В океані

РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ ШТОРМ У КАТТЕГАТІ

Копенгаген пропливав лінією нескінчених причалів, стрілчастими вишками соборів, ніби звитих з туману, що оповив місто. Дощ перестав давно, туман на хвилях зник, але берег усе ще огортала вогка перлистосіра імла.

Портові склади, круглі нафтові цистерни виростали, здавалося, просто з нерухомої чорної води. До тесаних плит причалів тулилися борти теплоходів і шхун, косі смужки парусів. Будинки набережної, що нависли над протокою, дивились у хвилі велетенськими готичними буквами на присадкуватих широких фронтонах.

Андросов закінчив обхід кубриків і вахтових постів криголама, піднявся на палубу з кочегарки. На траверсі розташувалася центральна частина міста. Андросов узяв у штурманській рубці бінокль, стоячи на містку, роздивлявся берегову смугу.

Він повів біноклем убік, і в райдужному обрамуванні лінз плеснулася вода. У здвоєне коло окулярів впливла двощоглова шхуна, нібито впаяна у водний свинець. Лише витягнутий вітром прапор — білий хрест на вицвілому червоному полотнищі — говорив про рух парусника.

Андросов розжав пальці. Місто, що, здавалося, пливло зовсім близько біля борту, віддалилося. Будинки, кораблі, багатовікові камені пристаней злилися в одну невиразну лінію на горизонті.

Біля дверей в рубку стояв лейтенант Ігнатьєв. Світле пасмо волосся вибилося з-під лакованого козирка його кашкета, зсунутого на потилицю. Ігнатьєв щось повільно вписував у загальний зошит.

Побачивши капітана третього рангу, перестав писати, дивився якось винувато.

— Вірші складаєте, товаришу лейтенант?.. — спитав Андросов.

Він знав — Ігнатьєв зараз не зайнятий по службі, тільки недавно здав штурманську вахту Чижову.

— Чому ж вірші? — зніяковів Ігнатьєв.

— Та я поета за десять кроків упізнаю, хоча б по волоссю! — жартівливо сказав Андросов.

Рухом руки лейтенант заправив волосся під кашкет.

Дві пристрасті були в лейтенанта Ігнатьєва: поезія і штурманська справа. Вірніше, штурманська справа і поезія. У товстому загальному зошиті з любовно виведеним на обкладинці малюнком бойового корабля, що розсікає бурхливі хвилі, лейтенант, ще будучи в училищі, почав записувати вірші про море, які найбільше полюбилися йому, чергуючи їх із строфами власного творення…

— Дайте прочитати, що написали. Слово честі, залишиться між нами, — сказав усміхаючись Андросов.

Стільки привабливої м'якості було в цій усмішці, що посміхнувся й лейтенант, сором'язливо простягнув зошит. Андросов прочитав чітко написані рядки:

— З вас може вийти поет, лейтенанте, — серйозно сказав Андросов, віддаючи зошит. Ігнатьєв спалахнув від задоволення.

— Добре підмічено: як затушований малюнок цей берег у тумані. А що це за Ересунн? Для рими, чи що, придумали?

— Зовсім ні, товаришу капітан третього рангу. Ересунн — це ж правильна назва Зунда. Так він на всіх штурманських картах позначений.

— Значить, без натяжок для рими? Це зовсім здорово. Вам і в пресі вже виступати доводилося?

— Друкувався в училищній газеті, дещо в нашу флотську давав… — Ігнатьєв дивився довірливо, вже бачив в Андросові найкращого друга… Трохи зам'явся… — Зараз мою пісню розучують матроси, музику до неї підібрали самі.

— «Бувають дні» — це ваш текст? — Ігнатьєв кивнув. — Пісня душевна, матросам вона полюбилась.

Ігнатьєв увесь сяяв.

— Тільки е прохання. Ви капітанові другого рангу Курнакову не кажіть, що я тут вірші складав.

— Чому ж? Ви ж не в години вахти писали?

— Все одно. Начальник штабу мною незадоволений. Вважає, що вірші писати — не справа штурмана.

— Чому? — сказав Андросов. — А я думаю що поезія і штурманська справа — досить близькі категорії. І там, і тут потрібна гранична точність роботи. До речі, лейтенанте, мені здається, з вас буде добрий агітатор. Секретар комсомольської організації не розмовляв з вами про це?

— Заходила мова. Та в мене велике штурманське навантаження…

— Значить, не хочете бути в нашому активі? Даремно. Кожний справжній поет — агітатор. Пам'ятаєте, що Маяковський писав: «Слухайте, товариші потомки, агітатора, горлана-главаря…» Ось що, лейтенанте, о чотирнадцятій нуль-нуль у моїй каюті відбудуться збори агітаторів. Відпочиньте до цього часу і неодмінно приходьте. І принесіть які-небудь вірші для нашої стінгазети.

— Єсть бути на зборах і принести вірші!

Андросов дивився, як, відкинувши з брів чуб, що знову вибився з-під козирка, лейтенант весело збіг по трапу.

— Однак досить пусто після війни на європейських морських дорогах, — неголосно, нібито звертаючись сам до себе, сказав капітан Потапов, стоячи на містку біля машинного телеграфу.

Кораблі, ледь похитуючись, повільно просувалися вперед. «Пінгвін» і «Прончищев» — у кільватерному строю, з'єднані тросами між собою і з доком, що височів позаду. «Топаз» — у кільватері доку.

Вони рухалися вздовж датського берега із Зунда в Каттегат, проходячи найвужче місце протоки.

Тут, сходячись майже впритул, береги Ютландії і Скандінавії салютують один одному білими й жовтими хрестами датських і шведських національних прапорів.

Андросов пройшов на ют криголама. Вільні від вахт матроси зібралися біля поручнів, дивилися на берег. Там виблискував готичними баштами над самою водою нарядний замок із червонуватого каменю. Сторожові кам'яні вишки, фортечні стіни, чорні цятки бійниць…

— Замок Хельсингборг, — сказав кочегар Гладишев, великий любитель читання. — Чув я: тут, як запевняють датчани, і жив принц Гамлет.

— Якщо не жив, то повинен був жити, — сказав Андросов.

Матроси з цікавістю дивилися на берег.

— Це який Гамлет? Про якого п'єса в театрах іде? — втрутився в розмову боцман Птицин. Він стояв біля барабанної лебідки, стежив за натягом тросів, але зараз присунувся ближче до поручнів. — Так, так… Добре, треба прямо сказати, зберігся його замок.

— Де жив принц Гамлет, герой датських народних казок, увіковічений у безсмертній трагедії Шекспіра, зараз, звичайно, неможливо встановити, — сказав Андросов. — Але знаєте, товариші, ще Вольтер, знаменитий французький філософ, писав: «Якби бога не було, людина все одно видумала б його». Вольтер хотів сказати цим, що бог необхідний правлячим класам, щоб його ім'ям тримати у покорі народ. Так само датчанам необхідно твердити, що замок Хельсингборг — це і є Ельсінор, який згадується в трагедії Шекспіра. Це потрібно їм, щоб приваблювати туристів.

Матроси повернулися до Андросова.

— Мене особисто, товариші, в цій справі дивує одне… — продовжував капітан третього рангу.

— Як міг добре зберегтися цей замок, так би мовити, протягом віків? — підказав боцман Птицин.

— Ні, Іване Андрійовичу, — усміхнувся йому Андросов. — Дивно те, що цей замок взагалі зберігся на місці! Що який-небудь ділок не перевіз його, упакованим у ящики, за океан. Чому не влаштувати в такому замку прибутковий нічний ресторан з вивісками над дверями зал: «Кімната блаженства — тут Гамлет поцілував Офелію» або «Кімната жаху — тут злочинний претендент на престол влив отруту у вухо власному братові». Це було б якраз у стилі американських бізнесменів.

Матроси сміялися. Їм подобався цей офіцер-політ-працівник, який завжди має напоготові розумний жарт, гостре, підбадьорливе слівце…

На стапель-палубі доку Сергій Микитович Агєєв робив сплесень: зрощував два порваних прядив'яних кінці і водночас незадоволено стежив за погодою, яка починала змінюватись.

Йому зовсім не подобалась надто ясна видимість віддалених предметів. Після шквалистого дощу на світанку вітер ущух, туман розсіявся і обрій ніби відсунувся, дуже чітко вимальовувався берег, що ніби піднявся трохи над водою.

Боцманові не подобалось, що на заході швидко піднялися тонкі білі пір'їни хмар, які швидко рухались одна до одної, зливаючись у густі димчасті шари. Поки що не сильно ще дув побережник — північно-західний витер, але тепер зиб збільшувався і хмари летіли в іншому напрямку — явна ознака наближення циклону. Навіть не дивлячись на барометр, боцман знав, що стрілка знову рухається на «дощ».

Зігнуті білясті прути хмар усе стрімкіше підіймалися над обрієм, що почав темніти.

— Якщо небо мітлами метуть, значить, сильний вітер буде дуть, — замислившись, промовив уголос Агєєв.

— Сказали щось, товаришу мічман? — повернувся до нього вахтовий матрос Кисельов.

— Ні, нічого. Це стара морська приказка. Небо мені зараз не подобається і вітер. Уночі ви не бачили — навколо місяця наче кільце було? Це, старі помори кажуть, — на великий вітер. Схоже на те, що скоро аврал зіграють. Циклоп проходить десь поблизу.

І справді, вітер дужчав, здавалось, ніби він рухається по колу. Сильніше скрипіли троси, важко терлися між скобами, що утримували їх.

Смуги хмар насувались одна на одну, зливались, важчали.

Десь далеко з'явилося на хвилях клоччя туману, полетіло над спокійною ще водою.

Вузька протока залишилася позаду, кораблі вийшли на простір Каттегату.

— Барометр падає щось дуже вже швидко, — своїм звичайним урівноваженим голосом сказав Курнаков, вийшовши на місток «Прончищева». — Як думаєте, товаришу капітан першого рангу, встигнемо до шторму зайти на внутрішній рейд Гетеборга?

— Шведи дають нам якірну стоянку на рейді Вінга-Санд, — таким же спокійним, здавалося, байдужим тоном відповів Сливін. Він щойно піднявся з радіорубки на місток.

Капітан Потапов не сказав нічого, але його обличчя набрало такого виразу, ніби він з'їв щось гидке і хоче приховати це від присутніх.

Курнаков мовчки пройшов у штурманську рубку. Знявши з полиці-поперечну планку, що не давала книжкам падати під час качки, вийняв «Лоцію протоки Каттегат». Стоячи біля столу з розкладеною на ньому картою, над якою зігнувся Чижов, мовчки, квапливо перегортав сторінки. Знайшовши потрібне місце, почав читати вголос:

— «На окремих ділянках західних підходів до порту Гетеборг є дуже багато підводних і надводних, скель… Ділянка північніше острова Бушар називається протокою Вінга-Санд…» Так, Так… — Він перегорнув сторінку. — «Три фарватери, що йдуть із заходу, на підході до порту Гетеборг сходяться в протоці Вінга-Санд на траверсі острівця Бетте… На західному боці головного фарватеру є небезпеки, розташовані на зюйд від островів Вінга та Бушар, а на східному боці його лежать небезпеки, розташовані поблизу островів Стюрсе, Варге, Кензе і Гальте».

— Небезпек загалом вистачає, — сказав Чижов, не відриваючись од карти.

— Ага, ось що нам потрібно, — дивився Курнаков у лоцію. — «На західних підходах до порту Гетеборг є такі якірні місця: у протоці Вінга-Санд, за вісім кабельтових на вест від огню Бетте…» — Він почав читати про себе, але не витримав, знову прочитав уголос: — «Це якірне місце відкрите для вітрів із зюйд-веста і веста, які утворюють на ньому значні хвилювання».

— Не дуже смішно, — пробурмотів Чижов. — Якраз маємо західні вітри.

Сливін, зайшовши в штурманську рубку, сів на диванчик, поклав поряд з собою бінокль і розстебнув комір дощовика.

— Незрозуміло, чому це надало їм підсунути нам таку стоянку, — сказав Чижов, присуваючи до себе лоцію.

— Напевне, зайняті всі причали у Гетеборзі, — стримано озвався Курнаков.

— Важко припустити… Довжина причалів там не одна і не дві милі… Все місто перетяте пристанями для океанських кораблів.

— Але ще важче припустити, що вони просто не хочуть пускати наші кораблі на внутрішній рейд або навмисне намагаються поставити нас під удари вітру…

До цієї миті Сливін мовчав, тепер різко втрутився в розмову.

— Про що суперечки, товариші? Я не заперечував проти цієї стоянки.

Штурмани замовкли. Начальник експедиції продовжував:

— Мотиви? Прошу уваги. Ми простоїмо в Гетеборзі всього один-два дні. Бункеровку можна провести і на зовнішньому рейді. А вести док по річці Гете, потім у тісноті рейду, потім виводити його назад — це, мабуть, буде складніше, ніж стояти під вестовими вітрами. Я вважаю, що вони зробили правильно, запропонувавши мені не входити на внутрішній рейд.

Він сказав це, нібито заперечуючи сам собі. Штурмани мовчки подивились один на одного.

Нарада агітаторів у каюті Андросова наближалася до кінця. Сильніше рипіли перебірки, глухо били в борт хвилі. Розкриті книжки, журнали і купка аркушів, що лежала перед Андросовим, рухались, як живі, йому раз у раз доводилось утримувати їх на столі.

На диванчику сиділи, щільно один до одного, машиніст Гладишев, кочегар Ілюшин, лейтенант Ігнатьєв, повар Уточкін, Фролов — з записними книжечками з руках. На койку сіли Таня Ракитіна, боцман Птицин, трюмний Іванов.

— От, товариші, вам матеріал про сучасну Швецію, — закінчив капітан третього рангу. — Про країну залізної руди, високоякісних сталей і постійного нейтралітету, що приніс Швеції немалу користь. Це, мабуть, єдина в Європі країна, що не постраждала від другої світової війни, навпаки — збільшила свої багатства у воєнні роки.

— Миролюбство, яке зрозуміли по-своєрідному! — сказала Таня Ракитіна.

— Так, — зітхнув Андросов. — Нам довелося зазнати наслідків такого миролюбства на собі, коли шведський уряд додержував нейтралітету і водночас вважав за можливе брати з гітлерівської Німеччини понад п'ятдесят мільйонів крон щороку за провіз через Швецію воєнних матеріалів.

— Добре розвернулися! — сказав з обуренням Фролов.

— Під час війни гітлерівці вивозили з Швеції по десять мільйонів тонн руди на рік, — продовжував Андросов, перебираючи свої замітки. — Шведська руда покривала тридцять процентів потреби всієї німецької військової промисловості. Сімдесят процентів військових літаків фашистської Німеччини літали на знаменитих шведських шарикопідшипниках СКФ.

— Оригінальний нейтралітет! — сказав Ігнатьєв, відкидаючи волосся з лоба.

— Характерний факт, — дивився в свої записи капітан третього рангу, — молібденові рудники в окупованій фашистами Норвегії, що постачали гітлерівську військову промисловість, були виведені з ладу бомбардуванням. Але в дуже короткий строк ці рудники знову пустила, в хід шведська фірма «Аксель Юнсонн». А шведський уряд у відповідь на наші протести, образно висловлюючись, тільки розводив руками., Що, мовляв, поробиш — інтереси приватного капіталу!

— А народ, простий шведський народ? — подався вперед боцман Птицин. — Простіше кажучи, рибалки й матроси, робітники цих самих шарикопідшипникових заводів! Вони як ставилися до фашизму?

— Як і в усіх капіталістичних країнах, у Швеції діють дві антагоністичні сили — уряд іі народ, — повернувся до нього Андросов. — Про ставлення народу Швеції до фашизму в роки війни, товаришу Птицин, я прочитав характерну деталь.

Підхопивши книжку, що сповзла аж на край столу, Андросов притис її долонею.

— У Стокгольмі, на головній Королівській вулиці, містилося Туристське бюро фашистської Німеччини. У вітрині цього бюро красувалися портрет Гітлера і різні пропагандистські знімки з фронтів. Щоночі працівники бюро довго відмивали вітрину — так густо протягом дня вона вкривалася плювками перехожих. Кожний простий швед, проходячи мимо, не позбавляв себе приємності плюнути на цю вітрину.

Присутні в каюті не сміялися. Боцман Птицин підняв руку, просячи слова.

— А тепер, виходить, Юхиме Овдійовичу, те, що раніше гітлерівці робили з цією країною, американці продовжують робити?

Він осікся, насилу проковтнув слину, сторожко глянувши скоса на капітана третього рангу, — видно, в останню мить утримався від якогось міцного слівця.

— Простіше кажучи, заїдають Швецію американські капіталісти?

— На жаль, це факт, — кивнув Андросов. — Я вже наводив дані про те, як проникає в Швецію капітал Північно-Американських Сполучених Штатів. Товаришів, що побували в шведських містах уже в післявоєнний час, вражала одна й та сама картина. Над дверима багатьох магазинів розвіваються прапори Сполучених Штатів. Маленькі зображення цих прапорів стоять у магазинних вітринах. Це означає, що в цих магазинах продаються американські товари. А тимчасом безробіття в країні зростає, судноплавство підупадає… Картина, типова для більшості країн сучасної буржуазної Європи.

— Значить, завойовують тихою сапою, торговим шляхом, — протягом сказав Ілюшин.

— Америка — єдина держава, морський торговий прапор якої нічим не відрізняється од військово-морського, — сказав раптом Ігнатьєв.

— Це ви добре підмітили, лейтенанте! — Андросов склав замітки й книжки, підвівся з крісла. Його хитнуло, він ухопився за край столу. — Одначе свіжіє. Ну, товариші, інструктаж закінчено, у вільний час починайте проводити бесіди. Хто потребує індивідуальної консультації, прошу в будь-яку хвилину заходити сюди.

— Я б дещо з вами вияснити хотів, коли у вас час буде, — сказав повар Уточкін.

— І я, товаришу капітан третього рангу, — соромливо сказала Таня.

— Прошу, товариші. Я думаю, сьогодні ввечері зможемо провести наші індивідуальні зустрічі…

Розмовляючи, всі виходили з каюти.

Десь за обрієм виникає хвиля, наростаючи хисткими водяними хребтами, біжить мимо борту корабля, мимо берегів Скандінавії з Атлантики в Льодовитий океан.

Хвиля омиває плавучі крижини, вливається в теплу течію Гольфстрім. Жива, пружна, вона обганяє борти кораблів, мчить усе далі й далі, слідом за рядами таких самих невтомних, вічно живих хвиль.

Учені твердять, що це обман зору, що хвилі не біжать по поверхні моря все далі і вперед, а горби розгойданої від вітру води здіймаються майже над одним і тим самим місцем. Як колосся житнього поля, хитаючись від вітру, ніби мчить удалину, а насправді не відривається од стебел, так і піднята вітром хвиля створює лише видимість швидкого бігу вдалину до обрію. І чим більше давить на неї вітер, тим вища хвиля, тим яскравіша ілюзія швидкого руху.

А могутні течії, що переміщають воду з одного океану в інший, зносять кораблі з курсу, рухаються часто не за напрямом хвиль, що біжать на поверхні… Як смичок, ковзаючи по струнах, примушує їх коливатися, не зриваючи з деки, так вітер, торкаючись хвиль, створює вічну музику моря…

Так розмірковував Андросов, тримаючись за кронштейн, який розгойдувався на містку від усе зростаючого розмаху хвиль, йому починало здаватися, що музика моря, про яку так красиво написано в книжках, зараз стає оглушливо гучною, майже нестерпною.

Вітер дужчав, віяв з усіх боків. Дедалі сильніше він гудів у снастях, дедалі ширше креслили верхівки щогл низько навислі хмари. На високих горбах, закипаючих білими гребенями, виникало клоччя якогось особливо густого бурого туману.

І море ставало зловісно безколірним, рвані хмари мчали по небу, як низький важкий дим. Холодний водяний пил летів на місток. Андросов витер обличчя 1 майже одразу ж знову відчув на губах гіркосолоні бризки.

Шведський лоцман, високий і худий, мовчки стояв поряд з капітаном, кутаючись у клейончастий плащ.

— Док іде з дрейфом близько двадцяти градусів… — крикнув Сливіну капітан Потапов.

Рокіт моря, свист вітру у вантах заглушили його голос. Його обличчя теж було мокре від водяного пилу. Сливін пригнувся до нього впритул.

— Погано управляюсь… Виходжу на вітер… «Пінгвін»… не може… утримувати мене на курсі! — проревів капітан Потапов. Тепер голос його покрив і рокіт моря, і гудіння вітру.

Андросов дивився назад. Високі білі фонтани майже ховали з очей стапель-палубу доку. Буксири натягнулися. Криголам хитнуло особливо великою хвилею, і Андросов відчув дивне запаморочення голови, томливо тягнуче лоскотання під грудьми — перші ознаки морської хвороби. Скільки разів виходив він у море, скільки штормів переніс, а от не позбувся цих болісних відчуттів…

«Тільки не думати про це, не піддаватися, — виникла настирлива думка. — Чому я стою тут без діла?» Але нібито свинцем налилися нога, важко було відірвати од поручнів пальці.

— Як самопочуття? — почув він дзвінкий голос Фролова, зустрів погляд його завзятих, палаючих відвагою очей. Фролов стояв біля фок-щогли, ледве притримуючись за поручні, пружно похитуючись на трохи розставлених міцних ногах. Він зовсім, не страждав від качки.

— Дуже кидає! — крикнув у відповідь Андросов, Його голос віднесло вітром, звук викрикнутих слів здався глухим і жалюгідним у навколишньому гуркоті стихії.

— Все нормально!.. Товаришу Фролов! — на всю силу легенів, так само як капітан Потапов, проревів Юхим Овдійович і побачив, що Фролов аж відсахнувся здивовано од цього дикого крику.

Сливін ходив по містку туди й назад, насунувши кашкет на зосереджене, мокре, запалене вітром обличчя Капітан Потапов вріс у палубу біля тумби машинного телеграфу, дивився нерухомо вперед. Штурмани Курнаков, Чижов та Ігнатьєв раз у раз виходили на місток, вдивлялися в береговий рельєф, зникали в дверях радіорубки.

— Зліва по носу… бачу рухливий предмет… — почув Андросов голос молодого сигнальника Михайлова.

Михайлов теж явно страждав від качки. Його голос рвався. Стрибав у малинових, стиснутих пальцях бінокль.

— Подивіться краще, доповісте ще раз точніше…

Це голос Жукова — спокійний, вимогливий, нібито гострим лезом прорізає хаос.

Михайлов дивився, спершись на поручні, його хитнуло, однією рукою він учепився за поручні, другою міцніше стиснув бінокль.

— Бачу хрестову віху… пофарбовану в чорне… з червоними смугами.

— Рухається чи стоїть на місці?

— Стоїть на місці.

— Продовжуйте спостерігати…

Жуков рушив до вахтового офіцера, йдучи по хисткій і слизькій палубі точною, впевненою ходою.

— Зліва по носу хрестова віха — чорна з червоними смугами, — доповів Жуков.

Михайлов знову вів біноклем по морю. Стояв тепер, здалося Андросову, твердіше, пряміше.

— Що ще бачите, Михайлов? — почувся вимогливий голос Жукова.

Михайлов мовчав.

— Ближче — кабельтова на два — до берега дивіться!

Михайлов вдивлявся. Повернувся до Жукова. Порив мокрого вітру забив йому рот, перехопив подих.

— Червона віха…

— Сигнальники! — загримів голос капітана першого рангу. — Напишіть «Топазу»: підійти до доку з підвітряного боку, утримувати його від зносу.

— Єсть написати «Топазу» — підійти до доку з підвітряного боку, утримувати його від зносу! — крикнув Фролов, швидко набираючи сигнальні прапори із сітки.

Клочкувате, олов'яносіре море, гойдаючись, мчало внизу. Вгорі проносилось, гойдаючись, клочкувате, олов'яносіре небо…

«Ось основне. Постаратися забути про качку, зосередитись на іншому». Андросов добре засвоїв це правило ще у воєнні роки, коли бувало корабель, на якому служив, починало кидати свіжою хвилею, а він ішов на бойові пости, до людей, — і думки про успішне завершення походу примушували забувати про все, крім справи.

Він розжав зведені на кронштейні пальці, і ноги відразу, немов самі собою, побігли по накрененому містку до другого борту.

Йому вдалося вхопитися за слизький поручень трапа. Спустився вниз по східцях, що вислизали з-під ніг, пробіг серед піни, яка захлюпувала йоги, добрався до кормової лебідки.

Зовсім недалеко видно було оточений пінявими вирами док. Серед цих вирів рухалися маленькі постаті в безкозирках і в брезентових куртках.

Вони рухалися впевнено й швидко, працюючи з тросами, і так само впевнено й точно працювали біля кормової лебідки «Прончищева» військові моряки й матроси криголама з боцманом Птициним на чолі.

Переводячи подих, Андросов зупинився біля лебідки. Роздивившись, побачив синюватобліде, страдницьке обличчя одного з матросів. Матрос не брав участі в спільній праці, вхопившись за фальшборт, майже обвис над киплячими хвилями, що злітали вгору до самого його обличчя.

— Товаришу Шебуєв! — покликав Андросов. Відчував, як піднімається нудотне головокружіння, як холодний хворобливий піт проступає на лобі, але різко ступнув до матроса. — Товаришу Шебуєв!

Матрос повернув до нього змарніле обличчя.

— Дуже порадувався б дехто тут на березі, коли б не подолали шторму ми, радянські мореходи!

Матрос спробував випрямитися.

— Комсомолець Шебуєв! Дивіться — всі товариші ваші працюють! Невже не справитесь самі з собою! Ремінь тугіше затягніть, на воду не дивіться… Думайте, як краще виконати свій обов'язок.

З силою, несподіваною для самого себе, він підтримав матроса, що ступнув до лебідки.

— Справлюся… товаришу капітан третього рангу! — сказав крізь зуби Шебуєв. Затягнув неслухняними пальцями ремінь. Краска знову проступала на його обличчі. Наступної миті він, ще невпевнено, вхопився за трос, потягнув його разом з іншими…

В зимову кампанію цього року «Прончищев» багато й плодотворно працював у важких льодах Балтійського моря. Він розчищав шлях затертим кригою кораблям, буксирував судна, що втратили власний хід. Криголам сам одного разу був на краю загибелі: його несло бортом на скелястий острів Калке. Команда вже зібралася спускати шлюпки, але витримка капітана й екіпажу врятувала судно від аварії.

Коли торосистий лід затер транспорт «Магадан», зламав йому руль і команда транспорту лише з наших літаків одержувала їжу та прісну воду, «Прончищев» пробився до «Магадана», вивів його з крижаного полону.

І нині в морі під час шторму моряки криголама впевнено несли вахту на верхній палубі й біля машин.

Андросов спустився в котельне відділення. Гаряче, рокочуче повітря, мов окропом, обдало його. Подавивши новий приступ нудотної слабості, Андросов збіг по стальних трапах, ішов вузькими трикутними проходами між гарячими котлами, туди, де глибоко під верхньою палубою гоготіло в топках оранжовожовте полум'я.

Механіки й кочегари діловито управляли механізмами, що утворювали вогненну кров криголама.

У жарких надрах «Прончищева» сильніше відчувалася качка, було важко ходити по слизьких ґратчастих площадках, що перекривали яруси машинного залу іі кочегарки.

Величезні шатуни злітали й опускались в електричному світлі. В топках гоготіло нафтове полум'я. Між гарячими котлами, у вузьких трикутних проходах, людей кидало від стінки до стінки.

У молодих моряків крутилися голови від качки й жари, але вони помітно підтягувалися за прикладом старших товаришів.

І старший механік Тихон Матвійович з йоржиком сивіючого волосся над завжди сердитим, трохи одутлим обличчям раз у раз спускався в машину, слухав роботу механізмів.

Цікава людина Тихон Матвійович. Великий любитель класичної музики. В його каюті намертво принайтований до столу патефон із солідним запасом пластинок.

Майже половину своєї зарплати Тихон Матвійович щоразу витрачає на купівлю нових пластинок. Улюблена його розмова — про життя й творчість композиторів усіх часів і народів…

Тьмяні відсвіти вогню падали на смуги тільників Ілюшина і молодих кочегарів Федіна та Петрова, що несли вахту біля топок.

— Ну, як вахта, друзі? — весело сказав Андросов, намагаючись перекричати шум вентиляторів. — Входимо на зовнішній рейд Гетеборга, скоро ставатимемо на якір.

— Та ось комсомольці наші трохи здають! — прокричав у відповідь Ілюшин. — Наче думають, що зараз саме час на койки завалитися.

Криголам різко хитнуло, пішли вниз полум'яні отвори топок. Андросов не втримався б на ногах, якби Ілюшин не вхопив його за руку. Федін і Петров стояли зсутулившись, важко й нерівно дихали.

— Комсомольці — майбутні комуністи — здають? Не вірю! — Таке здивування пролунало в голосі Андросова, що обидва молоді кочегари випрямилися. — Начальник експедиції наказав передати подяку кочегарам «Прончищева» за хорошу роботу!

Спершу йому здалося, що не перекричить шуму кочегарки, але тепер почував — котельні машиністи слухають його слова.

— Шторм минає. Ще трохи напружитись — і перемога!

— Єсть ще трохи напружитись! — сказав Петров, випрямився, пильно вдивляючись у скло водомірної колонки. Федін промовчав, але його рухи теж стали зібранішими й точнішими.

Капітан третього рангу відвідав інших кочегарів, потім ішов по стальних площадках машинного залу, мимо розподільних дощок і величезних, виблискуючи маслом колінчастих валів, що безшумно оберталися.

Дзвонили сигнали зверху, спалахували різноколірні лампочки.

Андросову знову зустрівся старший механік Тихон Матвійович у синьому вицвілому комбінезоні, що обтягував його гладке тіло. Спокійний, як звичайно, він ніби не помічав ні качки, ні гарячого повітря, від якого жаркий піт давно вже заливав очі Андросова.

Але й Андросов примусив себе майже забути про морську хворобу. Він зупинявся то тут, то там, розповідав, як іде буксировка. Старався кожному сказати кілька потрібних у таку мить підбадьорливих слів.

«А як справи там, нагорі, поки я тут?» подумав, нарешті, обійшовши все машинне відділення.

Судячи з качки, шторм не слабшав. Як і досі, а може, ще різкіше, палуба виривалася з-під ніг, було чути глухий гуркіт хвиль, що били зовні в борти.

Андросов вибрався на верхню палубу під мокрий, навальний вітер.

Його вразив вигляд моря, що грізно потемніло й рухалося каламутними горбами. Док був зовсім близько, гойдався майже за самою кормою криголама, на коротко підтягнутих буксирах. Боцманські команди на доку і на кормі «Прончищева» кінчали обносити мокрі троси навколо чавунних тумб.

Вищали електролебідки. На палубу доку збігали люті хвилі, котилися по металевих понтонах, били людям під ноги, плескалися коло підніжжя башт і біля чорних кілів барж.

Зовсім недалеко, за смугою рокочучих хвиль, Андросов побачив високу постать Агєєва — головний боцман був лише в тільнику, стискав під пахвою жерстяний рупор. Велетенські кільця якірного ланцюга, гуркочучи, рухались до борту…

— Ач яка зеленуха йде! — крикнув головний боцман крізь вітер. — Міцніше тримайтесь, орли!

Довгі косматі хвилі вдарились об купи колод і об нафтові баки. «Добре, що вчасно закріпили все по-штормовому», подумав Щербаков. Щоразу, коли його наздоганяв крижаний вал, від якого перехоплювало подих, він, за порадою головного боцмана, весь стискався, пригинався до палуби, вхопившись за, трос або за кільце якірного ланцюга. Вода, як жива, била під коліна, намагалась потягти за собою. Недалеко від Щербакова працював Мосін.

Мосін, як завжди, рухався легко, майже недбало, ніби не звертав уваги на стихію, що бушувала навкруги.

Вода билась об дерев’яний настил, вирувала біля тросів. Зірвала одну дошку, другу. Док усе ближче несло до чітко видимих крізь півтемряву стрімчаків над ревучою водою. У Щербакова похололо всередині. Краще не дивитись, зараз ударить, піде трощити об і каміння…

— Пішов якір-ланцюг! — почув він дуже далекий і слабкий голос Агєєва.

Новий металевий гуркіт вдарив у вуха. Заглушаючи рев океану, пішов, нібито полився з палуби струменем стальних кілець величезний якірний ланцюг.

І знову хтось крикну» якось особливо страшно, навалився ззаду нестерпний тягар води. Щербаков ледве встиг утриматися, вчепившись у залізо кіль-блока. І цієї миті побачив розкритий рот людини, що кричала, обертаючись на хвилі.

«Та це ж Мосін», майнуло в свідомості. Щербаков рвонувся, тримаючись однією рукою за трос, витяг пальці, але не встиг ухопити — змитого хвилею Мосіна пронесло мимо.

А потім побачив Агєєва, що метнувся крізь хвилі і вхопив Мосіна за ремінь.

Водяна, каламутно-гладенька стіна відходила, на її гребені блиснув жерстяним краєм і зник випущений Агєєвим рупор.

— Вінга-Санд, якірна стоянка, — прокричав Фролов у саме вухо Андросова, що збіг на місток. — На доку когось ледве не змило… Бачите, несе нас на острів…

Зовсім близько з дощової сутіні виступала біла скеля, оточена гейзерами прибою. «Прончищев» двигтів від напруження, утримуючи док на буксирі.

— Ми два якорі віддали… — кричав Фролов. — Вони якір-ланцюг травлять на грунт… А вітром усе одно тягне…

Струмував з широкої поверхні доку якірний ланцюг, що здавався нескінченним. Упирався носом у понтони доку маленький «Топаз». 1, розвернувшись баштами зі вітром, величезний плавучий завод, який заливало хвилями, зупинився, застиг майже біля самих острівних скель.

— Ну, як самопочуття, товаришу капітан третього рангу? — спитав Фролов. Він уже посміхався, трохи насмішкувато, задерикувато блищали очі на розпаленому обличчі.

— Самопочуття вище за нормальне! — відповів Андросов таким дзвінким голосом, що посмішка Фролова втратила свій задерикуватий відтінок. Так, капітан третього рангу сильний, якщо на такій свіжій хвилі почуває себе краще, ніж завжди!

Піднявши до очей бінокль, Сливін пильно вдивлявся в берегову смугу. Андросов подивився в тому ж напрямі.

За лінією скель, на внутрішньому, захищеному од вітру рейді, вимальовувалися нібито вирізані із сірого картону силуети важких бойових кораблів.

— Лінкор типу «Вісконсін». Два авіаносці, крейсер, — сказав капітан першого рангу, не опускаючи бінокля. — Американська ескадра на внутрішньому рейді Гетеборга.

— Оце, мабуть, і пояснення, чому шведи дали нам стоянку на зовнішньому рейді, під весловими вітрами! — з обуренням сказав капітан Потапов, але Сливін удав, що не чує, або справді не чув його через рокіт хвиль і брязкіт закріплюваних буксирів.