В океані

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ТРЕТІЙ ЛЮБОВ АГЄЄВА

Салон хитнуло, в товсте скло ілюмінатора вдарив пінявий пухирчастий сплеск. На кілька секунд потемніло, потім у стікаючих по склу струменях, по мідному обідку ілюмінатора заграли відблиски сонця.

Капітан першого рангу закінчив писати. Глянув на годинник. Вставши з-за столу, підійшов до дзеркала, почав прикріплювати до чорної парадної тужурки колодку з орденами іі медалями, то ледь подзвонювали.

Майор Людов сидів у глибокому кріслі, ввібравши голову в плечі, витягнувши худі ноги. Поряд з ним стояв Андросов. Він, як і Сливін, був у парадній тужурці, на його грудях блищала малинова й блакитна емаль орденів, кругла бронза медалей.

— Отже, виявляється, недосить було прекрасно провести підготовку до походу, щоб уникнути в дорозі деяких неприємних пригод, — сказав Людов.

— На жаль, це так, — відповів Сливін і глянув здивовано. — Дозвольте, майоре, я справді тільки-но подумав про це. Ви що — вмієте читати думки?

— До цього мені ще далеко, — м'яко посміхнувся Валентин Георгійович. — Просто я звернув увагу, як з хвилину тому ви захлопнули оцю книжку Амундсена «Моє життя», що лежала у вас на столі, і, спохмурнівши, відклали набік. Я пригадав ідеалістичне висловлювання знаменитого норвезького полярника про причини виникнення так званих пригод. Висловлювання, яке, природно, не може не викликати протесту з вашого боку, особливо після всього того, що сталося в цьому поході.

— Це правда, — погодився Сливін. — У такому поході будь-хто може втратити деякі ілюзії. Наприклад, ілюзії, що з закінченням відкритих воєнних дій закінчилася таємна війна фашизму проти нас. Ви чули, що сказав лоцман Олсен, коли покидав наш борт біля Гаммерфеста?

— Дякував вам за гостинність, здавалося, бентежився, що не міг запобігти аварії? — підказав Андросов. — Так, він міцно здружився з нами за цей похід. Не можна було без зворушення дивитись, як він ніс свою вахту на містку, навіть коли в ньому не було потреби.

— Ні, він сказав мені дещо більш характерне. Ця підступність з маяком перевернула його душу. Я нагадав йому народну норвезьку приказку: «Хто лягає спати з собаками — прокидається з блохами». Він відповів: «Тільки б нам позбутися собак, а блохи зникнуть самі по собі…» Старик настроєний войовниче, проте навряд чи дозволять йому відкрити рот. Справу на маяку, звичайно, замнуть…

— «Не спійманий — не злодій» — лейтмотив більшості буржуазних дипломатичних нот, — сказав Людов. — Оскільки тому суб'єктові вдалося втекти з маяка, все обійдеться тишком-нишком.

— Можливо, — сказав Сливін. Він знову глянув на годинник, склав і сунув у кишеню кілька списаних аркушиків. — Через п'ять хвилин звернуся по трансляції до особового складу у зв'язку із входом у вітчизняні води. Після цього, товаришу майор, сподіваюсь, ви не відмовитесь пообідати з нами… Юхиме Овдійовичу, підпишіть наказ…

— «Командирам доку, «Прончищева», «Пінгвіна», «Топаза», — читав Андросов рядки, написані розмашистим почерком Сливіна. — Поздоровляю особовий склад із входом у води дорогої Вітчизни. Начальник експедиції М. Сливін, начальник штабу С. Курнаков, заступник командира по політчастині…»

«Ю. Андросов» — акуратно вивів капітан третього рангу своїм дрібним, округлим почерком.

— До речі, Миколо Олександровичу, надійшла заява від Фролова, — сказав, випрямляючись, Андросов.

Він обережно вийняв четвертинку паперу, вручив начальникові експедиції.

— «Від колишнього червонофлотця Дмитра Івановича Фролова. Рапорт, — прочитав Сливін. — Цим рапортом прошу зарахувати мене в особовий склад наших Військово-Морських Сил. Як учасник Великої Вітчизняної війни і сигнальник першого класу хочу бути корисним у ще більшому зміцненні рідного флоту».

— Категорично! Що ж, підтримаємо, — сказав Сливін.

— До речі, треба вирішити нарешті, як бути з рапортом, який ще в базі подав мені старший матрос Жуков. Хороший моряк, але після того романа…

— Той роман послужить йому уроком на все життя. Я розмовляв із Жуковим, він тяжко переживає цю справу. — Андросов випрямився, одразу став нібито вищий і стрункіший. — Якщо командування визнає за можливе прийняти мою поруку за комсомольця Жукова..

— З вашою порукою, Юхиме Овдійовичу, навряд чи відмовлять йому в честі продовжувати службу на Військово-Морському Флоті, — з глибокою повагою сказав Сливін.

— Підзмінити? Збігай, одягнися тепліше. Бачиш, не дуже-то воно ласкаве, наше Баренцове море, — прокричав Фролов крізь вітер Жукову.

Жуков заперечливо хитнув головою. Він справді дуже замерз на різкому північному вітрі в своєму короткому, щільно застебнутому бушлаті. Але він невтомно, закляклими пальцями, притискав до очей важкий бінокль, вів ним по хвилях, по береговій лінії, по небу в своєму секторі спостереження.

Щоб не зірвало вітром безкозирку, Жуков тримав її стрічки в зціплених зубах. На його смуглявому чорнобровому обличчі був якийсь особливий значущий вираз.

Фролов давно вийшов на місток. Шрам на голові майже не болів. Сигнальник зовсім не був схожий на хворого. Його повні, свіжі, рожеві губи щасливо посміхались, теплою синявою блищали великі очі.

Майже весь час проводив він тепер на верхній палубі, незважаючи на пронизливий вітер і збільшення качки.

Вітер усе сильніше гудів у снастях. На сірих, довгих хвилях, що бігли від океану, спалахували білі язички піни. Горн прямовисно обривалися до води то коричньовочорні, то біліючі сніговими вершинами, то до самого підніжжя порослі ніжнозеленим мохом. Вузькі тріщини фіордів прорізали берегові масиви.

Неможливо було відірвати очей од величних картин заполярної природи, від цих сопок — свідків легендарних подвигів радянських моряків. І знову захотілося Фролову побачитися з Агєєвим — старим фронтовим другом.

Фролов побачив мічмана значно пізніше, коли, прийнявши вахту у Жукова, накинувши на шию тонкий ремінець бінокля, почав старанно оглядати море. Уже залишився позаду, розчинився в тумані берег Скандінавії — довга й плоска смуга, що злилася з океанською водою. Уже пролунала в гучномовці промова начальника експедиції. Завжди спокійний гучний голос Сливіна здригнувся від хвилювання, коли він дякував військовим і цивільним морякам за відмінну роботу.

— А тепер, — почув Фролов у гучномовці доброзичливий голос Андросова, — наш корабельний поет лейтенант Ігнатьєв прочитає вірші, присвячені всім морякам експедиції. — І над палубами «Прончищева», доку, «Пінгвіна» залунав юнацький голос лейтенанта:

Курнаков зупинився на крилі містка. Тільки недавно здав вахту Чижову, хотів прилягти в каюті, проте стояв нерухомо, вислухавши промову капітана першого рангу, потім виступ Ігнатьєва.

Начальник штабу почував себе винним перед молодшим штурманом. Зворушений віршами, сильніше відчув цю провину.

Прекрасно працював лейтенант увесь похід, не допустив жодної помилки в обсервації і обчисленні! Видно, всією душею живе в штурманській справі. І тоді, перед маяком Скумкам, як уточнили потім, здав вахту в повному порядку, не помилився ні на кабельтов, ні на мінуту… Кінець кінцем при цих умовах чому б йому не писати вірші!

Голос у гучномовці замовк. Трохи згодом лейтенант збіг на місток — щасливий, розчервонілий. Побачивши Курнакова, перестав усміхатися, мимоволі провів рукою по лобі — чи заправлене волосся під кашкет.

— Ви ось що, лейтенанте, — звичайним своїм трохи суворим тоном сказав Курнаков. — Як-небудь у вільний час продиктуйте мені ці вірші. Збережу їх на пам'ять про перехід.

— Товаришу капітан другого рангу! — очі Ігнатьєва засяяли. — Та я сам перепишу вам, будь ласка! — Він підійшов ближче, не міг стримати нової щасливої посмішки. — А я чекав — почнете лаяти мене за них.

— Ні, чому ж, оскільки це не йде на шкоду штурманській справі. До речі, в поході ви чудово проявили себе як штурман.

Він обірвав сам себе, здається, надто захопився похвалами.

— Правда, повинен відмітити у ваших віршах фактичну неточність. Ніякої міни на фарватері ми не зустрічали.

— Цей поетичний образ, я думаю, можна простити лейтенантові, — сказав Людов, що якраз підійшов. — Наскільки я розумію, під міною він мав на увазі підступи наших класових ворогів… На мій погляд, цікавий у художньому відношенні і образ мирного неба кольору голубиного пір'я, що ховає в собі загрозу війни.

— «Всюди — де наш флот славетний плавав — честь землі радянської проносив!» — процитував Курнаков. — Добре, лейтенанте! — І знову обірвав сам себе, докірливо глянув на Ігнатьєва. — Тільки зрозумійте: ці ваші вихри, вони всю картину псують!

— Не знаю, як з точки зору широких мас штурманів, — усміхнувся Людов, — але, на думку сучасних поетів, довге волосся зовсім не обов'язкове для писання хороших віршів. Найкращий, найталановитіший поет нашої епохи Маяковський любив ходити з коротко підстриженим волоссям.

— Що ж, товариші офіцери, — трохи ослаблим голосом сказав Ігнатьєв, — мабуть, доведеться мені зайти до парикмахера в базі.

Сергій Микитович Агєєв зустрівся з Танею незабаром після розмови з Людовим у каюті Андросова. Окликнувши її на верхній палубі, віддав їй жменьку зім'ятих обривків. Вона подивилася на них, її милі губи затремтіли, волого блиснули очі. Сильно перехилившись через поручні, кинула ці обривки за борт.

— Спасибі, Сергію Микитовичу!

Вона глянула з ніжною вдячністю, хотіла ще щось сказати, але промовчала, поклавши на поручні тонкі змерзлі пальці.

«Ну, говори ж, диваче! — подумав тоді Агєєв, — візьми в руки ці пальці, скажи все, що ти думаєш про неї, про те, що вона найкрасивіша, найкраща дівчина в світі».

— Відверто скажіть, Тетяно Петрівно, — вимовив він уголос. — Не ображаєтесь на мене? Що я тоді нібито запідозрив вас?

— Ви не могли інакше, — задумливо сказала Таня. — І я нікому нічого не мала права сказати… З мене слово взяв майор Людов.

— Мовчання — ограда мудрості, — сказав мимоволі Агєєв.

Вона глянула здивовано.

— Це в капітана Людова приказка така була у воєнний час.

Але Таня думала про інше. Вона почала говорити, дивлячись у хвилясту далину. Розповідала все, що стільки часу таким страшним тягарем лежало на серці.

Це сталося на головній вулиці бази, коли, вийшовши з книжкового колектора, вона поверталася в порт.

На вулицях було багато людей, і, може, вона розминулася б з ним, коли б не зустрілася майже лицем в лице, і, звичайно, впізнала його з першого погляду.

Він ішов діловитою, швидкою ходою — чоловік, перстень якого вона носила завжди. Він був не у військовому, а в цивільному костюмі, що трохи мішкувато сидів на ньому, як сидять речі, куплені готовими. Одну мить вона навіть завагалась. Ще в госпіталі подруги піддразнювали її, говорячи, що в нього таке звичайне, схоже на сотні інших обличчя. Але вона не могла помилитися — надто добре запам'ятала, коли ходила коло нього дні і ночі, і поставу його голови, і особливий рух плечей, і інші непередавані прикмети.

Вона не змогла догнати його відразу. Він повернув у провулок, зайшов у ворота одного з будинків. Побачила тільки, як зачинилися двері під напівтемною аркою воріт.

Вона постукала — спершу дуже тихо. Зсередини ніхто не обзивався. Хотіла піти, але постукала ще раз, сильніше — двері відчинилися. Він стояв на порозі, ледь-ледь нахмурившись, явно не впізнаючи її.

— Пробачте, вам кого?

— Ви не впізнаєте мене? — спитала. Тепер вона переконалася остаточно.

— Дмитре Васильовичу, ви не впізнаєте мене?

Вона часто дихала від швидкого бігу, притисла, певно, руку до грудей. Тоді він, звичайно, побачив перстень. І, побачивши, усміхнувся, — на його обличчі з'явився той м'який, привабливий вираз, який вона так любила.

— Таня? Невже Таня? Заходьте.

Вона ввійшла. Він поспішив зачинити за нею двері. Коли вона вперше відчула щось недобре? Чи тоді, коли, впустивши її в кімнату, в дивну, трохи похмуру кімнату з кричущою обстановкою, він навіть не запропонував їй сісти? Чи коли зрозуміла, що його думки зайняті чимось іншим, що він заклопотаний і схвильований, хоч з усмішкою дивиться на неї, тисне дружньо руку?

— Так, тепер я впізнав вас. Не впізнати дівчину, яка врятувала мені життя!

У нього були пітні, холодні пальці. Скільки разів уявляла собі, як відбудеться ця зустріч, а в житті все вийшло не так. Він усміхався, але якоюсь напруженою посмішкою. Дивився на неї, проте здавалось, її не бачив.

— Як чудово зустріти старого друга… І як шкода, що усе вже в минулому…

Він поспішив сказати це «усе в минулому…». Вона знала, що прийнято розуміти під цими словами. Він так поспішав одкараскатись від неї. Вже тоді вона знайшла б у собі сили піти, не сказавши більше нічого… Але треба було з'ясувати, зрозуміти…

— А я чекала вас, — почула вона свій дуже слабкий, благальний голос.

Серце билося швидше й болючіше. Він стояв, трохи схиливши голову, у великому дзеркалі на стіні відбивалися його прямі плечі і широка, наче залізна, коротко підстрижена потилиця.

— Якщо можете, Таню, простіть… Таке життя…

Потилиця в дзеркалі напружилася, трохи піднялися плечі.

— Зустрів іншу хорошу дівчину. Робота, сім'я. Я радий був побачитися з вами.

Такої образливої, зневажливої посмішки вона ніколи раніше не бачила в нього.

— І коли б я знав, що цей наш фронтовий роман…

— Фронтовий роман?

Її пальці самі по собі розстебнули сумочку. Рвали на клаптики знову й знову маленьку глянцеву карточку, якою так дорожила, всі ці роки носила з собою.

— Ах, це не те, не те… — Знову вона почула свій огидно слабкий, безпомічний голос, його погляд став настороженим, трохи піднялися щетинисті, жовтуваті брови. — Я писала вам і не одержала відповіді. Випадково потрапила у ваше місто після війни. Зайшла до вашої мами…

Вона відчула — тепер він думає тільки про неї, про її слова.

— Ваша мама вважала, що ви загинули в полоні у фашистів… — Залізна потилиця в дзеркалі злегка хитнулася. — Їй написав товариш, який бачив страту її сина. Але я сказала їй, що ви живі. Що зустріла вас уже потім. — Вона примусила себе посміхнутися. — Не могли ж ми зустрітися після вашої смерті?

Він слухав дедалі уважніше, напруженіше. Як забути його обличчя в ці хвилини — обличчя вольової, але дуже втомленої людини, що давно не спала! Він ступнув до неї. Їй здалося — хоче притягти її до себе. Вона відступила.

— Спасибі, Таню, ви праві. Я був негідником, що так довго не писав мамі. Проте я вже відвідав її, тепер вона не відчуває потреби ні в чому.

— Вона вмерла минулого року! — скрикнула Таня, його обличчя смикнулося, посіріло. Отоді-то й пролунав у двері той громовий, шалений стукіт знадвору.

Його рука рвонулася за пазуху. Блиснув пістолет з чорним розтрубом глушителя на стволі — такі пістолети вона бачила тільки в кіно, в гангстерських фільмах. Вона ахнула, але він не відводив погляду од дверей, від складеного папірця, просунутого знадвору під двері.

Він підійшов навшпиньках. Нахилився. Навіть здалека можна було розглядіти рахунок домоуправління в його пальцях. Його обличчя порожевіло.

— Нерви… — Рахунок упав на підлогу, він сунув пістолет у кишеню, повернувся до неї. — Я поясню тобі все… Не хотів піддавати тебе риску…

Вона побачила його давнішнє обличчя, почула той самий голос — обличчя і голос чоловіка, що лежав у госпіталі. Того, хто, розлучаючись, надів їй на палець перстень.

— Випустіть мене! — Вона кинулась до дверей у розгубленості, в страху, в тузі. Він боляче стис їй руку.

— Я обдурив тебе, не сердься на мене, Таню. У мене немає сім'ї, я зовсім самотній… Але тепер, коли сама доля звела нас, коли я зустрів вірного, відданого друга…

Вона рвонула руку. Відчула біль у пальці — перстень не знімався… Вона зірвала з пальця перстень, почула, як він дзвякнув об підлогу.

— Виразно… І категорично… — тихо сказав він.

Отоді саме вона і вловила в його словах легкий іноземний акцент. Він схопив її, притягаючи до себе. Дзеркало на стіні похитнулося, зникло.

— Зараз ти не покинеш мене, Таню. Не відпущу тебе нікуди… Я непогана людина, мені не повезло в житті… Я втік із тюрми, але не винний ні в чому… Зрозумій, головне в житті — любов.

Вона виривалася, боролася. Він затис їй слизькою долонею рот. Гіпнотизували благаючі, дивно безбарвні, колись такі дорогі очі… Вона сперлася на щось рукою.

— Я ніколи не втішусь, якщо мені доведеться вбити тебе, Таню.

І наступне, що пам'ятає, — його, лежачого навзнак… Вага схопленого з вікна утюга… Тупий стук металу, що впав на підлогу… Розчинені двері… Нічна темрява… Вона бродить по бульвару, сідає на лавку, знову бродить біля того місця. Необхідно розповісти зараз же все, з'ясувати — навіщо прийшла сюди ця людина… Але так трудно наважитись…

Вона дзвонить по телефону… Заходить у кабінет… Розповідає… Намагається зрозуміти й запам'ятати все, що говорить їй невисокий майор, який задумливо знімає, іноді повільно протирає окуляри…

І інший — найстрашніший — спогад.

Вона йде нічною вулицею. Навколо тиша, безлюддя. Косі, чорні, нерухомі тіні простягнуті від стін і дерев. Скільки часу минуло? Скільки продумано й пережито….

Вона здригається, прискорює ходу. Відокремившись од її тіні, шлях їй перетинає якийсь громадянин…

Він зростом схожий на того… На Кобчикова… Вона погано розрізняє його в темряві. Комір його піджака піднятий, очі сховані під полями капелюха. Але в нього такий самий, як у того, — впевнений, приємний, трохи вкрадливий голос.

— Пробачте, два слова… — Він порівнявся з нею, йде поруч неї. Вони зовсім самі, вдалині свистять маневрові паровози, гуде теплохід, блищать кольорові суднові вогні.

— Повинен сказати — ви поводилися необережно. 1 вас не дивує, що ви досі на волі, після того, як забули там оце?

В блимаючому тьмяному світлі ліхтаря, на його плоскій долоні блищить перстень, біліють кілька обривків фотознімка.

Вона хоче скрикнути, проте не кричить. Вона кидається бігти, але, наче уві сні, він не відстає ні на крок серед тремтячих, довгих тіней.

— Не бійтесь, я тільки хочу вам допомогти. Коли б оце виявили там, де шукають убивцю близької вам людини… — Голос звучить тихше. — Убивцю агента іноземної розвідки, якого знищили ви, щоб приховати свій зв'язок з ним.

— Неправда, неправда, неправда! — задихаючись, повторює вона. Їй страшно й огидно. Вона зупиняється, дивиться крізь сльози. — Прошу вас — віддайте перстень. Сталася помилка.

— Не зупиняйтеся, — владно говорить він. — Ідіть зі мною поряд.

Їй здається — вона зараз умре від жаху, впаде на місці. Але вона йде поряд з ним.

— Я віддам вам перстень і знімок завтра, коли виконаєте моє маленьке прохання.

Раптом вона помітила: він увесь час ніс під пахвою товсту, великого формату книгу. Не зупиняючись, він простягає книгу їй.

— Візьміть… Цю книжку ви віднесете на док, залишите у вашій пересувній бібліотеці. Оце все, що я вас прошу. Зараз вона цілком безпечна.

Звичайно, треба було погодитися не відразу. Так наказав майор, щоб у того не виникло ніяких підозрінь.

— Я ніколи не зроблю цього!

— Зробите, — впевнено говорить той. Він міцно стискає їй лікоть, примушує йти не зупиняючись. На вигляд зовсім звичайний перехожий з вкрадливим, невідступним голосом.

— У вас немає виходу. Або допоможете мені, або кінець, загибель усьому.

— Що в цій книзі? — питає вона. Вона повинна була вдати із себе приголомшену людину, яка не знає, на що наважитись. — Я боюсь, боюсь… Він іде мовчки, він дає їй час подумати.

— Мені страшно. Пожалійте мене! — безпомічно повторює вона.

— Не бійтесь, усе передбачено, — заспокоює він.

— Коли щось трапиться — мене все одно арештують!

— Говоріть тихше… Вас не запідозрить ніхто. Ви залишите книгу на доку і повернетесь на криголам. Ви маєте добру репутацію. Причина вибуху ніколи не буде розкрита. Зрозумійте — книга згорить одразу, дощенту.

Його пальці стисли її лікоть лещатами.

— Негайно візьміть!

Йому вдалося всунути їй книгу під пахву. Вона не могла стримати дрожу. Відчувала — він уважно стежить за нею.

— Повторюю — зараз вона цілком безпечна. Можете навіть перегорнути її… Проте краще не випускати з рук, поки не принесете на місце.

Він ласкаво проводить по книзі рукою.

— Вона спрацює тільки через п'ять годин. І коли будуть вибух та пожежа — ніхто вас не запідозрить. А вранці одержите не тільки перстень і знімок, але й гроші — значно більше, ніж заробляєте за рік.

— Добре, я зроблю все, — чує вона свій надтріснутий, неприродний голос. І він тисне їй лікоть, відступає в темряву, на мить виймає пістолет.

— Але пам'ятайте — не спробуйте мене обдурити. Я весь час стежитиму за вами…

І потім усе, як у кошмарі. Вона сідає в катер, що йде на док… У каютці катера чекає майор Людов… Вона віддає книгу, трохи згодом їй повертають її.

Сходи доку в нічній темряві, серце наче підступило до горла…

— Сергію Микитовичу, пам'ятаєте, як ми зустрілися тоді на доковій башті?.. Я так боялася весь час… І не тільки за себе — за всіх вас, моїх товаришів, бойових друзів. Тому, напевне, й знайшла сили діяти, як наказав майор. Який він сердечний, простий… Ви, виявляється, давно знайомі…

— Майор Людов — справедлива, правильна людина, — відповів Агєєв.

І він замовк, стоячи поряд з нею, люто посмоктуючи незапалену люльку; і вона мовчала теж. Потім глянула з дивним виразом з-під зсунутих пухнастих брів, повернувшись, пішла по шкафуту. «Так, пропустив нагоду… Зараз найзручніше було сказати про все», докоряв собі мічман.

Фролов стояв на вахті, мружився під зустрічним вітром. Коли відривався од бінокля, озирався на ходовий місток — бачив масивну постать капітана першого рангу, його насунутий на брови кашкет і розпушену над регланом бороду, а поряд ледь зігнуті плечі капітана Потапова біля машинного телеграфу і Андросова, що сів на відкидну лавочку біля поручнів.

Фролов заговорив з Агєєвим, коли, піднявшись на місток, мічман почав ретельно оглядати, чи не облупилась де фарба під час походу, чи не треба заново промазати мазутом металеві частини, які можуть поіржавіти.

Сергій Микитович зупинився біля сигнальної щогли — як завжди, зосереджений, трохи похмурий. Останнім часом мало говорив з Фроловим, хоч частенько заглядав у лазарет — провідати, як одужує старий друг. Але так виходило, що майже завжди зустрічав там Таню Ракитіну і ніяковів, втрачав дар мови, пробурмотівши кілька слів, розтривожений, спітнілий від хвилювання виходив з лазарету, повільно причиняючи за собою двері.

І тепер боцман звично хмурився, проте в очах була велика, затамована радість. Щасливо, раніше належного строку, закінчувався похід. І, стоячи поряд з північноморським дружком, Агєєв стримано посміхнувся у відповідь на широку посмішку Фролова.

— Добре як на душі, Сергію Микитовичу! Кінчаємо похід, знову в рідне Заполяр'я вступили.

Мічман коротко кивнув.

— А ви мене поздоровите скоро! Першим поздоровите — як старий бойовий друг.

— З тим, що у військовий флот переходиш знову? Як же, чув, радий.

— Та ні, Сергію Микитовичу, не тільки з цим. Пам'ятаєте, при нашій зустрічі на Балтиці ви правильно сказали: моряк не зозуля, міцне гніздо звити повинен. Я, нарешті, хорошу дівчину знайшов — на все життя подругу.

Фролов не помітив, як повернулось до нього здивоване обличчя друга, що стояв поряд, грізно піднялись світлі, як у тигра, очі. Він продовжував, весь під владою нового захоплення:

— Знаєте, — Ракитіну Таню! Оце дівчина! Ходила коло мене, ночей не спала… Вона й про вас так хороше говорить, дуже поважає вас, тільки боїться трохи. Сьогодні раптом зрозумів — люблю я її. Прийдемо в базу — весілля справимо.

Агєєв не відповідав. Фролов опустив бінокль. Побачив, що Сергій Микитович стис поручні своїми могутніми руками, не зводить очей з сірих, де-не-де спінених хвиль, що бігли здалека.

— Та ти що — вже говорив з нею? — дивно зміненим голосом спитав нарешті Агєєв.

— Поки що не говорив, але ж сказати недовго. У мене до неї така любов! А передо мною ще жодна дівчина не встояла.

Він тільки пізніше зрозумів, чому так весело, з таким полегшенням розреготався Агєєв. Дивився на мічмана здивовано — не так часто бачив, щоб сміявся старий друг.

— Ну-ну, йди кажи, — сказав жартівливо Агєєв. — Дивись тільки не помились у розрахунку.

— Чого це ви такі веселі? — спитав підозріливо Фролов. Він підняв бінокль.

— Ех, Сергію Микитовичу, даремно ви до дівчат такі байдужі. За вас кожна з радістю пішла б. Тільки цій справі більше уваги приділяти треба…

— А ви, товаришу сигнальник, замість сторонніх розмов краще б за морем уважно стежили, — раптом різко й холодно сказав Агєєв. — Чому не доповідаєте про щогли кораблів — по носу курсовий кут десять?

— Щогли праворуч десять градусів! — крикнув Фролов. Не встиг мічман договорити, а він уже сам помітив ледь проступаючі вістря над далеким рубчастим горизонтом. Тільки яструбині очі Агєєва, не озброєні біноклем, змогли розрізнити раніше за нього ці верхівки щогл.

— Щогли військового корабля. Крейсер. Іде курсом на нас! — дзвінко доповідав Фролов. — Силуети двох міноносців. Наші військові кораблі на горизонті.

— Наші кораблі. Крейсер і два міноносці, — підтвердив, вдивляючись, Сливін…

Стукаючи каблуками, мічман збіг з містка. «Чи не приревнував мене? — раптом подумав Фролов. — Та ні. З якої б речі?» Ніколи він не бачив, щоб Сергій Микитович гуляв або довго розмовляв з нею. Ніколи Агєєв не прохопився словом про своє почуття до Тані. Чому ж так грубо осадив? Природно — зробив зауваження по службі: «Справжній боцман — причепа і грубіян», згадалася жартівлива оцінка Кульбіна. «Ні, не можу на нього ображатися», не опускаючи бінокля, думав Фролов.

Агєєв пройшов на ют. Сама по собі рука потяглася в кишеню, вийняла різноколірну люлечку. Повільно набив люльку тютюном.

Вдалині велично пливла громада доку; вона здавалася зовсім нерухомою, тільки перед носовими торцями здіймалися піняві фонтани хвиль, що били в понтон. Біля тросів чорніли манюсінькі постаті вахтових. Сергій Микитович знав, що там стоять надійні люди: боцман Ромашкін, Мосін, Щербаков, інші матроси, яким він зумів, мабуть, передати дещо з свого багаторічного досвіду.

Все ясніше вимальовувався попереду горбатий силует Рибачого — нашої північноморської твердині, один погляд на яку підняв у душі вихор спогадів і почуттів. Усе виразніше виростали силуети кораблів. Чітко було видно обводи їх високих і струнких бортів, гармати з чохлах і торпедні апарати.

— Дивись ти, знову білі чайки навколо. А в дорозі вони якісь інші були, чорнокрилі, — долинув до Агєєва голос одного з вільних від вахти матросів.

— Ех, красунь крейсер! — почув він голос іншого.

На ют вийшов майор Людов, став поряд із боцманом, дивився на вируючий за кормою молочнобілий бурун.

— Ну, Сергію Микитовичу, здається, морське життя ваше наближається до кінця? Одружитесь, дітьми обзаведетесь, само по собі потягне на берег.

Агєєв відповів не зразу:

— Не знаю, товаришу майор. Тільки думаю: вона сама людина морська, якщо пощастить нам сім'ю завести — не буде перешкоджати моїй службі.

— Значить, маєте намір поплавати ще років двадцять?

Боцман замислено кивнув.

— А то, якщо підете з кораблів, неодмінно розшукайте мене — може, знову попрацюємо разом.

— Разом книжку з філософії писатимемо? — усміхнувся Агєєв.

— Саме так! — сказав майор Людов.

Із стапель-палуби деку долинала матроська пісня:

Сливін, Потапов, Курнаков, Андросов, Жуков вдивлялися в кораблі, що наближалися.

На щоглі крейсера широко розвівалися, пружинилися на вітрі різноколірні сигнальні прапори.

— «Добро пожалувати у води дорогої Вітчизни. Поздоровляю з успішним закінченням плавання», — читав Фролов прапорний семафор.

— Та це ж Володя Ларіонов! Ач, яким красунем командує! — крикнув, витягуючись над поручнями, Сливін.

Його гостре око ясно розрізнило обличчя старого фронтового друга, колишнього командира есмінця «Громовий», який тепер тримає на грот-щоглі крейсера брейд-вимпел командира з'єднання.

Ларіонов стояв на містку крейсера, теж дивився в бінокль. Невисокий, дуже прямий, по-франтівськи затягнутий у чорну морську тужурку.

— Заходження! — скомандував капітан першого рангу.

Горніст, збігши наверх по трапу, вже чекав, приклавши до губів сяючу мідь горна. Військові моряки виструнчились, офіцери приклали руки до кашкетів. Дзвінкі протяжні звуки горна полилися з містка над хвилями.

І над палубою крейсера злетіли такі самі звуки — музика традиційного бойового привітання, яким обмінюються, зустрічаючись, кораблі нашого непереможного флоту.

І мічман Агєєв, випрямившись на юті, приклавши до кашкета сильну обвітрену руку, відчув новий приплив високого світлого щастя — щастя радянської людини, яка після довгого походу побачила знову береги милої рідної землі.