В лабіринтах абверу

КОРАБЛІ ПІД МАШКАРОЮ

Перший звіт Центрові був готовий. Клинченко підвівся з-за столу. З насолодою випростався, аж у суглобах затріщало. Підійшов до вікна. Відсунув фіранку. Не часта в Одесі хуртовина вщухла. Крізь віконця у хмарах пролилося сонце. І все навколо змінилося з швидкістю кінокадра. Перед ним була вже не похмура зимова вулиця, а нескінченні розсипи діамантів. Іскрилася, здавалось, кожна сніжинка й закликала милуватися своєю красою. З навколишніх будинків повисипала гомінка дітвора. Зашуміла снігова війна.

Клинченка раптом потягло на вулицю. Виникло непереборне бажання зануритися в людську річку, що текла дорогою, і по-справжньому відчути: він жива краплина цього потоку. Рука рвучко піднялася до вішалки й безсило впала. Виходити на вулицю він не мав права ні вдень, ні вночі.

Микола з гіркою іронією згадав одну свою мрію. Коли йому по той бік кордону бувало особливо тяжко й самотньо, він уявляв собі повернення на Батьківщину: як це солодко буде знову стати самим собою, не вартувати себе підсвідомо навіть уві сні, не аналізувати кожне сказане слово, кожний крок. Побути громадянином, товаришем, чоловіком, батьком хоча б кілька місяців. А потім він не від того, щоб знову, коли накажуть, піти в гостро-романтичний і небезпечний світ розвідки.

І от, здавалося, хоч і на короткий час, здійснилася мрія: він в обіймах Вітчизни, серед своїх. Коли б так… Суворі закони таємної війни і тут тримають його в своєму полоні. Самим собою він може бути лише в цих стінах і то серед обмеженого кола осіб. Навіть без права вийти на вулицю, торкнутися он того чарівного снігу, несподівано подарованого місту рідним небом.

На. якусь мить стало тоскно. Та він не піддався. Напруживши волю, повернувся до столу, заклав у друкарську машинку аркуш чистого паперу й замислився над звітом номер два.

З чого почати? Може, з того, що кораблі, як і люди, носять іноді машкару: борознять моря під чужими прапорами, їхні рейси тоді оповиті мороком таємничості й не вгадаєш одразу, кого приховали груба роба матроса чи білий ковпак кока.

Але такий початок довелося по роздумі відкинути: надто літературно. І досі, виходить, журналіст бере в ньому гору над розвідником. І хіба дізнаються в Центрі про щось нове з цього загального речення? Там давно відомо: гітлерівці часто вдаються др хитрощів — піднімають на щоглах своїх кораблів прапори іноземних, найчастіше нейтральних, держав. А те, що йому, людині суто «сухопутній», довелося розв'язувати морські вузлики, — теж Центрові не цікаво. Розвідник має бути людиною з широким кругозором, своєрідним енциклопедистом. У крайньому разі використовувати так само вправно чужі знання, як і чужу зброю.

— Донесення розвідника, — жартома сказав колись Клинченкові один з перших його вчителів-чекістів, — має нагадувати ідеально написану інформацію для газети: новизна фактів, жодного слова без службового навантаження, абсолютна достовірність. А втім, є і одна особливість: репортер може іноді не згадувати другорядних деталей, розвідник мусить не забувати й про них. Дрібниця в нашій справі — іноді та копійка, якої не вистачає до карбованця.

Клинченко схилився над машинкою.

«25-го листопада, на останньому засіданні нашої комісії, яка відбирала колишніх служак «Варти» для розвідшкіл абверу, раптом з'явився Долл. Він попередив мене, щоб я знайшов привід не йти сьогодні на обід до ресторану «Вартбург», де звичайно збирались близькі гетьманові люди, а прийшов о шостій вечора на Дессауерштрассе й чекав на нього біля будинку № 2. Напівтемними сходами ми спустились у підвальне приміщення. В трьох його кімнатах, сполучених між собою, сиділи галасливі компанії за кухлями пива.

Долл, не зупиняючись, пройшов до четвертого, найбільш віддаленого приміщення, двері якого були щільно причинені. Тут стояли тільки два столи; за одним з них сидів цивільний. Ми з Доллом зайняли сусідній. Невдовзі зайшов кельнер. Коли приніс замовлене, сусіда підсів до нашого столу.

— Гауптман Катценбах, — відрекомендував його мені мій супутник.

— Від вас не буду критися, — почав Катценбах, — я з Тірпіцуфер [*Вулиця в Берліні, де містився центральний апарат абверу].

— З першого відділу [*Управлінні військової розвідки та контррозвідки головного штабу збройних сил Гітлера мало спочатку три відділи: І — шпіонаж, II — саботаж, диверсії, терор, III — контррозвідка], — уточнив Долл.

— Дуже радий познайомитись, — поспішив я запевнити гауптмана.

— Ну, а я вас давно знаю, — багатозначно мовив Катценбах, підкреслюючи тим самим, що йому відомі моя діяльність в абверштелле Грубешув і зв'язок з гетьманцями. — До речі, пане Козаченко, вам засвідчує свою повагу гер Грубер. Він про вас хорошої думки.

Лишалося тільки подякувати за привіт. Але я, вирішивши похизуватися своєю пильністю, додав:

— Доктор Долл учив мене без особливої потреби ніколи не називати вголос прізвищ наших людей.

— Ви здібний учень, — з іронією зауважив Катценбах, — але не засвоїли ще однієї елементарної істини: у нас, у націонал-соціалістичній Німеччині, є багато військових звань, що кінчаються словом «фюрер». Це не випадковість, а ознака того, що за молодшого завжди думає старший, а великий фюрер за всіх нас. До того ж привіт від начальника має викликати у вас лише одне почуття: захоплення і прагнення вдосконалювати службові якості. Оце те, що я хотів зауважити для вашої ж користі, пане Козаченко, а тепер перейдемо до нового доручення. Цього разу, запам'ятайте, ви одержуєте його безпосередньо з Тірпіцуфер…

— Високо ціную виявлену мені честь, — схопився я з місця, добре засвоївши лінію поведінки і стиль відносин в оточенні головного шпигуна рейху — адмірала Канаріса.

— Сідайте, — милостиво махнув рукою Катценбах. — Сідайте і слухайте уважно. Даю вам три дні на закінчення всіх справ у гетьманській управі. За цей час ви повинні впорядкувати всі протоколи комісії по добору кандидатів у розвідшколи й написати для нас докладний звіт про хід цієї роботи. Подайте в ньому характеристики десяти найбільш здібних, на вашу думку, кандидатів, опис обстановки, в якій працювала комісія, і всього важливого з точки зору розвідника, що пощастило вам запримітити й почути на Алоїзенштрассе. Двадцять дев'ятого листопада прийдете з цим звітом сюди. Будете в розпорядженні гера Ганса Штеккера, кельнера, який подавав нам сьогодні вечерю. Допомагатимете йому обслуговувати відвідувачів цієї кімнати. Ви повинні добре освоїти професію кельнера. Працюйте старанно. Оцінки за ретельність виставлятиму особисто. А я — вимогливий вчитель.

Більше не сказано було жодного слова, а запитувати не, мало сенсу — все одно не відповіли б.

День у день я приходив зранку на Дессауерштрассе, 2, одягав білу куртку й разом з Гансом прислужував відвідувачам. У віддалений кабінет часто заглядав Долл. Звичайно, коли я заходив, розмови припинялись або переходили на якісь нейтральні теми. Але й тоді вони велися російською мовою. Немає сумніву, що тут агентуру відділу навчають російської мови, дають загальне орієнтування в «російському питанні», головним наставником є Долл.

Отже, перше припущення, ніби в ролі кельнера я мав підслуховувати розмови відвідувачів абверівського шинку й доносити про них Катценбаху або Доллу, довелось відкинути.

Нащо ж тоді напнули на мене кельнерську уніформу? Моє прагнення збагнути цю таємницю посилювалося в міру того, як Катценбах, буваючи тут, виставляв мені, усно звичайно, добрі оцінки за офіціантську майстерність, але жодного слова не говорив, де я маю застосувати нову кваліфікацію.

Одного вечора Долл, проходячи повз мене, кинув: «Зайдіть до контори!»

Конторою звалася комірчина, де завжди сидів підставний господар цього закладу — товстий німець з хвацько закрученими (а ля імператор Вільгельм) вусами.

Одержавши наказ Долла, я поспішив до «контори». Тільки-но зайшли ми сюди, як товстун підвівся й мовчки подався геть.

— Сідайте, — наказав рухом Долл і поцікавився: — Не набридло бігати навколо столів?

— Набридло! Коли ви не пускаєте мене на журналістську роботу, якої я просив з самого початку, то по вернули хоча б назад у Грубешув, де ви, маю сміливість сподіватися, були задоволені моєю діяльністю, — відповів я, чекаючи хоч натяку про дальшу свою долю. Та мій шеф відбувся відомою приказкою:

— Терпи, козаче, отаманом будеш!

А потім продовжив:

— Пане Козаченко, наші друзі з Тірпіцуфер вважають, що вам слід було б завітати на Алоїзенштрассе. Ненароком когось звідти зустрінете — буде незручно: живете в Берліні, а до них не зайшли. До того ж старе доручення — підтримувати найтісніші контакти з гетьманською резиденцією, дане вам Грубером, — лишається в силі.

— А коли спитають, які справи прив'язали мене до столиці?

— Не приховуйте, що працюєте кельнером. Члени гетьманської управи, звичайно, тут бувають, для консультування нашої української агентури. Знаючи, що ви вмієте цінувати довір'я своїх начальників — скажу більше (хоча й не дано мені на це права): гетьманці мають деяке відношення до вашої нинішньої ролі.

Наступного дня, в обідню пору, я поспішив до «Вартбурга», сподіваючись зустріти тут старих знайомих. І не помилився.

— Пане Козаченко, — почувся знайомий голос, — ідіть-но сюди, хоч полаю вас. Як же так — живете в Берліні, а до нас не навідуєтеся. Соромно, пане, соромно…

Озирнувшись, я побачив Сергія Шемета в товаристві самого Данила Скоропадського — гетьманового сина і «наслідника престолу».

Молодший Скоропадський привітно посміхнувся мені, докірливо похитав головою, показуючи свою солідарність з Шеметом, і запросив до столу. Лишалося приєднатися до компанії, тим більше, що особа Данила давно вже цікавила мене. Знайомлячись з досьє, що його дав Грубер Федорову під час нашого першого відвідання гетьманської резиденції, я звернув увагу на присутність Данила Скоропадського при всіх майже переговорах, які вів його батько за кордоном. А в тих запитаннях, які він ставив мені при зустрічах на Алоїзенштрассе, явно проступало обличчя розвідника. У мене виникла підозра: Данило Скоропадський не просто скромний інженер відомої німецької радіофірми «Сіменс», за якого він себе видає, а й керівник розвідки гетьманського штабу. Тепер випадала нагода з'ясувати його справжню роль.

Присівши до столу, я пояснив свою появу у «Вартбурзі» палким бажанням зустрітися з старими друзями, сказав, що, на жаль, не міг цього зробити раніше, бо веду тепер життя трудової людини.

— А саме? — поцікавився Шемет.

— Набуваю кваліфікації кельнера.

— В якій академії? — посміхнувся Данило. — Краще б тоді у «Вартбурзі», принаймні прислужували б своїм, українцям.

— Де б не був — служу його ясновельможності гетьманові, — зробив я рішучий крок уперед.

— Може, пан пояснить свою думку? — попросив Скоропадський.

— Охоче, хоч мені й заборонено говорити про це: працюю кельнером на Дессауерштрассе, два.

— А-а-а, — вирвалось у Шемета.

Данило мовчав. Тоді я вирішив показати, ніби мені відомо більше, ніж розповідаю:

— Ви ж знаєте, панове, що офіційно служу і рейху, і гетьманові. Що ж до моїх особистих симпатій, — то я міняю цей перелік місцями: буду виконувати завдання так, щоб насамперед мною була задоволена його ясновельможність. Коли, звичайно, від гетьмана будуть якісь окремі доручення. По них, власне, і прийшов.

— Завітали за дорученням розвідки чи контррозвідки? — уїдливо кинув Данило Скоропадський і пильно подивився мені у вічі.

Спокійно витримавши його погляд, я пішов «ва банк»:

— Ви так само співробітничаєте з абвером, як і я. Отже, про все, що цікавить і перший і третій відділи там, могли б спитати прямо вас, без моєї участі. Ваша підозра просто безпідставна, А втім, коли ви мені не довіряєте…

Удавши ніби дуже образився, я встав, Але Данило м'яко торкнувся моєї руки:

— Пробачайте, раз у раз мені влаштовують перевір ки, розставляють пастки, наче не розуміють, що фюрер — єдина сила в Європі, на яку ми можемо впевнено спертися тепер у боротьбі з більшовизмом. Ще раз про бачайте. В мене сьогодні поганий настрій. Умовимося за цим столом про справи не говорити. На каву запрошую вас до себе…

За півгодини ми були на віллі гетьмана. Данило наказав подати каву до кабінету на другому поверсі. Шемет узяв свою чашку й кудись зник. Мабуть, пішов до себе, щоб дати нам можливість розмовляти наодинці. Молодший Скоропадський, відкинувшись на спинку глибокого фотелю, заговорив:

— Ваша правда, пане Козаченко, ми з вами міцно зв'язані одною ниткою — службою рейхові та нашій національній справі. Можливо, я знаю більше, ви менше, але то вже справа нашого становища в суспільстві і, коли можна так сказати в даному разі, компетенції кожного з нас. Одверто кажучи, його ясновельможність і я чекали на ваш прихід, щоб розширити завдання, яке дав вам абвер. Коли весь цей задум починав перетворюватися в життя, було домовлено, що пароплави, які підуть в українські порти, матимуть у складі своїх екіпажів і по одній особі, призначеній мною. Та виторгувати вас у абверу не пощастило. Отже, будете єдиним у двох особах. Вам ще цього не сказали?

— Ні!

— Тоді я щиро вірю, що ви прийшли з власної ініціативи, із справжньої відданості гетьманові. І ще раз пробачте мою нічим не виправдану підозрілість.

— Будемо вважати, що це пильність, — сказав я примирливо.

— Ні, — заперечив Данило, — пильність — риса для розвідника обов'язкова, а зайва підозрілість заважає, його контактам з потрібними людьми. До того ж, у розвідці без риску не обійтись.

— О-о-о, Даниле Павловичу, ви міркуєте, як професійний розвідник!

Комплімент цей, треба сказати, вирвався в мене цілком несподівано, і я з деякою тривогою вдивлявся в обличчя свого співрозмовника: як він реагуватиме на нього? Ч «не почне прикидатися святою невинністю, як Павло Скоропадський, коли Федоров нагадав йому, що його ясновельможість має служити розвідці Птлера так само віддано, як служив англійській. Та чи то пиха Данилова ще не набрала батькових висот, чи то він реальніше оцінював обстановку, — в усякому разі не образився.

— Що вдієш, гетьманська управа нечисленна, доводиться самому займатись і розвідкою.

— Які ж відомості я маю зібрати для вас у портах України? — повернув я розмову в старе русло.

— Будемо говорити про Одесу. Пароплав «Метью», на якому ви будете другим стюардом, зробить свій перший рейс з Болгарії до Одеси. Другий пароплав «Аїльбек» весь час курсуватиме між Гентом і Ленінградом. Безпосередньо в Ленінграді у гетьмана тепер інтересів немає, та якщо вам випаде ходити колись і на «Аїльбеку», я для вас завдання знайду: ну, хоча б підтримувати близький радіозв'язок з одним пунктом на Україні.

— А що, організована мною в Києві група має вже радіостанцію? — поцікавився я, вдаючи людину, яка почула раптом радісну новину.

— Німці ще ніяк не дають нам встановити зв'язок з цією групою. Кажуть, що тепер небезпечно. Зв'язок підтримується дипломатичною поштою, через київське консульство. І то, власне кажучи, надходять лише донесення від самого консула.

«Ще б пак, подумалося мені, чудес не буває. Вигадали вам гітлерівці групу в Києві, а ви чекаєте вістей від привидів».

— З ким же тоді я міг би підтримувати радіозв'язок з борту «Аїльбека?»

— Ми думаємо заслати в кілька пунктів випускників, дібраних нами в розвідшколи. Вони матимуть рації моєї власної конструкції.

— Дуже радий буду, коли ви влаштуєте мене на «Аїльбек».

— Справді будете раді: то університет для розвідника.

Я відчував себе того вечора геологом, який несподівано натрапив на багатющі золоті розсипи. Хотілося тут же покопатися в них — задати гетьманчукові безліч запитань. Та довелося наступити на горло власній пісні. Не можна було забувати, що маю справу з досвідченим розвідником. Одне необережне слово могло розвіяти ту нетривку атмосферу довір'я, яка встановилася між нами. Та й боявся я. Боявся того самого, що й мій співрозмовник: чи не контррозвідка абверу устами Долла послала мене до Скоропадського, щоб дав мені атестат цію перед новим завданням. Одне слово, я вирішив: на сьогодні досить.

— Даниле Павловичу, бачу — ви стомлені, дозвольте зайти по інструкції завтра, в перший-ліпший час, коли призначите. Маю дводенную відпустку.

— Ви, пане Козаченко, наче чужі думки вгадуєте. Приходьте прямо сюди на обід. Поговоримо не поспішаючи.

Щоб почувати себе завтра впевненіше, а водночас застрахуватися від обвинувачення, що веду подвійну гру, я вирішив просто з гетьманської резиденції піти на Дессауерштрассе. Долл сидів уже тут, на своєму звичайному місці, як завжди, патякаючи щось російською мовою. Шеф вислухав мою доповідь. Розмову з Данилом я передав майже слово в слово. І поскаржився:

— Ви ставите мене в незручне становище. Хіба я можу мати авторитет як зв'язковий між абвером і гетьманом, коли навіть. про нове своє завдання довіду юсь від Данила Скоропадського. Зрештою, мені однаково — дізнаюсь я про майбутню свою роботу на тиждень раніше чи пізніше, та коли в очах гетьманців я виглядатиму дурником, то найряд чи зможу виконувати роль, відведену мені на Алоїзенштрассе Грубером.

Долл нічого на все це не сказав і звелів очікувати Катценбаха.

— Дякую за щирість, — зустрів мене капітан Кат-ценбах, коли десь за годину Долл покликав мене до нього. — Ви правильно зробили, розповівши про все, що наплів вам цей базіка Скоропадський. І як це пощастило вам розв'язати йому язика, адже пан Данило не з говірких! Куди стриманіший за батька. Ну, та це добре, що він вам вірить. Ви ж бо, сподіваюсь, умієте зберігати військові таємниці?

— Я б не хотів, щоб Данило Павлович мав через мене неприємності. Це теж пошкодило б моїй місії серед гетьманців.

— Не турбуйтеся, все буде гаразд. Зрештою він попрацював за нас, розповівши те, що ми мали сказати вам.

— Але ж я ще нічого не знаю про мої обов'язки на кораблі і там, в Одесі…

— Мене чекають невідкладні справи, — вибачився Катценбах, — а ви посидьте тут з доктором Доллом. Можна за пляшкою вина, сторонніх не буде, і ви зробите своєму шефові подвійну приємність: посидить в хорошій компанії і потренується в російській мові.

Тепер у мене не лишалося сумнівів, що гетьманська розвідка — тільки один з філіалів абверу й гестапо і що Данило встиг розповісти Катценбахові про нашу розмову, а події цього вечора були тільки ще однією перевіркою моєї відданості абверові. Результат її, очевидно, задовольнив і перший і третій відділи. Мені вірили.

Одну з ознак цього довір'я побачив я в тому, що Долл розкрив мені всю комбінацію з пароплавами. Розробили її, безсумнівно, в абвері або в 6-му відділі Головного імперського управління безпеки, яке займається політичним шпигунством за кордоном. А фактичним виконавцем її став представник гетьмана в Лондоні — Коростовець. Він знайшов у Англії судновласницьку кампанію, дві третини капіталу якої належало італійцям та німцям, і зафрахтував у неї 7 пароплавів, що мали ходити під англійським прапором.

Коли Долл розповів мені це, я не міг утриматися від вигуку здивування: адже Німеччина й Англія воювали! Шеф значущо подивився на мене, погрожуючи пальцем, пояснив:

— Саме ці деталі й становлять чи не головну таємницю. Дивись, не бовкни де-небудь. Нам голови повідривають: тобі й мені. Англійський уряд цього не знає, чи принаймні вдає, ніби не знає, англійським же судновласникам однаково: гроші не пахнуть, а ми щедро платимо фрахт. Два пароплави з цих семи вестимуть розвідку проти Рад: один на Чорному морі, другий — на Балтиці. Про решту не знаю, не моє це діло. І остаточно перейшовши на «ти», почав інструктувати:

— До команди обох кораблів увійдуть і розвідники. Ти будеш одним з них. Твоє завдання: під час стоянки в Одесі, де пароплав братиме прядиво й готовий канат, розвідати вогневі точки берегової оборони. Ти говориш без іноземного акценту, й тобі легко буде познайомитися з військовими, місцевими жителями. Порозпитуй їх.

Матимеш із собою ходову іноземну валюту, золото й контрабанду. Мабуть, тобі пощастить зв'язатися з контрабандистами, якими Одеса колись славилась, і на моторному човні або яхті об'їхати узбережжя принаймні на кілька десятків кілометрів од порту. Тоді в пригоді тобі стане оце…

Долл вийняв з внутрішньої кишені піджака докладну карту, узбережжя і план Одеси. На відміну від карти, план був старий, ще дореволюційного видання, досить-таки потертий, з помітками, зробленими синім олівцем.

— Бачиш ці помітки?

— Звичайно…

— По них тобі легше буде орієнтуватися, шукаючи людей, чиї імена назву тобі перед від'їздом.

— Хто вони?

— Мої колишні агенти. Ти ще під стіл пішки ходив, коли я був резидентом німецької військової розвідки в Одесі. Ці люди поєднували вигідне заняття контрабандою з патріотичним служінням фатерлянду.

— Вони німці?

— Так! Але їхні діди й прадіди живуть у цих краях ще з часів Катерини другої. Повністю тут акліматизувалися. Мають родичів у всіх. навколишніх німецьких колоніях. Одне слово, я сподіваюся, когось ти знайдеш.

— Шеф, насмілюсь висловити сумнів: минуло двадцять років, і ще яких! Старих людей, мабуть, уже не залишилось, а молодь під впливом подій могла змінитися.

— Ти якраз усе це й перевіриш…

— З ким я маю підтримувати зв'язок на кораблі, а в разі потреби — порадитися?

— Ні з ким! Це абсолютно виключено. І, не тягни мене за язик: я не Данило Скоропадський. Всю здобуту інформацію привезеш сюди. Застерігаю: незважаючи на фільтрацію, проведену гестапо, у складі екіпажу можуть бути агенти англійської чи інших секретних служб. Отже — стережись одвертості, ховай папери, цю карту. Стеж за кожним своїм кроком. Ну, а третій відділ наглядатиме за вами всіма…

— Посилаєте мало не на смерть. Бо ж досить комусь із радянських знайомих зустріти мене в Одесі і я, вважайте, стою перед судом, як зрадник Батьківщини, а ви мене ще й залякуєте третім відділом!

— Не турбуйся, поїдеш до більшовиків як іноземний моряк. Ось твій паспорт.

Він подав мені морехідний документ. В ньому значилося, що Олександр Легнич, словак за національністю, народжений у місті Кошиця Братіславської округи, є другим стюардом на пароплаві «Метью», який належить англійській судновласницькій компанії.

Наступного дня, о полудні, як домовились, я відвідав Данила Скоропадського. Він був похмурий і чимось пригнічений. «Чи не попало тобі за надмірну відвертість учора зі мною?» — подумав я. Та справа, виявилося, не в тому. Про вчорашнє мій співрозмовник не згадав жодним словом. Що ж тоді пригнічувало Данила Павловича? Поки я гадав, він, намагаючись приховати своє роздратування і в той же час обережно апелюючи до моїх національних почуттів, говорив:

— Держави, як і окремі люди, — егоцентричні. Насамперед думають про себе, а потім уже про союзників, особливо таких, як ми з вами, пане Козаченко. Адже немає в нас ні армії, ні території. Зрозумійте мене правильно. Інтереси Німеччини, звичайно, на першому плані. Фюрер працює І на визволення України. Хотілося б тільки від наших союзників трохи, більше такту й розуміння: чим сильнішими будемо ми, тим більшою буде й їхня міць. А наше прагнення до цього не завжди правильно розуміють. Ви людина своя, і я можу бути з вами одвертим.

— Смію запевнити, що служу насамперед Україні, а потім уже рейхові, — повторив я вчорашнє запевнення.

— Вірю вам. Так от намагався сьогодні зранку погодити у відповідних інстанціях завдання вам від гетьманської управи. Попросив дати вказівку київському консулу вислати когось із членів створеної вами в Києві групи до Одеси для звіту на інструктажу. Відмовили. Маєте, мовляв, багато розвідувальної роботи. Можна ж, кажу, перекласти її на іншого члена екіпажу, а пан Козаченко хай уже виконує наше доручення. У відповідь — ні! Ні! Ні! Ми, наші люди, внесли найбільший вклад у справу з фрахтуванням цих пароплавів, а що вийшло? Від «Аїльбека» нас відшили зовсім. Хоч саме він найкраще устаткований. Там і потужна радіостанція. для підслуховування, й автоматичний фотоапарат під кормовим флагом, і семеро досвідчених розвідників в екіпажі. Один тільки Мерк чого вартий! А Мюллер молодший! Для «Метью» ж пожаліли навіть ще одну людину. Данило брудно вилаявся і тут же схаменувся:

— Нічого не вдієш: богові — богове, кесарю — кесареве. Інтереси Німеччини важливіші!

Скоропадський, за звичкою, пронизливо дивився мені у вічі, трохи схиливши голову набік, дуже схожий у такому положенні на крука. Вдивлявся в мене і, очевидно, думав: «Доповість про нашу розмову, чи ні? А Коли доповість, то з якими наголосами?»

Як і вчора, я думав те саме про нього: «Ще раз перевіряє, чи прорвалося нестримне бажання гетьманувати не номінально, а насправді?!»

І я вирішив ризикнути: нічого Доллу не доповідати. Зрештою, ремствування молодшого Скоропадського не виходили за межі скарги вірного лакузи на те, що пан не дуже помічає його старання. Та в разі потреби я міг би тлумачити це як вияв невдоволення, що дало б мені якусь зброю проти Данила.

— Так що ж маю тепер зробити для його ясновельможності в Одесі? — спитав я спокійно, наче й не помітивши душевної бурі гетьманича.

— Дам вам кілька номерів нашого журналу, трохи листівок. Подбайте про їх розповсюдження. Поговоріть з тими, кому повірите. Роз'яснюйте, що єдина сила, спроможна тепер визволити Європу від більшовицького панування, — Гітлер. Закликайте в разі війни з Радами, — а вона неминуча, — ставати на бік фюрера й гетьмана. Домовтеся з надійними людьми про майбутні зустрічі. Може, пізніше вам пощастить створити з них підпільну громаду.

Через два дні ми з Доллом і Федоровим, терміново викликаним до Берліна, виїхали в Болгарію. Дорогою вони мені багато розповідали про свою місію. Керівництво всіма білокозачими організаціями в Західній Європі і на Балканах покладено на абверштелле Прага. Долл з Федоровим за дорученням керівника празького центру абверу — Грубера їдуть інструктувати балканських козачих отаманів. З місцевих білоемігрантів вони мають створити розвідувально-диверсійні загони й морем перекинути їх на радянське узбережжя.

Дальший шлях моїх «колег» лежить до Греції та Італії, їм доручено вступити в переговори з грузинськими та вірменськими націоналістами-емігрантами, щоб координувати дії всіх антирадянських сил. Долл попереджав, що справа це дуже термінова, «бо вже улітку все може початися».

В Софії ми розлучилися. Дуже хотілося познайомитися з тутешніми білоемігрантами прогітлерівського спрямування й поінформуватися в місцевих справах, та Долл наказав негайно їхати до Варни, щоб сісти на борт «Метью».

…У клацання друкарської машинки ввірвався пронизливий дзвінок телефона. Клинченко підняв трубку. Говорив один з керівних працівників Одеського обласного управління НКВС, людина, яка мала підтримувати зв'язки Клинченка з Центром, на час його перебування в Одесі.

— Зайдіть, будь ласка, негайно до мене. Візьміть звіти.

— Другий ще не готовий.

— Несіть як є…

Прихопивши папери, Микола спустився на другий поверх. У кабінеті, де він уже бував, крім знайомого майора, сидів якийсь полковник.

— Товариш Клинченко, — відрекомендував майор Миколу.

— Здогадуюсь!

Полковник, далеко не молодий, з сивою шевелюрою, підвівся й зробив кілька кроків назустріч новоприбулому. Енергійно потис Миколі руку.

— Радий познайомитися!

Назвав своє прізвище, широко відоме в колі радянських розвідників.

– І я дуже радий. Ще в школі чув про вас…

— А я й не знав, що такий знатний, — усміхнувся полковник. — І не дуже радий цьому, одверто кажучи. До популярності мають прагнути актори, письменники… Це свідчення їх успіхів на службі народові. А нам з вами зайва популярність може лише пошкодити.

— Так це ж між своїми, — виправдовувався Клинченко.

Полковник усміхнувся:

— Відплачу вам тією ж монетою. Мені ваше прізвище теж відоме. Знаю навіть, що, крім Клинченка, ви ще й Козаченко та Олександр Легнич. Ну, жарти — жарта ми, а вашою роботою, товаришу Клинченко, в Центрі за доволені. Тільки будьте справжнім більшовиком і дзержинцем — не зазнавайтеся. Працюйте і далі так. Ви молодий, і сил у вас багато. Тепер повернімося до ваших справ. Адже я спеціально до вас прибув. Давайте звіти.

Поклавши перед собою коробку одеських «Сальве» і потонувши в густій хмарі тютюнового диму, представник Центру заглибився в принесені Клинченком папери, роблячи на полях зауваження, зрідка про щось запитуючи. Загальна оцінка була такою:

– Інформація вельми важлива, термінова, але я не бачу підстав для того, щоб авторові її треба було з'являтися в цей будинок і тим самим ставити себе під загрозу провалу. Адже ви, товаришу Клинченко, самі пишете, що на «Метью» є представники німецької контррозвідки. Давайте подумаємо, чи варто тепер другому стюардові повертатися на корабель. Я, правда, знаю ще не всі обставини вашої появи в обласному управлінні. Продовжіть звіт усно.

— Я й сам не збирався заходити, товаришу полковник. Так обставини склались…

— От і доповідайте про ці обставини. Докладно!

— Коли «Метью» пришвартувався коло стінки одеського порту, я звернувся до першого стюарда з просьбою відпустити мене на берег.

— Добре, — сказав він, — попрошу капітана включити тебе до списку на перепустки.

— Ні, — заперечив я. — Мені потрібна відпустка принаймні на три дні, а якраз перепустка — ні до чого. Маю вислизнути з порту так, щоб жодна душа, крім вас, про це не знала.

Замість відповіді старий помацав моє чоло:

— Чи не гарячка в тебе, Олександре, хочеш підвести і мене, і капітана? Та й нащо тобі відпустка? В Одесі не розгуляєшся. В радянських портах веселих закладів з дівчатами немає, а щоб подивитися місто — досить і кількох годин.

– Ідіть зя мною, — попросив я шефа.

Він, зацікавившись, пішов у мою комірчину коло буфету, куди я й раніше не раз заводив його почастувати добрим болгарським коньяком, придбаним у Варні. Щільно причинивши двері каюти, я витяг із закутка свою валізу й почав викидати з неї на койку французькі шовкові панчохи, дорогу жіночу білизну, авторучки «Пелікан» та інші дрібнички, що їх, звичайно, привозять контрабандисти. А щоб остаточно переконати старого в своїй обізнаності в таких справах, розпоров обкладинку однієї з книжок, які лежали на моєму столику, й витяг звідти кілька англійських банкнотів і золотих монет по двадцять доларів.

— Звідки це в тебе?

— Не перший рік на морі, навчився вже, слава богу, дечому…

– І що ж ти думаєш з цим робити?

— Добрі люди дали адресу. До однієї німецької колонії. Кілометрів за сорок звідси. Там усе це обміняю на російське хутро. Ціна йому в Берліні знаєте яка? Разом реалізуємо. Вам — третину.

Шеф сів, довго тер лоба й чухав потилицю. Бажання поживитися боролося в ньому із страхом.

— Ні, без капітана я на таке не піду!

— А як же ми до нього підсиплемося?

— Це я беру на себе. Давай три пляшки коньяку. Сунув у кишені й подався на корму. Хвилин через двадцять повернувся.

— Капітан згодний, та коли засиплешся, на нього не посилайся і на мене теж.

Я, звичайно, наперед знав, що капітан погодиться. Не за коньяк. Мені було ясно: на такому кораблі, як «Метью», головна керівна особа не може не знати, Що деяким членам екіпажу дані делікатні доручення.

В усякому разі, я мав три дні, протягом яких треба було зв'язатися з відповідними радянськими інстанціями й передати інформацію.

— Пробачте, — перебив полковник, — чому ви через звичайні канали зв'язку не попередили нас, що будете в Одесі. Ми б знайшли спосіб побачитися з вами без риску.

— Я мав про це сказати далі, у звіті номер два: людина, яка зв'язує мене із Стефаном Бойком, під час останнього приїзду до Берліна, потрапила під авто І лежить тепер в одній з берлінських приватних лікарень. Крім того, як ви вже знаєте, частина інформації надійшла до мене в дорозі з Німеччини до Болгарії.

— Зрозумів. Продовжуйте!

— Скинувши морську робу, переодягшись у костюм і пальто радянського виробництва, які мав з собою ще з Чернівців, та обклавшись з усіх боків контрабандою, щоб у разі затримання мене радянськими органами не викликати підозрінь у мого безпосереднього начальства й капітана, я вийшов на палубу. Зимове море хвилювалося. Навіть біля причалу бризки'сягали верхньої палуби, лишаючи на ній крижану кору. Дув холодний вітер із степу, наганяючи чорні снігові хмари. Швидко насувалися сутінки. На молу спалахнули ліхтарі. Внизу, біля трапу «Метью», змінився вартовий-прикордонник, а я все ще чекав щасливої нагоди зійти на берег і вибратися з порту. Звичайно, я міг би взяти перепустку. На прохідній у мене виявили б контрабанду, затримали, а з митниці я знайшов би спосіб зв'язатися з вами. Та, по-перше, всяке моє перебування в радянських органах, хай короткочасне, навіть арешт, неминуче викликало б у німців підозріння. Крім того, я помітив, що один з матросів, який на цей час уже одержав перепустку, не поспішає скористатися з неї і ходить за мною назирці, мало не наступаючи на п'яти. По тому, як нахабно він поводився, майже не криючись, я здогадався, що він з контррозвідки і збирається чи то охороняти мене, чи то стежити за мною. Отже, варіант із затриманням на прохідній не годився. Треба було зникнути таким шляхом, щоб мій «хвіст» одірвався.

І такий шлях був. Тільки небезпечний. Я дослідив його ще завидна, але тоді могло й не вийти. Тепер, коли зовсім стемніло, я наважився. Вибрався на ніс «Метью», перекинув ногу через борт і ухопився* обома руками за товстий якірний ланцюг, який звисав по лівому, не видному для вартового борту корабля. Видати міг лише брязкіт. Але на моє щастя почалася хурделиця, вітер так завивав, що нічого не було чути. Небезпека прийшла зовсім з іншого боку: мій «хвіст» одразу ж опинився поруч і, перегнувшись через борт, гаряче загомонів:

— Не роби дурниць, негайно повертайся, загинеш!

— Не можу, державна справа, — неголосно сказав я у відповідь. — Хочеш — гайда зі мною!

Він розгубився. Не знав, що збираюся робити далі. А, можливо, побоявся лізти обледенілим ланцюгом. Заважати мені, проте, не став. Мабуть, подумав: «Молодець, старається виконати завдання!»

Куди він подівся — не знаю. Не до нього було. Руки відразу заклякли. Чіплявся я за ланцюг переважно ногами, на яких були нові калоші. Ось уже й вода близько. Тепер я мав ногою спіймати човен з сусіднього грецького пароплава, який мотався на канаті, прив'язаному до корми «грека». Взагалі човен у такому стані не можна було лишати: його легко могло розбити об борт «Метью» чи пароплава, якому він належав. Та грецький корабель не міг, видно, похвалитися дисципліною: весь вечір на його борту лунали п'яні пісні, раптом починались бійки між матросами, один навіть ганявся за іншим з ножем, аж доки його не зв'язали. Про човен, певно, забули чи понадіялися, що між високими бортами наших кораблів, які пришвартувалися зовсім близько один від одного, великої хвилі не буде.

В усякому разі я на цей човен розраховував. Тримаючись остаточно задубілими руками за якірний ланцюг «Метью», оповивши ланцюгом ліву ногу, я правою намагався зачепити човен і підтягти його до себе. Хвиля то прибивала його зовсім близько до мене, то знову відкидала. Я геть чисто змок, знесилився. Тримався лише напруженням волі. Подумав навіть, чи не ковзнути по канату в море, щоб плавом добратися до човна. Це, правда, врятувало б мені життя, але не вирішувало завдання. Мокрий одяг на морозі швидко перетворився б у крижаний панцир, а в такому вигляді й уночі нікуди не поткнешся.

Та коли я вже остаточно втратив надію на щасливий кінець, мені поталанило: зачепив ногою човна і підтяг до себе. Знесилений, я сів і кілька хвилин відпочивав. Мучили скривавлені долоні. Морська вода ятрила рани, пекла так, наче я тримав у руках розжарене вугілля.

Гострою фінкою швидко перерізав канат. Але весел у човні не було. Тримаючись спочатку за стінку грецького пароплава, а потім гребучи руками, я подолав три десятки метрів, що відділяли грецький корабель від радянського судна, з якого кранами вивантажували величезні паки бавовнику. За роботою ніхто не почув як я ио швартовому канату піднявся на палубу. А тут мені вперше за цей вечір пощастило: на лавці лежали непромокальний плащ і зюйдвестка, які звичайно одягають моряки в негоду. В такому вбранні я попрямував на корму, де швидко знайшов каюту капітана. Прислухався. Звідти чути було шарудіння паперу й дзенькання металу об скло.

Обережно відхилив двері. Капітан був сам, стояв у верхньому одязі й нашвидку пив чай, заглядаючи одночасно в газету. Моя поява його навіть не здивувала. Розгледів, видно, попервах лише плащ і зюйдвестку.

— Скажіть, що зараз там буду. Зігріюсь лише трохи.

— Я клацнув замком, причиняючи двері зсередини.

Аж тепер він здивувався.

— Хто ви такий?

— Антифашист! Шукаю рятунку й притулку! Моряк дивився на мене, як на привид. Рука його потяглася до дзвоника.

— Товаришу капітан, — попросив я, — вислухайте мене, і ви зрозумієте, що про моє перебування тут не повинен знати ніхто більше. Я тільки-но втік з німецького судна.

— Ви говорите неправду, наскільки мені відомо тепер у порту немає жодного німецького пароплава. До того ж, як передати вас органам Радянської влади, щоб ніхто крім мене не знав? Принаймні екіпаж нашого судна побачить вас при передачі.

— Я навчу вас зробити це в абсолютній таємниці.

— О, ви збираєтеся ще й учити мене!

— Цього вимагають інтереси Радянської держави!

З обличчя капітана зійшов вираз недовір'я. Видно, почав здогадуватися, в чому справа. Замислився. Нарешті сказав:

— Добре, вчіть! Але зрозумійте, що обдурити ви можете лише мене. І то ненадовго. У вашій таємничій появі тут розбиратимуться компетентні органи.

— Тільки цього мені й треба. Зв'яжіться, прошу, з органами державної безпеки. Передайте нашу розмову. Тільки не телефоном. Поїдьте туди особисто. Вони найдуть спосіб евакуювати мене звідси непомітно.

— Згоден. Я замкну вас на ключ і поїду. Сидіть тихо. І пам'ятайте: коли вам навіть пощастить утекти з цього судна, — з порту все одно не виберетеся. Капітан повернувся десь за годину й наказав:

— Опустіть криси вашої зюйдвестки, наставте комір плаща і йдіть за мною.

— Мене може хтось побачити.

— Не турбуйтеся. Через вас довелось мені під приводом хуртовини відкласти розвантаження судна. Усі сплять. Вахтового я послав погрітися, сказавши, що постою тут сам, викурю люльку. Швидше!

Мій рятівник провів мене по трапу й наказав іти вздовж причалу, тримаючись у тіні. Кроків через п'ятдесят до мене підійшов якийсь чоловік, одягнений під докера, й попросив іти за ним. Так ми брели майже годину. Іноді мій провожатий пропускав мене наперед, а сам відставав, щоб перевірити, чи немає в нас небажаних супутників.

Майже в самому кінці акваторії порту на нас чекала службова моторка обласного управління НКВС. Незважаючи на високу хвилю, ми дібралися до Лонжерона, а вже звідти в закритій машині привезли мене сюди…

Полковник подивився на майора. Той хитнув головою, наче щось стверджуючи.

— Невже ви про все це чуєте вперше? — недовірливо спитав Клинченко.

Полковник усміхнувся, перепитав у тон:

— Ви, мабуть, думаєте, що Одеса не повідомила Центр про ваші пригоди? Я знав усе це ще там. Але хотілося почути від вас. Чому? Тому, що я надаю великої ваги деталям, а вони у сторонній передачі можуть зникати, мінятись. А потім, іноді через місяці й роки, раптом випливають, набираючи вирішальної ваги. Майор, наприклад, не сказав мені, що той моряк, який стежив за вами, зник, як тільки ви почали спускатися по ланцюгу. Куди зник: побіг до капітана «Метью»? Зійшов на берег, щоб простежити дальші ваші дії? Вийшов за територію порту, щоб зустріти вас по той бік муру? Ми не знаємо і коли б ви не згадали щойно про це, — не стали б і з'ясовувати цю обставину. А від неї може залежати ваш дальший успіх в абвері й саме життя.

— Даруйте, справді проґавив таку деталь, — вибачився майор.

— Не для докору кажу — для науки.

Обличчя полковника лишалося суворим. Лише очі видавали доброзичливість, з якою він поглядав на своїх молодих колег.

— А тепер давайте, — вів далі представник Центру, — подумаємо, що можна зробити для створення правдоподібної легенди про те, як Олександр Легнич вибрався без перепустки з порту і без цього ж таки документа своєчасно повернеться на судно, ще й принесе неоплачене митом хутро, а головне, виконає доручення абверу й гетьманців. Та для цього нам, повторюю, важливо знати, які відомості про поведінку Легнича в Одесі пощастило роздобути гітлерівському контррозвідникові.

— Дещо з цього приводу, товаришу полковнику, нам відомо.

— О, я бачу, ви часу не гаяли. Доповідайте, майор!

— Як тільки Клинченко приїхав до нас, описав зовнішність німецького контррозвідника і назвав прізвище, під яким того «матроса» знають на «Метью», я зв'язався з начальником караулу лейтенантом прикордонних військ і попросив його поговорити з вартовим, який ніс службу коло трапу «Метью» між двадцятою і двадцять другою годиною, тобто в період, коли Клинченко вирушав у свою подорож. Червоноармієць повідомив, що за цей час борт корабля залишила тільки одна особа — той матрос. Вій запам'ятав навіть його прізвище, коли перевіряв перепустку й документи. За словами прикордонника, матрос поспіхом збіг по трапу й просив швидше виконати всі формальності. Спочатку він пометушився між своїм і сусіднім пароплавами, а потім, коли вартовий сказав йому, що прохідна порту в зовсім протилежному боці, — кинувся туди. Десь за півгодини повернувся і більше цього вечора на берег не сходив.

Наступного дня цей матрос довго ходив по Одесі. Години зо три спостерігав з одного під'їзду за будинком обласного управління НКВС, завітав до Інтернаціонального клубу моряків, покрутився на товкучці, нічого не купуючи й не продаючи. Наймав таксі їхати в німецьку колонію, яку Клинченко назвав першому стюардові, як пункт, де збирається реалізувати контрабанду. Та через снігові замети жоден шофер не погоджувався везти.

— А що ваш «підшефний» робить сьогодні?

— На це запитання, товаришу полковнику, я можу відповісти з абсолютною точністю. Підійдіть, будь ласка, сюди…

Усі троє наблизилися до вікна. Відкинувши портьєру, майор показав на під'їзд солідного будинку трохи лівіше від управління.

— Нічого не бачу, майоре.

— Скоро побачите…

Справді, за кілька хвилин з під'їзду вислизнула висока постать у легкому сірому пальті й капелюсі; чоловік запалив люльку і пішов вулицею. Потім знову шмигонув у парадне.

— Він? — самими очима спитав полковник.

— Так, — відповів Клинченко. — Замерз бідолаха. Та й взагалі має вигляд мисливського пса, що втратив слід. Диви — заскавучить…

— А я відзначив би його наполегливість, — зауважив старий чекіст. — Ви маєте серйозного противника, Клинченко. Бережіться, хоча на цей раз він справді втратив ваш слід.

– І, мабуть, уже вважає Олександра Легнича покійником, — додав майор.

Полковник запитливо глянув на нього.

— Човен з грецького судна, — пояснив майор, — занесло далеко в море. Сьогодні його виловили й повернули власникові. Крім того, управління порту оголосило серед моряків і рибалок, що тієї ж ночі хтось викрав шлюпку з веслами. Тому, хто знайде, обіцяно грошову винагороду.

— Розумний хід! — похвалив полковник. — Ну, а що являє собою капітан радянського корабля, який брав участь у всій цій історії? Не балакун?

— Абсолютно надійна людина. Нагороджений орденом Червоного Прапора за героїчні рейси до Іспанії під час революційно-визвольної війни.

— Що ж, виходить, вам щастить, Клинченко! А втім, я не так висловився. Щастити може й дурневі. Скажемо інакше: ви розумно ризикували. Тепер треба так само розумно діяти далі. Попросимо через Центр дозволу вищого військового командування нанести на карту Долла деякі точки берегової оборони.

— Справжні?! — в один голос вигукнули майорі Клинченко.

— Коли не справжні, то зробити принаймні так, щоб все виглядало правдоподібно. Списки осіб, з якими ви нібито мали розмову за дорученням Данила Скоропадського і «вручили» їм підпільну літературу, ми вам теж дамо. Подбаємо навіть про те, щоб дехто з цих осіб згодом написав на Алоїзенштрассе добре слово про вас і звернувся з просьбою вислати свіжу літературу. Знайдемо і контрабандиста, з яким ви самі обміняєте свої «скарби» на хутро. Я думаю, майор одного-двох знає і не чіпає спеціально для такої нагоди…

— Підшукаємо, — засміявся майор.

— Ну, а за адресами колишніх вихованців Долла походіть. Можливо, це дасть якусь користь. Іноземні розвідки «консервують» іноді шпигунів довгий час. До того ж Долл знайде спосіб перевірити. Він — один з найдосвідченіших абверівців. Прекрасно знає Одесу. Після першої світової війни акліматизувався тут, одружився, мав дітей. У перші роки Радянської влади працював в одеському комунгоспі і за цей час ретельно вивчив усі підземні комунікації. Будьте дуже обережні, розповідаючи про місто, зокрема про райони, в які він вас посилав. Як тільки тип, який стовбичить у під'їзді, підніметься на корабель, ми подбаємо, щоб йому сьогодні перепусток уже не давали. А ви візьміть таксі й обов'язково побувайте у колишніх поплічників вашого шефа по абверу.

— Коли і як мені повернутися на «Метью»?

— Вирішимо зараз і це. Товаришу майор, де шлюпка Управління порту, яка зникла?

— На палубі одного із сторожових катерів прикордонників.

— Теж непогано. На світанку катер з пригашеними вогнями може підійти метрів за триста до «Метью», пересадити Клинченка в портову шлюпку. Він добереться нею до свого пароплава, підніметься на нього знову якірним ланцюгом. Непогано, щоб це було при свідках, з «Метью», звичайно.

— А що робити з шлюпкою?

— Відштовхнете — і край. Далеко її не занесе. Море спокійне. Але знайти її мають ранком обов'язково і так, щоб усі в порту знали про її раптову і таємничу появу.

— А де ж я її ховав цілих два дні.

— У рибалки. За золоту монету. Адресу й ім'я рибалки вам теж скаже майор. Хай ваш «хвіст» перевіряє. Рибалка підтвердить: у цьому наша величезна перевага, товаришу Клинченко. Скільки б вони до нас не засилали своєї агентури — на кожного з них у ЧК знайдеться десять, сто помічників у народі.

— Все-таки клопоту я наробив багато, — вибачався Микола.

— Без клопоту й борщу не навариш! Так, здається, кажуть у вас на Україні? Та основний клопіт у нас з вами попереду. Всі джерела нашої інформації свідчать, що Гітлер енергійно, з усією швидкістю, на яку здатний «третій рейх», готує війну проти нашої Батьківщини. Ніколи, мабуть, за всю історію існування держав, ніхто не розвивав такої розвідувальної діяльності, як цей біснуватий фюрер. Ви розумієте, отже, яка величезна відповідальність лягає не тільки на Червону Армію, а й на наші органи. З одного боку, ми повинні знати все, буквально все, про бойові можливості вермахту та його союзників, а з другого — поставити надійний заслон між розвідкою ворога і нашими таємницями. Не боячись, що ви зазнаєтеся, скажу ще раз: молодець. Працювати вмієте. Правильно оцінюєте ви Алоїзенштрассе, як філіал абверу й гестапо, отже, як вишку, з якої наші розвідники можуть побачити, дещо для нас цікаве. Ми використаємо вашу пораду й докладемо сил, щоб мати там постійну «штатну» людину. А вам треба триматися Долла. Якщо відкриється можливість — пробирайтеся до СД. Це головна кухня всієї розвідки, контррозвідки, усіх диверсій і провокацій проти нашої країни. Щасливої путі у невідоме, молодий товаришу мій!

Вони обнялися.

Глупої ночі Клинченко повернувся на «Метью». Від нього за версту тхнуло горілкою, кілька пляшок він приніс із собою і на другий день частував колег, подавши її разом з обідом. «Хвіст» попросив Олександра Легнича, коли той підійшов до його столика, налити собі теж.

— За все, що добре кінчається! — проголосив він.

І схилившись до вуха Клинченка, додав: — Кажуть, портову шлюпку виловили. Ти не турбуйся, ніяка підозра на нас не падає.