В лабіринтах абверу

ПОПОВНЕННЯ

Міста, як і люди, мають не тільки своє обличчя, а й свій характер. Вдача Маріуполя виявилася такою непокірною, що за двадцять три місяці свого панування окупанти не одержали з його металургійних велетнів жодного кілограма чавуну чи сталі: стали на заваді патріоти. Ледве животів і порт. Один з найбільших до війни (тут можна було побачити прапори майже всіх морських держав світу), він був схожий тепер на позаштатну пристань. Нерухомо, наче зажурені гігантські птахи, стояли вантажні крани. В руїнах лежали портові споруди. Всі роботи провадилися вручну. Для цього гітлерівці щодня приганяли сюди під конвоєм військовополонених з табору, створеного біля так званої шлакової гори. Вдалося їм під загрозою розстрілу нашкребти і дві-три артілі «вільнонайманих» вантажників. Серед них був і Клинченко.

У робі, зшитій із старого брезенту, чорний, як негр, від вугільного пилу, він біг по трапу з важкою корзиною на плечі, коли з сусіднього судна надривно пролунало:

— Полундра-а-а!

Спинившись на мить, Микола озирнувся й побачив, як із сходні впала в море людина. Друга, в матроській формі, з червоним від напруги обличчям, таким червоним, що, здавалося, кров зараз прискне крізь шкіру, якось неприродно зігнувшись, утримувала на самому верху сходні колісну пару залізничного вагона.

— Стрибай у воду, — гукнув хтось із берега.

– І це справді було б найбезпечніше для матроса. Та він продовжував нелюдським зусиллям стримувати вантаж, аж доки Клинченко і хтось із військовополонених прийшли йому на допомогу. Спільними зусиллями колеса вкотили на палубу.

Того, що впав у воду, врятували. Німецький конвоїр ударив його кілька разів прикладом автомата й примусив знову стати до роботи, не зваживши на просьби інших військовополонених і вантажників дати людині підсушити одяг, бо з моря дув різкий холодний вітер.

Під час перерви, коли з табору привезли баланду для полонян, Клинченко підійшов до матроса й непомітно для вартових поклав йому в кишеню шмат хліба. Той подякував, розламав навпіл і простягнув своєму напарникові.

— Як же ви, хлопці, так необережно працюєте? — покартав їх Микола.

— Не в обережності чи вмінні тут справа, — відповів з прикрістю моряк. — Годують баландою, а роботу, гади, дають бач яку? Ноги підгинаються. От він і впав.

— Ну, а ти чом не стрибнув у море? Хай би вони, ті бісові колеса, на дно пішли. Знали б фріци, що не можна голодних людей на таку роботу ставити.

— Ех, чоловіче, легко тобі поради давати. Не втримай я з вашою допомогою колеса — Петра обвинуватили б у саботажі й — до стінки. Перший-ліпший офіцер конвою може знущатися над нами. Та що там офіцер! Бачив, як солдат Петра бив? А вбив би — це йому безкарно минулося б. Ми ж для них не люди, а номери…

Наступного дня Клинченко передав матросові, якого звали Павлом, цілу хлібину. Перш, ніж взяти її, той недовірливо спитав:

— Де ти зміг стільки дістати?

– Їж! Артіль з вами ділиться…

Павло взяв хліб і розрізав на двадцять пайок — по числу людей команди полонених, у якій він працював, а Миколу попередив:

— Будь обережним: побачать в тебе фашисти цілу хлібину — потягнуть до гестапо. Буханець хліба — скарб! Аж не віриться, що ми їли його колись досхочу…

Клинченко попередив майора Альбрехта, що намітив собі об'єкт для вербування, та людина ця дуже виснажена і взагалі в інтересах справи йому потрібно з десяток хлібин і хоч кілограмів зо два сала. Одержав усе, що просив. Поступово передав продукти військовополоненим.

Тепер він бачився з ними щодня. І чим пильніше приглядався до Павла, тим більше подобався йому цей хлопець своєю неприхованою ненавистю до гітлерівців, сміливістю, дбайливим ставленням до товаришів. Наймолодший за віком, він тут мав найбільший авторитет.

На п'ятий чи шостий день знайомства Павло під час обідньої перерви, коли вони стояли трохи осторонь інших, сказав:

— Послухай, — браток! Ти, бачу, свій. Не зрадиш. А втім, я не побоявся б звернутися з своєю просьбою до першої-ліпшої людини. Крім, хіба, отих…

Матрос презирливо кивнув у бік конвоїрів і повів далі:

— Доручення моє — не з важких. Але потребує, як би точніше висловитися… ну, людяності. Довелося мені чути від одного, що людині все важливо тільки за життя. «А помру, — твердив він, — хай хоч собакам викинуть. І яка по мені в людей лишиться пам'ять — теж наплювати…».

Рано нас, молодих, війна навчила думати про це. Та коли вже довелося, скажу так: мені не все одно. Якщо стати на точку зору мого тодішнього опонента — розірветься зв'язок часів і поколінь. Люди стануть егоїстами і космополітами. Винищать природу: після мене, мовляв, хоч потоп. Животітимуть собі такими метеликами-одноденками. Не кожному, звичайно, дано народжувати ідеї, які світитимуть вічними вогнями. Не у всякого є талант писати твори, що ввійдуть у скарбницю світової культури, чи споруджувати собор Василя Блаженного або Дніпрогес. Та залишити по собі хоч добру пам'ять, принаймні в близьких, у товаришів — може й повинна кожна людина. До чого веду? Може статися, що живим з пекельного цього полону не вийду: голодом заморять чи тиф прищеплять, або й просто розстріляють. Так от, не хотілося б, браток, щоб у рідної матері, друзів, дівчат знайомих лишилася по мені погана пам'ять. Як виженуть німців — напиши моїй мамі: так і так, мовляв, зустрічалися в Маріуполі. Терпів ваш Павло серед багатьох інших фашистську наругу. Йшов на дно, але не здавався. Завжди думав про вас, про Радянську свою Вітчизну. Тим живий був. І надіявся, ще ворога бити… Ось тобі адреса.

— Так ти москвич, виходить, Павло Астров. Слово честі: листа обов'язково напишу. Якщо живий лишуся, звичайно. А помиратиму — комусь іншому передам, знову ж таки, якщо трапиться хтось під рукою. Тільки Впевнений, що ти і сам ще з фашистами поквитаєшся, додому повернешся. Героєм. Хіба мало шляхів до под вигу? Особливо на війні!

Павло гірко усміхнувся:

— Для цього ще колючий дріт подолати треба. А як? Скільки сидимо тут з хлопцями, стільки й мізкуємо над цим. Втекти з табору не так уже й важко. Та де переховатися? Тікають лише ті, кому пощастило встановити зв'язки з партійним чи комсомольським підпіллям. Не підкажеш, Миколо, адреси? Є тут, кажуть, багато та ких, які переховують втікачів. До тебе не набиваюся: нас разом бачили… Але допоможи. Зброєю теж, якщо можеш. У нас тут план один є: перебити охорону, захопити якесь судно і податися до своїх на Тамань. Пів-шляху б пройти. А там можна зустріти кораблі Азовської флотилії й стати під їх захист.

— Від цього варіанта треба відмовитися, Павле.

— Чому? — насторожився Астроц.

— Тому, що на Тамані наших уже немає. Кораблі Азовської флотилії, пробившись раптовим ударом через Керченську протоку, вирвалися в Чорне море.

— А ти звідки все це знаєш?

— З німецьких таємних документів.

— Через підпілля?

— Ні, особисто.

— Хто ж ти такий?

— Людина, яка хоче допомогти тобі, підказати інший, крім утечі, рятівничий шлях. Та хочу остаточно переконатися, чи ти вартий цього. Розкажи, як ти сюди потрапив. Ким до війни був.

— А де гарантія, що ти не скористаєшся з цього на біду мені?

— Логічне мислення — не найсильніша твоя якість, Астров! Тільки що розказував про підготовку до втечі, а тепер боїшся свою біографію розповісти. Гарантій вимагаєш…

— Он який ти спритний, все вивідав… Хай буде, як вимагаєш. Втративши голову, по чубові не плачуть. Тільки не думай, що боюся продажних шкур. Дурість йробив: розповів тобі, зрештою, малознайомій людині, таємницю. Повірив чомусь, а чому — сам не знаю. Тільки ж деталі тобі невідомі. Ну візьмуть мене, на шматочки поріжуть, а я ж товаришів не видам. Отже, якби і зрадив ти мене, «улов» був би невеликий: життя одного полоненого матроса.

— А матрос той філософ, — засміявся Микола. — От що, друже, досить сумнівів, роздумів, відхилень. Часу мало, розповідай про себе.

— Слухати — недовго. Не встиг, на жаль, ще нічого зробити. Жодного фашиста навіть не знищив. Скінчив у сороковому школу. Мріяв про море. За путівкою московського міськкому комсомолу вступив до Вищого військово-морського училища в Севастополі. Провчився рік. Війна! Направили мене в складі курсантської команди на поповнення Азовської флотилії. Йшли ми на звичайному буксирі. В Чорному морі нас торпедував ворожий есмінець. Вибухом викинуло в море. Намагався відплисти якнайдалі від місця пригоди. Та катери з есмінця ганялися за кожним, хто потрапив у їх поле зору. Так я опинився в полоні. От і вся моя куца біографія. Давай тепер про себе. Хто ти? Чому так хочеться тобі мене звідси визволити? Для чого?

— Я говорю з тобою від імені Батьківщини. Представляю її тут, як ти розумієш, без дипломатичного паспорта…

— Невже прикриваєшся цією робою?

— Ні, є в мене і мундир лейтенанта німецької армії. Маю і документи до мундира.

— Розвідник, виходить.

— Так.

— А для мене яку роль намічаєш?

— Будеш одним з моїх помічників. Працюватимеш у німецькій військовій розвідці, а робитимеш те, що я накажу.

— А чи не вважатимуть мене на радянській стороні зрадником?

— Навпаки, твоє рішення схвалять. Згодом я дам тобі можливість переконатися в цьому.

— Тоді наказуйте, — перейшов Астров на «ви» і навіть виструнчився перед Клинченком.

Вони домовилися: сьогодні вночі Павла викличуть до комендатури, звідти перевезуть до штабу абвер-групи. В розмові з майором Альбрехтом Астров повинен сказати правду про своє минуле, бо воно може бути відоме абверівцям з обставин, за яких він потрапив у полон. Спитає майор, безумовно, що примусило його погодитися стати агентом німецької розвідки. На це треба відповідати так:

«Той докер у порту довів мені, що німецька армія — непереможна. Війну Ради програли. Лишається одне — служити переможцям. І з голоду теж умирати не хочеться. Якщо добре годуватимуть, я згоден виконати перший-ліпший наказ німецького командування. Тільки досвіду в розвідці не маю. Повчитися б…»

— Зі мною ти зустрінешся обов'язково, — пообіцяв Микола. — Всі, кого перекидають через лінію фронту, дістають в мене консультацію. На всяк випадок запамятай: в Астрахані (а доручення тобі дадуть саме туди) з'явишся до обласного управління НКВС. Докладно, до найменших подробиць доповідатимеш, за чим тебе німці прислали. Там скажуть, що робити далі.

— Хіба мені повірять?

— Повірять! Про тебе вже там знатимуть.

— Зуміли вибрати, — вперше почув Клинченко від Альбрехта слово похвали. — Агент кмітливий. У цьому севастопольському училищі на нього дарма часу не витрачали. Повчіть ще його індивідуально азів розвідки. Сподіваюсь, зондерфюрер буде задоволений.

— Хіба ви його не до майора Долла відряджаєте?

Альбрехт усміхнувся.

— Відстали, лейтенанте! Доки ви були вантажником, майор Долл встиг очолити спеціальну частину і став зондерфюрером. До речі, ви зможете особисто його поздоровити. Відвезете свого нового вихованця до Елісти й самі відрекомендуєте зондерфюрерові. Задоволені? Це вам нагорода за матроса.

— До Елісти? — знову здивувався лейтенант. — Там же червоні!

— Ні, Еліста вже наша. І вся влада в столиці Калмикії належить Доллу. Непогано мати таких знайомих. Га? Кажуть, що колишні феодали, а по-їхньому зойсанги, і авторитети буддистського духовенства Калмикії надіслали фюреру телеграму: дякують за Долла. Отто ж колись був нашим резидентом у Лхасі, прекрасно вивчив тібетську мову і всі тонкощі буддійської релігії, обряди. Одне слово, з «колишніми», як кажуть червоні, він прекрасно порозумівся. Диви — стане там імпера: тором. Ось тобі й Долл! Правду кажучи, я його недооцінював. Але адмірал Канаріс знає, що робить.

І схаменувшись, що дозволив собі захопитися й повести з підлеглим, та ще не з німцем, розмову в неофіційному тоні, тут же підвівся, даючи знати, що аудієнція закінчена. Сухо додав:

— Отже, займіться новим агентом і через тиждень маєте доповісти мені про свою і його готовність до подорожі.

Ці дні пішли на ознайомлення Астрова з елементарними азами конспірації й зубріння розвідувальної інформації, яку новий помічник мав передати в Астрахані Для переадресування Центрові. Войцехівський був відрекомендований Павлові, як близький друг, без згадки, однак, що й він — радянський розвідник.

Астрову дістали морську форму. Він мав узяти її з собою, а з'явитися перед очі зондерфюрера в уніформі німецького солдата.

Клинченко проінформував Центр про появу третього розвідника і попросив повідомити Астрахань.

Нарешті все було готове. Вилетіли в темряві, щоб уникнути зустрічей з радянською авіацією. Десь далеко-далеко внизу промайнули азовські береги, Дон, донські й приволзькі степи. Вранці прибули до Елісти. Вже з того, що зустрів його на аеродромі офіцер, який приїхав у новенькому «оппель-капітані», персональній машині зондерфюрера, і повіз прямо на квартиру до Долла, Клинченко зрозумів, що в неофіційній обстановці він, як і раніше, може бути з Отто на «ти».

Побачення вийшло справді дружнім. Наказавши погодувати Астрова на кухні, зондерфюрер запросив Миколу до вітальні, де їм прислуговував якийсь немолодий уже тип у білій куртці. В інших кімнатах тинялись якісь молодиці. З усього видно було, що Долл зажив на широку ногу і тримав багато челяді.

— В мене й зупинишся, — не запросив — наказав господар Клинченкові. — А твого агента поселимо на одній спеціальній квартирі без права виходити в місто. Не треба, щоб його бачили.

— Прошу лише пояснити йому, в чому справа, і поводитися з ним найкоректніше. Перший раз засилається — хай піде з добрим настроєм. І перевіряти теж більше не треба. Я взяв його прямо з табору, допитував сам майор Альбрехт. Усе в порядку. Не залякайте хлопця — попередив Микола, добре пам'ятаючи «перевірку», яку сам пройшов у Грубешові.

За своїм звичаєм зондерфюрер уже за сніданком добре набрався, бо був тепер сам собі паном, і ніхто його, принаймні в Елісті, не контролював.

Кількома обережними запитаннями й спогадами про сумісну службу гість навів Долла на потрібну тему.

— Запанів ти, Отто, але, спасибі, старих товаришів не забуваєш. Я просто-таки зворушений твоїм прийомом і дуже радий за тебе. Альбрехт зізнався мені, що недооцінював тебе. Він мало не луснув із заздрощів, коли почув що зустріли тебе тут поважні люди…»

– І таки лусне колись, чорти б його забрали! Тепер про мене знає сам фюрер. Хочеш — покажу тобі останню шифровку від адмірала, і ти зрозумієш, на який пост мене поставили.

Долл вийшов у сусідню кімнату і незабаром повернувся з шкіряною папкою.

— Читай! Тільки дивись не бовкни десь.

— Здається, я ще ніколи тебе не підводив.

— Тому й вірю…

Адмірал Канаріс наказував зондерфюреру Вербі (в шифровці стояло справжнє прізвище Долла) негайно приступити до формування кількох ескадронів з осіб, які нічим не були корисні Радянській владі, а, навпаки, весь час лишалися прихованими її ворогами. Рекомендувалося приймати на службу колишніх розкуркулених, зойсангів, кримінальних злочинців, якщо вони були засуджені не менш як на десять років. «Маленький адмірал» радив розпалювати серед калмиків релігійний фанатизм, національну ворожнечу, натякати на можливість створення самостійної калмицької держави, яка поверне феодалам усі їх права. Але, попереджав головний шпигун рейху, робити це треба обережно, приховано, з допомогою чуток, не лишаючи жодних документів.

— Скільки ти думаєш створити тих ескадронів?

— Буде їх не так багато. Але ми оголосимо їх національним калмицьким кавалерійським корпусом…

— Отже, ти станеш генералом, Отто! Сердечно поздоровляю!

— Не поспішай! До цього далеко. Корпус поки що умовний. І призначений він для внутрішніх потреб. Якщо бути вже відвертим до кінця, мені доведеться займатися не боями, не стільки навіть розвідкою, скільки контррозвідкою і каральними функціями. Проклята країна! Аж кишить силами опору! Наші хочуть взяти Сталінград, пробитися на Кавказ і далі — на кордони з Туреччиною та Іраном, щоб відрізати більшовикам усі зносини із зовнішнім світом. На цих довгих комунікаціях знаєш скільки потрібно сил для боротьби з партизанами, підпіллям, радянською розвідкою! Ніяке СД, гестапо і фельд-жандармерія не впораються. На допомогу їм і створюються зондеркоманди та каральні частини. Загонимо все населення в табори і профільтруємо, — остаточно розійшовся зондерфюрер…

— А що ти думаєш робити з новим агентом?

— Я зашлю його до Астрахані. Хай там сидить. А на допомогу йому дам зв'язкового, який курсуватиме туди-сюди. Ще одного він там собі завербує. Якщо агент справді здібний — не варто його весь час ганяти через лінію фронту. Ще десь завалиться.

— Чудова ідея, Отто. Знайти тепер порядну агентуру не так легко. Скільки я корзин вугілля в порту поперетягав, поки завербував його…

— Тебе примусили тягати вугілля? Ні, що не кажи, а він таки сучий син і нездара, цей Альбрехт. Не вміє ні оцінити людину, ні підібрати їй роботу за здібностями. Слухай, Миколо, переходь до мене ад'ютантом!

Клинченко розсміявся.

— У вас буде кавалерійський корпус, а я ж не вмію і верхи їздити. Канцелярист з мене теж нікудишній. Скажи, Отто, чому це мене всі в ад'ютанти сватають? Бізанц, ти…

— Невже думаєш, що я тебе примушу в папірцях копирсатися? Будеш моїм радником, моєю правою рукою. А кінчиться війна — зроблю з тебе зойсанга. Дам маєток, відкриєш великий кінський завод і заживеш тут під моїм крильцем, наче в раю…

— Привабливо! А як же з моєю мрією про журналістську кар'єру?

— Чорт з тобою! Не хочеш стати власником заводу — будеш тут головним видавцем: німецьку газету видаватимеш…

— Ще є час, Отто, подумаю.

Два дні гостював Клинченко в зондерфюрера. Ознайомився з його найближчим оточенням, з вербувальними пунктами, де вже почався набір у «національний калмицький корпус». Проглянув кілька особових справ завербованих. І відразу побачив бандитське обличчя нового формування. Першим, наприклад, записався якийсь С. Н. Саксуков. його анкетні дані: служба в каральних органах Денікіна, потім Врангеля, участь в найреакційніших терористських організаціях білогвардійців у Туреччині та Болгарії… Доброволець вермахту з перших днів нападу на Радянський Союз — ось той «багаж», який приніс із собою на вербувальний пункт Саксуков. Розмашистий напис «зарахувати» свідчив, що фашист біляка побачив здалека.

Другою в стопці папок лежала особова справа Дови Шармаджинова. Проти запитання: «Хто ваші батьки?» було написано чітко й жирно: «Син зойсанга». Клинченко уявив собі обличчя молодого князька, який, може, вперше у житті з таким тріумфом написав свій титул, сподіваючись, що одне вже це слово відкриє йому всі шляхи в омріяне минуле, де так добре й легко жилося багатьом династіям Шармаджинових.

Траплялися серед навербованих найрізноманітніші карні «спеціальності». І чомусь особливо багато конокрадів.

— Кавалеристів матимете, гер зондерфюрер, добірних, — не втримався від кольки Микола, показуючи Доллу кілька анкет конокрадів.

— От і добре, — відповів майбутній командир корпусу, прийнявши це за веселий жарт. — Втратить коня — здобуде нового.

Перед своїм від'їздом Клинченко під приводом останніх інструкцій і напучень побачився з Астровим. Доручив на словах передати зміст шифровки Канаріса та інших новин, почутих від зондерфюрера.

— Можете покластися на мене, як на самого себе, — сказав Павло на прощання.