хоч дехто з того випуску по цей бік лишився. З них і доберете здатних стати інструкторами нових розвідшкіл.

— Де ж вони, ті люди?

Бізанц тим часом уже підвівся, глянув на годинник і попростував до виходу. Відповіді на запитання Кли-ниченко не дістав.

У дворі на них чекав чорний «мерседес».

— Гер штурмбанфюрер Фрідріх, бачу, що обидва мої вчителі — і ви, і майор Долл — усе ще вважайте мене хлопчиськом. Деякі мої запитання лишаються без відповідей. Чи не везете ви мене знову до «Гілети» для продовження освіти?

– Іронізувати в службових розмовах — право старших. Але на знак того, що я не гніваюся на вас, скажу: можете звати мене — штурмбанфюрер Бізанц. Це мов справжнє прізвище. Для тих, кому довіряю. При сторонніх я просто гер штурмбанфюрер. Зрозуміло?

— Яволь!

— От і добре. Можу ще сказати: на вас чекає довга й цікава подорож.

— На схід?

— Навпаки! Дивіться, куди ми прямуємо.

На стрілі дороговказу, що промайнув справа, стояло: «Бреслау» [*Так німці називали Вроцлав].

— Забарилися… Пізно вибралися… Можемо не встигнути, — скиглив усю дорогу Бізанц і квапив шофера: — Швидше! Швидше!

І все ж довелося спинятися: на обід, два рази міняти скати. У Вроцлав дісталися, зрештою, пізно вночі. До Лігниця, куди так рвався штурмбанфюрер, лишалося ще години дві їзди. Водій не насмілювався скаржитись на втому. Але й без того видно було, що він куняє.

Микола запропонував переночувати в готелі. Та Бізанц погодився лише на двогодинний перепочинок у машині.

Ледь зажеврів небосхил, «мерседес» почав знову заглинати кілометри. Десь позаду лишився вже й Лігниць. Стрічка шосе пішла лісом, забігла між скелясті горби. Микола не помітив, коли вони з автостради перескочили на вузьку асфальтовану дорогу. Попереду, в долині, за-тиснутій горбами, лежало селище чи малесеньке місто з гостроверхими дахами.

— Нойхаммер, — повідомив своїх супутників штурмбанфюрер.

«Он як!» — подумав Клинченко. Назву цього селища — одного з опорних пунктів абверу — йому доводилося чути. Та побувати тут не випадало.

Не дуже пощастило й нині. В цьому Микола переконався, коли вони проминули браму, висічену в мурі з червоної цегли. Далі лежав квадратний плац. На ньому метушилися солдати й офіцери у формі вермахту, виносили з будинку, схожого на казарму, різноманітне військове майно і вантажили в автомашини, що стояли довгою валкою. Окремі автомобілі мали на причепі легкі протитанкові гармати. З кузовів інших дивилися в небо стволи зенітних кулеметів.

Клинченко встиг помітити, що на кожну гармату припадало кілька повних боєкомплектів. Міни до ротних і батальйонних мінометів, патрони до гвинтівок і автоматів теж вантажено за нормами бойовими, а не навчальними. Тут було до тисячі озброєних людей. Команди віддавалися німецькою мовою, а говорили між собою солдати й унтери суржиком української, польської та німецької.

Щоб краще все оглянути, Микола вирішив зайти до будинку штабу, куди ще хвилин з двадцять тому пішов Бізанц, наказавши чекати його в машині. «Скажу, що зголоднів і шукаю якогось буфету», — придумав Клинченко пояснення своєї непосидючості. Покликав з собою і шофера.

Та лише зробили вони кілька кроків у напрямі штабу, як побачили штурмбанфюрера. Він ішов їм назустріч у супроводі якогось обер-лейтенанта. Бізанц і незнайомий офіцер спинилися. Есесівець гукнув, щоб солдат повертався до машини, а лейтенант прямував до них.

— Оберлендер, — керівник легіону «Нахтігаль», — від рекомендувався незнайомий після того, як вони з Клинченком відкозиряли один одному.

Хоч Бізанц прибув з Берліна з повноваженням від начальника відділу «абвер-2» полковника Лахузена і мав чин на два ступені вищий за Оберлендера, останній, як встиг помітити Микола, тримався вельми незалежно, навіть зверхньо. Продовжуючи почату видно ще раніше розмову, заявив, що жодної людини з колишніх вихованців розвідщколи не дасть, бо легіон «Нахтігаль» піднято за сигналом тривоги і приведено в повну бойову готовність. Частина перебуває вже, по суті, на марші.

– І далеко ви? — поцікавився Микола, коли Бізанц відійшов до машини за сигаретами.

— В район Перемишля. Тільки, сподіваюсь, гер лейтенант розуміє: це така сама сувора таємниця, як і наше дотеперішнє перебування в Нойхаммері.

— Гер обер-лейтенант, ніколи не довіряйте таємниць особам, яких при цьому треба попереджати, щоб вони не базікали. Щодо мене — можете бути цілком спокійні. Саме моя поява тут — достатня гарантія. Побачимося скоро на вашій новій квартирі.

Бізанц повернувся від машини ще більш роздратованим. Пустив кілька шпильок на адресу Оберлеадера, сказавши, між іншим, щось на німецький лад про панів, які в самоварі куліш варять. Та сваритися не став. А Оберлендер чи то через велику заклопотаність, чи, може, з не дуже великої поваги до Бізанца удав, ніби тих шпильок і не помітив. Пославшись на зайнятість, обер-лейтенант попрощався й відійшов, не запропонувавши їм навіть поїсти. Так невдало закінчилася їхня місія.

Заглибившись у свої переживання, Бізанц довго і похмуро мовчав.

— Пробачте, — перебив його роздуми Клинченко, — можливо, мені бракує спостережливості, але враження таке, що Оберлендер при генеральському чині помилко во начепив погони обер-лейтенанта. І відрекомендувався він якось дивно: «керівник легіону». Хіба є в абвері така посада?

Щоб водій не розумів, Микола говорив по-українському.

— Браку спостережливості вам не закинеш — зробив йому комплімент штурмбанфюрер, якому хотілося виговоритись. — Оберлендер — то людина така: хоч прив'яжи — відгризеться. Хитрун! Нахаба! Поважає тільки силу І вклоняється тому богові, який має над ним сьогодні реальну владу. Цими днями його викликав начальник гестапо Генріх Мюллер. Розмова відбувалася в присутності адмірала Канарка. «Нахтігалю» дано якесь дуже таємне завдання суто карального плану. На час його виконання Оберлендер підлягає тільки Мюллерові й адміралові. До всіх інших, у тому числі до Лахузена, він повернувся тим місцем, по якому його в дитинстві мало били. Назвався ж керівником легіону, бо командиром батальйону, який, до речі, нараховує, понад тисячу чоловік, є не він, а один з найближчих друзів Бендери. Та справжня влада, звичайно, в Оберлендера.

…Каральні функції, передислокування в район Перемишля — цілком таємне завдання… Все це насторожувало. Поспіх, з яким «Нахтігаль» відбував з Нойхаммера свідчив: нове доручення Оберлендер мав виконати негайно. Коли? Клинченко ладний був заплатити за точну відповідь власним життям. І хоч розумів, як небезпечно після зауваження, зробленого йому колись Доллом у присутності Бізанца, знову повертатися на слизьку стежку, все ж спитав:

– І скоро ми почуємо про його успіхи по тон бік кордону?

— А ви настирливий, — несхвально похитав головою штурмбанфюрер. — Хочете таки витягти з мене те «коли»? Даю слово офіцера — не знаю. Та й навіщо це вам? За співвітчизників своїх турбуєтесь?

— Не думав, не гадав, що вам таке на думку спасти може! Хіба не знаєте: у мене з червоними свої рахунки!

— Он який ви образливий, наче панночка! За жарт — пробачте. А на Оберлендера щодо цього можна покластися: такий лика надере. Не певен, що його підлеглі здатні на штикову атаку, але в'язати зашморги вміють.

— Охоче вірю. Та борги звик віддавати сам. Хай тільки трапиться слушна нагода.

І, ухиляючись від дальшої розмови на цю тему, кинув солдатові:

— Давай, Гансе, мені кермо. Прокачу вас з вітерцем.

Зручно вмостившись на місці водія, Микола з'їхав із вузького асфальту, що саме тут впадав струмком у сіру річку автомагістралі, круто повернув направо, вголос подавши сам собі команду:

— Курс — Берлін!

— Стій, куди!?

— Хіба штурмбанфюрер не казав мені, що на зворотному шляху маємо обов'язково відвідати гетьмана Скоропадського? От і тримаю курс на Алоїзенштрассе.

— Поспішних чорт хапає! — лайнувся Бізанц. — Розвертайтеся на південь. Чому б нам не перетнути кордон і не випити шклянку кави у Відні!

— Гер штурмбанфюрер жартують, — висловив сумнів солдат, побачивши, що лейтенант слухняно розгортає «мерседес» на стрілу з написом «Відень».

Клинченко більше не розпитував. Ще до знайомства з «Нахтігалем» чув, що тут, у районі Нойхаммера, формується й диверсійно-розвідувальний батальйон «Бергман» [*Бергман (нім.) — горець]. До нього вербують колишніх прислужників Ноя Жорданії [*Голова контрреволюційного меншовицького уряду Грузії. З 1921 року в білій еміграції], вірменських дашнаків [*Дашнаки — члени вірменської буржуазно-націоналістичної партії «Дашнакцутюн»], недобитки басмацтва. «Бергман» призначається для терору в горах Кавказу. Тепер виходило, що й це — не все: вони мають побувати в якомусь третьому інкубаторі терористів, прихованому аж на території Австрії.

Власне кажучи, з нагоди проникнути в ще одне з таємних формувань абверу — можна було тільки радіти, якби не потреба якнайшвидше передати Центрові про «Нахтігаль» і його термінову передислокацію до кордону. Думка про зустріч з Оберлендером не давала спокою. Автоматично ведучи машину, Клинченко не помічав навіть чудових краєвидів, які перед ним розкривалися. По праву руку, хоч трохи й здалека — величезною зеленою кучерявою шапкою гсромайнула гора Вєлькі Сова і дорога пішла вздовж мальовничих берегів Світави.

За Брно перетнули кордон з Австрією і поруч з магістраллю потяглася швидкоплинна Морава.

Напитися кави у Відні Бізанц не дав. Наказав їхати ще далі на південь. За якусь годину, біля Вінернойштадта, він сам сів за кермо. З автостради, як і там, під Лігніцем, з'їхали на шосе. Штурмбанфюрер вів машину рівно й впевнено, як людина, що потрапила сюди не вперше.

Нарешті, дорога вперлася в старовинну ковану браму.

— От і шльос Забверсдорф, — з полегшенням сказав Бізанц, простягаючи свої документи двом цивільним, які наче з-під землі виросли коло «мерседеса».

Нашвидку повечерявши, подорожні розійшлися по відведених їм кімнатах.

Клинченкова низьким своїм склепінням схожа була на каземат. Виходило, шльос Забверсдорф — замок не тільки за назвою, а й справжня фортеця, що свого часу витримала, можливо, не одну облогу. Кому вона служить нині? Він вирішив піднятися з ліжка якнайраніше і все обдивитися.

З цією думкою заснув.

Прокинувся від пронизливого виття сирени. За дверима, в коридорі, гупали кованими чобітьми десятки ніг. Чути було гомін, уривчасті голосні команди.

Виглянув у вікно. Надворі ледь почало сіріти. Похапки одягся й вибіг на плац. Тут уже шикувалися солдати. Одразу визначив: чотири роти. Отже, як і в Нойхаммері, — посилений батальйон. Озброєння — гвинтівки. Тільки унтери мали автомати.

Під ліхтарем, біля високого флагштока купчилися офіцери. Серед них стояв і Бізанц. Клинченко поспішив до гурту. Підійшовши ближче, здивувався: уніформа в офіцерів і солдатів була хоч і звичайна, вермахтівська, пілотки на місці кокарди мали не орла, а тризуб. Зліва на грудях вояки поначіпляли щось на зразок бантиків з жовто-блакитної стрічки.

— Відрекомендую вас пізніше, церемонія вже починається, — прошепотів штурмбанфюрер.

— Яка?

Відповісти Бізанц не встиг. Командир батальйону скомандував: «На прапор, струнко!» і по мотузці, прив'язаній до флагштока, повільно пішло вгору полотнище: павук-свастика в білому колі на червоному тлі. Серце Миколи залила лють. Ось уже рік жив він серед гітлерівців, а все ніяк не міг звикнути до того фальшивого поєднання: червоний прапор і свастика. Вони були такою ж протилежністю, як життя і смерть, воля і рабство, щастя і горе…

Навколо залунало: «гох!», «слава!». Очі присутніх проводжали ще одне полотнище. На цей раз жовто-блакитне. Коли воно, піднявшись, зависло під свастикою, штурмбанфюрер вигукнув:

— Хай живе самостійна Україна!

— Хайль Гітлер! — дружно загаласували вояки. Аж от запанувала тиша. Командир батальйону — колишній офіцер петлюрівської, потім польської і, нарешті, гітлерівської армії — майор Побігущий пояснив причину надраннього збіговиська:

— Солдати! Дивізії вермахту годину тому перейшли німецько-радянський кордон! Війна почалася! Наша давня мрія близька до здійснення! Під знаком свастики й тризуба повернемося, нарешті, в домівки свої. Проголосимо ж у присутності наших старших товаришів — ні мецьких офіцерів — славу людині, яка дає; нам цю можливість. Хайль Гітлер!

— Зіг хайль! — натреновано залементували навколо.

Якби хтось, навіть з числа друзів, запитав Клинченка, про що думає він у цю мить — відповіді не знайшлося б. Бо думок, власне, й не було. Тільки горе гострим каменем калатало в грудях, вистукуючи «не встиг!», «не встиг! не встиг!». І хоч йому особисто ніхто не ставив завдання довідатися точно про день, годину, хвилину фашистського нападу, хоч розумів, що гітлерівська розвідка, контррозвідка, дипломатичні служби німців спрямовували всі зусилля саме на те, щоб зберегти цей момент у таємниці, в наглибшій таємниці, відомій до самої останньої миті лише фюрерові й кільком особам з його найближчого оточення, — Микола картав себе нещадно. Йому здавалося, ніби не тисячі об'єктивних обставин, а він сам був винен у тому, що вчинити напад фашистам удалося несподівано.

Та саме тепер, як ніколи ще, треба було нелюдським зусиллям волі втамувати той біль, ненависть до ворога поєднати з обережністю, розумним риском.

Тим часом розвиднілося. При денному світлі Забверсдорф мав ще похмуріший вигляд. Похилі його стіни й башти місцями розвалилися. Жилий будинок своїми заґратованими вікнами нагадував в'язницю.

Підняті серед ночі солдати охоче виконали команду розійтися по своїх приміщеннях: до сигналу підйом можна було ще годинку поспати.

— Ходімо й ми додивлятися приємні сни, — покликав штурмбанфюрер Миколу.

Та Побігущий став відмовляти їх, спокушаючи надраннім сніданком:

— За столом про все й поговоримо.

Бізанц погодився. В кімнаті, що правила за офіцерську їдальню, накрили стіл. Крім приїжджих, було запрошено чотирьох інших німецьких офіцерів, які виконували при командирі батальйону роль радників і спостерігачів.

Із застільної розмови з'ясувалося, що забверсдорфський батальйон зветься «Ролланд» і має виконувати ті самі функції, що й «Нахтігаль», але район дії йому відведено значно далі на південь — степи Ізмаїльщини, Одещини, Миколаївщини, куди він повинен потрапити разом з королівською румунською армією. «Ролланд» на фронт вишлють пізніше, коли він закінчить курс навчання.

Дізнавшись, з якою місією прибув Бізанц, командир батальйону відразу наказав принести списки особового складу. Штурмбанфюрер передав їх Клинченкові:

— Доберіть, викличте, а потім поговоримо з ними.

— До ваших послуг мій кабінет, — люб'язно запропонував Побігущий.

Перегляд списків лейтенант почав з прізвищ на літеру В. Войцехівського він помітив ще на плацу, бачив, як той пильно приглядався до нього, але чомусь не підійшов: чи то не пізнав, чи, може, не насмілився в присутності численного начальства. Та як би там не було — Войцехівський тут і пропустити нагоду для відвертої розмови з ним не можна було.

Дібравши ще дев'ятьох випускників розвідшколи в Бескидах, серед них кілька колишніх гетьманців, Микола передав список черговому по батальйону і наказав викликати їх до канцелярії. А сам зібрався повернутися до їдальні, щоб доповісти Бізанцу, та раптом задзвонив телефон. Клинченко взяв трубку. Під рукою теж щось дзенькнуло. Аж тепер він помітив кольоровий плакатик, наліплений на алюмінієву платівку завбільшки з гральну карту і прив'язаний стрічкою до мікрофона. З плаката дивилася білява німкеня в пілотці з свастикою. Палець її правої руки був притулений до яскраво червоних уст, які шепотіли: «Тс-с, ворог підслухує!» А здалеку хтось вимогливо допитував:

— Рейтар-один?… Рейтар-один?…

Не знаючи точно, чи саме «Рейтар-І» — позивний батальйону «Ролланд», Микола вирішив усе ж не обминути нагоди поговорити по військовому проводу. На запитання відповів запитанням:

— Хто дзвонить?

— «Ліс», я — «Ліс», у вас має перебувати штурмбанфюрер Фрідріх…

– Є такий!

— Хай негайно підійде до телефону!

— Хто викликає?

— А хто там такий нудно-допитливий?

Цього разу говорив не телефоніст. За тоном відчувалося — начальство. І Клинченко вирішив, що дуже далеко заходити не варто. Кинув у трубку:

— Пробачте, якщо ви мене не так зрозуміли. Не в цікавості тут справа, в дисциплінованості. Звик доповідати начальству точно.

— Як ваше прізвище, дисциплінований? — насмішкувато, але вже трохи м'якше, донеслося з «Лісу».

Брехати не було рації. Не так уже й важко встановити, хто відповідав з кабінету командира батальйону.

— Біля телефону лейтенант Козаченко…

— Лейтенант, негайно розшукайте Фрідріха. Я чекатиму…

Клинченко виглянув у сусідню кімнату й наказав писареві канцелярії покликати штурмбанфюрера.

Бізанц прибіг негайно. Він жодного разу не назвав чину, прізвища людини, з якою розмовляв по телефону. Та з того, як уважно слухав, час від часу вставляючи улюблене в німецькій армії «яволь!», Микола зробив висновок, що не помилився: Бізанц розмовляв з високим чином.

— Радійте, лейтенант, вас хвалять за старанність. Хто? Наше з вами начальство. Ще точніше? Ну, сам полковник Лахузен. Звідки знає вас? Молодий друже мій, абвер — не інтендантство. Кожний офіцер весь час у полі зору. Звітує за кожну годину. Це ми не маємо права знати все про своїх начальників, а вони нас зобов язані знати, як свою записну книжку. І не тільки по атестаціях. Отже, доведеться вам колись з самим адміралом зустрітися.

— Я не проти…

— Ще б пак! Але тепер у нього навряд чи є час. І мені треба поспішати. Слухайте уважно. Завітаєте до Скоропадського самі. Це навіть краще. Він вам вірить. Данило Павлович недавно довідувався на Тірпіцуфер, куди ви зникли. За цей час сталася велика подія: війна. Отже, на Алоїзенштрассе виникне розмова про нові сподівання, задуми гетьманців, зв'язані з походом вермахту на СРСР і, зокрема, на Україну. Запам'ятайте усі подробиці. Можливо, гетьман чи хтось з його почту дасть вам доручення. Не сперечайтеся. Пам'ятайте про роль, відведену вам: передусім ви — український монархіст, а потім уже — офіцер абверу.

— На чому я з командою доберуся до Берліна?

— Машину виділить «Ролланд». У столиці — зверніться до комендатури. Ось документи. Комендант розташує ваших солдатів до відбуття в Краків у якійсь казармі. Транспорт для дальшого слідування забезпечить головне управління абверу.

Штурмбанфюрер розпрощався. В довгому коридорі ще чути було його швидкі кроки, а думки Клинченка вже, наче рій бджіл над медоносами, крутилися коло слів «Ліс» і «Лахузен». Полковник фон Лахузен — начальник відділу «абвер-2» звонив з «Лісу». Чий же це позивний? Де міг перебувати начальник диверсантів вермахту в зв'язку з початком війни проти СРСР? У ставці верховного головнокомандування? На так званій головній квартирі фюрера — у «Вовчому лігві» поблизу Растенбурга в Східній Прусії? А може, створено польове управління абверу? В усякому разі «Ліс» — великий штаб. Знати його дислокацію з перших днів війни було б дуже корисно. І саме тепер потрібний добрий і надійний помічник…

Обстановка повернула лейтенанта до справи, про яку думав сьогодні з тієї самої хвилини, коли побачив у замку Войцехівського. Відкладати розмову з ним уже просто не можна було.

— Накажіть десятьом, яких я відібрав, вишикуватися біля флагштока, — звернувся Клинченко до чергового по батальйону. — Майор Побігущий дав мені на це дозвіл. Майор і сам прибув на місце збору. Попередив своїх колишніх підлеглих:

— Ви переходите в повне розпорядження лейтенанта Козаченка.

Посипалися запитання: куди відряджають, чи надовго?

— Назовсім, — роз'яснив новий начальник. — Куди — розголошувати поки що не можу. Це військова таємниця. Служити вам буде цікаво. Відразу одержите унтер-офіцерські звання, а хто старатиметься, може стати й офіцером. Усе залежить від вашої відданості фюрерові. Сьогодні ж рушаємо. Старшим команди призначаю єфрейтора Войцехівського. Здається, всі ви мої «хрещеники»? Нести службу будемо й далі разом. Задоволені? У кого є претензії — три кроки вперед!

Ніхто не вийшов. Вирази на обличчях вояків свідчили: із Забверсдорфом вони розлучаються без особливого жалю. Раді вирватися з кам'яного мішка. Коли цей набрід щось і турбує, то лише побоювання потрапити на фронт. Одна справа — волати «на Москву!» у Забверс-дорфі, інша — йти в атаку під вогнем.

– Єфрейтор Войцехівський! — вів далі лейтенант. — Розпустіть людей. Хай готуються в дорогу. Самі ж трохи згодом прийдете до мене по додаткові інструкції.

— Сміливіше, Корнію Семеновичу, заходьте, будете гостем, — по-дружньому привітав Клинченко Войцехівського, коли той став перед ним за всіма правилами німецького статуту внутрішньої служби.

Простягнуту йому руку гість потиснув якось знехотя, усім своїм виглядом підкреслюючи: «Ви наказуєте, я виконую. Більше між нами нічого бути не може». Лейтенант відразу помітив це.

— Ви чомусь цураєтеся мене, Корнію Семеновичу, а я вважав: ми з вами не тільки земляки, а й старі друзі. Пам'ятаю, ви навіть зверталися колись до мене з просьбою визволити з розвідки…

— Було. Обіцяли, пане лейтенант. Обіцянка — і то втіха! Як то кажуть, дурному й черепок цяцька.

— Дурним не вважав вас і не вважаю. Виконати ж свою обіцянку досі змоги не мав. А нині чи є потреба? Скоро вдома будете. Чули ж сьогоднії 3 радості «хайль!» і «слава» кричали?

— Ні, пане лейтенант, не волав я ні «хайль!», ні «слава!». Як і ви, до речі…

— О, виходить, ви дуже уважно спостерігали за мною. Можливо, мовчав. Задумався, мабуть, трохи.

— А таки є над чим!

— Що саме вас непокоїть?

— Стара історія повторюється. Вже ходили ми у вісімнадцятому на більшовиків з німцями…

— Правда, ходили. Та чи дає це підстави для марновірства? Петлюра он ходив з поляками, білі — з французами, англійцями, американцями… А результат був той самий. Виходить, справа не в німцях…

— Що ви хочете цим сказати?

— Нічого. Пояснюю, над чим замислився на плацу і через те забув кричати «хайль!». Просто дивно, як збіглися наші думки.

Войцехівський, ніби згадавши, що господар кімнати вже кілька разів запрошував його сісти, вмостився на стільці, машинально потягся до сигарет, закурив і поринув у свої думки. Тільки очі видавали тривогу. Мовчав і офіцер, обдумуючи черговий хід. Розмова затяглася. Непокоїло, що Войцехівський сприйме її як провокацію. Згорнеться, мов той їжак, і сьогодні вже до нього не підступишся.

Та сталося все інакше. Єфрейтор раптом засміявся:

— Пан лейтенант, з вами не скучиш. Ось уже вдруге за час нашого порівняно недовгого знайомства ніби в хованки граємо. У виграші ви: краще ховаєтесь. А хочете, я сам скажу, чого вам від мене треба?

— Що ж, запропонована вами гра справді цікава. Продовжимо. Викладайте ваші здогади.

— Гаразд, починаю. В одному мундирі ви — слуга двох панів: абверу й нашого ясновельможного гетьмана. Та український монархіст переважає. Ви прагнете поставити всі свої можливості в абвері на службу розвідці Скоропадського. І нас усіх, кого сьогодні відібрали, хочете теж перетворити на розвідників його ясновельможності, тобто створити розвідку в розвідці. Я ж помітив: серед цього десятка — більше половини колишніх служак «Державної варти». Мене ви призначили старшим. Бо грамотніший. І через мене гадаєте впливати на інших. Так? Вгадав?

— Останнє запитання — це вже порушення правил гри, яке перетворює її на допит. Я скажу «так!», а ви мене до СД…

— Це, пане лейтенант, вже образа. Тим більше, що я ваш боржник.

— Не пам'ятаю, що позичав…

— Добре пам'ятаєте… Там, у парку гетьманської вілли, я дозволив собі зайву відвертість: висловив сумнів, чи доцільно недобитків «Варти» вербувати до абверу. Ви, спасибі, не видали мене. І досі не знаю чому: чи з доброти душевної, чи, може, сподіваючись, що стану ще в пригоді гетьманові. І ось ви хочете тепер зібрати той посів. Не буду вже питати: так чи не так? Скажіть краще, за кого ви вважаєте мене.

— Було б нечесно, Корнію Семеновичу, оскільки ми ведемо гру по-джентльменському, не сказати: маю перед вами деякі переваги. Головна в тому, що я знайомився докладно з вашою особовою справою, ще деякими документами, доступними розвідникові. Тому знаю про вас більше, ніж ви про мене, а може навіть дещо більше, ніж вам відомо про себе самого й про ваших близьких. Знаю, наприклад, що до «Варти» ви потрапили цілком випадково, ніколи фактично не виконували в ній розвідувальних чи каральних функцій і навіть поводитись із, зброєю навчилися вже в розвідшколі. Одним словом, упали ви в цю біду, як муха в борщ, і не знаєте, як вибратися. Спочатку мріяли нелегально повернутися на Україну і прийти з повиною. Це, правда, було ще до захоплення влади Гітлером. Розвідка його ясновельможності, зв'язана тоді з англійськими секретними службами, мала на території Німеччини більшу самостійність. Вона підсунула вам «перебіжчика», який розповів, що ваших батьків за службу їхнього сина у «Варті» покарано. Вони ніби вмерли, сестра ж Марійка зникла невідомо куди. Це була брехня. Вона досягла мети: після цього ви кинули й думати про повернення на Батьківщину.

— Брехня?! — схопився за серце Войцехівський, — Яка жорстокість… Не може бути. І хто ви такий, пане лейтенант, що можете знати про людину все, все, все… Правду й неправду… Кажіть швидше, бо я вас зараз… Вас, а потім себе.

— Читайте, — простягнув Клинченко співрозмовникові білий конверт. Тут ви знайдете відповіді на багато запитань.

Корній Семенович витяг дрібно списаний аж трьома різними почерками аркуш. Заглибився в його текст так, що, здавалося, стріляй у нього під вухом — не озирнеться.

Микола навіть боявся ворухнутися. Розумів, що тепер для цієї людини лік часу йде в зворотному напрямі — до тих днів тисяча дев'ятсот вісімнадцятого, коли востаннє бачив рідних.

А єфрейтор читав, перечитував, не помічаючи, як спочатку скупо, а далі все рясніше, падали на аркуш зрадливі краплини гіркої вологи. Не випускаючи паперу з рук, схилився до столу. Коли підніс голову, очі аж світилися.

— Господи, а я ж про вас, як про ворога… Такі на вколо душогуби, що не віриш уже нікому. Ви ж мене по вернули до життя! Це ж лист від батьків. І Марійка приписала. Вчителює батько й досі, а сестричка по його стопах… Господи…

І раптом в очах Войцехівського згас вогонь радості. В них з'явився страх. Наче несподівано нажаханий, скочив, приступив до Клинченка і, потрясаючи листом, спитав зло й гостро:

— А, може, це фальшивка? Де ви взяли листа?

— Лист справжній. Я одержав його місяць тому через товариша, якого попросив передати вашим батькам, що ви живі, здорові, турбуєтесь про них. Хіба ви не пізнаєте батькового почерка?

— Хто ж ви тоді, лейтенанте, що все у вас так просто: попросив, передали… написали… А кордони для вас існують чи ні? А риск? Для моїх батьків риск… Раптом дізнаються про їх листування зі мною — ворогом, з фашистським розвідником. Господи, які страшні слова «фашистський розвідник»! Тавро, його і кров'ю не змиєш.

— За батьків не турбуйтеся, Корнію Семеновичу. Листа вони переслали мені через офіційні радянські інстанції. Запевняю вас: кожне слово в ньому — свята правда. Вашим поневірянням прийшов кінець. На Батьківщині знають про вас усю правду. Мені доручено зробити вам таку пропозицію: хочете — повертайтеся додому. Я допоможу вам перейти лінію фронту. Вам дадуть можливість стати до лав Червоної Армії, щоб у боях довести: минуле — гірка помилка, у важку хвилину — ви з своїм народом. А є бажання — лишайтеся тут. Будемо разом бити гітлерівців з тилу. Теж бойова робота. І не менш небезпечна. Подумайте, Корнію! В Берліні дасте мені відповідь. Добре подумайте! В тил ворога Радянська Батьківщина посилає тільки добровольців. Маєте право відмовитись. А втім, не приховаю: в умовах, які склалися, ви дасте більше користі тут.

Войцехівський кинувся до Клинченка, обняв і сказав слова, які підводили риску під двома десятками років емігрантського животіння:

— Питаєте в спраглого, чи не промице криницю…

— Ну, от і вся інструкція, для якої викликав вас. Радий, що не помилився. Тепер в інтересах справи ніколи не забувайте: я — офіцер, ви — єфрейтор. А служимо в армії, де ніколи не вмирали традиції пруссаків і взаємини між людьми вимірюються чином. У ці дні на правах старшого команди можете триматися ближче до мене. Випаде нагода — поговоримо докладніше про ваші завдання. Насамперед думайте про те, де роздобути рацію. Думайте, але жодного кроку без мене не робіть.

Дорогою Клинченко уважно спостерігав за Корнієм. Чи не впаде настрій, чи не зігнеться єфрейтор під невидимим тягарем небезпечної ноші, яку погодився звалити собі на плечі?

Все свідчило: ні! Навпаки, ніколи ще не бачили Войцехівського таким діяльним, енергійним. Лейтенант чув, як один з команди говорив сусідові:

— Правда, що в потихонях чорти сидять. Таке ледащо було, а старшим призначили — мов посолений в'юн закрутився…