В лабіринтах абверу

САЛОН ФРАУ НАТАШІ

Новий, тисяча дев'ятсот сорок другий рік штаб абвер-групи-103 зустрічав у Маріуполі. Довгий стіл аж поскрипував під тягарем наставлених на ньому страв і питва. Головною прикрасою новорічного банкету була двадцятивідерна бочка бердянського вина, облямована ялинковим віттям і оточена півлітровими кухлями. Смажені поросята, осетри на величезних дерев'яних тарілях, янтарна, аж прозора від жиру кефаль, зерниста ікра — всі дари багатих берегів Приазов'я та Азовського моря зійшлися тут завдяки старанням інтенданта Іллі Зубкова.

Розстарався він так заради майора Альбрехта, який нещодавно змінив полковника Візера на посаді начальника абвергрупи.

Особливих причин веселитися в абверівців не було. Вже й до Маріуполя дійшла звістка про страшну поразку німецьких військ під Москвою, де Червона Армія в грудневому контрнаступі розгромила кращі дивізії фюрера. Знали офіцери також про невдоволення Гіт-лера своєю військовою розвідкою, що помилилася в оцінці сил радянських військ і намірів радянського командування на головному стратегічному напрямі. Отже, у фашистських розвідників було більше підстав для трауру, ніж для гучномовиих новорічних тостів. Однак усі вдавали, ніби нічого не сталося. За традицією треба цього вечора пити й веселитися. І від неї не відійшли. Тим більше, що на столі лежало награбоване, а фашистський окупант ласувати на дурничку любив.

Найтверезішим за столом був Клинченко, єдиний, хто справді мав підстави проголосити тост за перемогу. Та на світанку передбачався радіосеанс з Центром. А головне — хотілось якнайуважніше прислухатися до розмов товариства, що зібралося. Збіговисько шпигунів і карателів цікавило його з багатьох причин. Маріуполь знаходився порівняно близько до стратегічного вузла, в якому для воюючих сторін сплелося багато інтересів. Неподалік проходили шляхи бойових кораблів нашого Чорноморського флоту й Азовської флотилії, а трохи далі на схід лежали райони, через які гітлерівці сподівалися пробитися на Кавказ і до азербайджанської нафти. Все це примушувало абвер, СД та інші розвідувальні органи рейху тримати в Маріуполі численні штати розвідників, контррозвідників, таємної та звичайної поліції. Головною ж силою вважалася абвер-команда-103. Вона й запросила на новорічний бал своїх колег з дрібніших органів, зокрема представників так званої НБО — морської розвідки, а також іншої, поки що не розшифрованої Клинченком, але дуже засекреченої організації, яка мала кодову назву «Група Локкарта».

Така зустріч стала чудовою нагодою для ближчого знайомства з «колегами». Микола непомітно саботував тости офіційного тамади, щоб не сп'яніти й мати можливість почаркуватися з гістьми.

Найбільше насмоктався сам Зубков. З кухлем у руці він обходив усіх присутніх, вислуховував компліменти своєму організаторському талантові й тут же запрошував багатьох запросто заходити до нього на квартиру, де його господиня — фрау Наташа може почастувати такими стравами, яких не знайдеш і в берлінських ресторанах. А про те, чим запити, теж можна не турбуватися. Є все.

Клинченко, щоб відчепитися, дав слово обов'язково скористатися гостинністю Зубкова, хоча йти до нього не збирався. Та пізніше, перебираючи вдома враження новорічної ночі й аналізуючи за звичкою кожний факт і почуте слово, раптом збагнув, які перспективи відкриває можливість близького знайомства з фрау Наташею.

Зустрівшись другого дня із Зубковим, він поскаржився, що напередодні багато пив, голова аж розвалюється, а похмелитися нема чим.

— В мене теж черепок тріщить, — підхопив завідуючий господарською базою абвергрупи. — А може, пане лейтенант, зайдемо до мене, закусимо й вихилимо по чарці? Їй право — не гріх. Сьогодні день святковий…

— Може, запросимо і майора Долла? — запропонував Микола.

— Будь ласка! Давно збираюся, та ми з ним ще мало знайомі.

Долл, звичайно, погодився і всі троє його машиною рушили на квартиру Зубкова.

Їх зустріла красива, ставна жінка років тридцяти, із зачіскою під пушкінську Тетяну. Щиро привітала гостей, покартала Зубкова: чом не попередив. У неї нічого, мовляв, не готове. Але тут же швиденько виставила стільки печеного й вареного, що Долл, превеликий любитель смачно попоїсти, тільки руками розвів.

Господар заходився частувати начальство. Бігав коло Долла, підносячи кращий кусень, підливаючи в чарку. Микола ж упадав біля господині. Наговорив компліментів. Викликав на відверту розмову. Дізнався: досі Наташа працювала манікюршею в одній з міських перукарень. Має двоє дітей, не стару ще матір. Є кому дітлахів доглянути, покуховарити, попрати. Та Зубков, оселившись у неї, наполіг, щоб кинула роботу і повністю віддалася господарству, ще й робітницю найняла. Тепер вільного часу стільки, що його немає куди подіти. Гості заглядають рідко, хоча не раз просила Іллю приводити своїх співробітників. І ось дуже радіє, що прийшли.

— Ви першими з колег Іллі завітали до нас. Стали, так би мовити, піонерами. На цій підставі зараховую вас у друзі дому й зобов'язую бувати частіше. Даю перше доручення: дістати десь російських і українських книжок. Не лякайтеся, пане лейтенант, я прошу тільки класику: Толстого, Лєрмонтова, Достоєвського. Сподіваюсь, класики не заборонені? Принесете? Нема де взяти! То хоч бібліотеку відкрили б, дітвора скоро розучиться читати рідною мовою. Що, що? Ви з паном Доллом не Кирило і Мефодій, а офіцери, і прийшли сюди воювати, а не просвіщати? Але, пробачте, хто такі ці Кирило і Мефодій? А-а-а, монахи, які створили слов'ян ську азбуку… Жінки в таких питаннях не дуже обізнані. Давайте краще принесу вам чогось випити…

Довга розмова з Наташею лишила в Клинченка враження, що перед ним розумна, хоч і невисокої культури жінка. Вміє лавірувати й переводити розмову на знайомі їй теми. Любить поговорити. Має досить вільного часу. Одне слово, цілком підходить для ролі, яку він збирається їй відвести.

Долла господиня, особливо її кулінарна майстерність, просто зачарували. Вони стали частенько навідуватися сюди, приводячи завжди з собою ще кого-небудь. За якийсь місяць квартира фрау Наташі перетворилася на своєрідний салон, в якому збиралися офіцери абверкоманди, морської розвідки, «Групи Локкарта», представники гестапо. Щовечора тут можна було знайти принаймні трьох-чотирьох офіцерів таємних німецьких служб. Краще місце для того, що абверівці називали «салонною розвідкою», важко, мабуть, було б знайти. Войцехівський, передаючи Центрові шифровки з інформацією, вивудженою в «салоні фрау Наташі», щоразу поздоровляв Миколу з його блискучою ідеєю.

— Не набридли вам ще, Наташо, гості? — спитав її якось Клинченко, щоб вивідати, чи не свариться вона через це з Зубковим.

Жінка пильно подивилася йому прямо у вічі й відповіла:

— Мені хочеться вам догодити, а вас, здається, мої гості влаштовують?

Клинченко промовчав, але довго роздумував над цими словами. Що вони могли означати? Невже вона здогадується, хто він? Якщо має якесь підозріння — чом не донесе на нього? Нема чим довести? А може, просто прагне допомогти?

Останнє припущення зміцніло, коли Наташа одного разу переказала свою розмову з офіцером морської розвідки Браунером, який, побачивши перед тим денце не одної чарки, кинув їй:

— Фрау Наташа, ви, часом, не на гроші радянської розвідки нас так щедро частуєте. Дивіться мені…

І пригрозив пальцем.

— Що ж ви йому відповіли?

— Теж люб'язно «пожартувала». Сказала: «Ви пане Браунер, мабуть, поганий розвідник, якщо про це розпитуєте мене. Доцільніше було б поділитися своєю підозрою з паном Кюхнером з СД».

– І як він на це реагував?

— Відразу протверезів. Хміль наче вітром здуло. Мені здалося, що перелякався власних слів. Просив пробачити за безтактність і благав, щоб я про нашу розмову ані гу-гу. Довелося пообіцяти. Мало не навколішках повзав.

— Виходить, ви не дотримуєте слова…

— Так я ж тільки вам!

Хтось підійшов, розмова перекинулася на інше, і вони вже ніколи більше до цього випадку не поверталися.

Практичних висновків з такого попередження Клинченко зробити не встиг. Зубкова незабаром перевели до Дніпропетровська, і Наташа поїхала з ним.

Клинченко іноді задумувався: ким була вона? Просто легковажною жінкою? Практичною особою, яка над усе ставила затишне, забезпечене життя? Чому ж тоді ризикувала, попереджала, що «салон» під наглядом, і все ж не закривала його? А може, належала до тих антифашистів-одинаків, які жертвували багато чим, але не йшли в загальному строю, бо не могла встановити зв'язків з підпіллям? Відповіді не знаходив.

Та й не до цього було. Такі відбувалися події, в такому темпі закружляло колесо тотального шпигунства, в якому не крутилося навіть тоді, коли розроблявся план «Барбаросса».

Адольф Гітлер вирішив у сорок другому домогтися здійснення політичних цілей, яких через провал планів «бліцкрігу» не досяг у сорок першому. Він був настільки переконаний, що йому вдасться тепер добитися свого, що, зустрівшись з одним із іноземних друзів рейху, якому дуже довіряв, запевнив його:

«Ради вже наступного літа будуть розгромлені. Порятунку для них більше не існує. Літо стане вирішальною стадією воєнного змагання. Більшовиків відкинемо так далеко, щоб вони ніколи не могли торкнутися культурного грунту Європи… Мій намір — поки що в центрі фронту більше не проводити наступальних операцій. Моєю метою буде наступ на південному фронті. Я вирішив: як тільки покращає погода, знову вдарити у напрямі Кавказу. Цей напрям — найважливіший. Треба вийти до нафти, до Ірану та Іраку… Звичайно, крім того, я подбаю про знищення Москви й Ленінграда».? Людиною, перед якою фюрер так одверто викладав найпотаємніші секрети райху, був посол Японії Осіма. Розмова відбувалася в січні 1942 року.

І була вона не просто маренням уголос. На початку квітня саме ці потаємні наміри Гітлер сформулював у директиві генеральному штабові на час літньої наступальної кампанії. Отже, битви за Волгу і Кавказ мали стати головними подіями на півдні величезного радянсько-німецького фронту, який простягся від Баренцового до Чорного морів. Дев'яносто дивізій групи армій «Південь» стояли, готові до ривка. І всі — від самого фюрера до командуючих арміями — оглядалися на абвер. На власній шкурі фашистські генерали відчували, що Червона Армія вже не та, з якою вони зустрілися в червні 1941-го. Як їй вдалося так зміцніти за п'ять з половиною місяців, що минули від початку війни і до поразки фашистів під Москвою? Чому це радянські війська почали наливатися новою силою, а вони, німці, слабнути? Гітлер звинувачував своїх генералів у недостатній рішучості. Ті звалювали все на Діда Мороза і радянську розвідку. Засліплені ненавистю, вони не розібралися в тих джерелах політичного й соціального порядку, які забезпечували Країні Рад не тільки швидке відновлення сил, а й безперервне нарощування могутності.

У всякому разі, мало не панацею від усіх бід Гітлер бачив у тотальному шпигунстві. От чому знову так швидко закрутилося колесо абверу. Клинченко й Вой-цехівський ледве встигали повідомляти Центр про агентуру, яку абвергрупа-103 намагалася будь-що перекинути в райони майбутніх дій. Багато хто вже ніколи не повертався. Заняття в розвідшколі довелося організувати в дві зміни. Посилилося стеження за ефіром. Микола І Корній вжили заходів обережності. Клинченко придбав моторку й запевняв усіх, що тільки тепер зрозумів: справжнє його покликання не журналістика, не розвідка, а риболовля. Хай-но скінчиться війна — і він оселиться в Маріуполі.

Разом з усяким рибальським причандаллям Войцехівський брав на борт човна портативну рацію.

Навесні з Маріуполя зникла «Група Локкарта». Зникла так само таємниче, як існувала. Клинченко довго мізкував над тим, куди вона поділася. Відповіді на це питання вимагав і Центр.

Розгадка прийшла несподівано. В червні Долла викликав полковник Лахузен. Поїхав він до «штабу Валлі» пригніченим, розтривоженим. Скаржився Миколі на підступи своїх недоброзичливців: хто, як не він, один із ветеранів абверу, міг розраховувати на посаду начальника абвергрупи після Візера? Обминули! Призначили на це місце молокососа Альбрехта. А тепер, говорить йому передчуття, готують нову неприємність. Інакше, чому б це перед самим наступом його шарпали?

Тримали Долла в Сулеювеку недовго. Штаб абвергрупи продовжував дислокуватися ще в Маріуполі, коли майор повернувся від Лахузена — веселий, бадьорий, усміхнений. Виявилося, не скривдили старого, досвідченого абверівця, а просто потримали в резерві, щоб дати завдання особливої ваги. Всього розповісти поки не може. Навіть Клинченкові. Справа виняткової таємності. Що ж до нього особисто, то він летить за лінію фронту, в глухий куточок калмицьких степів, де має прийняти під своє начало «Групу Локкарта» і ще декого із закинутих раніше агентів. Розгубилися тюхтії. Так налякані чекістами, що поховалися в нори, попивають кумис і бояться навіть вийти на радіозв'язок… Розворушить він цих ледарів! Одне слово, Микола ще про нього почує.

Вночі майор полетів. А становище Клинченка ускладнилося. Новий начальник абвергрупи Альбрехт скоса поглядав на всіх офіцерів, які служили з Візером. Вважав, що успіхи першого року війни їх зледащили, розбестили, і невдоволення фюрера військовою розвідкою не є безпідставним. Колишній офіцер СД, переведений до абверу за якусь провину, він приніс сюди з собою дух тієї конкурентної боротьби, яка приховано точилася між СС та СД з одного боку і абвером з другого. Було це виявом прагнення Гіммлера об'єднати в своїх руках усі розвідувальні служби рейху. В тому числі й військову. До всіх своїх підлеглих неарійського походження Альбрехт ставився з образливою підозрою. А за дурість, брутальність і пихатість його одностайно ненавиділи всі. Навіть ті, хто спочатку був його прихильником.

Долл захищав Миколу скільки міг, частенько нагадував начальникові абвергрупи, що Клинченко — талановитий розвідник, і просив не завантажувати його дрібними й другорядними дорученнями. Та коли Долл поїхав, Альбрехт навмисне почав доручати Козаченку найважчу, найбруднішу роботу.

— Лейтенанте Козаченко, зайдіть до мене, — подзвонив він якось Миколі.

Як тільки Клинченко з'явився на порозі, Альбрехт піднявся з-за столу, вийшов назустріч, потиснув руку. Але тут же в'їдливо спитав:

— Мені здається, лейтенанте, що ви іноді нудитеся через лишок вільного часу. Хочу дещо вам доручити. Це, без сумніву, врятує вас від нудьги і дасть можливість добре показати себе, своє вміння, про яке наговорив мені повні вуха майор Долл.

— Нудьгувати мені просто нема коли, — заперечив Клинченко. — Якщо ви, гер майор, не заперечуєте, я доповім вам свої обов'язки і разом підрахуємо, скільки часу йде на їх виконання.

— Раз я кажу, що нудьгуєте, значить так воно і є. Ми з вами не бухгалтери, щоб займатись якимись там підрахунками. Даю вам завдання. Слухайте уважно, запам'ятовуйте. Через два тижні ви маєте мені доповісти про його виконання. Переодягніться докером. Через наших людей вас влаштують до однієї з артілей вантажників. Працюватимете на причалі поруч із радянськими військовополоненими. З їх числа треба завербувати агента, котрий добре знав би структуру Червоної Армії, її озброєння. Культурного. Розвиненого, з якого можна було б з часом зробити хорошого розвідника.

І, насмішкувато глянувши на Клинченка, додав:

— Старайтеся. Це буде людина для вашого старого приятеля і начальника — майора Долла. Він перекине агента в Астрахань для розвідки глибоких тилів двадцять восьмої армії червоних. Розповідаю вам усе це для орієнтації. І попереджаю: не знайдете мені такого- агента — підете самі!

— Яволь, гер майор.

— Ви вільні, можете йти.