В океані

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ ЛАНКИ, ЯКИХ НЕВИСТАЧАЄ

Майор Людов сидів у конторі ресторану, одягнений у добре зшитий, широкий цивільний костюм. Крізь прочинені двері контори просочувалась оркестрова музика з ресторанного залу. Дві дівчини-офіціантки, що були в конторі, раз у раз нетерпляче поглядали на двері.

Одна з металевим підносом, притуленим до стегна, сиділа на табуретці, друга сіла поруч з Людовим на кушетці, машинально розгладжуючи на колінах свій накрохмалений фартух.

— І нічого поганого я в ній не знаходжу, — не підводячи очей, сказала повна блондинка, та, що розгладжувала фартух.

— А що в ній хорошого? — перебила друга, висока, з темним волоссям, зачесаним на потилицю. — Сама ти, Аню, добра, так думаєш, що й усі навколо тебе добрі. І не розумію я, чому ви приятельки з нею.

— А ти, бригадире, в кожній знаходиш недоліки! — спалахнула блондинка. — Скажу ще раз — не бачу в ній нічого поганого. Відвідувачі її люблять? Люблять. За що? За справність — раз. Вона загнула пухкий мізинець.

— По собі хоч суджу: іноді так натомишся під кінець дня — руки-ноги гудуть, ледве піднос тягаєш. Інколи й сядеш на хвилинку, клієнти нервуються.

Вона вперше швидко підвела на майора круглі блакитні очі, і Людов відповів їй розуміючою усмішкою.

— А Клава — вона завжди на ногах, біля столиків, замовлення прийняти готова, клієнта обслужити. І чепурна, акуратна, подивитися приємно… Хоч у неї, може, клопіт серце крає…

— За чайовими гониться — раз, — войовниче загнула палець чорноволоса офіціантка. — Повинна радянська дівчина у п'яних подачки брати? А вона тому, може, завжди біля столиків і крутиться. Навчанням не цікавиться — два. На умі в неї тільки сукні й танцюльки.

— А чому не потанцювати, не розважитися? Правда, чайові вона поважає. — Аня знову глянула скоса на Людова, і знову він підбадьорливо усміхнувся їй. — Нещаслива вона, Клава, а не скаржиться, не скиглить. Особисте життя в неї не вдалося.

Двері прочинились, і танцювальна музика увірвалася в контору. Ввійшла третя офіціантка.

— Бригадире, за твоїм столиком давно відвідувачі чекають.

— Дозвольте, товаришу майор?

Людов кивнув. Чорноволоса дівчина підхопила піднос, вийшла з контори.

— Нас перебили, — сказав майор, підвівшись і причиняючи двері. — Так, кажете, нещаслива вона? — Аня мовчала. — Чому, на вашу думку, в неї особисте життя не вийшло?

— Хороший знайомий у неї був, один льотчик… Аня почала неохоче, зле раптом уся захвилювалась…

— І подумати тільки — всю війну на бойових літаках літав, а загинув як випробувач у мирний час. Як же вона плакала, слізьми заливалась! Навіть захворіла того дня, не вийшла на роботу. Забігла я до неї, а вона непритомна лежить… Ой, я базікаю, а за столиками, напевне, лають мене на чім світ стоїть.

— Я просив підзмінити вас… До речі, коли ви з Шубіною по магазинах ходили, ніхто з сторонніх не починав розмови з нею?

— Ні з ким вона не зустрічалася, не говорила.

— А потім, кажете, ви майже біля самих дверей її квартири розлучилися?

— Майже біля самих дверей.

— Добре… Будь ласка, продовжуйте, як ви застали її хворою, — сказав Людов.

У службовому кабінеті Людова чекав лейтенант Савельєв.

На столі лежали бланки аналізів і пакет із кабінету дактилоскопії. Ось вони — виразні фотознімки відбитків пальців на рамі дзеркала… От знімки слідів пальців, виявлених на рахунку домоуправління: встановлено, що на рахунку були сліди пальців убитого незнайомця.

Пил і крупинки піску з черевиків убитого характерні для узбережжя в районі Східних скель, де вийшов з моря порушник кордону. Але аналіз грязьового відбитку на рахунку показав наявність риб'ячої луски й піску зовсім іншої формації — характерних для берега в районі Рибальського селища…

Лейтенант розмірковував над дивними подробицями вбивства. Чому порожні кишені незнайомця? Хто забрав його зброю, документи, гроші? Майор пояснив, у чому цінність спостереження Агєєва над трохи покривленим дзеркалом. Але хто цей суб'єкт, що знімав дзеркало, пересував меблі, шукаючи щось?

Чому так багато уваги приділив Валентин Георгійович питанню, де завжди стоїть утюг?

Задзвонив телефон. Савельєв узяв трубку:

— Слухає лейтенант Савельєв… Майора немає, обіцяв скоро бути… Так… Так… Передайте трубку…

Він слухав деякий час, так само як Людов, трохи нахиливши голову, стиснувши уста. Сам не усвідомлюючи того, лейтенант у всьому старався наслідувати майора.

— Якщо в терміновій справі — пройдіть, почекайте його тут. Зараз замовлю вам пропуск… Прізвище, ім'я, по батькові? — запитав Савельєв, присуваючи блокнот…

До кабінету ввійшла дівчина в світлому костюмі, нерішуче зупинилася біля дверей.

Вона була вище середнього зросту, тоненька, майже худорлява, з обвітреним юним, чорнооким обличчям. Лейтенант подумав, що такому обличчю повинна бути властива щира, добра усмішка. Але тепер це обличчя було напруженим і блідим, брови зведені, наче дівчина силкувалася розв'язати якесь складне питання. Машинальним рухом вона поправила хвилясте волосся, що вибилося з-під берета.

— Сідайте, — сказав лейтенант Савельєв. Дівчина пройшла до письмового столу, сіла на стілець збоку, тримаючи в руках пропуск.

— Ракитіна Тетяна Петрівна? Служите на криголамі «Прончищев»?

Вона мовчки кивнула. Лейтенант бачив — їй важко говорити від хвилювання.

— Що хочете повідомити нам, Тетяно Петрівно?

— Я хочу… Я повинна повідомити про вбивство… — підвівшись із стільця, зберігаючи на обличчі той самий здивовано-запитальний вираз, сказала Ракитіна ледве чутно.

Ледь зибилась, переливалася, зникаючи в темряві, чорна гладінь рейду, тут і там осяяна вогнями суден, що стояли на якорях і біля стінок. Зверху, з докової башти, було видно безлюдну стапель-палубу, всю перетяту важкими закрутами приготовлених до буксировки тросів і якір-ланцюгів. Ліворуч блищало біле світло на палубі криголама, золотилися два-три освітлених ілюмінатори на темній скулі борту.

Жуков стояв на доковій башті, дивився в бік міста, що мерехтіло вдалині неяскравими крапками вогнів. Вогнів ставало все менше, міські будинки засинали.

Летіли з темряви сріблясті звуки склянок з військового корабля, що стояв десь у порту. Друга година ночі. Завтра рано вставати. Проте Жуков не міг заплющити очей. Вийшов із кубрика в самому тільнику, заправленому в штани, нудьгуючи дивився у вологу темряву.

Почулися приглушені кроки по металу. Хтось піднімався по трапу на башту. Замаячила в темряві висока постать. Головний боцман Агєєв підійшов до Жукова, мовчки став рядом.

— Не спите, товаришу мічман? — спитав Жуков.

— А ти чого не спиш? — обізвався Агєєв. — Завтра побудку рано зіграють.

— Нібито відклали похід?

— Про те начальство знає… — Сергій Микитович помовчав. — Усе про неї думаєш? — спитав незвично сумно й м'яко.

— Все про неї… На серці так тяжко, неспокійно. — Він вдивлявся в обличчя мічмана, що стояв поряд. Захотілося відверто, по-дружньому вилити перед ним душу. — Що ж це виходить, Сергію Микитовичу? Невже справді вона вбила?

— Це слідство розбере. Тільки, здається мені, плутає вона щось, неправду говорить.

Жуков з усіх сил вслухався в його слова.

— А все-таки любить вона мене! Пам'ятаєте, як стрепенулась, коли ви про трибунал сказали? Я навіть подумав — чи не для того провину на себе взяла, щоб з мене обвинувачення зняти?

— Прислів'я таке є: «З брехнею світ пройдеш, та назад не повернешся», — сказав Агєєв. — Темна, нехороша виходить справа.

— От мучуся, міркую — дивний випадок з цим бандитом, який до неї в кімнату потрапив, — знову глухо почав говорити Жуков. — А що у неї любов була до мене одного — це точно.

— Віриш їй, значить, сильно?

— Я ревнивий, на самій вірі прожити не можу… Тільки знаю — як познайомилися ми, ні з ким вона, крім мене, не водилася… — Жуков помовчав. — Правда, був такий факт — зустрів я її з одним громадянином. Та він родичем її виявився, дядьком.

— Чого ж вона майорові не сказала, що родичі в неї тут є? — з раптовою цікавістю повернувся до нього Агєєв.

— Мабуть, розмова до цього не дійшла.

— Як це не дійшла? Лейтенант при нас її прямо запитав… Пам'ятаєш, відповіла: «Ніяких у мене тут родичів немає».

— Я не чув, — голос у Жукова змінився.

— Багато чого ти, мабуть, не чуєш, не помічаєш. Коли про ключ розмова зайшла… згадай.

— Не пам'ятаю я! — з болем у голосі сказав Жуков. — Тоді… — Боцман бачив крізь темряву, як стислися на поручнях його пальці. — Мені знову піти, з'ясувати треба… Якщо неправду сказала мені… — і він майже побіг до трапа, що вів униз, туди, де ще світився в темряві ілюмінатор каюти, зайнятої на криголамі начальником експедиції Сливіним.

Майор Людов сидів у своєму кабінеті, зосереджено вчитувався в рядки медичного висновку, в сторінки технічного огляду літака, що розбився. Повільно перегортав підшивку в картонній папці.

«Акт про загибель у польоті льотчика-випробувача Борисова В. А.» — було написано на заголовному аркуші підшивки.

Портрет Борисова — просте, чесне, мужнє обличчя… Кілька місяців тому сталася ця катастрофа.

Думали — зіпсувалися механізми на великій висоті, в конструкції якийсь дефект… Було припущення — через несподівану слабість серця льотчик знепритомнів у кабіні… Так, не розгляділи, не змогли відвернути хід ворога…

Людов закрив папку, пройшовся по кабінету, глянув у вікно. Дорога в порт у цей пізній нічний час була безлюдна, біле світло ліхтарів тремтіло над плитами тротуару.

— Приведіть Шубіну, — сказав майор…

Шубіна ввійшла. На її старанно припудреному і підмальованому обличчі був упертий, майже визивний вираз. Мовчки сіла зліва од письмового столу, за маленький столик, навпроти лейтенанта Савельєва. Приклала до очей носову хусточку.

— Не збагну — чого вам од мене треба? Не хотіла я його вбивати, ніж мені під руки потрапив.

Савельєв намагався дивитися байдуже.

— Ви продовжуєте твердити, що не знали раніше вбитого?

— І тепер його не знаю…

Вона спробувала кокетливо посміхнутися Савельєву. Лейтенант втупив очі в протокол.

— І як це я з ним справилась, сама не збагну…

— Після того як він упав, ви дзеркало із стіни не знімали?

— Дзеркало? — вона явно здивувалася. — Навіщо б мені було знімати його.

— А може, все-таки згадаєте, хто був убитий? — Лейтенант швидко глянув на неї. — Не був він ким-небудь… ну, із залицяльників ваших?

— Ото ще вигадали — залицяльників, — обурено фиркнула Клава.

Вона конфіденціально схилилася в бік Людова, до письмового столу, дивилася правдивим поглядом великих темнокарих, запалених слізьми очей.

— Вірте слову, товаришу майор, я з самим Жуковим тільки й зустрічалася. Він одружитися зі мною обіцяв.

Вона схлипнула, зморгнула сльозинку.

— Хоч у ресторані в дівчат спитайте — з самим Жуковим Льонею гуляла… Ніяких йому через мене неприємностей не буде, скажіть?

Людов зняв окуляри, почав старанно протирати скельця.

— Дуже турбуєтесь про нього?

— Як же не турбуватися… Його одного кохаю.

— А льотчика Борисова хіба не кохали? — ніби ненароком, надівши окуляри, спитав Людов.

Шубіна ледь здригнулася. Її погляд став напружений, але вона не опустила очей.

— Якого Борисова?.. А, цього… Ні, це я просто так, час із ним проводила.

— А чому захворіли, коли літак Борисова розбився?

Вона продовжувала дивитися прямо, але її погляд дивно скосився, глибокі зморшки виступили на лобі.

— Хіба я захворіла? Не пам'ятаю… — Вона напружено думала. — Може, й захворіла… Адже шкода людини…

— Вам не було шкода, коли отруїли вино, яким частували його! — Людов підвівся з-за столу. Вона встала теж.

— Я… я… — її голос раптом огрубів, зробився хрипким. — Я не вино з ним разом пила.

— Літак Борисова розбився через вісім годин після того, як ви пили з ним це вино, — повільно, відчеканюючи кожне слово, говорив Людов. — Шеф ваш, який дав вам отруту, дав і протиотруту. Ви знали, що отрута почне діяти, коли Борисов буде у випробному польоті.

Вона довго мовчала. Дрібні крапельки поту скочувалися на її підбриті брови.

— Вигадуєте. Не отруювала я ніякого вина. І про якого шефа говорите — не знаю.

— Про того, хто мав ключ від вашої кімнати, не раз приходив до вас.

— Навіть не розумію, про що говорите. — Очі знову заволоклися сльозами від незаслуженої образи. — І знайомих у мене тут нікого, крім Льоні Жукова, немає…

Жуков увійшов до кабінету, ніби задихавшись, під темносиньою фланельовкою поривчасто здіймалися його смугляві, мускулисті груди. Але майор бачив, що Жуков задихається не від швидкої ходи — глибоке хвилювання прозирає в кожному його русі.

Майор Людов був у кабінеті сам.

— Ну, товаришу Жуков, сідайте. Розповідайте, що вас тривожить.

Він указав на широкий зручний диван, що стояв у глибині кімнати, сів поряд із Жуковим, поклав на диван розкриту пачку цигарок. Жуков наче й не помітив цигарок, його груди здіймалися весь час нерівно й швидко.

— Відпросився… З Клавдією Шубіною побачитися мені треба… Одне питання уточнити.

— Що це за питання, через яке вам уночі записку про звільнення з корабля дали?

— Мені мічман Агєєв із запискою про звільнення допоміг… Мучить мене, що я в таку справу замішаний. Комсомолець я, радянський моряк… Не говорила вона вам, що в неї тут родич є?

— Чому вас цікавить це питання?

— Підозрюю — неправду вона мені сказала… — Замовк, збирався з думками. Спокійно, не дивлячись на нього, сидів поруч майор. — Було таке діло… Якось дуже мені побачитися з нею захотілось… А вона мене не чекала… В порту я на попутну машину сів.

Жуков розповідав, і в пам'яті його виразно постав літній сонячний день із свіжими запахами солоного вітру, корабельного дьогтю, смоляних колод — незабутніми запахами порту. Грузовик трусився по вулицях бази, і мимо пролітали розцвічені сонцем шибки будинків, листя, що тріпотіло на бульварі, афіші й вивіски магазинів.

— І бачу з машини — сидить вона з кимось на бульварі на лавочці, розмовою захоплена. Окликнув я її та й махнув просто на ходу через борт.

Жуков провів язиком по засмаглих губах.

— Підбігаю до неї, а вона вже одна встає мені назустріч, від радості сміється. «Хто це, питаю, з тобою був?» А його й сліду нема на бульварі…

Відповідає: «Ти що, ревнувати здумав? Родич це мій, дядько». — «Який такий родич, ніколи ти мені про нього не казала?» Взяла мене під руку, пішла поруч. «А що про нього казати? Даремно ревнуєш. Один ти в мене коханий на світі».

— Роздивитися ви цю людину встигли? — спитав майор.

— Мигцем, з грузовика я його бачив. З вусиками нібито… Непримітний на вигляд.

— Чи не той самий, якого в кімнаті Шубіної вбитим знайшли? — Жуков здивовано глянув. — Подумайте, не поспішайте.

— Та вона ж сказала, що той їй не знайомий.

— Відповідайте на запитання! — різко сказав майор.

Жуков сидів, опустивши очі, вперши в коліна сильні руки, його брови зійшлися в одну суцільну лінію.

— Ні, точно сказати не можу. Схожість ніби є, тільки дядько був старший, з вусами…

Майор підвівся з дивана.

— Добре. Пройдіть ось у ці двері, почекайте…

Шубіна знову сиділа перед майором.

— Так, значить, родич, дядько у вас все-таки є?

Вона втомлено поправила волосся.

— Він поїхав. Минулого місяця поїхав звідси.

— І давно ви зв'язані з цим вашим дядьком?

— Зв'язана? — її покоробило від цього слова. — Та з тих пір, як він жити сюди переїхав, мені посилочку від тітки привіз.

— А в посилці що було? Шовкові панчохи, одеколон?

— Капронові панчохи і грошей трошки. — Вона спробувала посміхнутися, але вираз страху все більше проступав на її обличчі.

— Почали ви з панчіх і одеколону, а кінчили — самі знаєте чим… — роздільно вимовив Людов. — З тих пір як він вашу розтрату покрив…

— Яку розтрату? — ослаблим голосом запитала вона.

Людов дивився на неї пильно.

— П'ять місяців тому ви денну виручку в касу не здали, пропадали десь два дні… Потім повернулися, повністю віддали гроші… розжалобили всіх… Тоді вас купив цей материй шпигун?

Вона довго мовчала. Провела рукою по обличчю. Заговорила квапливо:

— Ви все знаєте… Коли я виручку прогуляла, не знала, що робити, він мене на вулиці зустрів, запропонував допомогти… Натомість наказував, щоб іноді я з кімнати своєї йшла на вечір. Звелів, щоб я йому запасний ключ віддала. І коли познайомилася з льотчиком цим, не думала я, не гадала, що так кінчиться все… А потім Жукова покохала, хотіла виїхати з ним звідси, з минулим порвати… А цей гад усе ходив за мною… Сил більше не стало терпіти… І вбила я його, щоб розплутатися з ним.

— Це з ним вас зустрів на вулиці Жуков?

Вона закивала.

— Його знайшли у вашій кімнаті вбитим?

Вона закивала ще енергійніше.

Майор узяв зі столу фотознімок, простяг через стіл… Чоловік середнього віку, з короткими вусиками, в робочому простому піджаці… Шубіна глянула на знімок, повернула назад.

— Він? — запитав Людов.

— Цього я ніколи в житті не бачила!

— Запросіть! — сказав майор Савельєву.

Савельєв ступив до внутрішніх дверей. Шубіна швидко повернулася разом із стільцем, дивилася на двері.

Ввійшов Жуков. Коли побачив Шубіну, його заклопотане обличчя проясніло. Пішов до столу, дивлячись тільки на Клаву, — вона сиділа нерухомо, дивно витягнувшись на стільці.

— Товаришу Жуков! — окликнув Людов.

Леонід глянув на майора. Той простягав йому кілька знімків.

— Знайомий вам хто-небудь із них?

Жуков перебирав знімки. Товстий чоловік з квадратним понурим обличчям… Юнак з волоссям, що впало на лоб… Чоловік середнього віку, з малопримітними рисами обличчя, з короткими вусиками… Жуков впізнав його зразу.

— Оцей сидів з нею тоді на бульварі.

— Так, значить, ви знову сказали неправду? — майор дивився на Шубіну з презирливим сумом, якісь нотки в його голосі примусили Жукова похолонути. І Клава відповіла голосом, якого ніколи раніше не чув у неї Леонід, — таким кволим, сповненим безмірної туги:

— Визнаю — весь час говорила неправду…

— Навіщо взяли на себе вбивство, яке ви не вчиняли?

— Я за Жукова злякалася… Дорогий він мені…

— Жуков вам дорогий не більше, ніж льотчик Борисов, якому ви дали отруту, якого знищили разом з літаком нової конструкції за наказом шпигуна…

Голос Людова лунав нещадно.

— Ні, признаючись в убивстві, ви намагалися приховати свою більш тяжку провину — зраду радянській Батьківщині.

Її обличчя було спотворене страхом, залите сльозами. Вона витягла зігнуті тремтячі пальці.

— Як би я хотіла своїми руками привести його сюди!

— Пізно, Шубіна… — сказав Людов. — Він живе з Рибальському селищі?

— Так… Так… — Вона трясла головою — постаріла, зовсім некрасива, зовсім не схожа на недавню гарненьку Клаву.

Майор подзвонив. Увійшов конвойний.

— Виведіть!

Шубіна сиділа біля столу нерухомо. Конвойний торкнув її за плече. Вона встала, як уві сні, пішла нетвердою ходою. Порівнялася з Жуковим — і слід якогось сильного почуття відбився на її обличчі.

— Льоню! — скрикнула Шубіна.

Але він одвернувся, відповівши їй поглядом, сповненим болю й обурення.

Людов і Савельєв були в кабінеті самі. Майор ходив уперед і назад нервово, поривчасто, схиливши голову, заклавши руки за спину.

— Товаришу майор, — нерішуче окликнув Савельєв.

Людов зупинився, глянув на нього.

— А чи не поспішити нам? Чи не помилимося цього разу в розрахунках?

Людов дивився, нібито прокинувшись від сну. Лейтенант порушив хід його думок.

— Є в мого друга, боцмана Агєєва, непогана приказка: «Поспішай повільно», — сказав, нарешті, Людов.

— То чи недаремно зволікаємо? Вбивця ж на волі.

Людов неспокійно провів рукою по високому лобі.

— Ми знаємо багато, Василю Прокоповичу, проте ще далеко не все. Знаємо, до кого йшов убитий диверсант. Здогадуємось, хто і чому його вбив. Маємо можливість знешкодити вбивцю.

— Так давайте знешкодимо! Самі ж ви говорили: не в чеканні невідомих нам злочинів, а потім у їх розкритті — суть нашої роботи…

— А в умінні розгадувати, передбачати майбутні дії ворога? — Савельєв кивнув. — Ось оце ми з вами зараз і намагаємось зробити.

Задзвонив телефон. Савельєв ривком підняв трубку. Людов нетерпляче ждав.

— Шофер питає, чи не можна відлучитися на півгодини? — доповів розчаровано лейтенант. — Коли буде потрібна машина?

— Скажіть, нехай чекає. Можемо виїхати кожної хвилини.

Савельєв передав наказ, поклав трубку на важіль. Майор знову ходив по кабінету.

— Пам'ятаєте, Василю Прокоповичу, Жуков досить образно сказав про тінь, що пройшла біля завіски в кімнаті Шубіної? Ця тінь усе ще лежить біля пірса, де готується до буксировки док. Але все-таки — чому так вперто вони нав'язують нам думку, що охотяться саме за доком? А ми не повіримо їм, Василю Прокоповичу! Ми з вами примусимо їх повірити нам, нав'яжемо їм свою волю!

Він поклав руку на плече лейтенанта.

— Пам'ятаєте, як учить нас Ленін: «… спробуйте замінити софістику (тобто вихоплювання зовнішньої подібності випадків поза зв'язком подій) діалектикою (тобто вивченням усієї конкретної обстановки події і її розвитку)». Тільки діалектично розглядаючи всі дані дізнання, ми зможемо розібратися в цій справі.

— Значить, цього брати не можна? — лейтенант торкнув фотознімок, що лежав на столі.

— Рано! — сказав майор Людов.

— Іноді буває: і дивимось, а не бачимо! — говорив потім Сергій Микитович Агєєв, згадуючи події тієї ночі, що передувала початкові походу.

Був уже пізній час, коли до борту «Прончищева» підійшов останній рейсовий катер. Агєєв сидів на стапель-палубі доку в місячній безвітряній напівтемряві, вертів у руках томик Джека Лондона. Книжку він прочитав давно, але ж трапилося так, що ніяк не встигав повернути її в бібліотеку! І якесь дивне задоволення відчував од того, що носив її з собою в боковій кишені кітеля, щоб, як запевняв сам себе Сергій Микитович, у вільні хвилини перечитати деякі місця, які особливо подобалися.

Ті, хто повернувся з берега, підіймалися на борт криголама. Серед них була й Тетяна Петрівна.

У світлі, що осявало палубу «Прончищева», Агєєв ясно побачив, як вона, переступивши фальшборт, зникла за надбудовою.

«Пішла, значить, до себе в каюту, сьогодні не зустрінемося», подумав Агєєв. Але відразу ж побачив її вже на кормі. Дівчина йшла до сходень, що з'єднували криголам з доком, ішла діловитою, квапливою і разом з тим обережною ходою, боячись перечепитись через швартови й троси. В електричному світлі, що осявало дерев'яні поручні сходень, мічман розглядів товсту книгу, яку вона тримала під пахвою. «Невже в пересувну бібліотеку йде? Нібито пізнувато…» подумав Агєєв, ще сам не вірячи своїй удачі.

«Якщо йде в пересувну бібліотеку з книжкою в руках, значить, не буде набридливістю підійти до неї…»

Легкий силует ступив із смуги світла в темряву. Дівоча постать забіліла коло стрімкого трапа, що вів на докову башту. Агєєв квапливо попрямував до трапа.

Над головою чулась хода Тетяни Петрівни, дзвін каблуків по металу. Мічман наздогнав дівчину вже нагорі, біля сигнальної рубки. Вона збиралася спуститися в люк, що вів до пересувної бібліотеки.

— Тетяно Петрівно! — покликав Агєєв.

Дівчина оглянулася так поривчасто, ніби мічман схопив, а не покликав її. В місячному зеленкуватосрібному світлі обличчя Тетяни Петрівни здавалося дуже блідим. Вона стояла нерухомо, притиснувши до грудей великий том.

— Здрастуйте… Пробачте — я поспішаю.

Агєєва здивував холодний, нетерплячий, напружений тон її голосу. Він зніяковіло тримав у руках бібліотечну книжку.

— Ось — повернути вам хотів. Давно з собою ношу… — Дівчина чекала нерухомо, не зводила з нього широко відкритих очей. — А це щось нове ви дістали? Глянути дозволите?

Перемагаючи ніяковість, говорив так, як звик завжди починати розмову з нею. Вона звичайно любила показувати нові, придбані для бібліотеки книжки… Простяг руку і з здивуванням побачив, що Таня мало не відсахнулась од нього.

Тільки значно пізніше, перебираючи в пам'яті пережите, усвідомив боцман справжню причину незвичайної поведінки Тетяни Петрівни в хвилини цієї зустрічі.

І, звичайно, той факт, що вона принесла важку книгу на док, ніяк не пов'язувався, не міг пов'язатися тоді з таємничим убивством у кімнаті дівчини з ресторану.

І нервову поведінку Тані, її неприязний погляд, поривчастість рухів тієї ночі Сергій Агєєв пояснив, головним чином, тим, що сам проявив невитриманість.

Проявив негідну настирливість, нав'язувався з неслужбовою розмовою… Адже він байдужий Тетяні Петрівні, у розмові на березі вона ясно дала зрозуміти, що її серце належить іншому…

Збентежений, засмучений мічман усе ж взяв у неї з рук книжку. Взяв майже машинально, подолавши легкий опір. Не розумів, чому з таким неспокоєм, з прихованим переляком дивиться на нього Таня.

Проте він повинен був висловитися, надто вже наболіло на серці…

А Тетяна Петрівна явно не хотіла підтримувати розмову, хоча б з приводу книжки.

Тільки-но він заволодів книгою, як вона різко сказала:

— Це технічна. Для спеціалістів.

— Технікою я цікавлюсь…

Вона хотіла взяти книгу назад, але Агєєв почав читати заголовок. Усе вийшло не так, як мріялось. Розмова явно не клеїлася. Він ступив до лампочки біля рубки, продовжував перегортати товстий том, не запам'ятавши його назви, не бачачи сторінок. Запам'ятав тільки, що книга масивна, важка, в товстій оправі.

— Тетяно Петрівно, — сказав Агєєв, — там, на березі, ви мені замість любові дружбу свою пропонували. Ясно бачу, це ви по доброті душевній, щоб не дуже я засмучувався. Тільки, може, й справді потрібна вам моя дружба?

Таня мовчала. Він продовжував говорити, перегортаючи сторінки:

— Неспокійною ви стали, тривожною, бачу — душа у вас не на місці… Якщо можу чим допомогти…

— Залиште книгу в спокої!

Цей окрик перервав його на півслові. Глибоко ображений, простяг їй важкий том. Вона знову стисла книгу під пахвою.

— Сергію Микитовичу, не сердьтеся на мене, вибачте. Мені треба йти… Це ви Джека Лондона принесли? Давайте, залишу його в пересувці. Завтра приходьте.

Спускаючись у люк, вона зачепилася була об високий стальний поріг, але втрималася на ногах, міцно притисла ліктем книгу…

Це була тривожна, неспокійна, безсонна ніч.

Після опівночі на стапель-палубі вдарив оглушливий вибух, здійнялося в небо прямовисне, димне полум'я.

Спалах був такої висоти й сили, що, як повідомили з берега і з сусідніх кораблів, там подумали: чи не вдарилась об док плавуча міна, що потрапила сюди якимсь чудом. Освітили док прожекторами, запитували, чи потрібна допомога.

Широкий димовий гриб піднімався над доком усе вище, суцільною чорнобурою завісою заволікав понтони й башти…

Моряки доку не розгубилися. Всі виявилися добре підготовленими для боротьби з вогнем і водою. Всі миттю розбіглись по місцях.

«Пошкоджені й затоплені відсіки шостої й сьомої. Крен на правий борт. Пожежа триває», було сказано в переданій по трансляції «ввідній».

— Відкрити відсіки шостої й сьомої. Аварійній групі приступити до забивання пробоїн! — гримів у мегафон голос Агєєва.

Від димових шашок, що горіли, пливли густі клуби задушливого чаду. Крізь чад і полум'я палаючого клоччя матроси тягли дошки, упорні бруси, рідке скло, розгортали на палубі пластир. Водолази Костиков і Коркін першими спустилися в понтони…

Ця ніч була неспокійною не тільки на рейді.

Перед світанком на горизонті, з боку відкритого моря, злітали в небо сизі прожекторні промені, світлові леза прорізували забитий хмарами край неба.

Вранці сигнальники з есмінця, що повернувся з учбового походу, змінившись із вахти і вийшовши для перекуру на пірс, розповідали друзям, що побачили в морі перед світанком.

У прибережній смузі, на траверсі нового міста Електрогорська, вони помітили рибальський бот, міцно взятий у світлову вилку прожекторних променів.

Дивно було те, що широкий парус суденця, на мить забілівши в прожекторному світлі, раптом згорнувся, зник — і мотобот з надзвичайною швидкістю, різко лавіруючи, почав вириватись із світла, яке мчало за ним.

Він круто йшов у море, за лінію наших територіальних вод, і навперейми йому промчали мимо есмінця два, прикордонні катери. Катери, доганяючи мотобот, не зводили з нього своїх сліпучих, прожекторних очей.

— Певно, контрабандиста впіймали, — сказав сигнальник, закінчивши розповідь.

— А може, втік? — висловив сумнів один із слухачів.

— Від наших прикордонників спробуй втечи!.. А що це у вас за вибух такий був?

Але матрос із криголама, якого запитали про це, промовчав, закурюючи цигарку, і сигнальник з есмінця не повторив запитання.