В лабіринтах абверу

ТАЄМНИЦЯ БЕСКИД

Лютневим ранком «Метью», легко розкришивши гострим форштевнем тонкий льодовий припай, залишав Одесу. Клинченко вийшов на палубу. Рвучкий холодний вітер тисячами колючок впивався в обличчя, а Микола все стояв, аж доки лоцман у відкритому морі пересів на катер, щоб повернутися в порт. Червоний прапорець на щоглі катера маяв останнім привітом Батьківщини.

— Чом засумував, Легничу? Мені здається, що саме в тебе для цього найменше підстав. Із такої біди виплутався…

Перед Клинченком, з незмінною люлькою в зубах стояв «хвіст». У Миколи виникло непереборне бажання послати його до всіх чортів. Та обережність взяла гору. Контррозвідник обов'язково ж доповідатиме начальству про свої спостереження. Хоч, звичайно, він і не здогадується, де встиг побувати Легнич, а все ж може кинути тінь підозри. Тому Микола, ніби не відразу почув, що до нього звертаються.

— Ти, здається, щось сказав? Пробач, замріявся, та й промерз на цьому клятому вітрі. Айда, погріємося, ще кілька ковтків російської лишилося.

То була розумна передбачливість, у чому переконався по прибутті до Варни. Тут, в одному з невеличких портових готелів, як було наперед домовлено, чекав Долл. Піднімаючись в його номер, Клинченко на сходах зустрівся з «хвостом». Той ішов у парі з молодою жінкою. Обоє прикидались п'яними. Втім, дама явно була тільки для декорації. Вийшли, безумовно, від Долла. Про це свідчили мокрі сліди чоловічих черевиків і жіночих бот на паркеті його номера.

Шеф зустрів доброзичливо. Присунув фотель, почастував грецькими сигаретами. Хизуючись знанням російської мови, кинув:

— На щите или под щитом?

— На щиті, докторе, і навіть з привітаннями від колишніх ваших друзів.

— Зворушений! Прошу докладніше.

Клинченко дістав з невеликої валізки карту узбережжя з чітко нанесеними позиціями берегових батарей. Оповів про свої пригоди, зустрічі з «законсервованою» агентурою, про те, як виконав доручення Данила Скоропадського. Не приховав операції з контрабандою. Поцікавився, ніби між іншим:

— Кому здати хутро?

Долл розсміявся.

— Це ваш трофей. Нагорода за удачу.

Клинченко похитав головою:

— Докторе, ви краще, ніж будь-хто, знаєте, що в мене з більшовиками війна ідейна. Не хотілося б розмінюватися на барахло.

— Не думав, що ви надаєте значення, таким дрібницям. Ну, подаруйте хутро знайомій дамі.

— Не маю поки що…

Долл замислився.

«Ага, дійшло! Думає: брати чи не брати», — спостерігав Микола за своїм співрозмовником. І почув слова, заради яких, власне, згадав про те хутро:

— Тоді я візьму гріх на душу і подарую ваше хутро своїй дружині. Тільки хай це лишиться між нами. У кожного, знаєте, є вороги…

— Можете покластися на мене! Передайте фрау Долл, хай носить на здоров'я.

Шеф став ще люб'язнішим, розповів деякі деталі своєї поїздки до Греції та Італії. Федоров, виявляється, лишився ще там продовжувати переговори з вірменськими та грузинськими буржуазними націоналістами, а «Метью» чекає на новий рейс до Одеси.

— Тільки ви в цей рейс не підете. І до Грубешова теж більше не повернетесь. Відзвітуємо в Берліні, перепочинемо трохи, а далі буде видно. Скажу без сентиментів: хоч ви й слов'янин, а мені і ще декому з наших припали до душі. Одним словом, хай хтось інший посидить тепер у Грубешові, а ми виходимо на широку дорогу.

Наступного ранку поїзд уже мчав їх до Берліна. Клинченко сподівався і там почути слово подяки. Не помилився. На Дессауерштрассе капітан Катценбах, а на Алоїзенштрассе сам гетьман довго тисли йому руку. Данило Скоропадський записав адреси гетьманових «прихильників» з Одеси, пообіцявши при першій нагоді вислати їм літературу.

— Вам, — сказав на прощання Данило, — варто було б наступним рейсом «Метью» знову побувати на Радянщині.

Але на Тірпіцуфер вирішили по-іншому. Після кількох днів відпочинку, протягом яких Клинченко встиг розшукати свого зв'язкового, що виписався вже з лікарні й продовжував свою діяльність агента великої швейцарської фірми годинників у Німеччині, Долл повідомив:

— Радійте, разом зі мною ви дістанете призначення до Кракова.

— А чим, власне, воно має бути радісним, це призначення?

— Друже мій, абверштелле Краків — один з найбільших розвідувальних органів абверу. В сфері його діяльності — весь захід України і польське генерал-губернаторство. Є простір для таких, як ми з вами. Всупереч старому римському прислів'ю — скажу: краще бути другим у Кракові, ніж першим у Грубешові!

— Отже, — зрозумів я, — ви будете там заступником начальника абверштелле. Поздоровляю! Ну, а яке моє амплуа?

— Я хочу рекомендувати вас ла посаду радника тих, кого перекидають у Радянський Союз. Строк їх підготовки дуже короткий, до того ж метод навчання не індивідуальний, а груповий. Тому порада людини, яка щойно повернулася з Росії, буде корисна. Тим більше, що зустрінете і декого з своїх старих знайомих.

Клинченко подякував, але розмова ця лягла на серце тривогою. Радити випускникам гітлерівських розвідшкіл щось справді для них корисне він, звичайна, не міг. Це означало, по суті, працювати проти своєї Батьківщини, утруднювати боротьбу радянської контррозвідки з гітлерівськими шпигунами. Можна давати поради, які прискорять провал фашистських розвідників, але на такій позиції довго не втримаєшся. Отже, майбутнє повите туманом.

Що чекає на нього в Кракові? Менше за всіх міг відповісти на це запитання він сам. Тішив себе надією, що зміни принесуть не тільки нові труднощі, а й нові можливості. Не вперше вередлива доля заводила його в лабіринти. І виходів з них завжди було лише два: один — до перемоги, другий — під сокиру гестапівського катай Та досі щастило. Крім уміння, допомагала ненависть до ворога. Не та, що спалахує раптом, як блискавка, засліплює і затьмарює розум, — ні, та — поганий радник. В Миколі жила інша ненависть: непримиренність до всякої соціальної кривди, паразитизму, до людців, які своє мізерне міщанське щастя готові будувати на виснажливій експлуатації чужої праці, І чим глибше вникав Клинченко у філософію, психологію, в політичні розрахунки «колег» з абверу, тим більше розумів: у них для сьогодення і майбуття одна міра — скільки пощастить «третьому рейхові» загарбати територій, знищити або підкорити собі людей. Саме на цій підставі арійцям обіцяно рай на землі. Для цього, тлумачено їм, треба тільки виграти війну, одні народи знищити, а інші перетворити на слухняних рабів. Втім, Отто Долл вважав, що не варто повторювати помилки стародавніх римлян і греків, які зазнали від тих рабів чимало клопоту. Десь там, у майбутньому «тисячолітня імперія» матиме незліченні армії механічних роботів. А поки що біологи повинні винайти такі засоби впливу на неповноцінні народи, які б перетворили і живих рабів. на бездумних виконавців волі своїх володарів.

Звичайно, уявлення про фашизм Клинченко мав і до безпосередньої зустрічі й контактів з гітлерівцями. Читав, чув від товаришів, яким доводилося бувати в Німеччині після приходу Гітлера до влади. Та зблизька все це було ще мерзеннішим, огиднішим, страшнішим, ніж можна собі уявити.

Був час, коли Микола злякався. І не тортур, яким піддали б його «колеги», дізнавшись, що він радянський розвідник. Боявся іншого: раптом не стримає себе, зірветься й розрядить пістолет у тих доллів, катценбахів, Скоропадських, федорових, які вже не приховували від нього своїх планів «нового порядку» на радянській землі.

Коли таке на нього «находило», Клинченко викликав у своїй пам'яті одну подію: зустріч у школі, де вчився розвідувальній майстерності. На запрошення командування школи завітав якось до курсантів ветеран ЧК. Біографія гостя, як виявилося, була захоплююча. Десятки років провів він за межами Батьківщини. Всю громадянську війну довелося за завданням ЧК працювати у великих білогвардійських штабах, ручкатися і з Кол-чаком, і з Денікіним, а після їх поразки «тікати» за кордон, щоб там, в оточенні найреакційнішого білого офіцерства та іноземних розвідників продовжувати нелегку свою службу Вітчизні.

Понад чотири години оповідав про це дзержинець, а курсанти слухали, затамувавши подих. Дещо з почутого тоді час уже вивітрив з пам'яті, багато в чому з'явився власний досвід, набутий в нових умовах боротьби. Та відповідь ветерана на одне з запитань, Клинченко запам'ятав на все життя. І нині часто згадує. Можливо, тому, що люди однакових політичних поглядів, а тим більше однакових професій, схоже почувають себе в аналогічних обставинах.

— …Коли мені ставало нестерпно важко серед тієї білої наволочі, — розповідав старий розвідник, — я тішив себе тим, що граю роль. І чим краще, тим більший успіх. Я твердив собі: вони ж бачать не тебе, а лише твою машкару. Ти воюєш з ними щодня, щогодини, один з ці лою ордою. Машкара розвідника приховує і твою зброю, а це робить її ще більш разючою…

Спогад про цю зустріч діяв на Клинченка завжди заспокійливо, знімав почуття самотності, будив енергію.

І нині, чим ближче підходив їх поїзд до Кракова, тим певнішим здавалося майбуття, бо наставав час діяти.

— Гер доктор, а чи не податися нам прямо на місце нової служби, — запропонував Микола своєму супутникові. — Доведемо відразу новому шефові, що не любимо гаяти часу.

Розмова виникла в зв'язку з тим, що спочатку вони мали намір кілька днів відпочити у Кракові. Долл не став заперечувати і проти нової пропозиції. За годину, поголені, в свіжих сорочках вони вже сиділи в приміщенні колишнього Краківського воєводства, повністю зайнятого тепер численними відділами і службами абвер-штелле Краків.

У просторій приймальні, крім них, не було нікого. В призначену для прийому хвилину, ад'ютант широко розкрив перед ними двері кабінету начальника. Микола входив з трохи піднесеним настроєм. То не була схвильованість невідомістю. Скоріше — гостра цікавість. Ще позаторік і торік, коли німці репатріювали фольксдойче із західних областей України та Буковини, вони під виглядом чиновників для репатріації засилали шпигунів. Пряме відношення до тих, хто протидіяв їм, мав і Клинченко. От тоді й довелося йому вперше почути про нинішнього начальника абверштелле Краків, поріг кабінету якого він переступав. Микола знав, що цей абвері-вець для більшості німецьких агентів відомий як Вольфрін, справжнє ж його прізвище Візер.

Отто Візер народився у східній Німеччині. Кілька поколінь його предків носили військовий мундир. І все інше, що знали тоді наші органи державної безпеки про Вольфріна-Візера, аж до опису його зовнішності, повністю збігалося.

З-за столу підвівся, відповідаючи на привітання новоприбулих, середній на зріст, з бездоганною військовою виправкою офіцер в погонах полковника, років тридцяти восьми-сорока. Худорлявий, сіроокий шатен. На правій щоці — шрам.

Ще пригадувалася характеристика: «Дуже ввічливий, нещирий, підступний…».

Та на згадки вже не лишалося часу. Візер запросив їх сісти й відразу перейшов до справ. Вийняв з великого шкіряного планшета карту південних районів Польщі, де хаотичне нагромадження гірських масивів утворювало польсько-чехословацький кордон.

— Ахтунг! Уважно дивіться сюди, пане Козаченко, — наказав він Клинченкові, схиляючись над картою. — Зверніть увагу на цей квадрат. В одному із ста тридцяти двох населених пунктів, розміщених у ньому, діє наша розвідшкола. Сьогодні кінець лютого. За два тижні ви маєте доповісти мені: назву пункту, число курсантів у школі, прізвище її начальника. Зможете?

— Докладу всіх сил, гер полковник, — відповів Микола, приголомшений несподіваністю завдання.

– І вас не цікавить навіть, нащо мені знадобилося розвідувати власну школу, про яку я й без того все знаю?

— Здогадуюсь!

На запитливий погляд Візера Микола відповів:

— Перш, ніж взяти мене на роботу, хочете перевірити, що я вмію.

— Так! Я звик вірити лише власним атестаціям. Для цього часто ставлю підлеглих у складні умови. Тому карти вам із собою не дам. Все, що в квадраті, треба до ранку запам'ятати. Власного транспорту теж не буде. Доберетеся на чому зможете. Гроші є?

— Небагато.

— Тим краще… Завтра виїздіть. П'ятнадцятого березня подасте моєму заступникові — докторові Доллу писану доповідь про результати ваших спостережень.

На цьому аудієнція закінчилася. Ад'ютант Візера підписав Миколі перепустку й передав наказ Долла чекати на нього в готелі.

Клинченко довго роздумував над можливими мотивами такого несподіваного завдання. «Хочуть простежити, чи не маю зв'язку з резидентом радянської- розвідки, до якого кинусь по допомогу в такій складній ситуації? Мало вірогідно. Тоді не примушували б завтра ж виїхати… Перевірка здібностей розвідника? Напевно так! Чому ж не дали ні карти, ні транспорту, ні навіть грошей на дорогу? Звичайнісінька тактика фашистів: поставити в скрутне становище, дати відчути повну залежність від них. Одним словом, зламати морально. Про це, мабуть, і говорять тепер там, у кабінеті, з Доллом. Ці двоє порозуміються».

— Не ображайтеся за іспит, — сказав увечері Долл, просячи пробачення за Візера. — Це найкращий спосіб продемонструвати шефові: розвідка — ваша стихія.

— Чому ж тоді мене й досі водять у коротких штанцях школяра?

— Востаннє! Даю слово. Вірте мені, що на вас чекає цікаве доручення. Тільки впорайтесь успішно з цією поїздкою. До речі, приніс вам карту. Вранці маєте ЇЇ мені повернути.

Клинченко, однак, над картою не засидівся, — запам'ятав лише кінцеві населені пункти, що обмежували сторони загадкового квадрата. Зате вже у ліжку довго думав над методикою розв'язування задачі. Куди могли гітлерівці заховати школу? У найглухіший закуток? Навряд! Там вона була б надто помітна. Скоріше кудись у порівняно пожвавлений населений пункт, який має до того ж велике, добре ізольоване приміщення. Об'їхати всі такі пункти? Без власного транспорту — це неможливо. Та й часу піде багато. Ні, тут треба знайти якусь ниточку, ухопившись за кінець якої, можна розплутати весь клубок. Попросити кінець нитки в Долла? Не дасть — побоїться Візера. Та й не варто просити. Психологічно не вигідно. Хай і він переконається в розвідувальній», інтуїції свого підлеглого. Та й чи знає вже якісь подробиці сам Долл?

І раптом свідомість наче осяяло. Пригадалася їхня розмова в Берліні, незадовго перед поїздкою до Кракова: «…Я рекомендував вас на посаду радника тих, кого перекидають в Радянський Союз… Тим більше, що зустрінете там старих знайомих…»

На яких знайомих міг він натякати? Звичайно, на тих служак з «Варти», яких добирали на віллі гетьмана для розвідшкіл. Чи не тут вони, ті школи: адже абверштелле Краків готує шпигунів для перекидання на Україну…

Знайти цих старих знайомих — рівнозначно майже виконати завдання Візера.

Де? Цього Клинченко, звичайно, не знав, коли в перший день березня 1941 року чекав на Краківському вокзалі поїзда до Тарнова. Звідти мав перебратися на Новий Сонч і таким способом опинитися в центрі вказаного йому квадрата. Далі видно буде. Район Низьких Бескид, який лежав на схід, прилягав уже безпосередньо до гірських районів України. Гори, ліси, непрохідні чагарники. Абвер вважав цей район дуже зручним для перекидання агентури. В усякому разі, міркував Клинченко, побувати тут корисно.

Вбрався для дороги в найкраще. З лакованим своїм чемоданом, облямованим з усіх боків великими нікельованими бляхами, мав вигляд людини, яка мандрує для власного задоволення.

У Новому Сончі хтось із місцевих жителів порадив поважному панові спинитися не в готелі, забитому фашистськими офіцерами, а в приватному пансіонаті: там і лижі можна дістати, і знайти добрих інструкторів, які проведуть в гори, покажуть чудові місця для лижних вилазок.

Власник пансіонату пан Тринда, побачивши в гаманці Клинченка поряд з марками доларові асигнації, став таким люб'язним і послужливим, яким був хіба тоді, коли сюди кожної зими з'їжджалися гості з усієї Європи. Пан Козаченко був навіть запрошений повечеряти з родиною Тринди — честь, яку виявляли тільки найстарішим клієнтам і найвизначнішим з гостей.

За невимушеною розмовою, підігрітою болгарським коньяком (залишки розкошів з «Метью») господар став скаржитися на малі прибутки. Зник турист. Добре, шо хоч пансіонат не відібрали. Он туристичні бази в навколишніх населених пунктах перетворили на табори трудової повинності. А яка користь від тих таборян? Вийдуть на кілька годин, підремонтують десь дорогу на копійчину, а після цього тиждень не показуються. Щоправда, грошенята у тих таборян водяться. В усякому разі родич пана Тринди, який тримає ресторан в Криниці, ними задоволений.

Наступного ранку, прихопивши з собою лижі, Клинченко добрався попутною машиною до Криниці. Походив пару годин по гірських схилах. Пошкодив на одній з лиж кріплення й відправився в селище шукати майстерню. Не минув і табору трудової повинності. Та заглянути в середину не пощастило. Біля брами стояв вахтер. Спочатку польською, потім німецькою власник лиж настійно розпитував, чи нема десь тут майстра, торгуватися не буде, аби полагодили.

Вахтер якимсь німецько-польським суржиком сердито відповідав, що ніякої майстерні тут немає і взагалі заходити стороннім забороняється.

Тоді Клинченко спитав його українською:

— Якщо пан не може порадити якоїсь майстерні, то хай назве хоч адресу ресторану. Бо, як жартома кажуть у нас на Україні, так їсти хочеться, що й переночувати ніде…

— О, пан з України, — пожвавішав сторож. — Виходить, земляк! А як же ви, добродію, потрапили сюди?

— Мабуть, тією ж дорогою, що й ви. Тікав від більшовиків. З України я, власне, давненько. Мешкаю в Кракові. Маю там завод кожушків, який нині працює на німецьку армію. Звик щозими бувати в горах. І от дозволив собі й нинішнього року два тижні відпочити. Ну, та заговорився я тут з вами, зрадів, що зустрів земляка. Де ж радите пообідати?

— Завітайте у «Зелену гуру» — там найкраще.

— Спасибі. Може ще зустрінемося. Я не від того, щоб помогоричити добру людину та ще й земляка за пораду.

До рекомендованого ресторану Клинченко добирався не поспішаючи. Десь на півдорозі його обігнав пікап, в якому сиділо двоє лижників. Коли Микола зайшов у ресторан, вони вже стояли коло буфетника, замовляючи щось спиртне і голосно розповідали йому, яку чудову лижну прогулянку пощастило їм сьогодні зробити. Ще й під кінець — поталанило: попутня машина підвезла аж сюди. А вони наморилися, зголодніли…

Відвідувачів у ресторані було небагато. Клинченко вибрав місце в кутку біля вікна. Ледь узяв картку страв, як підійшли ті двоє. Спитали, чи можна їм присісти за цей столик. Вони вже звикли до нього. До того ж можна вважати, що вони з паном е-е-е…

— Козаченко, — відрекомендувався Микола.

Можна вважати, що вони з паном Козаченком майже знайомі: бачили його сьогодні на лижній прогулянці і заздрили його вправності. Але заздрість змінилася жалем, коли пана спіткала якась неприємність, що завадила колезі по спорту провести весь день на лижні.

— Сідайте, панове, прошу, мені просто приємно мати справу з такими доброзичливими людьми. Та й у спостережливості вам теж не відмовиш. Дрібна поламка, а ви й це помітили… До речі, й досі полагодити лижу не пощастило, хоч минуло вже… Ви не примітили, панове, о якій годині це сталося?

Обидва зніяковіли, але їх співрозмовник, удавши ніби нічого не помічає, вів далі:

— У мене таке враження, ніби ми й раніше зустрічалися. Ось тільки не можу пригадати де.

— Можливо, в Кракові, — нерішуче кинув один з нових знайомих. — Де тільки не зводить доля ділових людей.

— А звідки ви, пробачте, знаєте, чим я займаюсь?

— Це видно з того, як ви одягнені. На жаль, з приходом німців важко стало придбати добрий костюм. Вони все скуповують, а то й так забирають. Тільки ділова людина може ще дістати якийсь товар в обмін на інший. Кляті німці! Коли вони вже підуть геть!

Клинченко внутрішньо посміхався і роздумував, як швидко повернувся пущений ним бумеранг. Згадки про поламку лижі, про Краків, нарешті, про його нібито належність до «ділового світу» — тільки відлуння розмови з вахтером табору. Той, видно, відразу доповів про підозрілого, який намагався заприятелювати на грунті земляцтва, обіцяв якийсь могорич. Сторож знав, до якого ресторану збирається «земляк», і от навздогін — ці двоє. Провокують на антифашистську розмову, потім затримають до з'ясування особи. Все або майже все, як він і передбачав. Але втягнути себе в провокацію він не дасть. До того ж зроблено лише півділа: тепер він достеменно знає, що за цією огорожею — не табір трудової повинності. А що? Таємний склад? База для перекидання закордонних агентів? У всякому разі щось дуже пильно вартоване. Не від цих двох дізнається він про таємницю. Але й сваритися з ними не варто.

Клинченко миттю оцінив становище і знайшов потрібний стиль поведінки.

— Пробачте, панове, політика — не моя спеціальність. І, мабуть, саме тому мені не так уже погано живеться. Окупаційна влада, скажу одверто, зуміла оцінити мої ділові якості, мої зв'язки в Європі і по той бік океану. Не знаю, до яких сфер належите ви, але дуже радив би зайнятись якимось промислом чи торгівлею. За всякої влади, крім хіба більшовицької, людина грошовита — особа шанована. А тепер перейдемо до обіду. Несуть закуску. А чим її тут запивають? Порадьте, як старожили, а вже клопоти з оплатою рахунку хай будуть мої.

Двійка зробила була ще спробу збити розмову на політичну стежку, та не пощастило. Клинченко рішуче заявив себе прибічником нової влади і навіть пригрозив, що в разі дальших нападок на неї, перейде обідати за окремий стіл.

Завечоріло. Відвідувачів побільшало. Микола нетерпляче вдивлявся в їхні обличчя. Жодного знайомого. Вирішив іти. Обидва сусіди вже куняли й заважати йому не збиралися. Може, переконалися в його лояльності, а може, вирішили, що на сьогодні вистачить.

Розрахувався. Треба ще пошукати десь готелю чи так якогось заїзду. Може доведеться провести в Криниці кілька днів.

І ось, уже біля самого виходу:

— Як ся маєте, пане старшино, чи не до нас, бува, в гості?

Знайомий голос, знайомий погляд розумних карих очей… Інтелігентне обличчя. Пригадалася відразу їхня розмова там, у парку гетьманської вілли, під час перерви в роботі комісії, яка відбирала колишніх служак «Державної варти» в розвідшколи абверу. Зветься цей кароокий, здається, Войцехівським. Так, Корній Войцехівський. Про що вони тоді говорили? Ага, чи можуть вийти з таких, як він, підтоптаних, розвідники абверу на Радянщині. Войцехівський одверто. висловив сумнів: «Умов не знаємо, вже понад двадцять років на батьківщині не були. Більшість з нас справжніх військових знань ніколи не мала: несли поліцейську і взагалі різну каральну службу. Та й де гарантія, що за ці двоє десятиліть кожний зберіг у собі ту ненависть до більшовиків? Може, випала, як гнилий зуб?»

— З таким настроєм не варто вербуватися до школи, — порадив тоді Клинченко, із задоволенням подумавши: «От і добре, одним шпигуном менше. А може, він мої думки за завданням СД розвідує?».

— Я кажу не про власні сумніви, а просто припускаю, що вони в когось можуть бути. Треба підбирати кандидатів обережніше. Не всіх підряд…

— Дякую за пораду, але, як ви бачите, наша комісія якраз цим і зайнята.

Пізніше, коли Войцехівський став уже перед комісією, Микола довідався, що він закінчив учительську семінарію, але за спеціальністю майже не працював: перешкодила громадянська війна. У «Варті» виконував різні доручення, коли виникала потреба в грамотних людях: складав звіти, займався статистикою. Останні двадцять років жив випадковими заробітками: давав уроки російської мови, був співвласником таксомотора, робітником на різних заводах.

Переважна більшість членів комісії була проти зарахування Войцехівського до розвідшколи: ніякого досвіду розвідки чи диверсій, жодного знищеного більшовика «на власному рахунку». Невідомо, чи хоч раз у житті вистрелив. Коли б Клинченко розповів про свою розмову з цим сумнівним кандидатом — у фашистській Німеччині стало б більше на одного «підозрілого». Та він не розголосив. Навпаки, як представник абверу підтримав кандидатуру Войцехівського.

— Я рішуче «за», панове. Освіченість — основа, на якій можна навчити чого завгодно.

«Ця людина мені ще згодиться», — твердо вирішив тоді Микола. І одверто розповів Войцехівському про дискусію серед членів комісії.

— Я ваш боржник, — відповів кандидат у шпигуни й посміхнувся.

Клинченко не вловив інтонації, з якою було вимовлено ці слова. Чи то іронія, чи то подяка.

І ось вони знову зустрілися. Далі ще один знайомий, другий, третій… Ціла компанія, і всі його «хрещеники».

На їхні просьби довелося повернутися до залу. Замовили вечерю.

«Хрещеники» взялися розпитувати: де він тепер, що робить? Як там на Алоїзенштрассе?

Сказав, що приїхав сюди відпочити. Служба та сама, а докладно, вони самі знають, про такі речі не говорять, та ще в ресторані. Гетьмана бачив місяць тому: живий, здоровий.

Їх теж ні про які службові справи не розпитував. Знав, що збоку хтось із контррозвідників все спостерігає і сьогодні ж кожного докладно допитуватимуть про застольну бесіду.

Пізніше вночі, коли вийшли, попросив, щоб хтось допоміг дістатися до готелю.

— Ну, от, хоча б ви, пане Войцехівський.

Коли лишилися вдвох, спитав одверто:

— Ну, Корнію батьковичу, хоч не дарма відстоював я вас перед комісією, як ваші успіхи в школі?

— Теоретична підготовка на п'ять з плюсом, стріляю влучно, а от ножем володію гірше за всіх. І з провокаціями теж не виходить.

— З якими провокаціями?

— Раз на Тиждень нас по черзі посилають розвідувати настрої серед місцевого населення. Люди ж бояться говорити одверто. От хлопці і затівають провокації. Кого горілкою примушують розв'язати язика, кого іншими способами. Гестапо бере, а курсантам виставляють високі оцінки. Перепадають і грошові нагороди. «Зелена гура» на цьому, переважно, й тримається.

— А у вас не виходить?

— Ні! Дарма за мене тоді клопоталися… Пане старшина, а що мені буде, коли я відмовлюся їхати до Росії?

Запала пауза. Клинченко напружено думав: «а якщо зараз же і перевербувати?» Вирішив: «пізніше, коли доберуся до його особової справи».

Порадив:

— Головне — добре вчитися, а там знайдемо вам якусь іншу роботу. Можливо, я сам вирішуватиму, кого з вас куди.

Їхня бесіда затяглася. Під виглядом людини, яка приїде незабаром інспектором, а поки що хоче дістати відомості про справжній стан речей у школі, Микола поступово довідався про все. З'ясувалося, що школа замаскована під табір трудової повинності. Через це доводиться іноді виходити на дорожні роботи і навіть працювати в каменоломнях. Тут, у Криниці, лише головне відділення школи. її філіали в Дуклі, Камениці та Барвінку. Там вони теж існують під вивіскою таборів. На чолі школи — капітан Вольф. Його найближчі помічники: зондерфюрер Брауер, есесівці Фальберг, Фрош та Кірхнер. В програмі — загальна військова підготовка, основи розвідки та диверсії, організація повстанського руху. Контингент курсантів: колишні білогвардійці й українські буржуазні націоналісти. Є білоемігранти з Грузії, Вірменії, середньоазіатських республік. Тих закидають не через сухопутний кордон, а морем або з повітря. У Криниці та філіалах близько трьохсот «вихованців».

— Про нашу розмову поки що нікому, — попросив майбутній інспектор на прощання. — Це у ваших інтересах.

— Усе буде, як наказуєте, тільки визволіть мене звідси.

Розсталися задоволені один одним. Клинченко вирішив у Криниці не ночувати. Попутним транспортом добрався до Нового Сонча, переночував у пансіонаті пана Тринди й поспішив до Кракова. Підганяло не стільки бажання здивувати Візера, скільки необхідність якнайшвидше повідомити Центр про таємницю Бескид. Наближалася неділя. По цих днях із сьомої до дев'ятої вечора на нього в Кракові, у напівтемному проході «Під кшижем» мав чекати зв'язковий.

Зв'язок з Центром був тепер дуже складний: з Кракова на Берлін, звідти на Варшаву, з неї через ряд інстанцій на Грубешув і аж там естафета переходила кордон. Існували, правда, й інші, прямі канали зв'язку, та ними Клинченку дозволялося користуватись тільки у випадках виняткової терміновості.

В доповіді про таємницю Бескид Клинченко повідомляв, зокрема, про свій намір перевербувати Корнія Войцехівського.

У готелі, де вони спинилися по приїзді до Кракова, Долла вже не було. Все роз'яснив лист, вручений йому разом з ключем від кімнати.

Тон листа був неофіційний. У ньому повідомлялося, що Долл одержав квартиру. Виїхав за родиною. Після повернення радий буде бачити пана Козаченка в себе. Дата свідчила, що все сталося буквально на другий день після Миколиного від'їзду до Нового Сонча.

Отже, того, кому мав звітувати, в Кракові ще не було. Тим краще. Є час добре продумати доповідь. В ній має бути все правдоподібно. Крім хіба згадки про Войцехівського. Це ім'я треба обминути, згадавши його, може, тільки в переліку знайомих, яких зустрів.

Де потім передати доповідь Доллові: на службі, чи вдома? Вирішив — удома зручніше.

Старий абверівець, побачивши Миколу, аж зблід:

— Прийшли підняти руки вгору і здатися? — В голосі його відчувалася тривога.

— Я прийшов привітати вас з новосіллям.

З цими словами Клинченко поклав на стіл у передпокої величезний букет квітів і коробку шоколадних цукерок найвищого гатунку, які здобув з превеликими труднощами.

— А доручення Візера? Як з дорученням? Ви ж підводите мене. Я за вас ручився, малював найяскравішими фарбами, як свого учня… З Візером жартувати не можна.

— Доповідь готова; якщо дозволите, можу її навіть вручити вам.

— Усе розвідали?

— Мені відомі навіть філіали…

— Вашу руку, хлопчику мійі Я дуже радий, що ми утремо носа цьому хитрому лисові. Ну, про це пізніше, а тепер я хочу порекомендувати вас фрау Долл і донькам…

Того ж вечора доповідь була прочитана заступником начальника абверштелле в домашньому кабінеті і повернена авторові:

— Завтра з'явитесь на службу і вручите її мені офіційно.

Через три дні Клинченка викликав Візер. Крім Долла в кабінеті сидів якийсь офіцер.

— Знайомтеся, капітан Вольф, — начальник школи в Криниці. Той самий, якого ви поводили за ніс. Прощаю йому тільки тому, що це зробив такий здібний розвідник, як ви. Іншому не пощастило б. Тих двох «лижників» я наказав вигнати. З вашої доповіді видно, що це обердурні.

Тепер всі слухайте уважно…

…Незабаром випуск школи. Призначаю пана Козаченка членом комісії. Очолите її ви, майор Долл. Третім буде капітан Вольф. Обов'язково поговоріть там з кожним. На місці й вирішуйте, коли кого закидати. З яким завданням. П'ятьох найграмотніших, найздібніших лишіть інструкторами. Новий набір курсантів буде більшим.

— Яволь! — сказав кожен з трьох, підвівшись.

А Клинченко подумав: «Ось тобі й посада, Корнію Войцехівський!».