В лабіринтах абверу

ВТЕЧА

У машині пахло яблуками. Стійкий, трохи терпкуватий аромат «Циганської зорі» змішувався з солодкими пахощами добірного «Апорту». Це були дари садів хутора під Сальськом, де тепер дислокувався штаб «абверштелле-103». Обер-лейтенант Микола Козаченко віз їх у степову Елісту для передачі зондерфюреру Доллу від майора Альбрехта.

Власне кажучи, по оперативній лінії зондерфюрер підлягав Альбрехту, і за прийнятим у вермахті негласним порядком дільби награбованого все мало б бути навпаки: підлеглий повинен був ділитися «трофеями» з шефом. Але в даному разі ситуація склалась особлива. За заслуги в створенні «національного калмицького корпусу» адмірал Канаріс представив Отто Долла особисто фюрерові. Гітлер обласкав старого шпигуна, нагородив його високим орденом і золотим значком націонал-соціалістичної партії. Повернувшись з Берліна до Елісти в сліпучому блиску слави й регалій, зондерфюрер приймав тепер поздоровлення і подарунки.

Обер-лейтенант Козаченко особливо підходив для ролі поздоровника. Долл вважав його своїм другом. У той же час Альбрехт, який не любив зондерфюрера і заздрив його популярності в абвері, вдавав, ніби посилає Козаченка не спеціально, щоб передати фрукти та бочаг донського вина, а в службових справах, як постійного офіцера зв'язку між штабом абвергрупи і «національним корпусом».

Мусив добиватися ласки Долла. Між гестапо й абвером давно вже йшла конкуренція за вплив на фюрера. При кожному провалі агентури починалися взаємні обвинувачення в помилках, огріхах, а то й у зраді. Доллу ж довіряли обидві сторони, і він не раз виступав у ролі посередника. До того ж мав тісні й давні зв'язки в «Лисячій норі». Альбрехт ще більше переконався в його впливі, коли Канаріс приїздив інспектувати свої служби, що діяли проти військ Сталінградського фронту. «Маленький адмірал» не полінувався зробити чималий гак, щоб побувати у штабі нового карального формування, яке, разом з дивізією «Бранденбург-800», батальйонами «Нахтігаль», «Ролланд», «Бергман» та іншими, залічував до «домашніх» військ абверу. Ось тут і виникла в нього думка представити Долла фюрерові. Всі розуміли, звичайно, що цим головний шпигун рейху набиває ціну й самому собі. Так чи інакше, а спекталь вдався.

Зондерфюрер у розмові з хазяїном «Лисячої нори» спом'янув Козаченка, нагадавши, що про перші офіцерські погони цьому здібному розвідникові поклопотався саме він, Канаріс, і що адміральський протеже виправдав це довір'я. Тому бажано було б підвищити його в чині. Канаріс промимрив щось незрозуміле: чи то «заслуговує, мовляв, так заслуговує», чи то «немає в мене іншого клопоту?» Та Долл при зустрічі з Альбрехтом передав йому розмову з адміралом у власній інтерпретації, сказавши, ніби високе начальство наказало підвищити Козаченка в чині. І Альбрехт через відповідні інстанції виконав «волю» Канаріса.

Все це й розповідав тепер Клинченко-Козаченко, сидячи за кермом «оппеля», Корнію Войцехівському, який вмостився поруч із похідною потужною рацією на колінах. Клинченко випросив у Альбрехта дозвіл взяти Корнія з собою під тим приводом, що йому одному важко буде перетягти подарунки, а Войцехівський, як інструктор радіослужби розвідшколи, все одно час від часу робить такі подорожі для тренування розвідників у зв'язку на дальні дистанції.

На північ від Сальська радянські розвідники перетнули Манич. Звідси мали піднятися дещо вище — до відрогів Сальсько-Маницької гряди, а потім повернути на захід. Але Клинченко повів машину вздовж каналу Красний Манич і озера Манич-Гудило, хоч на це йшло більше часу. Не цікавість туриста і не бажання поласувати уславленими кавунами прибережних баштанів примусило його обрати саме цей маршрут: потягла інтуїція розвідника. Десь тут мали приховуватися резерви фашистських військ, які штурмували Сталінград, їхні тилові установи. І справді, в який населений пункт вони б не заїжджали — всюди бачили частини, підрозділи, установи, ремонтні майстерні — цілі для радянських бомбардувальників.

— Чому б нам звідси не передати Центрові таку цікаву інформацію? — запропонував Войцехівський. — Тут працює стільки станцій, що в їхньому хорі наш голос лишиться непоміченим.

Зупинившись на годинку в затишному відлюдному куточку на березі озера, вони зашифрували коротке повідомлення й передали його Астрахані, через яку пролягав тепер один з каналів зв'язку Клинченка з Центром.

Рушили далі. Вже біля самої околиці Елісти шлях розвідникам загородив солдат-регулювальник. Наказав з'їхати на узбіччя й переждати, доки пройде зустрічна колона.

Микола, пред'явивши документи офіцера абверу, наполягав на своєму праві їхати без зупинки. Це не допомогло, зате з'ясувалася причина затримки: колона йде на поповнення військ під Сталінградом їм забезпечують безперешкодний рух.

Радянські розвідники перелічили автомашини з піхотою, танки. Частина піхотинців рухалася на звичайнісіньких возах. Здіймаючи куряву, потяглася 122-мілі-метрова артилерія на кінній тязі. За нею — легші гармати, запряжені верблюдами.

Розвідники перезирнулися. Обидва згадали свою подорож з Києва до Львова в перші тижні війни, коли ходили на зв'язок з «Шукачем». Які разючі зміни. Тоді тяглися нескінченні валки автомобілів, мотоциклів, танків, швидкохідних тягачів. А через чотирнадцять місяців — вози, коні, верблюди. Жива тяглова сила не переважала, а все-таки! Як багато говорила така деталь!

— Видихаються! — радісно констатував Войцехівський.

Клинченко похитав головою:

— Ні, не видихався ворог, Корнію! Сталінград все ще штурмує мільйонна фашистська армія. Та в цій веле тенській воєнній'машині вже щось надломилося. Ти не лише на коней і верблюдів дивись! Пильніше вдивляйся в обличчя солдатів. Пам'ятаєш тих чванливих нахаб із засуканими рукавами, галасливих і самовпевнених, яких ми бачили під Львовом і навіть під Києвом? Де вони? Під березовими хрестами солдатських кладовищ на не озорих просторах від Сану до Волги. А ці вже зрозуміли, що потрапили просто на велетенський конвейєр, у протилежному кінці якого — м'ясорубка. Вдивися в їхні очі: побачиш втому й журбу. А це ж резерви — солдати, які перепочили…

Довго тривав марш приречених. До штабу Долла Клинченко й Войцехівський дісталися вже десь по полудні. Зондерфюрера вдома не застали. Залишивши Вой-цехівського в машині, Клинченко пішов до відомого йому будинку на сусідній вулиці, де містилася розвідгрупа. За столом начальника групи сидів Долл. Поруч примостилися господар кабінету капітан Віллі Гюнтер, командир «винищувального якалу» — карального ескадрону — Санчир Коноков, ад'ютант зондерфюрера Дорджієв. Трохи далі, на двох стільцях розвалився здоровань з таким черевом, що Микола відразу впізнав у ньому «Товстуна». За окремим маленьким столиком, у найбільш освітленій частині кімнати, сиділа ще одна людина в цивільному.

— У вас тут якась нарада! Прошу пробачення!

Клинченко удав, ніби збирається вийти.

— Лишіться, лишіться, гер обер-лейтенант! Ваша присутність бажана…

З цими словами зондерфюрер підвівся, потиснув новоприбулому руку й запросив сісти.

Розмова тривала. Клинченко здогадався, що людина за маленьким столиком — чекіст з Астрахані, який мав прийти з «Товстуном».

— Отже, — не то розпитував, не то допитував гостя Коноков, — ви — син високоповажаного Гаря Амбушева? — Я знав колись вашого батька, його старших синів Чемида та Хулхачі. Але вони ніколи не розповідали мені, що в них є ще й брат Сангаджі, тобто ви. Дивно! Чим це можна пояснити?

— Мовчання моїх братів зв'язане з нашою сваркою. Родинного порядку, звичайно. Справа в тому, що я є сином Гаря Амбушева від третьої його дружини. Моя поява на світ зменшувала частку моїх братів у спадщині. І вони неприязно до мене ставились.

— А є що ділити? — ніби жартома, але з пожадливим блиском в очах поцікавився Долл.

— Я кажу ще про ті часи, коли була земля, отари. Все це пізніше перейшло в колгосп. Багатства батькового не стало, а неприязнь між нами лишилася.

— А де тепер ваші брати? — втрутився у розмову Микола.

На обличчі Сангаджі промайнула тінь здивування. Її можна було тлумачити як подив з того приводу, що сторонній втручається в його розмову з Коноковим про справи суто сімейні. Насправді ж речення «А де тепер ваші брати?» було паролем, яким Клинченко мав зустріти нового свого помічника, перекинутого з Астрахані. І Сангаджі назвав відгук:

— Вони були призвані в Червону Армію. їх дальша доля нам невідома.

Пароль і відгук були вставлені в загальну розмову так доречно, що ніхто нічого не запідозрив. А втім, вони цілком відповідали легенді, навіть істині.

Коноков задав Сангаджі ще кілька запитань. Аналізуючи їх, Микола переконався, що Коноков не знає ні «високоповажаного» Гарю Амбушева, ні його синів Чемида й Хулхачі, а користується агентурними даними, переданими Астровим через «Товстуна». Коноков намагався підловити Сангаджі на гачок. Та астраханський чекіст знав свою легенду твердо, йому повірили.

Нарешті, зондерфюрер, вельми задоволений діяльністю Астрова, подякував «Товстунові» й Сангаджі за службу й одпустив відпочивати.

Коли «астраханці» покинули кімнату, Долл мовчки глянув на Конокова.

— Я думаю, все гаразд, — сказав той. Дорджієв теж погодився з такою думкою:

— Відповідає впевнено, все збігається з інформацією Астрова.

— Тоді — з поповненням! І мені від усіх вас могорич, — пожартував Микола.

— На сьогодні досить, — підвівся Долл. — Розмову з вами, обер-лейтенанте, доведеться відкласти на ранок. Вона буде довга: маю купу новин для майора Альбрехта. А втім, можемо зустрітися й сьогодні. Тільки не тут. У капітана Гюнтера багато роботи, і ми йому заважатимемо. Ходімо до мене!

Побачивши вдома подарунки від Альбрехта, зондерфюрер зневажливо тицьнув носаком чобота в лантух з-яблуками:

— Знайшов чим здивувати…

— Не подарунок дорогий, а шана, — іронічно заперечив Микола.

— Знаю ціну його шані. Він, як той пес: покусав би, та боїться. Особливо тепер, коли на мені оця штука, вручена особисто фюрером у присутності Бормана. Постривай, я йому ще десь хвоста притисну.

— До біса того Альбрехта! Розкажи краще, Отто, як приймав тебе фюрер.

Розповідь була довга, переривалась частими тостами Клинченка за успіхи зондерфюрера. Десь уже за північ, коли привезений бочаг спорожнів принаймні літрів на п'ять, Отто почав переказувати новини з Берліна, де жила тепер його родина і куди дозволено йому було завітати після прийому в Гітлера. Нарікав на те, що столицю бомбардує ворожа авіація. Він охоче вивіз би сім'ю в затишний гірський куточок Баварії, та це може негативно відбитися на його кар'єрі. Додав, як завжди, наголошуючи на абсолютній таємності повідомлення:.

— Нещодавно у «Вольфшанце» [*«Вовчє лігво». Ставка Гітлера у Східній Пруссії] відбулася нарада. Фюрер поставив категоричну вимогу покінчити з Сталінградом. Сили росіян, — сказав він, — на грані виснаження. Для контрдій широкого стратегічного характеру, які могли б стати для нас небезпечними, вони більше не здатні. Треба подбати про те, щоб швидше взяти місто до своїх рук, а не допускати перетворення його у всепоглипаючий фокус на тривалий час.

— Я, здається, сп'янів, Отто, і не зовсім зрозумів. Що то за всепоглинаючий фокус?

— Мається на увазі, що Сталінград скував дуже багато наших сил. От він і хоче розрубати цей стратегічний вузол одним ударом. Підтягуємо туди резерви, а червоні перемелюють їх і перемелюють… А треба от так…

Долл ударив кулаком по столу. І затягнув далі стару пісню:

— А ти до мене не хочеш в ад'ютанти. Тоді порадь когось з офіцерів. Можна навіть не офіцера, просто розумну і вірну людину. А вже про офіцерські погони для неї я сам подбаю. Відмови мені тепер немає ні в чому.

— Куди ж ти Дорджієва подінеш?

— Що Дорджіев? Потрібна людина, якій я міг би довірити роботу з агентурою.

— Для цього в тебе є капітан Гюнтер.

— Його мені Альбрехт підсунув. У разі чого продасть за півгроша…

— Тоді бери Астрова. Здібний хлопець. І вдячний за те, що ми вирвали його з табору. — Подумаю, Миколо. Та це і не так просто. Ким я заміню його в Астрахані?

— Скоро ми дамо тобі новачків із школи. Там є підхожі хлопці: підучили ми їх непогано.

Та зондерфюрер вже сидів із заплющеними очима. Не то спав, не то давав знати, що час уже відпочити.

Наступного ранку, прощаючись з Клинченком, Долл усе ж повернувся до незакінченої нічної розмови:

— Спасибі за пораду! Астрова при першій можливості заберу до себе.

По дорозі додому Микола і Войцехівський мали нагоду переконатися, що конфіденціальне повідомлення Долла про виступ Гітлера у «Вовчому лігві» та його директиву якнайшвидше оволодіти Сталінградом — правдиве. По всіх дорогах, здіймаючи куряву, йшли військові колони у напрямку Волзької фортеці. Фашисти готувалися до рішучого штурму.

Та не знали і не могли тоді знати ні Клинченко, ні Долл, що кінцевий результат Сталінградської битви залежить уже не від фюрера, його фельдмаршалів і генералів, бо назріває подія світового масштабу, яка круто поверне хід усієї війни.

…Дванадцяте вересня 1942 року. Того самого дня, кдли Гітлер у «Вовчому лігві» дав директиву рішучим ударом покінчити із Сталінградом, у Кремлі був схвалений стратегічний задум видатних радянсьііщ полководців: оточити й розгромити угруповання фашистських військ на Волзі. Операцію назвали «Уран».

У жовтні Астрова викликав Катеринич. За час співробітництва вони близько познайомилися. Після того, коли Яків Іларіонович допоміг матросові налагодити листування з матір'ю, навіть переслати їй конче потрібні дефіцитні ліки і трохи продуктів, Павло побачив за суворою зовнішністю Катеринича добре серце. Розвідник полюбив його, як батька.

Цього разу розмова вийшла більш офіційною.

— Хочете повернутися на передній край? — запитав Павла Катеринич.

— Звісно, Якове Іларіоновичу! Ви ж мою думку давно знаєте…

— Так! Але обставини склалися особливі. Робота буде не лише небезпечна, а й, як би це точніше сказати… ну, малоприємна. Клинченко засватав вас ад'ютантом до зондерфюрера Долла…

— Коли відправлятися?

— Постривайте. Треба ще придумати привід для вашої несподіваної появи там. Є така пропозиція…

Через два тижні, пізно ввечері, коли Астров сидів у Карлова за шифровкою чергової інформації для капітана Гюнтера, ввалився до хати «Товстун». Не вітаючись, кинув у куток рюкзак, напився води і скоромовкою почав лаяти Гюнтера:

— Шмаркач проклятий… Йому б ще за мамину спідницю триматися, а не начальником розвідки бути! Скільки разів говорив йому, що мене до Астрахані посилати не слід, що НКВС уже давно стежить за мною. Так він мене боягузом обізвав.

— А що, знову «хвоста» причепили? — насторожився господар явки. — Чи не привів ти його, старий дурню, сюди? Невже не міг переночувати в іншому місці, а вдень як слід розібратися?

— З чого ти взяв, що за тобою стежать? — вставив слово Павло. — Розкажи доладу, не панікуй!

— Прив'язався дорогою один. Ще завидна. Все розпитував, чи не астраханський я. Довелося сказати, що тутешній. Тоді став проситися на ночівлю до мене. Приїхав, мовляв, відвідати сина, який служить тут у військовій частині. Спочатку я зрадів, питаю адресу, обіцяю провести прямо до казарми. А він: «У тому й біда, що адреси не знаю. Піду ранком до коменданта міста чи у військкомат — там скажуть. Мені б, чоловіче, ніч десь перебути».

— Одне слово, — вів далі «Товстун», — хотів я під різними приводами позбутися супутника, але він пристав, мов той реп'ях до кінського хвоста. Вже у місті десь із годину тому заскочив я до якогось двору, ніби у невідкладній потребі. Він лишився коло воріт. А я через паркан. Сховався неподалік і спостерігаю за ним. Мій нічліжник туди-сюди і подався до центру. Я пішов у протилежному напрямку. Переконавшись, що ніхто не стежить, попростував сюди.

Залягла пауза. Всі троє довго мовчали.

— Кажіть же що-небудь, хлопці: випадкова зустріч чи «хвіст»?

Запитання повисло у повітрі. Постукали в двері. Астров добув пістолет, та Карлов спинив його роздратовано:

— Сховай! Якщо це НКВС — то марно чинити опір.

— Кинь пістоля сюди, — порадив Карлов, піднявши одну з дощок підлоги. — Ти ж в Астрахані прописаний. Скажеш, що хочеш завести човна і зайшов порадитися, де можна недорого придбати. «Товстун» — мій давній знайомий. Йому пощастило втекти сюди з Елісти. Шукає притулку. На цьому й стійте.

Карлов відчинив двері. Зайшли двоє сусідів і троє офіцерів у формі працівників НКВС. Один з офіцерів пред'явив ордер на обшук. Шукали не поспішаючи, уважно, оглядали стіни, підлогу, меблі. Знайшли пістолет Астрова, старий «наган», видно Кардова, два високих стовпчики золотих монет царської чеканки, незакінчену шифровку. Сусіди-поняті розписалися в протоколі обшуку. Їх тут же відпустили.

Карлов сподівався, що тепер, коли сторонніх немає, почнеться допит. Він хотів дізнатися, в чому їх обвинувачують. Та офіцери не поставили жодного запитання. Арештованих вивели за ворота, де стояла вантажна автомашина. Карлова посадили в кабіну між шофером і конвоїром. Астрова й «Товстуна» — в кузов, зв'язавши руки за спиною.

Павло запротестував:

— Хапаєте людину, не кажете їй навіть, у чому підозрюєте, та ще й в'яжете руки назад, як бандитові. Я інвалід Вітчизняної війни. Рука в мене поранена. В'яжіть, якщо вже треба, тільки не за спиною,

— Розберемося, — відповів на це офіцер з прямокутником-«шпалою» в петлиці, що був за старшого. І наказав солдатові-конвоїру, що сидів у кузові:

— Не заводьте йому руки за спину. Зв'яжіть попереду.

— Аз другим як? — спитав солдат.

– І цьому так само. Далеко не забіжить. Постать примітна. Та навряд чи й бігти може, — засміявся старший.

Усі троє офіцерів знову зайшли до хати. Мабуть, вирішили поговорити з дружиною господаря, що саме повернулася додому й перелякано спостерігала несподівану пригоду.

— Можна їхати! — гукнув з кузова конвоїр.

Машина поволі рушила. Проповзла квартал-другий по неосвітлених вулицях прифронтового міста. Шофер круто повернув управо. Конвоїр, щоб утриматися на хиткій лавці, схопився за борт. Тієї ж миті Астров ударив його по голові. Солдат, зойкнувши, впав на дно кузова. Павло неголосно сказав «Товстунові»:

— Хутчіш розв'яжи мені руки! Тікаймо!

Астров із заднього борту опустив ноги і, відчувши, що торкнувся землі, побіг за машиною. Особливого напруження це не вимагало. В суцільній темряві, по вузьких кривих вулицях авто не їхало — повзло. Але діяти треба було швидко. Всього кілька кварталів лишилося до будинку окружного відділу НКВС, куди їх, на думку Астрова, мали привезти.

Тим часом «Товстун» чомусь барився. Зрештою — надумався. Перекинув ноги через борт, але тут же підібрав їх.

Павло підскочив, причепився поруч і зло прошипів:

— Плигай, чорти б тебе взяли! Плигай, бо втечу один і скажу Гюнтерові, що ти таки боягуз!

Загроза вплинула. Черевань, щоправда, добре гепнувся, але не побився.

…За якусь годину вони перебували уже в підвалі невеликого будинку на околиці Астрахані. Знайомлячи свого супутника з старим калмиком — господарем їх притулку, Астров відрекомендував його:

— Гаря Амбушев. З сином нашого гостинного господаря — Сангаджі ти мав честь познайомитися раніше і навіть чимчикувати разом від Астрахані до Елісти…

— Ех, Павле… — тільки й сказав здивований «Товстун» — бути б тобі на місці Гюнтера — і я ніколи не знав би біди! «Залізного хреста» мало за таку втечу. До речі, чим ти оглушив конвоїра?

— Думаєш, у мене був час на дослідження? Намацав під лавкою якусь залізяку, здається, ручку від домкрата… Добре, що водій виявився запасливим хлопцем. Але таке везіння буває раз у житті. Треба подумати, як вирватися з Астрахані. Певен, що нас розшукують на кожному перехресті. Особливо тебе. Будемо одверті: це твоя необережність завалила явку. А може це сам Карлов нас продав? Він за гроші батька рідного на шибеницю поведе і зашморг накине. Бачив, скільки в нього знайшли золота?

— Згоден! Тільки він нас і продав. Так і скажемо Гюнтерові, — зрадів «Товстун» і подивився на Астрова поглядом пса, який нашкодив і благає в господаря пощади.

…Через тиждень голодні, обдерті втікачі причвалали до Елісти. Ніким не попереджене командування німецької військової частини, в зоні якої вони перейшли лінію фронту, запідозрило в них ворожих лазутчиків і передало до рук фельджандармерії. Доки жандарми зв'язувалися з Елістою, Астрову й «Товстунові» довелося пересидіти в якомусь свинарнику, ночувати на дранті, що аж кишіло вошами.

Гюнтер зустрів їх більш ніж стримано. Розпитував про найменші подробиці втечі. Всією своєю поведінкою капітан підкреслював недовір'я до розповідей підлеглих.

І тут доведений до розпачу «Товстун» ударив кулаком по столу з такою силою, що аж дзеленькнули шибки.

— Веди нас до СД, сучий сину, — кричав черевань. — Веди, коли не віриш. Але там тобі доведеться дати відповідь, чому, незважаючи на всі попередження, що червоні за мною стежать, ти знову послав мене до Астрахані. Тепер хочеш свою вину за провал явки звалити на нас. А скільки разів ми ризикували життям заради інтересів рейху!

Гюнтер вихопив із кобури «маузер» і навів на зв'язкового.

— Знаєш, мерзотнику, чого ти заслуговуєш за напад на німецького офіцера?… — волав Гюнтер, — Геть звідси, бо не знаю, чи втримаюсь удруге! А ви, пане Астров, лишіться…

«Шукає виходу з скандального становища, — розгадав Павло хід думок капітана, — і я йому цей вихід підкажу».

— Пробачте «Товстуна», гер капітан, — примирливо кинув Астров, ніби підозріння начальника розвідки його не стосувалися. — Притомився в дорозі, набрався страху і верзе хтозна-що. Якщо вас цікавить моя особиста думка про причини нашої невдачі в Астрахані — можу сказати…

— Ви не згодні з «Товстуном»? — явно зрадів Гюнтер. — Чому ж ви мовчали?

— Не було нагоди і слова вставити. Цей базіка не дав мені й рота розкрити.

— Уважно слухаю…

— Мені здається, що нас продав Карлов. Останнім часом, коли справи червоних під Сталінградом пішли на краще, він став тяжитися своїми обов'язками перед абвером. Кілька разів радив змінити явку, просив десь в іншому місці готувати шифровки для зв'язкового, цікавився, чи знищуємо ми агентуру, яка зраджує. Запитання поставлено було нібито з простої цікавості, але інтуїтивно я відчував, що в настроях цієї людини відбуваються якісь зміни.

— Чому ж ви не поінформували мене?

— Впевненості не було. Підозру висловити легко, а чим довести? Крім того, знав він небагато і шкоди міг завдати, власне, лише мені й «Товстунові». А ми не такі цабе, щоб задля нас посилали людей на розслідування й ризикували їхнім життям. Я тільки подвоїв пильність. Але він нас перехитрив. Діждався приходу «Товстуна» і видав. Та коли підсумувати все — ми, зрештою, втратили лише явочну квартиру, господарем якої був зрадник. Отже, по суті, лишаємось у виграші.

По тому, як схвально підтакував йому Гюнтер, Астров зрозумів, що така версія того цілком влаштовує.

— Ви вже там якось поясніть цьому дурневі, що так поводитися з німецьким офіцером та ще й прямим начальником — не можна, — мовив на прощання Гюнтер.

Минуло кілька днів. Астрова і зв'язкового більше нікуди не викликали. Більше того, намагаючись улестити «Товстуна», начальник розвідки представив його й Астрова до нагороди. Попросив і Долла підписати подання. Але зондерфюрер відмовився, посилаючись на те, що робота в Астрахані виконана в основному на «абвер-штелле-103» і подбати про нагороду повинен майор Альбрехт.

Та астраханські справи Альбрехта вже не цікавили. Дев'ятнадцятого — двадцятого листопада війська трьох радянських фронтів спрямували проти вермахту удар нечуваної сили. Почалася операція «Уран». Двадцять дві дивізії і сто шістдесят окремих частин 6-ї та 4-ї танкових фашистських армій опинилися в залізному кільці оточення. З «Вовчого лігва» посипалися прокльони й загрози, насамперед на адресу абверівців, які знову програли в двобої з радянською розвідкою. Начальникові «абверштелле-103» було не до колишнього астраханського резидента.