В океані

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ПЕРШИЙ МІЧМАН ЗУСТРІЧАЄ ТАНЮ

Далечінь проясніла, майже перестав дощ, але вітер, не затихаючи з ночі, дув з материка, гнав на шлюпку сизі горби хвиль. І матросам, які вигрібали з усіх сил, здавалося, що шлюпка майже не посувається вперед, до чітко видних над морем берегових скель.

— Ану, натиснемо як слід, орли! — бадьоро крикнув Агєєв.

Сівши біля руля, він і тут почував себе, як удома. Дивився, як, налягаючи на весла, разом відкидаються матроси, як піднімається від напружених м'язів мокра парусина сорочок, як, вигрібаючи, Жуков майже торкається його, колін стрічками своєї безкозирки.

— Може, під парусом підемо? — скоса глянувши на Олсена, сказав Агєєв. Лоцман сидів зосереджений, суворий. Йому не терпілося швидше допливти до маяка.

— Шабаш! Рангоут ставити! — дзвінко скомандував мічман. Поставив вельбот носом до вітру. Головний боцман — великий майстер управляти парусною шлюпкою.

Гребці одразу забрали весла й кочети, розшнурували чохол рангоуту. Загрібні спритно стягли чохол, поклали його на кормовий ґратчастий люк.

Розкатали парус, поставили й вирівняли щоглу — весело корились командам мічмана, який зняв і згорнув тим часом кормовий прапор. Командуючи, Агєєв змінив кривий румпель на прямий.

— На фалах! — скомандував головний боцман. Ще раз окинув усе поглядом — чи правильно розібрані фали і видраєні вантини, чи все готово до підняття паруса. Все було готове.

— Парус підняти!

Широке парусинове крило злетіло над шлюпкою, затріпотіло, надимаючись під вітром.

Вельбот повернувся, скоряючись рулю, рвонувся вперед, до швидко виростаючих обрисів острова Скумкам.

Усі мовчали, кожний був зайнятий своєю справою. «Добре розвернулися», подумав із задоволенням Агєєв. Спершу тривожився, як піде справа з цією незнайомою йому шлюпочною командою, але моряки виявились досвідченими, як на підбір, зразково виконували накази. Ось і зараз сиділи, як належить, не на банках, а на рибинах між ними — обличчям до паруса.

Сам мічман розташувався на кормовому сидінні з навітряного борту, не зводив очей з паруса, лише мигцем поглядаючи на стрімкі скелі, що наближалися.

Весь острівець Скумкам здавався лише основою маячної башти, що круто здіймалася вгору. Складений із великих, грубо обтесаних плит парапет хвилелома, що оточував маяк, підносився майже від самої води.

Небо потемніло знову. Почав дрібно накрапати рідкий дощ, лягаючи бульбашками на гладіні водних укосів. «Бульби від дощику на воді, значить не кінець негоді», згадав мічман старовинну прикмету.

Острівець наближався. Берегові камені блищали, як поліровані. Вітер доносив йодистий запах водоростей. У височині сяяли рідким золотом, кидали в далечінь прямі потоки світла відбивні стекла працюючого маяка.

Шлюпка йшла до берега під кутом. Там, де злітали біля каменів пінні сплески, відкривалися в глибині маленької бухти палі дощаного причалу. Вже було видно нерівні кам'яні східці, що вели до башти маяка.

Над причалом, на верхньому горизонті скелі, з'явився малюсінький силует людини.

— На фалах! — скомандував мічман, налягаючи на руль.

Шлюпка повернула прямо до причалу.

— Парус геть!

Біле крило опало. Гребці згортали шкоти, парусину, прибирали рангоут. Боцман змінив прямий румпель на зігнутий, підняв кормовий прапор.

— Кочети вставити! Весла розібрати!

— Коли б нас, товаришу мічман, об каміння не гепнуло, — оглянувшись, сказав мимоволі Жуков.

Камені чорніли несподівано близько, здалося — вже чути, як буркоче між ними пухирчаста вода.

— А ви робіть своє діло, і все буде гаразд, — сказав Агєєв крізь зуби. Вони вже ввійшли в бухту. Хвилі одразу стали кидати менше.

— Суши весла!

Вода капала з вузьких лопатей, причал підходив усе ближче.

— Шабаш!

Весла, як одно, лягли вздовж бортів шлюпки. Жуков став на ноги з довгим відпорним гаком у руках.

— Тут пристаємо! — сказав Агєєв. — Зійти тут зможете? — спитав він лоцмана по-норвезьки.

Олсен кивнув. Мічман ухопився за іржаве причальне кільце, в той час як Жуков вправно діяв відпорним гаком. Було чути, як із шипінням і плескотом терлась об каміння вода. Зграя гагар знялася з дальніх скель, сповнюючи все навколо різким, тривожним криком.

Маяк був прикритий з моря диким нагромадженням скель. Між цими скелями виднілася стежка, що вилася вгору. З-за повороту вийшло кілька чоловік, нерухомо стали на стежці і мовчки дивилися на шлюпку.

Це були високі худорляві чоловіки, літні й молоді, одягнені в шкіряні потерті безрукавки і в червоні светри домашньої роботи. «З усього видно — норвезькі рибалки», подумав Агєєв.

Олсен вистрибнув на дощаний слизький настил.

— Тут, у шлюпці, чекатимемо вас, — сказав мічман.

— Мангетак!

Олсен хвилювався все більше. Швидко пішов крутою стежкою до рибалок, які чекали нагорі.

З криками ширяли над острівцем потривожені птахи. Дивне, непривітне враження справляла вишка мовчазного маяка, що дивився з-за скель своєю заскленою вершиною…

Старшина Костиков у шерстяному светрі і стьобаних ватяних штанах сидів біля докової башти на бухті білого троса, дихав часто й глибоко. Він тільки що вийшов з-під води. Його ще мокрий скафандр розкинув зеленуваті резинові руки на палубі, янтарножовтій від іржі та білої морської солі. Скафандр був схожий на людину, яка, стомившись до краю, лягла навзнак.

Біля борту працювала помпа. Од помпи відходили за борт шланг і сигнальний кінець.

Пушков, насунувши на біляву голову навушники телефону, не зводив очей з хвиль, що били в понтон. Зараз під водою працював Коркін.

Один за одним пірнали водолази в океанську глибінь, обслідуючи пошкодження доку.

— Ну як, старшина? — спитав Сливін Костикова.

— Пробоїна невелика, товаришу капітан першого рангу. Заміряв її, зараз Коркін, уточнює замір.

Він устав, підійшов до кормового^ зрізу.

— Течія тут дуже сильна. А коли спливеш на поверхню, хвилями об борт б'є… Час би Коркіну виходити.

— А ось він і виходить, — сказав Пушков, вдивляючись за борт. З'являючись з хвилястих зеленуваточорних глибин, за бортом білів безперервний струмінь пухирів. Замерехтіли в глибині круглі відблиски міді. Людина в скафандрі, мов чудернацька головата риба, виринула на поверхню, працюючи плавцями рук.

Здавалося, хвиля, ударить її об залізну стінку, але вона спритно вхопилася за східець скоб-трапа, піднімалася з води, важко підтягуючи ноги в свинцевих, окутих міддю калошах.

Відгвинтили величезну кулю мідного окатого шолома. Чорноволоса голова Коркіна з'явилася над круглим резиновим коміром. Коркін жадібно дихав, ковтаючи вологий вітер.

— Усе точно, як заміряв старшина, — сказав, переводячи подих, Коркін. — Пошкоджень немає, крім пошкодження в підбаштовому відсіку другого понтона.

— Значить, дозволите заводити пластир? — спитав Костиков.

— Приступайте, — сказав Сливін.

Легким, майже юнацьким кроком командир експедиції збіг по крутих прольотах трапів, що з'єднують стапель-палубу з верхом башти. Трохи задихаючись, Андросов ішов слідом за ним.

У дощаній рубці чергового офіцера чекав біля апарата радист.

— Викличте капітана «Прончищева», — наказав Сливін.

Андросов зупинився біля прапора, що майорів на штоці. Глянув на обриси криголама, на «Пінгвін», ще не з'єднаний тросами з «Прончищевим»… Почав вдивлятися в лінію берегових скель.

Смуга прибою здіймалася біля підніжжя скель острова Скумкам. Башта маяка здавалася нерухомим гребенем хвилі, що знялася в повітря… Не було видно ні шлюпки, ні будь-яких ознак життя на острівці. Але ось від берегових складок щось рушило, почало віддалятись од лінії прибою. Шлюпка поверталася на док.

— Капітан «Прончищева» на апараті, — доповів із рубки радист.

Начальник експедиції взяв переговорну трубку.

— Сливін говорить. Сергію Севастяновичу, док, на щастя, має невелике пошкодження. Знімемося з якорів, як тільки заведемо буксири на «Пінгвін». Зараз повертаюсь на криголам, прошу почати підготовку до заводки. Як зрозуміли мене? Переходжу на прийом.

Він відпустив важіль трубки, слухав, що говорить Потапов. Знову натиснув важіль.

— Зрозумів вас, Сергію Севастяновичу.

Віддав трубку радистові, вийшов з рубки. Заклопотано глянув на Андросова.

— Правильно говорить народ, нещастя ніколи не приходить одно. Боцман Птицин зліг. Нога розболілася. Ходити не може. Зараз уточнимо: якщо взяти на «Прончищев» мічмана Агєєва, чи впораються тут без нього? А мічман служив раніше на криголамах, знає їх якірні й швартові установки…

— Я вже уточняв — впораються тут без Агєєва… А що Птицин зляже — треба було чекати, — сказав Андросов. — У нього серйозний ушиб. Під час аварії, згарячу, може, й болю того він не відчував, а потім ушиб себе показав… Мічман Агєєв уміє передавати свій досвід, за час походу виховав згуртований колектив. Якщо накажете перейти мічманові на криголам, його тут замінить боцман Ромашкін.

— А он і шлюпка вже підходить. Швидко обернулися, — сказав Сливін.

Вони спустилися по трапах. Парус на шлюпці був уже спущений, шлюпка точно, впритул підходила до понтонів. Олсен перший піднявся на палубу доку.

Норвезький лоцман увесь тремтів від стримуваного обурення.

— Ну, товаришу Олсен, що там на маяку? — спитав Сливін.

— Там на маяку… — Олсен швидко підвів старечі збентежені очі. — Там на маяку вчинено великий злочин. Там рибалки дуже налякані. Ловили тріску, залишилися ночувати на острові через туман. Уночі побачили, що погасло світло, прийшли на маяк… Старший серед них — Гельмар Верле, шанована в окрузі людина, дуже здивований, розсерджений…

У міру того як Олсен говорив, Андросов стиха перекладав його слова морякам, що скупчилися навколо.

— Вони розуміють, що значить маячний вогонь у таку негоду. Коли бігли на маяк, побачили — в морі з'явилось інше світло. Доглядач і його помічник лежали непритомні, а наверху був якийсь чоловік, злочинець.

Олсен обвів поглядом старшин і матросів, що стояли нерухомо.

— Це добре, що мене слухають усі. Про це повинен узнати весь світ. Рибалки кажуть: учора ввечері бачили поблизу острова підводний човен… А коли прийшли на маяк, чоловік, що погасив ліхтар, стояв на верху башти, дивився на море в бінокль. Рибалки хотіли схопити його, але він вистрілив, поранив у руку Освальда Свенсена, молодого хлопця, збив з ніг двох інших, утік… Коли розвиднілося, рибалки оглянули острів, проте нікого не знайшли…

— Так він і чекав би їх! — сказав Агєєв. — Ясно — на підводний човен… утік. Дозвольте запитати? — ступив він уперед, коли замовк Олсен.

— Питайте! — сказав Сливін.

— Ми, товаришу капітан першого рангу, як було наказано, на берег не сходили, не могли з тими норвежцями поговорити. А добре було б довідатись, який він на вигляд, диверсант отой. У морській формі чи ні? Чим, так би мовити, примітний?

Андросов переклав слова Агєєва. Лоцман коротко відповів.

— Ні, мічмане, він не був у морській формі… — перекладав Андросов, і мічман розуміюче кивнув. — Був він одягнений як рибалка… Зовнішність непримітна… Обличчя його не запам'ятали вони. Кажуть, був невисокий на зріст, проте сильний. Тому й не змогли його затримати, що не чекали в ньому такої сили.

Мічман кивнув знову. Трохи нахиливши голову, Сливін слухав, що говорить йому Олсен.

— Ні, товаришу Олсен, ми не чекатимемо результатів розслідування, — сказав, нарешті, Сливін. — Це справа місцевих властей, а коли ще вони доберуться до острівця. Звичайно, доповімо, кому належить, але поки що наше завдання — швидше закінчити буксировку. Він повернувся до матросів.

— Кожне наше зволікання в дорозі — виграш для ворога, товариші! Давайте ж так проведемо кораблі, щоб показати всьому світові, що ніякі труднощі не зіб'ють російського моряка з наміченого курсу!.. Вам, мічмане, доведеться йти з нами на криголам. Візьмете на себе обов'язки боцмана «Прончищева». Птицин у лазарет ліг.

— Тимчасово переходити, товаришу капітан першого рангу?

— До кінця плавання перейдете. Особисті речі вам збирати довго?

— Майна в мене небагато. Дозвольте виконувати?

— Ідіть. Чекаю вас біля шлюпки.

Сергій Микитович зник у люку баржі.

— От і пояснення, товариші, як хотіли вони розправитися з нами, — говорив Сливін морякам, що стояли навколо нього.

У баржі Агєєв діяв із звичайною швидкістю й акуратністю.

Ховаючи в чемодан маленьке дзеркальце для бриття, якусь мить вдивлявся у відображення свого червонокоричньового круглого обличчя. Спокійне, як завжди, лице. Ще недавно так радів би, одержавши наказ перебазуватися на «Прончищев». А тепер думки повністю зайняті іншим. «Кожне зволікання в дорозі — виграш для ворога», сказав капітан першого рангу. З особливою ясністю постав у голові весь ланцюг зв'язаних з буксировкою незрозумілих подій.

Він вийшов із кубрика з потертим чемоданом в одній руці, з шинеллю, затягнутою ремінцями, в другій. Ромашкін і Щербаков, які чекали його біля борту, підхопили речі, понесли до шлюпки. Коли Сергій Микитович стрибав на стапель-палубу, його послужливо підтримав Мосін. Усі матроси доку дивилися на свого боцмана, коли він ішов до шлюпки.

— Ну, дивись, Ромашкін, не осором! — з почуттям сказав Агєєв. — Заступником моїм тут залишаєшся. А ви, Щербаков, коли прийдемо в базу, доповісте мені, ображав вас Мосін чи ні, — посміхнувся він самими очима.

— Та ми, товаришу головний старшина, давно з ним друзі! — розчулено сказав Щербаков.

Гребці вже прийняли чемодан і шинель, боцман стрибнув у шлюпку, поклав руку на румпель.

Це були хвилини гарячої морської роботи. Ступивши на палубу «Прончищева», швиденько занісши речі в каюту, Сергій Микитович з головою поринув у цю роботу, а все згадувалися йому прощальні слова друзів з доку…

Стоячи на носу криголама, боцман трохи пригнувся, верхні ґудзики його робочого кітеля відстебнулися, визирали синьобілі смуги тільника. Але зараз боцман не помічав цих иепорядків у своєму одязі. Він був цілком захоплений роботою.

«Пінгвін», що недавно пройшов біля борту «Прончищева», підняв велику хвилю. Кидальний кінець, поданий з юта «Пінгвіна», не долетів до борту криголама, впав у море. Боцман встиг помітити — матрос з кидальним кінцем надто перехилився через борт, не міг добре докинути кінець через неправильне положення тіла.

— Звішуватися за борт не треба, змах кращий буде! — крикнув Агєєв услід маленькому кораблю. І тепер, коли «Пінгвін» знову підходив до криголама, помітив ще здалека, що його пораду прийнято: довгорукий матрос, тримаючи «на туйсь» широкий моток тонкого троса, правильно стоїть біля борту.

Низький чорний «Пінгвін» пройшов майже впритул біля носа криголама. Кидальний кінець, обважнівши від вологи, просвистів у повітрі, торкнувся палуби «Прончищева».

Перш ніж він устиг зісковзнути, мічман підхопив його, потяг з води прикріплений до нього прядив'яний провідник. І стальний трос, підтягуваний десятками рук, поповз на палубу вслід за прядив'яним.

На кораблях кружляли електрошпилі, згинались і випростовувалися спини моряків.

— Мічмане, дивіться, щоб слабина була! — кричав у рупор з містка Сливін.

— Єсть! — відповів у рупор Агєєв. — Віра! — вигукував вій команду, звичну ще з часів роботи на цивільних кораблях. — Стояти із зовнішнього боку тросів! — попереджав моряків, які без достатньої обережності працювали на баці.

— Семафор на док — по місцях стояти, з якоря зніматися! — скомандував, нарешті, Сливін. Зняв кашкет, під холодним вітром витер спітнілий лоб.

Жуков писав прапорцями над сірим з просинню океаном, що гойдався у безсонячному світлі запнутого хмарами неба.

Було видно, як злетів над доковою баштою, забився на вітрі білий круг на довгому червоному полотнищі — вимпел-відповідь: «Ясно бачу».

Лоцман Олсен нервово ходив по містку криголама. Курнаков вийшов із штурманської рубки, стояв прямий, мовчазний. Усе в штурманському хазяйстві готове до продовження походу.

Над нерухомим доком почав здійматися металевий грім. Було видно, як виповзають із води на палубу чорні кільця якірних ланцюгів.

«Не підвів Ромашкін. Часу не гає, добре розвертається з якір-ланцюгами», подумав головний боцман.

Крутилася широка стальна котушка носового шпиля. Смички якір-ланцюга з гуркотом струмували на палубу криголама крізь клюз. Матрос із шлангом у руках обминав ланцюг, із клюза ринув за борт пінистий водяний струмінь.

«Пінгвін» гойдався недалеко на хвилях. Трос, що з'єднував його з «Прончищевим», ішов провисаючою частиною в глиб океану.

— Якір чистий! — крикнув Агєєв у мегафон на місток.

— Якір чистий! — доповів старший помічник капітанові Потапову.

— Стоп шпиль! — скомандував старший помічник.

Караван рушив у бік шхер. Пропливали мимо похмурі обриси острова Скумкам.

Агєєв не поспішаючи йшов на корму.

Відчинилися двері палубної надбудови. Звідти нетвердо ступив, сперся на поручні схудлий Фролов, біліючи забинтованою головою.

— Зараз же поверніться! — суворо сказала Ракитіна, вийшовши вслід за ним на палубу.

— Та я, Танечко, тільки на хвилинку. Вітру морського понюхати. Сил немає більше киснути в каюті!

Фролов глибоко дихав, жадібно дивився в океанську далечінь.

— Дайте хоч прочитати, що там з доку пишуть…

— Якщо зараз же не повернешся в каюту, — чесне ленінське, напишу рапорт капітанові і більш коло тебе не ходитиму. Користуєшся тим, що лікар вийшов, — сказала Таня.

Її очі так виразно блиснули, що Фролов покірно повернувся до дверей.

— Та я тільки б ще півхвилинки…

— Побалакай у мене! — обірвала Таня, притримуючи двері. Фролов попрямував у коридор. Він і справді почував себе ще дуже кволим…

Таня зупинилася біля поручнів. Постояла, обернулася до дверей, побачила Агєєва, що затримався недалеко.

— Сергію Микитовичу! — радісно вигукнула Таня.

Вона поривчасто ступнула до нього. І мічман, увесь засяявши, простяг обидві руки, ввібрав у свої долоні її легкі, гарячі пальці.

— А я й не знала, що ви тепер з нами… Чого ж не зайшли, не провідали? — говорила Таня з усмішкою, обережно вивільняючи руку.

— Не встиг, Тетяно Петрівно, — теж усміхався Агєєв. — Та я тепер часто до вас навідуватимуся. Ще, може, набриднути встигну, заважатиму вам Дімку Фролова лікувати.

Він жартував — увесь під владою радості, що охопила його, але Таня спалахнула, сердито зсунула брови.

— Набрид мені цей ваш Дімка. Неслухняний, базікало. Ходиш, ходиш коло нього, а він ось вирветься, і все лікування йде нанівець.

— Ні, Фролов хлопець хороший, душевний… — продовжував мічман жартівливо, але раптом осікся — щось вразило його в Таниному розпаленому обличчі. — Він і справді людина хороша, — серйозно, тихо сказав мічман. — Якщо, Тетяно Петрівно, до серця він вам… Сергій Микитович замовк, внутрішньо весь, напружився. Так напружувався на фронті, в бою, коли бувало піднімався з укриття, знаючи: наступної миті, може, вдарить тебе смертельна куля.

— Я таких, як він, базікал, хвальків ненавиджу, — гаряче, пристрасно сказала Таня. — Чому він завжди нісенітниці плете? Чому він нестерпний такий, нескромний? Не такий, як деякі інші…

Агєєв слухав, опустивши очі.

— Подвигами своїми на Півночі хвастається раз у раз. І в базі, коли мене пройтися запрошував, показав на пам'ятник морякам-гангутцям і каже: «А я ж теж гангутець, на Ханко воював. Мені з бойовими друзями ще не такий пам'ятник поставлять…» Ну навіщо, навіщо так про себе казати?..

— Значить, ви пам'ятник цей бачили? — майже мимоволі вимовив мічман.

— Бачила… — вона відверто глянула в його потемніле обличчя. — Сергію Микитовичу, що з вами?

— А того вечора, коли я в бібліотеці вас не застав, ви біля пам'ятника цього не проходили?

Вона мовчала, тільки обличчя її зблідло. Він мовчав теж, потім сказав роздільно, не відводячи очей:

— Татусь мій, Тетяно Петрівно, при нагоді бувало прислів'я одне згадував: «З брехнею світ пройдеш, а назад не повернешся».

— З брехнею? — повторила вона. І раптом якийсь болісний вираз з'явився на Таниному обличчі, затремтіли губи, безпомічно і водночас гордовито скосилися очі.

Вона смикнула ручку дверей, не сказавши більше й слова, — зникла в надбудові.

Мічман пройшов на корму, де рівномірно спліскувалися, трохи натягнувшись, два стальних троси в білому кипінні забортної піни.

Знову охоплювали його звичні похідні відчуття: тремтіння і похитування палуби, безупинний свист вітру. Але де той глибокий спокій, та радість заслуженого відпочинку, які звичайно наставали після успішно закінченої роботи?

Несподівано серце його забилося ривками.

— Сергію Микитовичу, — почувся звідкись здалека задушевний тихий Танин голос.

Вирішив не оглядатися, потім озирнувся. Ні, це тільки вчулося йому. Він стояв і стояв, дивлячись на вируючий слід криголамних гвинтів.

Знав — не можна весь час отак стояти. Треба, нарешті, зважитися. Піти до Андросова, доповісти про свої дивовижні підозріння. А ноги наче приросли до палуби. Та ось він зітхнув, рішуче пішов по шкафуту. Похмуро дивились очі Агєєва з жорсткого, ніби відлитого з темної міді обличчя.