В лабіринтах абверу

«БРАНДЕНБУРГ-800»

Немало весняних вод спінили в своїх річищах і знесли З гір Дунаєць та В'яла, Попрад і Сан, доки майор Долл, капітан Вольф і Микола Клинченко мандрували між їх берегами. Вони побували в Дуклі, відвідали Каменицю та Барвінок.

Уже зазеленіли полонини й набрякли бруньки дерев на південних схилах Бескид, коли призначена полковником Візером комісія повернулася до Криниці, в штаб розвідшколи. Лише тепер, після іспитів, довгих розмов {з випускниками, засіли за найскладнішу роботу. Кожному годованцеві шпигунського кубла треба було визначити завдання, район дії, сфабрикувати документи.

Трохи полегшив цей клопіт сам Візер. Близько тридцяти вихованців Вольфа, набраних з числа білоемігрантів із Закавказзя та Середньої Азії, полковник наказав відрядити прямо до Берліна. Звідти їх мали розвезти в Туреччину, Іран та інші суміжні з Радянським Союзом країни, розвідки яких близько товаришували з абвером і гестапо. Найбільшу ж частину таємних агентів, випущених школою, — числом понад двісті, — абверштелле Краків закидало на Україну для розвідки шляхів, аеродромів, гарнізонів, промислових підприємств, вчинення диверсій.

Було тут над чим посушити голову. І не тільки членам комісії. Криниця перетворилася в ті дні на один з найактивніших центрів підривної діяльності проти Країни Рад. З Берліна приїхав Катценбах. Привіз представників різних відділів абверу. В усій цій метушні брали участь і прикордонники. Слово їхнє було маловтішне: Ради прикривають свій кордон чимраз щільніше. Добровільними помічниками «зелених кашкетів» оголосило себе по той бік мало не все прикордонне населення. Щасне подолання лінії стовпів ще не гарантує безпеки: затримують іноді за десятки кілометрів на схід від неї. Тому перекидання нових розвідників німецькі прикордонники радили розтягти в часі.

Катценбах, який прибув з широкими повноваженнями, категорично заперечував проти будь-якого зволікання. Доллові, з яким вони частенько сиділи за пляшкою, представник Берліна по-приятельському втлумачував:

— Отто, не мені тебе на розум наставляти. Нюхом старого розвідника маєш чути: рейх напередодні великих подій і випробувань. Протягом найближчих місяців мусимо закинути на схід стільки агентури, скільки не засилалося за весь час існування німецької держави. Поспішати, поспішати і ще раз поспішати! Такий наказ адмірала Канаріса.

Долл одверто не заперечував — Катценбаха все одно не переконаєш. Він — кар'єрист, готовий краще згубити весь випуск школи, ніж висловити думку, яка не збігається з міркуваннями начальства, тим більше самого шефа абверу. Та все ж майор не стримався і поділився з Клинченком своїми сумнівами.

— Така поквапливість тільки посилює риск. За двадцятирічну службу довелося мені мати справу з багатьма розвідниками. Не раз брав гору і над самовпевнени-ми англійцями, і над хвацькими на вигадку французами. Знав у Тібеті і дурив підступних хитрунів-розвідників Сходу. Та найтвердіший горішок, незважаючи на порівняну її молодість, ЧК. Великі масштаби перекидання наших людей розкриють їй більше, ніж найтаєм-ніші документи. Ти розумієш, чому Катценбах нас так підганяє?

— Здогадуюсь: генштаб підганяє абвер…

— От, бачиш, здогадатися неважко. Логічно продовжуючи твою думку далі, більшовики скажуть: оберкомандовермахт підганяє генштаб, а хтось наказує і найвищому військовому командуванню. Який же напрошується висновок?

— Війна, — спокійно резюмував Клинченко, ледве стримуючи хвилювання.

— Наскільки мені відомо, саме такого висновку дійшли і в Москві. Наші приготування, думаю, розгадана таємниця. Звідси й така пильність на кордоні. Він нині, як натягнута струна: торкнись — задзвенить. А ми хочемо за якусь п'ятиденку зіграти на тій струні понад двісті разів. Це просто безумство!

«Так, безумство, яке допоможе переловити фашистських щурів», — подумав Микола. А вголос сказав:

— Я не згоден з вами, докторе! Мистецтво розвідника якраз у тому, щоб дзвін струн почули тільки ті вуха, для яких призначено музику.

– І Катценбах, і ти — молоді самовпевнені дурні, — розлютився Долл. — Переконаний, що більшості своїх посланців ми вже ніколи не побачимо. Та спробуй посперечатися. Візер мене не підтримає. І до Берліна везти таку думку заборонить.

«Ти й сам не дуже б на це насмілився», — вирішив Микола, і під зручним приводом ухилився від дальшої розмови на цю тему. Свого клопоту вистачало. Як «спеціаліста по Україні» його шарпали з усіх боків. І давати консультації було дуже нелегко: кожна порада мала бути такою, щоб гітлерівці схвалили, а в своєму Центрі сказали — «молодець!».

Двох з колишніх служак «Варти», відібраних ним свого часу до розвідшколи, а нині вже її випускників, Клинченко порадив заслати на «Метью» в Одесу, давши їм явки до прихильників гетьмана Скоропадського й колишніх поплічників Долла. Знав-бо, перші існували тільки в паперах гетьманської канцелярії, куди він «оселив» їх, повернувшись з Одеси. Що ж до колишніх агентів Одеської резидентури Долла, то імена й адреси їх Микола встиг тоді залишити радянським органам державної безпеки. Отже, рекомендована ним двійка мала сама залізти в пастку. Інша справа — чи закриють пастку одеські чекісти відразу, чи «пограються» з фашистською агентурою? А може визнають за потрібне дати шпигунам відомості, які дезінформують противника, і відпустити їх назад до Кракова. Все це вирішить Центр.

У Катценбаха порада Клинченка викликала заперечення.

— Ви ж самі розповідали: без перепустки вибратися з території порту неможливо, — нагадав капітан. — Як же це зроблять ті двоє? Не бачу логіки у вашій пропозиції.

Микола, чекаючи такого запитання, тримав напоготові козир:

— Чому, власне, гер капітан, вони мають залишити «Метью» таємно? Впишемо їх до складу команди пароплава, і тоді кожному з них забезпечена в Одесі перепустка до міста.

— На кілька годин! Мине строк перепустки, їх почнуть розшукувати, як порушників кордону. І, звичайно, знайдуть. Затримання… Розслідування…

— Такого не станеться, — запевнив Клинченко. — Вони повернуться на пароплав вчасно…

— Нащо ж тоді все це робити? — здивовано спитав Катценбах.

Клинченко багатозначно посміхнувся:

— Двійка повернеться в точно визначений перепуст

кою час. Повернеться і разом з тим — ні… Ми підмінимо їх зовнішньо схожими людьми з числа гетьманців, за вербованих, мною в Одесі. А ті, кого ми звідси пошлемо, лишаться жити там за їх документами. Отже, вигода подвійна: наші влаштовуються в Одесі, а звідти одержуємо двох надійних людей, добре обізнаних з радянською дійсністю.

Катценбах запитливо глянув на Долла. Майор, наче відповідаючи не капітанові, а власним думкам, розмірковував уголос:

— Хм, привабливо, але ризиковано. Все залежить від зовнішньої тотожності. Ну, і, звичайно, доведеться тим двом одеситам, перше ніж сісти на «Метью», звільнитися з посад, які вони займають, сказати сусідам, ніби переїздять до іншого району міста.

— Браво, шефе! — вигукнув Клинченко. — Ставлю собі п'ятірку, як вашому учневі. Наші думки збігаються. Я ж думав про все це ще там, в Одесі. І навіть склав уже словесні портрети тих двох гетьманців. Хочете — зачитаю?

Микола вийняв записну книжку і змалював своїх одеських «знайомих» так барвисто, з такими подробицями, що Катценбах і Долл ніби побачили їх перед собою живими.

— А чи ж знайдемо схожих серед моїх випускників? — висловив сумнів начальник школи.

— Я вже знайшов. Можу назвати прізвища…

На другий день запропонованих Миколою випускників викликали на засідання комісії і питання було вирішене позитивно.

Тепер у Клинченка з'явився новий клопіт. Треба було негаййо повідомити Центр, щоб там підготували двох радянських розвідників, які мали прибути на зміну під виглядом одеських прихильників гетьмана Скоропадського.

Ночами він під ковдрою, при світлі кишенькового ліхтарика, спішно шифрував донесення Центрові. Повідомляв прізвища поповнення абверу, місце й техніку переходу через кордон. В неділю мав будь-що вибратися до Кракова для зустрічі із зв'язковим.

У суботу за обідом Долл сам заговорив про поїздку.

— Всі ми втомилися. Треба хоч день відпочити. Сьогодні їду до Кракова. Готуйтесь. Беру вас із собою.

— Дуже вдячний, шефе. Якщо є місце в машині, насмілюся нав'язати вам ще одного супутника.

— Кого це?

— Нового інструктора школи: Войцехівського.

— Навіщо він нам?

— Хочу придивитися до нього зблизька й запросив у гості.

— Слов'яни полюбляють земляцтво. Тому, мабуть, і на посаду інструктора так енергійно висували його?

— Не вгадали! Тут, у школі, він найбільш інтелігентна людина.

— Око маєте гостре. До речі, всьому цьому шкільному зборищу якраз інтелектуального розвитку й бракує. А хіба можна бути розвідником без високорозвину-того інтелекту? Ні, звичайно! Але при таких величезних масштабах засилки агентури доводиться брати, що дають. На жаль, для вашого протеже сьогодні місця в моєму авто не знайдеться. Нам треба обговорити важливу справу без свідків.

— А шофер?

— За кермом мінятимемося з вами.

Виїхали ще завидна. Машину вів Клинченко. Рух на магістралі був слабкий. Та примхливі звивини гірського серпантину вимагали чималої уваги. Чи то враховуючи це, чи просто зморений клопітним днем, Долл мовчав і навіть примружив повіки, вдаючи, ніби спить. Аж коли виїхали на порівняно пряму дорогу, сказав:

— Тебе задовольняє робота?

— Те, чим зайнятий тепер, дуже цікаве. Сподіваюся колись написати про це книгу, якщо дозволять, звичайно. Ну, а щодо інших планів на майбуття, то я над ними не замислювався. Все в руках господа бога, полковника Візера і ваших. Мою мрію ви знаєте — велика журналістика.

— Миколо, ми колись з тобою пили на брудершафт, а ти все говориш зі мною на «ви». Дозволяю наодинці говорити зі мною, як з другом. Так от повертаюсь до нашої старої розмови. Повторюю: ні в кого не лежать під ногами такі захоплюючі сюжети, як у розвідника. Тепер ти й сам у цьому переконався. Збираєшся навіть книгу писати. Зарано! От впораємося з більшовиками, і розкажеш колись у великому творі, як німецький геній переміг наймудрішу в світі розвідку.

— Так ось вона, велика таємниця, про яку ти мав говорити зі мною в дорозі без свідків! — пожартував Клинченко.

— Не перебивай! І міцніше тримай кермо. Бо від того, що я зараз скажу, у тебе може запаморочитися голова.

Микола зупинив машину.

— Я зрозумів це, як твоє бажання пересісти на моє місце…

— Не жартуй, негіднику, коли начальство говорить з тобою серйозно.

Клинченко знову натис на акселератор. «Мерседес» побіг далі, ще швидше заглинаючи стрічку шосе. А Долл продовжував малювати райдужні перспективи. Виходило, що абверштелле Краків — тільки коротка зупинка на шляху до великої розвідувальної кар'єри. Ось закінчать вони роботу в Криниці, й Микола поїде в одне тихе і дуже красиве місце, де з нього зроблять розвідника високого класу.

— Це наказ?

— Ні, пропозиція. Силоміць туди не відряджають нікого, але тільки дурень відмовиться. Повний ідіот, або людина, яка не хоче служити фюрерові. Дурнем, Миколо, тебе ніколи не вважав. Отже, згода?

У Кракові Долл завіз Миколу до готелю, в якому вони колись жили разом, і наказав у понеділок зранку з'явитися до Візера.

Відпочивати не довелося. Недільний день пішов на складання донесення Центрові. Увечері, коли в переході «Під кшижем» буває особливо багатолюдно, Клинченко випадково зачепив ліктем якогось поважного краків'янина, що тримав під однією пахвою кілька книжок, а під другою — парасольку. Просячи пробачення, Микола кинувся підбирати книжки. Старий подякував, і вони розійшлися. В одній з книжок власника парасольки лежала тепер доповідь Центрові з повним списком випускників розвідшколи у Бескидах, їх конспіративними прізвищами і явками.

У коротенькій цидулці, адресованій безпосередньо зв'язковому, Клинченко попереджав його, що наступне побачення, можливо, відбудеться в іншому місці. Тому зв'язок треба поки що підтримувати через «поштову скриньку» номер один.

А хвилиною пізніше розвідник уже крокував протилежним тротуаром у одному напрямку з своїм зв'язковим, аж доки той зайшов у парадні двері одного з будинків поблизу собору дванадцяти апостолів.

Микола пройшов ще кілька сот кроків. З виглядом гультяя, якому нема куди поспішати, повернув назад. Наближалась комендантська година. Перехожі на вулицях зустрічалися рідко. Впевнившись, що «хвоста» ні за ним, ні за зв'язковим не було, він з легким серцем повернув до готелю.

Такі контрольні прогулянки за своїми зв'язковими Клинченко практикував часто, знаючи, що найбільше провалів буває саме при явках.

Про старого краків'янина розповів Миколі Бойко, який був кельнером у Грубешівському ресторані Долла — Філіппова і одним з організаторів зв'язку з Центром. Якось увечері Стефан разом з дружиною Іванною несподівано завітав до Клинченка в Кракові. Таке грубе порушення конспірації дуже розсердило розвідника. Він готовий уже був покартати подружжя, коли помітив, що Стефан та Іванна, голосно і щиро виказуючи йому свою радість з приводу побачення, одночасно роблять заспокійливі рухи: не хвилюйся, мовляв, усе гаразд. З кишені гість витяг записку: «Ми в Кракові з відома Долла. Запроси нас у кафе чи ресторан. На вулиці про все поговоримо. Тут, можливо, підслухують».

Микола так і зробив. До того ж скучив за людьми, з якими можна поговорити, не приховуючи своїх думок. Коли вони втрьох опинились у безпечному місць, Бойко розповів новини:

— Центр уже давно наполягає, щоб я переїхав до Кракова. Розвідку радянського прикордоння з Грубешова німці майже припинили. Тамтешнє абверштелле займається лише перевіркою старих даних. Коло його інтересів Центрові вже добре відоме. Та перебратися сюди і влаштуватися на потрібну посаду не так легко. Відвідав сьогодні Долла в його мешканні. Сказав, що справи у ресторані нині йдуть кепсько і попросив допомогти мені влаштуватися до якогось закладу в Кракові. За це я згодний, як і раніше, працювати на розвідку, поліцію безпеки, на чорта, диявола. Тільки б заробляти побільше. Долл милостиво обіцяв, і, я гадаю, зробить. Моє ж завдання — зміцнити тут усі ланки зв'язку. Дещо ми вже встигли здійснити. До ланцюга зв'язку залучено кількох товаришів з числа польських антифашистів. З тобою, зокрема, зустрічатиметься зв'язковий- пан Станіслав. Надійна людина. Цього польського комуніста знаю ще з тих часів, коли я належав до КПЗУ. Ми підтримували зв'язок між нашими партійними організаціями.

— А докладніше?

— Розповім усе, що мені відомо. Станіслав — колишній лодзинський текстильник, активний учасник страйкової боротьби. В класових боях виявив себе сміливим бійцем, вмілим організатором. Переконаний друг Країни Рад. Справжній інтернаціоналіст. У літньому віці переїхав до Кракова, де й живе у своєї доньки Люци-ни — молодої кравчині, дуже популярної серед дам офіцерів місцевого гарнізону. Жінка полковника Візера, а також дружина Долла — її постійні замовниці. Через теревені офіцерських дам Люцина досить поінформована… Словом, Іванна вже кілька разів виносила від неї різне «шитво». У пана Станіслава надійне прикриття — займається торгівлею сигаретами. Мотивування: «не хочу канючити в доньки кожну марку. Зароблю сам».

— Що йому відомо про мене?

Для нього ти теж зв'язковий — одна ланка в довгому ланцюжку. Пароль: «Передайте дружині, що сукенка готова до примірки». Відзив: «Спасибі, обов'язково передам!».

Наступного дня полковник Візер, поінформований Доллом про згоду Миколи вдосконалювати «освіту», зустрів його надзвичайно доброзичливо:

— Пане Козаченко, власне кажучи, робота в Криниці завершена. Лишилося організувати перехід кордону. В цій справі обійдуться без вас. А ви трохи відпочинете, поєднуючи приємне з корисним.

— Як це розшифровується? — пожартував Микола.

— Хіба майор Долл не говорив? Ви дістанете можливість пройти добру школу розвідки.

— Дозволю собі запевнити вас, шефе: все що викладають у Криниці, мені вже відомо; більше того — ви довірили мені приймати, іспити від вихованців капітана Вольфа, а тепер…

Візер з Доллом весело перезирнулися.

— У Криниці початкова школа, а я маю намір послати вас у вищу, вважайте — до академії.

— Куди ж це? — поцікавився Клинченко.

— Вже одне це запитання свідчить, що вища розвідувальна освіта вам не пошкодить, — викрутився Візер. — Завтра вас туди відвезуть.

Микола розвів руками: що, мовляв, поробиш, коли начальство наказує?

Наступного ранку обережно постукали у двері номера. Так тихо і ввічливо, що Клинченко був вельми здивований, коли на кинуте ним «бітте» зайшла не покоївка, а підтягнутий фельдфебель. Виструнчившись і клацнувши закаблуками, гість відрекомендувався:

— Альфонс Паулюс!

Фельдфебель доповів, що прийшов за наказом майора Долла. Гер майор викликають пана Козаченка до себе.

— Чи не з вами маю їхати?

— Так, мені припала честь супроводити вас до місця нової служби.

Вислухавши цю шанобливу відповідь, Клинченко зметикував: Долл дав зрозуміти провожатому, що хоч пан Козаченко не носить мундира, проте є особою, до якої треба ставитися з повагою. Щоб підкреслити ще раз свою старшість у службовій ієрархії, Микола наказав Паулюсу зачекати його у вестибюлі.

Альфонс слухняно вийшов. А коли Клинченко з'явився у вестибюлі з валізкою, підбіг, узяв її, виніс і акуратно поклав на заднє сидіння. Потім відчинив своєму пасажирові дверцята й зайняв місце за кермом. Через десять хвилин Микола вже був у кабінеті Долла.

Господар кабінету відразу перейшов до діла.

— Полковник Візер хотів сам з тобою зустрітися, але вночі його терміново викликали до Берліна. Якась нарада в другому відділі, зв'язана з необхідністю активізувати агентуру Бандери й Мельника в західних областях України. Видно, роботи нам прибуде. Так, що ти там учись добре і швидше повертайся.

— Слухай, Отто, — попросив Микола, — скажи одверто: куди мене повезуть? Це ж просто по-дитячому приховувати від мене подробиці моєї ж роботи.

Долл розсміявся:

— Візер взагалі любить туману напускати. Однак, ми робили це в твоїх інтересах. Просто вирішили піднести сюрприз за відмінне виконання завдання у Криниці. Навіть Катценбах тобою задоволений.

— То піднеси мені цей сюрприз зараз. Назви хоч пункт, до якого їду. Інакше мені навіть перед Альфонсом буде незручно. Ти ж сам навіяв йому думку, ніби я високе начальство.

— А ти звідки знаєш?

— Неважко було здогадатися…

— Здогадливість треба заохочувати. Скажу: ти їдеш у Бранденбург. Але за розголошення таємниці з тебе пляшка коньяку. Приїду погостювати.

Тепло попрощалися. В обмін на розписку Микола одержав п'ятсот рейхсмарок.

На вулиці Клинченко раптом чортихнувся і з досадою вдарив себе по чолу.

— Забули щось? — поцікавився Паулюс.

— Бритву лишив у готелі. Дрібниця. Та поки десь придбаєш — станеш схожим на Санта Клауса.

— Заїдемо до готелю, — запропонував Альфонс.

— Доведеться. І газет дорогою купимо.

Вони спинилися коло кіоска недалеко від готелю. Розплачуючись з кіоскером, Клинченко непомітно передав йому крихітний клаптик паперу, на якому було написано два слова: «Місто Бранденбург».

Шлях туди долали три дні. Можна було б і швидше, та Клинченко не поспішав. Радом, Варшава, Познань… Міста, через які пролягав їх курс, являли для розвідника чималий інтерес. До того ж з'ясувалася така подробиця: свою службу в абвері Альфонс Паулюс починав у полку «Бранденбург-800» — тій самій «академії», куди тримав путь Микола.

Тепер він уже жалкував, що з самого початку взяв у розмовах з фельдфебелем надто офіційний тон. І вирішив додати машкарі, яку носив, рис посиленої доброзичливості й щедрості, але без зайвої фамільярності. За один стіл з собою під час обіду в Радомі не посадив, але порадив десь добре підкріпитися (шлях ще довгий), додавши до поради купюру з двозначною цифрою.

Дисциплінований унтер трохи перестарався, про що свідчив густий дух шнапсу. Та Клинченко, ніби нічого не помічаючи, кинув:

— Заради спортивного інтересу покручу баранку, а щоб не заснув, розважайте мене цікавими розповідями.

— Про що ж, пане Козаченко?

— Невже не здогадуєтеся! Мандрівника завжди найбільше цікавить місце, до якого їде. Полковник Візер говорив: «Бранденбург-800» — то академія. Справді? Чого ж мене там навчать?

— Ви, думаю, пройдете індивідуальну підготовку. Про неї маю тільки загальне уявлення. А про полк чому б не розповісти? Рік був старшим писарем штабу. Це така частина, скажу вам, якої не має жодна інша армія світу. Тільки ми, німці, змогли додуматися. Розумний чоловік, цей Канаріс! Ще б пак! Фюрер знав, кого ставив на чолі абверу…

Альфонс ще довго базікав би про фюрера та його виняткові здібності, коли б Микола кількома запитаннями не повернув розмову в потрібне русло.

— Головне, пане Козаченко, ви нічому там не дивуйтеся, навіть почувши міцне російське слово. Спеціально вчать лаятися. Такі майстри є, що можуть лаятися чверть години підряд, повторюючи ті самі слова в десятках варіантів.

— А хто ж навчає? І нащо?

— Тримають тут одного. Старий уже. Я навіть колись спеціально в його особову справу заглядав. З емігрантів. Тільки з простих. Колись двірником був у поліції. Вибився пізніше у власники якогось там нічного закладу. Забув тільки, як він російською мовою зветься. Артист! Дадуть йому хлопці пляшку шнапсу — вип'є і пішов, і пішов… Так спився, що вартовим наказано його нікуди з двору не пускати…

— Нащо ж вчити бранденбуржців лаятися?

— Для антуражу.

Клинченка охопило почуття огиди. Щоб не виявити його, він силувано посміхнувся. Балакучий Альфонс сприйняв це як підбадьорювання й повів далі:

— Про лайку — то я вам так, між іншим, щоб не заснули. Вчать говорити: російською, українською чи білоруською мовами, залежно від того, в якому районі до ведеться діяти. Вчать звичаїв, пісень. Минулого разу, коли я тут був, «Катюшу» розучували. Та знову ж таки пісні — не головне. Це теж для антуражу.

— О, я бачу, Альфонсе, ви не тільки російську лайку, а й деякі французькі слова знаєте. Бранденбуржців і до окупації Франції готували?

— Так, але інший батальйон, під номером два, розташований у Дюрені, в Рейнській області. Він і навербований з ельзасців, які добре знають французьку мову, а також з бельгійців і голландців. А наш перший батальйон діяв у Польщі. Тепер призначається для диверсій проти Рад.

— От і підійшли ми до головного. Що ж я робитиму в Радянському Союзі після того, коли навчуся лаятись і співати «Катюшу»?

— Це вже, пане Козаченко, ви примушуєте мене порушувати присягу й підписку про нерозголошення таємниці…

— Пробачте, гер Паулюс, але я вважав, що ми колеги і нам доведеться служити спільній справі. Принаймні так сказали мені наші начальники — і майор Долл, і полковник Візер. Але якщо у фельдфебеля Паулюса є якісь підстави не довіряти мені, то він це робить надто пізно. Сказано вже не тільки «А». Ми пройшли в розмовах про «Бранденбург» принаймні половину абетки. Та я не силую. Через день-два все побачу на власні очі. І від вас, Альфонсе, приховувати не стану. Можливо, ще не раз підемо разом у розвідку. Саме по таких місцях, де консультації даватиму я.

— Пробачте, пане Козаченко. Ви ж самі розвідник і знаєте: звичка до конспірації стає в кожного з нас другою натурою. Навіть тоді, коли слово можна випустити, тримаєш його за хвіст…

— Якраз за це я вас і шаную, гер фельдфебель. Можете бути певні: своєму другові доктору Доллові охарактеризую вас, як людину, що заслуговує на повне довір'я. А розповідей на сьогодні й справді вистачить. Сідайте тепер за кермо ви, і я вам розкажу що-небудь з моїх пригод.

На другий день все повторилося. Паулюс, очевидно, подумав і переконався остаточно, що немає потреби приховувати від людини, яка стоїть у воді, що річка мокра. Розмова про «Бранденбург-800» тривала.

— Найкраще уявлення, — казав фельдфебель, — дає практика. Від наших бранденбуржців чув, чим вони за ймалися, коли почалася війна з Польщею. Вірніше, чим тільки не займалися: підслуховували за допомогою спеціальних приладів розмови між штабами. І навпаки, руйнували зв'язок між ними. Переодягалися в форму польських військових регулювальників і збивали частини на марші з правильного курсу. Шифрували й передавали фальшиві радіограми. Розпускали панічні чутки. Скида ли під укіс військові ешелони і підкладали вибухівку під мости. Захоплювали аеродроми й сіяли шпигуноманію. Кожний бранденбуржець відмінно володіє не тільки автоматом і ножем: його вчать хитрощів і підступності, вмінню, залежно від обставин, бути красномовним, як Ціцерон, чи мовчазним, як покійник. Сам адмірал Канаріс — частий гість у полку. Це він особисто наказав розучувати «Катюшу». За донесеннями нашої агентури, це найпопулярніша тепер у Радянському Союзі пісня. Так от, буваючи в Бранденбурзі, наш головний шеф кожного разу говорить на прощання одне й те ж: «Я хочу, щоб кожний з вас був сильним, як лев, спритним, як пантера і хитрим, як лис!».

«Не полк, а зоопарк», — майнуло в думці. Ввечері третього дня проминули Берлін і за якусь годину були вже в Бранденбурзі. Паулюс підігнав машину до брами досить великого будинку на околиці. За високим цегляним муром, який оточував цю будову казарменого типу, підносили свої розлогі крони вікові липи. Видно, не одне покоління пруссаків співало за цими стінами «Дойчланд, Дойчланд юбер аллес» і кричало «гох!» у відповідь на заклики німецьких імперіалістів розсунути кордони від Рейну до Чорного моря й Атлантики. Тепер над брамою майорів прапор з чорною свастикою в центрі білого кола. Все інше мало такий вигляд, як і десятки років тому. Важко було здогадатися, що перед тобою не звичайнісінька військова частина, а велике шпигунське лігво.

Фельдфебель кудись збігав і приніс перепустки. Проводив до входу в штаб. Клинченка прийняв черговий офіцер. Довго і уважно розглядав його посвідчення, документи й фото, вийняті з пакета (мабуть, привіз фельдфебель). Подзвонив комусь і спитав, чи все готове. Викликав Паулюса і наказав підвезти пана Козаченка в будиночок для приїжджих.

Їм відчинив солдат. Альфонс передав йому валізку Клинченка й розпрощався. Ночувати збирався в Берліні у родичів.

Відведене Миколі приміщення складалося з трьох кімнат і кухні. Солдат приготував постіль, поставив на стіл вечерю й пішов у кімнату поруч з кухнею, призначену колись для прислуги.

Клинченко, втомлений дорогою, випив склянку чаю, роздягся, ліг і заснув.

Прокинувся від світла. Горіла настільна лампа. В кімнаті було троє, невідомих. Один копирсався в його валізці, другий нишпорив по кишенях піджака. Третій стояв поруч з пістолетом у руці і мовчки розглядав Миколу.

— Хто ви?

Почув відповідь, з якої зрозумів майже все:

— Ми — месники за зраджену тобою Батьківщину.

— Чого ви хочете від мене?

З цими словами Клинченко зірвався з ліжка, спритним ударом ноги вибив у нічного відвідувача пістолет, а рукою так піддав у підборіддя, що той повалився як сніп, стукнувся головою об край столу і закляк. Але заволодіти зброєю, що з глухим стуком упала на килим, радянський розвідник не встиг. Бо тієї ж миті відчув страшенної сили удар межи очі й знепритомнів. Коли прийшов до пам'яті, сидів уже на стільці, міцно прив'язаний до його спинки. Двоє стояли нерад ним. Третій сидів на його ліжку, витираючи закривавлене обличчя. Він же й повів далі так. несподівано перервану розмову:

— Отак ти, гаде, зустрічаєш співвітчизників! Сподіваєшся, що почують у твоїй катівні й прийдуть на допомогу. Надії твої марні. Стріляти не станемо. Мотузок на шию — і здохнеш. Та спершу дещо розкажеш нам.

— Кому це вам?

— Ми говоримо з'тобою від імені радянської розвідки. Про тебе знаємо все. Брехати і на думку не бери. Розкажи, що робив у Бескидах, що знаєш про абверштелле Краків. Чого приїхав сюди?

— Я до абверу ніякого відношення не маю. В гори їздив походити на лижах. Сюди привів мене переночувати знайомий шофер.

— Не шийся в дурники. Три хвилини на роздуми.

— Повторюю, нічого не знаю. Можете мене вбити. Але ніяких розповідей не діждетесь. І переконань своїх не зміню. Мої симпатії — на боці націонал-соціалізму.

Той, хто допитував подивився на годинника. Клинченко мовчав, прекрасно розуміючи, з ким має справу.

За вікном загуркотіла машина і спинилася десь поруч. Нічні гості перезирнулися і вдали, ніби дуже стривожені.

— Ну, от що, Клинченко, чи як тебе там, Козаченко, здається, — кинув старший. — Часу в нас обмаль. Даруємо тобі останній шанс на життя. Підпиши цей папірець.

Микола пробіг очима текст, який тримали перед ним. Це було не дуже грамотно надруковане на машинці зобов'язання: залишаючись в абвері, працювати на радянську розвідку.

Мовчки похитав головою:

— Ніколи!

— Дай йому, Іване…

Той, кого назвали Іваном, кілька разів так ударив Миколу, що він знепритомнів удруге.

Перед очима ще пливли червоні кола, коли через страшний біль ніби здалеку донісся голос:

— Будеш, зраднику, говорити?!

Він нічого не відповів. На вулиці загуркотів мотор.

«Радянські розвідники» ще трохи постояли. Потім, поховавши зброю, вийшли, пообіцявши згодом повернутися.

Клинченко голосно покликав солдата. Гукав хвилин з п'ятнадцять. Нарешті, той з'явився, протираючи очі, охкаючи з приводу такої пригоди, дивуючись, як це він міг не чути.

— Розв'яжи, — тільки сказав Микола. — Марш до штабу, розкажи, що тут сталося. Виклич лікаря.

Прибіг усе той же черговий офіцер ще з двома. Відрекомендував їх, як представників СД. Денщика заарештували. Запевнили, що негайно візьмуться до розслідування: яке нахабство — агенти НКВС у Бранденбурзі!..

Клинченко обурювався більше за всіх. Не в його інтересах було викривати цю провокацію. її повторили б ще раз, тільки хитріше.

П'ять днів доглядав його лікар. Прислали іншого денщика з автоматом.

На шостий день наказано було з'явитися до командира полку — полковника Хельвіга фон Ланценауера.

Не піднімаючись з місця, полковник довго мовчки вдивлявся в обличчя Клинченка, на якому не забинтованими лишилися тільки очі. Повільно простяг через стіл руку й серйозно, без найменшої іронії, навіть з нотками урочистості в голосі, сказав:

— Поздоровляю, перевірку ви пройшли блискуче.

— Он як! Перевірку? Ну, слава богу, а я вже подумав: на мене полює радянська розвідка!

Фон Ланценауер зареготав:

— Радянські розвідники на території — «Бранденбурга-800»! Та ви просто поганої думки про мене, пане Козаченко.

У Миколи було більше підстав сміятися. Але він, удавши стримане обурення, відповів:

— Ще одна така перевірка — і я перетворюся на покійника.

— Е-е-е, пане Козаченко, не вам скаржитися! Ви ж мало не забили свого колегу.

— Хто знав, хто знав! Я тільки захищався…

— Досить вміло, — похвалив ще раз полковник. — Пробачте, такий уже в нас порядок. Перевіряємо, як поведеться людина, потрапивши до більшовиків. Але викликав я вас не тільки для того, щоб поздоровити. Давайте разом продумаємо програму ваших занять. Що не кажіть, а підготовку маєте лише практичну. Не ображайтесь, але я вважаю, що ви просто дилетант із здібностями талановитого розвідника. Потрібна система. Оскільки ми думаємо вас використати для роботи серед українських націоналістів, вам потрібно, насамперед, знати історію цього руху, його головні канони, завести знайомства в колах ОУН. Не завадять деякі знання з хімії, техніки, шифрування й дешифрування, трохи психології. Завтра почнете.

…Перший день навчання прийшов неголосним, але настирливим стуком у двері спальні. Денщик, силкуючись здолати позіхання, доповідав:

— Тільки-но подзвонили зі штабу. Вам наказано о сьомій бути на заняттях.

Рівно о сьомій до хімічного класу полку «Бранден-бург-800», куди привів Клинченка черговий по штабу, завітав високий, ставний блондин. Його злиняло-блакитні очі на вузькому витягнутому обличчі здавалися мертвими. Та коли заговорив, Микола зрозумів, що помилився. В стислих, точно зважених словах блондина проступали і тверда воля, і впевненість у собі та в службових істинах, які йому прищепили на все життя.

— Мене звуть Зігфрід. Ви прийшли вчасно. Це характеризує вас добре. Точність — обов'язкова риса розвідника. Уважність, спостережливість і добру пам'ять — теж високо ціную…

«Що ж, — помислив собі Микола, — поки що я не маю заперечень: я й сам такої ж думки про обов'язкові риси характеру розвідника». Клинченко навіть кивнув головою на знак згоди. Зігфрід, однак, сприйняв це за фамільярність. Мені, мовляв, плювати на те, згоден ти чи ні, і поспішив одразу прояснити відносини:

— Прошу мати на увазі, пане Козаченко, що я не тільки викладатиму вам основи тайнопису, а й виконуватиму обов'язки вашого безпосереднього начальника. Без мого дозволу ви не маєте права відлучатися за межі полку. Тепер прослухайте програму занять на місяць.

Помітивши, що підлеглий збирається занотовувати, інструктор заперечливо похитав головою:

— Виносити будь-які записи поза ці стіни найсуворіше забороняється. Тренуйте пам'ять.

Розпорядок дня, оголошений Зігфрїдом, не лишав жодної вільної хвилини. Теоретичні лекції змінювалися практикою, фізичною підготовкою. Вона полягала, між іншим, і в тому, що на Клинченка іноді кілька разів протягом дня несподівано нападали різні особи, бувало, і сам Зігфрід, то з палицями, то з ножами чи пістолетами. Від них мав відбиватися прийомами, яких вчили у «Бранденбурзі».

Потяглися довгі й напружені дні вишколення. В радіокласі вимагали швидко виходити в ефір і з такою ж вправністю ховати мініатюрні передавальні й приймальні Станції, вмонтовані в найрізноманітніші предмети — від гармонії до милиці. На спеціальних майданчиках, обладнаних макетами мостів через Дніпро, Десну та інші річки, відомих електростанцій, радянських адміністративних центрів, вчили проводити диверсії.

У класах і тирі представлені були зразки радянської та німецької зброї, а тренували в стрільбі з англійської, американської, навіть японської.

У тирі Клинченко ознайомився з новим оригінальним винаходом токійських збройовиків — вибуховою кулею. Вдарившись об твердий предмет, вона імітувала звук короткої кулеметної черги. Такими кулями рекомендувалося стріляти через голови своїх військ у тил противника, створюючи у ворожих солдатів враження, ніби їх атакують з двох боків. Японці готувалися застосовувати ці військові хитрощі в джунглях. Гітлерівці вважали, що вибухова куля може придатися під час боїв у лісах України, Росії, Білорусії.

Викладачі, зокрема Зігфрід, вважали Клинченка здібним учнем.

— За вашу технічну підготовку нам червоніти не доведеться, — сказав він якось підшефному. — Вона практично закінчена. Тепер завдання — глибше вникнути в течії українського націоналістичного руху. Там стільки груп і групочок, стільки рифів надводних і підводних, що сам чорт ногу зламає. Знати ви повинні все і всюди бути своєю людиною. Представники цих груп є в «Гілеті». Бувати там ви зможете тепер частіше.

Клинченка щодня возили до цього «Нойового ковчега», куди від усіх прошарків українського буржуазного націоналізму було відібрано «кожної тварі по парі». Переважали, звичайно, бандерівці, бо «Гілета» готувала офіцерські кадри для так званої УПА (Українська повстанська армія).

Тут, у районі Берліна Шарлоттенбург, на Ансбахер-штрассе, 26, Зігфрід познайомив його з людиною, через яку Микола мав знайти зв'язки у вищих колах жовтоблакитників. Нового наставника звали Фрідріх. Знав Фрідріх справді багато. Дав у лекції, яку прочитав Клинченку, вичерпні атестації Бандері, Мельникові, їх найближчому оточенню. Підкреслив, що ідейних розходжень між ними практично немає, — є тільки тактичні. І ті про людське око. Насправді гризня йде за міфічну владу на Україні, яку обіцяє фюрер згодом, особливо, за цілком реальні асигнування на шпигунську роботу, відпущені абвером, СД та іншими імперськими відомствами.

— Кінець кінцем, — резюмував Фрідріх, — вихованці «Гілети» й ті, хто їх сюди направив, ідуть у нас в одній упряжці. Наше з вами спільне завдання полягатиме в тому, щоб тісніше об'єднати всіх на службі рейхові.

— Що саме мені доведеться для цього робити? — поцікавився Клинченко.

— Про це говорити ще рано. Ви, ну, як би це висловитися, не ображаючи вас, курсант чи що. А от вб'єтеся в колодочки, одягнете офіцерські погони — і ми розберемося в усьому докладніше.

«Теж читав моє досьє, отож і підігріває в мені кар'єристські настрої», — здогадався Клинченко. А вголос лише здивовано-радісно гукнув, удаючи, ніби чує новину:

— Така можливість передбачається?

— Фон Ланценауер доповідав про вас адміралу Канарісу. Отже, вважайте, погони на вас.

Лекція Фрідріха тривала близько трьох годин. І вбиваючи в пам'ять, мов цвяхи, найбільш цікаві для Центру інформаційні новини, Микола роздумував одночасно над тим, як увійти в довір'я до головного посередника між свастикою і тризубом. А що перед ним саме така постать, сумнівів не було.

«Обов'язково дізнатися про Фрідріха докладніше», — з цією думкою вийшов Клинченко з кімнати, де відбувалася їхня розмова, і, фотографуючи чіпким оком довгий, напівтемний коридор, відразу побачив Долла. Той якраз чаклував біля запальнички, що не хотіла горіти, і тому не помітив свого колишнього підлеглого.

— Шеф! — неголосно гукнув Клинченко.

— Диви, знайшлася таки моя пляшка коньяку, — зрадів п'яниця. — Ти пам'ятаєш, Миколо, борг?

— Чому б ні, Отто! Тільки не ті нині часи, щоб такі борги віддавати. Вважай мене арештантом. Ані кроку без дозволу інструктора.

— Хто ж тебе опікає?

— Начальство в мене суворе: Зігфрід.

— Нічого не поробиш. Треба бути дисциплінованим, хлопчику мій. Та є вихід: поїду з тобою в Бранденбург. Сподіваюсь, фон Ланценауер старого колегу з своїх володінь не вижене.

— Яким вітром, Отто? — з цими словами підійшов до них Фрідріх.

— Мені щастить сьогодні на зустрічі, — трохи натягнуто, як здалося Клинченкові, відповів Долл. — Ну, тепер, Миколо, тобі доведеться частувати нас двох! Мій колишній учень, — відрекомендував він Клинченка.

— А мій нинішній…

— Он як, ви вже й знайомі? Втім, я наперед знав, що без тебе й вода не освятиться. Поїдеш з нами до Бранденбурга? Козаченко частує.

Фрідріх категорично відмовився, пославшись на переобтяження невідкладними справами.

Повторювати запрошення Долл не став. Випросивши у Зігфріда, який ще мав затриматися в Берліні, вільний вечір для свого колишнього вихованця, він посадив Клинченка поруч з собою в «мерседес». Поїхали. Довго мовчали. Кожний думав щось своє. Вже десь за межами Берліна Долл несподівано спитав:

— Як він тобі сподобався?

— Хто, Фрідріх?

— Хай Фрідріх! Хоч, між нами кажучи, він такий Фрідріх, як я папа римський. Це одне з його псевдо.

— Отто, ти його чомусь, бачу не полюбляєш.

— Хай його чорти люблять. А я не вірю цьому пройдисвітові.

— Пройдисвітові? А я чув, ніби він має звання майора СС…

— Будь з ним обережний, Миколо, може продати за півгроша.

— Спасибі за турботу!

— А що ж ти думаєш, турбуюсь. І про себе теж: я перший пригрів тебе. Поворогуєш з ним — і мене на слизьке потягнеш. Волію його мати серед непевних друзів, ніж серед ворогів. Але я певен, він на чому-небудь голову зламає. На такому життєвому шляху, як у нього, завжди зустрічається кат…

Густо пересипаючи свою розповідь чортиханням і нецензурною лайкою, Долл словесними штрихами малював портрет Фрідріха, якого насправді звали Альфредом.

…1915 рік. Альфред Бізанц — австрієць за підданством, німець за походженням, авантюрист за професією, космополіт за переконаннями — опиняється в рядах польських легіонерів Йозефа Пілсудського, які на боці імператора Франца-Иосифа б'ються проти Росії. Трьома роками пізніше Бізанц продає свій меч жовтоблакитникам з так званої УГА. Помилка в розрахунках! Українська галицька армія розгромлена. Куди податися? Бізанц, мов хамелеон, змінює забарвлення: перебігає до ЧУГА — Червоної Української Галицької Армії. З намірами — найпідступнішими: зрадити свій полк і ціною крові однополчан дістати відпущення гріхів від білополяків. Та перше ніж встигає здійснити задумане — потрапляє в полон до пілсудчиків. Його вже ведуть на розстріл. Але втручаються старі приятелі: Рідз Смігли, Бек, Сікорський. Сам Пілсудський прощає стару зраду заради нової: він влаштовує Бізанца до штабу Петлюри як резидента своє розвідки (союзники уважно стежать один за одним).

Шпигун завойовує довір'я головного отамана. Симон Петлюра дарує йому навіть звання полковника свого генерального штабу.

– І ким стає наш герой, наш войовничий Альфред по війні? — вставляє Долл запитання у власну розповідь.

— Польським генералом, — навмання кидає Клинченко.

— Не вгадав! Та хіба передбачиш манівці такого дурисвіта, — гарячкував оповідач. — Ні, твій Фрідріх-Альфред зайнявся більш грошовитими справами: перетворюється на орендатора і спекулянта великими земельними маєтками. Розкішне авто, власний рахунок у банку…

— Можна позаздрити!

— Я б теж не відмовився. Та йому й цього здалося замало. До того ж і дня не може прожити без зрадництва. Наші знали про це і вирішили використати колишні його зв'язки з петлюрівцями для зміцнення резидентури у Львові. З одного боку нас цікавили поляки, а з другого — від Львова до кордону з Радами — рукою подати. Послали Шольца. Ти його знаєш. Поїхав він до Польщі як представник сільськогосподарського банку Німеччини, а повернувся з «трофеєм»: завербував таки Бізанца. Ну, а той — радий старатися — таку розвів хвилю, що його помітив сам Ріббентроп і почав давати йому розвідувальні завдання по лінії міністерства закордонних справ. Одним словом, став Альфред головним спеціалістом рейху з питань України. Задер носа. Навіть перехилити чарку тепер зі мною відмовляється.

— Невже так високо злетів?

— Ще б пак! Очолював п'яту колону в Польщі, а нині верховодить українськими націоналістами. Коли недавно знову побилися Бандера з Мельником, обох викликали до Берліна, а в ролі головного миротворця, за дорученням Канаріса, виступав усе той же Бізанц. Не випадково він і «Гілету» опікує. Ходять чутки, що коли фюрер дозволить формувати дивізію СС «Галичина», ця справа буде доручена тільки йому.

Розмова затяглася. Полягали пізно. Та сон до Клинченка не йшов. Він до болю в скронях роздумував над тим, як передати Центрові багатющу інформацію, зібрану за час перебування в Бранденбурзі. Вирватися хоч на годину з-під опіки Зігфріда для зустрічі з зв'язковим не було ніякої можливості.

Вранці вони тепло попрощалися. Долл, хоч Микола його про це й не просив, пообіцяв зробити все, щоб вони й далі служили разом.

А наступної ночі Клинченко прокинувся від гармидеру на вулиці. Раз у раз блимали фари авто, десь гупали солдатські чоботи. Доки розмислював над тим, що б то могло означати, задзвонив у сусідній кімнаті телефон. З протилежного кінця провода владно озвався сам командир «Бранденбурга-800»:

— Пане Козаченко, негайно до мене!

В яскраво освітленому кабінеті фон Ланценауера зібралися всі старші офіцери полку. Клинченко зупинився біля порогу, не знаючи, що робити далі.

— Лейтенанте Козаченко, підійдіть ближче!

Всі піднялися й стали за командою струнко. Полковник вийшов на середину кімнати, міцно потис Миколі руку й простягнув офіцерське посвідчення:

— Поздоровляю! Віднині ви офіцер абверу. Ніколи не забувайте, що цієї честі ви удостоєні на клопотання самого адмірала. Ми багато від вас чекаємо. Хайль Гітлер!

— Зіг хайль! — загукали присутні.

— А тепер, — повів далі полковник, — вам треба негайно виїхати до Кракова. Ви повертаєтесь у розпорядження полковника Візера.

— Чи можна мені довідатися про причини такої терміновості?

— Ми всі передислоковуємося ближче до кордону. Отже, ще побачимося.

«Невже починається? А може, якісь провокаційні маневри?» Ця думка не давала спокою. Сказане фон Ланценауером і те, що на власні очі бачив сам в останні години перебування в Бранденбурзі, — було важливіше за все інше. Тому наказав шоферові гнати на всю швидкість. А коли той, минаючи автоколону, трохи загаяв, Клинченко пересадив солдата на своє місце і взявся за кермо сам.

До Кракова добралися на третій день вранці. Закинувши валізи в готель і відпустивши машину, побіг відразу до газетного кіоску. Діждався, поки лишився віч-на-віч з кіоскером, і тоном, який давав зрозуміти, наскільки це важливо, сказав:

— Передай старому, щоб сьогодні чекав мене. Коли доведеться, до самої комендантської години.

Товариш Станіслав, як і належить досвідченому конспіраторові, обрав для торгівлі цигарками таке місце, щоб ніхто не міг йому закинути, ніби нехтує комерційними інтересами, а разом з тим і таке, щоб не дуже бути на очах. По фотографії, показаній свого часу Сте-фаном Бойком, Клинченко відразу пізнав його.

Обмінявшись із зв'язковим паролем, Микола, перебираючи на лотку пачки з куривом, з вправністю факіра викинув з рукава подібну ж пачку з прихованими в ній мініатюрними шифровками. Наказав:

— Найкоротшими каналами! На кордон негайно радіосигнал: «Посильте пильність!».