В океані

РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТНАДЦЯТИЙ КОРАБЛІ ВХОДЯТЬ У ТУМАН

Радіограма Людова прийшла на криголам пізно вночі. Капітан першого рангу, спустившись із містка з каюту, в який раз уже перечитував розшифрований текст, коли ввійшов Андросов.

— Ну, з'ясували? — нетерпляче спитав Сливін.

— Зовсім незвичайна подія, — доповідав Андросов. — Тихон Матвійович говорить, що цю пластинку, про яку запитує майор, украли в нього з каюти.

— Украли? Коли?

— Ще на початку плавання… Він каже, що хотів тоді ж заявити про цю дивну пропажу, але потім вирішив не піднімати шуму через дрібницю.

Сливін слухав, зсунувши густі брови.

— Це неймовірно! На борту нікого з сторонніх не було. Значить, треба припустити, що хтось із екіпажу… Неймовірно!

Андросов зітхнув.

— У старшого механіка є щодо цього зовсім певні підозріння. Він вважає, що патефонний запис «Інвенції» Баха привласнила Глафіра Львівна.

— З якою метою? — глянув здивовано Сливін.

— Незрозуміло. Правда, старший механік, за його словами, дорого заплатив за пластинку, купивши її з рук на ринку, але Глафіра Львівна до серйозної музики зовсім байдужа.

— А ви розмовляли з нею?

— На жаль, безрезультатно… — Андросов розгублено посміхнувся. — Почала кричати, що вже спала, що я даремно підняв її з постелі…

— Цієї справи так залишити не можна. Майор категорично вимагає забрати пластинку. Викличте її і старшого механіка до мене…

В двері постукали. Глафіра Львівна ввійшла в каюту. На кістлявому, жовтуватому обличчі здригався почервонілий ніс.

— Я її викинула! — сказала Глафіра Львівна.

— Як викинули?!

— Так ось і викинула. Винесла у відрі і вихлюпнула за борт. — Вона говорила із звичайною своєю сварливою категоричністю, але раптом схлипнула, притисла до пористого носа малесеньку блакитну хусточку.

— Але навіщо? — спитав Андросов.

— Сама не знаю, — схлипувала Глафіра Львівна. — Дядько цей не сподобався мені… Який Тихонові Матвійовичу продав пластинку.

Офіцери слухали здивовано.

— Бачила я — на товчку дядько цей нібито шукав його, на очі йому потрапити намагався. Чому така цікавість? Як він міг знати, що музика з розуму зводить Тихона Матвійовича? А як продав пластинку — шмигонув, одразу зник.

Вона звучно висякалась.

— Я дівчина з уявою. Як повернулась на криголам — увесь час стояв у мене в очах цей дядько. А товариш штурман провів бесіду про пильність… Тут у мене одразу й сяйнула думка… Не вірите — Ракитіну спитайте, вона підтвердить…

— Ну що ж, так і доведеться відповісти майорові, — сказав Сливін, коли Глафіра Львівна, бгаючи в пальцях хусточку, велично вийшла з каюти…

Знову настав сонячний, пекучий час.

Біля входу в машинне відділення стояв старший механік. Він дихав повільно й глибоко, стираючи з обличчя маслянистий, гарячий піт.

— Не схоже на те, що скоро будемо пересікати Полярне коло, га, Тихоне Матвійовичу? — підходячи до трапа на місток, пожартував Курнаков.

— Шістдесят п'ять градусів жари в кочегарках, — похмуро відмахнувся старший механік. — І вензелі не допомагають.

Унизу знову задихалися від жари машиністи й кочегари «Прончищева». На верхній палубі, над пофарбованими вохрою пащами вентиляційних труб, що вдували в машину свіже повітря знадвору, були поставлені розтруби — віндзейлі, або вензелі, як жартома називали їх моряки криголама. Але при повному безвітрі, під час спеки, що повисла над океаном, вони все-таки вдихали трохи свіжості всередину корабля.

Курнаков вибіг на місток. Біля щогли стояли Жуков і Михайлов, оглядали в біноклі водну далечінь.

— Бачу чорний предмет, що рухається праворуч десять градусів, — доповів Михайлов.

— Дистанція? — спитав Жуков.

— Дистанція… П'ятнадцять кабельтовів…

— Вісімнадцять кабельтовів, — поправив Жуков. Вдивившись, голосно доповів — Десять градусів праворуч, на відстані вісімнадцяти кабельтовів — кит. І китобій за ним слідом.

Маленький кораблик, який вони побачили вдалині, здавалось, не йшов повним ходом по океану, а нерухомо вріс у водну гладінь. Про швидкість ходу говорив лише бурун за його кормою… Майнув і зник і знову з'явився чорний горбик китової спини. Над палубою китобоя знявся димок, гримнув постріл гарпунної гармати.

— Вони китобої знамениті, трудовий морський народ, — задумливо сказав Михайлов. — Їхній флот, розповідав мені мічман Агєєв, до війни в усіх морях плавав.

— Балачки на вахті, Михайлов! — суворо гримнув Жуков.

З того часу як вийшов із строю Фролов, Жуков ніби вирішив працювати за двох. Відстоявши вахту, він раз у раз виходив знову на місток, спостерігав за роботою сигнальників. Іноді забігав у лазарет. Якщо Фролов не спав, перекидався з ним кількома словами, запевняв, що по сигнальній службі ніяких упущень немає.

І зараз, зустрівши погляд Курнакова, коли той проходив повз нього, знову швидко підняв до очей бінокль…

— Отже, висновки? — сказав капітан першого рангу і вимкнув вентилятор, що з тихим гудінням обертався над столом.

Він увімкнув цей вентилятор з хвилину тому, і поки маленький пропелер, що злився у мерехтливе коло, гнав по каюті освіжаючий вітер, просидів нерухомо, з димлячою цигаркою в зубах. Андросов так само нерухомо сидів у кріслі навпроти.

— Мерзотники! — з почуттям сказав Сливін. — І я ще міг чекати від них елементарної порядності. Так, проти пас кується якась підла інтрига. Те, що сталося в базі… В шведських водах, у Бергені з ремонтом… Напад на Фролова і те, що розповів нам Олсен… Які мерзотники!

— Усе це, Миколо Олександровичу, ланки одного й того ж ланцюга. Їм треба, очевидно, за всяку ціну перешкодити благополучному закінченню нашої експедиції, яка поки що проходить досить успішно. — Андросов помовчав. — І — настільки ж очевидно — не просто перешкодити, а добитися певного психологічного ефекту. Мені здається, психологічний ефект відіграє тут не останню роль.

Сливін слухав, люто димлячи цигаркою. Андросов помахав рукою, відганяючи напливаючий клубами дим. Сливін пройшовся по каюті.

— А чи не припустити інше, Юхиме Овдійовичу? Чи немає тут провокації, блефу? Чи не придумана вся ця історія з лоцманом, з уривками розмови, яку навмисне, може, дали йому підслухати, з метою дезорієнтувати, залякати мене? Примусити розгубитися, зійти із заздалегідь прокладених курсів, які їм не вдалося вкрасти?

Він підійшов до карти Скандинавії, що висіла на перебірці.

— Прибережний район Норвегії дуже нечистий, тут безліч підводних і надводних небезпек, він усе ще засмічений мінними полями. Я йду протраленим фарватером поблизу берегів, а ось тут, мористіше, — він провів долонею по карті, — в будь-якому місці мене можуть підстерігати банка або мінне поле… Піти ще мористіше, на більші глибини, підставити док під удари океанської хвилі?.. Між іншим, ви повністю вірите розповіді Олсена?

— Я вірю йому, Миколо Олександровичу. Олсен, безперечно, чесна людина… У нього в боротьбі з фашистами загинув син. Олсен пішов з нами, рискуючи підірвати свою багаторічну лоцманську репутацію, коли станеться аварія з кораблями, які він веде.

Сливін ходив по каюті. Взяв у руки кашкет.

— Добре, я приймаю рішення. Я піду наміченим раніше маршрутом. Повторюю — маючи за кормою док, я не можу маневрувати в океані, повинен суворо дотримуватися попередньої прокладки. Зрештою, ходили ж ми під час війни серед непротралених мінних полів. Доведеться посилити спостереження, вжити деяких технічних заходів. При мінімальній видимості триматимусь шхерного фарватеру. В океан вийду тільки в разі густого туману… Заперечення маєте?

— Ні, заперечень не маю, — сказав Андросов. — Можливо, Миколо Олександровичу, ви прийняли єдино правильне рішення. А зараз, при такій прекрасній погоді, в умовах полярного дня…

— Боюсь, що нас чекає далеко не прекрасна погода… — Сливін підійшов до анероїда, постукав нігтем по склу. — Дивіться, стрілка йде вниз. Змінні вітри кінчилися. Можливо, десь на арктичному фронті вже виник новий циклон, іде нам назустріч.

У каюті стало нібито темніше. Сонячний блік на мідному обідку зник, по склу ілюмінатора бігли великі піняві краплі.

— А циклонічний тип погоди, — казав далі Сливін, надіваючи кашкет, — характерний похмурим небом, низькими шаруватими хмарами, простіше кажучи, поганою видимістю. Мабуть, доведеться все-таки пройтися по океану…

Він глянув на скло ілюмінатора, зняв з вішалки важкий клейончастий плащ-пальто, вийшов з каюти, пропустивши вперед Андросова.

Надворі все ще було жарко, сонце знову визирнуло з-за хмар. Але над спокійною водою, тут і там укритою овальними білястими бліками, раптом потягло поривчастим, холодним вітерцем.

Довга положиста хвиля, спінившись десь удалині, набігла, хитнула борт корабля. Бліда гладінь океану наче дихала тривожно, набирала темніших відтінків. Чорний баклан, що погойдувався на хвилях, розправив вузькі крила, полетів ліниво до берегових скель…

У штурманській рубці горіло світло. Гучно цокав корабельний годинник. Круглим склом, різноколірними буквами й цифрами поблискували апарати, що густо вкрили стіни рубки: репітор гірокомпаса, лічильники оборотів машин…

Ігнатьєв вів прокладку, схилившись над картою, над цифрами глибин, з'єднаними хвилястими лініями ізобат. Курнаков зняв з полиці велику книгу — лоцію, уважно читав.

Увійшов штурман Чижов. Його робочий кітель був застебнутий на всі ґудзики. Він зняв з вішалки над диваном шерстяне непромокальне пальто, мигцем глянув на ртутний стовпчик термометра на перебірці.

— Закінчився, товариші офіцери, курортний час. Переходимо в інший клімат.

Не відповідаючи, Курнаков читав. Закривши книгу, поставив на полицю. Розчинив навстіж двері рубки.

Знадвору війнуло вологим, холодним вітром. Чорніли бушлати сигнальників. Капітан Потапов і лоцман Олсен на всі ґудзики застебнули свої прогумовані пальта.

Чорна овальна скеля виростала далеко попереду. Вона ніби висіла, піднята над водою, її підніжжя було оповите безформним, густим туманом. Трохи далі, теж ніби висячи над затуманеним морем, вимальовувалось кілька менших скель.

Андросов, щойно піднявшись на місток з машини, стояв біля поручнів. Курнаков зупинився поряд з ним.:

— Здається, щільно обступає нас? — сказав Андросов.

— Еге ж, такі тумани характерні для цих широт. Бачите, вони утворюються якраз при ясному небі і тихій погоді. Вони ніби стікають у море з гір, затягують прибережну смугу, ширяться і ростуть у висоту. В лоції написано — багато суден загинуло через такі тумани, бо мореплавцеві при ясному небі здається, що берег ще далеко, а в тумані ховаються скелі.

— Така небезпека нам у всякому разі не загрожує, — відповів Андросов.

Курнаков здивовано підняв брови.

— Я маю на увазі згадку про ясне небо. Дивіться, з якою швидкістю густішають хмари.

Справді, від обрію йшли, громадячись одна на одну, вугласті, важкі грозові хмари. Молочнобіла, туманна імла ширилась, повзла назустріч кораблям. Ось уже почав темніти силует «Пінгвіна», немов розчинявся у вогкій каламуті. Його обриси розпливалися все більше, він перетворювався на довгасту пляму, в пальовий згусток імли.

Андросов глянув назад. Обриси доку теж почали розпливатися. І навіть на містку ставали менш ясними постаті людей. Нібито затушоване, сіріло сухорляве обличчя Олсена, охоплене біля підборіддя коміром жовтого дощовика. Сутулився біля тумби телеграфу капітан Потапов. Поблискуючи чорними складками плаща, височіла біля поручнів масивна, дуже пряма постать Сливіна.

— Штурмане! — покликав Сливін. Обмінявся кількома словами з Потаповим і Курнаковим.

— Що ж, на морі колій немає, — повторив Курнаков свою улюблену приказку. І раптом якось по-особливому свіжо відчув її зміст. Різко попрямував до штурманської рубки.

— Містер Олсен, прошу зайти на хвилинку.

Сказавши це, згадав прохання лоцмана не називати його містером, але тільки досадливо хитнув головою — зараз не до цього. Та й Олсен, мабуть, не звернув уваги на неприємне йому слово. Швидко пройшов услід за Курнаковим у рубку. Суворий, заклопотаний вираз був на його обличчі.

Чижов сидів на диванчику, тримав на колінах розкритий том лоції. Ігнатьєв поклав олівець і транспортир, випрямився над картою, знову глянув на показання компаса і лага.

— Сідайте, товаришу Олсен, — сказав Курнаков по-англійськи.

— Так ось, товариші, ввійшли ми в туман, який стоятиме досить довго. Обсервація в таких умовах відпадає, туман густішає, видимість скоро буде нуль. Капітан першого рангу не хотів виходити із шхер, але зараз прийняв єдино правильне в даних умовах рішення. Лягаємо на новий курс, в океан. Поки туман не розвіється — будемо йти по краю шхер, великими глибинами, відкритим морем. Коли поліпшиться видимість — повернемось на прокладений раніше курс.

— У шхери не скрізь назад увійдеш, — зауважив Чижов. — Доведеться шукати вхідний фарватер.

— До найближчого вхідного фарватеру, коли розсіється туман, будемо продовжувати йти океаном, — пояснив Курнаков. — Там ми не захищені од вітру й великої хвилі, як у шхерах, але просування шхерами в тумані, виключене зовсім.

Чижов кивнув. Курнаков глянув на годинник.

— Через шість хвилин починаємо поворот на курс триста десять градусів, виходимо із шхер. Будемо йти за обчисленням, контролюватися по глибинах. Треба звернути особливу увагу на берегові течії, що йдуть тут у різних напрямах. Швидкість цих течій досягає близько двох вузлів.

— Шергорд, — сказав Олсен, неспокійно кутаючись у плащ.

— Так точно, товаришу Олсен… Лоцман нагадує про незліченну кількість дрібних острівців і скель — деякі з них лежать на відстані тридцяти п'яти миль од материка. Ми не заходитимемо далеко в океан, тому, якщо не враховувати найретельніше зносу течіями й вітром, можемо посадити док на одну з цих банок.

— Одним словом, — Курнаков обвів очима, що блищали з-під навислих брів, усіх присутніх в рубці, — наперед прошу не ображатися, що весь час перевірятиму вашу прокладку. Під час проходження в тумані не зійду з містка, нікому не можу довірити штурманського хазяйства. Наші чотиригодинні вахти залишаються з силі, але обчислене місце корабля прошу весь час доповідати мені для перевірки.

— Товаришу капітан другого рангу! — почав обурений Ігнатьєв. Чижов, ображено посміхаючись, теж хотів щось сказати. Курнаков зупинив на Ігнатьєві попереджаючий погляд.

— Товаришу лейтенант, накази начальства не обговорюються! — Він перевів погляд на Чижова, напружено посміхнувся.

— А ви, Михайле Петровичу, зрозумійте — я не сумніваюсь у вашій штурманській майстерності, проте у військових моряків є правило: в бойових умовах на весь час операції відповідає за своє хазяйство один штурман. А зараз, якщо не помиляюсь, підемо в умовах, що наближаються до бойових.

Він глянув на прокладку — тонкі лінії олівцем, проведені рукою Ігнатьєва на матовій гладіні карти. Несподівано м'яко поклав руку на плече молодшого штурмана.

— Коли ви, лейтенанте, нестимете відповідальність за перехід як старший штурманський спеціаліст, то зрозумієте, що я не міг зробити інакше…

Він зняв з вішалки шкіряний реглан, надів його, разом з Ігнатієвим схилився над штурманським столом.

— Сигнальнику, передати на «Пінгвін» і «Топаз»: «Тримати курс триста десять градусів», — наказав на містку Сливін.

Вій сам потяг рукоятку свистка — тужливий оглушливий звук вирвався з труби криголама — попередження суднам, які можуть зустрітися в тумані. Такі ж сигнали долинули з «Пінгвіна».

Блиснув на верхівці щогли «Прончищева» червоний клотиковий ліхтар, насилу пробиваючи промінням густіючу запону туману.

— Буксир передає: «люди» — «почав поворот ліворуч», — доповів Жуков.

— Ліво руля, лягати на курс триста десять, — наказав Потапов рульовому.

— Єсть ліво руля, лягати на курс триста десять, — повторив Карпов, обертаючи штурвальне колесо.

І металева громада доку, оповита липким туманом, повільно поверталася, скоряючись руху буксирних тросів, що м'яко пружинилися. Тут, як завжди, несли вахту матроси боцманської команди. Тривожно прислухалися до сумовитих пронизливих зойків свистків.

Щербаков, щільно застебнувши бушлат, надітий поверх парусинової спецівки, походжав туди й назад біля кнехтів. Скільки подій відбулося з тих. пір, як сиділи вони біля цих самих кнехтів на рейді в рідній базі, і він, нудьгуючи за далекою колгоспною домівкою, вдихав смолистий запах колод, змішаний із запахом нагрітого сонцем заліза. Тоді Мосін, здорово розхвилював його, малюючи страшну картину, як штормовий вітер понесе док у невідомий океан…

А тепер вони йдуть на доку в цьому самому океані, і смолистих колод немає вже на колишньому місці: ними спершу підпирали топ-башти під час шторму в Каттегаті, потім пиляли, обтесували їх, щоб обшити ними лебідку криголама.

І він, недавній сухопутний хлопчина, сам брав участь у боротьбі із штормом, сам тягав ці колоди, коли важкі піняві хвилі котились по палубі, били під коліна. А зловісний жартівник Мосін виявився простим, добродушним хлопцем, хорошим товаришем, який уміє вчасно й добре допомагати… Сам мічман, знаменитий боцман Агєєв, скупий на похвали, представив їх обох до заохочення за добру роботу з буксирами. І так багато нового, цікавого узнав він в цьому поході….

Та от знову випробування — холодний імлистий туман, що зрівняв з морем пропливаючі мимо велетенські чорні гори в скляних відсвітах льодовиків. Але тепер Щербаков не боїться. Відчуває себе в міцному матроському колективі — з ним не пропадеш.

І дивна справа — в цьому важкому тривалому поході все рідше приходять згадки про далеку сільську домівку, все тепліше думає він про тісний кубрик, про підвісний корковий матрац, на якому так добре простягтися після втомливої вахти, в світлі захищених сітками ламп, що ледь мерехтять на підволоці…

— Ну, як вахта, Щербаков? Не дуже змерзли? — почув він голос Агєєва з вологої сутіні. Побачив високу мускулисту постать мічмана, що наближалася.

— Все гаразд, товаришу мічман, — відповів Щербаков і несподівано цокнув зубами. Відчув, що справді змерз — відсирів бушлат, волога просочує наскрізь цупкі полотняні штани.

— Швидше біжіть одягніть шинель. А я за вас тут постою. Ну — бігом накази виконувати треба! — гримнув добродушно Агєєв.

Головний боцман зупинився біля чорної тумби кнехта. Звідси до борту, що обривається в море, лише два кроки, але троси, які спліскуються у воді, ледве видні, ледве видно чорнобуру, нібито задимлену воду. Агєєв хотів думати зараз тільки про одне — про буксирне хазяйство. Туман, холод, безустанна сувора праця у відкритому морі — ще з дитинства звик він почувати себе в такій обстановці, як удома.

Проте думки знову поверталися до бергенських подій, до попереджень Скурре. Норвежець, звичайно, мав на увазі портові сутички, провокації фашистських покидьків, те, що трапилося з Фроловим. Але, може, і в морі підстроєно яку-небудь капость? На похмурі думки наводить оцей густий туман, ці тужливі крики свистків, що весь час лунають попереду.

Як там зараз Таня? Чи почуває себе краще? Чи згадує про нього? Чи шкодує, що не могла поїхати в будиночок Гріга?

Чому відмовилась од цієї прогулянки, на яку він покладав великі надії? І справді, певно, боліла в неї голова… Останнім часом усе скаржилась, що погано себе почуває, і, поки стояли в Бергені, жодного разу не зійшла на берег. Звичайно, не захотіла б образити його без причини, недарма завжди при зустрічах дивиться таким ласкавим поглядом.

«Та й звідки могла вона знати, що в будиночок Гріга їду тільки через неї? Ні, не вмієш ти, боцмане, знайти шлях до серця дівчини… Поговорити з нею про своє почуття — це важче, ніж провести заводку буксирів під час свіжої хвилі так чисто, що й голки не підточиш…»

— Переодягся, товаришу мічман! Дозвольте стати на вахту! — почув він зміцнілий, дзвінкий голос Щербакова.

Щербаков стояв одягнений у шинель, мабуть добре розігрівся, бігом злітавши в кубрик і назад.

— Ставайте, — сказав Агєєв. — Та, дивіться, гав не ловіть, видимість погіршується, йдемо далі від берега. Якщо буксири почнуть натягатись, одразу сигнальте вахтовому офіцерові.

З мокрого присмерку попереду, з молочних шарів туману тьмяно бризнув червоний клотиковий вогонь.

— Притопити док, збільшити осадку на два метри, — швидко читав боцман букви світлової мови.

І невидимий у тумані сигнальник на доковій башті теж прочитав цей семафор. Пролунав дзвінок авралу.

По металевих трапах бігом спускалися матроси.

Костиков, Коркін, Пушков стрибали на палубу доку з баржі, стійкою ходою йшли до приводів кінгстонів.

Швидко надівши брезентові рукавиці, підхопивши вологу жерсть мегафона, головний боцман діловито закрокував по лункому залізу понтонів.