В океані

РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ АТЛАНТИЧНИЙ ОКЕАН

Андросов стояв на крилі містка, замислено дивився на чорні скелі Б'ю-фіорду, що залишилися позаду, по правому борту.

Атлантичний океан. Ось він плещеться навкруги — спокійний, здіймаючись м'яко, ледь помітно. Безкрая синява вкрита нерухомими бліками й розводами.

Караван ліг на новий курс, знову йшов на норд. По правому борту повільно пропливав берег материка — за першою лінією гір з коричньового складчастого каміння піднімалася друга лінія, невиразні, розпливчасті, немов зіткані з холодного диму громади. Вузькими клаптями біліють на схилах прибережних гір скляно-матові зрізи — це спускаються до моря льодовики. А над океаном стоїть спека, сонце сяє на важкій спокійній воді. І по лівому борту простягся ряд острівців — то крутих, зазублених, то плоских, ледь помітно чорніючих у синяві.

— Тепер підемо Інреледом аж до Баренцового моря, — сказав капітан Потапов, вдивляючись із звичайним меланхолійним виглядом в океанський простір.

— Інреледом? — перепитав Андросов.

— Так точно, Інреледом, рекомендованим фарватером. Бачите — йдемо нібито відкритим морем, а насправді цей Інрелед — вузький прохід уздовж берега серед небезпек — надводних і підводних шхер. «Шергорд» — «сад шхер», називають ці місця норвежці.

— Поетично, — зауважив Андросов.

— Поменше б такої поезії! — зауважив капітан «Прончищева». — Зіб'єшся з фарватеру — і посадиш корабель на банку. Знаєте, самих тільки острівців біля берегів Норвегії налічується до півтораста тисяч.

— То, може, доцільніше йти далі від берегів?

— Тобто відкритим морем? — іронічно посміхнувся Потапов. — Під нами глибини невеликі, багато якірних місць. Підводний рельєф Інреледу — широкий поріг, по якому проходить тепла течія Гольфстрім. А податися далі в море — вийдемо у величезну западину Атлантики з вітрами й довгою океанською хвилею. Ні, товаришу капітан третього рангу, — помовчавши, сказав Потапов з таким обуренням, наче звинувачував Андросова в тому, що саме він створив усі неприємності норвезького узбережжя. — З вашого дозволу, підемо Інреледом, як ходять мореплавці всіх країн, огинаючи Скаидінавію.

Андросов стримав усмішку. Характер капітана «Прончищева», його своєрідна манера розмовляти вже давно не дивували його.

Начальник експедиції вийшов із штурманської рубки, зупинився поряд з капітаном.

Задзвеніли східці трапа. На місток із радіорубки вибіг лоцман Олсен. Останніми днями дивно похмурий і замкнутий, нібито заклопотаний чимось, лоцман підійшов до Потапова і Сливіна. Повідомив їм зведення погоди, щойно прийняте з норвезької метеорологічної станції.

— Шіфтінг уінд! — почув Андросов, відійшовши набік після розмови з Потаповим. Побачив, як проясніло обличчя капітана «Прончищева».

— Довгостроковий прогноз: шіфтінг уінд — мінливий вітер. Лофотени дають хорошу погоду, — повторив капітан Потапов. — Зовсім добре після бергенських прогнозів.

— Так, зовсім добре, — підтвердив Сливін.

Він помовчав, погладжуючи бороду, — вірна ознака гарного настрою.

— В штиль неодмінно зібралися б циклончики біля Лофотенів. А мінливий вітер їх розжене.

Олсен, прислухаючись до розмови, ствердно закивав.

— Значить, правда, Миколо Олександровичу, що погода співчутливо ставиться до більшовиків? Чув я, у війну на Північному флоті моряки так говорили, — зовсім розвеселившись, пожартував Потапов.

— Тому що комуністи не ходять на повідку у погоди; от їй нічого іншого й не залишається, як співчутливо ставитися до нас, — встряв у розмову Андросов.

У всіх був тепер чудовий настрій. Одійшли в минуле недавні переживання перед виходом кораблів у море. Прекрасно працюють люди. Після ремонту буксирне хазяйство на висоті. І навіть Лофотенські острови — ця постійна кухня штормів і туманів — дають сталу погоду.

— Як там наш поранений, Юхиме Овдійовичу? — запитав Сливін.

— Увесь час його трясло, гарячка в нього, боялися запалення мозку. Дуже ослаб від втрати крові. Тепер йому краще.

— У нього Ракитіна весь час чергує?

— Так. Вони з військовим фельдшером одне одного змінюють, вахту несуть біля його койки.

— Треба б Ракитіну від роботи в салоні звільнити, — насупився Сливін. — Може, замінити її вістовим?

— Пропонував я вже їй, — відповів Потапов. — Сердиться, не хоче нізащо. Темпераментна дівчина. «Мені, каже, неважко, я звикла коло поранених ходити. І основну роботу, каже, не кину».

— Доповідайте мені, капітане третього рангу, частіше про здоров'я Фролова. Кепська ця справа, — сказав Сливін.

— Добре ще, що Жуков та Ілюшин проявили витримку, не втрутилися в бійку, коли норвежці кинулись на американців. Кажуть, цьому капітанові транспорту, що бив негра, норвезькі моряки добре нам'яли боки.

— Так, наші люди не дали приводу для газетних пліток. Навіть найбільш реакційні з газет не змогли використати проти нас цей тяжкий випадок, — сказав Андросов.

Сливін швидко підняв бінокль, подивився за корму, в бік уже далекого доку. В лінзах хитнулася лазурова штильова вода, смоляночорні баржі біля підніжжя докових башт, маленькі постаті оголених до пояса людей…

Білі кружальця безкозирок рухались над площиною понтонів, що чорніли високо над водою. «Золоті хлопці», в котрий раз уже з ніжністю подумав Сливін.

На стапель-палубі доку Агєєв витер долонею залите потом обличчя.

Шкіра трохи боліла: обгоріла під пекучим сонцем. «Нібито не біля полярного кола йдемо, а де-небудь у південних широтах», подумав Сергій Микитович.

— Погодка добра, товаришу мічман, — сказав черговий біля буксирів Мосін.

— Поки що добра, — обізвався головний боцман.

— А що, думаєте, може змінитися?

— Сонечко вчора з червоною зорею заходило, а сьогодні з ясною зіронькою зайшло. Це, наші помори кажуть, на тиху погоду, — замислено мовив боцман. — А от що зірки не яскраво сяяли, нібито темніли — це, значить, на вогкість, на туман…

— Недобре як, товаришу мічман, у Бергені з нашим сигнальником вийшло.

— Нормально вийшло, — пробурмотів Агєєв. — Прийшли за кордон, точніше кажучи, в сектор капіталістичних країн, ну й почалася навколо всіляка кримінальщина.

Він пройшовся ще раз уздовж збігаючих угору тросів, ще раз перевірив, чи надійно накладені стопори..

Не так давно, під час виходу з В'ю-фіорду, закінчили витравляти троси. Як завжди, вони ледь плещуться в темносиній воді, йде в глибини слабо натягнута кругла тросова сталь, що з'єднує док з криголамом… Порядок, стопори накладені добре… Але почуття неспокою, якоїсь сердечної туги не покидало Агєєва.

Він усвідомлював, звідки йде ця туга. Вона не покидала його з тієї хвилини, як на борт «Прончищева» принесли з берега Фролова — тяжко пораненого друга.

Агєєв устиг тільки двічі подивитися на нього, мимохідь забігши в лазарет.

— Ну, як тут мій Дімка? — питав, зупинившись біля дверей каюти. Обидва рази бачив там Таню, що чергувала біля хворого, заспокоювався, зустрівши спокійний погляд її добрих, серйозних очей.

Потім почалася невідкладна робота по підготовці до виходу в море, але думки весь час поверталися до Фролова.

Ех, друг Фролов, геройський, проте легковажний хлопчина… Тут він, звичайно, не винен, коли б знав, як поводитись в іноземних портах, не встрявав би з бійку. Той парубок у капелюсі, насунутому на очі, тільки чекав слушної миті. Але коли б раніше сказати Фролову про попередження норвежців, може був би обережнішим… Так ось про що попереджав той партизан… Але й без попередження сигнальник, колишній розвідник, зобов'язаний був бачити небезпеку й позаду, не дати можливості ворогові завдати того удару… «Казати воно добре, — думав мічман, — а коли б сам був присутній при такому побитті, то, мабуть, від люті потемніло б в очах…»

Він звично потягся в кишеню по люльку — покурити після роботи — і відсмикнув руку. Ні, він не куритиме. Він не куритиме, поки не закінчиться цей похід, на перший погляд такий мирний і простий.

— Справді, мирний і простий! — гірко повторив про себе Сергій Микитович, попрямував до борту баржі, куди Пушков тільки-но приніс бачок з борщем, від якого йшов смачний, жирний аромат.

На доку і на кораблях пробили обідню годину. Чергові з бачками вишикувались у веселу чергу біля камбузів, у кубриках матроси і старшини сідали за столи…

— Можна йти їсти, Сергію Севастяновичу, — доповіла капітанові Потапову Таня.

Вона стояла на містку криголама, виструнчившись майже по-військовому, опустивши вздовж накрохмаленого фартуха смугляві дівочі руки. Під білою косинкою м'яке кучеряве волосся відтіняло трохи втомлене, бліде від недосипання обличчя. Але довгасті чорні очі Тані дивились, як завжди, з ласкавою увагою.

Як службовець криголама, вона зверталася до капітана «Прончищева» і водночас поглядала на тих, що стояли поряд, давала зрозуміти, що запрошення стосується і їх.

— Ну як, минув головний біль? Краще почуваєте себе? Очі у вас зовсім сонні! — сказав капітан Потапов.

— Значно краще, Сергію Севастяновичу, Вітрець обвіває, а відіспатися завжди встигну, — обізвалася Таня.

— Ну, значить, природжена морячка! Запрошуйте офіцерів, я обідатиму пізніше. — Потапов одвернувся, почав вдивлятися в берег.

— Прошу обідати, товаришу капітан першого рангу, — підійшла Таня до Сливіна.

— Слухаю, товаришу керівник харчування. Сливін вклав свій важкий бінокль у футляр, скинувши ремінець із шиї, глянув на Олсена.

— Гаа сізе міддаг, товаришу Олсен… Прошу їсти.

— Мангетак. Спасибі, — сказав усміхаючись Олсен.

Вони пройшли в штурманську рубку, звідки внутрішній трап вів у капітанський салон. Курнаков схилився над матовосірим розворотом карти на штурманському столі. Ігиатьєв перегортав лоцію, сидячи на дивані.

— Штурмане, обідати, — проходячи повз Курнакова, запросив Сливін.

— Єсть… Зараз мене лейтенант Ігнатьєв змінить.

Сливін пропустив Олсена вперед, слідом за ним спустився в салон. Увійшовши в салон, не сів одразу за стіл, глянув у дзеркало, обсмикнув білий кітель, пройшовся по каюті, поглянув на барометр і в ілюмінатор.

Андросов і Олсен чекали, поклавши руки на спинки крісел. Чекали Курнакова, щоб, за морським звичаєм, усім одразу сісти за стіл.

У двері постукали. Чітко, по-стройовому в каюту ввійшов розсильний.

— Товаришу капітан першого рангу, дозвольте звернутися до капітана третього рангу!

— Звертайтеся, Лютіков.

— Товаришу каштан третього рангу, поранений просить вас до себе. Непокоїться. Одного вас просить зайти, — притишивши голос, сказав Лютіков.

Андросов запитально глянув на Сливіна.

— Може, спершу пообідаємо, Юхиме Овдійовичу?

— Я б краще зараз пройшов, Миколо Олександровичу.

— Ну йдіть. Почнемо обідати без вас.

Фролов лежав, відкинувши забинтовану голову на подушку. Його обличчя було жовтуватоблідим, прикриті довгими віями очі запали. Андросов тихо підійшов до койки.

— Товаришу капітан третього рангу! — трохи підвівся йому назустріч Фролов.

Молодий військовий фельдшер, що замріяно дивився в ілюмінатор, поривчасто обернувся.

— Лежіть спокійно, хворий! — військовий фельдшер рішуче ступнув до койки. — Доповідаю, товаришу капітан третього рангу, що при різких рухах можуть посилитися наслідки травми голови. Ви ж мені обіцяли, хворий, — майже благаючи, він перевів погляд з Андросова на Фролова.

— Чуєте, Дмитре Івановичу, що лікар говорить?

Фролов відкинувся на подушки.

— Ну, що у вас термінового? — Андросов сів на койку в ногах пораненого, Фролов потягся до нього всім тілом.

— Лікаря відішліть, — обличчя його почало червоніти, гарячково блищали очі.

— Товаришу Суриков, прошу вас на хвилинку вийти. Не бійтеся, не розтривожу вашого пацієнта.

Військовий фельдшер хотів був щось сказати, але тільки підвів плечі, вийшов з каюти. Андросов пересів ближче, взяв у руку слабкі пальці Фролова.

— Пам'ятайте, що вам хвилюватися не можна. Поспішайте повільно, як каже наш боцман.

— Не сердитесь на мене, товаришу капітан третього рангу? — ледве чутно спитав Фролов.

— Так, є серйозні підстави для догани вам. Ви допустили помилку, зайшовши в цей бар. Знаєте, як стежать за кордоном за кожним нашим рухом? Але якщо вже сталося таке… Ви ж, як розповідають товариші, тільки хотіли зупинити цього мерзотника, щоб не бив негра?

Фролов слабо кивнув.

— Дивитися спокійно на таке фашистське звірство… Неможливо це для радянської людини.

Фролов закивав, його очі проясніли.

— А от ваш друг Жуков — він проявив справжню витримку. По-перше, встиг відвести руку того суб'єкта, послабив удар кухля. Інакше вам просто провалили б голову… А коли почалася бійка, Жуков разом з Ілюшиним підхопили вас, витягли з бара.

— То там була-таки бійка?

— Так, американцям нам'яли боки. В барі виявились норвезькі рибалки й матроси, вони показали своє справжнє ставлення до «заокеанських друзів». Думаю, коли б не поліція, навряд чи пішов би той шкіпер на корабель своїм ходом. А от якщо наші взяли б участь у бійці — мабуть, вам це не минулося б так щасливо, як тепер.

Фролов дивився з докором.

— Так, вам пощастило, — суворо сказав Андросов. — Судячи з усього, той молодчик тільки й чекав приводу для замаху. Можливо, він був не сам. І розправитися з вами трьома могли вже не кухлями, а ножами, могли пустити в хід револьвери.

— Я, товаришу капітан третього рангу, ось чого вас покликав… — у Фролова перехопило дух, він провів язиком по блідих губах. — Хотів доповісти, що раніше того хлопця бачив.

— Якого?

— Того, що мене кухлем ударив.

Андросов очікувально мовчав.

— Я його на пірсі бачив, біля криголама. Він тоді до самого борту підійшов, підморгував, ніби когось із «Прончищева» викликав. Спершу я подумав — він Тихонові Матвійовичу, старшому механікові нашому, моргає. Мічман Агєєв це діло заперечив. Сказав, що, може, який-небудь норвежець на Танечку нашу задивився. Я Ракитіній це жартома й передав.

— Ну, а Ракитіна що? — спитав Андросов.

Ніякої зацікавленості не відчувалося в його голосі.

— Чомусь розсердилась на мене, розплакалась, образилась. Я ледве заспокоїв її, пробачення просив…

— А зовнішність цієї людини можете описати?

Фролов мовчав, думав. Андросов міцніше стис його руку.

— Ану, Дмитре Івановичу, ви ж сигнальник, корабельне око, та й у розвідці працювали трохи. Можете описати цього суб'єкта, який до корабля підходив?

— Зараз… — Фролов болісно пригадував. — З обличчя нібито навіть приємний, риси правильні, все на місці. Волосся? Якесь світлувате, а скоріше темне, капелюхом воно було прикрите… Міцний хлопець. Мабуть, вище середнього зросту, а не високий… Ось як отой, що в барі мене ударив… Хочу описати, а все розпливається…

Він замовк, підняв нерозуміюче брови, блідо усміхнувся.

— Це називається описав! Ні за що зачепитися.

— Ні, ви добре описали його, Фролов, — сказав Андросов. — Ви дуже правильно його описали.

— Невже знаєте, хто такий? — поранений мало не сів на койці.

Андросов підвівся, наче не чув запитання.

— Ви добре описали його, Дмитре Івановичу… Ну, ось що — лежіть, одужуйте, не мучте себе нічим. Повторюю, радійте з того, що все так легко обійшлося для вас. Усе сказали, що хотіли сказати? — Фролов кивнув. — У такому разі наказую терміново видужувати.

— Єсть терміново видужувати. Голова в мене міцна, військового гарту. Жодному фашистові її не пробити..

Коли Андросов повернувся в салон, обід уже наближався до кінця. Таня поставила перед ним тарілку з борщем. Сливін і Курнаков допивали компот.

Олсен, про щось замислившись, повільно розрізав на частини добре підсмажений біфштекс.

— Ну, як наш хворий? — спитав Сливін.

— Діло йде на поправку… — Андросов із задоволенням, повільно їв борщ.

— Повідомив вам щось нове про бергенський скандал?

— Ні, нічого нового не повідомив, його хвилювало, що російських моряків могли оголосити призвідниками бійки. Я заспокоїв його. — Андросов перейшов з російської мови на англійську. — Думаю, і товариш Олсен підтвердить, що вуличні бійки — звичайна справа в портах, куди приходять американські моряки, що зухвала поведінка цих нових окупантів усе частіше викликає протест населення європейських портів. Що ви скажете на це, товаришу Олсен?

— О-о, я? — лоцман швидко підвів голову, нібито прокинувшись.

Андросов повторив своє запитання.

— Так, на жаль, я можу це підтвердити. П'яні скандали, безробіття, невпевненість у завтрашньому дні — ось що принесли нам американці. — Олсен знову глибоко замислився.

Сливін допив компот, витерши губи салфеткою, підвівся з-за столу. Разом з ним підвівся Курнаков. Розмірено похитувалася палуба салону. На мідному ободі ілюмінатора плавилося сонце, яскравий світляний зайчик застрибав на скатерті столу.

Андросов і Олсен залишилися в салоні вдвох. Андросов не кваплячись їв друге. Олсен поклав виделку й ніж, підвів свої ясносині очі.

— Я хочу думати, товаришу що ви вважаєте мене другом радянських моряків?

— Так, товаришу Олсен, я вважаю вас нашим другом.

— Як друг радянських моряків, я повинен сказати вам одну річ, зробити признання.

Андросов теж поклав ніж і виделку.

— Якщо ви визнаєте за можливе мати зі мною розмову, так би мовити, віч-на-віч…

— Звичайно, товаришу Олсен. — Андросов подзвонив, увійшла Таня. — Ось що, Тетяно Петрівно, будьте ласкаві, замовте нам на камбузі хорошого кофе. По дорозі прошу вас зайти провідати Фролова. — Таня усміхнулася, з готовністю вийшла.

— Слухаю вас, товаришу Олсен.

Ніби збираючись з думками, лоцман крутив столовий ніж. Стиснув у нерішучості губи. Поклав ніж, провів рукою по волоссю.

— Я королівський лоцман, я воджу судна в наших водах уже двадцять років. Але випадок, про який хочу вам розповісти, трапився зі мною вперше.

Він знову зам'явся, ледь почервоніли його сухі зморшкуваті щоки.

— Коротше кажучи, напередодні нашого виїзду з Бергена мене викликав до себе мій начальник, зробив мені заманливу пропозицію. Він сказав, що йому вже давно не подобається мій вигляд, що в нього, нарешті, є можливість зробити мені невеликий подарунок: надати відпустку для поправки здоров'я. Я подякував йому. Я давно хотів відпочити й полікуватися. Але мій начальник сказав, що я маю можливість почати відпочивати зараз же. Це сподобалося мені значно менше.

Олсен з гідністю відкинувся в кріслі, дивився на Андросова з-під сивих брів.

— Це сподобалося мені значно менше, — повторив лоцман. — Я сказав своєму начальникові, що спершу повинен виконати обіцянку — провести російські кораблі. Я сказав йому: ніколи ще лоцман Олсен не порушував своїх обіцянок. Я почуваю себе не зовсім добре, я вдячний, але скористаюся з відпустки після того, як виконаю свою обіцянку.

Він замовк. Андросов мовчав теж.

— Мій начальник був незадоволений. «Ми годуємо і поїмо вас двадцять років, Олсен, сказав він, ми піклуймось про ваше здоров'я. Дозвольте нам самим вирішити, коли вам іти відпочивати». Він натякнув, що така моя невдячність може зіпсувати ту хорошу репутацію, яку я заслужив у начальства. Відверто признатися, я завагався. Я допомагаю дочці, яка вчиться в Осло, на моїх плечах дружина — немолода жінка. Але я знову сказав, що не відмовлюсь од своєї обіцянки, що я не можу порушити слово, дане людям, які допомогли визволити від фашистів мою країну.

Він замовк, дивлячись гордо й вичікувально.

— Може, ви скажете: «Лоцман Олсен просто старий дурень, занадто багато думає про себе, чи не все одно, хто поведе нас по норвезьких фіордах? Нехай би він узяв потрібну йому відпустку». Але після того, товаришу, як я чув одну розмову, я не міг зробити інакше.

Андросов підвівся з крісла, простяг руку. Олсен теж підвівся урочисто. Юхим Овдійович стис його кістляві, вузлуваті пальці.

— Від імені радянських моряків дякую вам за дружбу! А про яку розмову ви згадали?

— Я згадав про розмову, яку вів мій начальник з якимсь чоловіком, коли я прийшов на виклик у лоцманську контору. Я чекав у приймальній, а розмова відбувалась у кабінеті. Вони спочатку говорили тихо, потім мій начальник роздратувався, протестував проти чогось. Я почув, що вони говорять про ваші кораблі. Почув слово «трап». Потім секретар начальника пішов у кабінет, певно, сказав, що я чекаю в приймальній. Вони почали говорити тихше. Коли мене ввели в кабінет, там не було сторонніх. Того чоловіка вивели іншим ходом.

— І ви хочете сказати, товаришу Олсен, що англійське слово «трап»…

— Я хотів сказати, — перебив лоцман, — що, як відомо, слово «трап» по-англійськи означає не тільки корабельні сходи, але й западню, пастку. Мені спало на думку, що, можливо, мене хочуть замінити іншим моряком, який не так дружньо ставиться до вас і може закрити очі на цю пастку. Я, звичайно, нічого не розпитував, не хотів втручатися в цю брудну справу.

Він раптом устав, кров сильніше прихлинула до його запалих щік.

— Якби я знав тоді, що вони готують замах на вашого матроса, що вони, очевидно, готові на все, я, звичайно, постарався б вивідати, що це за небезпека. Але я думав, що коли я відкинув їхню пропозицію і йду з вами…

— То воїни, можливо, постараються знайти інший спосіб виконати свій план, — сказав Андросов.

Незадовго до цієї розмови, в далекій балтійській базі, звідки вирушив в експедицію док, майор Людов підійшов до вікна свого кабінету, за звичкою почав вдивлятися в далечінь.

Ліхтарі уздовж дороги сяяли рівно і яскраво.

Над будинками стояла світла заграва — відсвіт численних вікон працюючих підприємств. Нова могутня гідростанція Електрогорська дала базі промисловий струм.

Яскравіше, ніж раніше, був освітлений і кабінет. Настільна лампа кидала виразне світло на обличчя чоловіка середнього віку, що сидів біля столу.

Стандартне, мало примітне обличчя, з маленькими вусиками над звично усміхненим ротом.

Чоловік поворухнувся, відсуваючись од лампи. Лейтенант Савельєв, не зводячи з нього погляду, напружився.

Людов повернувся од вікна.

— Здається, світло нашої нової електростанції ріже вам очі? — ввічливо спитав Людов.

Чоловік біля столу злегка знизав плечима. Майор сів у крісло, згорбився над списаними аркушами.

— Отже, продовжимо…

— Я повідомив вам усе, — швидко сказав чоловік біля столу.

— Крім одного: куди поділися з кімнати Шубіної обривки знімка.

— Я спалив їх.

— Брехня!

Чоловік біля столу мовчав.

— Ви ніколи б не спалили цих обривків, які так старанно збирали. А ми не змогли розшукати їх — значить, ви встигли кудись передати знімок. Куди й для чого?

Усмішка чоловіка біля столу все більше нагадувала гримасу.

— Ми з вами уточнили, — сказав після паузи майор. — Уся історія з вибухом на доку мала за основну мету відвернути нашу увагу від Електрогорська. Вибух на доку мав бути сигналом для висадки диверсійної групи в Електрогорськ. Але диверсанти, як ви переконались, захоплені, ваш головний задум провалився… Куди ви поділи знімок?

Запала довга мовчанка.

— Добре, я розкажу й про це, — погодився чоловік біля столу. — Але ще раз прошу взяти до уваги щиросердість моїх показань.

Його мускулисті плечі обм'якли під піджаком, звична усмішка зникла з обличчя.

— Доку й досі загрожує велика небезпека. Мова йде про патефонну пластинку «Інвенції» Баха…

На світанку наступного дня біля воріт заміського аеродрому бази з легкової машини вийшов майор Людов з потертим, бувалим чемоданом в одній. руці, з шинеллю, перекинутою через другу руку. Літак цивільної авіації уже приймав пасажирів. Людов збіг по трапу, сів у відкидне крісло біля вікна, витяг із задоволенням ноги.

Заревли пропелери, крісло трохи здригалося, літак біг по зеленому полю аеродрому. Потім поштовхи припинилися, рівно гули мотори, блищала за товстим склом під промінням ранкового сонця срібляста площина величезного крила.

Літак був у повітрі. Майор вийняв з кишені шинелі роман, який взяв у дорогу. Переліт мав бути неблизький, і Валентин Георгійович мріяв цілком поринути в читання, як завжди робив у хвилини відпочинку, що не часто випадав йому.

Але читання не захоплювало його. Думки знову повернулися до загадкових подій у базі.

Відповідь Сливіна на радіограму, послану вночі, нібито заспокоювала його, але, з другого боку, ще більше заплутувала справу.

Через кілька годин, коли політ наближався до кінця, Людов сунув у кишеню книжку, так і не прочитавши її. Літак накренився, робив над аеродромом коло. Знизу насувалися лінії кам'яних і дерев'яних будинків, вибиті в скелях проспекти, теплоходи і транспорти, що димили біля причалів. Хитнулась і сховалася за вершинами будівель сиза далина похмурого полярного моря…

Вийшовши з літака, майор Людов ступив на дерев'яні містки вулиці нашого північного містечка, такого знайомого, рідного з воєнних, незабутніх днів…