В лабіринтах абверу

ВІДПЛАТА — НЕВІДВОРОТНА (Замість епілога)

У книзі останню главу повісті відділяє від попередніх миттєве шарудіння перегорнутої сторінки. А в житті — більш як чверть століття. За цей час наша Вітчизна, йдучи шляхом комуністичного творення, народила нових героїв у всіх галузях людської діяльності: хліборобів і сталеварів, корабелів і кібернетиків, вчителів і космонавтів. Але вона не забула і ніколи не забуде тих, хто. В найтяжчих випробуваннях Великої Вітчизняної відстоював волю й незалежність Країни Рад, визволяв людство від фашизму.

Ще і ще раз перегортаємо папери, оправлені в обгортки із зеленого брістольського картону: кодовані листи, пронесені спеціальними кур'єрами через кордони, шифрограми, які пролетіли крізь ефір над морями й лісами, над вогненними лініями фронтів, доповідні записки, схеми колись грізних ворожих фортифікацій; списки гітлерівської агентури; паролі й адреси явок; фотографії…

За кожним документом — подвиг розвідника Миколи Клинченка, його бойових побратимів Павла Астрова, Корнія Войцехівського, Стефана та Іванни Бойків, товариша Станіслава з Кракова…

Полковник Максимович, і сам у бувальцях бувалий, знайомлячи авторів повісті з цими матеріалами, з глибокою вдячністю згадував хоробрих бійців невидимого фронту і за те, що вони в той тяжкий воєнний час не лише постачали Центр відомостями про дії та задуми ворога, а й вели лік його злочинам. Яким глибоким було їх переконання, що радянська зброя переможе! Як непохитно вірили вони: відплата катам — невідворотна.

Право, наше, радянське, і міжнародне, не визнає строків давності для покарання тих, хто чинив злочини проти людства, й товариші Миколи Клинченка йшли всі повоєнні роки, йдуть і тепер слідами описаних вище подій, допомагаючи Законові вершити акт справедливої відплати катам.

Звичайно, донесення наших розвідників не могли вмістити докладних описів усього, що коїли карателі з «Нахтігалю» або з «корпусу» Дрлла. Але ці документи, а також папери, захоплені у ворога чи кинуті ним при втечі, дають можливість напасти на слід злочинців, викрити лиходіїв.

Серед цих документів — зошит у чорній колінкоровій обкладинці, брудній і потертій.

Потрапив він до Максимовича не випадково. Ще в перших своїх повідомленнях з-за кордону Клинченко часто згадував Пецюру, який, на його думку, виконував обов'язки зв'язкового між Доллом і його оунівською агентурою. Згодом розвідник переконався в цьому й передав адреси деяких явок, відвідуваних комівояжером абверштелле у західних областях України. Уважно вивчаючи ті повідомлення, полковник зробив припущення» що під час війни шляхи колишнього начальника абверштелле Грубешув та його постійного посланця в жовто-блакитні кубла обов'язково мали схреститися.

На запит у відповідну інстанцію: «Що відомо за період воєнних і повоєнних років про людину з прізвищем чи псевдонімом «Пецюра?» надійшла відповідь: «Пецюру Богдана Мирославовича було вбито 17 лютого 1948 року в перестрілці при спробі нелегально перейти державний кордон. Матеріали слідства в цій справі і знайдений при вбитому зошит — пересилаються».

Ознайомившись з новими документами, Максимович переконався: логіка та інтуїція не підвели його. Зошит мав характер щоденника, хоч автор іноді тижнями не заглядав до нього. З перших поміток, датованих груднем 1942 року, можна було зрозуміти, що Пецюра перебуває у Львові при Бізанці в ролі агента для особливих доручень. Точніше, стежить за настроями всередині націоналістичного табору, за всіма нюансами кар'єристської боротьби між мельниківцями та бандерівцями й доносить про все своєму шефові.

Зустрічалися в щоденнику записи й більш приватного характеру:

«29 грудня. Порадував сьогодні шефа чудовим твором художника Труша. Власникам квартири, в якій я взяв картину, вона вже не потрібна. Зайвий багаж на шляху до концтабору лише переобтяжував би їх. Полковник розчулився. Подарував мені триста рейхсмарок. Сказав, що це його новорічний подарунок у відповідь на мій. Відмовлятися було б неввічливо. До того ж триста рейхсмарок дадуть мені можливість як слід повеселитись у новорічний вечір… Та де набереш коштовних картин? — нарікає далі зрадник. — Хіба за хлопцями з гестапо встигнеш! Вони дізнаються про адреси приречених раніше за мене…»

Пецюра з цих записів поставав ще бруднішим, ніж малював його Клинченко. І все ж Бізанц, на цей час уже полковник, високо цінив пролазливість свого агента, його широкі зв'язки в колах оунівців. Про це свідчили, зокрема, нотатки в щоденнику, зроблені в березні 1943 року:

«Сьогодні шеф, підкресливши сувору таємність доручення, яке дає мені, сказав, що питання про створення дивізії СС «Галичина» вже остаточно вирішено. Незабаром губернатор дистрикту генерал-лейтенант Вехтер повідомить про це своїм декретом. Формування дивізії доручено йому, Бізанцу. Та офіційно цим займатиметься спеціальна військова управа. До її складу ввійдуть колишні офіцери УГА.

— Ось вам імена та адреси майбутніх членів управи, — сказав шеф. — Знайдіть привід поговорити з кожним і перевірте їх ставлення до рейху. Особи, знаю, надійні. Та добирати управу наосліп було б нерозумно».

Пецюра в своєму щоденнику не брехав. Коли в 1945 році полковник Бізанц був захоплений воїнами Червоної Армії в полон, він підтвердив, що на чолі управи по формуванню дивізії СС «Галичина» поставив колишніх поплічників Коновальця — ката київських робітників під час придушення січневого повстання 1918 року.

Все це для Максимовича не було новиною. Він нетерпляче гортав аркуші зошита, шукаючи в ньому згадку про Долла. Знайшов її аж у записах літа 1944 року, коли частина карателів зондерфюрера, відступаючи з півдня України на захід, не проминула Львівщини. Головорізи прийшли сюди для охорони тилів окупантів і «очищення» їх від радянських партизанів та численних антифашистських груп, створених радянськими патріотами…

На початку травня у Львові Бізанц викликав Пецюру на одну з конспіративних квартир абверу. «Я був приємно здивований і дуже зрадів, зустрівши тут зондерфюрера Долла, — нотує в щоденнику його автор. — Ми привіталися, як добрі приятелі».

Як видно далі з цих нотаток, Бізанц влаштував побачення зовсім не для розваг. Він доручив своєму відданому агентові зв'язатися з ватажками диверсійних псевдопартизанських загонів бандерівців (так званої УПА), щоб зібрати в них відомості про дислокацію радянських партизанів і взагалі про всіх незадовелених «новим порядком». Як тільки Пецюра разом із жовтоблакитниками виконав це завдання, Долл послав каральну експедицію в села: Монастирець, Дубровка, Лютинка, Тартак, Буянів, Мельнич та інші. Карателі заарештували сотні мирних жителів, запідозрених у сприянні партизанам, і над десятками з них вчинили жорстоку розправу. Коли пізніше жителі Дубровки Жидачівського району на Львівщині розкопали братську могилу загиблих, щоб поховати їх з почестю, то майже в кожної жертви фашистського терору виявили на шиї так звані удавки з ремінця чи мотузки. Красномовна деталь: націоналістичним бандитам з «корпусу» Долла і оунівцям притаманний був один «почерк». Не дивно: адже й «школу» пройшли одну.

Долл особисто подякував Пецюрі, подарувавши йому багатозарядний «маузер», з якого він і відстрелювався, намагаючись пізніше перейти кордон.

А між цією зустріччю шефа з Пецюрою і відплатою, яка настигла його в лютому 1948 року, лежала банальна для таких як він, історія. Тікаючи під натиском радянських військ із західних областей України, абверівці вливали залишену ними агентуру в ОУН. Богдан Пецюра став у бандерівців одним з керівників «надрайонкого проводу СБ». Дарованим «маузером» та удавкою підтримували він і йому подібні терористичну дисципліну в «боївках» — бандитських групах. Та незабаром навіть шалений терор есбістів перестав допомагати жовто-блакитним провідникам. Значна частина учасників банд УПА була перебита самими колгоспниками, які створили загони «яструбків». Інша частина, зрозумівши, що головний провід ОУН запродався іноземним розвідкам і примушує їх, недобитків, зраджувати Батьківщину прийшли з повиною і склала зброю. Зрештою, Пецюра лишився один. Голодний тинявся він ночами по глухих дорогах, відбираючи під загрозою зброї в одиноких подорожніх усе, що могло йому знадобитися. Та зрештою, не наважувався вже й на грабіж. Боявся видати район свого перебування. Жив дрібними крадіжками.

Морози остаточно допекли. Вирішив перейти кордон і добратися до штаб-квартири Бандери в Мюнхені. А там видно буде. Мабуть, для звіту прихопив з собою щоденник, в якому вів облік своїх «подвигів». Але слугу двох панів: Канаріса і Бандери — настигла куля прикордонника.

Та не всіх досягло ще правосуддя своїм мечем. Дехто разом з окупантами втік за кордон, шукаючи нового грошовитого господаря. Інші, натягнувши машкару, позалазили в різні щілини. І чекісти, виконуючи волю народу і Закон, невтомно продовжують пошук.

Нитка, яка вела через Пецюру до Долла, обірвалася. Але в руках слідства лишався Лук'янов — кінчик іншої нитки. Теж досить довгої.

Першою сторінкою в досьє Лук'янова лежало повідомлення Астрова:

«У січні 1943 року до «корпуса», на посаду командира 3-го дивізіону, зарахований зрадник Вітчизни Лук'янов Єрмак. Псевдо: «Герман Михайлович». Народився в станиці Еркетинська Дубовського району Ростовської області. Під час бою дезертирував з лав Червоної Армії й завербувався в створений гітлерівцями «Туркестанський легіон». Особистий друг начальника штабу «корпусу» Санчира Конокова, з яким учився в Башан-тівському сільськогосподарському технікумі. З самого початку служби ворогові брав участь у знущаннях з мирного населення, масових вбивствах жінок, стариків, дітей, військовополонених».

У міру можливостей (насамперед передається оперативна розвідувальна інформація) Астров веде лік варварським злочинам Єрмака Лук'янова.

Дорога й небезпечна для життя розвідника кожна адить нелегального радіозв'язку. Кожне слово доводиться шифрувати. Тому не лишається місця для виявлення емоцій. Повідомлення гранично лапідарні. Голі, якщо можна так сказати, факти:

«У селі Платово Неклиновського району Ростовської області за наказом і участю Лук'янова після довгого знущання вбито місцеву жительку К. Пройдакову. Її немовляті розпороли живіт, а потім багнетом прип'яли тіло дитини до підлоги».

І ще одна вузенька стрічка паперу, вшита у досьє:

«У райцентрі Казанка Миколаївської області карателі третього дивізіону під командуванням Лук'янова після тривалих нелюдських знущань, ґвалтувань розстріляли шістдесят жінок і чоловіків, звинувативши їх в опорі окупантам. Особливою жорстокістю відзначився Лук'янов».

Через десятки населених пунктів Приазов'я, Дніпропетровщини, Миколаївщини, Кіровоградщини тягнеться слід цього фашистського вовкулаки. І на всьому шляху — попіл пожеж, могили закатованих радянських патріотів, партизанів та їх родин, навіть малюків, які не навчилися вимовляти слово «мама».

Багато років ідуть чекісти цим слідом, розшукуючи серед інших катів і Лук'янова. Та він наче крізь землю провалився.

Де ж, якими манівцями блукав каратель майже чверть століття?

«Герман Михайлович» мав після війни достатньо часу, щоб придумати легенду на випадок арешту, В його викладі слідчому вона виглядає так: «Служив рядовим у карній поліції. Коли німці під натиском Червоної Армії відступили на захід, я, побоюючись відповідальності, втік з ними. Якщо є на моїх руках кров, то лише кількох дрібних базарних злодіїв. Для них я справді не шкодував зуботичин. Та навіть цим узяв на душу великий гріх, бо буддійська релігія, до прихильників якої належу, забороняє вбивати навіть комаху. Після війни опинився в Західній Німеччині, в таборі для переміщених осіб. Звідти поїхав до Бельгії і став мирним обивателем».

— З якою ж метою приїхали ви до Союзу РСР? — зацікавився слідчий.

— Нестримно потягло в рідні місця. Виклопотав собі закордонний паспорт і прибув як турист. А ви що, пан слідчий, хіба проти туризму? — перейшов у наступ Лук'янов.

— Я за, — посміхнувся слідчий. — І сам люблю помандрувати.

— За що ж мене затримали?

— З вбивство радянської громадянки Пройдакової та її дитини.

— Пройдакова? Навіть прізвища такого ніколи не чув!

— Можливо! Не завжди вбивця вимагає у своєї жертви анкетних даних…

На першому допиті про Лук'янова, звичайно, знали далеко не все. Але його участь у вбивстві К. Пройдакової та її дитини було встановлено. Коли «турист» їздив по краях, які мав нахабство називати рідними, до працівників органів безпеки звернувся похилого віку чоловік. Переступивши поріг відділу КДБ, він повідомив, що випадково зустрів людину, яка була фашистським карателем. Цей садист намагався зґвалтувати Пройдакову, а коли та почала чинити опір, по-звірячому вбив її, а потім приколов до підлоги багнетом її немовля.

— Як його прізвище?

— Хіба він говорив!

— До якого карального органу окупантів належала команда, що була тоді з ним?

– І цього не знаю. Та обличчя ката запам'ятав на все життя: спочатку спотворене скаженою люттю, а потім таке спокійне, ніби нічого не сталося. Товаришу дорогий, не розпитуйте мене довго, хапайте його, проклятого, потім розберетеся, запевняю: це він!

Але за катом поки що ніхто не погнався. Чекісти лише попросили свідка дати прикмети опізнаного ним карателя, сказати, у що він одягнений, чи є інші свідки злочину…

Вже вийшовши на вулицю, дід повернувся знову:

— Я хотів звернутись по допомогу до міліціонера, щоб затримав карателя, але вбивця сів у машину і поїхав. Авто ніби не наше. Марки не знаю, а номер за пам'ятав. Ось він…

Це прискорило пошук. Доки «турист» мандрував на території нашої країни, його фотографія, в числі інших була пред'явлена свідкам злочину. І всі вони, без вагань указали на фото Лук'янова.

«Германа Михайловича» затримали. Звичайно, органи державної безпеки могли і без зізнань злочинця встановити справжній його «послужний список». Та Лук'янов сам допоміг зробити це, випадково назвавши на одному з допитів те фатальне прізвище: Долл.

Тоді й попросив полковник Максимович папки з архіву, досьє Лук'янова років війни. Слідами старих повідомлень Клинченка та Астрова пішли слідчі. Вони розшукали не тільки сотні свідків варварських «акцій» підлеглих зондерфюрера Долла, а й багатьох потерпілих, яким пощастило вирватися з гітлерівських катівень; знайшли явні й приховані могили жертв фашистського терору. І коли ці могили розкопували, щоб гідно поховати останки загиблих радянських патріотів, патологоанатоми встановили: останки належать людям, які загинули від насильства після страшних знущань. Чимало розповіли трофейні документи фашистських таємних служб, захоплені радянськими військами під час втечі гітлерівців.

Коли Лук'янову пред'явили неспростовні докази вини (а на очних ставках зрадник бачив людей, яких давно вважав покійними чи просто викинув з пам'яті), він жахнувся. Не того, що накоїв, а масштабів відповідальності. Думав: усе забуто. Хіба інакше наважився б, хай із закордонним паспортом, зробити таку собі прогулянку в місця, де піддавав вогню й мечу цілі селища?

Ворогом утік він од нас, таким і залишився. В таборі для переміщених осіб у Мюнхені, а потім у Бельгії брав участь у діяльності різних антирадянських організацій, починаючи від створеного ще Альфредом Розеибергом при «Східному міністерстві» Калмицького націоналістичного комітету і до білогвардійського «Народно-трудового союзу».

Програма тієї чи іншої організації не мала для нього значення: аби була антирадянською. Лук'янов не шкодував ні грошей, ні часу, щоб вилити свою чорну ненависть до радянського народу, гавкнути на Країну Рад з першого-лІпшого підворіття.

У ФРГ, де в 1957 році проживало тільки сто калмиків-емігрантів, існувало «Буддійське товариство». На гроші німецьких реваншистів та ряду імперіалістичних розвідок воно провело галасливий мітинг «на захист поневолених народів Росії». На мюнхенське збіговисько примчав і Лук'янов з Бельгії, щоб виголосити промову відповідного змісту.

Отакий він без машкари, «мирний обиватель» і «звичайний турист».

Те, що відбулося далі, нагадувало ланцюгову реакцію. «Дотик» слідства до справи Лук'янова відкрив шляхи до багатьох інших абверівців. Шляхи не торовані, нелегкі, не такі, що підходь, бери, сади на лаву підсудних. Спіймати фашистського ката іноді легше, ніж знайти неспростовні докази його вини. Особливо, коли вони, ті докази, приховалися під нашаруваннями часу. Тоді слідчий діє, як археолог: обережно знімає шар за шаром пласти років, щоб побачити й показати суддям злочин таким, яким він виглядав тоді, коли був вчинений,

У крові жертв недолюдки намагалися втопити страх перед неминучою розплатою. Та вона, та священна розплата, невтримно йшла до них ще в роки війни богатирською ходою червонозоряного солдата-визволителя. А сьогодні її невідворотність гарантують політична пильність радянського народу і невтомні пошуки наших чекістів, які поруч з благородним обов'язком по охороні безпеки Вітчизни виконують ще одну, високогуманну місію: розшукують і знешкоджують тих, хто чинив злочини проти людства.

Настав день, коли полковник Максимович і його помічники поклали на стіл правосуддя обвинувальний висновок у справі головних карателів із «корпусу» Долла. Не було в цьому списку лише прізвища зондерфюрера. За непідтвердженими даними з щоденника Пецюри відплата настигла його раніше: в день визволення Кракова від німецько-фашистських загарбників: Долл був розчавлений гусеницями радянського танка.

За непідтвердженими даними… А чекісти — лицарі точності. Кати з гестапо, абверу, ОУН, які лютували на радянській землі, відомі поіменно. Пошук фашистських карателів триває.

Знак Почесного чекіста № 1 Колегія ДПУ вручила Феліксу Едмундовичу Дзержинському. На посвідченні до цієї нагороди стоять слова, що визначають достоїнства, за які вона видається: пильність, рішучість, хоробрість. Ці якості були притаманні дзерживцям і в період Великої Вітчизняної війни.

Чекісти створили, як свідчать історики, щільний і надійний заслін від проникнення ворожої розвідки до штабів радянських військ, до важливих життєвих центрів нашої країни. Гітлерівцям не вдалося здобути плану жодної з великих операцій радянського командування. Більше того, з кінця 1941 по травень 1943 року для передачі ворогові дезинформаційних даних використовувалося 80 радіостанцій фашистської агентури, викритої органами державної безпеки в нашому тилу.

В той же час органи державної безпеки розгорнули широку розвідувальну, контррозвідувальну і диверсійну діяльність в тилу ворога, подавали велику допомогу нашим Збройним Силам у проведенні бойових операцій проти фашистських військ.

Давно змовкли громи Великої Вітчизняної війни. Спокій панує нині на наших кордонах. Завдяки мудрій зовнішній політиці КПРС, яка успішно втілює в життя грандіозну й величну Програму миру, на небосхилі лишається дедалі менше хмар «холодної війни». Та не перестає існувати фронт, який називають незримим, невидимим, таємним. І сутички на ньому загострюються, бо імперіалістичні розвідки ведуть тепер проти табору соціалізму підривну роботу не лише в сферах політичній та військово-економічній, а й активно включилися в ідеологічну боротьбу. їх функцією є підміна боротьби ідей, в якій імперіалізм незмінно програє, психологічною війною.

Одним з теоретиків психологічної війни виступає знайомий уже читачеві цієї книги колишній ідейний керівник карального батальйону «Нахтігаль», військовий злочинець і запопадливий німецький реваншист Оберлендер. У мілітаристському журналі «Штальхельм» він подає «технологію» цієї війни, в якій змішані елементи шпигунства, наклепів і облудництва: «Це, твердить він, війна без чітко визначеного початку. Вона не оголошується як звичайна війна. Навпаки, відбувається майже невидимо, з допомогою пропаганди, шляхом інфільтрації ідей, шпигунства. Ця війна тим ефективніша, чим непомітніше ведеться…».

Апарати імперіалістичних розвідок націлені сьогодні проти країн табору соціалізму і насамперед проти Союзу РСР. Поряд з традиційними підривними діями — вербуванням агентів для шпигунства та диверсій, вони намагаються поширити відповідну дезинформацію, підлу й підступну ідейку «дегероїзації», щоб у майбутній війні, як писав американський журнал «Кольєрс», не було «Молодої гвардії», Космодем'янських і Матросових.

Ідеологічна боротьба загострюється, форми її ускладнюються. І це вимагає від кожної радянської людини посилення пильності, більшого вміння оцінювати факти і явища життя з класових позицій, не допускати пасивності, благодушшя, компромісів, самозаспокоєності в-боротьбі з нашими ідейними ворогами.

Саме цьому і вчить подвиг радянських розвідників, описаний на сторінках книги, яку хочеться донести до читача, як естафету від славних солдатів невидимого фронту…